Гулевичи в материалах:

ІЗБОРНИК
Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації.



ЛИСТ ВОЛИНСЬКОЇ ШЛЯХТИ ДО ЛУЦЬКИХ МІЩАН У СПРАВІ ЛУЦЬКОГО БРАТСТВА ВІД 1 ВЕРЕСНЯ 1619 РОКУ
     
     
     Ми всі, нижче підписані особи релігії старожитньої грецької східного православ’я, обивателі воєводства Волинського, котрі тут часто буваємо і справи свої маємо, де прав та вольностей наших перестерігаємо. А місця на те особливого не маючи, де б набоженство своє, відповідно до старожитності предків наших, відправлялося б, з тієї міри поглядаючи на інші міста, де братства мають свої фундації та порядки, так само й ми, ідучи за патріаршим благословенням і за привілеєм короля, його милості, спершу заклавши Братство милосердя, котре за собою тягне всі добрі вчинки, хочемо старатися, аби хвала Божа в його церкві була відправлена і аби також шпитальне убоство 1 слушне виховання мати могло. Тобто, доглянули собі на те особливе місце, де б церкву, і школу, і шпиталь, відповідно до можливостей наших, побудувати, уфундувати і всілякою оздобою прикрасити. А що самі в тім місті зараз не мешкаємо і через віддаленість нечасто буваємо, то доручаємо той догляд і працю та й покладаємо на менших панів братії нашої, панів міщан луцьких, аби вони, як до того належні, на місці нашому працю та всілякий нагляд чинили й урядження всілякого доглядали і нами, як старшими, покликалися. А ми також при них, як старші молодших, повинні згадувати, заступати й боронити на кожному місці і в кожній справі. На що й руки наші підписуємо і печатки свої прикладаємо
     
     Діялось у замку Луцькому, місяця вересня, 1 дня, літа після народження Ісуса Христа, Сина Божого, 1619-го.
     
     
     Димитрій Балабан; Юрій зі Збаража Воронецький; Олександр Зубчевський, мостовничий луцький; Єзекиїл Курцевич, архімандрит трахтемирівський; смиренний ієромонах Ісакій; Григорій Ушак Куликівський, підсудок кременецький; Костянтин Хорошко; Криштоф Єловицький; підстолій землі Волинської; Філон Єловицький; Іван Марковський; Іван Виговський; Олександр Пузина; Юрій Пузина; Лаврентій Деревинський, чашник волинський; Абрам Грабовецький; Михайло Гулевич Воютинський, підсудок луцький; Криштоф Кольчицький, скарбник воєводства Чернігівського; Юрт Кульчицький; Павло Вишборський; Павло Друцький Любецький, суддя гродський луцький; Тома Гуляницький; Іван Ісайковський; Яцько Гулевич Воютинський; Іван Банковський; Микола Нападовський; Олександр Немирич з воєводства Київського; Олександр Волковський; Семен Гулевич Воютинський; Іван Гулевич;
     Федір Гулевич Воютинський; Іван Волковський, підчесник; Григорій Черняк, коморник; Роман Гулевич; Петро Гулевич; Григорій Баковецький; Михайло Мишка Холоневський; Григорій Жабокрицький; Адам Свіщовський; Петро Сурин; Михайло Садимонтович Кропивницький, підсудок; Павло Щольген; Богдан Братковський; Андрій Саватський; Григорій Сенницькип; Федір Кузьмич
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     ПРИМІТКИ
     
    Перекладено з польської мови за виданням: Z dziej?w Ukrainy. — Київ, 1912. — C. 97 — 98. Першодрук пам’ятки: Памятники, изданные комиссией для разбора древних актов. — T. I. — C. 9 — 12.
     
     1 Шпитальне убозтво — у шпиталях поселяли старих, уломних та жебраків, тобто тих перестарілих та немічних людей, котрі не мали засобів до існування.


http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur80310.htm

СЇВЕРСЬКА АРХІЕПИСКОПІЯ, ВИЗНАЧЕННЄ КОМІСАРІВ ДЛЯ ПОДЇЛУ ЦЕРКОВ, КОМІСАРСЬКІ ПРОТОКОЛИ, УНЇАТСЬКИЙ ТЕРОР В ХОЛМЩИНЇ, БЕЗПРАВСТВА М. ТЕРЛЕЦЬКОГО, АФЕРА ГУЛЕВИЧА, ТРУДНОЩІ ПРАВОСЛАВНИХ ВЛАДИКІВ.
     
     
     Видані одного того самого дня (14/III), при закінченню сойму, сї грамоти не тільки в стилїзації проводили різку ріжницю між обома релїґіями, одною опікуючи ся, другій даючи тільки неохочу толєранцію, — але й творили для православної віри значно гірші обставини в порівнянню з „пунктами” 1632 р. Особливо характеристичний з сього боку привилей унїатський. Володислав починає його від оправдання з приводу зроблених православним уступок: „Для загального добра взяли ми на себе завести спокій між людьми грецької віри, а способи, того заспокоєння полишили до деклярації св. отця. Але св. отець затримав ся з своїм розсудом в сїй справі і нїякої виразної деклярації не дає, а на соймі инакше не могли прийти до оборони річипосполитої й иньших справ. Тому прийшло ся нам прийти до згоди з людьми, які не пробувають в унїї — що вчинили ми не на те, аби потверджувати права схізми, але для загального добра, а людям, що пробувають в унїї з св. церквою римською даємо отсе на свідоцтво нашої ласкавої опіки”. За унїатами потверджували ся крім митрополїї владицтва: полоцьке, володимирське, пинське і холмське; засновувало ся на ново смоленське. Признавав ся їм ряд монастирів і ґарантувало ся, що в Полоцьку, Витебську і Новгородку православні нїколи не будуть мати церков. На владичі катедри будуть подавати ся тільки монахи — василияне 1).
     Привилей для православних має характер додаткових роспоряджень до „пунктів” коронаційного дипльому. Король згадує про ту відміну, що Почаповський зістав ся при владицтві до живота свого, і потверджує, що до смерти його мають ввійти в силу постанови пунктів що до луцького владицтва. В Перемишлї по смерти Крупецького владицтво з маєтностями перейде до православного владики, але дві церкви в Перемишлї (св. Спаса і св. Миколи) і село Шегинї зістануть ся для владики унїатського — се була новина! Городенський монастир віддавав ся унїатам, але на його місце православні діставали Видубицький монастир в Київі, і се мало для них ту приємну сторону, що унїатська єрархія зовсїм виходила з Київа. В тодїшнїх обставинах з Видубицького монастиря унїатам теж було не легко користати, але всеж був то виданий знак їх права на Київ.
     В православних школах київських і виленських позволяло ся учити по латини і по грецьки, але humaniora, вищі науки не мали викладати ся далї діалєктики і льоґіки, — значить вищих кляс фільософії і теольоґії не мало бути 2).
     Тогож самого дня король видав привилей на владицтво перемиське Гулевичу, і може тодїж — утворивши нову архіепископію смоленську, надав — відповідно до принціпу рівносильности — титул архіепископа сїверського заднїпрянського Ісайї Копинському. Принаймнї в листї королївськім, писанім в груднї тогож року до кн. Вишневецького, король називає Копинського сим титулом, і каже виразно, що він йому сей уряд надав, та поручає князеви наказати своїм підданим і духовенству своїх маєтностей, аби були Копинському як свому владицї у всїм послушні 3). Але, здаєть ся, Могила лїпше хотїв бачити сї заднїпрянські землї в своїй дієцезії, і якось ся новоявлена сїверська архіепископія скоренько заглухла 4).
     Нарештї тогож самого знаменного дня король видав листи комісарам, визначеним для роздїлу церков між православними і унїатами. Вислано дві комісії, одну для земель коронних, другу для в. кн. Литовського, в кождій було по шість осіб, по половинї католиків (або унїатїв) і православних. Дня 1 червня кожда комісія мала зїхати ся і розпочати свою дїяльність: „довідавши ся про стан кождої релїґії під хвилю угоди 1632 р. і розваживши добре число церков і людей в унїі і поза унїєю, церкви аби подїлили і дїйсно роздали унїатам і не унїатам” 5).
     Та невважаючи на ріжні уступки, зроблені королем коштом православних унїатам против пунктів 1632 р., католицька партія не мирила, ся з фактом. Вже перед виданнєм грамот і затвердженнєм конституцій біскупи і ряд світських сенаторів, послів і иньшої публїки занесли протестацію на „способи угоди і відданнє церков і маєтностей церковних”. (Цїкава тут особливо заява підканцлєра коронного Т. Замойского, що він мусїв припечатати акти тому, бо папська деклярація не прийшла, „рішення сойму не могли без того прийти до кінця, а неприятель стояв над карком отчини”) 6). Коли ж комісари розпочали передачу церков православним лїтом того року унїатсько-католицька партія робить все можливе, щоб зменьшити здобутки православних, звести їх до minimum-a, а й сей. minimum обставити всякими протестаціями і декляраціями, які могли-б віддати потім прислугу при змінї обставин. Призвичаєна до нетолєранції Жиґимонта, вона не могла помирити ся з новим курсом правительственної полїтики і дивила ся на неї як на ефемерний епізод, який ранїйше чи пізнїйше мусить дати місце правдивій католицькій полїтицї. А при тім ще виводила її з рівноваги також і та обставина, що сї нові комісарські обїзди, більш систематичні нїж попереднї, немов давали знак усяким приборканням і до унїї приведеним православним елєментам, і вони відпадали цїлими масами і вертали ся назад до батьківської віри.
     В своїй інструкції, як ми бачили, король поручив мати на увазї такий стан обох конфесїй, в якім вони були в момент елєкційної угоди. Але се, розумієть ся, було дуже трудно сповнити, і такий принціп давав тільки привід до всяких спорів та нарікань. Даремно комісари силкували ся заховати супроти унїї всякі апаранси, відступаючи церкви унїатам де їх майже або й зовсїм не було, тільки „в надїї унїї” в будучности, або мотивуючи таке віддаваннє міркуваннями, які для сучасного читача звучать, як іронїя. Се все не ратувало комісарів від нарікання унїатської єрархії, роздражненої православним рухом, і вона закидала їм і хабарництво, і сторонничість, і всякі негарні мотиви 7), — а православних не спасало від ріжних репресій на пізнїйше.
     Декотрі з комісарських протоколів дають нам досить інтересні образки сучасного житя: сього проблєматичного істновання унїї, сильного руху людности до православя і тих ріжних перепон, які ставили ся йому. Напр. приїхавши до Більська, де унїатське духовенство відобрало від православних церкви, як ми вже знаємо, комісари стріли ся з якоюсь деклярацією, вимученою від православних унїатським владикою під грозою ріжних процесів. На сїй деклярації унїатське духовенство опирало свій „стан володїння”, але комісари признали неважною сю деклярацію, на основі конституції 1635 р., що уневажнила всякі процеси і рішення судові в справі релїґійній, і приступила до розгляду реальних відносин. Тодї унїатське духовенство могло показати їм на очі лише кілька унїатів, і поза тим не можна було їх знайти більше, „не-унїатів же велика юрба людей, і реєстр всїх домів, які не хочуть бути в унїї, був нам предложений”. „Священики св. Воскресенія і св. Миколи з парафіянами своїми заявили, шо вони в унїї бути не хочуть і нїколи не були під послухом унїатського владики, хіба за примусом”. Супроти сього, вглянувши ще в предложені православними документи, комісари присудили православним три церкви. „Унїатів хоч бачили ми таке маленечке число, що їх і одна церква могла вмісти ти, але в надїї на унїю і з огляду на тих, що відступали (від унїї, а очевидно — унїатсько-католицька сторона сподївала ся їх назад завернути), — присудили унїї все таки дві церкви 8).
     В сусїднїм Дорогичинї, на Руськім містї, унїатів не знайшло ся зовсїм. Комісари „вчинили старанне слїдство про унїатів і неунїатів, але не могли побачити нї одного унїата на очі, анї розвідати не могли, а неунїатів — величезне число і множество, цїле містечко зване Руським”. „Видячи на власні очі, що вони однодушно стояли при своїй релїґії не-унїатській”, комісари присудили їм тутешню церкву 9). Так само вийшло і в Лосичах, і комісари теж передали тутешнї церкви, числим дві, православним, але вимовили, „що якби пізнїйше знайшов ся якийсь унїат, обиватель того міста, і потрібував церкви, то п. дізунїти повинні купити ґрунт придатний на збудованнє церкви і цвинтаря для унїатів” 10). У Грубешові комісари з особливим стараннєм питали за унїатами, але не знайшли більше понад попа Василя з зятем і з третім — міщанином Важинським. Сей піп Василь був при церкві св. Миколи, але що „всї парафіане відступили від нього”, комісари казали йому перейти до мурованої церкви Пречистої в ринку, „недавнїми часами фундованої на унїю і потвердженої привилеєм королївським з тої нагоди, що що її фундатори відступили від унїатської віри свого предка і вернули ся до не-унїї”. Вони її присудили унїатам, иньші церкви віддали православним 11).
     Сї розпорядження комісарів розбудили страшенний гнїв місцевого унїатського духовенства і його прихильників, - протести, закиди в підкупстві, скарги на тенденційність і всякі неправности. Сими скаргами удало ся вивести з рівноваги й самого короля так, що він висилає до комісарів лист, де докоряє їм, що вони поступають односторонно, на підставі заяв самих тільки православних, і тим заохочують людей відпадати від унїї, „так що виникає небезпека, аби унїя не вигасла зовсїм”. Він наказує вернути унїатам церкви, які були в їх реальнім володїнню, а православним полишити тільки „гірші церкви” (podleysze cerkwie) 12)!
     Але не покладаючи ся на поміч короля енерґічнїйші особи між унїатським духовенством — як от владика холмський Методій Терлецький, що був, очевидно, головним привидцею і до сього листу, й иньші ще — завзято працювали на власну руку. Першу комісію, 1633 р., Терлецький в Холмі так обставив, що вона собі „з ласки божої шию зломила”, як писав він потім. І другій комісії він творив всякі трудности, так що комісари, як він сам хвалить ся, старали ся крадькома обїздити міста його дїєцезії. Передані православним церкви він відбирав силоміць і запечатував, або забирав під богослуженнє унїатське. В Холмі самім він стероризував людність так, що на перші розвіди комісарів нїхто не насмілив ся заявити, що він православний. Аж згодом удало ся їх осмілити, списано їх трохи на реєстр, і комісари призначили їм одну церкву на передмістю, успенську. Терлецький опротестував їх рішеннє, наказав духовним тої церкви не допускати до передачі, коли-ж комісари таки її відобрали й передали, владика зараз кинув ся туди з величезною товпою. Комісарів уже не було, православнї, побачивши свого мучителя, почали тїкати куди видко, а владика власноручно розбивши двери, назад відобрав церкву, а православних при тім побито, повиривано їм бороди, і всяко збезчещено 13).
     Грубешівські і красноставські церкви Терлецький також відобрав від православних і попечатав, а коли православні потім осмілили ся ті печатки зірвати і церкви собі вернути, Терлецький при помочи прихильних йому маґістратів розпочав такі процеси за непошанованнє унїатських святощів, що настрашив православних до смерти. В Грубешові зараз по комісії райцї і лавники заявили (мабуть не без заохоти владики, котрому про се доносили), що вони не будуть терпіти між собою Русинів (з котрими засїдали досї яко з унїатами) „по тім явнім бунтї” — що вони вернули ся на православну віру 14). Коли православні забрали церкви, участників сього акту позасуджувано на смертні кари нїби за образу святощів, вчинену при тім захопленню церкви, инших — на тяжкі грошеві кари владицї, і тим способом їx змушено до того, що вони заявили охоту перейти на унїю. Тодї владика випросив їм помилуваннє, урядивши перед тим церемонїю покаяння. Всї ті нещасливцї були зібранї і з сїмями своїми в ратуші і відти парами, з свічками в руках, покриті веретами, пішли до церкви. Ставши на колїна перед архипресвитером, на його запитаннє назвали себе вівцями, пастиреви не послушними, що покаявши ся просять прийняти їх назад до унїї. Теж саме було і в Красноставі, де за приверненнє силоміць забраних церков православних позасуджувано теж на кари смерти, відрубаннє рук, виставленнє до стовпа, грошеві кари і т. д., і теж змушено тим чином до переходу на унїю 15).
     Терлецькому всї сї безправства і насильства, крім судової писанини, не принесли нїяких особливих прикростей. Але як перемиський владика Гулевич, не можучи дїйти призначених йому королем монастиря св. Спаса і Онуфрія Лаврівського, поступив звичайним методом (ужитим і Могилою, як ми бачили) — відобрав його від Крупецького силоміць, се стягнуло велику біду не тільки на нього самого, але й на цїлу перемиську епархію. Правда, Гулевич був меньш обережний нїж Могила, і взяв сам участь у заїзді. Коли Крупецький не послухав королївського листу і монастиря не віддав, Гулевич з великою силою місцевої шляхти й міщан (противна сторона казала, що було там до 10 тисяч людей) обступив монастир, здобув приступом, вигнав Крупецького, забрав також иньші призначені йому монастирі, і кілька сел владичих. При тім самого Крупецького збезчещено, всаджено до льоху монастирського, а брата його поранено в бійцї.
     За се Гулевича засуджено на інфамію, що значило страту владицтва.
     Заходами місцевої шляхти і всїєї православної партії, правда, вдалось сю інфамію зняти, але дорогою цїною. Король поміняв маєтностями і правами православного владику з унїатським, і по смерти Гулевича владицтво православне призначене було на скасованнє, мала там зістатись лише архимандрія православна — тільки зміна полїтичних обставин, наслїдком Хмельниччини не допустила до сього 16).
     Був се найбільш серіозний вилом в добутку православних сеї доби, але не одинокий. Майже кождий рік приносив в сїй сфері болючий удар і розчаровання в трівкости того „заспокоєння” і тих ґарантій, які вдало ся для нього здобути.
     Коли новий владика мстиславський Сильвестр Kociв, обїздячи свою епархію, заїхав до Полоцька і Витебська, і унїатське духовенство підняло крик, тому що се дало початок до переходів на православє, король листом своїм, висланим до Косова, заборонив йому показувати ся туди (1636) 17).
     Коли вмер унїатський владика луцький Почаповський і православний владика Пузина, згідно з своїм привилеєм, перейняв на себе владицтво луцьке (також заїздом), унїатське духовенство знову підняло протести, і король видав унїверсал, де назвав сей вчинок Пузини безправним (мовляв, без волї королївської то зробив) і віддав луцьку епархію в тимчасове завідуваннє володимирському унїатському владицї Мукосїю Баковецькому. Тільки на соймі 1638 р. удало ся випросити новий привилей Пузинї на се владицтво 18), та й то, здається, цїною спеціальної деклярації його на користь унїї.
     Таке було се „заспокоєннє православних”.
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Привилей друковано багато разів — Археограф. сб. І ч. 138, II ч. 44 й ин.
      2) Архивъ Ю. З. P. I. VI ч. 280; та ж грамота по латини, з иньшою датою у Петрова Кієвская академія во второй пол. XVIII в.
      3) Архивъ Ю. З. P. I. VI ч. 285.
      4) Досї, скільки знаю, ся ефемерна сїверська архіепископія не звертала уваги на себе — див. плутані пояснення ролї Ісаї в чернигівських землях у Филарета Опис. Черн. еп. І с. 33, Макарія Ист. р. ц. XI с. 502, Чистовича Очеркъ ист. западно-русск. церкви II с. 240. Вона звязуєть ся тут з апокрифічним смоленським епископством Копинського, мовляв ще з-перед 1632 р. Новійше юбилейне виданнє чернигівської епархії (1911) проминає сей епізод зовсїм (с. 56 і д.).
      5) Архивъ Ю. З. P I. VI. ч. 279. 
      6) П. Могила II дод. 19.
      7) Див. особливо лист холмського владики М. Терлецького — П. Могила II дод.
      8) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 291.
      9) Архивъ Ю. З. P I VI ч. 90.
      10) П. Могила II дод. с. 116.
      11) Ibid. с. 115.
      12) Листи Володислава вид. Ґрабовским ч. 230; варіанти з поправнїйшої копії у Ґолубєва II дод. с 119-120.
      13) Лист Терлецького — П. Могила II ч. 26. Площанскій. Прошлое Холмской Руси II с. 18.
      14) Ibid. c. 117.
      15) Harasiewicz Annales ecclesiae ruthenae c. 324-5. Площанскій Прошлое Холмской Руси II с. 25 і далї.
      16) Volum. legum IV с. 8, акти процесу за заїзд 1636 р. — П. Могила II ч. 31, про пізнїйшу боротьбу Гулевича з Крупецьким низше, ч. II с. 85-6 (2 вид.). 
      17) Витебская Старина V, І ч. 97.
      18) П. Могила II дод. ч. 33. Архивъ Ю. З. P І. VI ч. 299.


http://litopys.org.ua/ostrog/ostr09.htm

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

Абазі паша (Базі баша) — начальник турецького війська — 112, 148.
Аббас I Великий (1567 — 1628) — персидський шах з 1586 — 158.
Август — див. Сигізмунд II Август.
Авраамій (XVII ст.) — смоленський (кол. пінський і туровський) єпіскоп — 111, 147.
Адріан (Публій Елій) — римський імператор (117 — 138) — 25.
Аквіля, Аквіла (II ст.) — перекладач біблії з єврейської мови на грецьку — 140, 162.
Александр — див. Олександр Карл.
Александр — див. Острозький Олександр Василій Костянтинович.
Алексій Дука Марцуфль див. Олексій V Дука Мурдзуфл.
Алімазор паша — начальник турецького війська — 160.
Альберт Фредерік (1552 — 1618) — князь королівської Прусії (1568 — 1604) — 154.
Амурат III — турецький султан (1574 — 1595) — 143, 155.
Анна Ягеллонка (1523 — 1595) — дочка Сигізмунда І Старого, сестра Сигізмунда II Августа, дружина Стефана Баторія, останній представник династії Ягеллонів — 155.
Антонович В. Б. (1834 — 1908) — український буржуазний історик-археолог — 10, 11.
Арабіс, рав Аші (IV — V ст.) — один з упорядників вавілонської редакції талмуда — 140, 162.
Арак мурза — татарський воєначальник — 134.
Арон Тіран — молдавський господар (вересень 1591 — червень 1592) — 75.
Арсеній див. Балабан Арсеній.
Ахмет I (1589 — 1617) — турецький султан з 1603 — 158, 159.
Багалій Д. І. (1857 — 1932) — український історик, академік АН УРСР — 10, 11.
Базет див. Баязет II.
Базі баша див. Абазі паша.
Балабан Арсеній (Марко) (Арсеній) (пом. в кінці 1568 або на початку 1569) — львівський єпіскоп з 1549 — 100, 142, 145.
Балабан Гедеон (Григорій) (Болован Гедіон) (1530 — 1607) — львівський епіскоп з 1576 — 103, 131, 144, 145.
Баранійшу див. Бароній Цезар.
Барновський (Бернавський, Бернацький) Могила Мирон — молдавський господар (січень 1626 — липень 1629, вдруге квітень 1633 — 2.VII 1633) — 112, 148.
Бароній (Баранійшу) Цезар (1538 — 1607) — кардинал, бібліотекар Ватікану, історик римсько-католицької церкви — 140, 162.
Бартош — ксьондз — 118.
Баторій Сигізмунд (пом. 1613) — трансільванський (семиградський) князь (1585 — 1602) — 75, 157.
Баторій Стефан див. Стефан Баторій.
Баязет II (Базет) — турецький султан (1481 — 1512) — 125.
Бевзо О. А. (нар. 1901) — радянський історик — 6.
Бельський Мартин (пом. 18.XII 1575) — польський хроніст — 28 — 31, 56 — 58, 61, 62, 64, 65, 67, 72, 73, 79, 125, 126, 141 — 145, 151, 152 — 157.
Бережанський (пом. 1636) — польський магнат, підчаший — 116.
Бережанський Іоанн — священик замкової богоявленської церкви в Острозі — 139.
Бернавський див. Барновський Могила Мирон.
Бернацький див. Барновський Могила Мирон.
Бестужев-Рюмін K. M. (1829 — 1897) — російський історик — 11.
Бируля (XVI ст.) — козацький ватажок — 154.
Блажовський Мартин (кінець XVI — початок XVII ст.) — перекладач «Хроніки» Мартина Кромера з латинської мови на польську — 141.
Боболинський Леонтій (кінець XVII ст.) — український літописець — 10.
Бобржинський М. (1849 — 1935) польський історик — 148.
Бове (Beauvais) кінець XVII ст.) — амстердамський фабрикант паперу — 26.
Богдан Яків див. Богданко.
Богданич (XVI ст.) — буркграбій Остросічі — 155.
Богданко (Богдан Яків, Ружинський Богдан, Ружний) — козацький гетьман (1575 і 1576) — 65, 129, 143.
Бодянський О. М. (1808 — 1877) — український філолог-славіст, історик і письменник — 11.
Болдарт Григорій — запорізький козак, член посольства Війська Запорізького до польського короля в 1648 р. — 150.
Болеслав див. Болеслав III Кривоустий.
Болеслав III Кривоустий (Болеслав) (1086 — 1138) — польський король з 1102 р. — 141.
Болован Гедіон див. Балабан Гедеон.
Бона (1494 — 1557) — дружина польського короля Сигізмунда І Старого — 125, 151.
Боплан Гійом (нар. в кінці XVI ст., пом. після 1650) — французький інженер, перебував на службі (1630 — 1648) у польського уряду, склав цінні карти і опис України — 87, 88.
Борецький-Бергфельд Д. — історик — 142.
Борецький Іов (Іван) Матвійович (пом. 2.III 1631) — київський митрополит з 25.VI 1620 р. — 51, 81, 135, 136, 144, 146.
Борецький Стефан (Стефан) (пом. 1630) — син київського митрополита Борецького Іова (Івана) — 107.
Брянцев П. Д. — історик — 70.
Бут Антон Конашевич. — гетьман реєстрових козаків (1630 р.) — 83, 147.
Бутурлін Васілій (XVI ст.) — російський воєвода — 154.
Ваповський (Вапський) Андрій (XVI ст.) — 128.
Вапський див, Ваповський Андрій.
Василенко М. П. (1867 — 1935) — 164.
Василій див. Василій III Іванович.
Василій див. Острозький Василій Костянтин Костянтинович.
Василій III Іванович (Василій) (1479 — 1533) — великий московський князь з 1505 р, — 57, 58, 70, 71, 125, 126, 152.
Василій Лупул (Лупул Василій) — молдавський господар (квітень 1634 — 13.IV 1653, вдруге — червень 1653 — 16.VII 1653) — 150. 
Величко Самійло (нар. 1670 р., пом. не раніш 1728 р.) — український літописець — 145.
Вешняк (Якубович) Федір — черкаський, а потім чигиринський полковник, член посольства Війська Запорізького до польського короля в 1648 р. — 150.
Виговський Іван (Луговський Івашка) (пом. 1664) — писар Війська Запорізького, потім гетьман; зрадник українського народу, прихильник шляхетської Польщі — 15 — 17.
Вишневецька (Могила) Раїна (пом. після 1618) — двоюрідна сестра Петра Могили, дружина Михайла Михайловича Вишневецького, мати Ієремії Вишневецького — 150.
Вишневецький (?) (XVII ст.) — помилково названий власником містечка Димер під Києвом — 107.
Вишневецький Дмитро Іванович (пом. 1564) — козацький гетьман, появився на Запорожжі близько 1556 р., страчений турками — 62 — 65, 127, 142, 153.
Вишневецький (Вишневецький-Корибут) Ієремія Михайло Михайлович (1612 — 1651) — польський магнат руського походження, прийняв католицтво і став гонителем православ’я, був найжорстокішим душителем селянських повстань в період визвольної війни українського народу — 20, 84, 95 — 97, 122, 123, 150, 151.
Вишневецький Костянтин Костянтинович (1564 — 1641) — польський магнат, кременецький староста — 132, 159.
Вишневецький Михайло Олександрович (пом. 1584) — польський магнат, канівський і черкаський староста з 1560, київський каштелян з 1581 р. — 63.
Вишневецький Михайло Михайлович (пом. 1616) — польський магнат, овруцький староста, батько Ієремії Вишневецького — 131, 150, 158, 160.
Вишневецький Януш (пом. 1636) — польський магнат, кременецький староста — 116.
Вишневецькі — польські магнати, ополячені руські князі — 146.
Вікторовський П. T. — історик — 150, 153, 157 — 162.
Вітвіцька О. — радянський архівіст — 13.
Владислав див. Владислав IV.
Владислав IV (Владислав) (1595 — 1648) — польський король з 1632 р. — 27, 32, 33, 40, 43, 51, 59, 68, 69, 94, 95, 104, 111, 112, 121, 136, 147, 148, 150, 151.
Воєйков (XVI ст.) — російський воєвода — 157.
Возняк M. C. (1881 — 1954) — український радянський історик літератури — 11, 144, 163.
Войціцький (Wojcicki) К. (1807 — 1879) — польський письменник і фольклорист — 163, 164.
Володимир див. Володимир Святославич.
Володимир Святославич (Володимир) — великий київський князь (978 — 1015) — 25, 26.
В. Р. — 164.
Гаврилович (Діденко) Андрій — гетьман реєстрових козаків (1632) — 147.
Галицький Станіслав (XVI ст.) — польський магнат, коронний маршалок — 58.
Гаммер (Гаммер-Пургшталь) Іосиф (1774 — 1856) — відомий німецький історик-орієнталіст — 155.
Ганібаля — поручник польської армії — 107.
Ганібаля — ротмістр польської армії — 107.
Ганусь (XVI ст.) — кравець, глава релігійної секти в Польщі — 48, 126.
Г’Ардель (H’Ardel) (кінець XVII ст.) — амстердамський фабрикант паперу — 26.
Гаштольд (Гоштольд) Мартин (пом. після 1483) — литовський земський маршалок, київський намісник або воєвода з 1471 р. — 55, 99, 141.
Гваньїні Олександр (1538 — 1614) — польський історик — 56.
Генріх III Валуа (1551 — 1589) — польський король — 65, 74, 128, 143, 155.
Гербурт див. Гербурт Ян Щесни.
Гербурт Ян (1508 — 1576) — польський історик і правознавець — 141.
Гербурт Ян Щесни (Гербурт) (пом. 1614) — польський шляхтич, добромильський державця — 45, 47, 103, 145.
Глинська Єлена — друга дружина російського царя Василія III Івановича, мати Івана IV, за малолітства якого разом з опікунами управляла Російською державою (1533 — 1538) — 71.
Глинський Михайло (пом. 1534) — литовський боярин, князь руського походження, дядько російської цариці Єлени Глинської — 70, 71.
Гломбоцький — польський шляхтич — 108.
Гоголь Іона — кобринський архімандрит, пінський і туровський єпіскоп з 22.IX 1595 р., дав згоду на унію, учасник Брестського уніатського собору 1596 р. — 144.
Голобуцький В. О. (нар. 1903) — український радянський історик — 63.
Головацький Я. Ф. (1814 — 1888) — західноукраїнський вчений, поет і філолог; видатний громадський діяч — 102, 163, 164.
Голубєв C. T. (1849 — 1920) — історик російської церкви — 148, 161.
Горецький Л. — автор «Опису війни Івоні, господаря молдавського (1574)» — 75.
Гоштольд див. Гаштольд Мартин.
Грабенський В. див. Смоленський В.
Грабянка Григорій (пом. близько 1738) — український літописець — 148.
Григорій XIII — римський папа (1572 — 1585), реформував у 1582 році календар, що набув назви григоріанського календаря, або нового стилю — 49, 143.
Грисько див. Чорний Григорій Савич.
Гришка розстрига див. Лжедмитрій І.
Гроховський Станіслав (1554 — 1644) — львівський католицький архієпіскоп з 1634 р. — 114, 120, 148, 149.
Грушевський M. C. (1866 — 1934) — український буржуазний історик — 9, 11, 15, 23, 65, 83, 87 — 92, 142, 160.
Гулевич див. Гулевич-Воютинський.
Гулевич-Воютинський (Гулевич) Сільвестр (Симеон) — перемишльський і самбірський православний єпіскоп (1635 — 1645) — 115.
Гунашевський М. Г. (Кунашевський) (XVII ст.) — український літописець — 12 — 18, 21, 23, 141, 144.
Гуня Андрій — один з керівників селянсько-козацького повстання 1637 — 1638 рр. — 39.
Гуслистий К. Г. (нар. 1902) — український радянський історик і етнограф — 83, 147.
Густав II Адольф — шведський король (1611 — 1632) — 146.
Данилович див. Данилович Станіслав. 
Данилович Станіслав (Данилович) — син руського воєводи Яна Даниловича, польський магнат, корсунський, чигиринський і мостовський староста; в 1637 р. потрапив у полон до татар і там загинув — 89, 115, 116, 119.
Данилович Ян (Іван) (пом. 1624) — польський магнат, руський, каринський, чигиринський, мостовський староста; з 1608 р. коронний крайчий і львівський каштелян, з 1614 р. руський воєвода — 89, 149.
Дашкевич Остафій (Остафій) — (пом. 1635) — черкаський староста — 126, 152.
Девлет Герей (початок XVII ст.) — калга, татарський воєначальник — 160.
Дзяний (Іван) — польський шляхтич італійського походження — 88, 114.
Дідушицький (Dzieduszycki) M. (1813 — 1877) — польський історик — 161.
Дмитр див. Лжедмитрій І.
Дмитрій див. Лжедмитрій II.
Дмитрій Ростовський (1651 — 1709) — ростовський митрополит, автор історичних хронік і книг релігійного змісту — 25.
Дмитро Іванович див. Лжедмитрій І.
Домінік див. Заславський Владислав Домінік.
Доміціан — римський імператор (81 — 96) — 25.
Домша див. Стефан VII Томша.
Домшич Стефан див. Стефан IX Томша.
Дорогоєвський Фома (пом. 1605) — перемишльський староста, королівський референдар — 145.
Дорошенко Михайло — козацький гетьман (1625 — 1628), загинув під час походу в Крим — 80, 81, 105, 146.
Драгошичі (XVI — XVI ст.) — династія молдавських господарів — 63, 75.
Дюбюр П. (Dubur P.) (кінець XVII ст.) — амстердамський фабрикант паперу — 26.
Еварницький див Яворницький Д. І.
Енгельс Ф. (1820 — 1895) — 48, 77
Євецький О. — 163.
Єремія див. Могила Ієремія.
Єрій див. Заславський Юрій.
Єрлич (Jerlicz) Іоахим (1598 — пом. після 1673) — ополячений український православний шляхтич, автор історичної хроніки (1620 — 1673) — 84, 164.
Жаславський див. Заславський Владислав Домінік.
Жебридовський див. Зебржидовський Миколай.
Желіборський Арсеній (Андрій) — львівський православний єпіскоп (1641 — 1662) — 14, 15.
Жигимонт див. Сигізмунд І Старий.
Жигимонт, Жигмонт, Жигмунт див. Сигізмунд III Ваза.
Житецький П. Г. (1836 — 1911) — мовознавець та історик української літератури — 53, 54.
Жолкевський Лукаш (пом. 1636) — польський магнат, переяславський староста — 89, 90, 116.
Жолкевський (Жолковський, Жолкувський) Станіслав (1547 — 1620) — краківський каштелян, великий коронний гетьман; загинув у битві з турками під Цецорою 7.X 1620 р. — 46, 58, 59, 67, 68, 103, 104, 146, 160.
Жолковський, Жолкувський див. Жолкевський Станіслав.
Жукович П. М. (1857 — 1919) — російський історик — 50, 161.
Закревський М. В. (1805 — 1871) — археолог і етнограф, автор книги «Описание Киева» — 109, 141.
Замойська див. Замойська (Острозька) Катерина.
Замойська (Острозька) Катерина (перша полов. XVII ст.) — дочка Олександра Василій Костянтиновича Острозького, дружина Томаша (Фоми) Замойського — 118, 149.
Замойський Томаш (Фома) Янович (1594 — 1638) — київський воєвода, коронний канцлер — 54, 118, 123, 149, 151.
Замойський Ян (1542 — 1605) — великий коронний канцлер з 1578 р., великий гетьман з 1581 р. — 127, 129, 130, 149, 153, 156.
Замойські — польські магнати — 144.
Заруцький Іван Мартинович (пом. 1614) — отаман донських козаків, прихильник Лжедмитрія II; був схоплений урядом російського царя Михайла Федоровича і страчений в Москві — 159.
Заславська (Острозька) Евфросинія — дочка Острозького Януша Василій-Костянтиновича, дружина Олександра Янушевича Заславського — 161.
Заславський (Домінік, Ярославський) Владислав Домінік (пом. 1656) — польський магнат, коронний конюший, потім сандомирський воєвода, а в останні роки життя краківський воєвода, один з трьох регіментарів польського війська влітку 1648 р. — 54, 121, 135, 139, 150, 161, 162.
Заславський Олександр Янушевич (пом. 1629) — київський воєвода — 161.
Заславський Олександр Януш Владислав-Домінікович (пом. 1673) — останній представник по чоловічій лінії роду польських магнатів Заславських — 161.
Заславський Юрій (Єрій) Янушевич (пом. 1636) — володимирський староста — 116.
Заславські — польські магнати, ополячені руські князі — 161, 162.
Захар’їн Михайло Юр’евич (Юр’єв Михайло) (XVI ст.) — російський боярин — 71.
Збаразький Януш Михайло-Миколаввич (пом. біля 1608) — каменецький і пінський староста, брацлавський воєвода — 156.
Збируйський Діонісій — холмський єпіскоп до 1604 р., дав згоду на унію, учасник Брестського уніатського собору 1596 р. — 114.
Зборецький (пом. 1637) — польський шляхтич — 118.
Зборовський Мартин (Марцін) (пом. 1565) — калішський воєвода, краківський каштелян — 127, 153.
Зборовський Петро — посол польського уряду в Туреччину 1569 р. — 127, 154.
Зборовський Самуїл (пом. 1584) — польський магнат, страчений з наказу короля Стефана Баторія за сваволю, грабунки, вбивства і замахи на короля — 128.
Зборовські — польські магнати — 144.
Зебржидовський (Жебридовський) Миколай (1553 — 1623) — польський магнат, великий коронний маршалок, краківський воєвода, один з керівників рокошу (1606 — 1607) проти короля Сигізмунда III Вази — 45, 131, 145, 158.
Зубрицький Д. І. (1777 — 1862) — західноукраїнський історик і археограф — 5, 12, 33-35, 37, 38, 42, 43, 46, 74, 79, 142 — 145, 148, 149, 163 — 164.
Іасафат див. Кунцевич Іосафат.
Іван див. Іван IV Грозний.
Іван (Івоня, Іона) III Вода Лютий (Грозний) або Арменчик (пом. 1574) — молдавський господар (лютий 1572 — червень 1574), видатний борець проти турецького іга — 74, 101, 128, 143.
Іван IV Грозний (Іван) (23.VIII 1530 — 18.III 1584) — московський великий князь з 1533 р., російський цар з 1547 р., видатний політичний діяч XVI ст. — 63, 67, 71, 72, 126, 145, 152, 153, 156, 157.
Іван (Іоанн) V Олексійович (1666 — 1696) — син царя Олексія Михайловича, з 1682 р. вважався на російському престолі разом з своїм братом Петром І до 1698 р. під управлінням їх сестри Софії Олексієвни — 26.
Івоня див. Іван III Вода Лютий.
Ігор Рюрикович — великий київський князь (912 — 945) — 24.
Ізабелла (пом. 1559) — вдова трансільванського (семиградського) воєводи Яна I Заполія, правителька Трансільванії за малолітства Яна II Сигізмунда — 142, 152, 153.
Іконніков В. С. (1841 — 1923) — російський і український історик — 11.
Іоаким (XVI ст.) — антіохійський патріарх — 143.
Іоаким (пом. 1690) — всеросійський патріарх з 1674 р., виступав проти розкольників, чужоземних впливів та чужоземців — 25.
Іоанн Олексійович див. Іван V Олексійович.
Іона див. Іван III Вода Лютий.
Іпатій див. Потій Іпатій.
Ісаакій див. Черчицький Ісаакій.
Іскорка (XVI ст.) — козацький ватажок — 154.
Іслам Герей — кримський хан (1644 — 1654) — 151.
Ісус Христос — легендарний засновник християнської релігії — 149.
Казановський Мартин (1553 — 1636) — польний коронний гетьман — 116, 149.
Казимир див. Ян Казимир. 
Казимир III Великий (1310 — 1370) — польський король з 1333 р., син Владислава І Локотка, останній польський король з династії П’ястів; загарбав під владу Польщі Червону Русь (Галичину) — 18, 55, 99, 141.
Казимир IV Ягеллончик (1427 — 1492) — великий литовський князь з 1440 р., польський король з 1447 р.; скасував Київське князівство і перетворив його у воєводство під владою Литви — 18, 55, 99, 141.
Калиновський (?) — польський магнат — 79.
Калиновський Мартин (пом. 1652) — чернігівський воєвода, польний коронний гетьман; убитий в бою під Батогом — 20, 94, 121.
Калоіоанн — 24.
Калуан — 25.
Каманін І. М. (1860 — 1921) — український історик та архівіст — 13.
Каменецький Мартин (XVI ст.) — подільський воєвода — 58, 61.
Карвацький — польський шляхтич, один з керівників так званої «московської» конфедерації (1612 — 1614) — 46, 104.
Карл V (1500 — 1558) — імператор так званої Священної Римської імперії німецького народу (1519 — 1556) — 126, 152.
Карл IX Валуа (1550 — 1574) — французький король з 1560 р. — 143.
Кароль Фердинанд (пом. 1655) — один з синів польського короля Сигізмунда III Вази, вроцлавський єпіскоп — 148.
Карпов Г. Ф. (1838 — 1890) — російський історик — 11.
Карський — польський шляхтич — 107.
Кеттлер Готгард (1518 — 1587) — останній великий магістр Лівонського ордену меченосців і після секуляризації перший курляндський герцог, потомки якого були герцогами Курляндії до 1737 р. — 67.
Кизим (пом. 1637) — київський козацький сотник, один з активних учасників визвольної боротьби проти польсько-шляхетських загарбників у 30-х роках XVII ст. — 118.
Кирило (XVII ст.) — ігумен костянтинівського монастиря — 130, 132.
Кирило (Кирил) — священик онуфрієвської церкви в Острозі — 139.
Кирило І Лукаріс (пом. 1638) — олександрійський, потім константинопольський патріарх (1621 — 1623, 1624 — 1629, 1632 — 1634, 1637 — 1638), забитий турками — 148.
Кисіль Адам (нар. близько 1600, пом. 1653) — польський магнат руського походження, сенатор Речі Посполитої, брацлавський, потім київський воєвода — 96, 121, 151.
Клепатський П. Г. — український історик — 10.
Климент VII (Юлій Медічі) (пом. 1534) — римський папа з 1523 р. — 152.
Козлов (пом. 1568) — втікач з Росії в Литву; страчений російським урядом за зраду — 153.
Конецьпольський див. Конецьпольський Олександр.
Конецьпольський див. Конецьпольський Станіслав.
Конецьпольський Олександр (Конецпольский) (1620 — 1659) — коронний хорунжий, один з трьох регіментарів польського війська влітку 1648 р. — 95, 121, 123, 150, 151.
Конецьпольський Станіслав (Конецьпольський) (1591 — 1646) — польний, а з 1620 р. великий коронний гетьман — 21, 22, 59, 80, 81, 83, 85 — 87, 89 — 91, 105, 106, 110, 112, 113, 115, 117, 147, 161.
Константин див. Константан XI Палеолог.
Константан XI Палеолог (Константин) — (1404 — 1453) — останній візантійський імператор з 1449 р. — 25.
Константин див. Острозький Костянтин Василій-Костянтинович. 
Конський — польський шляхтич, один з керівників так званої «московської» конфедерації (1612 — 1614) — 46, 104.
Копинський Ісаїя (пом. 1640) — київський митрополит з 1631 р., активний антиуніат — 148, 150.
Копистенський Захарія (пом. 1627) — архімандрит Києво-печерського монастиря з 1624 р., активний антиуніат, автор видатного полемічного твору «Палінодія» — 136.
Корецький Самуїл Іоахимович (пом. 1622) — польський магнат, потрапив до турків у полон під Цецорою (1620), де і загинув в неволі — 50, 59, 104, 133, 160.
Корецький Самуїл Кароль (пом. 1651) — польський мігнат, останній представник роду князів Корецьких — 124, 151.
Косинський Криштоф (пом. 1593) — гетьман реєстрових козаків, керівник селянсько-козацького повстання 159) — 1593 рр., загинув в бою — 157.
Косов Сільвестр (пом. 1657) — київський митрополит з 1647 р., під час визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр. допомагав польським загарбникам — 147.
Костантин див. Острозький Костянтин Іванович.
Костелець див. Костелецька Беата.
Костелецька (Костелець) Беата див. Острозька Беата.
Костелецький Андрій (пом. 1515) — коронний підскарбій, войницький каштелян, великий кра івський радник — 151.
Костентин див. Острозький Костянтин Іванович.
Костка Анна див. Острозька Анна.
Костка Ян (пом. 1581) — сандомирський воєвода — 149.
Костомаров М. І. (1817 — 1885) — російський і український історик та письменник, автор численних робіт з історії України — 11, 32, 65.
Красновойський — польський шляхтич — 107.
Красносільський — польський шляхтич — 107.
Красноставський — польський шляхтич — 107.
Креховський Іосафат (XVII ст.) — ігумен Трахтемирівського монастиря — 16.
Кривоніс Максим (пом. 1648) — козацький полковник, керівник повсталого селянства, найближчий соратник Богдана Хмельницького — 31, 96, 121, 122.
Крип’якевич І. П. (1886 — 1967) — український радянський історик, академік АН УРСР — 78.
Кромер Мартин. (1512 — 1589) — польський хроніст та історик — 18, 56, 141.
Крупецький (Крупський) Афанасій (XVII ст.) — перемишльський уніатський епіскоп — 115.
Крупський див. Крупецький Афанасій.
Кулага-Петражицький Іван (пом. 1632) — гетьман реєстрових козаків у 1632 р. — 83, 147.
Куликовський (пом. 1636) — польський шляхтич — 116.
Куліш П. О. (1819 — 1897) — український письменник та історик — 11, 81.
Кунашевський М. див. Гунашевський М. Г.
Кунцевич Іосафат (Іасафат) (1580 — 1623) — полоцький уніатський архієпіскоп, фанатичний прихильник унії, страчений повсталими православними жителями Вітебська — 50, 135, 161.
Кучум (XVI ст.) — останній сибірський хан — 157.
Ласький Альбрехт (XVI ст.) — серадзький воєвода — 63, 64, 127, 154.
Лащ див. Лащ-Тучапський Самуїл.
Лащ-Тучапський (Лащ) Самуїл (пом. 1649) — коронний стражник — 84, 85, 91, 92, 106, 107, 118, 146.
Лев I Великий — римський папа (440 — 461) — 162.
Лев III (Леон III, Лео Великий) — римський папа (795 — 816) — 140, 162.
Левицький О. І. (1849 — 1922) — український історик і археограф — 10, 11, 52, 53, 98, 115, 164.
Лео Великий див. Лев III.
Леон III див. Лев III.
Леонтій (XVII ст.) — палагойський архімандрит — 132.
Лжедмитрій І (Гришка розстрига, Дмитр, Дмитро Іванович) (пом. 1606) — ставленик Польщі, претендент на російський престол (1605 — 1606) — 28, 68, 72, 130, 144, 145.
Лжедмитрій II (Дмитрій, Тушинський вор) (пом. 1610) — ставленик Польщі, претендент на російський престол (1607 — 1610) — 68, 72, 131, 159.
Лихачов М. П. (1862 — 1935) — російський історик і мистецтвознавець, відомий фахівець в ділянці допоміжних історичних дисциплін — 27.
Лісовський-Янович Олександр Іосиф (пом. 1616) — польський шляхтич, відомий «наїзник»-авантюрист — 161.
Лоба Миколай (XVII ст.) — краківський друкар — 141.
Лозинський В. (?ozi?ski W.) (1843 — 1913) — польський історик і письменник — 47, 146.
Ломоносов М. В. (1711 — 1765) — видатний російський вчений-енциклопедист і письменник — 161.
Лонцький Катар (пом. 1556) — посол польського короля Сигізмунда II Августа в Ризі — 67.
Луговський Івашка див. Виговський Іван.
Лукашевич П. І. (нар. близько 1809 — 1887) — український етнограф — 163.
Лукомський Стефан (1701 — пом. перед 1779) — прилуцький полковий обозний, автор «Собрания исторического» — 154.
Лупул Василій див. Василій Лупул.
Лянцкоронський Предслав (пом. 1531) — ватажок (гетьман) реєстрових козаків, вів боротьбу проти татар — 62.
Лянцкоронський (Ляскорунський) Станіслав (пом. 1657) — кам’янецький каштелян, брацлавський, потім руський воєвода, польний коронний гетьман з 1654 р. — 124, 147, 151.
Лянцкоронський Ян (пом. 1647) — польський шляхтич, власник містечка Димера під Києвом — 147.
Ляскорунський див. Лянцкоронський Станіслав.
Лясота Юрій (пом. 1634) — польський шляхтич, власник містечка Димера під Києвом — 147.
Львов М. О. (1751 — 1803) — відомий російський вчений, архітектор і графік — 6.
Магмет Герей (Махмет) (XVI ст.) — перекопський хан — 57, 71, 125.
Магмет паша (Магмут) (XVI ст.) — турецький воєначальник — 129, 156.
Магмут див. Магмет паша.
Магнус (1540 — 1583) — король Лівонії, був одружений на племінниці Івана IV Грозного, союзник Росії у війні проти Швеції і Польщі — 72.
Магомет III (1568 — 1603) — турецький султан з 1595 р. — 157, 158.
Макарій (до чернецтва Михайло Петрович Булгаков) (1816 — 1882) — історик російської церкви — 144.
Македоній І — константинопольський єпіскоп (355 — 356) — 139, 162. 
Максимович М. О. (1804 — 1873) — російський ботанік, фольклорист та історик, автор цінних праць з історії України — 11, 32, 148, 157.
Малхерова Катерина (пом. 1540) — дружина краківського райці, страчена за приналежність до секти — 48, 126.
Маріон Жан (XVII ст.) — французький інженер на службі в польській армії — 88.
Маркевич М. А. (1804 — 1860) — український історик, етнограф і письменник — 146.
Марко (XVII ст.) — священик воскресенської церкви в Острозі — 139.
Маркс К. (1818 — 1883) — 68, 77, 78, 141, 142, 144, 145, 151, 152, 155, 157.
Марченко М. І. (нар. 1902) — український радянський історик — 22.
Маскевич див. Машкевич Самуїл.
Махмет див. Магмет Герей.
Мацейовський В. (Maciejowski W.) (1793 — 1883) — польський історик, поборник ідеї єдності слов’янських народів — 163.
Машкевич (Маскевич, Maszkiewicz, Maskiewicz) Самуїл (нар. близько 1575 — пом. близько 1623) — польський офіцер і автор мемуарів — 159.
Менглі Герей (пом. 1515) — кримський (перекопський) хан — 61.
Мигалов — львівський міщанин, купець — 43, 120, 145.
Мигаль див. Михаїл І Хоробрий.
Минко (XVI ст.) — козацький ватажок — 154.
Михайло Олелькович — син київського князя Олександра Володимировича; князь намісник Новгорода біля 1470 р. — 141.
Михайло Федорович (1596 — 1645) — перший російський цар з династії Романових з 1613 р. — 69, 148.
Михайло I Хоробрий (Мигаль) (пом. 19.VIII 1601) — волоський (мультанський) воєвода (вересень 1593 — 19.VIII 1601), претендент на молдавське господарство (травень 1600 — серпень 1601) — 75, 76, 102, 130, 145, 157.
Мищинський — польський полковник — 85, 108.
Міровський — слуга шляхтича Осьціка — 156.
М. Н. — 53.
Мнішек (Мнішок) ? (пом. 1644) — львівський староста — 120.
Мнішек Марина (пом. 1614) — дочка Мнішека Юрія, дружина Лжедмитрія І, а потім Лжедмитрія II — 145.
Мнішек (Мнішко) Юрій (пом. 1613) — польський магнат, сандомирський воєвода, львівський і самборський староста, один з натхненників і організаторів польської інтервенції в Росію на початку XVII ст. — 67, 73, 102, 103, 132, 144.
Мнішко див. Мнішек Юрій.
Мнішок див. Мнішек (?).
Могила Гавриїл (XVII ст.) молдавський воєводич — 148.
Могила Іеремія (Єремія) — молдавський господар (серпень 1595 — 10.VIII 1606) — 75, 76, 130, 131, 145, 157 — 160.
Могила Іоанн (XVII ст.) — молдавський воєводич — 148.
Могила Костянтин (пом. 1612) — син Могили Ієремії, молдавський господар (жовтень 1607 — 20.XI 1611) — 76, 159.
Могила Михаїл — молдавський господар (24.IX 1607 — 19.XII 1607) — 148, 158.
Могила Мойсей — молдавський господар (28.V 1630 — вересень 1631, вдруге 2.VII 1633 — квітень 1634) — 148.
Могила Олександр — син Могили Ієремії, молдавський господар (22.XI 1615 — 2.VIII 1616) — 160. 
Могила Петро Семенович (1596 — 1647) — молдавський воєводич, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 р., київський митрополит з 3.XII 1632 р. зі збереженням посади лаврського архімандрита — 111, 112, 136, 137, 147, 148, 150.
Могила Раїна див. Вишневецька Раїна.
Могила Симеон (Семіон) (пом. 1607) — волоський господар (листопад 1600 — червень 1601, вдруге липень 1601 — серпень 1602), молдавський господар (10.VII 1606 — 24.IX 1607) — 76, 112, 148, 158.
Могили — молдавська дворянська родина, з якої вийшло декілька господарів Молдавії та інших діячів, в тому числі Петро Могила — церковно-політичний і культурний діяч України першої половини XVII ст. — 147.
Мозира Лукіян — корсунський полковник, член посольства Війська Запорізького до польського короля 1648 р. та до Москви 1652 р. — 15, 150.
Мокрський Андрій (пом. 1648) — тремешинський канонік, учитель Богдана Хмельницького під час навчання останнього в католицькому колегіумі, був посланцем від королевича Яна Казимира до Богдана Хмельницького — 95.
Мохов Н. А. — радянський історик — 75.
Наливайко Сееерин (пом. 11.IV 1597) — козацький отаман, потім гетьман (1594 — 1597); керівник великого селянсько-козацького повстання проти польських та українських магнатів і шляхти; був схоплений шляхтою і після жорстоких катувань Наливайко страчений у Варшаві — 39, 79, 80, 91, 102, 130, 145, 157.
Нємцевич (Niemcewicz) Юліан (1758 — 1841) — польський письменник і історик — 45.
Никифор див. Никифор Ксанфопул. 
Никифор Ксанфопул (Никифор) — син Каліста І, константинопольський патріарх (1350 — 1362), автор історичних творів — 24.
Ничипоренко Іван — член посольства Війська Запорізького до Москви в 1652 р. — 15.
Огоновський О. (1833 — 1894) — західноукраїнський історик літератури — 11.
Окольський Симеон (1580 — 1653) — польський хроніст і історик — 90, 91.
Олег — великий князь (879 — 912), правив Руською землею за малолітства Рюрикового сина Ігоря; підкорив Київ і зробив його своєю столицею — 24.
Олександр Карл (Александр) (пом. 1634) — син польського короля Сигізмунда III Вази — 43, 113, 148.
Олександр IV Лепушано — молдавський господар (вересень 1552 — 18.XI 1561) — 74.
Олексій V Дука Мурдзуфи (Алексій Дука Марцуфль) (пом. 1204) — візантійський імператор з 24.I 1204 р. в тому ж році страчений латинянами — 24.
Олексій Михайлович (9.III 1629 — 31.I 1676) — російський цар з 13.VII 1645 р. — 16.
Опалинський Лукаш (1574 — 1654) — польський магнат, великий коронний маршалок — 47, 103.
Опалинські — польські шляхтичі, магнати — 47, 145.
Оренда Тимош Мигайлович див. Орендаренко Тимофій Михайлович.
Орендаренко (Оренда) Тимофій Михайлович — козацький гетьман у 1630 р. — 21, 82-84, 111, 147.
Осман II — турецький султан (1618 — 1622) — 60.
Остафій див. Дашкевич Остафій.
Остік див. Осьцік Григорій.
Острозька (Костка) Анна (пом. 1636) — дочка Яна Костки, дружина Олександра Острозького; звичайно іменувалася княжною ярославською — 149, 158.
Острозька Анна Алоїза див. Ходкевич Анна Алоїза.
Острозька (Костелець, Костелецька) Беата — колишня покоївка польської королеви Бони, дружина Іллі Костянтиновича Острозького, а потім серадзького воєводи Альбрехта Ласького — 125, 127, 151, 153.
Острозька Гальшка (Єлизавета) (1539 — 1582) — дочка Іллі Костянтиновича Острозького і його дружини Беати — 127, 153.
Острозька Євфросинія див. Заславська Євфросинія.
Острозька Катерина див. Замойська Катерина.
Острозький Василій Костянтин Костянтинович (Василій) (1527 — 1608) — київський воєвода, захисник руської народності, поборник православ’я проти окатоличування і ополячування українського народу, видатний діяч української культури і освіти XVI — початку XVII ст. — 30, 32, 80, 126, 129 — 131, 152, 155 — 158.
Острозький Іван (Януш) Олександрович (пом. 1619) — 134, 161.
Острозький Ілля Костянтинович (пом. 1539) — брацлавський і вінницький староста — 125, 151, 153.
Острозький Костянтин Василій Костянтинович (Константин) (1562 — 1595) — крайчий Великого князівства Литовського, володимирський староста — 129, 157.
Острозький Костянтин Іванович (Костантин, Костентин) (пом. 1530) — великий литовський гетьман, віленський каштелян, луцький, вінницький і брацлавський староста, волинський маршалок — 58, 61, 62, 125, 126, 151, 152.
Острозький Костянтин (Адам) Олександрович (пом. 1618) — 134, 160, 161.
Острозький Олександр Василій-Костянтинович (Александр) (пом. 1603) — волинський воєвода — 130, 134, 137, 138, 149, 157, 158, 162.
Острозький Роман (Роман) (пом. 1516) — внук Костянтина Івановича Острозького — 125, 151.
Острозький Януш Василій-Костянтинович (нар. біля 1559, пом. 1620) — волинський воєвода, краківський каштелян, останній представник по чоловічій лінії роду русько-польських магнатів, князів Острозьких — 132, 135, 158, 161.
Острозькі — русько-польські магнати, князі — 32, 54, 80, 157, 161, 162.
Остророг Миколай (пом. 1656) — коронний підчаший, один з трьох регіментарів польського війська влітку 1648 р. — 122, 124, 150.
Острянин Степан — один з керівників селянсько-козацького повстання 1637 — 1638 рр. — 39.
Осьцік (Остік) Григорій (пом. 1580) — польський шляхтич, страчений з наказу польського короля Стефана Баторія по обвинуваченню в зносинах з росіянами — 129, 156.
Павло V (Камілло Боргезе) (1552 — 1621) — римський папа з 1605 року — 160.
Павлюк (пом. 1638) — козацький гетьман (1636 — 1638), керівник селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII ст. проти польсько-шляхетських загарбників, страчений польськими шляхтичами у Варшаві — 39, 54, 89 — 93, 118, 119.
Паїсій див. Черкавський Паїсій Іполитович.
Паковський — польський шляхтич — 107.
Палаузов С. Н. (1818 — 1872) — історик, славіст і публіцист — 63, 64, 74 — 76, 157, 160.
Пац Станіслав (пом. 1588) — вітебський воєвода, віленський староста — 154.
Пельчицький Леонтій Зінов’євич (пом. 1595) — пінський і туровський єпіскоп, дав згоду на унію — 144.
Петрило (Претрило) див. Петро V Кривий.
Петро — челядник київського митрополита Іова Борецького — 106.
Петро І Олексійович Великий (1672 — 1725) — російський цар; за вимогою стрільців з 1682 до 1689 року царював разом з своїм братом Іваном (Іоанном) під опікою їх сестри Софії Олексіївни); з 1689 року фактично, а з 1696 року і юридично керував державою як самодержець; російський імператор з 1721 р. — 26.
Петро IV Рареш (Петрило) — молдавський господар (січень 1527 — 18.IX 1538) — 152.
Петро V Кривий (Петрило, Претрило) — молдавський господар (червень 1574 — 23. XI 1577, вдруге 1.I 1578 — 21.XI 1579, втретє серпень 1582 — 29.VIII 1591) — 79, 128.
Петровський M. H. (1894 — 1951) — український радянський історик — 11.
Петрушевич А. С. (1821 — 1913) — західноукраїнський історик і археограф — 6, 21, 77, 98, 148, 159, 163, 164.
Петрушенко Іван — писар Війська Запорізького, член посольства до польського короля в 1648 р. — 150.
Підкова (Подкова) Іван (пом. 1578) — козацький гетьман з 1577 р.; страчений у Львові з наказу польського короля Стефана Баторія — 78, 79, 91, 101, 129, 143.
Платонов С. Ф. (1860 — 1933) — російський буржуазний історик — 159, 161.
Плетенецький Єлисей — архімандрит Києво-печерського монастиря (1599 — 1624), визначний громадський діяч початку XVII ст. — 136, 161.
Погодін М. П. (1800 — 1875) — російський історик, публіцист і письменник дворянсько-монархічного напрямку — 98, 163, 164.
Подкова див. Підкова Іван.
Попель — київський міщанин — 108.
Потій Іпатій (Іпатій) (1541 — 1613) — володимирський епіскоп з 1593 р., київський уніатський митрополит, один з найактивніших прихильників унії — 49, 50, 102, 129, 144.
Потоцький Миколай (пом. 1651) — краківський каштелян, великий коронний гетьман з 1646 р. — 19, 20, 90, 91, 93, 94, 106, 107, 117, 118, 121, 146, 150.
Потоцький Стефан — коронний підкоморій, у 1612 р. потрапив до турецького полону — 76, 103, 146.
Потоцький Стефан (пом. 1648) — син Миколая Потоцького, загинув під Жовтими Водами — 94.
Претрило див. Петрило.
Прухницький Іоанн (пом. 1633) — львівський католицький архієпіскоп — 148.
Пузина Афанасій (Олександр) (пом. 1650) — луцький і Острозький епіскоп — 14, 17, 137.
П’ясецький Ян (пом. 1564) — польський офіцер, страчений турками одночасно з Д. Вишневецьким — 64.
П’ятигорець Сулган (Шолгеня) (пом. 1578) — козацький ватажок, загинув у битві з татарами — 129, 155.
Рабин, Равин, рав Авин (IV — V ст.) — один з упорядників вавілонської редакції талмуда — 140, 162.
Рогоза Михаїл Васильович (пом. 1599) — київський митрополит з 1589 р., у 1596 р. погодився на введення унії — 102, 144.
Радзівілл Альбрехт Станіслав (1595 — 1656) — канцлер Великого князівства Литовського, фанатичний католик-єзуїт, автор історичних творів і мемуарів — 88.
Радзівілл (Радівіл) Януш Криштофович (пом. 1620) — польський магнат, підчаший, один з керівників рокошу (1606 — 1607) проти короля Сигізмунда III Вази — 45, 131, 145.
Радівіл див. Радзівіл Януш Криштофович.
Радул Міхня — молдавський господар (серпень 1616 — 4.II 1619, вдруге серпень 1623 — 23.I 1626) — 133
Рилєєв К. Ф. (1795 — 1826) — видатний російський поет-декабрист — 80.
Рогатинець Юрій (кінець XVI — початок XVII ст.) — визначний український діяч, член Львівського братства — 144.
Роллер М. (1908 — 1958) — румунський історик — 74.
Роман, див. Острозький Роман.
Романовський В. О. (нар. 1890 — 1971) — український радянський історик і архівіст — 11.
Рудольф II Габсбург (1552 — 1612) — чеський і угорський король з 1575 р., імператор так званої Священної Римської імперії німецького народу з 1576 р. — 76, 157.
Рудський див. Рутський Іосиф Веніамін.
Ружинський Богдан див. Богданко.
Ружинський Роман (пом. 1610) — польський магнат, начальник польських військ, що підтримували Лжедмитрія II — 72, 131.
Ружний див. Богданко.
Рутський (Рудський) Іосиф Веніамін (1574 — 1637) — холмський уніатський епіскоп, київський уніатський митрополит з 1613 р. — 111.
Савич Семен — канівський полковник, член посольства Війська Запорізького до Москви в 1652 р. — 15.
Сагайдачний (Конашевич) Петро Кононович (пом. 1622) — козацький гетьман — 59, 60, 81, 104.
Самовидець (Ракушка-Романовський Роман (?) (нар. близько 1623 — 1625 — пом. близько 1703) — український літописець — 10, 11, 75, 150, 154, 155.
Сангушко Дмитро (пом. 1554) — польський магнат — 127, 153.
Сангушко (Сенгушко) Роман (пом. 1571) — польський магнат, великий литовський гетьман — 127, 154.
Сапєга Ян Станіслав (1585 — 1635) — литовський гетьман, один з організаторів польської інтервенції в Росію на початку XVII ст. — 116, 149.
Свірговський Іван (пом. 1574) — козацький ватажок, що брав участь у битві з турками в Молдавії — 74, 75, 143.
Селім I Грозний (1467 — 1520) — турецький султан з 1512 року, жорстокий душитель народних повстань — 125, 151.
Селім II (1524 — 1574) — турецький султан з 1566 р. — 32, 128, 143, 154, 155.
Симеон Олелькович (Олександрович) (пом. 1471) — слуцький удільний князь, наслідний володар Київського князівства, управляв Києвом з 1455 до 1470 р. — 141.
Семіон див. Могила Симеон.
Сенгушко див. Сангушко Роман.
Сєнявський Миколай (пом. 1683) — волинський воєвода, львівський староста, коронний польний гетьман — 122, 124, 151.
Сигізмунд Баторій див. Баторій Сигізмунд.
Сигізмунд І Старий (Жигимонт) (1467 — 1548) — польський король і литовський великий князь з 1506 р — 44, 61, 70, 78, 127, 152, 153. 
Сигізмунд II Август (Август) (1520 — 1572) — литовський великий князь з 1529 р., польський король з 1548 року, останній король з династії Ягеллонів — 63, 67, 74, 101, 125, 126 — 128, 143, 152 — 155.
Сигізмунд III Ваза (Жигимонт, Жигмонт, Жигмунт) (1566 — 1632) — польський король з 1587 р. і шведський (1592 — 1600) — 33, 45, 46, 59, 68, 72, 83, 101, 111, 130, 136, 145, 147, 148, 158, 159.
Скидан — один з керівників селянсько-козацького повстання 1637 — 1638 рр. — 39.
Смоленський (Грабенський) В. (1851 — 1926) — польський історик — 46, 145, 153, 155, 156, 158.
Смотрицький (Усмотрицький) Мелетій (Максим) (1577 — 1633) — полоцький єпіскоп, архімандрит Дерманського уніатського монастиря, видатний південноруський вчений першої половини XVII ст., автор «Граматики словенської» (1618) — 50, 136, 161.
Собеський Ян (1588 — 1646) — коронний крайчий, белзький воєвода, автор записок про Хотинський похід 1621 р. — 146.
Соборов Григорій (XVII ст.) — російський воєвода — 154.
Соловйов С. М. (1820 — 1879) — видатний російський історик — 63, 68 — 72, 145, 152 — 157, 159.
Сологуб Юрій Андрійович (XVI ст.) — польський смоленський намісник — 70.
Сопіга — польський шляхтич — 134.
Стадницький Станіслав (пом. 1610) — польський магнат, перемишльський каштелян — 47, 102, 103, 145, 146.
Стадницькі — польські шляхтичі, магнати — 47, 103, 145.
Стефан див. Борецький Стефан.
Стефан див. Стефан Баторій.
Стефан див. Стефан III Великий.
Стефан — священик пречистенської церкви в Острозі — 54, 139.
Стефан Баторій (Стефан, Баторій Стефан) (1533 — 1586) — трансільванський (семиградський) воєвода, польський король з 1576 p. — 72, 78, 79, 101, 129, 155, 156.
Стефан III Великий (Стефан) — молдавський господар (квітень 1457 — 2.VII 1504) — 56, 57, 73.
Стефан V Лакуста — молдавський господар (вересень 1538 — грудень 1540) — 152.
Стефан VI Рареш — молдавський господар (травень 1551 — 1.IX 1552) — 63.
Стефан VII Томша (Домша, Тонша) — молдавський господар (8.VIII 1563 — березень 1564) — 64, 73, 74, 101, 143, 153.
Стефан VIII Розван — молдавський господар (3.V 1595 — серпень 1595) — 75, 157.
Стефан IX Томша (Стефан Домшич) — молдавський господар (20.XI 1611 — 22.XI 1615, вдруге вересень 1621 — серпень 1623) — 76, 133, 160.
Стрийковський-Осостович Матвій (1547 — 1582) — польський історик — 24, 142.
Сулейман II — турецький султан (1520 — 1566) — 63, 152.
Сулима Іван Михайлович (Сулима Самуйло) (пом. 1635) — козацький гетьман (1633 — 1635) — 87 — 89, 91, 114, 118, 148.
Сулима Самуйло див. Сулима Іван Михайлович.
Сум — польський шляхтич, один з керівників так званої «московської» конфедерації (1612 — 1614) — 46, 104.
Суханов Арсеній (XVII ст.) — монахархітектор, будівник Троїцько-Сергіївської лаври — 25.
Сцібор — польський шляхтич, один з керівників так званої «московської» конфедерації (1612 — 1614) — 46, 104.
Сярчинський Ф. (1758 — 1829) — польський історик — 47.
Тарановський Андрій (XVI ст.) — посол польського короля Сигізмунда II Августа в Туреччину (1570) — 71, 127, 154.
Тарас див. Федорович Тарас (Трясило).
Тарновський Ян (Ян з Тарнова) (1488 — 1561) — краківський каштелян, великий коронний гетьман — 126, 152.
Терлецький Кирило Семенович (пом. 1607) — луцький і острозький єпіскоп, один з найактивніших прихильників унії — 49, 50, 102, 129, 144.
Тисаровський Ієремія (пом. 1641) — львівський православний єпіскоп — 110, 111, 120, 147, 149.
Тихомиров M. M. (1893 — 1965) російський радянський історик, академік — 6, 23, 28, 30, 98, 164.
Тогай бей див. Tугай бей.
Томашик Василь див. Томиленко Василь.
Томиленко (Томашик) Василь (пом. 1638) — один з керівників селянсько-козацького повстання 1637 — 1638 років — 92, 118, 119, 149.
Томша див. Стефан VII Томша.
Тромонін К. Я. (пом. 1847) — літограф і відомий знавець російської старовини — 27.
Трофимович Ісаїя (пом. 1651) — ієромонах, викладач, ректор Києво-Могилянської академї (1632 — 1638), ігумен Киево-Микільського пустинного монастиря з 1633 р. — 147.
Тугай бей (Тогай бей) (пом. 1648) — перекопський мурза — 96, 122.
Тучапський Макарій (пом. 1549) — перший львівський єпіскоп — 142.
Тушинський вор див. Лжедмитрій II.
Усмотрицький див. Смотрицький Мелетій.
Федорович Тарас (Трясило) (Тарас) — козацький гетьман, керівник селянсько-козацького повстання 1630 р. — 19, 39, 82, 83, 86, 146, 147.
Феофан (XVII ст.) — іерусалимський патріарх — 51, 135.
Фірлей Андрій Андрійович (пом. 1649) — Селзький каштелян, сандомирський воєвода — 123, 151.
Фірлей Микола (пом. 1526) — краківський каштелян, великий коронний гетьман — 58.
Фомін Іван — піддячий, посол російського уряду на Україну в 1653 р. — 15.
Формос (816 — 896) — римський папа з 891 р. — 140.
Франко І. Я. (1856 — 1916) — великий український письменник, вчений, громадський діяч, революційний демократ — 5, 11, 144. 
Хмельницький Зіновій Богдан Михайлович (нар. близько 1595 р., пом. 1657 р.) — гетьман України, видатний державний діяч і полководець — 8, 15, 20, 94 — 97, 121 — 124, 150, 151.
Ходкевич (Острозька) Анна Алоїза (пом. 1654) — дочка Олександра Василій-Костянтиновича Острозького, дружина Яна Кароля Ходкевича, останній представник роду князів острозьких, фанатична католичка — 27, 30, 31, 52 — 54, 134, 135, 149, 161.
Ходкевич Ян Кароль Якович (нар. близько 1560, пом. 1621) — віленський воєвода, великий литовський гетьман — 52, 59, 60, 135, 149, 153, 154.
Чаплінський див. Чапліцький Данило.
Чапліцький (неправ. Чаплінський) Данило — чигиринський підстароста — 121, 150.
Чарневич Ієремія — хотинський староста — 74.
Черкавський Паїсій Іполитович (Паїсій) (XVII ст.) — колишній холмський епіскоп, милецький архімандрит — 111, 147.
Черняк Сахно (пом. 1638) — один з керівників селянсько-козацького повстання 1637 — 1638 рр. — 92, 119.
Черчицький Ісаакій (Ісаакій) (XVII ст.) — колишній луцький єпіскоп — 111, 147.
Чечуга (пом. 1638) — один з керівників селянсько-козацького повстання 1637 — 1638 рр. — 118.
Чорний Григорій Савич (Грисько) (пом. 1630) — козацький гетьман (1629 — 1630) — 106, 146.
Шагін див. Шеїн Михаїл Борисович.
Шараневич І. І. (1829 — 1902) — західноукраїнський історик — 153.
Шевлюга — козак — 47, 103.
Шевченко Т. Г. (1814 — 1861) — великий український народний поет, художник, революціонер-демократ — 5, 80, 163.
Шегін, див. Шеїн Михаїл Борисович.
Шеїн (Шагін, Шегін) Михаїл Борисович (пом. 1634) — російський воєвода — 69, 112, 113.
Шемберг Яцек — польський комісар для управління козаками, в 1648 р. потрапив у полон до козаків — 94.
Шереметьєв Федір (XVI ст.) — окольничий, російський воєвода — 154.
Шигоня-Поджогин Іван Юр’євич (XVI ст.) — тверський дворецький — 71.
Шмітт Генріх (1817 — 1883) — польський історик — 45, 67, 153, 154.
Шолгеня див. П’ятигорець Сулган.
Шуйський Василій Іванович (пом. 1612) — російський цар з 1606 р., скинуто з престолу в 1610 р. — 68, 72, 131, 159.
Щирецький Дмитро — дяк — 105.
Юр’єв Михаїл див. Захар’їн Михаїл Юр’євич.
Яворницький (Еварницький) Д. І. (1855 — 1940) — український історик, фольклорист і письменник, академік АН УРСР — 65.
Яків Василакі Гераклід — молдавський господар (18.XI 1561 — 5 чи 6.XI 1563) — 63, 74, 153. 
Ян I Заполій — угорський князь (1526 — 1540) — трансільванський (семиградський) воєвода (1538 — 1540) — 142, 152, 153.
Ян Казимир (Казимир) (1609 — 1672) — другий син польського короля Сигізмунда III Вази, польський король (1648 — 1668) — 95, 113, 122, 148, 151.
Ян Ольбрахт (1459 — 1501) — польський король з 1492 р. — 56, 57, 73.
Ян Ольбрахт (пом. 1634) — один з синів польського короля Сигізмунда III Вази, краківський єпіскоп — 148. 
Ян II Сигізмунд — син Яна I Заполія, угорський король і трансільванський (семиградський) воєвода (1540 — 1571) — 142, 153.
Ян з Тарнова див. Тарновський Ян.

http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur80308.htm

ИНЬШІ КОРОЛЇВСЬКІ ГРАМОТИ, РОЗПЕЧАТАННЄ ЦЕРКОВ, ПРИВИЛЕЇ ВЛАДИКАМ, СПРАВА ПЕРЕМИСЬКОГО ВЛАДИЦТВА, ПОСВЯЩЕННЄ МОГИЛИ, ВІДІБРАННЄ СВ. СОФІЇ, ТРІУМФАЛЬНИЙ ВЇЗД МОГИЛИ ДО КИЇВА, СПРАВА М. ІСАЙЇ, СХІЗМА В МИТРОПОЛЇЇ, ПОСЕРЕДНИЦТВО КОЗАКІВ, СУСПІЛЬНІСТЬ ПОМИРИЛА СЯ З МОГИЛОЮ.
     
     
     Крім загального „дипльому” в тих же днях видав Володислав ряд спеціальних грамот, реалїзуючи ріжні обіцянки свої, що містили ся в „пунктах”. Ще перед виданнєм загального дипльому (14/III) король видав грамоту, де позволяв „відкрити” православним (немов би тимчасом) цїлий ряд церков і монастирів. Так по одній церкві мали дістати православні в Красноставі, Белзї, Сокалї, Дорогичинї, Стоянові, Мостах, Грубешові, Ратні, Пинську (тут і брацтво при церкві), Кобринї, Берестю, Володимирі, Кремінцї, а в декотрих (як у Більську напр.) і більше число 1). Видано чимало грамот спеціальних: для ріжних брацтв, на церкви і т. п. 2) Одержали привилей нововибрані владики. Дня 12/III видано привилей П. Могилї на митрополїю, де за ним признавали ся ті самі права над православними, які мав Рутский над унїатами 3). Два днї пізнїйше видано привилей Йосифу Бобриковичу на владицтво мстиславське, де йому позволяло ся свобідно виконувати свої функції в цїлїй Полоцько-витебській епархії 4). В приватнім листї Пузинї, виданім в додатку до дипльому того самого дня, король, згадавши свої обіцянки в „пунктах”, котрих він не міг тепер сповнити, тим часом, „до основнїйшого заспокоєння”, надає йому монастир Жидичинський з маєтностями, одну з луцьких церков на резиденцію і деякі маєтности, які Почаповський на жадання короля добровільно Пузинї відступив і на те дав запись 5). Сим Володислав обходив те veto, яке на користь папської курії заложили клєрикальні сенатори в справі відбирання бенефіцій від унїатської церкви; православні-ж, очевидно згодили ся за се зіставити Почаповського при луцькім владицтві, відступивши від букви „пунктів” (так треба розуміти передачу Жидичинської архимандрії Пузинї). По сїм, три днї пізнїйше, король видав Пузині привилей на владицтво луцьке, анальоґічний з виданим Бобриковичу, без згадок про бенефіції 6).
     Справа четвертого владицтва, перемиського, не пішла так гладко. Місцеві посли перемиські рішили предложити королеви на владику свого земляка, шляхтича перемиського Івана Романовича Попеля 7). Але П. Могила з иньшим духовенством не міг згодити ся на сю комбінацію, з огляду що Попель був вдруге оженений, або як висловляєть ся Могила в пізнїйшім листї — „въ двоєженст†на тотъ часъ єще по малженску живучи”, отже по православній практицї не міг дістати посвящення на нїяку церковну степень. Але посли митрополичого протесту видко не послухали 8), Попеля королеви предложили як свого вибранця, і король одного дня з Пузиною видав привилей на перемиське владицтво з монастирями: Спасом, Онуфріївським і Смольницьким, з тим щоб Крупецький при своїх правах і бенефіціях зістав ся до свого живота 9).
     Тодї П. Могила, не даючи за вигране, рішив повалити Попеля на ґрунтї. Своїм кандидатом він намітив одного з визначних парляментаристів, енерґічного, здібного, пильного, а при тім і грошовитого земського писаря луцького Семена Гулевича-Воютинського, що рішив ся в таких трудних обставинах здобувати собі владицтво — по традиції одного з предків, що теж був перемиським владикою. З усїм двором своїм і присутним на соймі духовенством Могила вибирав ся з сойму до Львова, щоб там відбути своє посвященнє, але тепер кинув ся насамперед до Перемишля і тут розпочав аґітацію проти Попеля, за вибором нового владики. Шляхта роздвоїла ся. Знайшло ся багато таких, що прийняли арґументи Могили й иньшого присутного духовенства: дістати вдадику номінального, такого що й посвящення не зможе дістати, се дїйсно було дуже сумнївним здобутком, тим більше, що й так приходило ся йому виборювати собі становище супроти привілєґіованого і посвяченого владики унїатського. Але все таки знаходили ся у Попеля прихильники, які і далї підтримували його 10). Кінець кінцем Могилї удало ся перевести вибір свого кандидата, під час попису шляхти, що відбував ся під той час. Шляхта на досить численнім зібранню, в присутности самого Могили і його товаришів та значного числа місцевого духовенства, вибрала двох нових кандидатів на владицтво, на першім місцї Гулевича, на другім, для простої форми очевидно — Іоіля Брошневського, ігумена добромильського 11). Боротьба обох партій в Перемищинї трівала потім ще цїлий рік 12); нарештї між Гулевичом і Попелем стала згода і Попель відступив від своїх прав за гроші (Крупецький каже, що взяв він з Гулевича три тисячі зол.) 13). На підставі сеї уступки Гулевич дістав від короля привилей для себе на соймї 1635 р., як побачимо далї.
     Урядивши справу в Перемишлї, Могила з своїм духовенством удав ся до Львова, де владика львівський Єремія Тисаровський з титулярними епископами Теофанового священня: Ісакієм Борисковичем, Паісієм Іполїтовичем і греком Аврамієм мав посвятити Могилу на митрополита. В Київі сю церемонїю Могила, очевидно, не рішав ся робити, бо-ж і катедра київська була ще в унїатських руках, і митрополит Ісайя не похочував уступити ся з сього митрополичого престола перед упрівілєґіованим представником ненавистного йому опортунїстичного напряму. Хоч патріарх, окрім благословення для Могили, по словам Могили прислав якийсь лист, котрим віддаляв Ісайю 14), але при тих впливах, які були у Ісайї в правовірних православних кругах, а особливо серед козаччини, можна було справдї побоювати ся, що без серіозних конфлїктів і демонстрацій посвященнє Могили мабуть не обійдеть ся.
     Натомість у Львові були у Могили давні звязки і зносини, ще старі, по традиції його батьків, — добродїїв брацтва, потім підтримані власними заходами воєводича. Там не мала тої сили православна непримиреність, на якій виїздив Ісайя, не дражнили нїкого нахили Могили до польсько-латинської культури і польського режіму, і посвященнє Могили мало всї шанси пройти не тілько гладко, а й тріумфально.
     Зїхало ся багато шляхти православної і польських панів, маси православного духовенства і всякого народу. Руська друкарня Сльозки привитала Могилу польським панеґіриком Aurora na horyzoncie lwowskim swiec?ca — сконфіскованим одначе зараз католицькою консисторією 15). Церемонїї священня переведено в новій брацькій церкві, саме докінченій недавно щедротами Могилиного свояка виєводи молдавського Мирона Могили Бернавського. Перше священнє було в світлу середу, на св. Юра, друге в суботу, а третє в недїлю провідну (28/IV), записує лїтописець, додаючи, що на Могилу були положені ”апарати”, спішно прислані патріархом разом з благословеннєм через його послів (ще з початком марта, на соймі, були вони вже при Могилї) 16).
     По своїм посвященню Могила пробув досить довго у Львові, приготовлюючи собі ґрунт в Київі і на Українї. Зараз по посвященню, того-ж дня він вислав унїверсали” свої по всїх православних воєвідствах, оповіщаючи що він настав на митрополїї як правний митрополит, за всенароднїм вибором („за сполною всЂхъ короны Полскоє и в. кн. Литовского духовныхъ и свЂцкихъ обывателей елєкцією”), за привилеєм королївським і благословеннєм патріаршим 17). Про свого попередника Могила не згадав нїчого, іґноруючи взагалї всю самочинну єрархію Теофанового ставлення Але правдоподібно весь сей час через своїх людей він старав ся нахилити завзятого старця, щоб добровільно уступив ся йому з митрополїї. Та Ісайя не піддав ся, і нарештї Могила, стративши надію на спокійне полагодженнє справи, рішив іти проломом
     В червнї рушив він до Київа, розсилаючи з дороги листи до знайомих панїв, закликаючи їх прибути до Київа на свій приїзд, визначений на день 7 липня ст. ст., і на посвященнє катедри св. Софії, що мало при тім відбути ся. „Хоч я анї трохи не сумнїваю ся, що в. мил ведений ревнісгю до одновлення церкви нашої православної сам з своєї охоти і доброхотного умислу не зволиш занедбати прибути на впровадженнє моє на митрополїю і на посвяченнє тої плачевно зруйнованої оздоби нашої росийської, — але тим більше, побуджений тою покірною і справедливою прозьбою, зволиш і сам то виконати ласкаво і иньших поблиських і м. панїв приятелїв і сусїдїв до того охоче побудити', пише Могила в однім з таких листів 18). І розумієть ся, окрім „оздоби” церемоній, йому хотїло ся присутністю прихильних йому людей надати також прихильнїйший настрій Київу під час тих церемоній.
     Його люде тим часом зайняли ся окупацією Софійської катедри, що все ще зіставала ся в унїатських руках. Дня 2/VII с. с. Мужилївський, Косїв і Почаський, зібравши міщан, бояр, козаків і селян монастирських з ріжною зброєю наїхали на Софійську церкву, і коли жінка завідателя не дала їм ключів від дверей добровільно, порозбивали замки і захопили катедру, а потім таким самим способом позабирали й иньші сусїдні церкви, що були в унїатських руках — Миколи Десятинного, Семена і Василя Нагорного 19) Без сумнїву, таке рішуче поступованнє нового митрополита мусїло зробити досить добрий настрій в Київі навіть і серед неприхильно йому настроєних елєментів. Може бути, що він ужив також і иньших способів, щоб забезпечити собі невтральність крайнїх православних: вони не виступили нїчим, не тільки при вїздї митрополита, але і при тих насильних способах, яких ужив він на непокірних.
     Як оповідає очевидець. Ісайя Трофимович, вїзд став ся „зъ великимъ тріумфомъ” 20). Могилянцї доложили до того всїх старань. Колєґія витала свого фундатора панеґіриком „Мнемозіна”, де Могилу розхвалювано за осягнене останнїми соймами заспокоєннє православної віри, наче б то було дїло його самого 21). Можемо собі представити, скільки подібного шуму ще й устного напустили при всяких стрічах і повитаннях могилянські ритори. Лаврські друкарі розмахнули ся „Евфонїєю веселобрмячою”, де висловляли надїю, що з приїздом Могили закипить наново їх друкарська робота, яка була припинила ся „не без шкоди” їх, й витали його вїзд гораціанськими віршами:
     
                О Петре здавна гостю пожаданий
                Витай Россіи на утЂху даный
                Давай ратунку россійской оздобЂ
                В мизерной добЂ
                Помнишъ, як перед тымъ Россія бывала
                Славна, як много патроновъ мЂвала
               Теперъ ихъ мало тебе хочемъ мЂти
                В сарматскомъ свЂти
               ТебЂ южъ муры мои полецаю
                Отъ Ярослава которыи маю -
                Любо ты славы ты ихъ будь Атлянтомъ
                Будь адамантомъ 22)
     
     Сї голосні кимвали Могилянців мали заглушити меньше приємний шум з приводу твердих заходів Могили коло зреалїзовання своїх митрополичих прав.
     Скрипіли не тільки унїати, а й православні Ігумен Никольського монастяря, що був відданий королївським привилеєм в роспорядженнє Могили, не хотїв передати йому свого монастиря, і Могила забрав монастир оружною рукою, а ігумена і його прихильників-монахів казав бити посторонками, допитуючи ся де поховали монастирські скарби 23). На митрополита Ісайю, що не хотїв піддати ся Могилї, як оповідає Могилин неприхильник Єрлич, Могила наслав своїх слуг і вояків, і вони вхопивши Копинського, старого і схорованого, „в однїй волосїнницї, перекинувши через коня як який небудь мішок, відвезли його до монастиря Печерського, трохи не пів-милї” 24). Там Могила витримав його, поки той не дав записи, що зрікаєть ся митрополії.
     Се був дуже цїнний для Могили документ, і він поспішив зараз розіслати його копії по всїх сторонах. Але схізма не переставала. За кілька тижнїв по своїм вїзді Могила розіслав новий унїверсал, де сповіщав, що він „щасливо наїхав” на свою митрополичу столицю, „обняв” катедральну церкву і „од всїх православних духовного і свіцького стану у всїй землї панств тутешнїх одержав належне послушенство”. Але зачуває про незгоду деяку — що декотрі все ще називають митрополитом Ісайю („а иныє иныхъ, кого кто хочетъ”, додає він для сильнїйшого ефекту). Тож подає до відомости, що Копинського не тільки патріарх „изверг”, але й сам він „зреклъ ся доброволне такъ уряду якъ и титулу митрополитанского”, і запись дав, що вже нїколи на той титул не буде мати претенсій. Всїм духовним на доказ послушности наказав Могила ставити ся до Київа на собор дієцезальний, на день Успенїя, „под винами канонными” 25). Але здаєть ся, собор сей не удав ся, судячи з того, що Могила незадовго росписує новий собор, на перший тиждень посту не згадуючи про попереднїй 26).
     Могила очевидно, трохи поспішив ся з жаданнями „послушенства”. І то вже було великим успіхом для нього, що поява в Київі на митрополичім столї сього ще недавно підозреного опортунїста і його суворе поступованнє з стовпом правого благочестя не викликало нї в кім явного протесту з боку прихильників непохитного благочестія. Козаччина напр. далї по старій традиції більше спочувала Ісайї, і се було дуже богато, що вона не виступала за ним активно. Припадком перехована реляція служебника Конєцпольского з лїта 1633 р. дуже характеристично оповідає про те, як Кисїль тодї мирив з козаками Могилу 27).
     „Той ,Ісай' що перед тим був митрополитом київським, наговорив велику силу перед військом Запорозьким на Могилу, теперішнього митрополита. Могила теж йому такі закиди робив, що ,ти зрадник, бо з Москвою маєш порозуміннє'. Тому Могила, ставши в двох милях від війська, дав насамперед через п. Кисїля ,юстифікацію' про себе і порядно виправдав ся у всїм, а той (Ісайя) зістав ся в великій конфузії. А коли Могила дав знати козакам, що їде до обозу, — тодї гетьман з кількома хоругвами кінних стрів його, а піхота вся стояла перед обозом. В півмилї від обозу привитали ми його і з великою ґречністю впровадили його до війська, бо з ним було немало і шляхти київської. А коли ми ввели його в середину обозу, він пристав і убрав ся ,коштовно' як арцибіскуп, попи цїлу годину відправляли співаннє, а цїле військо потім [приступило] до нього для поцїлування хреста і руки. Відправивши се, пішов з великою процесією до армати, посвятив їм армату і благословеннє дав на сю війну в гарних словах, так що ся церемонїя потягла ся цїлий день. Але козакам все таки було жаль того Ісая, що був так дуже збентежений, — бо вони-ж його самі ,всадили' на ту митрополїю. Тому прислали потім до п. Кисїля і до мене і просили, щоб ми їх погодили, ,аби вже тих замішань межи ними не чинили”. Ми на те стратили цїлий день і вчинили між ними таку згоду, що отець Могила відступив йому монастир св. Михаіла з усїма доходами його, відповідно до кор. привилея, а Ісай дав йому запись на те, що нїколи тим титулом він не має титуловати ся, анї в його дїла втручати ся, тільки мешкати спокійно в монастирі ігуменом. За се ми від козаків дістали велику подяку, що так їх погодили 28)”.
     Правдоподібно, рішуча боротьба з унїатами за права православної церкви, проявлена за останнїй час Могилою, помирила з ним суспільність, а тверду руку православному митрополитови в такий твердий час мабуть признавано таки й потрібною. В пізнїйших пробах боротьби Ісайі з Могилою, оборонцем скиненого митрополита виступає уже справдї не суспільність, не козаччина, — а король, що для заспокоєння Ісайї надав йому небувалий перед тим титул „архіепископа сїверського заднїпровського” і обстоював за ним перед Могилою і перед Могилиними свояками Вишневецькими, що вигнали Ісайю з його заднїпрянських монастирів.
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Архивъ западно-рус. митрополитовъ 1 ч. 616.
      2) Вичислені у Ґолубєва II с. 74 і далї.
      3) Археограф. сб. II ч. 36.
      4) Акты Зап. Рос. V ч. 5.
      5) Архив Ю. З. Р. I. VI. 
      6) Ibid. с. 269.
      7) Про інїціативу соймових послів каже виразно королївський привилей. 
      8) Натяк на сей конфлїкт бачу, порівнюючи привилей Попелеви з привилеєм Пузинї: в Попелевім зовсїм промовчано про митрополита.
      9) Грамота у Голубєва II дод. 3.
      10) На них, очевидно, нарікав лист Могили з Лютовиск, 3/IV 1633 — у Ґолубєва І дод. 85 (Ґолубєв одначе в титулї його зазначив занадто багато — про соймових послів лист не каже).
      11) Архивь Ю. З. P. I. VI с. 270, протокол вибору з дня 26/III 1633. З духовенства окрім Могили був присутний Бобрикович, Ісая Трофимович, Филотей Кизаревич, иньші київські й виленські монахи, і богато місцевого духовенства — всї вони підписали ся по руськи, тим часом як шляхта підписуєть ся переважно по польськи. Проводив шляхетському зібранню Василь Лїтинський. Заступлені були родини: Хлопецьких, Шептицьких, Погорецьких, Гурянських, Радилівських, Ритаровських, Устрицьких, Ступницьких, Кальнофойських (Кленафоський), Лисовських, Васильківських, Паславських, Сулятицьких, Яворських, Ясеницьких, Ортинських, Крушельницьких, Городиських, Винницьких, Чайківських (сих було найбільше), Сроковських, Вишницьких, Селецьких, Попелїв, Блажовських, Луцьких, Шилковських, Париковських, Чарковських, Семигиновських, Кульчицьких, Гошовських. Кілька очевидно попсованих імен пропускаю.
      12) Див. грамоти у Ґолубєва І дод. с 555, 559.
      13) ?ozinski Prawem і lewem І с. 297. 
      14) П. Могила II дод. с. 25.
      15) Оповідає се в своїй історії Львова канонїк Юзефович — витяг у Бандтке Historya drukar? w krol. Polskiem, I c. 403.
      16) Львівська лїтопись с. 247.
      17) П. Могила II ч. 5 — копія без дати, видавець гіпотетично датує її кінцем квітня або початком мая, але очевидно, що се таки той унїверсал, видний „зе Львова 2 недЂли”, що згадуєть ся в пізнїйшім листї — ibid ч 7.
      18) П. Могила І дод 86
      19) Ibid ч. 87-8, 90, 91, II с. 61.
      20) П. Могила І ч. 89.
      21) Mnemosyne s?awy, prac i trudow przeswietnego w Bogu i m. о Рiotra Mohi?y — зміст у Пекарского Представители кіевской учености Отеч. Зап. 1862 кн. III, і у Ґолубєва І с. 548-9 і II с. 69.
      22) Передрукована проф. Студинським в Зап. Наук т. ім. Шевченка, т. VIII.
      23) Jerlszca Latopisiec с. 57 і П. Могила 1 дод. 92.
      24) 1. с. 
      25) П. Могила II ч. 7.
      26) Ibid. ч. 15 (унїверсал сей повторяє до певної міри попереднїй), не згадує про собор нїчого і Трофимович в своїм листї — іb. І ч. 89.
      27) Автор, miles gloriosus, оповідає так, нїби то й він у тім щось значив, але, очевидно, се була справа виключно Кисїля.
      28) Реляція ся в теках Нарушевича бібл. Чорторийських 141 с. 603. Тепер витяг з неї вже надрукований в збірнику Z dziej?w Ukrainy c. 195-6.
      29) Архивъ Ю. З. P I. VI ч. 285. П. Могила I дод. ч. 95-99


http://litopys.org.ua/hrushrus/iur90210.htm

НАСТУП НА ВИННИЦЮ, ОБЛОГА ВИННИЦІ, РОЛЯ БОГУНА, КОЗАЦЬКИЙ НАСТУП, УТЕЧА ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА, ВІДСТУП ПІД БАР І КАМІНЕЦЬ, БЕРЕЗЕНЬ-ПОЧАТОК КВІТНЯ 1651 Р.
     
     
     По сих трудах військо відпочивало в Черніївцях три дні, і 9 березня н. с. рушило на Винницю: на Мурахву, Садківці, Красне, Сутиска. Ставши на ніч у сім селі, яких 20 клм. на полудне від Винниці над Богом, 10 березня, Каліновский виправив кінним під'їздом наперед воєводу Лянцкароньского. Той в дорозі довідався, що в Винниці стоїть Богун, полковник кальницький, з 3000 козаків, і поспішив своїм під'їздом — не вважаючи на великий сніг, щоб захопити й Богуна неприготованим, як то вдалося з Нечаєм. Виглядало, що козаки стоять безпечно, не держачи сторожі наоколо міста, і польська кіннота без перешкод війшла до передмість, захопила з розгону замок і стала наступати на місто. Козацьке військо стало понад Богом, боронячи приступу. Кіннота польська відважно кинулася в наступ через ріку, ледом, і попала в полонки, повирубувані в леді, — вони трохи замерзли зверху і були притрушені свіжим снігом (Коховский каже, що козаки вирубали ті полонки в переддень і зверху притрусили сіном, щоб вони скорше замерзли — взагалі сі Богунові хитрощі стали лєґендою, яка потім поглиблювалась і розвивалась одним письменником перед другим). Польські лицарі з розгону полетіли в сі полонки, почавши від самого Лянцкороньского і двох ротмистрів що були з ним — Миколи Кисіля старости черкаського і Мелешка новгородського стольника. Лянцкороньского удалось витягти, а ті два ротмистри й богато вояків і коней погинуло; трупи їх довго потім лежали на леді непоховані; про Кисіля казали, що собаки його з'їли цілого, лишивши тільки голову і одну ногу 1). 
     По такім сюрпризі відступили з великими втратами під замок і спішно післали вістунів до Каліновского, щоб ішов ратувати. Той на вечір наспів з головним військом, а за ним згодом надійшла й армата. Тоді козаки вночи під неділю (під 12 н. ст. березня) запалили місто, а самі відступили до манастирської частини, дуже добре укріпленої. Поляки рахували, що було там до 6000 тис. вибраних козаків з ріжних полків, крім того чимало винницьких міщан і селян з сусідніх сіл. Вони цілу неділю і понеділок відбивали наступи Поляків, вистрілювалися й билися вруч, стягаючися все більше до краще укріплених пунктів наоколо монастиря, і Поляки понесли великі страти в людях, а так звана німецька піхота рішучо стратила охоту до бою (оден з участників іронізує, що то були тільки “німецькі плюдри (штани) і кабати”, а в них ріжні реміснички, що найнялися до війська та зовсім не виявляли воєнного духу). Але Каліновский з Лянцкороньским завзялись добути Богуна і не переставали штурмувати козацьку цітаделю.
     Тоді в понеділок під вечір козаки вислали парляментарів, просячи замирення. З польської сторони виїздив ротмистр Гулевич, автор інтересної реляції про сю винницьку облогу, з другим шляхтичем, підстолім браславським Ржевуским; з козацької кілька сотників. Вони вели переговори до пізна, продовжували потім другого дня (ві второк), і були вже договорилися. Поляки домагались видачі Богуна, армати, корогов. Козаки Богуна видати не годились, але віддали захоплені в нещасливій пригоді на Богу польські корогви, коней, давали контрибуцію в худобі, меду і под.; армату обіцяли полишити на місці, виходячи з міста. Поляки мали вийти з міста і дати свобідний вихід козакам. На тім зробили угоду, зложили присягу і обмінялися закладнями: з козацької сторони пішло в застав кілька сотників, з польської два шляхтичі. Але Каліновский з Лянцкороньским знов замишляли “стратеґему” в тім роді як у Стіні, тільки в більш грандіозних розмірах: польське військо мало сховатися в замку і в ріжних частинах міста та окружити козаків, коли вони вийдуть з своєї цітаделі: змусити їx силою, щоб вони видали старшину і зброю, а коли б не згодилися — бити їx. Та козаки про се чи довідались, чи щось помітили, і не схотіли виходити, а допевнялись, щоб польське відійшло на м и л ю від міста. Каліновский не згодився на се, і козаки перервали трактати 2).
     Поновлювано їх потім, але ніяк вони не доходили до кінця. В польських кругах одні підозрівали, що се черці винницького манастиря так відпорно настроюють козаків, инші — що се інтриґує шляхта, котрої мовляв в тім війську Богуна було чимало — чоловіка до 70, і вони бояться, що як прийде до капітуляції, то їх як зрадників порозстрілюють. Козаки уступилися до третьої лінії своїх укріплень; коней частину вигнали — і побивали польських джурів, що пробували їх ловити. Поляки пробували відтяти їм воду, але се не вдалось. Обстрілювали їх з гармат, огнистими кулями; але козаки їх гасили, і особливої шкоди не терпіли 3).
     Польське ж військо до крайнього нудилося тяжкою службою, вічною сторожею, не розбираючись і не розсідлуючи коней. До того деморалізували їх ріжні суперечки й інтриґи начальства між собою, що кінець кінцем відбивалися на загальній карности. Спиняється на сім спеціяльно Освєнцім, і його подробиці досить характеристичні. Між Лянцкокороньским і Каліновским ішли вічні незгоди. Лянцкороньский як старший ранґою сенатор претендував на певну незалежність від гетьмана, що претендував знов на повну військову субординацію з його боку. Він закидав Лянцкороньскому, що той пише до двору, собі приписуючи всі заслуги кампанії; Лянцкороньский нарікав, що Каліновский не памятає тих послуг, які він йому робив. Коли на якійсь нараді в Шаргороді Лянцкороньский почав пригадувати Калиновскому свої “інтерцесії” за ним перед військом, Каліновский відізвався: “Вашеці інтерцесії були такої ваги як фіґа”, і показав йому дулю. З-за булави Нечая вийшли між ними грубі лайки, бо Ляннцкороньский взяв її собі, а Каліновский добивався, щоб він йому віддав, і позволяв собі грубі вирази. Бачучи се, й нижчі офіцери позволяли собі. Коли Лянцкароньский став раз жалітися перед Каліновским на одного поручника за мародерство, а той став відказувати, і Лянцкароньский позволив собі висловитись, що тому поручникові “подібніш було б биком бути ніж жовніром”, поручник відтяв воєводі: “А тобі подібніш кози пасти, ніж бути сенатором”, і Каліновский не зробив за се ніякої замітки поручникові.
     Загалом він не користувався ні авторитетом, ні довірєм у війська, і се виявилося при першій пригоді. Натомість Богун за сеї облоги здобув у Поляків незвичайно високу репутацію лицаря і стратеґа, як ні оден з козацьких ватажків. Коховский присвячує Богунові ентузіястичну сторінку описуючи його виїзд на розвідку. Користуючи з переговорів завязаних з польською старшиною, Богун в ночи виїздить з Винниці, щоб розвідатися, чи не підходять йому на виручку козаки. Надибує на польську розвідку і не вмівши відповісти на пароль, зраджує себе перед неї. Його панцир блиснув під проміннєм місяця і з того Поляки пізнали його персонально. Роґальский, хорунжий Каліновского, догонивши його, вже вдарив був держаком; инший товариш вже хопив його рукою; але він пустивши коня вирвав ся від них. Пустився через ріку, попав в ополонку, та кінь його виніс і відти. Діставшися до манастиря не виявив ні втоми ні якогось змучення від перебутих небезпек, і на світанку вже напав на польські сторожі, в день уже бився на валях, все на тім же рябім коні, котрому завдячав свій ратунок попередньої ночи. Коли Поляки пізнали його і жартуючи спитали його, чи здоров, він відповідав, що Поляки віддячили його йому сею ванною за ту що він їм урядив в тій же ріці 4).
     Тим часом як ото йшли такі прикрі безвиглядні бійки під Винницьким манастирем, цілий тиждень, від 12 до 19 н. с. березня, раптом роз'їзди розіслані на розвіди і розправи з “бунтівниками” в ріжних напрямах періферії, принесли панічну звістку про наближеннє великого козацького війська. Сталось се так. Син Каліновского, обозний коронний Самуель Каліновский вибрався в під'їзд на Кальник, щоб довідатися про Хмельницького, де він і чи не йде в поміч Богунові. Дійшов до Липовця (40 з чимсь кільометрів від Винниці, просто на схід). Погромив тутешніх козаків, що замкнулися були в “замку”, й розташувався на спочинок, піславши наперед в сторожі роз'їзд. А той ледве вийшовши з Липовця наскочив на козацьке військо, що саме надходило — полк Глуха, полковника уманського, як казали. Ледви втік до Липовця, а одночасно його слідами не тільки надтягнули Глухові козаки, а й козаки Полтавського полку, що йшли під проводом Пушкаренка на відсіч Полякам під Винницю 5). “Всі були б ми погинули на місці, коли б нас сам Бог не порятував! На одну нашу хоругов ударила вся сила неприятельська — против неї рубалися ми дві години темної ночи серед тісних плотів, і по дню вже властиво прийшовши до справи і 19 добрих язиків добувши, вернулися до війська” — пише оден з учасників, може дещо гоноровійше представляючи справу, ніж вона була в дійсности. Освєнцім наприклад досить сумними рисами характеризує відступ сеї передової сторожі до Винниці, але кінець кінцем се дрібна деталь, а в кождім разі факт був той, що на військо Каліновского раптом як грім з ясного неба вдарила вістка, що велике козацьке військо от-от уже надходить до Винниці.
     “Яким фатумом нашим то сталося, що гетьман не знав про неприятеля, аж доки на око його не побачив, не можу знати - але вийшла з того страшна конфузія, гірша ніж пилявецька! З корогвами одні в браму, инші через вал, инші пішо, і коли б воєвода браславський (Лянцкороньский) не оперся коло мосту, вся піхота полягла б цілком”) 6) завважує той же учасник липовецької експедиції, В. Мясковский 7). Супроти того, що язики говорили про наступ від Білої Церкви Хмельницького з усіма
     силами, було ясно, що довше зіставатись під Винницею польському війську було неможливо. Але Каліновский доволі мудро розпорядився ще раз пустити наступ на Богунову фортецю — властиво сімулювати наступ, і не вважаючи на паніку, що вже пішла по польському війську, і на масову неорґанізовану утечу, що зараз почалася в нім, всетаки на світанку, 21 березня 8) частина польського війська звела звичайну бійку під козацькими укріпленнями, яка потрівала кілька годин, і се мало той щасливий для Поляків наслідок, що Богун, не маючи відомостей про помічні полки, які йшли йому на рятунок, не з'орієнтувавсь і не вдарив на польське військо з тилу в найбільш критичний момент, коли воно шукало відступу, і було вже зогрожене з крила козацьким полком що поспішав до Богуна.
     Поки, під манастирськими укріпленнями йшли герці та стрілянина, польський обоз переправився черев Бог на дорогу до Браїлова, до Бару. Козацьке військо, під проводом уманського полковника — рахували його на десять тисяч, уже надтягло до Винниці, з великим гуком — від мосту на новім місті було його видко на вистріл з луку, як каже Освєнцім. Але Бог почав уже розливатись, і небезпеки не було щоб козаки могли перейти. Частина польського війська була вислана против наступу під Якушинці, а против передової сторожі його виїхав воєвода Лянцкороньский з невеличким відділом і відогнав, так що ситуація не була грізною, — але в обозі польськім почалось велике замішаннє. “Челядь, що була при возах, стрівожившися почала тікати від коней, від возів, а деякі товариші з ріжних хоругов серед того стиску, коли вози покинуто, стали своїх же грабувати, наробили великої шкоди самі між своїми, і подібна була справа до пилявецької, тілько що військо все таки пішло в порядку, забравши з міста піхоту і ті хоругви що вели битву. Козаки, вибігаючи на вали на прощаннє кричали, як звичайно на Ляхів, подаючи ріжні прізвища: “Цигани, вигнанці, кпи, пилявачики, не гайтеся 9), далі до Висли, не тут ваше діло!” “Пан гетьман стояв дуже збентежений тим непорядком і таким наглим виходом. Військо відказувало на нього і на непорядок — бо й самі були страшенно струджені і коні потомлені, а ще більше — що вотратили фурманів, челядь, живність і військовий припас” 10). До тисячи хорих і ранених полишено на місці. Винничане і всякий люд ішов за військом і за недостачею відповідної охорони в тилу, “урвали” кількасот возів і стільки ж челяди з польського обозу 11).
     Важно було все таки те — і воно було великим щастєм в тих обставинах, що польському війську удалось відійти від козацьких сил, і привівши себе до порядку відступити нa безпечніші позиції. 22 воно стало на нічліг в Браїлові, 24 було в Барі, і з огляду на велике замученнє людей і коней (“пять тижнів сідла з них не сходять рани страшні — гірше ніж під Збаражем”, записує участник) Каліновский розпустив їх на спочинок по околиці. Напереді під Браїловим полишено полк Конєцпольского, в Станиславові полк Вишневецького, инші в безпосереднім сусідстві Бару — з виїмком полку Лянцкороньского, котрому призначено Хмельницьке староство.
     Але зараз же виявилось, що зогляду на козацький наступ, попасати тут не можна. Прийшовши на нічліг до Летичева, по дорозі до Хмельника, полк Лянцкороньского застав тут утікачів з сусіднього Ново-Константинова, що повтікали від козаків і Татарів. Лянцкороньский зараз вислав роз'їзд під Константинів, і той дійсно застав там полковника Крису, з козаками і Татарами. Вони були цілком не приготовані до нападу: розташувались безпечно, понапивались і сторожі не поставили — так оповідали під'їзжане. Наробивши галасу серед ночи вони розполошили козаків, захопили коней і язиків, і з тим повернулись. Криса ж після сього пополоху випалив сю місцевість і відступивши до Хмельника, тут заложив ся на твердо; “язики” казали, що з ним було кілька тисяч козаків, а Татар тільки 300 12). Сей епізод, сам по собі маловажний, виявив, що сусіднє Побоже, аж до Хмельника обсаджене козаками (нижче ми побачимо козацькі відомості з того часу, що називають Синяву, Хмельник, Межибож, як місця обсаджені Татарами). Польське військо під Баром таким чином було загрожене з лівого крила. До сього ж Каліновский одержав від короля мудру по шкоді пораду “не вдаватися в глибину України, щоб не наражати війська на небезпеку” 13). Тому 1 квітня дав наказ полкам зібратися до Бару, і на скликаній нараді рішено, з огляду на наближеннє козацьких сил і браку нових контінґентів завчасу вернутися на свій вихідний пункт — до Камінця.
     “Ріжні були ради, куди далі справити військо, аби спочило — поки неприятель позволить; бо без того військо скоро зісталося б без коней — невимовно вони збідовані й запрацьовані! Небогато з тим військом повоюють, коли не спічне десь! Надумав п. гетьман польний поставити їх коло Камінця полками в чотирьох милях від себе, щоб за оден день зібралися, як би припала потреба”, — пише оден з полковників, Марек Собєский. “Не ми винні, що так зле, але ті підмоги, що до нас не надходять, а у нас що дня війська убуває, а не прибуває. На соймі був великий компут (контінґент) на папері, а тепер тих всіх нових хоругов нема — всього 16 до нас прийшло, а инші на раку їдуть і не знати чи прийдуть. Сама собі Річпосполита винна! Кинулись ми занадто скоро і задалеко зайшли, а тепер собі місця не можемо знайти — хіба під Камінцем!” 14).
     “Великий був в війську крик на п. воєводу браславського, що запевняв короля листами — котрих копії читано в колі, - що вже на козаків не треба ніякого війська — за кілька тижнів обіцяв Україну заспокоїти” 15).
     Збірним пунктом визначено Зіньків, відти полки розіслано в ріжні околиці Камінця на кватири. В Барі полишено невелику залогу: триста німецької піхоти і трикінні корогви, та як тільки головне військо відійшло, напали на замок повстанці, і польська кіннота, лишивши залогу, полетіла до Камінця, сповіщаючи прихід великого війська. Каліновский вислав більший відділ кінноти, той визволив залогу і повстанці розішлись.
     Каліновский просив дозволу у короля приїхати з рапортом і поясненнєм, чому воно так сталось, і обміркувати, якої тактики належить триматись, коли король сам схоче вирушити з військом. З нинішньою “горсткою нашою” він не бачив иншої можливости, оскільки опираючись на Камінецьку твердиню слідити за рухами неприятеля і “непокоїти його ріжними вилазками” 16).
     “Переконавшися з ріжних язиків, — писав він з-під Камінця, що неприятель з великою силою збирається наступати на королівське військо, рушили ми з-під Бару, за радою полковників і ротмистра, обсадивши замок (барський) і в порядку відступили під Камінець — аби те місце (Камінець), так важливе для Річипосполитої, не стояло без охорони, і військо підійшло ближче до короля — аби ми колись дочекались тої помочи, котрої я так давно на все святе благаю і в. м. мині обіцяєте. Але коли так військо приводиться до порядку, немала частина — майже більша половина соромно пішла в розтіч, так що я тільки з півтори тисячею став, а як би не зручність хорунжого коронного (Конєцпольского), що саме прибув до війська і заявив, що король вже напевно рушив з великою силою, — напевно й ci покинули б вас” 17).
     В такій невеселій обстанові стріло польське військо свій Великдень — "під дощевим небом контентуючись сухарем та печивом з лободи” 18).
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) З повного глибокого жалю листу воєводи Кисіля, писаного 23 березня, під вражіннєм привезених до нього останків його брата — “на очах цілого війська з'їдженого шановного тіла”, варто навести кілька фраз, досить характеристичних для ситуації: “Не менше завинили в тім безбожні й нависні люде в самій вітчині, що так шарпали старинну цноту, віру і славу дому мого, що мій милий брат, щоб засоромити обмовців (ozuwcow) умисно шукав смерти на тім полі і запечатав її гойно пролитою кровю. З тим наміром і рішеннєм він поїхав; коли б скалічене здоровє не розлучило мене з ним, і я б у тім йому поміг і там би запечатав — бо хто не бачить, куди йде фатум нашої вітчини”. І далі: “Війну сю взагалі зачато на винищеннє останку шляхти польської! — Коли Бог не змилується і прийде хан з Ордою, то або певна страта наших країв, і замість щось уторгувати, ми з ухами до дому (прислівє), або й ціла Річпосполита попаде в небезпеку. Іще війна не почала ся, а вже військо знищене дорешти, і найкращі люде гинуть, і “подсуха” скорше наступить, ніж ми сподівалися”. (У Освєнціма с. 274).
      2) Taк оповідає Освєнцім. Анонімний дневник в колєкції Русєцких ркп. 41 с. 236 каже, що се тільки хтось по-дурному пострашив козаків, а головне — що вони довідались про зближеннє козацького війська:
    “В понеділок 13 марта просили милосердя. Вимовлявся Богун, що “я не Нечай, за лінію не перехожу”. Пристав на се й. м. п. гетьман — післав до них Гулевича старосту Звенигородського і п. Ржевуского підстолія браславського, позволив їм одійти вільно, тільки аби армату віддали, корогви і вязнів. Сак Богун і Височан й инші вийшли з свого окопу, радо на то згодились, віддали корогви і вязнів, і жінкам сказали до дому (йти), а самі другого дня мали рушати з військом своїм. Дня 14 марта почали наші упоминатися своїх коней, і п. старости житомирського компанія також тих річей, що у неї перед тим забрано. (Богун) обіцяв прислати з Кальника і дав в застав двох сотників п. гетьманові, а гетьман дав їм за провідників двох своїх: п. Миколая Залєского і п. Літкевича: вони до них війшли, їли з Богуном; він велів ударити в бубни, аби піхота виходила. Почали наші до них тиснутись, почали з ними зачіпатись (odpowiadac) і хтось з наших їx настрашив, що “вас в полю витнуть”. Товариш якийсь приїхавши почав говорити, чи навмисно, чи по дурному: “Верніть нам товариша!” Почали розпитуватися, де його взято. “Під Коморовим, допіро вчора”. Вони сказали: “То не наш полк, а Уманський”, і доміркувалися, що йде поміч, і не схотіли йти з монастиря: не дбали про своїх чотирьох сотників, але і наших не пустили”.
      3) Реляція Гулевича, Oyczyste Spominki c. 70, дещо повніша копія в Осол. 2286 л. 140.
      4) Коховский с. 229. У Гулевича, участника сеї винницької облоги, Богун на початку облоги (з 12 на 13) з кількома сотнями товаришів пробує вирватися з Винниці: переправився через Бог, але польські хоругви, що стояли в полі, помітили й заступили їм дорогу; дехто поліг, декого взяли в полон, а самого Богуна поранено в чоло і він повернувся до манастиря. Правдоподібно обидві версії оповідання належать до одного факту: ріжно його оповідали і представляли. Але Гулевич при тім поділяє високу характеристику Богуна, хоча й більш ляконічно висловлюється: в Винниці “застали ми Богуна полковника винницького, чоловіка, правда, лицарського, але при тім дуже зухвалого" (с. 69).
      5) Анонімна хронічка Памятииків І 2 додає тут маленький епізод, як висланий з Липовця на звіди Кондрацкий, з 160 товариства, повернувши з під'їзду назад до Липовця, застав уже там не Поляків, а козаків, бо слідом після його виїзду прийшла до Каліновского (молодшого) відомість, що козаки вже наступають, і Каліновский вдосвіта, не чекаючи Кондрацкого, спішно рушив назад до Винниці, а слідом за ним погнало козацьке військо під проводом Пушкаренка. Кондрацкий, наскочивши на козаків в Липовцю, стратив усю компанію і тільки сам-четверт утік до Винниці.
      6) Міхалов. с. 625.
      7) В записках Ґоліньского єсть “цедула” Лянцкороньского до листу до канцлєра, написана очевидно, після повороту роз'їзду з Липовця. 20 березня (у Ґолінського вона датована двічі, 6 і 26 березня — оба рази фальшиво), вона не видана і я її наведу:
    “Вже сей лист був у конверті, коли від язиків приведених з Липовця і від війта Рожинського, котрого я маю за певного розвідчика, і він завсіди давав мині вірні остороги, — довідались ми, що вчора тиждень як Хмельницький з трьома полками став у Білій Церкві, все задніпрянське військо переправляючи на сей бік, аби все коронне військо разом тут оточити. Три дні той війт мав з Хмельницьким “умови” — ніби то против універсалів. Татар Хмельницький не мав, тільки 500; але черни, хлопства страшна сила горнеться. А Орда обіцяється, скоро сніг з землі зійде. Про хана оповідають, що хорий, — се Орду затримало; але Ногайської орди щодня сподіваються до себе — хіба б Дніпра не перебули, поки лід поломиться. Ми тут тим Гуґоновим сусідством дуже замучені. Військо наше дуже спрацьоване і як тілько повінь забере міст, скоро зголодніє. Полк Гладкого (в ориґ. H?ackiego) звернув на Махнівку. Про литовські успіхи всі відомости змінились. Думаю, що ті новіни учинять між нами перемирє і припиненнє війни” (с. 452).
      8) Тут можливе ваганнє на оден день, і що до пори дня; я беру такі дати, рахуючися з усею сумою відомостей.
      9) В друк.: nie kajetie sie.
      10) Освєнцім с. 271-2.
      11) Міхалов. с. 265. До виданих реляцій про сей винницький пополох додаю ще недруковані “новини з України” одержані з Варшави, з збірки Ґоліньского (c. 457):
    “З Варшави, з 8 квітня. Після того як здобуто Винницю, вирубано Немирів і Липовець, а обозний короний (Каліновский молодший), погромив два козацькі полки, підчас коли полк воєводи браславського добував Богуна полковника, що був заложився в манастнрі з 6000 козаків, — полковник уманський Глух з кільканадцятьма тисячами надійшов на одсіч. Військо наше думаючи, що то військо Хмельницького з Ордою наступає, стрівожилось і замішалось, так що як би гетьман Каліновский не наспів з військом, то було цілком пилявецьке: чимало повтікало, вози полишило, так що п. гетьман лагодивши одного ротмистра — которого імени ще не знаємо, так добре його заїхав, що йому голова злетіла. Прийшлось йому тоді сповняти волю королівську та дивитися, як й. м. пан краківський (Потоцкий) — нехай Бог йому того не попамятає - хоругви на волостях своїми універсалами затримує, аби до нього не йшли. Отже бачучи військо дуже мале і стрівожене, мусів з ними відступати на Бар, і там став обозом. А то певно, при ласці божій, — коли б п. гетьман польний мав більше військо, неодмінно помірявся б із самим Хмельницьким, особливо що той Татар не мав. А тепер уже його гора наступає: нуреддін-султан прийшов з кримською і буджацькою ордою, а хан а иншими ордами скоро прийде — аж тоді буде гірше ніж було”.
      12) Освєнцім с. 275, Міхалов. с. 631.
      13) Так переказує зміст королівського листу Каліновский в приписці до листу з 29 березня (Міхалов. с. 628). Нунцій пише (8 квітня), що король слав часті накази Каліновскому не запускатися необережно, аби не бути замкненим в такій позиції, що з неї ні вперед ні назад — але се було наслідком реляцій про відступ під Бар: ”Пише (Каліновский), що він помітив, ніби Хмельницький умисне не поступає з своїх позицій, і з деякими своїми утратами розпалює в нашім війську охоту поступати все далі, щоб потім окружити (Поляків), в одній хвилі зібравши до купи свої війська, що він їх тим часом тримає розкидані, ніби то для охорони тих місць” (с. 113).
      14) Міхалов. с. 630.
      15) Тамже с. 631.
      16) Лист на відхіднім з Бару, 2 квітня — Ос. 2286 л. 115.
      17) Ojczyste spom. I c. 82 (дата з квітня неможлива, повинна бути пізніша).
      18) Твардовский II с. 15.


http://izbornyk.org.ua/anton/ant30.htm


ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
     
[* Тут і далі виділено імена вчених-істориків (Упор.).]
     
     
     Абазин Андрій 243, 282, 287 — 289, 315, 320, 332, 333, 342
     Абдель-Рахман III 582
     Абдулла 732
     Абрамович О. 22
     Абрамовичі 22
     Абросимова С. В. * 751
     Абу-Джаффар ель Мансур 583
     Август II 240, 313, 314, 319, 320, 337, 347, 356, 364, 371, 438, 463, 464, 478, 507, 508
     Август III 411, 438 — 440, 444
     Августин фон Лібенштейн 707
     Агапіт, архімандрит 537
     Агеєв 590
     Адольф, архієпископ 711
     Азбяк 685
     Айгуста (Анастасія) 674, 689
     Айкша 727
     Аксак Ян 169, 172, 173, 175 — 177, 305, 528
     Аксаков 62
     Александров Кирил 237
     Александровичі 291
     Александровський О. 31, 32 
     Аль-Істархі 585
     Альберт Лотарінгський 711
     Альбрехт 553
     Альгімунт 642
     Альдона 675, 688
     Альф 719
     Анастасія 548
     Андрєєв Олександр 237
     Андрієвський Василь Петрович 236, 237
     Андрій 658
     Андрій Боголюбський 539, 596
     Андрій Ольгердович 660, 699, 720, 721, 724, 727
     Андрій Полоцький 730
     Андрій, королевич угорський 734, 739
     Андрій Юрійович 665, 666, 668, 672
     Андріяшев О. 769
     Андрущенко 298
     Анненков 601
     Анкад 630
     Анна (дружина Всеволода Ярославича) 602
     Анна (дружина Дмитра Ольгердовича) 727
     Анна (дружина Володимира Святославича) 601
     Анна Іоанівна 222, 227, 232, 233
     Антонович Б. 16, 18, 19, 22
     Антонович В. Б. (Имеретинский H. K., Низенко) 5 — 76, 744 — 750, 752 — 772
     Антонович Д. 19, 75, 745
     Антонович І. 19, 749
     Антонович Марко 20, 25, 42, 46, 52, 757
     Антонович (Гурська) Моніка 17, 18, 21, 22, 25 
     Антонович К. М. — див. Мельник-Антонович К. М.
     Антонович П. 28
     Анучін 69
     Апанович О. М. 762
     Апостол Данило 227, 234, 283
     Апостол-Щуровський (Щуровський) Павло 282 — 284, 307
     Армашевський П.Я. 577, 578, 770
     Арсеній 667
     Асаул Іван 354
     Аскольд 586, 591
     Аттіла 123, 582
     Афанасій Володимирський 687
     Аякс-Подбипята 122
     
     Багалій Д. І. 745 — 747, 752, 776
     Багрянородний Костянтин 587
     Багрєєв 588
     Бадені Казимир 75
     Базановський Дмитро 568
     Байбуза Тихон 188, 197
     Бакалінська В. І. 769
     Балабан Йосип 500
     Балакир Федько 163
     Балакири 560
     Балика Божко 59, 181, 182, 768, 776; Денис 181; Олександр 181; Созон 181, 182; Яцько 177, 178, 181
     Балтарович З. Е. 755
     Бантиш-Каменський М. 39, 103, 186, 187, 247, 248
     Барабаш 118, 311, 315
     Барабаш Дмитро 59, 189, 762
     Барабаш Іван 189
     Барвінський О. (Барвінський А.) 7, 29, 51, 70, 71, 75, 771
     Батий 535, 633, 640, 653, 668, 731, 732
     Баторій Стефан 63, 168, 188
     Безак 26
     Беккер П. 23
     Беляєв І. 62
     Бенедикт XIII 516
     Бергер 30
     Бердибек 732
     Беренштам-Кістяківська М. 50, 73, 754
     Беркут 453 
     Берладник Іван 733
     Бернацький 493
     Бернард 680
     Бертольд 681, 682
     Бершадський Йося 196
     Бец В. А. 777
     Бєлєвські 726
     Бєльський Мартин 653, 662
     Бєльський Ф. 551, 552
     Билина 381
     Биндас 452
     Биховець 631 — 633, 640, 652, 653, 661, 662, 664, 665, 667-671, 690, 698, 738
     Бібіков 182
     Біднов В. О. (Беднов В. А.) 767
     Білінський М. 9, 10, 71
     Біллене 718
     Білозерський В. 45
     Бірута 702
     Бісмарк 51
     Блакитенко 453
     Блан Луї 37, 57
     Блендовський 492, 498, 499
     Блендовські 497
     Блуд 593
     Бобровський 383
     Бобровський Т. 44
     Богаївсківна Софія 235
     Богатий 210, 211
     Богдан Федір 187
     Богун Іван 119, 125, 131, 133,230
     Богуш 335
     Бойко М. 751
     Бокль Г. 37, 57, 62
     Болеслав III 627
     Болеслав Кучерявий 627
     Болеслав Тройденович 666, 688, 692
     Болеслав Хоробрий 595
     Болсуновський 285
     Бомбек Самсон 364
     Боняк 604, 605
     Бонькевич 491
     Боплан Гійом Левассер 114, 119
     Борецькі 551
     Борис Костянтинович 697
     Борисенко 354
     Борисенко Грицько 354
     Борисюк З. 751
     Борода Іван 453
     Бородавка 453
     Борятинський 295
     Брандт 316, 341
     Браніцький Ксаверій 212 — 217
     Бранкован Костянтин 248
     Братковські 322; Богдан 322; Данило 237 — 247; 321 — 325, 330, 331, 482, 764; Іван 325; Олександр 325
     Брачі Себастьян 182, 603
     Бреска Тиміш 261, 302, 303
     Бржевський 261, 302, 303
     Бржостовський 381
     Бруно 676
     Брюховецький Іван 65, 222 — 224
     Брячислав 640
     Будволна Василь 721
     Бужинський M. 11, 12, 46
     Булевичі 629
     Булига 272, 274
     Булига Максиміліан 279
     Булюбаш 361
     Бульвер 127
     Бурбон 707
     Бургундський 707
     Бурківід 651
     Бурхард фон Дрейлевен 694, 700
     Бутав 717, 718
     Бутегайде 651
     Бутич І. Л. 762
     Бутович 366
     Бутрин М. Л. 764
     Бушовський 425
     Буяльський 406
     
     Важинський Бартош 614 — 619
     Вальдемар 695
     Варановський 497
     Варвік 711
     Варфоломій 680
     Василенко M. П. 745, 746
     Василій, архієпископ 666, 667, 721
     Василій (плем. кн. Івана Олександровича) 724
     Василій (плем. кн. Святослава Глібовича) 725
     Василій Дмитрович 544, 669
     Василій Іванович 554
     Василій Михайлович 728
     Василій Олександрович 668
     Василій кн. мінський 660
     Василь Симеонович 551
     Василько Володаревич 638, 734
     Василько Долгорукий 602
     Василько з Кокенгаузена 637
     Василько Рогволодович 637
     Василько Романович 630, 641, 643, 645, 649
     Васильчиков І. І. 45, 153
     Васневська 19
     Вашінгтон 123
     Вейсбах фон 433, 444 — 446, 448, 450
     Великий Гаврило 308
     Величко Самійло 39, 59, 239, 240, 242, 322, 324
     Верещака 325
     Верещинський 293
     Верлан 443, 446, 450
     Виговський Іван 65, 229, 235
     Виговські 239
     Винар Л. 746
     Виперт 630
     Висоцький 278
     Вишневецькі 492, 610; Дмитро 119, 186, 564; Михайло 340, 463, 478, 564; Юрій 238; Януш 338, 340, 341, 383, 424, 447; Ярема 110, 111, 117, 120, 122, 124, 125, 191, 238
     Віганд з Марбурга (Віганд Марбурзький) 656, 687, 694, 702, 705, 706, 711, 713, 716, 720
     Вігфуссон 581
     Відімунт 702
     Вікінт (Віконт) 632, 644
     Віктор-Емануїл 9
     Вільга Бальцер 286 — 288, 308 — 313, 456
     Вільгельм 695
     Вільгельм І фон Берг (князь де Монте) 711
     Вінгольт 694
     Вінницький Інокентій 468, 480, 483, 486, 511, 512
     Вінріх (Вайнріх) фон Кніпроде 714, 716, 719
     Вісьньовецький 133
     Вітень (Вітенець) 632, 633, 652 — 656, 658—660, 665, 676, 677
     Вітовт 119, 163, 460, 542, 544 — 548, 552, 556, 557, 559, 560, 565 — 567, 572, 575, 653, 669, 670, 671, 691, 696, 706, 730, 738, 739
     Вітодуран Іоан 717
     Вітрук Л. Д. 750
     Вітте С. 760
     Вічфінська Апполоній 195, 197
     Владислав 666, 668
     Владислав IV 184, 192, 461
     Владислав Локоток 675
     Владислав Ягайло 459, 611
     Вловере Йоган 718
     Вовк Ф. И, 48, 52, 755
     Вовк-Карачевський В. 771
     Воєйков 202
     Воїн (Воїній) 660, 690, 694
     Войдат Кейстутович 714
     Войнаровський 248, 249
     Войничович 285
     Войшелк 632, 644, 648 — 650, 671
     Волковичі 560
     Володар Глібович 638
     Володимир 61
     Володимир 637, 638
     Володимир Андрійович 697
     Володимир Василькович 537, 665, 667, 668
     Володимир Володимирський 662
     Володимир Мономах 114, 173, 596, 600, 604, 605
     Володимир Мстиславич 638
     Володимир Ольгердович 173, 175, 537, 538, 543, 544, 548, 551, 567, 572, 671, 699, 738, 769
     Володимир Святославич 513, 541, 587, 591 — 595, 600, 601, 605, 627, 670, 699, 733
     Володимир Федорович 667
     Волошин Сава 361
     Волошинський 580
     Вольтер 23
     Волчацький 481
     Ворони 560
     Воропай О. 755
     Воротинські 726
     Врублевський В. 751
     Всеволод з Герсіки 637, 639
     Всеволодовичі 732
     Всеволод Олександрович 728
     Всеволод Ольгович 603
     Всеволод Ярославич 602, 604
     Всеслав Брячиславич 637
     Всеслав Василькович 637, 638, 639
     Всеславич 627
     
     Гавриленко В. О. 751
     Гавур М. 751
     Галаган 361, 366, 369, 384
     Галецький Ян 196, 333, 366, 367, 371, 378
     Галл Мартин 627
     Гамалія 102, 103
     Ганс 718
     Гапон 453
     Гартман 51
     Гатцук 139
     Гаштольди (Гаштолди) 632; Mартин Янович 551, 569; Ян 548
     Гваньїні 535, 571, 653, 738
     Гедеон 396
     Гериголд 738
     Гедимін 540, 541, 632, 643, 652 — 654, 656, 658 — 672, 674, 675, 678 — 692, 695, 696, 699, 704, 707, 721, 740, 772
     Гедиміновичі 63, 540, 543, 690, 694, 695, 704
     Гедройти (Гедройци) 632
     Ге Йосип 42
     Ге Микола 42
     Гейденштейн 535, 571
     Гейн фон 445
     Гектор 456
     Геннінг фон Шиндекопф 705, 713, 717
     Генріх III 116
     Генріх 681, 682
     Генріх фон Шенінген 711
     Герасимчук В. 762
     Герберштейн 535, 571
     Гердер Й. 57
     Гермайзе О. 36, 37, 56, 58, 61, 62, 761, 765
     Герман з Вартберга 638, 647, 701, 711, 718, 720
     Германарих 580, 581
     Геродот 113
     Герцик Григорій 248
     Гессен-Гомбурський Л. 444
     Гессенський Оттон 711
     Гесснер 127
     Гета 581
     Гете 107
     Гізель Інокентій 488
     Гізо Ф. 37, 57
     Гіка Михайло 250
     Гільбер де Ляннуа 738
     Гінникін 681
     Гладилович 30
     Гладкий Ярема 282 — 284, 308 — 311
     Глембоцький 278
     Глембоцький 278
     Глинські 552, 553, 555, 560, 574; Богдан Федорович 553; Василь Львович 553, 555; Григорій Борисович 553; Іван Борисович 553; Іван Львович 553, 554; Михайло 149, 192; Михайло Іванович 553; Михайло Львович 552 — 555
     Гліб Долгорукий 604
     Гліб-Наримунд 687
     Гліб Рогволодович 638
     Гліб Святославич 668, 725, 726
     Говорський К. А. 137, 138, 140, 759
     Гоголь Євстафій 260, 261, 364
     Гоголь М. В. 102, 139
     Голембевський 516, 517
     Голий Ігнат 194, 195, 451, 452
     Голіцин Д. М. 320, 361 — 363, 365 — 367
     Головацький 239
     Головін 319, 349, 355 — 357
     Головінська 303
     Головкін 364, 365, 512
     Гольдберг А. Л. 751
     Гольшанські 551 — 553; Іоан Альгімунтович 546; Семен 547
     Гомер 122
     Гомолинський Іоан 315
     Гонта Іван 64, 65, 84, 85, 102, 105, 197 — 214, 216 — 218, 763 
     Гораін 513, 514
     Горжковський 78, 79, 86, 87, 753
     Горкуша (Гаркуша) Кузьма 453
     Горленко Дмитро 232, 370
     Горленко Лазар 223
     Городенський Всеволод 627
     Горностаї 560, 574
     Горностай 570
     Горчинський 285
     Гостиловський Іоан 499
     Гостинський Іоан 497
     Готорт 651
     Грабович Г. 757
     Грабовський 534
     Граб’янка Г. 39
     Грановський Б. В. 751
     Грановський Вікентій 611
     Грановські 611, 612
     Гребеновський 598
     Гребницький Флоріан 418
     Гребницький 518
     Грекович Антоній 180, 181, 183, 189
     Грива 446 — 450, 453
     Григораш Іван (Іваненко) 361, 364, 369
     Григорій XI, папа 704
     Григорій, митрополит 572, 573
     Григорій, священик 587, 649
     Григорій Полоцький 687
     Григорович В. І. 733
     Грицько Чорний — див. Рильський Т.
     Гришко 288, 308
     Гродзицький 118
     Грондзький 80
     Гружевич 402
     Грушевський М. С. 5, 10, 13 — 15, 31, 35, 37, 49, 50, 54, 60, 62, 70, 74 — 76, 745, 747, 752, 761, 765, 769, 770
     Грушевський О. 769
     Гудима Петро 589
     Гулевич 168, 381, 383
     Гулевич А. 482
     Гулевичі 500; Йосип 500; Микола 510; Симеон-Сильвестр 500 
     Гуляницькі 239, 492
     Гур’єв 212 — 214
     Гурко див. Палій С.
     Гурковський Іоан 291
     Гурська К. 18, 20
     Гурський І. 18
     Гурський Ю. 20
     
     Давид, архімандрит 537
     Давид, духівник 698
     Давид, кн. смоленський 638
     Давид, староста гродненський 656 — 659, 688
     Давид Ігоревич 605
     Давид Ростиславич 638
     Давидович Давид 232
     Давидович Іоаким 493
     Даміян, отець 395, 396
     Дангерута 639
     Данилевич В. Ю. 73, 745, 746, 769
     Данило 401
     Данило Дмитрович 661
     Данило Романович Галицький 192, 537, 597, 604, 630, 636, 641 — 645, 648, 665, 666, 668, 688, 733 — 735
     Данилович І. 662, 708, 736, 738
     Дарієнко Михайло 308
     Данте 107
     Дашкевич M. П. 622, 691, 735, 756, 771
     Дашкевич Я. Р. 772
     Дашко 204
     Дашковичі (Дашкевичі) 172, 560, 564, 574, 581; Остафій 119, 170, 176, 186, 555
     Дворниченко А. Ю. 772
     Дебельт 91
     Делянов 31
     Демблевський 278
     Демид 645
     Демосфен 238, 322
     Дем’янчук Д. 746
     Деревяика 335
     Дерекчі-баша Димитрій 249, 250
     Дессіер 439
     Джанібек (Чанібек) 727, 732
     Дженгізик 582
     Джидай М. 17
     Джидай Я. 13, 16 — 20, 22 — 24
     Джиджора І. 765
     Дзедушицький 30
     Дзира Я. 757
     Дзюба 377
     Дирсуне 717
     Дідковський 337
     Дідковські 285
     Дідовичі 560
     Дідошак 30
     Дідро 23
     Діомид-Володиєвський 122
     Діонісій, митрополит 538, 543
     Дір 586, 591
     Длугош 459, 544, 627, 653, 656, 662, 664, 687, 688, 704, 717
     Дмитренко Н. Г. 769
     Дмитріенко М. Ф. 769
     Дмитрій, хан 736, 737
     Дмитрій, боярин 535
     Дмитрій, кн. друцький 642
     Дмитрій Іванович 538, 543, 724, 726, 728 — 731
     Дмитрій Михайлович 689
     Дмитро Данилович Галицький 597
     Дмитро-Корибут Ольгердович 699, 726, 727
     Дмитро Юрійович 660
     Добриня 593, 594
     Добровольська Варвара 196
     Добровольський Л. П. 746, 769, 770
     Доброслав 734
     Доброхотов П. 766
     Довмонт 647, 649
     Довнар-Запольський М. В. 56, 761 
     Довойни 632
     Додгсон Тейлор К. 751
     Долгорукий 337, 364
     Доманицький В. 5, 33, 46, 56, 73, 752
     Домарадзький Климентій 488, 507
     Домбровський 335
     Домонти-Черкашеніни 560
     Дорн 587
     Дорошенко В. 756
     Дорошенко Д. 5, 48, 52, 752, 761 
     Дорошенко П. 63, 65, 103, 104, 130, 222 — 224, 242, 253 — 259, 262, 263, 292
     Драгинич Яней 260
     Драгоманов М. 7, 9, 34, 36, 48, 49, 55, 62, 70, 746, 767
     Драгомиров М. І. 69
     Драйко 655, 658
     Дрикса 452
     Дрогоєвська 303
     Дружинина Е. И. 755
     Дружкевич 272, 278, 281, 285 — 288, 304, 307, 308
     Друцькі 555
     Дубина 335, 342
     Дублянський Григорій 170
     Дублянський Стефан 170
     Дука Костянтин 343, 344
     Дука Олександр 259, 270, 271
     Думин С. В. 772
     Дусемер Генріх 710, 711, 719
     Духна 170
     Дюма-батько 107
     Дюсбург Петро 628, 630, 633, 652—654, 656, 664
     
     Ебергард фон Мунгейм 684
     Едигей 550, 570
     Едуард III 116
     Ейраголи 652
     Елізе-Реклю 69
     Еллак 582
     Емме 91, 93, 94
     Енгель 247, 248
     Епамінонд 123
     Ердень (Гердень) 647, 650, 651, 660
     Ердивіл 632, 640, 644
     Ернест 703
     
     Євгеній, митрополит 601
     Євлашевський Ф. 59
     Євна 707
     Єгунова-Щербина С. 8, 36, 37, 754
     Єзерський 337
     Єлена 726
     Єленський Фома 518
     Єлець 283, 298
     Єлизавета Петрівна 602
     Єлизавета 611
     Єловацький Захарій 172
     Єльці 560; Михайло 280, 287, 298; Федір 283, 305
     Єремей Костянтинович 729
     Єрлич 117, 131, 616
     Єрмаловїч М. І. 772
     Єсикорський 598
     Єськовичі 560
     Єфремов С. 7, 8, 33 — 35, 38, 39, 46, 54, 55, 73, 752
     
     Жабокрицький 262, 302
     Жабокрицький Діонісій 321, 468, 503, 504, 506 — 512, 520
     Жабокрицький Шимон 492
     Жабокрицький Юрій 510
     Железняк M. див. Залізняк М.
     Жива 718
     Жижка Ян 123, 575
     Жила 447, 448, 450
     Житецький І. 752
     Житецький П. 34, 35, 46, 52, 146
     Жолкевський Станіслав 179, 180, 182, 188
     Жолнер Мартин 167
     Жоховський Кипріан 468, 480, 481, 483
     Жоховський Фелікс 82
     Жубр 278
     Жураковський М. 381, 386, 480
     Журба О. І. 750, 751
     
     Заберезинський Михайло 554, 555
     Заберезинський Ян 554
     Забитневич Прохір, о. 518
     Завіша 305
     Загоровський Йосип 495
     Зайончковский П. А. 751
     Закржевський 437
     Закревський 589, 599
     Залевський 168, 197
     Залізняк М. (Железняк М.) 59, 84, 105, 205 — 209, 211 — 214, 621
     Залуський Андрій Хризостом 293, 334
     Замойський 311, 312
     Замойський Фома 182
     Замойський Франциск 305
     Заморенки 560 
     Заслазський Януш 238
     Збаразький Петро 238 
     Збаразькі 610 
     Збієвський 498 
     Звенигородський 590
     Зеленин Д. К. 755
     Зеленський 303
     Зеленський В. 760
     Земовіт 739
     Зіваль 588
     Зленко П. 751
     Знамеровський 451
     Золотаренко 229
     Зонтаг 30 
     Зубрик 568
     Зубрицький 406
     Зубрицький Д. І. 636
     Зугенгейм 116
     Зузулинський 447
     
     Іаков 538
     Їбн-Хаукаль 585
     Івакін Ю.О. 757
     Іван Васильович 724
     Іван Іванович 727
     Іван Коротопол 669
     Іван Олександрович 669, 723, 724
     Іван Рязанський 664, 668, 669
     Іванішев М. Д. 25, 57, 86, 578, 580
     Іваниця 447, 448
     Іваницький 232
     Іванович Дашко 170
     Івашкевич 435
     Івченко О. С. 769
     Ігнатій, архімандрит 573
     Ігнатій, отець 503
     Ігор 584, 586 — 588, 592, 593
     Іерошин 656
     Ізапович Григорій 188
     Ізяслав 627
     Ізяслав 650
     Ізяслав Васильковим 639
     Ізяслав Володимирович 595, 596, 637
     Ізя’слав II Мстиславич 605
     Ізяслав І Ярославич 603
     Имеретинский H. К. див. Антонович В. Б.
     Іконніков В. С. 26, 27
     Іларіон, митрополит 604
     Іловайський Д. І. 70
     Ілляш 118
     Інгігерда (Індігерда) 602
     Інокентій IV, папа 645
     Інокентій VI, папа 703
     Іоан 726
     Іоан, архімандрит 573
     Іоан Чеський 707, 709
     Іона, митрополит 549
     Іоан, митрополит 603
     Іоан XXII, папа 666, 677
     Іоан Холмський 687
     Іоан 321
     Іоан Альбрехт Казимирович 553
     Іоан Борисович 537
     Іоан III Собеський 463, 478, 483, 507, 508, 551
     Іордан 580, 584
     Ісаїв П. 765
     Ісідор, митрополит 549, 572
     Іскра Григорій 288
     Іскра Захарій 282, 287, 288, 294, 302, 303, 315, 320, 326, 344, 346, 349, 353, 359, 360
     Іскра Іван 288
     Іскра Климунт 288
     Іскра Максим 356
     Іскрицький Василь 282 — 284, 286, 308, 310, 311
     Іскрицький 498
     Іслам-Гірей 190
     
     Итс Р. Ф. 756
     
     Йосип 511
     Йосиф 582, 583
     Йосиф II 532
     
     Кавелін 57
     Кагальничано 248 — 250
     Каган 593
     Кадлубек Вікентій 627, 628
     Казимир, куявський князь 654
     Казимир, мазовецький кн. 739
     Казимир Ягайлович 461, 544, 548 — 553, 557, 559, 560, 567, 572 — 574
     Казимир II Справедливий 628
     Казимир III Великий 458, 675, 691, 692, 695, 702, 737, 739 — 742
     Каїн Ванька 153
     Калиновський 427
     Калиновський Валентин-Олександр 608
     Калиновські 611
     Калита Іоан 674
     Калнишевський Петро 98, 436
     Калойський Лев Диякон 587
     Каманін І. (Каманин И. М.) 25, 64, 745, 746, 762, 764, 769, 771
     Камінський 442
     Кандиба 262
     Кантаріні Амвросій 569, 570
     Кантемир Димитрій 248, 249
     Каняхін X. 453
     Капусти 560
     Карамзін М. 653, 698
     Карасевич 356
     Карашевський 753
     Кариман Лев 173
     Карл IV 703, 707
     Карл VI 116
     Карл XII 243, 247 — 249, 319, 345, 360, 365, 366, 509
     Карл фон Трір 678
     Карнаух 335
     Кассіян 449
     Катерина II 464, 524
     Катков 101, 759
     Кац Р. С. 751
     Качала С. 70
     Квяткевич 530
     Кевлич 283
     Кейстут Гедимінович 672, 687, 690 — 696, 698, 70! — 710, 717, 719, 729, 730, 740 — 742
     Кейт 433, 440
     Кеніг Людольф 692, 710
     Керекеша Криштоф 325
     Кий 586
     Килиян 285, 308, 310
     Киприян, митрополит 538, 543, 572
     Кирил, митрополит 538
     Китович 411, 422, 423
     Кирчів Р. Ф. 756
     Кисіль Адам 239, 569, 758, 763
     Киян О. 57
     Кияшко Супрун 384
     Ківлицький Є. О. 745, 746
     Кіневич 43
     Кістяківський О. Ф. 48, 759
     Кішка Лев 516
     Клепатський П. 769
     Климент VI, папа 702, 740
     Климент XI, папа, 737
     Климович 590, 598
     Клітинський Михайло 325
     Клобуцький 421
     Клодницький Андрій 245
     Клюковський Ф. 386
     Кмітичі 560
     Ковельський 495
     Кобиз 163
     Кобизевичі див. Ходики (Кобизевичі)
     Ковалевський М. 39
     Ковальський М. П. 751
     Козирєв О. 49
     Козловська В. 66
     Козловський К. 59
     Колесник М. П. 752
     Кологривов див. Кречетников
     Коломан 739
     Колушкевич Гаврило 189, 190
     Комар Симеон 520
     Комаров М. 50
     Компанієць Григорій 226, 232
     Кондорсе 62
     Конєцпольські 610, 611
     Кониськbй Г. 103
     Кониський О. 16, 51, 54, 755, 757
     Констанцій II 581
     Конституція (Констанція) Крузировна 235
     Конт Огюст 56, 62
     Коптський Мартин 338
     Кончак 596
     Копайгродські 336
     Коперницький 91, 92
     Кордуба М. 6, 52, 60, 62, 752, 754, 758, 761, 772
     Корендович В. 480
     Корецькі 560; Карл 238; Самуїл 238
     Корибут 692
     Коритинський 502, 503
     Коріатовичі 699
     Коріат Гедиміновяч 660, 689 — 691, 727, 738
     Коронович 80
     Кортневич див. Крутневич Гаврило
     Корчевський Йосип 328
     Корчевські 560
     Корш Ф. 760
     Косий Іван 188
     Косинський 175
     Косовський 530
     Костін Ніколай 248
     Костка див. Кушка
     Коссович Григорій 245, 321
     Костомаров М. І. 14, 37, 56, 57, 70, 86, 104, 248, 379, 744, 753, 755, 763, 771
     Костюшковичі 560
     Костянтин Оболенський 729
     Костянтин Ростовський 728
     Котарський 284
     Котарський Іван 279
     Котарський Яків 279
     Котлубуга (Кутлубуга) 737
     Котляревський О. 744
     Котляренки 232; Гаврило 232; Кіндрат 232
     Коховський 131
     Коцебу 701
     Кошанський 140
     Кошевий Іван 224
     Кошка Самуїл 188
     Кошка Станіслав 413
     Кошколдович Андрій 170, 171, 176
     Кошколдович (Ходикова) Богдана 171
     Кощаковський Ілля 182, 183
     Кощіенко 453
     Коялович 653, 687, 698, 707
     Кравець М. В. 750, 751
     Краєвський К. В. 763
     Крапива Семен 729
     Красинський 107
     Кребс Вероніка 199, 200, 206, 210, 214
     Крейц 618
     Кречетников (Кологривов, Кривой, Нолькін) 212 — 214
     Криве-Кривейт 633, 685, 686
     Кривкович Васько 169, 173
     Кривкович Стефан 167
     Кривой див. Кречетников
     Кривоніс Максим 133
     Кривоносенко 287
     Кривцов 590
     Крижанівський О. П. 768
     Крикун Н. Г. 772
     Крикуновичі 567
     Криницький 281
     Криницькі 178, 185, 567; Федір 169, 184
     Крип’якевич І. П. 758, 762
     Кричевський (Кречовський) 124, 239
     Кромвель 154
     Кромер 653, 662, 726, 737, 738
     Крупницький Б. 33, 37, 61, 62, 761, 764
     Крутневич Гаврило (Кортневич) 188
     Кручкевич 480
     Кулак 131
     Кулаковський Ю. А. 770 
     Кулик 234
     Куліш П. (Пантюшка Кулішев) 11, 46, 139, 153, 535, 763
     Кулпа 732
     Кульчинський 572
     Кульчицька Т. Ю. 751
     Кульчицький О. 756
     Кумановські 285
     Куницький 273, 274
     Кунцевич Йосафат 183
     Купрач Левко 424
     Курдвановський А. 440
     Курцевичева, lівиця 130
     Курцевичева, княгиня 125
     Курцевичі 125, 130
     Кутиський-Барабаш Тимофій 311
     Куцкович Іван 188
     Кушка Дем’ян 187
     
     Лавраш 632
     Лавровський 29, 30, 146
     Лазаревська К. 746
     Лазаревський О. 51, 139
     Лантух Г. Ф. 436
     Ланцеберг Йоган 718
     Лапицький Іоасаф, архімандрит 515
     Лаппо-Данилевський О. 760
     Ласкова 302, 321
     Лассі 440
     Латиш Генріх 632, 637
     Лбов 213
     Лебединцев Ф. 11
     Лев Андрійович 689
     Лев Данилович 650, 665, 666, 672, 735
     Лев Юрійович 662, 663, 665 — 668, 672, 688
     Левицький О. 8, 9, 745, 746, 754, 769
     Левко 308
     Левонович Федір 167
     Ледовський Ілько 377
     Ледуховські 381
     Ледуховський Франциск 244, 245, 329 — 331, 492
     Лелевель Іоахим 56, 79, 653 
     Лемеші 560
     Ленарт 205, 208, 209
     Ленкевичі 386
     Леньковичі 560
     Леонтьев 433, 434, 448
     Леопольд 711
     Лесаневич (Лесанієвич) Іван 228, 236
     Лесницький 229
     Лессе (Лесько) 656
     Летурно 37
     Лещинський Станіслав 248, 345, 360, 363, 364, 438 — 440, 443, 444, 449
     Лесков 598
     Лжедмитрій 176
     Лизогуб 258
     Линниченко І. (Линниченко И. А.) 7, 9, 25, 66, 68, 72, 73, 761, 769
     Липинський В. 758, 762
     Ліппоман 199, 206, 207
     Литвин Михалон 567
     Лихопека Грицько 232
     Лігвеновичі-Мстиславські 555
     Ліздейк 686
     Літре Е. 57
     Лобода 63, 103
     Лобода А. 755
     Ловицький Лаврентій 279, 284
     Лозки 172, 560, 574
     Лойола 87
     Лола О. П. 765
     Ломиковський 498
     Лоначевський А. І. 290
     Лончинський Криштоф 279
     Лотоцький О. 16, 35, 51 — 54, 73, 74, 760, 767
     Лугвеній 641
     Лук’янов 297, 320, 347
     Лупинський 196
     Любарт Гедимінович 661, 662, 665, 666, 688-692, 699, 703, 720, 728, 737, 740 — 742
     Любко Воїнович 660, 693, 694
     Любовицький 261, 281
     Любомирські 18, 305, 339, 341, 356, 370, 424, 439, 443, 447; Гієронім 337, 338, 340, 342, 343, 377, 406; К. [Кароль] 18; Юрій 330, 341, 369, 370; Юрій Домінік 341
     Люгайло 651
     Людвіг фон Лібенцель 659, 686
     Людвіг Угорський 458, 703, 707, 710, 740 — 742
     Людовик XI 116
     Людовик XV 438
     Люмбей 651
     Лютувер 652, 653, 658
     Лянцкоронський 186, 564
     Лянцкоронський Йосип 527, 528
     Ляскоронський В. (Ляскоронский В. Г.) 9, 19, 63, 72, 74, 759, 761, 768, 769
     Лясота Еріх 114, 535, 571
     Лясоцький В. 6
     
     Магнус Еріхсон 116
     Магнушевський 204, 205, 207, 208 
     Мазаракі (Мазаракій) 228, 229, 235; Андрій 221, 227 — 229, 235 — 237; Анна 229, 236; Аркадій Федорович 221; Григорій 229; Григорій Дем’янович 235, 236; Григорій Іванович 229, 235, 236; Дем’ян 236; Дем’ян Іванович 227 — 229; Іван Дем’янович 229, 235 — 237; Марія 236; Петро 229, 235; Семен Андрійович 236; Степан Семенович 235; Як 229, 235, 236
     Мазаракіївна Анна 236
     Мазаракіївна Марфа 235
     Мазепа Іван 63, 149, 192, 225, 226, 232, 242, 247 — 250, 269, 270, 273, 274, 289, 290, 294 — 302, 306, 309, 311, 312, 317, 319, 324, 326, 327, 334, 337, 338, 346 — 349, 351 — 362, 364 — 366, 508, 578, 583, 764
     Мазовецький Земовіт 703
     Мазовецький Конрад 642
     Майборода Р. 751
     Макаревичі 292
     Макарій, митрополит 576
     Максим, митрополит 538
     Максименко Ф. П. 750, 751
     Максиміліан 553
     Максимович М. 39, 57, 63, 131, 139, 146, 588, 589, 599, 605, 744
     Макуха 283
     Малаховський Іоан 480, 483
     Малинський 194, 447 — 449, 451
     Манецький Криштоф 495, 496
     Манько 286
     Марат 136
     Марголис Ю. Д. 757
     Марія, дочка Гедиміна 689
     Марія, дружина Тройдена 666
     Марія Андріївна 688, 689
     Марія Ярославна 661, 697, 698
     Маркевич М. 39, 103, 186, 187, 248
     Марко Перемислицький 687
     Маркович 220
     Марковський, пан 17
     Марковський, хорунжий 209
     Марр 583
     Мартин 304
     Мартинович Денис 181
     Мартишевич 527
     Масальська Агафія 513, 514
     Масуді (Аль-Масуді) 586
     Матияшкевич 304
     Матковський Домінік 377
     Матушевський Ф. 752
     Маховський 252
     Мацевич Данило 415, 416, 418, 455
     Мацеєвський 325
     Мацейовський 79
     Маценко Іван 223, 224
     Мачоха Матвій 181, 182
     Медведовський 447
     Медвідь 446 — 451
     Меєр 91
     Мелешкевич Семен 170, 182(
     Мелешкевичі 567
     Мельник-Антонович К. М. (Антонович K. M.) 9, 10, 17, 20, 29, 53, 59, 75, 745 — 750, 754, 758 — 760
     Мельник М. 746
     Менглі-Гірей 170, 557, 565, 566, 569, 570, 603
     Мендинський (Менжинський) 272
     Меньшиков 360, 363, 367, 369
     Меровінги 593
     Метлинський А. 39
     Мехидович Самуїл 184
     Миклашевська Анна 236
     Миклашевський 234
     Миколай 681, 682
     Милкевич 304
     Милонег Петро 604
     Мирон 261, 277
     Митковичі 165, 166, 172; Митко (Дмитро Богданович) 165; Пося (Єфросинія) 166; Тетяна Кругликівна 165; Федір 165, 166
     Михаїл, митрополит 601
     Михаїл, єпископ 573
     Михайло, польський король 255
     Михайло Всеволодович 732
     Михайло Олександрович 728 — 731
     Михайло Олелькович 544, 549, 551, 552
     Михайло, кн. пінський 641, 645
     Михайло, кн. смоленський 724, 729
     Михальчук 146
     Мицько І. З 766
     Мігурін 581
     Міклошич 146
     Мікульський 303
     Мілей 735
     Мілкович В. 75
     Мілль Дж. 56
     Мільтон 107, 111
     Мінгайло 640, 641
     Міндовг Гольшанський 632, 642 — 650, 652, 659, 660, 664, 668, 669, 677, 725
     Мінін Дмитрій 729
     Мініх 433, 435, 436, 439 440 443 448, 590
     Мінцовські 492
     Мірчук І. 756
     Мірчук П. 763 — 765
     Мітрідат 584
     Міхель 17, 25
     Міцкевич А. 22, 107
     Міяковський В. В. 42, 43, 749, 752
     Мйодушевський А. !9, 38, 41, 42, 46
     Мйодушевський Я. 19, 20, 25, 42, 46, 52, 752
     Младанович 202, 203 — 206, 208, 209, 423
     Младанович Павло 199 — 201, 210, 211, 213, 214, 216, 217
     Младановичі 211
     Многогрішний Дем’ян 65, 224
     Мовчани 222; Андрій (Мовчанов) 234, Катерина Михайлівна (Мовчанова) 227, 229, 235, 236; Михайло Федорович 59, 219, 221, 222, 224 — 227, 229, 230, 232 — 236, 763; Федір 222 — 224, 232
     Мовчаниха Оришка 232
     Мовчаниха Параскева 235
     Мовчанівна Марія 227, 235
     Могила (Могиленко) 273, 274, 276, 277
     Могила Петро 461, 466, 601
     Могилянський М. (Могилянський Н.М.) 6
     Модзалевський В. 5
     Моісей 304
     Мойсей 283
     Мокієвський 295
     Мокрицький 480
     Молчановський Н. 770
     Монастирський Інокентій 488, 530
     Монвіди 632, 660
     Монвід Гедимінович 690, 692
     Монкольський 425
     Монтеск’є 23
     Монтовтович Юрій 554, 574
     Морачевський 79
     Мордовець Данило див. Мордовцев Д.
     Мордовцев Д. Л. (Мордовець Данило) 102, 194, 380, 381, 388, 420, 449, 760
     Морозовичі 560
     Москаленко Гарасько 277
     Моторний 446
     Мошинський Йосип 440
     Мощинський 212
     Мстивой (Мествін) 635
     Мстислав Андрійович 539
     Мстислав Володимирович 596, 603, 627, 637, 641
     Мстислав Данилович 651
     Мстислав Удатний 734
     Мстиславські 553
     Мурашко 258
     Мухамед IV 255
     Мюрид 732
     
     Навроцький Б. 757
     Наливайко, гетьман 103, 124, 153, 187, 188, 450
     Наливайко, сотник 354
     Наоколопалець 131
     Наперський 654, 687
     Нараєвський 278
     Нарбут 653, 686, 690, 697, 736 
     Наримунт 660, 666, 674, 675, 690, 708, 716, 726
     Нарушевич 653
     Наулко В. І. (Наулко В. И.) 756
     Науменко В. 52
     Невестюк 6
     Невінчаний 453
     Неврус 732
     Недашковські 304
     Незабитовський Людвиг 619
     Незабитовський Ян 619
     Нейбурзький 515
     Нелюбович-Тукальський Иосиф, митрополит 253, 254, 467
     Немиричі 261, 510; Іван 174; Йосиф 174, 175; Федір 302
     Немировичі 560; Андрій 574
     Немировський Шая 196
     Нерон 111, 118, 136
     Несецький 228, 229, 618
     Нестор 698
     Нетимер 630
     Нечковський X. 188
     Низенко див. Антонович В. Б.
     Ніжинський 325
     Нікітський 654
     Ніс Іван 232
     Нітославський 412, 413, 425, 437
     Новакович 146
     Новицький 6, 8, 9
     Новосильські 726
     Нюгаюс 473
     Нолькін див. Кречетников
     
     Обідовський 295
     Обух 199, 203 — 208
     Обухи 560
     Овсій (Овсивуй) 131
     Оглоблин О. 758, 762 — 765
     Огоновський О. 29, 146, 156, 756
     Огризко Йосафат 43, 46
     Огріфіна 697
     Одинець В. 42
     Одоєвські 726
     Одісей-Фальстаф-Заглоба 122
     Ожга 418, 427, 430, 454
     Октавіан Август 58
     Олег 61, 584, 586, 587, 591, 592, 601, 733
     Олег, кн. переяславський 663, 668 
     Олег Романович 668
     Олексій, митрополит 543, 728
     Олелько Володимирович 173, 175, 548, 549
     Олельковичі 192, 543, 544, 549, 551, 560, 569, 570, 572
     Олександр, великий князь 170, 176
     Олександр, ієрей 233
     Олександр II 48, 98, 759
     Олександр Всеволодович 693
     Олександр Казимирович 160, 553, 554, 559, 560, 565, 566, 568, 573, 574
     Олександр Коріатович 735, 742
     Олександр Михайлович 674, 697
     Олександр, син Наримунта 675
     Олександр Ярославич Невський 537, 640, 732
     Олексій Михайлович 230, 253, 256, 257
     Олексій 354
     Олена 697
     Олізар-Волчкевич Адам 303
     Ольга [Єлена] 587, 588
     Ольга (дочка Івана Рязанського) 664
     Ольгерд Гедимінович 27, 61, 538, 540, 541, 597, 622, 660, 661, 667, 687, 689, 690 — 703, 707 — 710, 716, 719 — 724, 726 — 731, 735 — 739, 741 — 743, 771
     Ольгердовичі 548
     Ольговичі 596, 602, 627
     Ольденбург С. 760
     Ольма 591
     Ольшевський 378
     Омельченко Михайло 357
     Омельянович 360, 362, 363
     Опацький Іван 325
     Опольський Владислав 703
     Орлик Пилип 362, 366, 367, 369, 449
     Орловський 334
     Ортинський 437
     Освєнцим С. (Освєцим С.) 59
     Основ’яненко 30
     Оссовський 30
     Остафій (Дворянинцев) 721, 722
     Острозькі 610; Анна 238; Василиса 492; Данило 492; Костянтин Іванович 119, 169, 171, 176, 177, 471, 564, 571; Костянтин Костянтинович 237, 238; Федір Данилович 575, 576; Януш Костянтинович 176, 177
     Остромислинський 588
     Отвиновський 317, 343
     Оттон І 587
     Охоцький 217
     
     Павло 182
     Павлюк 103
     Павша Федір 495
     Павлов 28
     Падалиця Т. (Зенон Фіш) 44, 78, 79, 81 — 84, 86 — 89, 753
     Палій (Гурко) Семен 63, 102, 103, 225, 234, 243, 244, 246, 282, 287, 289 — 294, 296 — 321, 324 — 327, 332 — 334, 338, 339, 342, 344 346 — 358, 360 — 367, 370, 379
     Панін 213
     Панченко Ф. 39, 40
     Параскевія 291
     Пасевичі 331
     Пасербович 262
     Паткуль 350, 351, 352
     Патрикій 691, 726
     Патрило Ісидор, отець 766
     Пац 230
     Пашинський 285
     Пашуто В. Т. 772
     Пащенко Грицько 376
     Пеленський Є. Ю. 751
     Пелюза 658
     Пенський Іоан 517
     Перебийніс 370
     Пержхала 418
     Петрик 270
     Петриковський Стефан 496
     Петро І 232, 234, 248, 337, 347, 350, 351, 362, 364 — 369, 508, 509, 512, 522, 583
     Петровський M. H. 749
     Пиляй Опанас 283
     Пипін О. (Пыпин А. Н.) 146, 744
     Пирогов M. І. 43, 44
     Пирха 354
     Писаренко 422, 446
     Письменний О. 399, 455
     Півторак Г. 756, 761
     Підкова Іван 102 — 104, 186
     Піхно Д. 40
     Піч В. 30
     Плано-Карпіні 641
     Пліній 584
     Пліщинов 234
     Плохій С. М. 768
     Пляуєн 703
     Погодін М. 534, 770
     Подгоричанін 213, 214
     Подгурський 44
     Подоляка І. 395, 400, 401, 455
     Подоляченко Дорофій 233
     Подольський Феодосій 492
     Подоські 18
     Поєцький 281
     Познанський Б. 11, 12, 46 — 48, 754
     Половці-Рожиновські 173 — 176; Дем’ян 174; Михайло Юрійович 174; Семен 174; Семен Яцькович 175; Юрій 172, 173, 175, 176; Яцько Михайлович 174, 175
     Половцов О. О. 48, 759
     Полоус 188
     Полов’ян (Пул-Ян) 131
     Полозовичі 560, 574
     Полонська-Василенко Н. Д. 765
     Полянський 440, 443, 446
     Польчевський 497
     Понятовський Станіслав 215
     Попов О. 62
     Попович 369, 370
     Посильге Іоан 719
     Постемпський 41
     Потебня 146
     Потій Іпатій 179 — 181, 480
     Потоцькі 199, 344, 420, 439, 611; Атоній 281; Іван 279; Йосиф 194, 215, 327, 340 — 342, 354, 366, 367, 369, 451, 456, 502-504; Микола 424, 613; Станіслав 619; Стефан 117, 118, 429, 430; Фелікс 324; Франциск Салезій 198, 200 — 204, 206, 207, 244, 328, 329, 519; Яків 327, 328, 340
     Предслава 605
     Прежовські 650
     Пржесмицький 440
     Притика 402
     Прімович 396, 455
     Пріск 582
     Прокіп 304
     Проскура 419
     Проскури 560
     Пріцак О. 770
     Проценко Роман 311
     Прудон П. 57, 62
     Прушинський 419, 495
     Птолемей 626
     Пугачов 449
     Пулсенжиць 131
     Путошинські 500; Адам 500; Богуслав 500; Владислав 500
     Путятич Дмитро 170, 554, 568
     Пушкаренко 115, 262, 263
     Пхайко 450
     Пчілка О. 31
     Пясочинські 610
     
     Раббі Хаздой 582
     Равіта-Гавронський Ф. 6, 46, 754
     Радзивіл 185, 454, 600
     Радзимінські 285
     Радошевський 292
     Рай Гаврило 167, 171
     Ратомський 175 
     Ратомські 172 
     Ревуцький 233
     Регінон 587
     Редчичі 277
     Рен 369
     Репнін 465, 524
     Ржевський 258
     Ржевуські 370, 439
     Ржондковський 424
     Рильський Т. (Грицько Чорний) 8, 20, 26, 42, 44 — 46, 752
     Римонт-Лавраш Тройденович 671
     Рингольт 633, 642
     Ричка В. М. 763, 764
     Рігельман О. 39
     Рієнці 127
     Рогашевський 203, 209, 210
     Рогволод Борисович 637, 638
     Рогнєда 591
     Роговський 450
     Рогоза Михайло, митрополит 179, 461
     Рожиновський-Половець Юрій див. Половці-Рожиновські
     Роман Данилович Галицький 539, 636, 644, 648
     Роман Михайлович 647, 662, 663, 668, 725
     Роман Мстиславич 596, 639
     Роман Ростиславич 638
     Романенчук Б. 751
     Романов 9
     Романовичі 636, 643, 725
     Романюк І. Р. 751
     Ромодановський Г. 257, 258
     Рончковський 281
     Ростислав Глібович 637, 638
     Ростислав Михайлович 734
     Ростислав Мстиславич 638, 653, 722
     Ростиславичі 636
     Рубан 381 
     Рубан В. 103 
     Рубач М. А, 749
     Рудавський 80
     Рудницький 285, 306, 386
     Рудольф 676
     Рудь 447, 448
     Ружинський 422
     Рум’янцев О. І. 213, 235, 291
     Рупрехт 711
     Русецький 435
     Русіна О. 751, 772
     Русов О. 760
     Руссо 23
     Рушковичі 629, 642; Айшвн 641; Сирвід 642; Хвал 642 
     Рущиць Дем’ян 327, 328
     Рюрик Ростиславич 539, 586, 596, 602, 604, 640
     Рябоконь В. М. 750
     
     Сава 291, 305, 364
     Савула Теодор 751
     Сагайдачний (Канашевич Сагайдачний) Петро 114, 182, 183, 187, 466, 475, 479
     Садковський Віктор 525
     Саллюстій 23
     Самборович Євстратій 491
     Самовидець 39, 222
     Самойлович Іван 222 — 225, 233, 234, 256 — 258, 261 — 263, 268 — 270, 272 — 274, 283, 294, 348
     Самойлович Семен 263
     Самусь Г. 39
     Самусь (Самійло) Іванович 63, 243, 244, 246, 282, 287 — 289, 294, 303, 315, 320, 321, 326 — 333, 337 — 339, 341, 344, 346, 347, 349, 353, 359 — 361, 366, 369, 441
     Сангушки 610
     Сангушко Симон 238
     Сапєга 305, 312
     Сапєга Адам 75
     Сапєга Лев 471
     Сапєга Павло 279
     Сартак 732
     Саченки 189, 190
     Сачинський 285
     Свенельд 593, 733
     Свентирог (Швинторог) 686
     Сверчовський 186
     Свидригайло Ольгердович 546 — 548, 575, 576
     Світрил 658
     Свічка Василь 229, 236
     Святополк 635
     Святополк II Ізяславич 173
     Святополк Мстиславич 677
     Святополк, кн. туровський 595, 600, 627
     Святослав 61, 584, 585, 587, 593
     Святослав Іванович 724
     Святополк Ізяславич 602, 604, 660 
     Святослав Всеволодович, кн. київський 602
     Святослав Глібович 668, 725
     Святослав Ольгович 638
     Святослав Смоленський 729
     Святославичі 725, 732
     Святославський 577, 588
     Селівачова Н. Ф. 751
     Семашко 291, 316, 326, 327, 334, 357
     Семенов-Тян-Шанський 69
     Сенські 560
     Сенкевич Г. 8, 106 — 119, 121 — 135, 750, 757, 758
     Сенявський А. 338, 340 — 342, 344, 345, 350, 351, 376, 413, 414.509, 511
     Сенявські 611, 612, 620, 770; Адам Гієронім 612 — 614, 616 — 619; Адам-Миколай 620; Єлена 619; Миколай-Гієронім 619; Прокіп 617; Рафаїл 611
     Сєраковський 528, 529
     Серапіон, архимандрит 537
     Середа 453
     Сигізмунд-Август 174, 471, 472
     Сигізмунд Казимирович 554, 555, 559, 573, 574
     Сигізмунд Кейстутович 547, 548, 576
     Сигізмунд Корибутович 575
     Сигізмунд III 461, 466
     Силичі 499; Григорій 499; Олександр 499
     Сильвестр 604
     Симеон Іванович 674, 689, 708, 721, 723, 727, 728
     Симеон Олелькович 544, 549 — 551, 573
     Симеон, кн. свіслоцький 727
     Симоненко Р. Г. 750
     Синиця Андрій 304
     Синявський А. 50, 69, 76, 753 — 755, 763
     Сірко Іван 40, 260
     Скалозуб 188
     Скальковський А. 39, 194, 420, 437, 449 — 451
     Скальковський 285
     Скарга 473
     Скаржинський 210
     Скипор 281
     Скиргайло Ольгердович 537, 538, 544 — 546, 669, 671
     Скирмунт 632, 641, 686
     Скобейко Юрій 174, 548
     Скольський 424
     Скоржевський 401, 408
     Скорич 335, 342, 446
     Скоропадський Іван 225, 227, 229, 232, 234, 362, 364 — 369
     Скорупський 284
     Скот Вальтер 104
     Скульський 381
     Слабченко Т. 24
     Слизький І. 748
     Сліпий Федір 303
     Словацький Ю. 107
     Служки 560
     Смирнов Д. 70
     Смігурський 498
     Смолій В. А. 758, 762 — 765
     Снарський А. 760
     Собеський Ян (Ян III) 225, 229, 231, 235, 242, 255, 256, 260, 272 — 276, 287, 288, 313
     Соболевський А. І. 770
     Соловей Михайло 257
     Соловйов С. М. 57, 653
     Солтик 464, 524
     Сомко 229
     Сомкович Богдан 185 
     Софія Вітовтівна 669
     Соханський 578, 588
     Спенсер Г. 37, 56, 57, 62
     Спудо 655, 658
     Срезневський І. 9, 39, 130
     Ставецький 311
     Стадницький К. 668, 690, 727
     Станіслав Київський 663, 664, 668, 669
     Старченко Н. 772
     Стасюлевич 745
     Стекіт 630
     Степанков В. С. 758, 762, 763
     Стефан, ігумен 605
     Стефан, король 177, 610
     Стецький 304, 442
     Стешенко І. 753
     Стойка Йосип 508
     Стороженко М. 5, 50, 72, 754
     Стоцький 440
     Стояновський Феодосій 514
     Страбон 584
     Стрибелі 560
     Стрийковський М. 544, 628, 652, 653, 656, 660 — 662, 664, 665, 667 — 669, 671, 687, 690, 696, 698, 736, 738
     Струсь 278
     Стягайло 272
     Судейкін 507
     Сузький 335
     Сулима 234, 393
     Супрунеико А. Б. 751
     Сурбах Йоган 704
     Сурвілл 717, 718
     Сурін 279, 287
     Сурін Г. 169
     Сурін П. 169
     Сурін Р. 240, 241, 306, 324
     Суріни 169, 560
     Сухорабський 377
     Сущевич 425
     
     Табан Антон 415, 437
     Тамердан 570
     Танські 291, 370
     Танський Антоній 291, 357, 360, 364 — 369, 441
     Тарасій 538
     Тарновський 107
     Тасс 107
     Татомир 498
     Таціт 23
     Твардовський С. 80, 616
     Тваровський Сильвестр 480, 483, 488 
     Текелій 272
     Тель Вільгельм 127
     Темір-Кутлук 538
     Тен І. 56
     Теодорик фон Ельнер 720
     Терлецький 480
     Терлецькі 262
     Тернавські 480
     Терпиловський А. 492, 498
     Тесля М. 454
     Тетеря Павло 65, 230, 239
     Тискиневич Григорій 181, 189
     Титов Ф. И. 767
     Тиші 172, 560
     Тишкевич Карл 261, 280, 281, 302, 303
     Тишкевичі 303
     Тишко 298
     Тишковичі 560, 574
     Тіт Лівій 23
     Ткаченко М. (Ткаченко H. M.) 747, 757
     Темір-Ходжа 732
     Теодорік з Голтейє 711
     Товтивіл Полоцький 643, 647 — 650, 660
     Токарев С. А. 756
     Токвіль А. 37, 57
     Толстой Петро 320
     Томашівський С. 56, 62, 64, 758, 761, 762, 770, 771
     Томицький 530
     Томіленко 103
     Топінар 760
     Торрес 766
     Тохтамиш 737
     Третяк Ф. 383
     Тригубов Є. 52
     Трипольський М. 381, 419, 452
     Трипольський С. 285, 381
     Трипольські 278
     Тройден Болеславич 651 — 653, 658, 666, 672, 688
     Тройнат (Тронята, Стройнат) 633, 647 — 649, 660
     Троян 584
     Трубецькой 590
     Трясило Тарас 103
     Тугай-бей 617
     Тугррхан 173, 604
     Тудельський Веньямін 585
     Туптало С. 65, 777
     Тур Никифор, архімандрит 178
     Турський Петро 742
     Тучапський 210, 217
     Тьєрі Т. 37, 57, 104
     
     Убальд 191
     Українка Леся 31
     Улас 308
     Уласенко 205, 207, 214
     Улезко Яків 257
     Уліяна 697, 698, 728
     Ульяновський В. І. 76, 766, 767, 771
     Урбанович 261
     Уффорд 711
     
     Фамінцин А. 760
     Федор Глібович 727
     Федір, кн. пінський 645
     Федір Галицький 687
     Федорович Данило 279, 285
     Федорович Леон 171
     Федорович 298
     Федорук Я. 763
     Феогност, митрополит 666, 687
     Феодор 537, 597, 660, 667, 669, 733, 738
     Феодосій 546
     Феофан, патріарх 466, 475
     Фердинанд II 154
     Філіп Аравітянин 581
     Філіпсон 69
     Фиц Устим (Фиц-Кобизевич Устин) 163 — 165, 172
     Фіш Зенон див. Падалиця Т.
     Флоринський Т. Д. 8, 760, 766 
     Фогель H. B. 43, 46
     Фойгт 653
     Фома 538
     Фортунатов Ф. 760
     Фотій, митрополит 572
     Франко І. 49, 746, 755
     Фрейдент 450
     Фрідріх II 208
     Фрідріх з Міссена 718
     Фюстель де Кулан ж Н. 37, 57, 62
     
     Хадаковський С. 402
     Хаджибей 737
     Хаджи-Гірей 738
     Халецькі 560
     Ханенко Михайло 65, 220, 255, 257, 258, 260
     Харко 447 — 449
     Харленський 281, 302, 303
     Хвойка В. 66, 577, 579
     Хмельницький Богдан 30, 42, 44, 79, 85, 106, 113 — 117, 122, 123, 125 — 130, 132, 133, 149, 184 — 186, 189 — 193, 222, 229, 238, 253, 256, 260, 262, 264, 266 — 268, 277, 288, 293, 295, 296, 302, 306, 324, 336, 364, 379, 423, 466, 473, 475, 615, 617, 618, 753, 758, 762, 763
     Хмельницький Юрій 65, 259, 263, 277
     Ходак О. 747
     Ходзицький О. 746
     Ходики (Кобизевичі) 160, 162 — 166, 168, 178, 184, 185, 746, 761, 769; Андрій 183 — 185; Василь (Кобизевич Ходика, Ходика, Ходичич-Кобизевич, Ходика-Криницький) 164 — 173, 175 — 178, 568, 570; Зоня 164; Іван 163, 183, 184; Іов 164, 168; Йосиф 183, 184; Кузьма 164, 165; Лазар 164; Федір 163, 164, 167, 168, 177 — 184; Федора 167, 171; Явдоха 164 
     Ходирь 732
     Ходкевич Григорій 168, 177
     Ходкевич Ян (Іван) 569
     Ходоровська 334
     Хоецький К. 59
     Хорив 586
     Хорошкевич А. Л. 772
     Храбан Г. Ю. 765
     
     Цалинський Сава 195, 452
     Цамблак (Цимвлак) Григорій, митрополит 572
     Цаполовський 333
     Цвейнарський 530
     Цвиль 306
     Цедзинський 398
     Целевич 30
     Цесельський 203, 204
     Цибульський К. 22
     Цибульські 21
     Цинський 316, 317
     Цирін 383
     Цирульник О. 393
     
     Чагадаєв І. І. 230
     Чайковський М. (Садик-Паша) 22
     Чалий Василько 196
     Чалий Сава 194-197, 449-452, 763
     Чалий Яків 449
     Чаплинський 126
     Чарнецький 191
     Чарнецький Антоній 303
     Чарторийський Юрій 238
     Чарторийські 548, 620, 621
     Часник (Чеснок) Карпо 291, 302, 357
     Чеконські 492
     Чеконська 492
     Черевчей Василь 167, 170, 171
     Черевчей Федір 171
     Черевчеївна Палагея 171
     Черниш Юско 232
     Чернота Гарасим 131
     Чернявський Дмитро 225
     Черська Марія 688
     Черський 688
     Чертков M. І. 48, 759
     Четвертинські 513, 612; Вацлав 482; Гаврило 513; Гедеон 482, 486, 513, 514; Ілля 303, 424; Михайло 194, 416, 419, 450; Сильвестр 486, 513 — 515; Ярош 612
     Чеховський 284
     Чингісхан 111, 123, 732
     Чичерін Б. 57
     Чубатий М. 772
     
     Шабульдо Ф. М. 772
     Шавули 567
     Шайноха 534
     Шамрай 196, 197
     Шандра В. 48, 751
     Шапелон А. 23
     Шараневич І. 70, 75, 672
     Шаріпова Л. 751
     Шаторський 439
     Шафарик 146
     Шафранський 208
     Шахматов О. О. 760
     Шаховський 234, 440
     Шварно Данилович 644, 649 — 651, 672, 734
     Швачка 370
     Шевченко Н. 772
     Шевченко Т. Г. 39, 40, 44, 84, 101 — 104, 153, 746, 750, 756, 757, 759
     Шевченко Ф. П. 765
     Шейковський 139
     Шекспір 104, 107
     Шеліхова Н. М. 751, 769
     Шелухін С. (Шелухнн С.) 755
     Шептицький Варлаам 480, 483
     Шереметьев Борис 234, 367
     Шидловський С. 335, 336
     Шило 211
     Ширинський-Шихматов 143
     Шіллер 127
     Шкуратов Петро 257
     Шлюбич-Заленський 303
     Шмідт Г. 82, 115
     Шовкопляс І. Г. (Шовкопляс И. Г.) 750, 752, 769
     Шпак Ф, 335, 342, 355, 359, 360, 361
     Шрамченко О. 746
     Шуба Акінф 729
     Шукшта 493
     Шульгин Я. 52
     Шумлянський 303
     Шумлянський Йосип 468, 480, 481 — 484, 486 — 490, 500 — 502, 505, 507 — 509, 511, 516, 526, 527
     Шумлянський Кирило 511, 512
     Шумлянський Олександр 491
     Шумлянський Опанас 468, 486, 506, 511
     Шухевич 29
     Шухевич В. 756
     
     Щек 586
     Щенєвський М. 382
     Щенєвський О. 491
     Щенєвські 560
     Шербина 115
     Шербина В. І. 745, 746, 769
     Щука 303
     Щуровський-Апостол П. див. Апостол-Щуровський П.
     
     Юзефович М. 17, 26, 28, 29, 47, 48, 183, 767
     Юзефович Ян 59, 502
     Юндил 630
     Юревич-Скорульський 279
     Юрій II 597, 636, 665, 666, 688, 772
     Юрій Вітовтович 693, 694
     Юрій Данилович 723
     Юрій Коріатович 691
     Юрій Львович 672
     Юрій Мономахович (Долгорукий) 596, 602, 604, 605
     Юрій Наримунтович 691, 739, 741, 742
     Юрій, кн. пінський 645, 660
     Юркевич А. 25
     Юркевич П. 25, 756
     Юрша 547, 548
     Юхновські 386
     
     Яблонський 279, 303
     Яблоновський 243, 311 — 313, 316, 317, 502
     Яблоновський Іван 338
     Яблоновський Станіслав 428
     Явнутій (Євнутій) Гедимінович 690 — 692, 699, 707, 708, 727
     Яворницький Д. 763
     Яворський Мелхіседек 105
     Ягайло 459 — 461, 541 — 549, 575, 653, 669, 702, 706, 721, 737 
     Ягич 30, 146
     Ядвіга 541
     Яким 421
     Яковенко Н. М. 758, 771
     Якубовський 278, 281, 304
     Ян Казимир 230, 231, 462, 463, 467
     Ян II Казимир 42, 231
     Ян III див. Собеський Ян
     Янка 602
     Янкевичова Констанція 210
     Янковський М. 377
     Янковський Парфеній 503, 504
     Ярема 205, 311
     Яременко В. І. 757
     Янів В. 756
     Ярмолинська Регіна 492
     Ярополк 592, 593, 601
     Ярослав Васильович 661
     Ярослав Всеволодович 537, 641, 732
     Ярослав Ізяславович 600
     Ярослав Мудрий 569, 590, 591, 593 — 595, 599 — 602, 627, 628
     Ярослав Ярославич 537
     Яроцький Григорій 519
     Ярошевич 653
     Ясильковський 302
     Ясинський Варлаам, митрополит 601
     
     Antonowicz W. 6
     Bobrowski T. 754
     Dubiecki M. 754
     G?rka O. 754
     Gregorovich A. 752
     Lasocki W. 6
     Micha?owski Jacob 117, 118, 126
     Piaseckyj O. 752
     Rawita-Gawro?ski F. 6, 46
     Serczyk W. 765
     Spasowicz W 754
     Sysyn F. S. 758, 763
     Twardovski S. 617
     Wasilewski L. 754
     Wynar B. S. 752
     Zaleski M. 754


http://litopys.org.ua/hrushrus/iur80802.htm


МОТИВИ РЕЛЇҐІЙНІ: ОБСТАВИНИ РЕЛЇҐІЙНОГО ЖИТТЯ БОРОТЬБА ЗА ЦЕРКВУ В ЗАХ. УКРАЇНЇ, ЯК ПРИЧИНА РОЗДРАЖНЕННЯ, ВІЙНА ЗА ПЕРЕМИСЬКУ ЕПАРХІЮ: БОРОТЬБА НА БІЛОРУСИ; РЕПРЕСИВНІ ЗАХОДИ КАТОЛ. ДУХОВЕНСТВА І ШЛЯХТИ. ХОДКЕВИЧЕВА-ОСТРОЗЬКА І ЯН ТИШКЕВИЧ; НАСТРОЇ В ЄРАРХИЧНИХ КРУГАХ.
     
     
     В дїйсности в тім десятилїтю перед Хмельниччиною релїґійне житє українське, хоч, розумієть ся, не стелило ся рожами анї трошки, все-таки було занадто далеке від таких напружень, які переживало давнїйше, і саме по собі нїяк не могло рушити нарід до повстання.
     Конфлїкти мали місце головно в західнїй Українї, так що коли від загальних жалїв на утиски православних, печатаннє церков і т. и. православнї переходять до конкретних фактїв, перед усїм виступають справи забраних церков в Холмській єпархії: в Люблинї, Красноставі, Сокалї. Се були дальші відгомони тих свар, викликаних роздїлом монастирів і церков між православними й унїатами, наслїдком „пунктїв заспокоєння”, і захватами звісного нам влад. Терлецького 1).
     Так у Сокалї йшла невгасима війна за церкви, силоміць захоплені ним 2). 1640 р. Терлецький обжалував сокальських міщан, що вони позривали печати з церкви св. Миколая, котру він запечатав, позабирали відти весь апарат церковний і десь поховали. З сього приводу він розпочав процес, що привів до визначення нової комісії, але по словам пізнїйшої унїатської записки, ся комісія дала тільки привід до нових оружних бійок між православними і унїатами. На початку 1646 р. православні міщане разом з селянами сусїднїх сїл вчинили цїлу війну і захопили силоміць церкви, які тодї держали унїати, покалїчивши і побивши при тім унїатських духовних. Сам Терлецький, перед самою козачиною зїхавши до Сокаля для приборкання православних, був в великій небезпецї, як „сокальські бунтівники” спровадили на нього Волохів з чиєїсь двірської роти і прийняли його каміннєм та вистрілами.
     В Белзї, коли Терлецький зїхав туди з тою-ж метою в 1641 р., православнї, довідавши ся про се наперед, деревом забарікадували двери місцевих церков і скликали всїх парафіан, аби всї з зброєю, яку хто має, ішли боронити своїх церков. І дїйсно, коли Терлецький післав до тих церков своїх попів, щоб там одслужили недїльну службу, зроблено трівогу, задзвонено в дзвони, збігли ся до каждої церкви парафіане, чоловіки й жінки, „з кіями, коцюбами і колами, котрих немало наготували”, і не допустили попів до церков, прикро викрикуючи при тім на владику: „Бодай того унїата нещістє огорнуло, злодїя — негоден він, аби нам церкви відмикав, і не допустимо йому, хоч би нам і до горла, і шиї постинано, бо не єсть пастирем нашим” 3).
     Так оповдало ся з унїатської сторони; з православної могли багато оповісти про ріжні кари і репресії, які спадали на православних за се противленнє унїї.
     В Більську напр. православних, які противили ся унїї, засуджено на банїцію, позбавлено горожанських прав, а всїх взагалї місцевих православних позбавлено права на які-небудь уряди міські і наложено на них грошеву кару в 1000 талярів 4). Владика луцький Пузина, до котрого належали сї північно-західнї українські землї, жалував ся на володимирського унїатського владику і його капітулу, що вони теж пустили ся слїдами Терлецького. Закидав їм, що вони в Кобринї заборонили православне богослуженнє, вистаравшись королївській лист ad male narrata (хибними інформаціями), змушують міщан ходити до унїатських церков, тїла покійників арештують, хоронити не позволяють, і навіть діставши з небіжчика окуп на подзвіннє, „замість дзвонення звичайного, на трівогу в дзвони бють”. Людям, що несуть мертве тїло, і цехам дорогу заступають, бють і мордують, сукна на марах шарпають, тїла мертвих з мар скидають. Людей хапають до вязницї, винами урядовими їх нищать. Подібне дїєть ся і по иньших містах — в Люблинї, Берестю, Красноставі, Ковлї, Грубешеві, а особливо в Більську, де унїати з засїдки напавши побили священика, що йшов з св. дарами, дари викинули в болото, оружною рукою здобули дві церкви і заставши там єромонаха одного, „побили і змордовали”. В Клещелях, Лосичах, Парчові і в селах коло Більська оружною рукою позабирали церкви, признані комісарами православним, забороняють православне богослуженнє, вимушують від православних деклярації на унїю, а потім ріжними декретами гродськими, трибунальними, асесорським „окривають”, „від міст виключають”, маєтки конфіскують і до решти людей нищать 5).
     Особливого розголосу з сих епізодів набрало забраннє брацької православної церкви в Люблинї, тому що православні маґнати й заможнїйша шляхта, як і католицька, зчаста відвідували Люблин задля справ трибунальських, і так ся кривда, задана унїатами, все була у них пред очима. Захоплена 1638 р., ся церква служила потім предметом гарячих дебат на соймі 1640 р., підіймала ся на соймах 1641 і 1642 р., спонукала до вмішання короля, що поручив люблинському старостї вернути її православним, — але і сей наказ не був сповнений і справа тягла ся й ятрила ся далї, до самої Хмельниччини 6).
     Другим таким огнищем неустанних релїґійних війн була Перемищина. Боротьба двох тутешнїх владиків — православного і унїатського як найсильнїйше захоплювала місцеву українську шляхту і взагалї православну людність, що в рішучі хвилї з зброєю в руках спішила на поміч православному владицї, а порушувала, можна сказати, все українське громадянство цїлої України, що справу перемиського владицтва, вибореного під час безкоролївя, вважало загальною національною справою. Коли в 1638 р. перемиський уряд на основі трибунальського засуду вибрав ся відбирати від владики Гулевича захоплені ним монастирі, він стрів ся з цїлим військом, розміщеним під монастирем, в правильних віддїлах. На даний з гармати знак про наближеннє уряду воно приготовило ся до оружної битви, а на запитаннє його представники заявили, що поступають по наказу м. Могили і „обивателїв Перемиської землї віри грецької, стану шляхецького”, а мотивували ся там, що владицтво перемиське „належить не самому тільки Гулевичу, але всїй Руси, котра не в унїї” 7).
     Грізна небезпека, в яку потім впав Гулевич — інфамія, кинена на нього і з такими тяжкими заходами і жертвами потім знята (1641), змусила православних до більшої обережности в дальшій боротьбі. Проте сильне огірченнє і роздражненнє таки зісталось і проривало ся тут в ріжних епізодах 8).
     На Білоруси знов ареною завзятої релїґійної боротьби була єпархія полоцько-витебська і митрополича виленсько-новгородська. Постанова короля, що в Полоцьку, Витебську і Новгородку на будуче не має бути православних церков, давала привід до безконечних спорів, переслїдувань, меньших і більших бійок, і взагалї тутешня атмосфера, подібно як на Побужу, була переповнена релїґійним роздражненнєм.
     В звязку з проголошеним „пунктами заспокоєння” принціпом рівноправности представників усїх конфесїй, в західнїй Українї з новою силою підїймають ся спори про права православних по містах, участь їх в цехах, міських урядах і т. д. Толєранційна полїтика короля була безсильна положити кінець кривдам, тим більше — що й сама звичайно не відважала ся йти до кінця і здебільшого застрягала й тут в компромісах між рівноправністю і сарим порядком Роздражнена ж сею толєранційною полїтикою правительства єрархія старала ся власними засобами нагородити ті утрати унїї і католицтва, які задавала їй ся королївська полїтика.
     Пани-шляхта, що за Жиґимонта пописували ся католицькою ревністю в тон клєрикальнїй полїтицї короля, тепер уважали добрим тоном підчеркувати своє католицьке завзятє, як певний прояв самостійности, шляхецької фронди супроти короля, котрому шляхта вважала добрим тоном показувати свою незалежність. Маємо багато звісток про натиски, під впливами єрархії, і дїдичів на православне духовенство, котрими вони старали ся ослабити чи зрівноважити уступки, пороблені православній церкві.
     Так от латинське духовенство перемиське, з огляду на відновленнє православного владицтва, на своїх синодах 1630-х рр. постановило приложити всї старання до того, аби підтримати унїю 9). Постановлено, що всї руські священики з маєтностей перемиської латинської катедри мають до кінця року піддати ся власти унїятського владики Крупецького, инакше треба відібрати їм парафії. Зверталось се головно на священиків ключа Радиминського і Лукавецького, бо священики ключа Яслиського вже піддали ся Крупецькому, хоч теж не ставили ся на його епархіальний собор. Ухвалено було проголосити сорокденну індульґенцію всїм хто чимсь приложить ся до успіху унїї, і спеціально всїм дїдичам-коляторам, які в своїх маєтностях даватимуть презенти священикам-унїатам 10).
     В дусї сих постанов дїйсно і поступали побожні дїдичі. Напр. Сенявський наказує, під карою смерти, священикам і міщанам в Олешичах, аби були послушні Крупецькому 11). А епископ Пясецкий, звісний історик і лїберал свого часу, прихильник королївської полїтики, руських священиків катедральних маєтностей для більшої певности привів під свою безпосередню власть, щоб не давати їм хитати ся в тодїшнім перемиськім роздвоєнню між унїєю і православієм 12).
     Сї прояви гострої релїґійної боротьби захоплювали увагу цїлої України, і наповняли атмосферу українського житя релїґійним напруженнєм.
     Анонїмний український полєміст з винницької філії київського брацтва 13), закидаючи унїатам шкоди і спустошення, котрими вони спустошили Русь гірше від польських Болеславів і татарського Батия, повторяє за виленськими полємістами оповідання про те, як на Білоруси, в Вильнї і в иньших містах запечатувано церкви, обертано їх на корчми і кухнї, пустошено монастирі, забирано церковні маєтности, православних обтяжано ріжними карами, змушувано силоміць до унїї і т. д., з близших же українських сторін додає тільки два епізоди. Оден — се голосна острозька траґедія 1637 р., викликана роспорядженнєм дїдички Анни з Острозьких Ходкевичевої, що на сам великдень велїла перенести кости свого батька воєводи волинського Ол. Острозького з православної замкової церкви, де він був похований, до кляштору єзуїтського. Православне міщанство, роздражнене таким насильством над мертвим, котрого воно шанувало, — останнього православного князя з дому Острозьких, вчинило малий бунт против дїдички, і за се було покаране тяжкими карами і муками 14). Другий „тумульт” се київський того ж року, вчинений незнати близше ким під час митрополичої процесії на першого Спаса на Подолї.
     Розумієть ся, подібні „тумульти”, в дусї тодїшнього часу, — або такі факти, як безправне скараннє на смерть воєводиним судом студента київської брацької колєґії в 1640 р., — вчинене на те тільки, як підозрівали, щоб пострашити і розігнати студентів з тої колґії 15), — безперечно, дражнили сучасних Українцїв дуже сильно. Факт характеристичний, що імя тодїшнього київського воєводи Яна Тишкевича (1632-1648) на завсїди заховало ся в памяти (як бачимо у Самовидця) як гіркого ворога православних, хоч властиво для яких-небудь дїйсних утисків православної церкви тут не було місця.
     Незалежно від ріжних прикростей, які не залишали чинити їй і тут ріжні ревнителї католицької віри, православна церква в східнїй Українї, на Поднїпровю, далеко не чула себе безпомічною або придавленою, і далека була від якоїсь прострації. Навпаки, вона повна була енерґії і найкращих надїй під рукою свого невсипущого митрополита, котрого правлїннє займає майже цїлу перед-революцїйну добу (Могила вмер під новий рік 1647 р.).
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Див. ч. І с. 195-6.
      2) Архивъ Юго-Зап. Рос. І VI ч. 321, П. Могила II дод. 50, Гарасевич І c.
      3) П. Могила IІ дод. 51
      4) Ibid. ч. 79.
      5) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 325.
      6) П. Могила II дод. ч. 40, 55, 56 й ин.
      7) Gdyss to me yedno iego msci cycu Ulewicowi nalezy wladictwo, ale v wszystkiey Rusi, ktorzy mе s? w uniyey — акти перем. ґроду львів. краєв. архиву кн. 361 c. 1820.
      8) Див. про сю боротьбу Лозіньского Prawem і lewem І с. 298 і д. Добрянського Исторія епископовъ епархіи Перемышльской с. 18 і д.
      9) Synodus dioecesianus Premisliensis 1636 с. 13.
      10) Pawlowski, Premislia sacra c. 443.
      11) Так переказує се не видане роспорядженнє Добрянський — Исторія епископовъ перем. с. 21.
      12) Zachariasiewicz Vitae episcoporum рrеmіslіеnsis ritus latini c. 133. Грамота Пясецкого радимиському священику, з обовязком, ?e zwerzchno?ci w?adyki Sylwestra Huliewicza me uniatskiego me b?dzie przyznawa?, ale samej naszej zwerzchno?ci podliega? b?dzie - y Добрянського І c.
      13) Indicium to jest pokazanie cerkwie prawdziwej, przez jednego z zakonnik?w regu?y Basiliusza ?w. wkr?tce wyra?one, 1638 — трактат в цїлости невиданий, виривки подав Головацький — Библіографическія находки во ЛьвовЂ, 1873 (Сборникъ отд. рус. яз. X).
      14) Сучасна вірша про се — „Ляментъ о пригодЂ нещасной” видана пок. Житецьким в 51 т. львівських Записок. Про сей епізод — у Ор. Левицького Анна Алоиза кн. Острожская (К. Старина 1883, XI), і в новім обробленню — Єзуітська преподобниця, Л.-Н. Вістник 1913 кн. II (передруковано в книжцї „Волинські оповідання”, 1914).
      15) Про сей епізод П. Moгила II дод. 46.


http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur80307.htm

КОРОНАЦІЙНИЙ СОЙМ, ОПОЗІЦІЯ НА НЇМ КАТОЛИКІВ, НЕПЕВНЕ ПОВЕДЕННЄ ВОЛОДИСЛАВА, РІЗКЕ СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНИХ, ДОМАГАННЯ ЗДЇЙСНЕННЯ КОРОЛЇВСЬКИХ ОБІЦЯНОК, КОМПРОМІС, КОРОЛЇВСЬКИЙ ДИПЛЬОМ ДЛЯ ПРАВОСЛАВНИХ, 15 БЕРЕЗНЯ Н. С. 1638 Р.
     
     
     Коронаційний сойм, на котрім новий король обіцяв православним сповнити дані ним обіцянки, був визначений на кінець сїчня. Він мав розпочати ся похороном покійного короля і коронацією нового, потім перейти до чергових справ. Володиславу передовсїм хотїло ся добути від станів гроші на розпочату вже московську війну, станам — реалїзувати обіцянки одержані при елєкції. Хороба короля помішала порядок. Похорони відбули ся без Володислава, і кілька день сойм товк ся, не знаючи, чи може розпочати свої наради.
     Нарештї Володислав приїхав, 6/II відбула ся коронація, і зараз же канцлєр внїс від короля „пропозицію”, де заявляла ся згода на всї однодушні ухвали безкоролївя, просило ся кредитів на московську війну, пригадувало ся про забезпеченнє династичних прав королевича на шведську корону з нагоди смерти Ґустава-Адольфа, що вмер в осени, про дотації для братів королївських і т. и. 1). Але палата посольська загрязла в читанню pacta conventa. Дісіденти були ображені, що в пунктї про них дописано фразу про непорушність прав католицької церкви. При пунктї православної віри православні депутати заявили, що над сим пунктом нема чого тепер дебатувати, треба його тільки виповняти. Але тут клєрикально настроєні посли почали говорити против всього, що могло-б нарушити інтереси католицької віри. Налягали, що для сповнення уступок православним треба згоди папи, бо сї обіцянки давали ся умовно - коли на то згодить ся папа, і т. д. Ииьші йшли ще далї і заявляли, що пункти заспокоєння, уложені з королевичом поза соймом, не мають для сойму обовязкової сили. В такім дусї внесено з клєрикальної сторони новий протест, пригадуючи протестації проти умови з православними, занесені „зараз по номінації королївській” 2). Православні стояли на тім, що раз пункти заспокоєння були внесені в pacta conventa і заприсяжені без всяких умов, то тепер вони вже не можуть підлягати нїяким змінам, треба тільки їх сповнити, і православні не допустять до нїяких иньших ухвал і нарад, поки сї пункти не будуть сповнені 3).
     Козацьке посольство, прийняте на авдієнції палати 15/II, підтримало сї домагання послів з свого боку. Сим разом в посольстві були: Федір Калина, Янко Клїша і Савка Бурчевський, як їх називає дневник. Правив посольство Бурчевський: переказав домаганнє козаків, щоб заспокоєннє православної віри було переведене дїлом, инакше козаки грозили ся, як ми вже знаємо 4).
     Кілька днїв пройшло в дебатах над сим в палатї. З боку православних виступали головно Кисїль і Кропивницький. Православних підтримали декотрі з католиків, що тут нема чого дебатувати, справа скінчена, і нарештї палата рішила вислати послів до короля та не вдаючи ся в справу папської згоди просити, щоб король заспокоїв справу православних згідно з своєю присягою. Така була пропозиція Кисїля, і палата на се пристала 5). Православні, очевидно, сподївали ся, що король буде мати відвагу потвердити те все, що обіцяв їм на елєкції, але Володислава на се не стало. Устами канцлєра біскупа Задзіка дав він відповідь в дусї клєрикальної інтерпретації. „Король признає сю умову і заприсяжені pacta в справі грецької віри, але ся умова і успокоєннє („пункти”) можуть мати вагу лише о стільки, о скільки їх зволить затвердити папа, дозволу від нього досї нема, хоч король посилав до папи свого посла з листом; тому повне заспокоєннє не можливе”. Се була негідна ретірада, бо в офіціальнім текстї, внесенім в книги варшавського гроду, нїякого остереження про потребу папського дозволу не було, так само і в pacta conventa, заприсяжених королем. Ратуючи ситуацію, богато з духовних і світських сенаторів заявили по канцлєрській відповіди, що вони против тої умови заложили протест і поки не буде згоди папи, не позволять її сповняти. Се була правда, і клєрикали повинні були зістати ся при нїй. Але сї сенаторські протести здавали ся їм, очевидно, занадто малою ґарантією від уступок православним і вони витягли таку заяву від короля.
     Відповідь короля зробила незвичайне прикре вражіннє, але не приголомшила православних. Вони сміло і різко виступили против такого негідного маневру. Інтересний уривок дневника досить живо малює бурхливу дебату в палатї і становище українських депутатів 6); подаю з нього дещо, доповняючи в иньших дневників.
     „Які там крики, голоси, замішаннє, як Русь і дісіденти носи повісили, трудно сказати”, каже його автор, описуючи, як депутати палати вернули ся з відповідю (28/II). „Добрих півгодини пройшло, поки настала тиша. Зараз же Русь почала лементувати про свою релїґію. Маршалок докорив Русинам, що вони наперли ся висилати депутацію до короля, замість доходити порозуміння в палатї що до самого змісту заспокоєння, а тепер нема місця для таких рішень після заяв короля і сенату — хіба іти на конфлїкт з ними (а сього в тім моментї чаяння великих милостей, роздачи „вакансїй” і т. и. посольська палата хотїла меньше нїж коли небудь).
     „Пан Кисїль, Русин, на се: ,А ми з того місця не зійдемо, і до нїчого не приступимо, поки релїґія грецька не буде заспокоєна'.
     „Пан маршалок: ,Коли противлять ся панове сенатори, то шкода за тою релїґією иньші справи упускати; як против неї позаходили явні і ясні протести од стількох католиків і Русинів-унїатів'.
     „Пан Кисїль: ,Маємо pacta conventa і пункти заспокоєння релїґії нашої, заприсяжені й. корол. милостю — се ж уже закон нам, против нього не зістаєть ся нїякого місця для нарад, тільки конституцією його ствердити на нинїшнім соймі.
     „Пан Кропивницький, підсудок браславський, Русин: ,Наші пакти уложені не між сенатом і річею-посполитою, а між королем й м. і нами. Тому що на них зложено вже присягу, вони потрібують тільки екзекуції Нї сенат нї палата посольська не мають нїчого тут перечити. Відповідь й. корол. милости і сенату не може нас заспокоїти, бо нам треба екзекуції заприсяжених пактів, і ми не дамо себе намовити до нїякої річи і дальших нарад, поки релїґія наша не буде трактувати ся згідно з умовою і пактами.
     „Пан Гулевич: ,Ми хотїли перед вами на елєкції виложити наші привилеї, але ви тодї нас просили щоб ми то лишили на рішеннє королївське, і ми так зробили. Тепер нема що тих привілєґій викладати, хоч ми-б і радї були. Нехай хто небудь відозветь ся з противної сторони против нас (заперечить справедливість того) — Нема нїкого, самі так занедбали, а нам тепер кривда, і ми того доходимо тут — просимо, аби ви зволили до кінця привести обіцянки короля й м.
     „Пан крайчий (Як Собєский): ,Якби ми мали можність самі складати закони, то не йшли-б до сенату але не можемо самі, то найлїпше удати ся до сенату і з ним порозуміти ся. О арцибіскупа запитаймо, в яких справах король не може вас (православних) заспокоїти без папи (арцибіскуп в сенатї сказав, що в деяких справах король може заспокоїти православних сам — тут очевидно розуміли іменованнє православних владиків, а відібраннє бенефіцій, церков і монастирів унїатських вважали неможливим без папської згоди). А що панове кажете, що до нїякої справи не приступите, шкода про се й говорити...
     „Пан підкоморій сендомирський: ,Памятаємо дуже добре, що ми вам обіцяли на соймі елєкційнім і дали згоду на ті пункти. Тепер не перечимо тому, а навпаки вам у тім хочемо помагати, тому просимо вас іти до сенаторів і ми вам поможемо просити, а може й упросити сенаторів, що вони дадуть згоду, аби король й. м. заспокоїв вас згідно з пунктами.
     „Пан Кисїль: ,Нехай менї покаже хтось, аби пункти заприсяжені володарем мав хто наново важити — чи вони стали ся чи нї, і чи треба їх розлїджувати (їх правосильність) — і як того нїколи не бувало, так і тепер не позволимо їх розсаджувати, против законів'.
     „П. підсудок браславський: ,Не час тепер іти до сенату, не підемо. Звичай в сїй палатї такий, що не йдеть ся до сенату і короля й. м., поки не прийде до згідного рішення, до того ж чуємо, що ви закон не називаєте законом, і як же маємо приступати до переговорів з п. сенаторами, коли ви й присягу не присягою, і пакти не пактами звете'.
     „Пан Кисїль: ,Жадаєте від нас двох річей, а вони одна однїй суперечать перше, щоб ми договорювали ся з сенатом, друге — щоб ми взяли те, що належить до свобідного розпорядження (короля), а що дотикає відібрання маєтностей, а по нашому — привернення бенефіцій — аби з тим чекали згоди св. отця. А ми на те не можемо пристати, бо се король й. м. в пунктах ствердив присягою і тепер не можна того розслїджувати'.
     „П. маршалок: , Просимо на нас покласти ся і чекати згоди св. отця, бо без нього не можемо сього вчинити: одному привилей скасувати, а другому дати'.
     „П. писар луцький (Гулевич): ,Ми тому не винні, бо просили владицтва володимирського котре було вакантне, а панове нам дали луцьке”, і т. д.
     „Цїлий той день, — кінчить дневник, — забрала та грецька релїґія, і нїчого не постановивши, розійшли ся, а Русь при тім заложила протест: ,не приступимо до нїякої справи поки не будемо заспкоєні в релїґії нашій згідно з умовою і пактами'.
     Дебати відновили ся другого дня, і Українцї стояли знову на тім же, що пункти обіцяли їм, над тив нема дебати їх треба тільки потвердити (як всякі акти безкоролївя), власти і вмішування папи вони не признають. Католики повторяли, що обіцянки дані умовно, і православні або мають чекати згоди папи, коли держать ся сих пунктїв, або нехай доходять порозуміння з палатою незалежно від пунктів, то значить — старають ся провести новий закон в релїґійній справі. Православні не годили ся нї на одно, нї на друге, вважаючи, що безнадійна річ чекати згоди папи, хоч Поляки й запевняли їх, що будуть до того приложені всякі старання, і вони можуть в посольстві папи і свого чоловіка. Православні рішучо перечили, мовби обіцянки були дані їм під умовою папської згоди, і на сїм пунктї прийшло до прикрих сцен. Поляки докоряли Українцям graecam fidem (каламбур, бо се значило і грецьку віру і грецьку перфідію), і неповажаннє короля. „Прийшло до галасїв великих, так що ледви за пів години заспокоїли ся”. Кропивницький мусїв перепрошувати, що він не хотїв образити короля, кажучи, що застереження не було, і т. д. На погрози православних, що вони не допустять до нїяких ухвал, католики грозили, що вони обійдуть ся в такім разї без сойму і все таки ухвалять кредити і всякі тяготи приймуть (приватно) 7).
     Але се були фрази, і коли православні зістали ся при своїм завзятю, маршалок з ріжними парляментаріями розпочав з ними приватні переговори. Як вони вели ся, знов таки нам незвісно, але зміст і вислїд в сумі досить ясний. Поляки, особливо з королївської партії добивали ся, щоби православні не стримували соймових нарад, і годили ся на ріжні фактичні здїйснення обіцянок, заведених в „пункти”. Православні, переконавши ся, що соймового потвердження „пунктів” вони таки не дістануть, рішили зрікти ся сеї формальности і вдоволити ся негайним фактичним здїйсненнєм принаймнї декотрих обіцянок. Тому позволили з початку на оден день зайняти ся біжучими справами, а в дальших переговорах; ведених за посередництвом воєводи Лещиньского (дісідента) згодили ся на те, щоб формальне трактованнє релїґійної справи було відложене до дальшого сойму, а їм поки що видана буде грамота („дипльом”), яка забезпечить їм те, що було обіцяне в релїґійній справі.
     Паралєльно з сими офіціальними дебатами і неофіціальними торгами в посольській палатї ішли переговори православних з королем і його повірниками 8). Згадують про них записки Радивила, додаючи, що тими переговорами дуже смутили ся католики.
     Король, очевидно, обіцяв православним зробити все можливе — все що міг зробити, не входячи в гострий конфлїкт з сенатом, і в тім напрямі старав ся промостити собі дорогу приватними переговорами. Під днем 8/III, коли ще православні торгували ся за соймове полагодженнє, Радивил записує в своїх записках 9), що король поручив йому приватно намовляти унїатського владику луцького Почаповського, аби відступив деякі бенефіції православному номінатови Пузинї, і се дїйсно потім дало змогу розвязати справу луцького владицтва. Був вироблений проєкт грамоти православним, що мала бути видана королем за згодою сойму. З посольської палати вислано двох делєґатів (Осолїньского і Собєского) для уставлення тексту грамоти. Вони „umoderowa?y” її і принесли перед повну палату. З початку палата прийняла її досить прихильно, але далї, може за якоюсь клєрикальною командою, знову почали ся ріжні правовірні протести проти неї, а заразом і декотрі сенатори стали заявляти, що не годять ся на таку грамоту. Можна догадувати ся, що клєрикали і сюди хотїли вставити згадку про згоду папи, а православні нїяк на се не хотїли пристати 10). Кілька день знову пройшло в дебатах і суперечках на сю тему. Кінець кінцем Кисїль іменем православних поновив ultima ratio православних: що вони не допустять до соймових ухвал. Те саме повторив Кропивницький і кн. Четвертинський. Тодї палата притишила опозицію, і грамота була прийнята. Тогож самого дня, 15/III н. с. король її видав.
     В сїм памятнім дипльомі король на самперед оповідав історію справи — умову зложену на соймі елєкційнім і потвердженнє її пактами, признавав таким чином повну і абсолютну правосильність тих актів, не згадуючи нїчого про потребу папської згоди. Пактами король обовязав ся все уміщене в пунктах в цїлости сповнити на коронаційнім соймі. Але сього не можна було здїйснити, а посли з богатьох земель і повітів Корони і в. кн. Литовського, маючи таке порученнє від своєї братії, не хотїли допустити нїяких рішень соймових, коли не одержать усього, призначеного в пунктах. „Тому ми з усею річею посполитою ґантуємо отсим нашим дипльомом і обовязуємо ся, тримаючи ся тих заприсяжених нами пактів, що на будучім найблизшім соймі не приступимо до нїякої справи, а зараз же другого дня по вислуханню ,вот' (голосів) сенаторських насамперед виповнимо все те що містить ся в пунктах, і будемо повинні здїйснити ті пункти, нїчого не уймаючи”. Тим часом же король признає православним свобідне відправлюваннє богослужень, володїннє брацтвами, школами, семінаріями, друкарнями, шпиталями, котрими вони володїють. Далї король позволяє виконувати свою власть і юрисдикцію владикам вибраним на коронаційнім соймі (і тодї-ж ним апробованим): „велебному отцеви П. Могилї, архимандритови печерському вибраному неунїатами на київську митрополїю, що вже й сакру має від царгородського патріарха також шл. Олександропи Пузинї, вибраному на владицтво луцьке й острожське, і о Йосифу Бобриковичу, вибраному на владицтво мстиславське, а також тому, хто буде обивателями не-унїатами вибраний на владицтво перемиське”. На удержаннє митрополита окрім катедри св. Софії (тут король непомітно влазив в заборонену сферу відбирання бенефіцій від унїятів) зіставляв ся за ним Печерський монастир і додавав ся Пустинський; владикам перемиському і мстиславському мали йти річні платнї „згідно з пунктами”, а номінат луцький Пузина „має зіставати ся згідно з нашим приватним листом” (дражливої справи відібрання маєтностей від унїатського владики король в сїм дипльомі не хотїв зачіпати). Все иньше з уміщеного у пунктах, що не здїйсняло ся тепер, король відкладав до сповнення на будучім соймі і забезпечав „сим дипльомом, потвердженим соймовою конституцією, властю всього сойму”. На доказ того мали підписати його крім короля депутати сенату і посольської палати й притиснути печати корони і в. кн. Литовського 11). Підпису сенатського депутата одначе на дипльомі нема, тільки маршалка посольської палати, а і з приложеннєм печатей була цїла комедія, досить траґічно оповіджена одним із печатарів, А. Радивилом 12).
     Таким чином, не добивши ся формальної соймової конституції на потвердженнє пунктів, православним удало ся видобути досить все таки цїнний суроґат, де правосильність пунктїв признавала ся вповні, без усяких відкликів до папської згоди 13), а частина їх і здїйсняла ся. Добрі інтенції Володислава, що не витримали були клєрикального натиску, відреставровано і випростовано наново витрівалістю українських депутатів, і коли при сїй нагодї лєґенда Володиславової прихильности до „Руси” мусїла від сих переговорів значно пощербитись, то православні парляментаристи з тим більшим правом могли поздоровити успіхом себе.
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Дневник сойму с. 513.
      2) П. Могила I дод. с. 526.
      3) Дневник с. 514-7.
      4) Дневник с. 517-8.
      5) Дневник с. 518-20: се було 25/II, див. уривок дневника в Supplementum ad hist. Rus. mon. c. 163.
      6) Supplementum c. 164-6.
      7) Supplementum c. 166-8, пор П. Могила I дод. с. 523-4
      8) Pami?tniki I с. 149 (в латинськім текстї сеї записки нема
      9) Memoriale N 116 д. 86.
      10) Пор хронїку Пясецкого с. 548.
      11) Supplementum c. 169.
      12) Тому що канцлєр коронний був біскуп, король поручив прибити печать підканцлєрови, а від в. кн. Литовського мав припечатати Радивил. Але що він теж вимовляв ся своєю совістю, то король загрозив, що при найблизшій ваканції обидва канцлєрства віддасть дісідентам, і духовні сенатори, щоб запобігти такому нещастю, взяли гріх на свою душу і казали Радивилови припечатати (Pami?tniki І с. 151; в ркп. Memoriale коротше і нема сього фіналу — л. 88).
      13) Цїкаво, що й тут Радивил каже навпаки — що застережено папську згоду (І с. 151 =Nr. 116 л. 88).

http://litopys.org.ua/hrushrus/iur60607.htm


ПОГРОМ ПРАВОСЛАВНИХ: БРАК ЄРАРХІЇ, НАТИСК НА ПРАВОСЛАВНЕ ДУХОВЕНСТВО ВІД ДЇДИЧІВ, БЕЗВИГЛЯДНІСТЬ, ДЕЗЕРЦІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ШЛЯХТИ — АДРЕСА 1603 Р., ДЕНАЦІОНАЛЇЗАЦІЯ МАҐНАТСТВА, УПАДОК ПРОТЕСТАНТСТВА. ДЕПРЕСІЯ СЕРЕД ПРАВОСЛАВНИХ — ТРЕНОС, ЙОГО ПОПЕРЕДНИЦЯ — АНТІҐРАФЕ, ТРІВОГА ВИКЛИКАНА ТРЕНОСОМ, УПАДОК ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПРЕДСТАВЛЕННЮ СМОТРИЦЬКОГО, РЕНЕҐАТСТВО АРИСТОКРАТІЇ. ПЕРШІ ПРОЯВИ НОВОГО ЧИННИКА-КОЗАЧИНИ. АФЕРА ГРЕКОВИЧА І НЕОФИТА.
     
     
     Найгірше було те, що й виходу не видко було з таких сумних відносин, бо православний елємент слаб сам у собі. Все рідшали ряди православних серед панства й заможної шляхти, що одна могла підносити голос на оборону прав православної віри, що служила захистом і для православного духовенства і для брацтв і для всяких православних інституцій, та підтримувала в шляхецькій суспільности Річи посполитої престіж і значіннє „руського народу” заразом з „руською”, чи „грецькою” вірою. Як ми знаємо, кінець XVI і перша чверть XVII в. були часами сильної денаціоналїзації українського панства в тих частях України, де ще воно стояло — на Волини, в Київщинї. Переходили на латинство, підпадали впливам державної культури, тратили інтерес до своєї стихії і скоро розривали з нею зовсїм 1). Полїтика Жиґимонта — не давати ходу дісідентам, православним і протестантам, мала свій вплив, повільно, але нехибно робила своє дїло. „Що дальше, тим більше, через те тільки що ми сильно стоїмо при своїй вірі, відсувають нас від відзнак і хлїба Річи посполитої: не можемо мати приступу до місць сенаторських, диґнїтарств, урядів, староств, держав і иньших користних функцій, навіть до служби Річи посполитій не маємо приступу також як иньші”, говорять в своїй конфедерації ще 1599 р. протестанти й православні. „Що більше — і в приватних наших справах і заходах коло доброго імени і поваги ми стрічаємо замість охоти й прихильности всякі трудности й перешкоди”. І се робило своє, як я вже підносив. Що далї, то більше з'являло ся слабодухів, які вирікали ся батьківської віри, щоб відчинити собі двері „до відзнак і хлїба Річи посполитої”. 
     Ми згадували вище про заяву признання унїятськім владикам за переведеннє унїї, зладжену в 1598 р. в шляхецьких, переважно волинських кругах 2). Під нею м. ин. знаходимо такі підписи членів старих українських родин: Юрий Черторийський, Мих. Мишка каштелян волинський і староста кремінецький, Абрам Мишка староста овруцький, Сасин Русинович — Берестецький судя ґродський луцький, Захарія Єловицький писар королївський, Іван Волинець Чернчицький, коморник корол., Хома Жоравицький, Іван Гулевич, Олександр Воронич, Януш і Матвій Кошки-Жоравицькі, Іван Гораін, Микола Єлович-Букоємський і другий Іван Букоємський, і т. и. 3). В 1603 р. таж заява була поновлена, з підписами переважно вже иньших „обивателїв Волинського воєводства й иньших повітів”, числом 58 4). Тут знаходимо кн. Андрія Козину, кн. Григорія Четвертинського, Бонедикта Гулевича, Юрия Овлочимського писаря земського Володимирського, Остафія Єловича Малинського, Івана Жоравницького, Стефана і Филона Русиновичів, Матвія і Герасима Кошок, кількох Терлецьких, кількох Лепесовецьких і иньших gentes minores. 
     В вищих, маґнатських, сенаторських кругах православний елємент тратив заступників зовсїм. При кінцї 1603 р. вмер Олександр Острозький воєвода волинський, що саме на соймі того року виступав так різко й рішучо й розбудив надїї православних, які бачили в нїм гідного наступника свого батька, старшину й заступника православного, руського елєменту. Як богато значила для православних ся утрата в тодїшнїх обставинах, як взагалї в тодїшнїх національних і полїтичних рахунках есконтувала ся кожда така висока особа, показує факт, що король з огляду на смерть Ол. Острозького уважав вказаним відновити заходи коло розширення сфери унїї на Українї 5). І ми супроти сього можемо оцїнити записку дерманського октоіха (вид. 1604), про викликаний сею смертию „велій плачъ и жалость отцу же и чадомъ, найпаче же христіаномъ, вси бо бяху чающе помощь получити въ бЂдахъ и гонЂніяхъ, объдржащихъ Христову церьковь” 6). На початку 1608 р. 7) вмер старий князь, „великий заступ и потЂха всего народу роского”, як називає його Копистинський 8). По нїм такої „потїхи” православні вже більше не мали. З синів його зістав ся оден Януш, католик, вправдї з піетизму до батька не неприхильний і Руси і православним (тому ми знаходимо часами навіть дуже похвальні відзиви про нього у православних) 9), але понад льояльність для Руси й православної віри нїхто нїчого більше не сподївав ся і не жадав від нього. Приходило ся шукати меценатів иньших. Так Тренос (1610) присьвячений звістному українському маґнату Михайлу Вишневецькому, котрого „православна церква” устами автора величає як свого вірного сина, стовп православної церкви, і висловлює надїю, що він не покине „убогого пастиря убогої вівчарнї”, буде їй оборонцем. Але гірка то була заміна на місце таких маєстатів, як покійний Острозький. 
     Рідшали ряди й вірних союзників православних в їх полїтичній боротьбі — протестантів. Все меньше лишало ся вірних сїй вірі, а й ті вірні тратили впливи супроти зросту католицької правовірности і неприязної їм полїтики двора. Їх дїйсно поминали з усякими урядами і відзнаками. В оден місяць з Ол. Острозьким умер його шурин патріарх литовських протестантів, перший сенатор в. князївства і вірний протектор православних Христофор Радивил, і його син Януш — перший маґнат вел. князївства — лїтами не міг дочекати ся сенаторського крісла і тільки рік перед смертю дістав каштелянство виленське. 
     Трудно було вести яку небудь серіозну полїтичну акцію в таких обставинах, і жаль та розпука мусїла проймати православних супроти невблаганної ворожнечі правительства, неустанного зросту католицьких та унїятських елєментів та упадку православних завдяки витрівалій, консеквентній і зручно направлюваній єзуітськими дорадниками полїтицї правительства й двору. 
     Образ тодїшньої депресїї дає славний Тренос. Навіяний безпосередно виленськім погромом православних в 1610 р. він характеризує загальний упадок православної церкви в землях українських і білоруських і з сього погляду, а також і як твір Українця, вихованця української школи, має повне право на нашу увагу. 
     Автором його був звісний уже нам Максим (в чернецтві Мелетий) Смотрицький, син славного Острозького дїяча Герасима Смотрицького. Докінчивши свою осьвіту за границею, в протестантських унїверситетах, він оселяєть ся в Вильнї і як член виленського православного кружка виступає в 1608 р. на ширшу лїтературну арену з трактатом 'A????????, написаним в відповідь на католицькі писання виленські 10). Книжка складаєть ся з кількох (семи) трактатів, де автор розбирає й розбиває ріжні закиди, вчинені православним, виясняє православну науку в ріжних спірних точках і її правовірність (про походженнє св. Духа, про чистилище і душі умерших, про квасний і солодкий хлїб при причастю, і т. и.). Книжка не мала особливого значіння, не вважаючи на свої досить солїдні прикмети, головно тому, що порушені тут питання автор слїдом обробив в своїм Треносї. В противність академічному стильови „Антіґрафи” написаний в тонї незвичайно нервовім, сильно патетичнім, закрашений в одних місцях поезією безпосереднього, сумного чутя, в иньшім загострений різкими виступами против папства й католицтва, сей новий трактат зробив дуже сильне вражіннє, викликав сильну трівогу в католицько-унїятських кругах і стягнувши на себе правительственні нагінки — конфіскацію, процеси на видавцїв і т. д., загострив ще більше інтерес до сеї книжки. Вона зістала ся одною з найвизначнїйших і найбільше поважаних памяток, а молодий автор відразу здобув славу першої лїтературної сили в православнім таборі, оборонця віри, стовпа православія. Часи були одначе такі тяжкі, що він, побоюючись (і не даремно, як показало ся) правительственних репресій, сховав своє імя під псевдонїмом, і воно не було відкрите навіть при слїдстві, а саму книжку названо перекладом з грецького. 
     Повний титул книги: ?????? to jest Lament iedynej s. Powszechney Apostolskiey Wschodniey Cerkwie z obia?nieniem dogmat wiary, pierwiey z graeckiego na sl?owienski, a teraz z s?owienskiego na polski prze?o?ony przez Theophila Orthologa, tey?e swi?tey Wschodnicy Cerkwie Syna. Безпосередну притоку до її появи дали згадані виленські подїї і унїятська брошюра, що представляла сї подїї з становища неприхильного православним 11). Але трактат Смотрицького має загальнїйший характер. Він розпочинаєть ся присьвятою книги згаданому Вишневецькому, потім іде передмова автора до читача, і дві промови від імени православної церкви до своїх вірних: „Плач або наріканнє св. Східньої церкви на своїх синів-виродків'' і ,,Наука (napomnienie) Східньої церкви свому синови, що її покинув разом з иньшими”. Перша з них становить головну окрасу, pi?ce de r?sistance цїлої книжки. Потім їдуть сїм теольоґічних і полємічних трактатів, близько споріднених своїм змістом з попереднїм трактатом Смотрицького — про прімат папи, сучасний стан римскої церкви і латинські арґументи про неволю східньої церкви, про исхождениє св. Духа, квасний і солодкий хлїб і уживаннє чаші при евхаристії, про чистилище й молитви до сьвятих. Закінчує книгу короткий катехизис. 
     Православні цїнили історично-доґматичну вартість сих трактатів, у католиків і унїятів заболїло особливо від сатирично-полємічного матеріалу, щедрою рукою зібраного Смотрицьким з старих і нових chroniques scandaleuses римської церкви, щоб схарактеризувати розклад, моральну гниль папства і латинської церкви і тим відповісти на виводи католиків про упадок і поневоленнє східньої церкви. Небезпечними здали ся їм і далї на утиск православної церкви в Польщі. Хвиля була така, коли треба було думати про приєднаннє до Польщі Московщини — саме мали рішати ся справа злуки її з Польщею, і в правительственних кругах затрівожили ся, що Тренос може зробити лиху рекомендацію Польщі в московських кругах. Спеціально та обставина, що книжка пущена як нїби то переклад з грецького, трівожила правительственних полїтиків, бо се могло надати їй особливий авторитет 12). Король на перші вісти про вихід з виленської друкарнї ,,якихось пашквілїв против власти” показав перевести слїдство, арештувати друкарів і авторів, попалити книжки 13). Автор зістав ся незвістним, і арештований був тільки писар і управитель братської друкарнї Льонґ. Карпович. Самого Треноса знайшли при арештї всього 36 прим., які й були конфісковані; за те під карою 5000 зол. заборонено продавати й купувати сю книжку 14). 
     Книжку таким чином не удало ся знищити й вона пішла „на Волинь і на Русь”, ,,розсївано її навіть до Москви”. Тому в католицьких і унїятських кругах поспішили дати бодай антидоти на неї. Старий Сварґа, на прошеннє виленського біскупа, тогож року випустив свою відповідь, де доводив, що Тренос зовсїм не переклад з грецького, що ся книжка перейнята протестантським духом, і т. и. 15). Другу відповідь написав прибічник Потїя Іля Мороховский, але його трактат вийшов з друку доперва в 1612 р. 16). 
     Для нас, з історичного, а також і з лїтературного становища особливий інтерес мають головно ті сторінки, де Смотрицький дуже сильно й патетично описує сучасний упадок православної церкви й дезерцію української суспільности: 
     „Горе минї бідній, горе нещасливій, каже православна церква — пограбованій, позбавленій всїх моїх маєтків, обдертій з шат моїх на прилюдну ганьбу мого тїла і обтяженій незносними тягарами! Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюх на крижах, над головою меч, під ногами глубока вода, на около огонь невгасимий, з усїх боків крики, страх, переслїдування!.. Колись красна й богата я зогиджена і убога. Колись була королевою улюбленою всїм сьвітом, теперь всї гордять і знущають ся з мене. Все що живо — народи і всї люде землї приступить і послухайте голосу мого! Довідайтесь, чим була я давнїйше, і подивуйтесь... В день і в ночи плачу і сльози як потоки річні котять ся по моїм лицї й нема кому потїшити мене — всї повтїкали від мене, всї мною погордили. Рідні мої віддалили ся від мене, приятелї неприятелями стали; сини мої, позавидувавши гадючому роду, їдовитими жалами жалять мою утробу. 
     „Слухайте жалїбної повісти моєї всї народи, візміть в уха свої всї мешканцї кругу сьвітового. Сини і доньки мої, котрих породила і виховала, кинули мене й пішли за тою, що не болїла ними, аби наситити ся до схочу жиру її. Сьвященики мої послїпли, пастирі мої понїміли, старцї мої подуріли, молодики мої здичіли, доньки мої вдали ся в роспусту, і всї однодушно, Бога й правду його забувши, на душу мою сприсягли ся  17). 
     „Горе минї, порученій недбалим робітникам! ой минї поданій в опіку ненаситних лакомцїв! Горе і вам, що продаєте, і вам що купуєте дар Духа св. — серебро ваше піде вам на згубу! Не хочете знати й неправди. Не хочете знати, звідки здобувають ті що дають вам, яким промислом збогачують ся. Доять молоко овець, вовну стрижуть і продають, шкури луплять і продають, годують ся мясом і наливають ся кровию, — а вам удїляють з обильности тих мяс і тої невинної крови. Сквернителї, а не учителї, гасильники, а не сьвітильники, архискоти, а не архиепископи! 18). Переступники закону волї божої — заслїпили душі свої проклятого мамоною сього сьвіту, здурили сьте фальшивою машкарою невинних овечок Христових 19)... 
     „О епископи, епископи... Чи вам не досить іще тої неоцїненої утрати, яку поношу я за вашим недбальством — таку величезну утрату в золотї й сріблї, в перлах і камінню дорогім, в котрих я кількадесять лїт тому питала ся, як найславнїйша королева, убрана отцем вашим! Де тепер той безцїнний камінь — карбункул, блискучий, як сьвітильник, що я носила в коронї своїй між перлами як мале сонце між звіздами — дом князїв Острозьких, що сьвітив над усї иньші блеском сьвітлости старої віри своєї? Де иньші дорогі й також безцїнні каміння тої корони — славні доми руських князїв — неоцїнені сапфіри, безцїнні діаменти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські 20), Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й иньші несчисленні, які довго було б вичисляти зокрема. Де по при них і иньші неоцїнені мої клейноти? Розумію родовиті, славні, великомисленні, сильні й давнї доми по всїм сьвітї голосного доброю славою, могутністю і відвагою народа руського 21) — Ходкевичі, Глїбовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потїї й иньші 22). 
     До сумних вражінь від своїх домашнїх подїй мусїли прилучати ся і сумні рефлексїї від тодїшнього розгрому Московщини, що в очах православних України і Білоруси XVI-XVII в. привикла рисувати ся в туманних контурах „прекрасного далека” як непоборна твердиня православної віри, поратування в гірких хвилях 23). Сих вражінь православні не вважали можливим висловляти, щоб не збільшити підозрінь в полїтичній нельояльности, що й без того тяжіли на них. Але нема сумнїву, що тодїшнї польські тріумфи й пляни на Москву настроювали наших православних дуже не весело. В наших же очах незвичайно сумним симптомом являєть ся самий сей перехід усеї тодїшньої релїґійної полєміки православно-унїятської з руської мови на польську мову — він сьвідчить про незвичайне сильне польщеннє української і білоруської суспільности, що швидко поступало не вважаючи на всї заходи коло подвигнення руської культури при кінцї XVI віка. Сї заходи прийшли за пізно, щоб затримати українські суспільні верхи в їх процесї винародовлення. 
     Всї засоби й ресурси, які давав старий суспільно-полїтичний устрій, були безповоротно вичерпані й не могли нїчого дати для оборони віри й національности. Але в хвилї коли православним з жалем і розпукою приходило ся сконстатувати се, піднїс голос в тодїшнїй релїґійній боротьбі новий суспільно-національний чинник — козачина, що по своїм відродженнню і реабілїтації по лубенськім погромі велетенськими кроками поступаючи в своїм розвою, рішучо виходила за границї чисто клясових інтересів, щоб стати силою і репрезентацію загально-національною. В тім самім 1610 роцї, коли виленські власти, погромивши православних, забороняли й плакати, конфіскуючи „лямент” Смотрицького, козачина українська положила край розширенню українських впливів в другій столицї Потїя — Київі. Коли Потїй, осьмілений виленськими успіхами вислав сюди звісного нам Грековича „для нагледу вшелякихъ порядковъ в церквахъ божіихъ”, київське духовенство побачило в сїм початок претенсій митрополита до місцевих церков й заявило рішучо, що того митрополичого намістника воно за старшого не приймає й слухати ся його не буде. На сю опозицію духовенства митрополичому офіціялови зараз стала реаґувати не тільки місцева шляхта й міщанство, але й козачина 24). Тимчасом як перші держали ся більше меньше границь лєґальних, „гетьман козацький” Гр. Тискиневич без церемонїї, по козацьки остеріг підвоєводу київського, щоб той не попускав Грековичу. Він подав йому до відомости, що на випадок якихось кривд православним від Грековича, він — гетьман — з військом запорозьким позволив Грековича „гдЂжъ колвекъ здыбавши, якъ пса убити”, і такого убійника обовязуєть ся боронити від всякої напасти 25). Ся заява запорозького війська зробила відповідний настрій у Київі, і Грекович не поважив ся чинити нїяких заходів для розширення сфери впливів свого патрона. Два роки пізнїйше в тій же митрополичій столицї зявляєть ся згаданий митр. Неофит і сповняє владичі функції: сьвятить церкви, поставляє сьвящеників і дияконів, а Грекович не відважаєть ся нїчим виступити против нього — навіть скаргу занести не сьміє „для пофалокъ розныхъ особъ такъ духовного яко и свецкого стану, и тежъ козаковъ”. І сам невгомонний Потїй не спромогаєть ся на нїщо більше супроти такого підриву його справам, як тільки на протестацію в володимирськім ґродї 26). Здержливість була вповнї оправдана, бо коли за нового митрополита Рутського завязала ся між ним і православними монастирями і церквами війна за ґрунти й маєтности, і в сїй боротьбі Грекович перейшов до аґресивних кроків, — старий засуд козацький був сповнений на нїм вповнї акуратно. Козацька ватага напала на його резіденцію в Видубицькім монастирі, вхопила й утопила в Днїпрі — „під лїд підсадила води пити”, як записує сю подїю київський лїтописець 27). 
     Се були перші познаки участи нового чинника. А два роки пізнїйше під охороною козацького війська відбуваєть ся самовільно те, чого не могла анї добити ся анї допросити ся українська шляхта й українська суспільність на лєґальній дорозї — відновленнє православної єрархії. 
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Див. вище с. 227, 419, 444. 
      2) Див. вище с. 569. 
      3) Як вище с. 569, підписи також у Сводній лЂтописи с. 20. 
      4) Друкована в тімже Colloquium lubelskie, підписи в Сводній лЂтописи під р. 1603. Проф. Жукович трохи помиляєть ся, що є тільки три підписи на сїй заяві такі, що були на попереднїй. 
      5) На вість про смерть його король писав Потїєви: Mamy za to, ?e dosz?a uprzeym waszey wiadomo?? o smierci pana wojewody wo?ynskiego, zaczem zda?o si? nam znowu do x. biskupa kijowskiego da? pisanie nasze oko?o electiey pieczarskiey archimandriey (Голубевъ П. Могила І ч. 24). Мова йде про пляни Потїя і компанїї опанувати Печерський монастир — смерть Ол. Острозького давала нові шанси на здобутє сеї першорядної твердинї православних. 
      6) У Голубева, 1. с. 
      7) Певну дату: 18 лютого 1608 р. дає записка часослова 1612 р., виданого в Острозі (у Голубева П. Могила II дод. с. 40). 
      8) Палинодїя c.1135. 
      9) Копистинський не жалує йому похвал, очевидно бажаючи його наступників також заохотити, щоб прикладом Януша лучили свої католицькі переконання з піетизмом для фамілїйних традицій: „бовЂмъ народъ свой росскій любилъ, православную вЂру отцевъ своихъ величалъ... тестаментъ пресвЂтлого родителя своєго сохранилъ, вЂру благочестія нашего побожне поважалъ”, і т. д. — Палинодія с. 1139-1140. 
      10) Новий титул: 'A???????? albo odpowied? na script uszczypliwy przeciwko ludziom staro?ytnej religiey greckiey od apostatow cerkwie wschodniey wydany, ktoremu titu?: „Heresiae, Ignorantiae y Polityka popow y mieszczan bractwa wile?skiego”, tak te? y na ksi??k? rych?o potem ku obiasnieniu tego? scriptu wydan?, nazwiskiem „Harmonia”, przez iednego brata bractwa cerkiewnego Wile?skiego religiey staro?ytney Greckiey w porywcz? dana”. Присьвячена Янушу Острозькому. Видана в III т. Памятників полем. литературы. Иньшу передвступну до Треноса працю добачують в анонїмній збірцї полємічного матеріалу, писаній коло р. 1610 і виданій недавно в V т. Памяток укр.-рус. мови і лїтерат. (Харламповича op. c. с. 391-2). Здогад про авторство Смотрицького опираєть ся на пізнїйшій дописцї, але в змістї сеї збірки не видко нїякого споріднення з Треносом, як піднїс видавець, проф. Студинський. Про гіпотезу про тотожність Смотрицького з Клириком острозьким див. вище с. 495. 
      11) Relacia y uwa?enie post?pkow niektorych oko?o cerkwi ruskich wilenskich roku 1608 y 1609, Wilnie wszytkiemu ?wiadomych. Передруковано в V т. Памяток. Видавець, проф. Студинський уважає автором самого Потїя, хоч щедрі комплїменти розсипані в брошюрцї отцю митрополиту в досить неприємнім видї представляли-б його авторську скромність. 
      12) Се поясняє Скарґа в передмові до свого трактату (як низше). 
      13) Акты Вилен. ком. VIII c. 94-5 (королївські розпорядження з 1/IV і 6/V. 1610). 
      14) П. Могила І дод. ч. 25, Акты Вилен. ком. VIII ч. 93. 
      15) Трактат його зветь ся Na threny y lament Theophila Orthologa do Rusi graeckiego nabo?e?stwa przestroga. 
      16) ????????? albo utulenie uszczypliwego lamentu mniemaney cerkwie s. wschodniey zmyslonego Theofila Orthologa. 
      17) С. 1-2. 
      18) Тут гра слів в орґиналї: О wykroezyciele a nie uczyciele, o talpy a nie lampy, impostores a nie pastores, episcoti a nie episcopi. 
      19) л. 14. 
      20) Нотую сю форму: Czortoryscy. 
      21) Narodu Rosyjskiego. 
      22) Л. 15. З поміж вичислених тут панських родів є кілька, про які нема певности, чи були вони давнїйше православні. 
      23) Nie wspominam tu, глухо дише Смотрицький в Треносї (л. 15 об.), szerokiey w granicach Rosieyskiey ziemie ksiestw y powiatow kosztowney oney szaty moiey niepoliczonemi per?y y rozney farby kamykami upstrzoney, ktora sie ia ustawicznie zdobi?a. 
      24) Акты Ю. и З. Р. IV ч. 36-7. 
      25) Ibid. II ч. 41. 
      26) Архивъ Югозап. Рос. І. VI ч. 161. 
      27) Сборникъ лЂтоп. Юж. и Зап. Россіи с. 85, протестація митр. Рутського — реґеста в архиві западнорус. митроп. І ч. 412, в перекладї друкована в ВЂстнику Западной Россіи 1864/5, кн. II. 


http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur80306.htm

СПРАВА ВИБОРУ ВЛАДИКІВ, КАНДИДАТУРА МОГИЛИ, ЙОГО ВИБІР, ВИБОРИ ЕПИСКОПІВ, ЗАХОДИ КАТОЛИКІВ І ПОГРОЗИ ПРАВОСЛАВНИХ.
     
     
     Ріжні торги й переговори, що супроводили редакцію тексту pacta conventa, в осібнo до того визначеній комісії, забрали ще досить часу, так що шість тижнїв, визначених на сойм, скінчило ся, а pacta ще не були готові. Сойм відложено ще на три днї, спішно виготовлено текст, стверджений з одного боку братами Володислава, а з другого відпоручниками сойму, і по сїм дня 13/XI переведено формальний вибір Володислава. Супроти всїх попереднїх переговорів, підтриманих ще й військовими силами, виставленими на поготові чи то самим Володиславом чи його союзниками, і всякими впливами, між иньшими цїсарськими і самого Валєнштайна, що підтримував Володислава як противника пануючої шведської династії), вибір пішов зовсїм гладко. Одноголосно вибрано Володислава, і другого дня (14/XI) він зложив прилюдну присягу на pacta conventa і був проголошений королем 1). В текстї pacta після звісного пункта про дісідентів було уміщено:
     „Що до людей розріжнених релїґії грецької (дісідентів православних), ми їх обовязуємо ся без відкладання заспокоїти згідно з пунктами, уложеними нами з депутатами обох палат на нинїшнїй елєкції” 2).
     Православні тим часом, серед сих спорів і переговорів, спішили далї кувати свою справу по горячому. Рішено було зараз же тут на соймі, не відкладаючи перевести вибір православного митрополита, щоб дістати для нього королївське затвердженнє і припечатати тим справу відновлення православної єрархії. Правда, справа була дражлива. Митрополит був уже, в особі старого Ісайї; але його не можна, було предложити королеви до затвердження. Насамперед, очевидно, з правительственних кругів вже загодя дали знати, що на призначені їм катедри православні мусять предложити нових кандидатів. Охорона королївського права патронату вимагала сього, щоб самовільно, без королївського подання висвящені владики не були потверджені — для принціпу, так сказати, і православні правдоподібно дали на се вперед свою згоду. При тім ще й Ісайя, і деякі з епископів, як напр. Ісакій Борискович, владика луцький, що їздив в Москву послом від Борецького, могли вважати ся скомпромітованими своїми зносинами з Москвою і аґітацією за московською зверхнїстю, що йшла від них по Українї і мабуть не була секретом для правительства, як я вже сказав. Православні супроти сього не могли вважати тактовним дуже обставати за владиками, щоб їх особистою справою не псувати загальної 3). Хоч у Ісайї і його товаришів, як репрезентантів православного правовірства, були й свої оборонцї в козацьких послах та й иньших українських депутатах, кінець кінцем рішено було пожертвувати ними і вибрати нових кандидатів на митрополїю і владицтва
     Таким кандидатом на митрополита визначено печерського архимандрита, що брав дуже дїяльну участь в цїлїй позасоймовій боротьбі за права православної церкви, а при тім певно приготовляв і свою кандидатуру, завдяки звязкав з деякими маґнатськими родинами. В його інтересї теж було не відкладати справу митрополїї на довші часи, щоб не дати промовити в сїй справі своє слово київським і козацьким кругам, прихильним Ісайї, а підозріливо і неприхильно настроєним до Могили за його компромісові, опортунїстичні погляди в релїґійній справі. Правительственним же кругам він був з сього погляду кандидатом приємним і наручним бо ідея „загальної унїї”, котрої прихильником показав себе Могила, таки справдї жила в кружку королевича, і він не дурив лєґата, коли заявляв охоту зайняти ся в будуччинї сею справою. Таким чином справа вибору Могили могла бути наперед рішена, як оден з пунктів того релїґійного компромісу, який був уложений між королевичом і визначними вождами українсько-білоруської партії. І вибір робив ся тільки „про око”.
     Церемонїя ся була переведена дня 3/XI н. с. себто зараз по підписанню „пунктів”. Протокол поясняє, що згідно з „пунктами” (хоч сього в пунктах не сказано) православним треба буде представити на коронаційний сойм двох кандидатів, з котрих король одного потвердив би своїм привилеєм. А що до того часу трудно було-б зібрати ся такому зїздови управнених виборцїв, який тепер тут знайшов ся, та й митрополита треба вибрати попереду, аби було кому посвятити владиків, — тому зібрані рішили ся перевести вибір митрополита таки зараз і вибрали першим кандидатом Петра Могилу. При нїм мала зістатись і архимандрія печерська, з огляду на малі доходи митрополїї й великі видатки — між иньшими на відновленнє митрополїтальної Софійської катедри. Другим кандидатом поставлено Михайла Лозку, підстаросту винницького, сина звісної фундаторки київського брацтва. Під протоколом підписало ся сорок девять осіб православних панів-шляхти, присутних в Варшаві, між ними всї визначнїйші участники сойму: Древинський, Кропивницький, Кисїль, Семен Гулевич-Воютинський, Филон і Федір Вороничі й ин. 4)
     Так гойно нагромаджені арґументи сього протоколу дають зрозуміти, що самі участники вибору почували нїяковість тої ролї, яку вони взяли на себе. В виборчій нарадї не могло бути досить духовних. Хоч про них і згадує вступна фраза протоколу („ми урядники і рицарство, і все духовенство, обивателї коронні і в. кн. Литовського”) 5), але в підписах не бачимо нїкого з духовних і сама згадка протоколу здаєть ся не говорить про духовенство присутнє. Таким чином вибори робили ся тільки іменем духовенства і всїх обивателїв. Дехто з духовних в Варшаві під ту пору мабуть був, без сумнїву; значить, вони відсунулись від підписання і се кидало непевне світло на сї вибори. Сучасник Єрлич, переказуючи поголоски, які ходили в Київі серед неприхильників Могили, називає його вибір дїлом його приятелїв, і ролю самого Могили представляє в дуже негарнім світлї 6). Але таких людей як Древинський, Кропивницький, не будемо підозрівати, що вони водили ся якимись особистими мотивами. Без сумнїву, вибираючи Могилу против старшого, всенародно вибраного митрополита, вони мали на увазї національний і церковний інтерес. Але свідомі були певних, слабших сторін свого кроку — і тим поясняєть ся многословна і натягнена арґументація протоколу.
     Але кости були кинені. Кандидатів вибрано, предложено королевичеви до затвердження. Розумієть ся, з двох предложених кандидатів Володислав потвердив Могилу 7). І ще навіть перед формальним своїм вибором на короля 8) він видав пашпорт післанцям, котрих висилав до патріарха за благословенною грамотою Могили — „обивателями Корони і в. кн. Литовського і збором духовних (sic) вибраний на митрополита київського і нами іменований”, як каже тут Володислав. Разом з тим Могила просив у патріарха грамоти, котра-б усунула з митрополїї його попередника.
     Покінчивши таким чином з митрополїєю, православні зайняли ся владиками. Було се незгідно з мотивами, висловленими в протоколї вибору митрополита: випадало-б чекати посвящення митрополита. Але-ж бо то була тільки реторика! Дня 15/XI переведено вибір владики на новозасновану білоруську (мстиславську) катедру і вибрано епископом Йосифа Бобриковича, ігумена і ректора виленського 9). Тодїж мабуть переведено вибір на луцьке владицтво: вибрано князя Олександра Пузину, волинського шляхтича; близшої дати вибору не знaємo. Не вибрано чомусь тільки кандидата на владицтво перемиське, відложено се на пізнїйше. А тих двох король тодї ж мабуть потвердив — чи формальною грамотою, чи устно дав свою згоду на сих кандидатів.
     Пізнїйші факти показали, що православні мали причину спішитись. Пункти заспокоєння, хоч включені в pacta conventa і заприсяжені королем, для повної правосильности мали бути ще затверджені соймом. Коли не зроблено сього на елєкційнім соймі, мав би се зробити коронаційний сойм, і сього хотїли добити ся православні. Але, як ми вже бачили, папський лєґат постарав ся, що багато сенаторів і послів зараз же на елєкції заложили протести против сих уступок і відкликали ся до папської курії. Королївську присягу сподївали ся або уневажити або обставити ріжними умовами її сповненнє. Сам Володислав оповідав потім, як підканцлєр литовський Радивил підчас самої присяги шепнув йому на ухо, „аби не мав тої інтенції” (бо по єзуїтській етицї присяга важна тодї тільки, як чоловік, вимовляючи присягу, мав замір її сповнити).
     Папа в відповідь на відклик католиків вислав (дня 1/I 1633) листи до короля, до свого лєґата і до ріжних церковних достойників, поручаючи їм всїми способами старати ся, щоб обіцянки, дані православним, були вичеркненї, або принаймнї — не були сповнені. В клєрикальних кругах приготовляв ся погляд, що обіцянка короля мала характер умовний, давала ся тільки під тою умовою, що на се буде згода папи. Сей погляд старанно ширив ся в полїтичних кругах. Заразом творено лєґенду — бо фактичну підставу за сими поголосками далеко не всюди можна признати — що королевич від разу, під час нарад комісії звертав ся до лєґата за дозволом на такі уступки, але лєґат не дав дозволу, а як владика луцький Почаповський (унїатський) жалував ся перед королевичом, що той відбирає від нього привілєґію, дану його батьком, королевич сказав, що він не відбирає, але як папа того зажадає, то треба послухати ся, і т. п. 10)
     Все се мусїло відбивати ся о уха православних і дуже трівожно їх настроювало. В ріжних воєводствах в інструкції на коронаційний сойм вложено порученнє послам допоминати ся сповнення уступок, обіцяних православним, а всякі протестації, занесені в сїй справі, вважати неважними 11). Військо запорозьке, висилаючи своїх послїв, загрозило, що кине розпочатий похід на Москву і буде розливати кров не поганську, а християнську, коли не буде заспокоєна релїґія грецька, за тими ріжними протестами, внесеними против неї 12). Така рішуча постава православних і трудні обставини, в яких опинив ся король супроти розпочатої війни, справдї не дали можности клєрикальним кругам ударемнити здобутки елєкційного сойму. Їм прийшло ся вдоволити ся тільки тим, що до формального соймового потвердження даних православним уступок вони не допустили, але фактично їх сповнити королеви се не перешкодило.
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Piasecii Chronica c. 541-4
      2) Volum. legum т. III c. 363.
      3) Инакше толкував се Ґолубєв, вважаючи, що православні самі вважали за краще вибрати нових людей на владицтва - І с. 534-6. Потім він сам дещо змінив свої погляди в полєміцї з Голубінским — II с. 36 і далї.
      4) Протокол сей надрукований Максимовичем в перекладї, без дати — Собр. сочин. І с. 390. Дату його подає Ґолубєв з соймового дневника — II. с. 3. Крім вичислених в текстї під протоколом іще підписані (за вірність імен одначе не можна поручити): Григорий Черник, депутат київський, Іван Попель, Василь Лихтинський, Іван і Андрій Хлопецькі, Ксенофонт Ляхтинський, Григорій Комарницький, Андрій Турчанський, Петро і Микола Шептицькі, Петро Яворський, Яків Березницький, Пузини Олександр і Юрий, ловчий волинський Павло Монастирський, Григорий Четвертинський, Павло Гулевич-Воютинський, Юрий Воронецький, Филон Єловицький, Василь Рогозинський, Микола Оболенський, Іван, Олександр і Самійло Огинські, Богдан і Іван Стеткевичі, Севастян Мирський, Григорий Володкевич, Григорий Куницький, Микола Виковський, Микола Позоржицький (?), Самійло Машкевич, Микола Ломський, Григорий Война, Кондрат Давидович, Павло Шембель, Іван Симон-Деревоїд, Терлецькі два — підсудок і хорунжий володимирські, Андрій Загоровський, Максимілїян Бжозовський, Комаровський і Токаревський.
      5) Так каже й записка дневника, наведена Ґолубєвим: Tego dnia duchowienstwo zasiadszy post invocationem nominis divini obra?o na metropoli? kiiowsk? i. m. o. Piotra Mohi?? (c. 3). Теж в королївськім пашпортї — низше.
      6) Він оповідає, що Могила мав повновласть на сойм від Копинського і всього духовенства, щоб заступати їх в усїх справах, і завдяки сїй повновласти, за помічю своїх приятелїв, добув собі номінацію на митрополїю, „приватно” дістав священнє від волоського митрополита і владиків у Львові і потім зявив ся до Київа — II с. 56. Але повновласти від Копинського Могила певно не мав нїякої, се були представники двох ворожих світів. Що до того, наскільки взагалї коректне було поступованнє Могили і наскільки взагалї він проявив власної інїціативи в заходах коло митрополїї, про се за браком позитивних підстав можна до схочу бавити ся в здогади і міркування без усякого реального результату. В новійшій лїтературі старались можливо оправдати Могилу в інцидентї з Копинським м. Макарій, Ґолубєв, Костомаров; натомість Ґолубінский в своїй рецензії працї Ґолубєва (Отчеть о 27 присужденіи премій Уварова і Чтенія московські 1900. II) і Кулїш в своїм Отпаденії — осуджували Могилу, більше або меньше різко.
      7) Таку запись видав він дня 10/XI — Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 266.
      8) Коли справдї пашпорт підписано 12, а не 13 падолиста, як стоїть в копії — П. Могила II дод. 1.
      9) Протокол в Археограф. Сборнику V с. 122.
      10) Дневник коронаційного сойму — П. Могила І дод. с. 515, 523. Такі переговори королевича з лєґатом, про які оповідали на соймі, мушу вважати за видумку бо звісна реляція лєґата не лишає місця на здогад, що королевич звертав ся до нього по діспензу.
      11) Напр. ухвали вишенського соймика з 16/XII 1632 — Akty gr. i ziem. XX с. 335. пор. заяви послів волинських, брацлавських і виленських — дневник с. 514, 516, 519.
      12) Зміст козацької інструкції в дневниках — loc. с. с. 518 і другий в бібл. Чорторийських, в обох досить несправно.


http://litopys.org.ua/hrushukr/hrush6071.htm

     Київське братство і братство Луцьке, їх засоби, завдання і методи. Переходячи до другого культурного осередку київського відродження — Київського братства, стрічаємося з великими труднощами: коли від загальних, доволі поверхових відомостей, що правдою і неправдою перейшли в оборот підручників і популяризацій, потребуємо сягнути по якісь докладніші відомості в інтересних для нас питаннях, — ми спиняємось перед повним майже браком відомостей. Щось ближче про братство, про його відносини до школи, обставини його життя і под. маємо тільки в пізніших часах: в другій пол. XVII в., ще більше в XVIII в., і тоді можемо констатувати, що братства як такого — чогось, що нагадувало його прототип братство Львівське, — в Києві властиво не було. Був Братський монастир, що стояв під протекторатом або й під цілком конкретною владою митрополита, незважаючи на свої ставропігіальні права, і при цьому монастирі школа — колегія чи академія, ігумен Братського монастиря бував одночасно й ректором; братства ж як якоїсь громадської організації немає сліду, і, очевидно, її й не було. Чи було колись інакше? Чи це залежність від митрополії, витворена в Могилиних часах, розложила і атрофіювала колишню громадську організацію, чи, може, її й взагалі ніколи не було, і Київське братство в дійсності було тільки фірмою, під якою виступали ті сили, що в даний момент кермували політичними і культурними українськими справами.
     Таке поставлення питання, на перший погляд, може здатись парадоксальним, неймовірним. Київське братство — така грізна сила, що фундується для поборювання супротивників руської церкви і народу, і вони, ці супротивники, устами митрополита Рутського, називали його джерелом всіх своїх нещасть, і росту сил, і самопевності української опозиції, — в дійсності мало б бути фікцією, фірмою, декорацією. А одначе історикові раз у раз приходиться, маючи діло з тою чи іншою стороною, заглядати за лаштунки її представників, шукаючи за дійсними силами й авторами даних подій чи акцій. Треба занятись цим і тут.
     Справа незмірно утруднюється браком матеріалу. До нас не заховалось ні діловодства братства — його протоколів, рахунків, кореспонденції, як маємо в братстві Львівському, ні каталогу його членів, ні реєстрів його старшини, і те, що заховалось від нього, дуже мало говорить саме про його громадські сили. Його "Упис" — фундаційна грамота з списком членів, заховалася в пізнішій копії, безглуздо зробленій, з глухою заміткою, що, крім кількох підписів, захованих копіїстом, там було "прочіих в братство безчисленно вписавшихся", але і взагалі ця грамота дуже бідна змістом. Після купи текстів з Св. Письма на тему братолюбія маємо таке означення завдань нового братства; для ясності розбиваю його безконечний період на кілька речень інтерпункцією:
     
     "Сему же убо божественному и спасительному и человЂколюбному поученію и мы грЂшніи послЂдующе, благодатію благаго Бога и господа нашего Иісуса Христа, хотящаго всЂм человЂком спасти ся и в разум истинный прити, єдва повдЂ нЂкогда возбнувше от многаго нерадЂнія и лЂности и мрачнаго суетія мирскаго, хотЂхом прозрЂти к свЂту благоразумія, пріємше в ум предстатіє страшнаго онаго судища и мздовоздаянія. Предстательством пречистыя и благословенныя владычицы нашея Богородица силою чеснаго и животворящаго креста и молитвами всЂх святых, начинаем сіе душеспасительное друголюбноє съединеніе. Братство церковное, в богоспасаемом градЂ КіевЂ, благословеніем и повелЂнієм святЂйшаго вселенскаго патріархи константинопольського кир Тимофея, начальнЂйшаго во ХристЂ пастыря нашего, и прочих святЂйших патріархов: александрійскаго, антіохійскаго и ієрусалимскаго. На утЂшеніе и утвердженіе в благочестіи нашому російскому роду сыном всходнего православія, обывателем воєводства кієвскаго, так духовного вшелякого, яко и свЂтского шляхетского стану, и всеє речи-посполитое местское и всЂм христоименитым людем. На выконанье христіанских милосердных учеников, так духовных — в размноженью и въкорененью христіанских добродЂтелей, честнаго иноческаго житія, в подаванью наук учтивых и в цвиченью дЂтей народу христіанского. Отколя хвала всемогущаго Бога на земли множится, потЂха родичом из сынов наказанных ростет, речи-посполитой оброна моцная и оздоба предивная фундуется и цвЂтет, — яко и тЂлесных — в обороненью вдов, сирот и в поратованью всяких людей упадлых. Яко ся в собЂ самый грунт и предсявзятье того святого и Милосерднаго Братства волею Вседержителя Бога закладаєть: спис и братское нерозерванное любове поприсяжоний в вязок и зъедноченье, ведла порядку прав, братством от святЂйших патріархов Львовскаго, Виленскаго, Могилевскаго и иных Короны Польское мЂст церквам наданных, благословенных. На што мы вси нижеменованные персоны, обоих — духовнаго и свЂтского станов люде, єдиным сердцем и єдиными усты позволивше и крестным цЂлованієм єдин за всЂх и всЂ за єдинаго при благочестіи стоячи, духом любве горячое звязавшися, нижей описанныє христианскіє братскіє повинности и порядки хранити в той Реєстр братскій списуємся" 1.
     
     
       1 Ця копія походить із збірника, списаного для митр. Євгенія і ним переданого в р. 1827 до бібліотеки Академії; списано його з іншими документами з документальних додатків записки Академії, поданої нею синодові в р. 1773, що свого часу переховувалася в синодальнім архіві. Тоді, очевидно, й були пороблені копії з головніших документів братства, долучені до тої записки, а оригінали пропали, як догадуються, під час великої пожежі 1780 р., коли згоріла академічна бібліотека і келії братської старшини. Євгеніївські копії не визначаються поправністю, мають виразні помилки й дефекти. Передруковано їх у "Памятниках Кіев. археогр. комисіи", т. II (нове вид. 1898) і в додатках до "Исторіи Кіев. Дух. Академій" Голубєва й в книзі проф. Мухіна "Кіево-братскій училищный монастырь". Дати "Упис" не має: час його означається іменем патр. Тимофія, що був на сім уряді в рр.1612 — 1621, і підписом під "Уписом" Копистинського, з датою 4 січня 1616 р., що належав, мабуть, до найперших; тому остаточне Упорядження і підписання "Упису" кладуть на кінець 1615 р.
     
     
     Таким чином конкретним завданням братства було створення монастиря і через його посередництво "розмноження христианських чеснот", далі — організація школи, нарешті — урядження шпиталю і "поратовання людей упадлих", все це для людей стану духовного, шляхетського "всеї Річи Посполитої міської" і всіх "нашого російського роду синів східного православія". "Уписні браття", як їх називають документи, — ті, що підписувалися під вищеподаним "Уписом" і тим самим приймали на себе "нижей описанныє повинности и порядки", мали обов’язок фінансувати своїми жертвами поставлені братством завдання і боронити їх всіми приступними засобами. Тих "повинностей і порядків" наша копія "Упису" на заховала. З аналогії братства Луцького, зав’язаного слідом за Київським, в тому ж дусі і в правдоподібному зв’язку з тою ж акцією, як зараз побачимо, мусимо собі уявити аналогічні київські повинності, написані на той же взір — львівських братських порядків 1585 року: обов’язки сходитися на братські засідання, платити складку до братської скарбниці, брати участь у братських відправах і под., з погляду істних завдань братства речі менш важливі. З другого боку, образ організаційних київських заходів доповнює звісний фундаційний привілей Гальшки Гулевичівни, що підводив явну матеріальну і правну базу під братську організацію. Списана під час сесії київського земського суду, себто під час з’їзду шляхти київської, краще сказати — поміщиків Київського повіту, що звичайно в великій кількості збиралися на ці сесії, 14 жовтня 1615 року; вона, очевидно, являється інтегральною частиною тої ж акції, що виявляє себе "Уписом". Гальшка Гулевичівна, волинська шляхтянка з походження, другим шлюбом замужня за мозирським маршалком Лозкою, осіла в Києві, віддає свої власні добра "права і вільності шляхецької будучі": садибу у Києві на Подолі "при вулиці, що веде від ринку до Дніпра", "на монастир, на школу, дітям шляхетським і міським і на інші способи богоугодного життя, на збавеннє христианське і милосердні вчинки, на гостинницю странникам духовним", на вжиток християн народу російського воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, але виключно тих, що "в послушенстві святійшого патріархи константинопольського неодмінно трівають і трівати будуть". Задля негайного здійснення цих завдань вона зараз же "впроваджує в той двір і на його пляц духовних і світських православних — о. Ісайю Копинського й інших черців, а також і школу, і тим всім духовним і світським православним віддає їх в володіння при возному й шляхті, до того приданій" 1.
     
     
       1 Друковано там же з того ж збірника.
     
     
     Братства тут не названо — чи то тому, що його організація не була доведена до кінця, як думають декотрі, чи з тих мотивів (що мені здаються правдоподібнішими), що це не була організація легалізована. Але цілком ясно, що ці особи духовні й світські, на чолі з лаврським ієромонахом Ісайєю, настоятелем Антонієвої печери — призначеним на ігумена цього нового монастиря, — це власне нове братство, що організувалося у тім часі. Фундація Гулевичівни, організована шляхтою Київського повіту, — це дотація йому по шляхетській лінії. Нове братство діставало не просто простору садибу, положену в самому центрі тодішнього Київського міста, але "добра власныє, дЂдычныє, права и волности шляхецкоє будучиє" — не підвласні юрисдикції ні міського магістрату, ні воєводи, що давало певний імунітет майбутньому братству, дуже цінний в тодішніх відносинах, який власне могла дати шляхта.
     Дослідники справедливо вказують, що Гулевичівна, представниця фамілії, дуже близько зв’язаної з церковними справами, — внучка луцького єпископа Тедосія Гулевича, — сама персонально ніякого інтересу до Братського монастиря не виявляла, так що її фундацію треба в повній мірі вважати як вислід шляхетської акції на користь його. Мусимо мати на увазі, що в тій стадії східноукраїнської колонізації шляхта Київського повіту (що займав усе середнє Подніпров’я, аж до московської границі!), зібрана на київських "роках земських", це репрезентація української шляхетської верстви всіх сусідніх воєводств: майже в кожної значнішої фамілії була якась займанщина в цім тодішнім Новім Світі шляхетської Річи Посполитої, і поміщики, заінтересовані різними маєтковими процесами, продажами, заставами, що з’їздились "на відчинення книг земських", що були заразом нотаріальним архівом і архівом суду в земельних справах, представляли інтереси всіх цих воєводств — Київського, Волинського, Брацлавського, Мінського. Тож і бачимо, що фундація в першій мірі — поруч інтересів духовенства — висуває інтереси шляхетської української верстви Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, княжат, панів, шляхти і маніфестує її заінтересованість в піднятій акції. Завдання, як бачимо, ставить вона цілком ідентичні з "Уписом": монастир, школа, шпиталь, піднесення християнського життя і діла милосердя. Ще дві інтегральні частини тої ж самої акції.
     Тепер візьмемо ще такі вказівки. Черниця Вознесенського жіночого монастиря, фундованого Плетеницьким при Печерській Лаврі, шл. Катерина Кучинська продає свою садибу на Подолі Київському братству. Але братство як легалізована юридична особа все ще не існує — королівське потвердження воно одержало тільки в 1629 р. Тому продажний запис висловлюється так: маєток продається "их милостям панам шляхте и рыцерству войска Запорожскаго и местнаго стану обывателем воєводства и места Києвского, Братству церкви святого Богоявленія, людем народу Роского, вЂры и православія св. Всходнеє апостолскоє церкви, а послушенства св. патріархи константинополского" 1. Тут характеристично заакцентоване Запорізьке Військо як другий фундатор і патрон братства поруч шляхти, задокументований і іншими звістками. Звістку "Віршів на погреб" Сагайдачного, що він в братство "зо всЂм войском вписал", я вже згадував; додам тепер, що Б. Хмельницький, рекомендуючи московському правительству братську організацію, підчеркував, що вона була козацькою фундацією: "Перед нами бывшій гетман войска запорожскаго Петр Конашевич Сагайдачный в память свою за спасеніє души воздвигл церковь в Кіе†богоявленія, идЂже нынЂ училище монастыря Братского" 2.
     
     
       1 Передр. в згаданій монографії В. Мухіна про братство.
       2 Акты Южной и Западной Россіи, X., с. 732.
     
     
     В цім освітленні ми зрозуміємо відповідно, чому акт об’єднання Братської церкви з лаврською, переведений 1632 р. духовенством і шляхтою, потверджується ще спеціальним листом гетьмана з усім військом запорізьким: "позволяєм на то припадаєм, и при той церкви братской, яко и при школЂ новозаложеной и шпиталЂ до ней належачом обовязуєм(ся) стоять и опоновать до гардл своих", і Петрові Могилі за його шкільну фундацію признають доживотне право патронату над своїм братством: "Абы он яко старшій того братства нашего брат уписный доживотным дозорцею и оборонцею был... а по смерти є. милости в моци то и воли братіи монастыря Печерского кієвского, в братст†нашом кієвском уфундованоє (з вЂдомостью и радою всего Братства до тоєй церкви уписаного) зоставатися маєт: когоколвек они сами захочут на мЂсце вышеменованого о. архимандрита на час певный обрати" 1. Отже, коли гетьман і військо при тім називають себе "тою ж милостью братерською обовязаними", то цілком ясно, що мова тут іде не просто про симпатію, а братський обов’язок, котрому зарівно з "братами уписними" підлягає військо.
     Четвертим членом — поруч духовенства, шляхти і Війська Запорізького — виступає міщанство, то, очевидно, як "брати уписні" індивідуально, то як ціла Річ Посполита міська київська; на жаль, з її сторони я не можу вказати аналогічної декларації, і може бути, що це треба пояснити таки принципіальним ухиленням і самого міщанства, і небажанням признати за міською київською громадою в цілості яких-небудь прав до братства. Але супроти продажі Кучинської міщанство треба признати безсумнівним четвертим станом братства, незалежно від того, як фактично воно виявляло свою участь.
     Фактична справа братства лежала, очевидно, в руках печерських монахів, виделегованих до цього діла. Грамота гетьм. Петражицького хоч і говорить і про "раду братства", і про "старост доречних от всего братства обраних", кінець кінцем ясно вказує, що справи братства веде й вестиме "братія з монастиря печерського, при церкві брацькій уфунДована для справування церкви і монастиря і теж для розмноження наук шкільних" 2. 
     
     
       1 Памятники, II, с. 419 — 420 і 422.
       2 Памятники, с. 419.
     
     
     Так було, видно, в момент зав’язання братства, коли його репрезентував печерський монах Ісайя з братією, і так воно лишилось пізніше. На жаль, зістається неясним, як робилась ця делегація, — в пізніші часи ми бачимо не раз, що митрополити розпоряджаються часом безпосередньо всякими урядами Братського монастиря, часом затверджують поданих їм кандидатів; що братські монахи ображаються, коли ігумен-ректор править справами монастиря без ради братії. Потверджуючи за Могилою доживотну диктатуру в братстві, гетьман Петражицький з старшиною, як ми бачили, застерігають по його смерті для братських монахів право свобідно вибирати собі патрона з осіб світських і духовних. Все це піддає гадку, що в практиці комбінувались, мабуть, обидві форми: кооптації братією Братського монастиря нових членів і призначення їх митрополитом і печерським архімандритом з собором: взаємовідносини цих різних інстанцій і реальний рахунок сил впливав на практику. Але в грунті речі Братський монастир і з тим властиво братський осередок був філією Печерського монастиря, котрій доручалось завідування школою й іншими установами братства і репрезентація в тих церковно-національних справах, які спадали на братство. Печерський монастир не хотів відповідати за них своїми маєтками, не хотів стягати на себе гніву уряду і всяких міродатних чинників за такі політичні кроки, які диктувалися інтересами церковними й національними, і це переходило на братство, патроноване шляхтою й Військом Запорізьким (фактично власне цим останнім!), а ідеологічне кермування цими справами і біжуче завідування ними доручалось вибраній печерській делегації з певним числом рядової монашої братії для помочі і виконання всякої монастирської служби. Зазначена вище аналогія з організацією братства Луцького допомагає це зрозуміти.
     Ближчі подробиці заснування Луцького братства нам не відомі, але мотиви і обставини в загальних рисах ясні: волинська шляхта в 1617 р. заходиться коло закладання братства на взір Львівського, на спілку з місцевим духовенством і міщанством 1. 
     
     
       1 Акти видруковані в I т. "Пам’ятників Київської археогр. комісії", ч. І.
     
     
     Заховались (на жаль, теж неповні) "каталога или реєстр събраных обыце имен братий єже о ХристЂ обрЂтающих ся в градЂ Луцком и прочаа благородных окрест живущих сынов восточного православіа" 1617 року; заховав ім’я "ктитора" братства ігумена луцького Чернчицького монастиря, кількох інших духовних осіб та шляхетських імен, між ними найвизначнішого з волинських борців Лаврентія Древинського і одного з Гулевичів-Васютинських, що, очевидно з усього, грали центральну роль у цій братській акції. Міщан у ролі фундаторів стрічаємо слідом в королівськім потвердженні, яке виходила волинська шляхта для цієї фундації: король називає ініціаторами цього діла "певних осіб так стану шляхетського воєводства Волинського, як и посполитих людей места Луцкого".
     Добившися королівського потвердження цього братства, мовляв, заснованого головно для відновлення погорілого міського шпиталю, як "братства милосердя" (але з виразним зазначенням у цім потвердженню також і "школи для побожної науки людей молодих"), шляхта-фундатори видали повновласть на безпосереднє завідування справами братства — будування церкви, школи і шпиталю "меншим браттям" — міщанам луцьким ("а иж сами в том мЂстЂ обецне не мешкаючи и про одлеглость не часто бываючи, полецаємо той дозор, и працу вкладаємо на менших панов братій наших — панов мещан луцких, абы они, яко до того належныє, на мЂсци нашом працу и всякий дозор подыймовали и ряду всякого постерегали и нами ся яко старшими отзывали" — виступали не тільки своїм іменем, але й іменем шляхти, як старших братів свого брата) 1. 
     
     
       1 "Пам’ятники Київської археогр. комісії", І, с. 1.
     
     
     А провід культурний, релігійний, ідеологічний, як і в Київському братстві, покладався на духовну частину братства. Статут братства, поданий на затвердження царгородському патріархові, досить виразно дає зрозуміти, що "старші браття", вибирані щороку, мали відати матеріальною стороною братства, його прибутками й видатками; провідником ж братства, головою малої братської ради (так би сказати — виділу) мав бути "пресвитер церкви їх", очевидно, вибраний чи делегований з Чернчицького монастиря, що відограв роль до певної міри аналогічну з Печерською Лаврою для братства Київського. А слідом, коли братство взялось до організації свого власного монастиря, то, зіставивши за світською частиною братства орудування неруховим майном братства і утримування з нього школи й шпиталю, а почасти й самого монастиря, воно всю культурну сторону братського життя перенесло на чернечу братію цього Братського монастиря.
     Детальні вказівки щодо взаємовідносин світської і чернечої частини братства, які дають нам луцькі статути, дають дуже цінні аналогії для зрозуміння відносин у братстві Київськім, в першій, передмогилянській добі його існування, з огляду на те, що цю можливість освітлення її за поміччю луцьких актів якось досить не завважено, а я хочу її використати в тій мірі, як цього вимагають завдання нинішньої моєї праці, я вважаю потрібним у кількох словах іще вияснити ті обставини, з яких виходить, що братства Київське і Луцьке були, так би сказати, близнятами, породженими одним часом і одною ситуацією, і як з обставин київської фундації ми можемо не одно притягти для висвітлення зовсім не відомих обставин фундації луцької, так луцькими фундаційними актами можемо скористуватися для різних питань первісної київської братської організації.
     Я вище зазначив, що серед шляхти, яка заходилася у Києві восени 1615 р. фундувати Київське братство, була фактично представлена також українська шляхта сусідніх воєводств Волинського і Брацлавського. Участь волинської шляхти була тут особливо важна. Волинь здавна була головним огнищем української шляхетської верстви, волинська шляхта була серед неї найбільш родовитою, багатою, впливовою, перейнятою державними українськими традиціями і високими поняттями про велику минувшину, великі заслуги і великі права своєї верстви і її національні обов’язки й завдання. Невважаючи на перехід великої частини її на польську віру і польську культуру в останніх десятиліттях, так жалісно оплаканий М. Смотрицьким у "Треносі", в другім десятилітті XVII в. серед волинської шляхти було ще чимало людей, відданих своїй вірі й народності, заможних, енергійних, активних: це вона ще кільканадцять літ пізніш під час безкоролів’я 1632 р. вміла повести таку блискучу кампанію на елекційному соймі проти всяких клерикальних, ультрамонтантських польських елементів. Древинський, Кисіль, Семен Гулевич — все це були волиняки, люди з досить широким як на свій час і свою верству політичним світоглядом і великим знанням польської політичної машинерії.
     Коли в 1615 р. вияснилося — як я то вище підніс, — що козацька старшина з "урожоним" Петром Конашевичем на чолі готова і може підтримати серйозно й впливово "руську справу", як її тоді розуміли, передусім справу руської церкви, книжності, школи, то результатом цього було не тільки саме зав’язання Київського братства, а ширший політичний план національної акції, в котрім одним з пунктів було також засновання паралельного братства в Луцьку. Організуючи братство в Києві, що мало служити передусім фірмою для козаччини в обороні національних інтересів, одночасно назначали організацію такого ж братства в Луцьку, тодішній столиці Волині, як суголосний організаційний центр тутешньої української шляхти й міщанства. Українська шляхта Волині в тім моменті ще становила поважну політичну силу в Речі Посполитій: луцьке українське міщанство, як показують акти братства, теж виявляло значну активність і солідарність: коли уніатський владика луцький підняв крик про небезпеку для унії від нових братських установ, — королівські репресії звернулися против міщан як представників братства 1. 
     
     
       1 Памятники, І, с. 17.
     
     
     Козаччина так далеко не могла поширювати своїх впливів; православне духовенство в Луцьку і взагалі на Волині не мало тоді також готового осередку, хоча б і приблизно подібного до Лаври з її друкарнею, видавничою колегією і под.: його треба було тут доперва витворити під охороною шляхти й міщанства, тимчасом як у Києві він був уже даний в момент заснування і з нього можна було черпати всі потрібні культурні засоби, потрібні для національної акції під охороною козацтва. Козаччина і духовенство (чернецтво) — це була сильніша сторона київської братської бази, тимчасом як шляхта і міщанство київське були слабші від луцьких. З цими різницями належало відповідно рахуватися, утворюючи ці дві нові паралельні бази на підмогу підупалому Львову. Це й було, очевидно, зроблено, коли паралельно з фундацією Гулевичівни, ухваленою її ближчими родичами та земляками, — гурт волинської шляхти, в котрім (в його повновласті луцьким міщанам на ведення братських справ) бачимо сімох Гулевичів (на 46 всіх підписаних), взявся до організації братства в Луцьку — і сама Гулевичівна-фундаторка приложилася потім до Луцького братства, заповівши йому всі ті невеличкі ресурси, якими могла розпоряджати під кінець життя. Поза тим план організації обох нових осередків цілком паралельний, і це, як я зазначив, дає нам повне право й можливість використовувати подробиці луцького організаційного плану на доповнення того, чого не дають нам наші київські документи про організацію київську.
     Луцьке братство організовувалось цілком на взірцях братства Львівського, і з того можемо міркувати, що за львівським прикладом укладалися й київські порядки, в часах тутешньої організації. Раз на рік, у неділю антипасхи, загальні збори братства сходяться для відібрання рахунку від старшини і вибору нової управи. Вибираються чотири старші брати, з яких два мають ключі від скриньки братської (інкасують і видають гроші); третій має ключ від "скарбцю церковного", де та скринька переховується; четвертий веде рахунки приходів і видатків, з котрих обраховуються на річних зборах перед братією. Щонеділі, по утрені, відбувають вони сходини, під проводом пресвітера Братської церкви, "розмовляючи о речах своїх" (біжучих), а раз на місяць збирають усе братство на "схажку" по обіді, обсилаючи всіх "знаменем своїм братським". Всі братчики, з виїмком далеко осілої шляхти, зобов’язані на таку схажку прибути, щоб виплатити свою місячну вкладку. На ці збори "на звиклім місці", в домі братськім, має бути стіл застелений, на нім положене Євангеліє, братська скринька і свічі запалені. Священик, а в його неприсутності старші браття проспівають "Достойно", потім читається "предсловіє": "Сиє богоугодноє, законноє, церковноє братство Духом Святым"... (слідують тексти, аналогічні з "Уписом" Київського братства). По цім відчитується "порядок братський", і потім запитують присутні: "Панове братия, кто бы што вЂдал належного быти братцтву абы оповЂдал; а кто бы теж повинен был отдати вину или доход який брацтву, абы отложил", а на кінець: "Єсли кто справу маєт яковую до брацтва или до кого колвек, абы справовал"; при тім застерігається, що "брат яко простый, неумЂєтный будучи", не міг би сам своєї справи відповідно "преложити", то міг взяти собі "достойнЂйшого брата, который бы справу его объяснити умЂл". "Отправивши справы свои вмЂсто жартов непотребных книги абы читани были и розмовы о речах законних и ку збудованю належачих". "З найвыших сил повинни братія старатися о оздобЂ церковной и о казнодЂи (проповіднику) добром уставичном, и о школЂ — яко бы молодь вихованя и цвиченя своє, им пристойнеє, з стараня отцов своих мЂли". "Презвитера дбалого и чулого в повинности своюй и милостника науки повинни держати и во всюм єго слухати и шановати: о такового ся старати, за которым бы яко за пастыром йдучи збавеня своєго доступили: а недбальцу и неумЂєтного в писмЂ яко на срамоту и на упадок свой не повинни терпЂти: намнЂй, єго однак не строфуючи (не роблячи закидів) в житю єго, тылько просячи, абы на єго мЂсце пожиточнЂйшому за благословенієм архиєрейским уступил". Нові братчики зголошуються на братськім зібранні до пресвітера і заявляють, що будуть додержувати братський порядок. Тоді такий новий брат цілує хрест, що тримає в руках пресвітер, дає руку всім братам і складає до братської скриньки 6 грошей. Всі справи і "намови" мають зіставатися "в своюм завартю" (в секреті), і за "виношеннє" винні караються братським судом. Братчик, котрий би собі "легце важил напоминаня", зроблені йому на зібраннях братських, підпадає умовному вилученню, "поки аж ся обачит", і з таким інші братчики не мали за той час входити в ніякі зносини, під загрозою кари, і це оповіщається "в цілім зібранню людей"; хто ж не "обачиться", очевидно, виключається назавсіди.
     Трохи згодом, як я зазначив, луцькі братчики рішили, що їм "прикладом иных порядных братств церковных, киновион то єсть общежитиє законников регулы св. Василія Вел., на том мЂстцу при церкви на той братской фундовати пилная єсть и ґвалтовная потреба; а то для того жебы c тым общежитиєм духовных мудрЂйшим и святолюбившим мы братіа церковная, немощнЂйшая и около житейских забавнЂйшая в єдином ярмЂ послушания Христова тягнучи и єден другому помагаючи и заровно працуючи, Двояко над иных болший овоц в виници Христовой учинити, и сами спасаючися и ближних спасению услужити латвЂй могли смо". При тім було уставлено "постановленіє порядноє межи братством свЂцким и духовным, сирЂчь игуменом и иноками обцаго житіа", з свого обов’язку ктиторів Цього новозаложеного Братського монастиря, і на те, "жебы то на часы потомныє статичне без помЂшаня тривати могло, хотбы ся особы в киновии розмаитыи перемЂняли, бо гды бы смо того тепер на початку не постерегли, як то правда, же "што голова то розум", так то бы было, же што бы был игумен, то бы своє што новоє з вымыслу и выналЂзку власного привносил, и так бы речи уставичне мішати мусЂли".
     З цього статуту варто відзначити такі пункти щодо функцій нового монастиря. Братія може, за ознайомленням братства, відставити ігумена, "єлибы был самовластный и самострастный", і на його місце іншого з-межи себе обрати. Ігумен має право після трьох напімнень і братству ознайомлень брата безчинного з общежиття вилучити. Мусить він пильнувати, щоб у монастирі було з кільканадцять ченців, так щоб він мав: "духовника, казнедію, священика благоговійного, диакона, уставника, екклесиарха (скарбника речей церковних), иконома, полатного (скарбника речей господарських), братий двох для доставання ялмужны, кухара, послушника, даскала". "Для позверховної церковної оздоби" мусить утримувати "на трапезЂ общой" "протопсалта то єсть спЂвака старшого и учителя школного 1, и о иных млоденцах до спЂвання згожих отцевско промышлял и єсли таковыи трафят, нам (братчикам) их презентовал, и з нами посполу о их прожиток старался. А для справованя всіх тых млоденцов и всеи школы и для постерЂганя их порядков маєт игумен з братією брата з-межи себе на то згожого ректором обрати, который як дидаскала так и спудеєв в их повинностех на каждый день постерЂгати и в чотири недЂли (що чотири тижні) екзамен — чого ся научат — чинити будет повинен, от них жадноє заплаты за науку не беручи, a жебы дЂток врученых лЂта молодые марне ся не теряли, за которых учителеве личбу Богу чинити мусят".
     
     
       1 Тут "учитель шкільний" означає учителя співу в школі, себто той самий старший співак мав учити школярів церковного співу.
     
     
     "Ігумен з братією маючи всяке стараннє про церковний порядок, всяку оздобу и окраси", повинні вважати, щоб у всім, що дотикає "благочиния в церкви", все сповнялося згідно з церковним уставом святих отців, давнім місцевим звичаям і стариною (старожитности) всеї руської церкви. Коли щось належало б викинути, додати або змінити, то ігумен, зібравши всіх, духовних і світських, має то подати і вивести доводи слушні й збиті на оборону тої зміни, і як се це буде Духові святому і розумові противно, то неодмовно позволити на се, а як ні — то справедливо заборонити".
     
     Поза тим на духовну частину братства покладаються такі обов’язки: "Ігумен має про церкву духовну, себто члени Христові, так печалувати і старання мати, як про власну душу і спасення своє: має безнастанно про це думати, інших радитися і з нами, буваючи на кожних сходинах, спільно промишляти, яким способом вівці Христові пасти і в вівчарні ховати, тих, що від віри відпадають, назад привертати, малодушних і хитких укріпляти, боязким серця додавати" і т. д. "А що церковна оборона найбільше до духовних належить, тому домагаємося, аби в кожній справі щодо церкви чи братства, котра б була задана до суду, чи тут, чи деінде, ігумен з котрим-небудь братом ставився персонально, боронив її й стояв аж до смерті, за божою поміччю; а від нас з братства, як шляхти, так і міщан кілька осіб буде ставитися там, котрим то буде доручено, і на те буде йти кошт з братської скриньки. Бо коли ми приймаємо братство з духовними з різних причин, то найбільше все-таки на те, аби вони як особи більш забезпечені були нам оборонцями в суді" 1.
     
     
       1 Памятники, І, с. 39-40.
     
     
     Братчики, укладаючи цей статут, як бачимо, посилаються на приклад "інших порядних братств церковних", і тут можна думати про братство Київське або Віленське, — але не Львівське, бо у Львові монастир св. Онуфрія, що стояв під братським патронатом, зовсім не відогравав такої великої ролі в житті свого братства. Але з київськими вказівками правила луцьких статутів сходяться близько і можуть служити для близької ілюстрації київської практики — з незначними змінами, відповідно до реальних взаємовідносин київських сил.
     В київських актах 1632 р., котрими означались відносини різних корпорацій братства до П. Могили як його "старшого брата, опікуна і оборонці" (уряд такий братськими статутами й дотеперішньою практикою не передбачався, тому вимагав докладного означення його відносин до інших органів братської організації), передусім також і визначаються ці дві половини — братство духовне і світське.
     Вони не мають конкретних своїх організацій як корпорації, але виступають виразно, як і в Луцьку, як дві окремі половини, і братчики духовні видають окрему грамоту в справі нових взаємовідносин братства (до Могили і його наступників, архімандритів печерських). Братство чи коло духовне в Києві має своїм головою митрополита як найвищого місцевого представника української церкви — звідси його вплив і значення в церковно-просвітніх справах братства; пізніш воно перетворюється в фактичну зверхність і власть над братством; в Луцьку тому відповідає позиція православного луцького владики — бувшого ігумена Чернчицького монастиря, але він був тільки номінальним владикою і тому не мав такого значення. Номінальне старшинство в Київському братстві належить, як і в Луцьку, місцевій шляхті: вона перша видає грамоту Могилі, іменем своїм і всіх уписних братів, але це старшинство гонорове. Реальне значення лежить, з одної сторони, в руках духовної братії, з другої — в руках Війська Запорізького як останнього рішаючого чинника в усіх справах, де мала себе виявити фактична сила. Але репрезентативне, гонорове значення шляхти сильно підчеркується в кожнім випадку. Не тільки в відносинах до уряду, де братство представляється виключно як організація шляхетська — шляхетське братство милосердя, що головною або й єдиною своєю метою має заснування шпиталя для убогих і калік з "людей рицерських на послугах Річи Посполитої, в різних битвах покалічених": заслугами цієї шляхти "на Україні", в боротьбі з неприятелями св. хреста король мотивує і свою згоду на шляхетську братську фундацію 1. Але і всередині братства шляхті як ініціаторам, мовляв, і старшому станові дається перше слово. Найслабше ж виявляє себе в Києві — і статутарно, і фактично — сектор міщанський: його ледве знати тут, глухо згадують або й не згадують зовсім чи то з мотивів тактичних, чи, може, й фактично мало прикладався, це трудно сказати.
     В згаданій грамоті гетьмана Петражицького виразно згадуються "дорочні старости, від усього братства обрані", і "спільна рада всього братства" 2, котрим належить завідування економічною стороною його життя. 
     
     
       1 Памятники, II, с. 405.
       2 Там же, с. 419.
     
     
     Нема сумніву таким чином, що структура братства в першу добу його існування повторяла відому нам братську конституцію, дану прикладами Львівського братства. Правдоподібно, й зверхній обряд був той же. Але далі ми не маємо ніяких ближчих звісток ні про ці братські сходини, вибори, обрахунки, ні імен тих "рокових старшин", і не можемо сказати, як довго цей зверхній братський обряд заховувався в Києві. Мабуть, під рукою автократа Могили він звівся на таку пусту формальність, що потім і сама обрядовість ця підупала, і братство як організація цілком покрилося Братським монастирем. Почалось це дуже рано: уже в листуванні з московським урядом, 1620-х років, що велось іменем "всіх о Христі братіях братства церковного київського, духовних і мирських", пишуть листи просто "ігумен і старці" 1.
     Коли треба було говорити з урядом польським, виступав іменем братства сектор шляхетський. Коли треба було сказати важне слово "на відсіч противовірних", закликалось козацтво. У внутрішніх відносинах братством був Братський монастир, фактична філія Печерського монастиря, як ми бачили.
     Крім того, що печерська колегія репрезентувала собою в тім часі інтелектуальну українську силу, скупчувала в собі найбільшу суму знання, ерудиції й досвіду в церковних і національних справах, яким розпоряджав Київ і вся Східна Україна, — це мотивувалось також і тим, що Братський монастир мав "цвічити", виховувати не тільки православну молодь, але й "іноків молодих", "способом монастиря по закону Св. Василія" 2. 
     
     
       1 Памятники, II, с. 404.
       2 Там же, с. 399.
     
     
     Лавра не організувала власної школи, власного новіціату, тому Братська школа мусіла служити також духовним семінаром на потребу монастирів і передусім своєї митрополії — Лаври.
     Повної залежності Братського монастиря і братства ні від Печерської Лаври, ні від митрополії його фундатори не хотіли. Першим ділом випросили вони право ставропігії від патр. Феофана і пильнували, щоб її чим-небудь не порушити. Тому такий дразливий настрій у київських кругах викликали чутки, що митрополит з владиками задумують обмежити права братства і, уставляючи потім відносини братства до печерського архімандрита в особі Могили, патрони братства застерігали, що спеціальні права, признані за Могилою, належать тільки йому персонально "як братові уписному" і ні в чому не касують церковної автономії братства, його ставропігії.
     Але поза цією формальною стороною братство все-таки було не більш як філією Печерського монастиря, наділеною певними спеціальними дорученнями, духовно ж, ідеологічно нерозривно зв’язаною з печерською монашою громадою; і це треба мати на увазі, і для вияснення цього я перевів цей довгенький перегляд питання. Громадською київською організацією Київське братство, властиво, не було відразу, і чимдалі громадський елемент у його організації не розвивавсь, а навпаки зникав і атрофіювався, все далі відходячи від львівського прототипу міщанського братства в бік науково-педагогічної філії Печерської Лаври.


http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur90611.htm

ПОХІД ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА НА БРАСЛАВ — ПОЧАТOK ЖОВТНЯ, НОВІ ВІСТИ, ПОВОРОТ ПІД ЖВАНЕЦЬ.
     
     
     В польськім таборі з приводу листів Хмельницького і відомостей привезених Паліцким та иншими вістунами в останніх днях вересня відбувалися довгі і часті сенаторські наради над сим питаннєм: чи далі зіставатися під Камінцем і приложити всі сили до ліквідації сучавського епізоду, чи йти на Україну-використовувати несприятливу ситуацію козацької сторони. Інформації, на яких спирався король й инші прихильники наступу на Україну, резюмуються так: Татар у Хмельницького нема, він і не дуже їx сподівається, хоч часто по них посилає; чернь збиратись до нього не хоче- так переказують відомости привезені Паліцким в “авізах з-під Камінця”. “Татари відступили від Хмельницького; чернь він силоміць виганяє (на війну), але та не хоче його слухати” (реляція Каліньского). “Хмельницький уступив з військом за Дністер (роз.: Дніпер), просить милосердя і на всякі умови згодиться” 1). “Лишився без всякої сили, бо чоло реєстрових козаків післав на одсіч під Сучаву, мало що лишивши при собі, а чернь, побачивши, що Татар немає, не хоче до нього збиратись” 2).
     Арґументи опозиції против походу викладала промова великого маршалка Юрия Любомірского 3). Він уважав помилкою вже те, що король вислав польське військо під Сучаву і сам ішов під Камінець, підтримуючи сю сучавську експедицію і стягаючи на себе закиди, що сили Річипосполитої, час і видатки вжито на ратованнє стороннього володаря-воєводи Стефана. Але кидати нездобутою сю фортецю-або “курничок”, як його зневажливо назвав промовець і пускатися в рискований похід на Україну- здається йому ще менше оправданим: неприятель зістається в тилу, звязок з союзними військами розривається; у тих, що облягають Сучаву, настрій упаде: “народи сі мають вдачу легку й плоху”. Против сього виставляють такий арґумент, що дальше стояннє виголодить Камінець, “antemurale нашої вітчини”; але на се відповідь: треба взяти способи, щоб королівський обоз взагалі не нищив краю, бо при теперішній ліценції війську на пустошеннє міст і сіл король виголодить цілу Польщу. Пускатися ж на Україну цілком небезпечно-особливо не маючи певних відомостей, “добрих язиків”, як тепер. Коли неприятель піде против королівського війська і змусить його в якій небудь несприятливій місцевості до бою, воно, на гадку промовця, не зможе йому противстати. Але певніш, що він не стане змушувати до бою, тільки десь візьме в облогу-а се значило б повну загибіль Річипосполитої і самого короля. Поза тим які можливости? Викликати неприятеля на бій-неможливо; розложити на Україні військо тепер коли непогода жене вже під дахи-не підходить. Стати обозом в таку пізню пору, і далі під зиму-так само!
     Виводи були досить справедливі, але король був сильно ображений критикою його тактики, і з гнівом висловився про неї, що вона “пресумційна”, подиктована упередженнєм, тому він не вважає погрібним на неї відповідати. Маршалок був тим дуже ображений, написав до канцлєра листа, де виводив, що таким трактуваннєм у сенаторів відбирається свобода слова і думки. Канцлєр на се досить різко відповів, що маршалок цілком недорічно вдався в критику того, що вже сталось і його не можна поправити, а в вину королеві його ставити не можна, бо він розпоряжався походом за порадою сенаторів 4).
     Король і сим разом пішов за радою тих, які вважали потрібним наступати на козаків в глибину України, або притакували таким бажанням короля-кінець кінцем нам трудно зміркувати, хто кого властиво підбивав на се: король своїх повірників- чи навпаки. “Король хоче зимувати в Київі, дай Боже щасливо” 5). “Хоче навідати й Чигирин, а коли буде можна-то й Татар Буджацьких”, в їх кочовищах 6). Такі були обозові гасла. Війську дано наказ наступати на Бар і відти на Браслав 7). За сей час прийшли відомости про смерть Тимоша; капітуляція сучавського війська здавалась безсумнівною й скорою, се розвязувало руки для наступу на Україну: молдавські, семигородські, мунтянські полки покінчивши з Сучавою мали йти з королем на козаків. До Сучави посилано Гувальда з артілєрією і заразом Маховского з дорученнєм за всяку ціну договоритися з козацькою залогою і Лупуловою дружиною, як ми знаємо 8). А король став лагодитися на Бар і Браслав.
     Але не встигло військо, в негоді і голоді 9), розмахнутися добре до сього походу, як серед королівського осередку наступила нова зміна в поглядах і оцінці ситуації. Може не лишилася без впливу критика опозиції, поведена нею доволі енерґійно і гостро, як бачимо,-вдаряючи в голосні кимвали шляхетської свободи думки і слова. За привід же послужили трівожні вісти від молдавського воєводи Стефана, що взяв на себе обовязки інформування польського уряду про козацькі, татарські й турецькі новини. Останнього дня вересня прийшли від нього такі відомости, що хан таки рушив в поміч Хмельницькому, і козаки наступають 10). Від Лупула перехоплено листи до жінки, з запевненнєм, що їй іде поміч від Хмельницького і хана-аби тільки тиждень ще потрималася 11). Король і його штаб рішили занехати свій похід і вертати назад на волоську границю-виправдуючися неможливим станом доріг для походу в глибину України 12).
     Автор “Нарративи так описує сей новий поворот справ: “Хоч не согірша була рада далі триматися Камінця, але щоб не здавалось, що ми нічого не робимо, рушили ми під Наборовичі, а звідти під Зеленицю і стали тут табором, сподіваючись, що третього дня станемо обозом під Баром, а відти скоро-поки неприятель зможе дати нам відправу від Білої Церкви, рушимося під Брацлав. Але тим часом як ми починаємо сей похід під Бар і по старому крутячись замісць одної милі даремно проходимо три з кіннотою і піхотою, Стефан господар, мабуть міркуючи, що не добре йому буде по нашім відході,-майже слідом за нами дав знати, що його люде на свої очі бачили, як Буджацька Орда всідала на коней і в дорогу заходила ханові, що спішиться на поміч козакам. А нуреддін-султан з 20 тис. вже й прийшов до козаків, і дає знати, що хан рушив з усею силою, і так спішиться під Білу Церкву, що його тільки що не видно з тими Кримськими, Ногайськими, Добрудзькими й иншими ордами-в тих краях ще не бувалими. Обміркувавши знову на кількох сенаторських нарадах, почали наші гудити той спішний похід під Бар з-під Камінця і за краще стали вважати ретіраду і відступ назад. Військо і богато старих полковників не радо приймали сю зміну-особливо то даючи під увагу, що коли що то власне такий несподіваний відступ підійме дух у неприятеля, що саме тепер корився, і се може бути причиною дальшої конфузії. Коли війдемо до Браславщини-там достаток поживи, без котрої не можемо воювати козаків, коли і саме підданство, витерпівши стільки прикрости, пристане до нас, і ми зможемо поборювати хлопів хлопськими ж силами. Але перемогли рації тих, що намовляли до ретіради, а то тим більше, що подавано під увагу, як то не годиться тим відступом видавати на небезпеку наших союзників і сучавчиків; також і те, що краще тут чекати ланове військо, аніж дати йому привід до повороту додому, коли ми відси підемо (на Україну). А нарешті те рішило справу, що саме під той час перейняли наші листи від Хмельницького і старого господаря Лупула, з повідомленнєм про скору відсіч-аби тільки вони до їх приходу протрималися. Взагалі підчас того нашого відступу всі правдоподібности були про наступ і наближеннє великих неприятельських сил, і побоювання, щоб він нас не заскочив десь на болотах і переправах та не привів до якої небудь конфузії, як під Зборовим. І так думавши про Брацлавщину, Білу Церкву й Чигрин-відразу як захоплені вихрем, стали думати про Жванець-що вже в попередніх нарадах пропонувався для безпечного заложення табору, і з наріканнями і криками всього війська до нього почали завертати. Шостого дня нашої ретіради на те місце прийшли і насипавши на фронті шанці для гармат, розгостилися тут спокійно з військом-цілісінькі три місяці нічого не роблячи, тільки нищачи се військо-польське і чужоземне. Через Дністер збудовано якось міст на кошах-для отримування живности з Волощини, і для переходу звідти нашого війська та сподіваних підмог від союзників, а наоколо висипано шанці для кращої безпечности”.
     Сучасне листуваннє вповні потверджує се оповіданнє участника-в дечім суб'єктивно закрашене, але в фактах і в передачі настроїв очевидно вірне. Так в цитованих “авізах з-під Камінця 29 вересня” читаємо: “Тому що здобуттє Сучави протягається, а про слабі сили Хмельницького єсть певна відомість, ми завтра рушаємо на Бар, а відти на Брацлав,-бо там має бути сильна залога. Плян не може бути инакший як тільки такий, щоб військо розложити на Україні, бо самий вже зимовий час наступивши не позволить воювати, а осінні непогоди нас розгонять; та нема так дуже і з ким, бо певного війська нема більше, як 14 тис., і ті викопавши Німцям яму, самі до неї впадуть; наші хоругви звивають і тікають” 13). Гулевич пише з обозу до брата 5 жовтня: “Король одержав відомість від господаря волоського, що Хмельницький орди мати не буде. А без неї не може мати значіння його союз з старим господарем, і одсіч Сучаві-що вже більш як шість тижнів пробуває в облозі, не може бути успішна; хочби прийшла, то війська зібрані під Сучавою: мультанське, угорське, волоське-з новим господарем, і нашого 5 тисяч зможуть противстати тій силі. Тому король рушив на Україну під Бар, а звідти радив наступати далі-бо сама воєнна пора. Але на другім нічлігу, коли ми були під Зеленцями, прийшли від господаря листи, що хан рушився з усею силою. Король й. м. ще з-під Камінця післав кілька під'їздів на Україну-між ними Каліновский, староста браславський був напереді з немалим відділом,-король чекав від них відомостей, чи будуть у згоді з волоськими, і 4-го вернувся Кароль Потоцкий з під'їзду сам і сотника привів, того ж дня і від п. Каліновского і з Волощини від господаря і п. Кондрацкого потвердженнє: Сефер-казі aґa йде на переді з військом, а за собою має хана, і вже Волохи що під Сучавою стали хвилюватись. Тому король, порадившися з сенаторами і з нами деким із війська, згодився з доводами, щоб вертати назад. По-перше-щоб війську дати не тільки догідні кватири, але щоб і прогодованнє могло бути добре-з такого краю, звідки лекше запровіянтуватись. По друге-аби не стратити війська свого -що його під Сучавою 5 тис., а особливо чужоземної піхоти й армати. По третє-аби союзним князям і їх (військам) додати охоти й серця до помочи на неприятеля. Бо неприятель буде вживати всіх засобів, аби розірвати наш братній союз, і маючи сили-коли вже й Орди прийшли і донські козаки-схоче пустити свої загони до середини (краю), аби нас відтягнути для охорони своєї землі. Се таки й краще було б, ніж чуже просо обганяти, але що сталось то сталось, й инакше бути не може” 14).
     Нарешті ще такі обозові відомості з 9 жовтня: “Вчора дав знати господар, що 29 вересня хан з усею силою мав рушити на нас, підтримуючи козаків у їх ребелії. Через те замисли королівські-(іти) на Браслав на Україну-мусіли змінитися, і що було військо з-під Камінця поступило аж під Зеленицю, то тепер повертаємо з усею силою нашою-мабуть під Жванець, бо там і про поживу лекше промишляти, і з угорським та мунтянським військом порозуміватися-куди б неприятель не хотів іти. Бачу, що ся відомість турбує панів радних (сенаторів): що багато радять, а мало з тих рад виходить; але відомости ведуть до того, щоб ставши під Жванцем усіми силами здобувати Сучаву-бо їй уже в поміч іде Буджацька орда. Як бачу-звабила Кримську орду лакома річ: скарби (сучавські)” 15).
     Приволікши тяжкі обози з барського шляху над Дністер під Жванець і розташувавшися тут, покріпили свої душі сучавським тріумфом над Тимофієвим військом. “У нас під Жванцем тоді, 15 октября, весела ґратуляція при Те Deum laudamus і які тільки могли бути в обозі урочистости. Посли від семигородського, волоського, мультанського (господаря) бажали в. кор. мил. дальших воєнних успіхів, і за одержані дарунки навзаєм одержали упоминки” (Нарратива). З приємністю також була прийнята відомість про погром своєвільного козацького рейду, вчиненого з-під Чернигова на литовську територію: приблизно одночасно з сучавською капітуляцією литовське військо побило сих наїздників під Мозирем 16).
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Міхалов. c. 684.
      2) Тамже ст. 688.
      3) Ся промова Любомірского, очевидно, стала тоді дуже популярна, містить її збірка Міхаловского с. 673 (без імени Любомірского) і збірка Ґоліньского (з іменем), с. 652; скорочений переклад її подає Коховский с.382. Речником походу на Україну він виставляв воєводу руського Лянцкороньского-але промова вложена в його уста настільки риторична, що викликає підозріннє, чи не скомпанував її сам Коховский (с. 381-2).
      4) Лист Любомірского до канцлєра у Міхаловского с. 676, також у Ґоліньского с. 661, Ос. 1453 с. 364 й ин., відповідь канцлєра в ркп. Осоліньских 339 ст. 32; її надрукував Шайноха, Obrazy kr?lewi?t polskich, але Кубаля вважав її фальсифікатом: Любомірский згадував, що той лист канцлєра, який був поширений, був написаний під диктат короля і пущений між публіку замість автентичної. З новіших істориків виступ Любомірского різко осуджує, в тоні канцлєра, Равіта-Ґавроньский II с. 263.
      5) Міхалов. с. 680.
      6) Тамже с. 683.
      7) Тамже c. 681, 683, 685. Доні с. 561.
      8) Вище с. 592-3.
      9) От як описує королівське військо в тім же листі Гулевич: “Нема з ким вести війни: чужоземний жовнір хобчи й хотів що небудь робити, то не може-бо не наївся, і в хаті давно не був: від перших днів травня волочиться полями як худоба. А наші польські шарпачі, що здерли в Короні, то у Львові пропили та на любовні забави витратили; накупили атласових жупанів, і то вже на спині від панцирів подерлося, а довгі поли повтинали, бо в непогоді забрукались як спідниці, і так тепер куці й обдерті. Воліли пропити ніж на овес для коней ховати, а тепер і напитися не мають за що-а то хлопи добрі тільки як напються. Така міліція сього року ледви аби на щось нам придалась”-Міхалов. с. 671.
      10) Доні пише “під 2 жовтня”: “Листи від волоського (господаря), що прийшли сюди вчора, цілком замішали попередні постанови. Пише, що його післанці, вислані до Царгороду, переходячи Татарською країною, бачили орди, що простували до сих сторін. Вони запевняють, що хан з усею силою має сісти на коня 28 вересня. Ся звістка змушує змінити пляни”.
      11) Міхалов. с. 686.
      12) Доні 8 жовтня: “Видно постійну ласку провидіння над нашим королем, бо коли б він був пішов на Бар, як задумував, попав би в явну небезпеку через дуже лихі дороги: Татари з своєю швидкістю могли б на них значно більше доказати ніж ми-обтяжені несчисленою скількістю возів, і ті що облягають Сучаву не витримали б, поки б ми барилися в дорозі”. Пор. варшавську депешу в Documente IX. І ч. 71.
      13) Міхалов. с. 673.
      14) Міхалов. с. 678-9.
      15) Тамже с. 685.
      16) Акты Х с. 39-40. Міхалов. ч. 274.


http://litopys.org.ua/suspil/sus16.htm

КРИШТОФ КОСИНСЬКИЙ
    Рік і місце народження невідомі, за походженням польський шляхтич. Вступив у конфлікт за володіння маєтком Рокитне із князями Острозькими, а в грудні 1591 р. на чолі загону запорожців захопив резиденцію князя Януша Острозького Білу Церкву. У 1592 р. К. Косинський почав напади на містечка й села, зокрема на Трипілля та Переяслав. Наприкінці 1592 р. на чолі великого загону К. Косинський вступив на Волинь. У січні 1593 року був розгромлений військами князя К. Острозького під містечком П’яткою (неподалік Чуднова, Житомирщина). Поданий нижче лист із присягою козацького гетьмана і написаний після тієї поразки. Але влітку 1593 p. K. Косинський знову піднявся супроти Острозьких, рушивши на Черкаси, і був розбитий О. Вишневецьким, а його самого забив слуга О. Вишневецького. Див. про це повстання «Острозьку війну» С. Пекаліда.
     
     
     
     
ЛИСТ З ПРИСЯГОЮ ПРО ПРИПИНЕННЯ ВІЙНИ ПРОТИ КНЯЗІВ ОСТРОЗЬКИХ
     від 10 лютого 1593 року
     
     Я, Криштоф Косинський, на цей час гетьман, і ми, сотники, отамани, все лицарство Війська Запорозького, зізнаємо цим листом нашим, що, незважаючи на великі доброчинства й ласки ясновельможного пана Костянтина князя Острозького, воєводи київського, маршалка землі Волинської, старости володимирського, які його милість протягом усього свого життя, внаслідок своєї милостивої панської влади, виявляв усьому військові й кожному з нас зокрема і багато добра чинив; а ми, забувши про все це, немало прикрості і збитків завдали як самому йому й діткам його, так і слугам та підданим його милості, і ласку їхньої милості до себе порушили; а їхня милість, будучи під П’яткою, усі вчинки наші, після принижених і ревних прохань наших і після заступництва багатьох знатних людей, зі своєї милостивої ласки, як християнські панове, не бажаючи проливати нашої крові, нам вибачте. Тому ми, усе лицарство вищеназваного війська, обіцяємо і присягою своєю стверджуємо: з цього часу пана Косинського за отамана не мати і на його місце іншого на Україні протягом чотирьох тижнів поставити і потім перебувати слухняними його милості королеві, не чинячи ніякого розмиру зі сторонніми сусідами панств його королівської милості, жити за порогами на вказаному місці, ні постоїв, ні приставань, ні збитків, ні кривд не мати й не чинити в державах і маєтностях їхніх милостей князів та їхніх приятелів, його милості князя Олександра Вишневецького, старости черкаського, та інших, котрі в цей час перебувають із його милістю; також не підманювати до себе слуг із маєтностей і держав їхньої милості, утікачів, зрадників і слуг їхньої милості в себе не переховувати й видавати; зброю, коли б то не було взяту в замках, містах і державах їхніх милостей, крім трипільської, повернути; так само повернути хоругви, коней, худобу і рухоме майно, узяті в маєтках їхніх милостей князів; крім того, відіслати від себе челядь обох статей, котра є при нас; вічно жити у князів, їхніх милостей, у попередній любові, ніколи не приставати до жодної людини, що проти їхніх милостей, а навпаки, служити їм. На всі ці вищезгадані кондиції, подані нам від їхніх милостей князів, ми, усе військо, присягаємо вічно, свято й непорушно, не вишукуючи причин для порушення, зберігати і за ними на вічні часи діяти. А присяга наша полягає у таких словах: я, Криштоф Косинський, ми, сотники, отамани, все лицарство Війська Запорозького, один за одного і кожен з нас за себе присягаємо Господу Богу у Трійці єдиному, котрий сотворив небо і землю, у тому, що ми всі і кожний зокрема маємо і повинні всі вищевказані кондиції, на цьому листі нам подані їхньою милістю князями Острозькими, цілком і непорушно, не вишукуючи ніяких причин для порушення, утримувати і згідно з ними вічно чинити з їхніми милостями, а не проти їхніх милостей панів, приятелів, слуг і підданих їхніх, — у цьому допоможи нам, Господи Боже! Якщо ж ми неслушно присягнули, то скарай нас, Господи Боже, на душах і на тілах наших, у теперішньому і майбутньому віках! А для ліпшої вірності й вічного нашого затвердження я, Косинський, цього листа власною рукою своєю підписав і печать свою приклав; ми всі також наказали прикласти до цього листа війському печатку, і котрі з нас уміли, до нього руки свої підписали; просили те саме зробити і їхню милість панів вельможних, які були при цьому: його милість пана Якуба Претвича з Гаврон, каштеляна галицького, старосту теребовлянського; пана Олександра князя Вишневецького, старосту черкаського, канівського, корсунського, любецького, ловицького; пана Яна Тульського, войського теребовлянського; пана Вацлава Боговитина, хорунжого землі Волинської; пана Василя Гулевича, войського володимирського, що їхні милості на прохання наше зробити рачили а і, приклавши печатки свої до цього нашого листа, рачили підписати руки свої. Діялося під П’яткою року божого 1593, місяця лютого 10 дня.
     
     Криштоф Косинський рукою своєю; Іван Кречкевич, писар військовий, іменем усього війська рукою; Якуб Претвич із Гаврона своєю рукою; Олександр князь Вишневецький, староста черкаський; Вацлав Боговитин, хорунжий волинський; Василь Гулевич, войський володимирський; Ян Тульський, войський теребовлянський
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     ПРИМІТКИ
     
    Український переклад беремо з книги: Яворницъкий Д. Історія запорізьких козаків. — Т. II. — Львів, 1991. — С. 63 — 64; оригінал надруковано за: Архив Юго-Западной России. — Т. І. — Ч. 3. — С. 53 — 57.
     а Рачили — зволили.


http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur60604.htm

БОРОТЬБА ПОЛЇТИЧНА: ЗНАЧІННЄ ЛЇТЕРАТУРНОЇ ПОЛЄМІКИ, НЕМОЖЛИВІСТЬ ПОРОЗУМІННЯ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВА НА КОРИСТЬ УНЇЇ, ЗАХОДИ ПРАВОСЛАВНИХ НА СОЙМАХ — СОЙМ 1597 Р., ПРАВОСЛАВНІ ПОЗИВАЮТЬ ВЛАДИКІВ НА СОЙМОВИЙ СУД, НЇБИ УСТУПКА ПРАВИТЕЛЬСТВА; СОЮЗ ПРАВОСЛАВНИХ З ПРОТЕСТАНТАМИ-КОНФЕДЕРАЦІЯ 1599 Р., ПРОЯВИ МАЛОДУШНОСТИ — АДРЕСА 1598, НЕВДАЧА СУДУ, НОВІ АТАКИ НА ПРАВОСЛАВНИХ.
     
     
     Ся лїтературна боротьба православних з унїятами прояснила відносини й розвіяла без останку ілюзії, які пускали перед тим пропаґандисти унїї, а може й самі щиро мали такі гадки — що перехід з православія на унїю се легкий, непомітний крок, трохи не саме тільки признаннє старшинства папи (пригадаймо книгу Скарґи). Полєміка відкрила очі на глубоке проваллє, яке зарисувало ся між тими що перейшли під зверхність римської церкви й тими що зістали ся вірними церкві східнїй. Ті контрасти, — продукт тисячолїтньої відмінної культурної й суспільно-полїтичної еволюції, що ріжнили сьвіт західнїй і східнїй, римський і візантийський — починали проявляти себе й тут, відколи унїятська частина української церкви й суспільности переступила ту фатальну границю й почала приподобляти ся до науки, поглядів, напрямів латинської церкви. Правда, вона не розривала вповнї з старою візантийською традицією, з обрядом, з лїтературною й артистичною стороною старої віри, з її культурною стороною взагалї. З другого боку — хоч православна сторона старала ся, по реакції, відсвіжити свої звязки з грецьким сьвітом, з візантийською культурою й традицією, але сей рух був слабкий в порівнянню з культурними впливами латинського сьвіту, яким підпадала й православна суспільність, її школа й письменство. Се зменьшувало трохи той фатальний роздїл між православною масою й унїятськими відщепенцями в сфері культурній, але в сфері чисто церковній, доґматичній роздїл був величезний. 
     Лїтературна полєміка виказала се зовсїм ясно на перших же кроках, і тим мабуть поясняєть ся певне ослабленнє її енерґії, помітне по перших її роках. Коли вияснило ся, яка неперехідна безодня дїлить доґматичні погляди сеї й тої сторони, коли полєміка українських православних і унїятів сходила на старі дороги полєміки Греків з Римлянами — сими відвічними паралєльними дорогами можна було йти в нескінченність без всякої надїї коли небудь стрінути ся й порозуміти ся. Православна сторона на перших же кроках своєї полєміки показала, що вона розуміє глубокий контраст доґматичної сторони обох таборів, що вона сильно стоїть на своїй позиції й потрапить її оборонити від всякого нападу. З другого боку сторона унїятська стала на становищі латинської доґматики й її засобами повела війну, й зачіпну й відпорну. Супроти того переконати противника не було нїякої надїї — можна було тільки скріпити своїх в почутю своєї моральної сили й правоти. Поза тим иньші моменти, иньші способи боротьби мали рішити про будучність обох ґруп. 
     Правительство робило з своєї сторони все, що могло, для скріплення впливів і сили унїятської ґрупи. 
     Ставши на тім становищі, що перехід на унїю владиків в нїчім не змінив їх прав і власти, і вони зістають ся єдиною законною властю для всїх людей грецького закону, — правительство наказує послух владикам і силкуєть ся всїх православних привести до послушности їм, як своїм законним пастирям 1). Коли б се удалось, то річ зводила ся до того тільки, щоб з часом всї єрархічні місця замістити унїятами. Право патронату давало королеви на се певну спромогу, і вже від 1595 р., як ми бачили, король роздає владицтва під умовою, що кандидат буде держати ся унїї 2). Правительство й далї всю енерґію свою звертало в сїм напрямі, а поки зіставали ся ще між єрархією противники унїї, старало ся їм на кождім кроцї дати почути свою тяжку руку, та їх коштом зміцнити позиції і сили унїятів. Так король наказує відібрати Печерский монастир від його ігумена Никифора Тура, участника православного берестейського собора, й віддати митропол. Рогозї (поводом служило обвинуваченнє в ростратах монастирського майна і що Тур не прийняв сьвящення) 3). Так само Лещинський монастир в Пинщинї король наказав відібрати від Елисея Плетенецького, також участника берестейського собору — також за непосьвященнє, й віддав холмському владицї Збируйському 4). Жидичинський монастир велено відібрати від Гр. Балабана і віддати владицї Терлецькому 5). Берестейське брацтво король віддав під власть владики Потїя й наложив баницію на всїх, хто був би йому непослушним 6), і т. д. Правда, не завсїди сї розпорядження сповняли ся: київський воєводський уряд (кн. Острозького) нїчого не зробив, щоб сповнити королївське розпорядженнє, й Печерський монастир зістав ся далї в володїнью Тура; так само відборонили Балабани Жидичинський монастир. Але тенденція правительства була зовсїм ясна, й православна суспільність мусїла напружити всї свої сили, аби положити край сїй полїтицї, що засуджувала православну церкву на вимертє. 
     Коли рішення православного берестейського собору, предложені королеви, не були сповнені: унїя не була уневажнена, а владиків унїятів не скинено, навпаки — король став цїлком по сторонї унїятського собору 7), православні, як постановили вперед, рішили доходити своєї справи на соймі. Домаганнє, щоб унїю уневажнено й владиків-відщепенцїв скинено, було внесено православною шляхтою на грудневі соймики 1596 р. і на деяких, особливо українських, переведено резолюцїї по мисли православних. Але на иньших, не вважаючи на поміч протестантів, що підтримували домагання православних під окликом релїґійної свободи (охорони постанов конфедерації в сїй справі), сї домагання не були прийнятї так виразно, а деякі соймики навіть взяли в оборону, з становища релїґійної свободи, право владиків свобідно поступати в дїлї релїґії 8). Се не ворожило успіху православним на соймі, і дїйсно, як і на попереднїм соймі, так само й на веснянім соймі 1597 р. домагання православних не були підтримані посольською палатою. Коли посли київського воєводства поставили перед нею постулят, щоб була захована на далї єрархія православна, не унїятська, постулят сей не знайшов співчутя у посольської палати, а коли три днї пізнїйше православні посли, щоб зробити пресію на палату, заявили, що не будуть займати ся нїякими справами, поки посольська палата не підтримає in corpore перед королем їх домагання в справі православної єрархїї, — палата просто відмовила 9). 
     Супроти сього православним послам прийшло ся вислати до короля тільки свою власну депутацію разом з протестантами. Устами звісного нам виленського посла Гулевича вона жадала від короля, щоб владиків унїятів скинено і на далї єрархічні посади роздавано тільки православним, инакше грозила, що православні посли зірвуть сойм. Але на се вона дістала досить різку відповідь, що дїло унїї рішене берестейським собором, а при тім канцлєр приточив, що протестанти як Гулевич властиво не мають голосу в православній справі. Ще слабше підтримана була православна справа в сенатї, бо з сенаторів тільки оден Острозький осьмілив ся виразно порушити релїґійну справу й зробити закид королеви за нарушеннє прав православної церкви 10). Навпаки другий давнїйший стовп православія — Скумин-Тишкевич уже виступав в оборонї унїї, а протестантські сенатори досить загально тільки підтримували справу православних. Покладаючи ся на се, правительство не тільки не вважало потрібним робити які небудь уступки православними, а навпаки — виступило різко против їх опозиції. Слїдом по депутації православних король зажадав від кн. Острозького, аби поставив перед королївський суд екзарха Никифора, і всї заходи кн. Острозького, аби оборонити екзарха та облекшити його долю, були даремні. Навпаки, король тепер на кождім кроцї давав відчути свою неласку старому князеви, і той в роздражненню нарештї поїхав з сойму перед його закінченнєм. Не вважаючи на те, що нїяких переступств Никифора довести не можна було (його обвинувачувано в шпіонстві в Польщі, в інтересах султана, і в тім, що в Волощинї він поробив великі шкоди своїм поведеннєм), справу його тягнули далї, держачи в вязницї 11). По скінченню сойму королївський суд рішив справу Никифора відложити, доки вишукають ся деякі документи й сьвідки, потрібні для роз'яснення справи, але тим часом його всадили до вязницї в Мальборку, де він і вмер кілька лїт пізнїйше. Православні-ж не могли віддячити ся правительству за його відпорність навіть зірваннєм сойма, бо він і без того зійшов на нїщо, наслїдком роздражнення, яке зарисовувало ся все сильнїйше між шляхецькою суспільністю та королем. 
     Не осягнувши нїчого сею дорогою, православна суспільність — про шляхецьку говорю, бо ж вона тільки могла активно виступати в сїй сфері, — пробує вдарити на противну сторону формого суду. Волинська шляхта через своїх соймових послів покликала з початком 1598 р. на суд соймовий владиків Потїя і Терлецького за самовільно, без нїчийого уповажнення, підданнє православних під власть папи і такеж самовільне відлученнє від православного собору в Берестю та заложеннє, разом з католиками, свого осібного синоду, на котрім кинули вони клятву на православних. Добачаючи, що тим владики нарушили свої присяги й обовязки, права православної церкви й закони держави, посли жадали, щоб владики уступили ся з своїх урядів і підпали карам за нарушеннє прав 12). Справа ся пішла на весняний сойм 1598 р., але на нїм не була трактована. Король заклопотаний був своєю справою — хотїв дістати відпустку з Польщі, щоб їхати в Швецію ратувати свою шведську корону, і всякі дражливі справи старав ся відсунути й можливо злагодити. В відповідь на домагання православних він пообіцяв їх справу розглянути на будучім соймі і видав такого змісту грамоту. Вона була важна з принціпіального боку тим, що тут правительство вперше було змушене признати роздїл який став ся в руській церкві: „митрополитъ и никторые владыкове, такожъ и духовенства и много людей релЂи кгрецкоє.. приступили до згоды зъ костеломъ римскимъ католицкимъ, а другиє зась тоєжъ релЂи греческоє приступити до неє не хочуть, о што межи ними контроверсиє и трудносты были” 13). Як ми знаємо, досї правительство стояло на тім становищі, що унїя — дїло рішене зовсїм правильно і формально, грецька церква приступила до римської й далї творить одностайне тїло під властю своєї єрархії, котру повинні всї люде „грецької релїґії” признавати й слухати ся 14). 
     Приготовляючи ся до обіцяної розправи на найблизшім соймі, за дволїтню перерву православні постарали ся зміцнити свій союз з протестантами, що були їх вірними помічниками в сих лїтах. Весною 1599 р. став ся в Вильні зїзд православних і протестантів, маґнатів і шляхти. З протестантської сторони задумувано рід релїґійної унїї з православними: протестантські духовні мали зїхати ся до Вильна, а кн. Острозького попросили, щоб привіз учених людей з православного духовенства з Волини, аби дорогою богословських діспут привести до порозуміння коли не у всїх, то принаймнї в деякій части релїґійних питань 15). Острозький відкликнув ся на сей плян дуже симпатично, намовив дїйсно кількох духовних осіб, Греків і Українцїв, поїхати на зїзд, і на зїздї виступив з промовою, де висловив горяче бажаннє злуки церкви протестантської й православної. Але православні духовні були настроєні більш розважно і поспішили прохолодити соломяний запал князя. Вони заявили, що православні не можуть зробити нїяких уступок, і злука можлива тільки така, що протестанти приймуть православні доґмати, і що взагалї нїяке порозуміннє не можливе без згоди й уповажнення царгородського патріарха. Рішено отже вислати до патріарха лист від протестантських настоятелїв, з прошеннєм, щоб патріарх з свого боку помагав сїй злуцї, а тим часом прийшлось обмежити ся уложеннєм союзу полїтичного. Протестанти й православні звязали ся в формальний союз — конфедерацію. Супроти неприхильної полїтики правительства, супроти кривд і насильств, які дїяли ся протестантам і православним, вони постановили виступати солїдарно всюди і скрізь, боронячи силами протестантів справи й інтереси православних, і навпаки 16). А для повсечасної сторожі й охорони тих інтересів установили т. зв. ґенеральних провізорів, з виднїйших людей, православних і протестантів 17). 
     Поміч протестантів була тим потрібнїйша православним, що серед самої православної суспільности, так однодушно настроєної против унїї зпочатку, замітне було ослабленнє, малодушність, переходи в стан унїатсько-католицький. Я вже згадував, як оден з стовпів православя Скумин-Тишкович на соймі 1597 р. виступив уже з обороною унїї. В р. 1598 з'явила ся адреса, підписана звиш тридцятьма особами з поміж української, головно волинської шляхти, де заявляло ся признаннє для духовних, що потрудили ся для справи унїї, і протест против тих, що в союзї з ріжновірцями виступають против унїї 18). Адреса звернена до короля й сенату й була, правдоподібно, дїлом Потїя. Вона мала, очевидно, підкріпити прихильну для унїї полїтику правительства. І хоч між підписаними не богато бачимо людей з якогось погляду визначних, вона все таки служить симптомом, що полїтика правительства в інтересах унїї, неприхильність її до православної опозиції, відсуваннє від сенаторських місць, достоєнств, урядів, староств, держав і „иньших користних функцій”, на яке скаржили ся вони в актї конфедерації 1599 р., не лишали ся без впливу на настрій сеї шляхецької суспільности. 
     І правительство не забарило ся показати, що його нїби уступка, зазначена грамотою попереднього сойму, була тільки хвилевим маневром, а воно з своєї полїтики не має заміру попускати. На жаль, подробиць про заходи православних на соймі нїяких не маємо. З того, що соймовий суд над владиками став ся в неприсутности православних 19), можна здогадувати ся, що вони демонстративно облишали сойм ще перед тим судом. Очевидно, причиною могло бути тільки відпорне становище правительства. Але сойм і без того розлїз ся з нїчим, і сей відїзд православних мав тільки моральне, а не формальне значіннє; він розвязав руки правительству, і той соймовий процес владиків зійшов на просту формальність. Позвані перед короля владики заявили, що вони сьому судови не підсудні й тільки для вияснення справи поясняють, що їх перехід на унїю був відновленнєм давньої злуки руської церкви з римською, занедбаної тільки останнїми часами. Король з сенаторами прийняли до відомости се поясненнє, й королївська грамота оповістила, що як позвані владики так і вся иньша унїятська єрархія мають спокійно уживати своїх бенефіцій і прероґатив, користати з усїх своїх єрархічних прав, і що з сею постановою кінчить ся „завішеннє” всїх релїґійних процесів, проголошенє королем на попереднїм соймі 20). 
     Се було знаком для нових атак на православних зі сторони унїатсько-католицької, й Потїй, виведений незадовго перед тим королем на митрополиче становище на місце помершого Рогози 21), з подвоєною енерґією повів кампанїю в інтересах унїї. З титулу митрополита силкуєть ся він захопити в свої руки Печерський монастир, підбити під свою власть львівського владику, яко свого суфраґана (в 1604 р. він навіть їздив до Львова, пробуючи опанувати сю діецезію); висловляє переконаннє, що добре натиснувши на Копистенського, можна б і його змусити до послуху, і дїйсно не лишає його без своєї „опіки”, як гірко скаржив ся Копистенський 22). Злучивши в одних руках митрополїю з Володимирською катедрою, розпоряджаючи більшими засобами, більшими матеріальними силами, різкий, шорсткий, неперебірчивий, повний непогамованої енерґії Потїй як у попереднїх роках, так ще більше тепер виступає головним борцем і промотором унїї, тим часом як Терлецький, ображений тим, що його поминули митрополїєю, й инші унїятські владики держать ся більш пасивно. 
     Але й православна суспільність держала ся. Певні познаки утомлення й розчаровання, правда, помічаємо ми у декотрих по тій новій неудачі — приміром у самого кн. Острозького, що сповіщаючи львівських братчиків про сумний результат соймового процесу, радив їм терпеливо зносити нинїшнї недогоди, в надїї на зміну неприхильної полїтики короля 23). Але сї прояви зневіря не нарушують загального образу відпорности, яку проявляють православні на кождім місцї супроти заходів правительства й унїятської єрархії, Потїя головно. В Володимирі, в Київі, в Вильнї і Львові, всупереч королївським листам, засудам, банїціям оберегають вони православних духовних на їх позиціях і з боку короля викликають тільки все нові й нові грамоти, погрози карами, грошевими штрафами і т. д. 24). Православні стояли на тім становищу, що поки король не сповнив своєї обіцянки (даної на соймі 1598 р.) — не заспокоїв спору православних з унїятами, доти тріває „суспенсія” всїх спорів, і православних неможна рушати з їх позицій. І їх рішуча опозиція й міцна постанова — зривати сойми, доки їх бажання не будуть приняті королем під розвагу, вже готовили їм побіду над полїтикою правительства. 
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Див. напр. накази київському маґістрату — Акты Зап. Рос. IV ч. 124, або наказ мозирському старостї — ibid ч. 126 (с. 597). 
      2) Акты Зап. Рос. IV ч. 85, 86, Акты Ю. 3. Р. II ч. 9,11. 
      3) Архивъ уніат. митроп. І ст. 153, Акты Зап. Рос. IV ч. 123. 
      4) Акты Зап. Рос. IV ч. 112. 
      5) Архивъ Югозап. Рос I. VI ч. 57-8. 
      6) Акты Зап. Рос. IV ч. 122, пор. Archiwum domu Sapieh?w І ч. 192. 
      7) Грамота з 15 грудня 1596 — Акты Зап. Рос. IV ч. 114. 
      8) Рішеннє витебського соймика: О mitropolita: iesli b??dzi, wolno mu b??dzi?, iesli nie b??dzi — ia mu tego zусz? (витяги з протоколів ґенерального соймику в. кн. Литовського у Жуковича op. c. с. 240. 
      9) Виїмки з дневника сойму у Голубева П. Могила І с. 46-7, варіанти з недрукованої рукописи у Жуковича op. c. с. 263-4. 
      10) Текст у Жуковича додатки с. 589. 
      11) „Справа о. Никифора” — Акты Зап. Рос. IV ч. 117, виїмки з дневника у Голубева і Жуковича op. c. Лїтературу давнїйшу — розвідки Кудрінского і Жуковича (т. V прим. 11) заступила новїйша праця Жуковича (Сеймовая борьба). 
      12) Акты Зап. Рос. IV ч. 128, Архивъ Ю. 3. Р. І. VI ч. 86-88. 
      13) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 86. 
      14) Неясним зістаєть ся, чи се було добровільною уступкою правительства, чи був в тім напрямі якийсь сильнїйший натиск на короля з боку сойму. В процесї за Жидичинський монастир згадуєть ся, що відложеннє справ між унїятами й православними сталося „за попартьемъ кола рыцерского”, а король в пізнїйшій грамотї згадує про „прошення и усиловання „певних осіб”. Архивъ Ю. 3. Р. І. VI ч. 102 (с. 261), Гарасевич с. 240. 
      15) Витяг з протестантського проєкту у Лукашевича Dzieje koscio?u helweckiego I с. 117, і начерк такої конкорданції ibid. c. 120. 
      16) В інтересах православних акт сеї конфедерації підносив такі точки: конфедерація 1573 р. забезпечила роздаваннє православних урядів тільки православним, і з становища її має бути поборюване роздаваннє православних бенефіцій або володїннє ними людьми що відступили від православної церкви; вказано на противзаконне змушуваннє до послушности папі кандидатів при роздаванню бенефіцій, на кривди православним по містах, на те, що православних — як і протестантів поминають при роздаванню урядів і достоєнств; постановлено противити ся відбиранню яких небудь церковних маєтностей і бенефіцій і т. и. 
      17) Акт конфедерації у Лукашевича І с. 124. Історія зїзду у Венґєрбского Slavoniae reformatae 1. IV с. 478, також у Лукашевича op. c. і О koscio?ach braci czeskich, Макарія т. X. 
      18) Реґеста в Архиві западнорус. митропол. ч. 229, в повнім текстї видана в старій книжцї Жоховского Соllоquium lubelskie (1680) с. 38. 
      19) Се згідно каже й королївська грамота про суд над владиками („сторона поводовая” по її словам „одбігла тої справи”), і кн. Острозький в однім з листів (Акты Зап. Рос. IV ч. 152: „безъ бытности и вЂдомости и насъ и пословъ нашихъ”). 
      20) Грамота в Актах Зап. Рос. IV ч. 150, з ориґіналу, з датою 16/III 1600; в старих унїятських друках фіґурує з датою 25/III. 
      21) Дати смерти Рогози не маємо, вмер він не пізнїйше липня 1599 р., бо вже в серпнї писав король до папи в справі обсади митрополїї Потїєм — Theineri Monumenta III ч. 205. 
      22) Supplementum ad hist. Russiae monum. ч. 186, пор. низже с. 577. 
      23) „За чимъ и въ тымъ укривженью в. милостямъ инакшей рады не даю, тылко быти терпеливыми а чекати змилованья божого: азали вжды з милосердья своєго святого и серце и хуть єго кор. милости до того наклонит, яко бы нЂкого нЂ въ чемъ не кривдити и овшемъ кождого при своимъ... (зоставити) будет рачил” — Monum. confrat. ч. 497. 
      24) Архивъ западнорус. митроп. ч. 232, Archiwum. d. Sapieh?w І ч. 389 і 391, Зубрицкого ЛЂтопись с. 90 й ин. Як образок Потїєвих „манєр” в боротьбі з православними і взагалї ілюстрація тодїшнїх відносин цїкавий епізод з володимирським сьвящеником Мартином. Потїй казав його вхопити в церкві оружною рукою й коли його привели перед Потїя, в церковних ризах, до катедри, Потїй власною рукою ударив його „в губу”, до крови розбив лице, казав убрати його в ризи, потім розібрати, сам вистриг йому голову на хрест, а потім присутному цирулику казав обстригти на голо. — Архивъ І. VI ч. 122. 


http://litopys.org.ua/gramvkl/gra05.htm

[Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год / Под ред. В. Антоновича и К. Козловского. — К., 1868. — С. 61-89.]

     31.
     Грамота Сигизмунда I, подтверждающая дарственную запись Анны Гриньковой, ея зятю, Черкасскому боярину Ивану Жубрику, на села, лежащія въ Кіевскомъ повЂтЂ: БЂхловцевъ, Остапковцевъ, Лисуновцевъ и Новоставковъ; на пасЂки, лежащія надъ рЂками: Быстрикомъ, Раставицею, Гуйвою и Гуевкою, и на села, лежащія въ Черкасскомъ повЂтЂ: Михліево, Орловецъ и Линчинцы. Король разрЂшаетъ Жубрику владЂть упомянутыми селами, подъ условіемъ, что онъ будетъ служить изъ нихъ военную службу. 1539, іюля 3.
     
     Przed nami, deputaty s?du g??wnego trybuna?u lubelskiego, na rok terazniejszy, 1602, ze wszystkich wojewodztw korony Polskiej obranemi i wysadzonemi, gdy przytoczy?a si? sprawa, za pozwem mi?dzy urodzonym panem Fedorem Roznoszy?skim i ma??onk? jego, jej mo?? pani? Krystyn? Zubryk?wn?, powodow?, a wielmo?nymi ich mo?ciami: xi?ciem Joachimem Koreckim, woiewodzicem Wo?y?skim i pani? Ann? Chodkiewiczown?, pozwan? stron?, a to o niewr?cenie przez pozwanych powodom pewnych spraw, listu, zapisu Hry?kowej Anny Znoki (sic), na zapisanie pewnych sieliszcz panu Iwanowi Zubrikowi i ?onie jego Bohdanie, drugiego listu kr?la jego mo?ci Zygmunta, na potwierdzenie tego? zapisu danego, trzeciego listu kr?la jego mo?ci Zygmunta Augusta potwierdzenie tego zapisu Hry?kowej Zubrykowi danego, i kontrowersii oboch w tej sprawie obudwu stron, s?d niniejszy g??wny trybunalski, gdy te prawa, przywileje pozwanym nakaza? do aktykowania w xi?gi odda?, wtedy, stoi?cy u s?du niniejszego, pozwani oddali sprawy te do ksi?g, ktore s?d ninieszy g??wny trybunalski dla wpisowania do ksi?g przyjmuj?c, przed sob? czyta? kaza? i gdy byly czytane, list kr?la Zygmunta tak si? w sobie ma: »Zygmunt, Bo?? mi?o?cia kr?l Polski, wielki xi??e Litewskie, Ruskie, Pruskie, ?mudzkie, Mazowieckie i innych. Bi? nam czo?em bojarzyn Czerkaski, Iwan Zubryk, i powiedzia? przed nami, i? teszcza jego, Hry?kowa Anna, stawszy przed wojewod? Kijowskim, hetmanem naszym dwornym, dzier?awc? Owruckim, panem Andrejem Jakubowiczem Niemirowiczem, s dozwoleniem jego mo?ci, zapisa?a jemu, zi?ciowi swemu, i dziewce swej, ?onie jego Bohdanie, i ich dzieciom i potomkom po?owice s eliszcz swoich, w powiecie Kijowskim, na imie: Biech?owc?w, a Ostapkowc?w, Lisunowc?w, Nowostawk?w, tak te? i pasiek ich, do tych sieliszcz przynale??cych, w Czeremosznej, w Radostawie /62/ nad Bystrykiem, w Ostapkowie i we wszelakich pasiekach, tak nad rzek? Rastawic?, jako i nad Hujw? i Hujewk?, i pi?t? cz??? swoje, od bliskich jej przysz??, ku temu te? ta teszcza jego zapisa?a jemu i ?enie jego, c?rce swej, i ich potomkom sieliszcza swoje otczyzne, w powiecie Czerkaskim, na imie Mchliewo, Orlowiec, i Linczy?ce ze wszystkim, iako si? one sieliszcza z dawna w sobie maj?, na co i list sw?j zapisny, pod piecz?ci? pana wojewody Kijowskiego, ?e mu da?a, kt?ry on przed nami pok?ada?, i bi? nam czo?em, aby?my mu dali nasz list i to jemu naszym listem potwierdzili na wieczno??, o czem ?e i pan wojewoda Kijowski, za nim uprzejmie ??daj?cy, do nas pisa?; a tak my, listu jej zapisnego opatrzywszy, i z ?aski naszej na ??danie pana wojewody Kijowskiego i na czo?o-bicie jego to?my uczynili, po?owice tych sieliszcz w Kijowskim powiecie: Bich?owic?w i Ostapkowc?w, Lesunowc?w, Nowostawk?w i te te? sieliszcza w Czerkaskim powiecie: Mchlijewo, Or?owiec, i Linczy?ce, potwierdzamy tym naszym listem samemu Iwanowi Zubrykowi, i jego ?onie, i dzieciom, i potomkom ich na wieczne czasy, maj? oni te sieliszcza, i s pasiekami wy? mianowanemi, na siebie dzier?y? i u?ywa? we wszystkim, jako si? w sobie . . . . . . . . . . . zapisnego, tej Hry?kowej, a s?u?b? ziemsk? s tego nam maj? s?u?y?; i na to dali?my ten nasz list, do kt?rego i piecz?? nasz? przy?o?y? kazali. Pisan w Krakowie, pod lato Bo?ego narodzenia 1539, m-ca julii 3-go, indykta 12. U tego listu piecz?? j-o kr?lewskiej m-ci, a podpis r?ki w te s?owa: Michaj?o, pisarz. Kt?ry list s?d niniejszy do ksi?g g??wnych trybunalskich wojew?dztwa Kijowskiego zapisa? kaza? i jest zapisan, i ten wypis jest wydany. Pisan w Lublinie, Antoni Ro?en de Ro?no, Judex trib. pallat. Crac. Sawicki Albrycht, starosta Mielnicki, dep. w-wa Podlaskiego, Jerzy Horski-Drucky, deput. w-a Kijowskiego, Jan Podoski, starosta Roza?ski i Malijowski, deput. w. Mazowieckiego, Iwan ?ozka, pisarz ziemski Kijowski; corrigowa? Hersowicz.
     
     Сообщено В. Антоновичемъ.
     
     
     
     
     
     32.
     Грамота Сигизмунда-Августа, подтверждающая приговоръ третейскаго суда о разграниченіи имЂній князя Василія Ковельскаго и князя Андрея Михайловича Сангушковича-Коширскаго, состоявшійся въ 1539 году и подтвержденный уже въ то время Сигизмундомъ I. 1553, октября 26.
     
     ЛЂта Божого нароженія 1569, генваря двадцать шостого дня. /63/
     Пришедши на врядъ замковый, передмене, Павла Григоровича Оранского, на тотъ часъ будучого подстаростего володимерского, служебникъ князя Лва его милости Александровича Сангушка Коширскаго, Олехно Порадничъ Защитовский, показалъ листъ его кролевское милости, Жикгимонта Августа, пана нашого милостивого, потвержоный, которымъ его королевская милость рачилъ потвердити старосте Луцкому, князю Андрею Михайловичу Сангушковича-Коширскому, деду князя Лва Коширскаго, листъ также потвержоный короля его милости, славное памети, Жикгимонта, пана отца своего, которымъ первей того, его кролевская милость, славное памети Жикгимонтъ, листъ комисарский князя Александра Збаражскаго, а маршалка его королевское милости, пана Петра Загоровского, а пана Федора Гулевича, и пана Петра Калусовского, ижъ они з руки его и князя Василя Михайловича Ковелского судями, на рокъ зложоный, на кгрунтъ земеный, промежку именей ихъ, выездили и граници певные и вечистые вчинили, рачилъ потвердити, яко ширей и достаточней на листе потвержономъ его королевское милости, пана нашого милостивого, описано есть. И просилъ мене Олехно Породничъ Защитовскій именемъ князя Лва Коширского, пана своего, абы тотъ листъ его королевское милости, потвержоный, въ книги замковые вписанъ былъ; я того листу его кролевскее милости огледавше и достаточне его вычитавши, слово отъ слова въ книги замковые уписати казалъ, который такъ ся въ собе маетъ: »Жикгимонтъ Августъ, Божю милостью король Полский, великий князь Литовский, Руский, Пруский, Жомоитский, Мазовецкий, и иныхъ. Билъ намъ чоломъ староста Луцкій, князь Андрей Михайловичъ Санкгушковича и покладалъ переднами листъ короля его милости, славное памети, пана отца нашого, которымъ его кролевская милость рачилъ ему потвердити листъ комисарский князя Александровъ Збаражского, а маршалка нашого, пана Петра Загоровского, а Федора Гулевича и Петра Калусовского, ижъ они, зъ руки его и князя Василя Михайловича Ковелского, судями на рокъ зложоный выездили и границы певные и вечистые межи именей ихъ вчинили, якожъ на томъ месте судовомъ весь поступъ справы ихъ широкими словы есть описаный, который есть слово въ слово, въ томъ потверженю короля его милости пана отца нашого, описанъ, и такъ ся онъ въ собе маетъ: Приказанемъ господаря короля его милости, мы, судьи, зъ руки князя Василя Ковелского, я, Александро Федоровичъ Збаражский, а Петръ /64/ Богдановичъ Загоровский, ключникъ, и городничий, и мостовничий Луцкий, а зъ руки князя Андрея Михайловича Коширского Федоръ Гулевичь, а Петръ Колусовскій, смотрели есмо того дела, штожъяко князь Василей Ковелский такъ и князь Андрей Коширскій, будучи въ Кракове пригосподари его милости, еднане межи себе принели передъ маршалкомъ волынское земли, старостою владимерскимъ, княземъ Федоромъ Андреевичомъ Сангушковича, а передъ подскарбъимъ земенимъ, маршалкомъ и писаромъ господаря короля его милости, старостою Слонимскимъ, имети Боговскимъ, державцею Дорсунискимъ и Зелвенскимъ, паномъ Иваномъ Горностаемъ, а старостою Мстиславскимъ, маршалкомъ господарскимъ, княземъ Василемъ Андреевичемъ Полубенскимъ, а подскарбимъ дворнымъ, державцею веленскимъ, паномъ Иваномъ Андреевичомъ, ижъ они на томъ застали, и листы еднаные межи себЂ подавали, и рокъ подъ страченемъ права приняли, на земли выехати промежку именей ихъ князя Василева — именя Хотешова, а князя Андреева — именя Речицы, а въ другомъ местцы, промежку другихъ именей ихъ князя Василевыхъ — именей Секуня, Гридковичъ, Шушковъ, Городища, Шайна, а князя Андреева — именя МЂзова, — ино мы на тотъ зложоный рокъ на первый выехали, межи именей ихъ Хотешова и Речицы, пытали есмо въ князя Василя списку, на вголъ разрезаного, котораго самъ оповедитъ въ КраковЂ, ижъ мелъ на тотъ рокъ положити, которая половица того списка въ князя Андрея Коширского, подъ печатю и съ подписю руки пана Ивана Горностая, подскарбего земского; ино князь Василей на тотъ рокъ поведилъ, ижъ того списка въ себе не маю, и передъ нами его не положилъ, а князь Андрей половицу того списка на вголъ разрЂзаного, с печатю и с подписью руки пана Ивана Горностая, положилъ, и тежъ, ведле листовъ еднаныхъ, записныхъ, поставилъ осмънадцать сведковъ з великого князьства Литовского, с которыхъ же тыхъ осмнадцать сведковъ мелъ князь Василей Ковелский обрати шесть человЂковъ, а куды тые шесть человЂковъ, пресегнувши, мели завести, туды, яко князь Ковельский, такъ князь Коширский, по тымъ врочищамъ тыежъ границы мели держати на вечные часы; ино князь Ковелский тыхъ шести сведокъ не обралъ и ку присязе ихъ не велъ, а призволилъ на то куды тые осмнадцать светковъ заведутъ без присяги, — потоля хочу держати на вечные часы, якожъ тые сведки повели, ведле того списка старого, на вголъ разрЂзаного, по тымъ врочищамъ, по старымъ границямъ, — на первей, поченши отъ Солина бо- /65/лота и къ Вадичу мосту, а отъ Вадича мостка черезъ цоля и къ дубу и лесу Росоши до Косны Луки, а отъ Косны Луки въ лесъ, который надъ озеромъ Серчемъ, а отъ того угла леса черезъ озеро Серче, куды есмо пали побили, а отъ того озера Серча идетъ болото Осовское по половини того болота Осовского, а тымъ болотомъ Осовскимъ у волесъ и Олсомъ до речки Гамы, — туды есмо грани зарубили, а тою речкою Гамою въ болото Радовское, а отъ болота Радовского и граници Лядское Ратенское мы, по тымъ вышемененымъ врочищамъ, куды тые осмънадцать сведковъ завели, грани зарубали и копци закопали, и вже князь Василей Ковелский и люди его Хотешовские черезъ тые грани и врочища в сторону князя Коширского не маютъ ни чимъ ся вступовати, — ни поль, а ни сеножатей, ни бчолъ, а ни дерева бортного не маютъ мети, а ни рыбы ловити, и ни которыхъ вжитковъ не маютъ мети. A князь Андрей Коширский и люде его Речицкие, черезъ тые граны и врочища в сторону князя Ковелского такъ же не маютъ ничимъ ся вступовати, — ни поль, ни сеножатей, а дерева бортного не маютъ мети, а ни рыбъ ловити, — маютъ ихъ милость по тымъ врочишамъ и гранямъ твердо а неотменно держати на вечные часы под тыми заруками, которые въ листахъ ихъ еднаныхъ естъ описаны, на штожъ они сами зволили и приняли, а потомъ есмо приехали на тые земли, межи именей ихъ князя Ковелского — именей Секуня, Гридковичъ, Шушковъ, Городища, Шайна, и промежку именя князя Коширского — МЂзова, ино о тые земли въ листахъ еднаныхъ такъ есть описано, ижъ мелъ князь Ковелский выбрати зъ именя князя Андреева, зъ Мезова, шесть человековъ, а куды тые люди дванадцать чоловековъ, згодившися, мели завести, потомъ они на обее стороны мели держати на вичные часы, а если бы межи тыми людми мела быти розница, тогды князь Ковелский мелъ выбрати зъ именя князя Федора Андреевича, маршалка волынское земли, староста владимирского, зъ Сереховичъ, трехъ чоловиковъ, а князь Коширский также мелъ выбрати трехъ чоловековъ съ тогожъ села, зъ Сереховичъ, а тая вже шесть человековъ куды заведутъ и на томъ присягнутъ, то они, яко князь Ковелский, такъ и князь Андрей Коширский, маютъ то они, держати на вечные часы, ино ихъ люди дванадцать чоловековъ промежку себе се згодили; а такъ мы, яко князь Ковелский, такъ и князь Коширский, водле еднаныхъ листовъ своихъ, выбрали зъ села князя, старосты его милости володимерского, зъ Сереховичъ, шесть человЂковъ, тыя шесть человЂ-/66/ковъ на первей повели насъ, поченши отъ старого копца Кия черезъ болото и черезъ Хилковы нивы на Волнушковое болото, по половини того болота, мимо лесокъ Волнушкий и къ Сторожове горЂ, мимо села князя Ковелского, Гридковичи, на болото, на Оранъ, и чрезъ Олесецъ, а отъ толь черезъ поле, просто до дороги, которая идетъ отъ Шайна до Городища, а тою дорогою поехавши, а отъ тое дороги до Сосны, просто до Петы, которая Сосна надъ дорогою, што отъ Шайпа идетъ къ Гридковичомъ, въ которой Сосни грани, и къ которымъ гранямъ князь Василей, и князь Андрей, обадва сами сезпали, штожъ еще за отца, князя Януша, тые они грани, межи Шайна и Мезова, съ княземъ Андреемъ зарубали, и поведили намъ тые сведки, куды есмо вели, то есть по праву земля князя Андрея Коширского Мезовская, а по леву князя Ковелского, тыхъ именей его: Секунская и Шушковская, Городищъская, Шаенская, и на томъ местцу князь Ковелский тыхъ шести человековъ, Сереховицкихъ, которыхъ они сами обрали — князя Андреевыхъ третъ сведковъ: старца Вантюха, а брата его Федора и Степана, а своихъ трехъ сведковъ тежъ: Сенка Дешковича, а Сидора, а Юска ку присязе ихъ повелъ, якожъ тые шесть светковъ на томъ присягнули куды есмо вели, то есть по праву земля князя Коширского, Мезовская, а по леву князя Ковелского, тыхъ именей его вышъпоимененыхъ. A такъ мы, ведлугъ заведеня и присяги ихъ, по тымъ вышемененымъ врочищамъ грани зарубали и копцы закопали, — то оны маютъ держати и по тымъ гранямъ на вечные часы, и вже князь Василей Ковелский и люде его не маютъ черезъ тые грани, межи всихъ тыхъ именей, которые суть вышей описаны, въ землю князя Коширского ни чимъ ся вступовати, ни поль тамъ пахати, ни сеножатей, ни дерева бортного и жадныхъ вжитковъ не маютъ мети, а князь Коширский и люде его также въ сторону князя Ковелского, черезъ тые грани, ни чимъ ся вступовати не маютъ, ни поль, ни сеножатей, а дерева бортного, и жадныхъ вжитковъ не маютъ мети, то они маютъ по тымъ гранямъ твердо а не отменно держати на вечные часы; а еслибы хто зъ нихъ мелъ чимъ съ того выступиты, або хотелъ знадене наше и тые границы по тымъ врочищамъ зрушать, тотъ маетъ заплатити господару королю его милости тисячу копъ грошей, а стороне другую сто копъ, а заплативши тые заруки предся маютъ то они по тымъ гранямъ, водле листовъ своихъ еднаныхъ, Краковскихъ, и водле знайденя нашего, держати на вечные часы. A што ся доты-/67/ четъ земли, межи именей ихъ и князя Ковелского, именей Ковля и Клевецка, а князя Коширского — именя Городелца, ино князь Ковелский, еще будучи въ Кракове, тую землю князю Коширскому поступилъ, и в листе своемъ едналномъ описалъ по тымъ гранямъ, куды князь Петръ Головня и панъ Олехно Козинский князю Андрею отъехали; ино и теперъ князь Ковелский тую землю князю Коширскому переднами поступилъ по тымъ границамъ, куды тые вышемененые суды грани зарубали и копци закопали, — а такъ мы суди зъ стороны князя Коширского посылали тамъ пана Гаврила Зброховича Воютинского, а вижовъ Луцкихъ, з уряду даныхъ, земянъ господарскихъ Гуляницкихъ Ивана и Сенка Гармошевича, а мы суди князя Ковелского посылали на свое местце Федора, дворенина господарського, который былъ писаремъ у князя Костентина, небожчика, а боярина его милости, пана Ивана Горностаева, подскарбего земского, пана Савицкого, и казали есмо имъ тыхъ граней и копцовъ поправити, — они тамъ ездили и потымъ гранямъ, першимъ, грани зарубали и копци закопали и намъ то отказали, и вже они, яко князь Ковельский, такь и князь Коширский, и люди ихъ, черезъ тыи грани не маютъ ни чимъ ся вступовати, ни поль, ни сеножатей, а ни дерева бортного, и жадныхъ вжитковъ не маютъ мети, того ихъ милости маютъ по тымъ границамъ, водле листовъ своихъ еднаныхъ, и водле знайденя нашого, твердо а не отменно держати на вечные часы под тыми заруками, которые суть въ листехъ ихъ, едналныхъ, описаны, якожъ они сами на все на то и заруки призволили и приняли, ижъ маютъ по тымъ врочищамъ и гранямъ твердо а неотменно держати на вечные часы. И на то дали есмо князю Андрею Михайловичу Коширскому, маршалку господаря короля его милости, сей нашъ листъ судовый з нашими печатми. Писанъ у Городелци, подъ леты Божего нароженя тисеча пятсотъ тридцать девятого року, месяца декабря двадцать девятого дня, индикта второгонадцать. Прото, кгды жъ оные комисары на рокъ зложоный выездили и на оныхъ земляхъ, ведле змовы и листовъ ихъ записаныхъ, в томъ ся справовали, и конецъ тому вчинили, мы огледавши того листа короля его милости, славное памети пана отца нашого, которымъ его кролевская милость рачилъ тотъ судъ умоцнити, и бачити в томъ речь слушную, на чоломъбите князя Андрея Коширского то вчинили. И на то дали ему сей нашъ, листъ, нехай онъ тотъ весь кгрунтъ ему отъеханый и присужоный спокойне на себе держитъ, и того вживаетъ по тымъ /68/ границамъ, которые в листе комисарскомъ меновите суть описаны, ведле первого листу короля его милости; на штожъ дали есмо князю Андрею сей нашъ листъ з нашею печатю. Писанъ у Кнышине, подъ лето Божого нароженя тисеча пятсотъ петдесятъ третій, месеца октебра двадцать шостого дня. Иванъ Горностай, воевода Новогородский, маршалокъ дворный, подскарбий земский.
     
     Книга Владимірская гродская, записовая и поточная 1569 года, № 919, стр. 25 на об.
     
     
     
     
     
     33.
     Грамота Сигизмунда I бурмистру и мЂщанамъ Черкасскимъ о томъ, чтобы они не безпокоили боярина Ивана Жубрика и принадлежащихъ ему имЂній, такъ какъ онъ владЂетъ ими законно, въ чемъ удостовЂрилъ короля разсматривавшій права Жубрика Кіевскій воевода Немировичъ. 1541, іюня 28.
     
     Zygmunt etc. woytowi, mieszczanom i wszystkiemu posp?lstwu miasta, naszego Czerkaskiego. ?a?owa? nam boiaryn Czerkasky, Iwan ?ubryk, o tem, i? woiewoda Kijowski, Hetman nasz dworny, dzier?awca Swis?ocki i Owrucki . . . . . . . . . . . . . Niemierowicz patrzy? te ziemie, sieliszcza i uchod?w pasieki, kt?re on, wed?ug przodk?w swych, a insze zakupnem swoim trzyma; o czem wytoczy?a si? na niego ?a?oba, gdzie? pan wojewoda Kijowski, tego miedzy wami dopatrzywszy, znalaz? jego by? w tem prawego, i te sieliszcza, uchody i pasieki jemu przys?dzi? i list sw?j s?dowy na to jemu da?, kt?ry ?e on przed nami pok?ada?, a wy przedsi? w to si? wst?pujecie, s tego iego wyciskacie, i krzywdy wielkie tam jemu dzia?acie, i wszelakie po?ytki st?d na siebie macie, a jemu w tem szkoda nie ma?a od was dzieje si?; przeto, gdy? przed takowym wojewoda Kijowskim by?o temu prawo i sprawa ta jemu jest przys?dzon?, przykazujemy wam, pod zar?k? nasz? stema kopami groszy, i?eby?cie w te sieliszcza, i uchody, i pasieki, i wszelakie po?ytki jego, wedle s?du i listu s?dowego pana wojewody Kijowskiego ni w co si? nie wst?powali, i s tego jego nie wyciskali, i ?adnych krzywd tak jemu nie czynili, i dali?cie mu w tem pok?j koniecznie; aby to inaczej nie by?o, ?eby on nam o to wi?cej nie skar?y?. Pisan w Wilnie, pod lato Bo?ego narodzenia 1541, m-ca junii 28, indykla 14.
     
     Сообщено B. Антоновичемъ. /69/
     
     
     
     
     
     34.
     Грамота Сигизмунда I, овруцкому державцЂ Криштофу Кмитичу, предписывающая ему возвратить поле, отнятое имъ у овруцкаго земянина Андрея Котяка. 1544, апрЂля 8.
     
     Roku tysi?c siedmset dwudziestego czwartego, miesi?ca decembra dwudziestego dnia.
     Na urz?dzie grodzkim, w mie?cie jego krolewskiey mo?ci Owruczu, przedemn?, Ianem Walewskim-Lewkowskim, namiesnikiem na ten czas podwoiewodztwa grodzkim genera?u wojewodztwa Kijowskiego, y xi?gami ninieyszemi, grodskiemi, Kijowskiemi, comparens personaliter urodzony jego mos? pan Bazyli Rapszty?ski, Skarbnik Derbski, — praevia manifestatione ten list od naja?nieyszego krola, Zygmunta trzeciego, sztylem ruskim pisany, do niegdy zesz?ego Krzysztofa Kmicica, protunc starosty Owruckiego, zbutwia?y et vetustate temporis przy ko?cach poszarpany y podklejony, quam primum zginiony ad manus devenit offerentis, ratione introcontentorum, dla wpisania do xi?g ninieyszych per oblatam poda? y temi iest, z ruskiego na polski wy?o?ony, inserowany s?owy: »Zygmont, Bo?? mi?o?ci? krol polski, wielki xi??e Litewski, Ruski, Pruski, Mazowiecki, ?mudzki y innych; dzier?awcy Owruckiemu, panu Krzysztofowi Kmityczu. Temi czasy ?a?owa? nam ziemianin Owrucki, Andrzey Kotiak, z synem swoim Iwanem, o tym, szto dei ktore dworzyszcze Kolesnikowskie tam, w Owruczym, jemu dali, na co? on y list, danine nasze, y te? list uwi?zszczy u siebie ma, iedno ty de tego dworzyszcza, niwy, ku swojemu gumnu w?asnemu w niego poodymowa?e? mocno, gwa?tem, y teraz ich ust?pi? nie chcesz, a w tym dei im od ciebie krzywda y szkoda wielka dzieje si?; przeto, ie?li b?dzie im tak, iako oni nam ?a?owali, b?d? te niwy y dworzyszcza ich y teraz przy nich, przykazuiem tobie, a?eby? tych niw za siebe iemu post?pi?, y przeto w one si? nie wtr?ca?; koniecznie aby to inaczey nie by?o, aby nam on w tym wi?ccy nie ?ali?. Pisan w Warszawie, lata Bo?ego narodzenia tysi?c pi?cset czterdziestego czwartego, miesi?ca aprila osmego dnia, indicta wtorego«. U tego listu, przy piecz?ci przyci?nioney, podpis r?ki w te s?owa: ?awryn Naruchowski. Locus sigilli. Ktory ?e to list, per oblatam podany, za podaniem y prozb? wyszmianowanego jego mo?ci podawaj?cego, a za moim, urz?dowym przyj?ciem, s?owo w s?owo do xi?g ninieyszych iest ingrossowany.
     
     Книга Кіевская, гродская, 1724 года, № 38, листъ 163. /70/
     
     
     
     
     
     35.
     Грамота Сигизмунда I, овруцкому старостЂ Криштофу Кмитичу, предпысывающая ему не отнимать земель у земянъ Гриневичей-Яцковскихъ, выслуженныхъ предками ихъ у князя Александра (Олелька) Владиміровича. 1544, іюня 10.
     
     Roku tysi?c siedmset trzydziestego trzeciego, miesi?ca aprilis osimnastego dnia.
     Na urz?dzie grodzkim, w mie?cie jego krolewskiey mo?ci ?ytomirzu, przedemn?, Janem Walewskim — Lewkowskim, namiesnikiem podwoiewodztwa grodzkiego genera?u woiewodztwa Kijowskiego, y xi?gami ninieyszemi grodzkiemi, Kijowskiemi comparens personaliter urodzony jego mo?? pan Heronim Hryniewicz-Jackowski, kopi? listu upominalnego od nayia?nieyszego kr?la jego mo?ci, Zygmunta, w sprawie antecessorom offerentis do wielmo?nego niegdy Krzysztofa Niemirycza, starosty Owruckiego, z podpisem r?ki jego kr?lewskiey mo?ci pisanego, ratione introcontentorum, dla wpisania do xi?g ninieyszych per oblatam poda?, de tenore tali: »Zygmunt pierwszy, Bo?? mi?o?ci? kr?l Polski et cetera. Oznaymuiemy tym naszym listem wszystkim w obec y ka?demu z osobna, komu o tym wiedzie? b?dzie nale?a?o: bili nam czo?om ziemianie ziemie Kijowskiey: Pawe?, Jozyf, Ihnat Wasilewiczowie, Prokop, ?awryn Haponowiczowie, Anton, Illa, Miszko Trochimowiczowie, Hryniewiczowie-Jackowscy, sami od siebie y imieniem braci swoich Hryniewiczow-Jackowskich, zanosz?c ?a?ob? swoi? na jego mo?ci pana Krysztofa Niemirycza, sprawc? naszego Owruckiego, co dey krzywdy wielkie czyni, pola, siano??ci, lasy y m?yny w?asne, dziedziczne, ich mo?ciom panom Hryniewiczom-Jackowskim nale??ce, od xi???t ich mo?ciow nadane, odbiera, y do miasta naszego Owrucza przyw?aszcza, ktorzy, wiernie, a prawie krwawie rzeczypospolitey us?ugui?c, to sobie u antecessor?w naszych wys?u?yli; bij?c nam czo?em, pok?adali przed nami list, na pargaminie z?otemi literami pisany, od xi???cia Alexandra W?odymirowicza Jacku Hryniewiczu, na ziemie Pi?tkowskie y bartn?, dany, tudzie? drugi list xi???cia Jerzego Alexandrowicza, woiewody Litewskiego, temu? Jacku Hryniewiczu y Semenu Jackiewiczu na te? ziemie Pi?tkowsk? y bartn?, na wieczne czasy onym samym y potomkom ich potwierdzony , y prosili nas, aby?my pisali list upominalny do jego mo?ci pana Krzysztofa Niemirycza, ?eby krzywdy nie czyni?, na ktore ich czo?embicie, napisawszy list, /71/ przykazuiemy, ?eby dey wasza mos?, panie Krzystof e Niemiryczu, ?adney a ?adney przeszkody ich mo?ciom panom Hryniewiczom-Jackowskim, iako w ich w?asnym dziedzietwie, nie czyni?; y na to dali?my ten nasz list ich mo?ciorn panom Hryniewiczom, pod piecz?ci? nasz? y podpisem r?ki kr?la jego mo?ci. Datum w Krakowie, roku tysi?c pi?cset czerdziestego czwartego, miesi?ca juni dnia dziesi?tego, indykta siedmdziesi?tego pi?tego. U tego listu podpis r?ki jego kr?lewskiey mo?ci w te s?owu: Sigismundus Rex. Ktory ?e to list, za podaniem y prozb? wy?mianowaney osoby podawai?cey, a za moim urz?dowym przyi?ciem, wszystek, z pocz?tku a? do ko?ca, s?owo w s?owo, jak si? w sobie ma, do xi?g niniejszych iest wpisany.
     
     Книга Кіевская гродская 1733 года, № 45; листъ 850.
     
     ПримЂчаніе. — Какъ изъ предъидущаго акта, такъ и изъ другихъ актовъ, относящихся къ тому времени (см. Арх. Ю. З. Россіи, часть IV, т. 1, № VIII и IX), явствуетъ, что въ актЂ этомъ, вслЂдствіе позднЂйшей описки, старостою Овруцкимъ наименованъ Крыштофъ Немиричъ, вмЂсто Криштофа Кмитича, дЂйствительно занимавшаго этоть постъ въ 1544 году.
     Упоминаемый въ текстЂ Юрій Александровичъ названъ также по ошибкЂ воеводою Литовскимъ, вмЂсто »воевода Кіевскій«. Литовскаго воеводства не существовало, да и выдавать подтвердительныя грамоты на право землевладЂнія въ Овруцкомъ повЂтЂ могъ только Кіевскій воевода, такъ какъ къ его воеводству принадлежалъ этотъ повЂтъ. ДЂло идетъ вЂроятно о князЂ ЮрьЂ АлександровичЂ Гольшанскомъ, занимавшемъ Кіевское воеводство съ 1508 по 1511.
     
     
     
     
     
     36.
     Грамота Сигизмунда Августа, приказывающая дворянамъ: князю МатвЂю Четвертинскому, Василію Янковичу, Федору и Гаврилу Бокевичамъ и Ивану Гутору, явиться въ качест†третейскихъ судей въ означенный судебный срокъ для разбирательства тяжбы между Ковельскимъ старостою Богданомъ Семашкомъ и княземъ Федоромъ Острожецкимъ, о пра†владЂнія урочищемъ ПрогорЂлицею. 1548 года, апрЂля 27.
     
     Жикгимонтъ Августь, Божого милостію король Полскій, великій князь Литовскій, Рускій, Прускій, Жомоитскій, Мазовецкій и инныхъ. /72/
     Дворанину нашому, князю Матвею Василевичу Четвертинскому, а державце Красносельскому и Галичанскому, Василю Енковичу, а дворанамъ нашимъ: Федору а Гаврилу Бокевичомъ, а Ивану Гугору Рогачовскому. Присылалъ до насъ староста Ковельскій, королевое ее милости, и наивышшое великое княгини Боны, пани матки нашое, панъ Богданъ Михайловичъ Семашко, жалуючи на князя Федора Петровича Острожецкаго о томъ, ижъ которое именье, на имя Быстриці, онъ купиль у бояръ: кнегини Илиной, у Ждана Промченковича, а Остафія Янича, ижъ онъ тому именю его, зъ имеия своего Березное, кривды и шкоды великое починилъ и островъ его власный, Быстрыцкій, которого зовутъ ПрогорЂлицою, уступуетъ, и по колко разъ людей своихъ моцно и кгвалтомъ усылаетъ, и бчолы деретъ, и деревья бортного о колко сотъ порубати и попалити казалъ, и еще самъ, зъ канцлеромъ нашое комисеи, взялъ, за которую ему рокъ положиль отъ середы, уступивши въ пость третей недели, за дванадцать недЂль, который рокъ припаднетъ по семой суботе въ середу, хотячи зъ нимъ о тотъ островъ ПрогорЂлицу право мЂти, и мЂнуючи быти его своимъ, и онъ, хотячи зъ нимъ того року вживаты и право мЂти, взялъ в насъ зъ руки своей судями васъ; прото праказуемъ вамъ, абисте на тотъ рокъ зъ руки его судами были, и восполокъ и зъ судями его згодивши, тамъ выехали и о томъ островъ и о шкоды, въ немъ поделаные, межи ними досмотрЂли, и справедловость на конецъ вчинили, подле обычая, права и статуту земского. И мы до князя Федора листъ нашъ писати казали, абы онъ самъ и зъ судями своими на тотъ рокъ, который самъ зложилъ, тамь выЂхалъ, и втомъ ся зъ нимь разправилъ и у права былъ послушонъ во всімъ. Естли жъ бы вы, судьи, который зъ васъ, за некоторыми справами своими, на тотъ рокъ тамъ быти не могли, тогды онъ можетъ на вашо местце кого иншихъ судей взяти, которые будутъ мЂти моцъ тые речи межи нихъ за тою комисеіею нашою справовати и кончити подле обычая, права и статуту земского, такъ яко и вы сами, отъ насъ взятые. Писанъ у Вилни, подъ лЂто Божого нароженія 1548 г., месяца Априлиа 27 дедь, индикта 6. (М. П.) Валеріапъ.
     
     Сообщено В. Антоновичемъ. /73/
     
     
     
     
     
     37.
     Приказъ Кіевскаго воеводы, князя Фридриха Глебовича Пронского, земянамъ СлужкЂ и Стужанковичу о томъ, чтобы они не удерживали слЂдуемой съ ихъ земель медовой дани въ пользу Овручской церкви Св. Василія Великаго, такъ какъ воевода убЂдился изъ надписи на древнемъ евангеліи, что право на эту данъ дЂйствительно пожаловано церкви Св. Василія княземъ Василіемъ Владиміровичемъ. 1551 года, декабря 3 д.
     
     Относительно медовой дани см. слЂдующіе акты, значащіеся подъ литерами b и c.
     
     a) Року тисеча шестьсотъ деветдесятъ семого, месеца окътоврия двадцать второго дня.
     На уряде кгродскомъ, въ замку его королевское милости Овъруцкомъ, передо мною, Даниелемъ Левъковскимъ, наместникомъ, на тотъ часъ подстароства и реентомъ кгродскимъ Овъруцкимъ и книгами нинешъними кгродскими Овруцкими, comparens personaliter przewielebny w Bogu jego mo?? ociec Semion Komar, protopopa Owrucki, ten extrakt authentyce z xi?g ja?nie wielmo?nego jego mo?ci pana Frydrycha Hlebowicza Pronskiego, wojewody Kijowskiego, dzier?awcy Czarnobylskiego, z upisaniem w niem daniny, alias funduszu, od kniazia jego mo?ci Wasila W?odymerowicza na cerkiew swi?tego Bazylego Wielkiego murowan? Owruck? wydany, dla zapisania do xi?g ninieyszych, grodzkich, Owruckich, ratione introcontentorum per oblatam poda?, prosz?c mnie, urz?du, aby ten extrakt do xi?g ninieyszych wpisany by?, a tak ja, urz?d, pomieniony extrakt ad acticandum przymui?c, czyta?em y tak si? w sobie, ruskim pismem napisany, ma: Выписъ съ книгъ Фридриха Глебьковича Пронского, воеводы Киевъского, державъцы Чорнобильского. ЛЂта Божого Нароженя тисеча петсотъ петдесятъ первого, месеца декабъря третего дня, индикта десятого а при томъ и на томъ праве быль его милость панъ Богъданъ Семашъко, маршалокъ господарский. Жаловалъ мнЂ богомолецъ господарский Григорей, свещенникъ Светого Великого Василия, мурованого, протопопа зъ Овручого, на земянъ господарскихъ: пана Ждана Служку и Стужинковича и иншимъ, ижъ дей мнЂ; и на церковъ Божию Светого Василия, мурованого, дани повинное не даютъ и да-/74/вать не хочутъ не ведати для чого зъ селъ и зъ острововъ наданыхъ приходячого меду пресного, и доводилъ того вписомъ евангелиемъ святымъ отъ славное памети небожъчика Володимера наданное и одъ иншихъ такъже вписане на тую церъковъ; я видечи въ томъ евангелий уписы розные, на разныхъ месцахъ наданые и написаные, казалемъ слово одъ слова съ того евангелия выписать для лепъшое вЂры, которое тыми словы естъ написано: »мы Василей Володымеровичъ, князь, придали есмо на церковъ Светого Великого Василъя мурованого, въ мЂсте Овручу, подъ селомъ Имухоедовскимъ, островъ Тростеницу, обрубный, и зъ оного идетъ десятъ ведеръ меду, и даватъ маютъ у Полохачове зъ земли Петниское чотыри ведръ меду, а y Вербковичахъ — ведро меду, у Гажине — ведро меду, у Павъловичахъ — полъведра меду, у Вуглохъ — ведъро меду, съ тыхъ селъ уси маютъ давати не задержуваючи настоятелемъ тое церкви на Покърову Святую въ осень не задерживаючи отдавать ему маютъ и иншимъ настоятелемъ, и заграблевать за тую дань волно а конечне оддавать маютъ, и іншихъ доводовъ естъ не мало тамъ написано; я теды, выслухавъши и видечи доводы слушъные, старые, изъ тыхъ селъ дань повинна естъ оддавать и я теды симъ моимъ листомъ напоминаю и росказую вамъ всЂмъ, написаннымъ въ томъ евангелию, абы тому богомолцу, на тую церковъ, тые дани сполняли и отдавали, ижъ естъ речъ повинная, абы мне о то на васъ болшъ не докучалъ, а где бы давать не хотЂли — грабить васъ кажемо конечне», Писанъ у Вилни; у того екъстракту, при печати притисненой, подписъ руки его милости, пана писара, тыми словы: Янъ Дрочевъский писаръ. A такъ тотъ екъстрактъ за поданемъ и прозбою вышъмянованое особы подаваючое, а за моимъ урядовымъ принятемъ, до книгъ нинешънихъ естъ увесъ уписаный.
     
     Книга гродская Овруцкая, записовая и поточная, 1697 — 1699 года, № 3219; листъ 60 на оборотЂ.
     
     ПримЂчаніе. — Изъ этого акта узнаемъ о существованіи у князя Владиміра Ольгердовича еще одного сына Василія Владимірова (см. примЂчаніе къ акту № 6). Къ удЂлу Василія принадлежалъ г. Овручъ, что даетъ основаніе думать, что удЂлъ Василія былъ въ ПолЂсьи. /75/
     
     
     b) Року тисеча шестъсотъ деветдесятъ семого, мисяца окътоврыя двадцат второго дня.
     На уряде кгродском, в замку его королевское милости Овъруцкомъ, передомною Даныелемъ Левъковъскимъ, наместником на тот часъ подстароства и реентомъ кгродским, Овъруцкимъ, и книгами нынешъными кгродскими, Овъруцкими, comparens personaliter, przewielebny w Bogu jegomo?? ociec Semion Komar protopopa Owrucki, ten zapis assecurationis, od urodzonego jego mo?ci pana Micha?a Jelca, chor??yca Kijowskiego z podpisem r?ki tego? jego mo?ci, tak?e z podpisami r?k ich mo?ci?w pan?w przyiaci?? in rem et personam przewielebnego w Bogu jego mo?ci ojca Semiona Komara, protopopy Owruckiego, ratione introcontentorum dany y s?u??cy, dla zapisania do xi?g ninieyszych, grodzkich, Owruckich per oblatam poda?, prosz?c mnie, urz?du, aby do xi?g ninieyszych przyi?ty y wpisany by?, a tak ja, urz?d, ex munere officii mei, pomieniony zapis assecurationis ad acticandum przymui?c, czyta?em y temi iest ingrosowany s?owy: »Ja, ni?ey podpisany, znam tym moim scriptem assecurationis wszem wobec y ka?demu z osobna, komu o tym wiedzie? nale?y, teraz y na potym zaw?dy, i?, mai?c akci? ze mn? wielebny ociec Semion Komar, praesbiter cerkwi murowaney swi?tego Bazylego, instituowan? o niezp?acenie dot?d bez lat cztery z dobr moich Paw?owicz po dwa belcy miodu bez lat cztyry y teraznieyszy rok, dawnemi prawami antecessor?w moich dowiedzionych, kt?re prawo approbando, do rozs?dzenia nie przypuszezai?c prawem pospolitem, temu? jego mo?ci y nast?pcom tey?e Bo?ey cerkwi nie tylko te o?m belcy miodu za lat cztyry, ale y co rok napotym id?cych po sobie, oddawa? z successorami memi po dwa belcy miodu, na terminie na?wi?tszey panny Pokrowy ?wi?ta ruskiego, za naypierwsz? rekwisity? tego? hospodyna mianowaney cerkwie Bo?ey; oraz hospodyn mianowany, przy odebraniu tych belcy o?miu nie tylko od daty tey karty, (?e wyraznie sprzeciwia? si? nie mam y moie successorowie nie b?d? mieli onych oddaniu), ale y z wszelkiego zasz?ego processu kwitowa? ma, na co, dla tym lepszey wagi y pewno?ci z uproszonemi przyiacio?y podpisuie; dzia?o si? w Owruczym, sub securitate judiciorum castrensium Kijowiensium miliesimo sexcentesimo octuagesimo octavo anno, miesi?ca augusta dwudziestego piatego dnia. A in casu contraventionis forum we wzelakim s?dzie naznaczam. У того запысу ассекурацыонисъ подпыси рукъ тыми словы: Micha? Jelec; Char??yc Kijowski; † przy krzy?yku w?asn? r?k? urodzonego jego mo?ci pana Macieja Ciechanowskiego, u?ytego w tey sprawie /76/ przyiaciela, iako pisa? nie umiei?cego, swym y iego mo?ci mianowanego w?asn? r?k? moi? podpisuie: Stanis?aw Micha? ?urakowski manu propria. A такъ тотъзапис ассекурационис, за поданем и прозбою вышъмяпованое особы подаваючое, а за моимъ урядовымъ припятем, до книг нинешнихъ ест увес уписаный.
     
     Книга Овручская 1551 года, № 3219; листъ 63 на оборотЂ.
     
     
     c) Року тисеча шестъсоть деведесятъ семого, месяца окътовриія двадцатъ второго дня.
     На уряде кгродскомъ, в замку его королевъское милости Овъруцкомъ, передо мною Даныелемъ Левьковъским, наместникомъ на тотъ часъ подстароства и реентом кгродским, Овъруцъкимъ и книгами нынешъними, кгродскими, Овъруцъскими, comparens personaliter przewi lebny w Bogu jego mo?? ociec Semion Komar, protopopa Owrucki, ten extrakt z xi?g grodzkich Owruckich authentyce wydany, z opisaniem w niem posessiey w ostrow, nazwany Trostianic?, cerkwi ?wi?tego Bazylego wielkiego murowaney, dla zapisania do xi?g ninieyszych, grodzkich, Owruckich per oblatam poda? , kt?rego extraktu ruskim pismem text takowy iest: выписъ c книгъ кгродскихъ замку Овъруцкаго. ЛЂта Божого нароженя тысеча шестъсотъ двадцат второго, месяца февраля трыдцатого дня. На вряде его королевъское милости кгродскомъ, замку Овъруцкомъ, передо мною Мартиномъ Сермескимъ, подстаростым Овъруцкимъ, ставши очевисто возный енерал воеводства Киевъского, шляхетный Патей Лосинский, ку записаню до книгъ нынешних созналъ реляцию свою тыми словы: »Я Патей Лосинский, возный енерал воеводства Киевъского, Волынского и Браславъского, чыню явъно и сознаваю на той моей реляцией посесый ку запысаню до кныгъ нынешъних замку Овъруцского, иж року теперешнего, тисеча шестсот двадцат второго, месяца февъраля двадцат осмого дня, маючы я, возный, при собе сторону людей добрыхъ, двохъ шляхтычовъ, пана Семена Кринского а пана Федора Мошенского, з которою стороною шляхтою, при мне будучою, ездилем за декретом суду земского, Киевъского, з роковъ земских, Киевъскихъ, светотрекролскихъ, съ року нинешнимъ, тысеча шестъсотъ двадцат втором, месяца генваря пятогонадцатого дня в Кыеве отправо-/77/ваных, межи отцем Никифоромъ Лавъровичем, свещенникомъ Василевъским церкви Овъруцкое, а велможнымъ его милостю, паном Александром Служъкою, старостою Речыцкимь, выданымъ, съ прысуженем острога церковъного, названого Тростеницы, черезъ трикратное вздане позваного, пана Служъку, о забране дани з менованого острова Тростеницы меду в декрети положоного, а черезъ подданные Мухоедовские триманого, з наказанем таксы за неодданемъ меду дани слушъне належачое, копъ двесте грошей литовских, а за вины першого и второго нестаного — шест копъ грошей литовъских, яко о том тот декрет шыре в собе описуе, подлугь которого декрету земского, Киевъского, до села Мухоедова приехалы, там же заставъши урядника его милости пана Служъчиного, Мухоедовъского, пана Андрея Пахоту, и мужей пры нем Мухоедовъскихъ, отъдавши ему тот декрет суду земского, Киевъского в руки для прочитаня и выразуменя, реквировалъ, если вы таксу, в декрете положоную, за неоданем дани медовое, такъже и за вины першого и второго нестаного, копъ шести грошей литовъскихъ платите, а за тим островъ церковъный, менованый Тростеницу, в Обрубе будучый, декретом суду земского, Киевъского прысужоный, церкви Божой светому Василю мурованому уступуете; такъже его настоятелеви теререшьнему, вышей писаному, до посессией вечыстого ужываня, ведле прав першых, подаете? Который то пан Андрей Пахота, урадникъ тамошъный, з мужами и подданными Мухоедовъскими, таксы наказанное и вин правъных платит не хотели, толко мне возному и стороне шляхъте, при мне на тот час будучой, поведили: же мы острова Тростеныцы не бороним, и маем расказане одъ самого его мылости, пана Александра Служькы, старосты Речицкого, абысмо тому свещеннику не боронили и овъшемъ до посессые и держаня его уступуемъ; якожъ я, возный, заховуючи ся во всемъ ведлугъ вряду своего возновъского, ехавъши там до того острова Тростеницы, яко самъ в собе в положеню, в границах широкости уходит и в обрубе своемъ мает, моцю уряду моего тот островъ церквы Божое святого Васыля — Тростеницу, зо всими на все, яко се самъ в собе маетъ, такъ заходамы, полми ореными и не ореными, старыми и новорозроблеными чертежами, дубровами, зарослями, реками, болотами, потоками, з деревом бортным и не бортным, зо бчолами оселыми, в бортяхъ будучими, и зо въсими их вшелякими велыкими и малыми пожитками, яко тот островъ Тростенецкий з давъных часовъ в собе ся мелъ и тепер мает, /78/ ин генере пожитками, вышъ-речоному свещеннику, отцу Никифору Лавъровичу Васылевъскому, попу Осъруцкому, и по нимъ его настоятелемъ церкви Божой светого Васыля, подалъ, завелъ и у вечыстую посесию его вечъными часы интромиссировал; якожъ зараз тот островъ Тростеницу до моцы, владзы, держаня и спокойного вечистого уживаня своего взявъ и оным дыспоноват почал, которое интромиссие мнЂ возному и шляхте, при мне на тот час будучой, и тому свещеныку нихто не боронилъ, а на се з жаднымъ правомъ нихто не приповедалъ, ани при книгахъ не отъзывалъ, и на том далъ тую мою реляцию, с печатю и с подписом руки моее власное, ку запысаню до книг врядовыхъ. Которое очевистое сознане возного до книг нынешъних ест принято и записано, съ которого и сей выпис с книгъ под печатю врядовою ест выданъ. Пысанъ у в Овручомъ, корикговалъ Думынский; у того екъстракъту, при печати притисненой, подпис руки его милости, пана писара, тыми словы: Григорий Добошинский, пысаръ. A такь тотъ екьстрактъ, за поданем и прозбою вышъмянованое особы подаваючое, а за моим урядовым принятемъ, до книгъ нинешъних з початку ажъ до конъца ест увес уписаный.
     
     Книга Овручская 1551 года, № 3219; листъ 62.
     
     
     
     
     
     38.
     Грамота Сигизмунда-Августа, мЂщанамъ Кіевскимъ, на право исключительной торговли горячими напитками, подъ условіемъ платы въ казну ежегодной пошлины — »капщизны« на 800 копъ грошей. 1558 года, мая 5.
     
     Подтвержденіе той же грамоты королемъ Стефаномъ 1576, ноября 22.
     
     Стефанъ, Божою мылостію король Полскій, великій князь Литовскій, Рускій, Прускій, Мазовецкій, Жимойскій, Киевскій, Волинскій, Подляскій, Инфляндскій, панъ и княжа Семигродское.
     Ознаймуемъ симъ листомъ нашимъ всЂмъ в обецъ и кождому зособна, кому того вЂдати належилъ, иж оказывали передь нами мещане места нашего, Киевского, листъ — аренду, наяснЂйшого Жикги-/79/монта-Августа короля, продка нашого, на паргамини писанній, съ подписомъ властное руки его и печатю великого князства Литовского, которымъ листомъ своимъ всЂ корчми места Киевского поступити, дати и арендовати имъ рачилъ, за певную суму пенязей; осмъ сотъ копъ грошей Литовскихъ, которую суму пенязей в кождій годъ на две рати до скарбу королевского отдавати повинни, яко то все ширей и достаточней на томъ листе аренды продка нашего естъ описано, которій слово оть слова такъ се в собе маетъ: »Жикгмонть-Августъ, Божіею милостію король Полскій и великій князь Литовскій, Рускій, Прускій, Жімойтскій, Мазовецкій и иннихь. Ознаймуемъ симъ нашимъ листомъ: приездили тихъ часовъ до нась войть, бурмистри и радци места нашого Киевского, сами отъ себе и ото всехъ мещанъ тамошнихъ о томь, штож надани и впривилеевани имъ суть отъ продковъ нашихъ, славное памяти королей и великихъ князей ихъ милости, и отъ насъ, господара, вси корчми у месте Киевскомъ ку пожитку ихъ месцкому, чого они за таковими волностями отъ немалого часу вживали; нижли иж мы, перво сего, тіе вси корчми в месте Киевскомъ, з моци и владности ихъ винемши, дали и поступили были в справу воеводе Киевскому, подкоморому нашему, державци Кормяловскому, пану Григорю Александровичу Ходкевичу; ино до насъ, господара, утеклися и листы, привиля наши господарскіе, передъ нами оказивали, бючи намъ чоломъ, абисьмо таковое шкоди и втисненя месту тамошнему и имъ, подданнимъ нашимъ, не чинили и зася то ку пожитку ихь местцкому имъ привернули, обовязуючи се давати намъ за то до скарбу нашого суму пенязей — осмъ сотъ копъ грошей кождого году, которихто листовъ ихъ, передъ нами черезъ нихъ на то покладанихъ, огледити велели есмо воеводе Виленскому, маршалку земскому, канцлеру великого князства Литовского, старосте Берестецкому, державци Борисовскому и Ишавленскому, пану Миколаю Радивилу; ино в томъ листе описано, що мещаномъ корчми держати, а капъщизну давати на замекъ нашъ и, ачъколвекъ за тіе корчми иншіе никоторіе подданніе наши большую суму пенязей намъ подвишали и дванадцять сотъ копъ грошей на годъ до скарбу нашого давати хотели, нижли ми, чинячи в томъ ласку нашу имъ, яко людямъ украйнимъ, и не хотячи наданіе листи и привиля наши господарскіе, черезъ нихъ передъ нами покладанніе, уближеня нЂкоторого в пожиткахъ ихъ местцкихъ имъ чинити, на тое суме пенязей, на осми сотъ ко-/80/пахъ грошей, всЂ корчми места Киевского имъ есмо поступили и дали; и вжо въ семъ году нинешномъ, пятьдесятъ осмомъ, на певній часъ, тоесть на день святого Семіона, месяца сентября первого дня, маетъ панъ воевода Киевскій тіе вси корчми Киевскіе мещаномъ пустити и ихъ черезъ то к рокамъ своимъ не держати, а они, вземши тіе корчми на себе, будутъ повинни отдати половину тоей суми помененное, тоееть чотириста копъ грошей отъ того часу и року, отъ дня святого Семеона, за полгода на громницю, то есть на Стретеніе Господне, а другую, четириста копъ грошей, у годь на той же день святого Семеона, которій будетъ в году пришломъ, пятдесятъ девятомъ, и также кождого году на две рати тіе пинези, осмъ сотъ копъ грошей, и на тіе роки за копщину корчмъ Киевъскихъ отдавати они до скарбу нашого повинни будутъ; а панъ воевода Киевскій теперешній и потомъ будучіи воеводове в тіе корчми ничимся вступовати и переказы нЂкоторое дЂлати имъ не мають; такъ тежъ панове воеводы и ротместрове наши и тежъ десятники и товарищи ротъ ихъ и митрополіи, бискупи, архимандричъи — люди сами, ани на пановъ своихъ, и всякій, перемешкиваючій въ месте и монастиру Киевскомъ, корчомъ ку пожитку своему установляти, яко в месте за замкомъ, такъ и в замку, у кляшторе и в монастирехъ жаднаго шинку на продажу держати не маютъ кромъ ихъ, мещанъ Киевскихъ, або кому они позволятъ; а хто бы хотелъ черезъ сей заказь и уставу нашу корчми на себе встановляти и шинкъ ку пожитку своему мети, тогди они з дворяниномъ нашимъ который отъ насъ, господаря, будеть на томъ приданъ, тіи корчми забирати маютъ, в чомъ панъ воевода нинешній и потомъ будучіе воеводове маютъ помочъ имъ чинити и половицу трунковъ и судовъ забраннихъ корчомнихъ маютъ на замакъ брати, а другую при нихъ зоставляти, а в томъ нихто не маетъ имъ спротивлятися под закладомъ нашимъ — стома рублями грошей на кождого такового, хто бы в томъ противность оказалъ; а естли бы ротмистрове и десятники ротъ ихъ, о таковій заказъ и вставу нашу господарскую не дбаючи, хотели собе шинкъ установляти якимижъ колвекъ трунками, и тимъ бы в пожиткахъ нашихъ шкода намъ се дЂела, тогди то все, штобыхмо на томъ шкодовали, маетъ таковому витрочоно бити с пенезей, которіе би за службу ихь з скарбу нашого дани имъ бити мели; одножъ ротмистрамъ волно будетъ в замку для себе трунокъ держати, а збудовати имъ броваръ свой подле тогожъ местцкого бровара и яко меди /81/ ситити, такъ и пива варити в томъ броваре и котле своемъ, а в местцкій броваръ, которій мещане в моци и владности своей держати будутъ, ничимъ не маютъ уступоватися, а мимо тіе бровари местцкихъ и ротмистровскихъ, которіе сподле побудовани будутъ, не маеть нихто иншихъ броваровъ мети и ихъ установляти, а тежъ медовъ и пивъ у нихъ варити для того, аби никоторіе шинки нигде, окромъ месткихъ корчомъ, не били установливани за пенези; и на то дали есмо имъ сей нашъ листъ, до которого печать нашу приложити казали. Писанъ в ВилнЂ, лЂта Божого нароженя тисяча пятсотъ пятъдесятъ осмого, мисяця мая пятого дня Жикгмонтъ-Августъ король подписалъ. Остафей маршалокъ, писаръ«. И били намъ челомъ предречоніе мещане места нашего Киевского, абихъмо тотъ листъ на аренду корчомъ Киевскихъ, имъ от продка нашего данній, потвердили и умоцнили и на то имъ нашъ листъ дати велели; а такъ, прихиляючися потверженю, всемъ вобецъ на коронаціи нашой учиненному, а прозбе ихъ ласкаве ся прихиливши, звлаща если то были и сутъ в уживаню и слушне то вишло, а не естъ противно праву посполитому, з ласки нашой господарское, тотъ листъ, аренду, имъ оть продка нашего на корчми Киевскіе даный, а в томъ листе нашомъ описани, и вси речи, артикули и обовязки, в немъ описанніе, потвержами и умоцнями тимъ листомъ нашимъ, такъ, ижъ впродречоніе мещане места нашего Киевского, водле листу аренди продка нашего, вси корчми в месте нашомъ Киевскомъ на себе держати маютъ, а c тихъ корчомъ, водле тогожъ листу и аренди више описанное, за капщизну на каждій годь по семи сотъ копъ грошей Литовскихъ на рати, в томъ листе аренди продка нашего описаніе, до скарбу нашого платити и отдавати будуть повинни; а воевода Киевскій теперешній и на потомъ будучіе воеводове в тіе корчми ничимъ ся вступовати и перевази иикоторіе делати имъ не маютъ, такъ тежъ воеводове, ротмистрове, наши, и ихъ десятники, и товарищи, и митрополи, и бискупи, и архимандричи люди, сами, ани на пановъ своихь, корчомъ ку пожитку своему установляти и яко въ месте, такь и въ замку, в кляшторе и в монастырехь жадного шинку на продажу держати не маютъ кромъ ихъ, мещанъ Киевскихъ, албо кому они позволятъ; а хто бы хотелъ над тое право ихъ и постановенье продка нашего корчми на себе установляти и шинкъ ку пожитку своему мети, тогди они в томъ заховатисе и поступовати маютъ противъ всимъ таковимъ водле листу /82/ продка нашого вписанного, въ чемъ воевода Киевскій теперешній и на потомъ будучіе воеводове маютъ имъ помочъ чинити, такъ яко бы ся в томъ шкода скарбу нашему деяла, а на сведецтво того всего, више писанного, тотъ листъ рукою нашею властною подписалисьми и печать нашу коронную до него привЂсити росказали есмо. Данъ в Торуню, на сейме вашомъ коронномъ, дня двадцятъ второго мисяца ноября, року по нароженія Сына Божія тысяча пятъсотъ семдесятъ шестого, а королеваня нашего року перваго. У подленного привилею подпись руки таковой: Стефанъ Король.
     
     мЂсто печати к сему привилею приложонной.
     
     Іоакимь Висецкій писаръ.
     
     Книга Кіевской городской думы, № 3503, годъ 1542 — 1608; стр. 42
     
     
     
     
     
     39.
     Жалованная грамота Сигизмунда Августа, Федору Каменецкому, на урочища въ ХмЂльницкомъ повЂтЂ: Петровую Луку и Морозовку и на домъ въ мЂстечкЂ ХмЂльникЂ Король освобождаетъ пожалованныя имЂнія отъ всЂхъ податей и повинностей въ теченіи 20 лЂтъ, подъ условіемъ, чтобы новый владЂлецъ заселилъ ихъ въ продолженіи этого времени. 1558, іюля 1.
     
     
     Feria sexta in crastino festi sacralissimi Corporis Christi Domini, anno millesimo septingentesimo decimo quarto.     Въ пятницу послЂ праздника тЂла Христова (30 мая), 1714 года. /83/
     Ad officium et acta praesentia, castrensia, capitanealia, latyczoviensia, personaliter veniens generosus Josephus Cherszewski, obtulit officio praesenti et ad acticandum porrexit privilegium, per serenissimum Sigismundum Augustum, regem Poloniae, super bona villarum deserta: Piotrowa ??ka, Morozowka et domum ?ukianonski, in oppido Chmielnicensi con sistentem, in rem et personam generosi Fedoryj Kamieniecki benigniter prolatum et sigillo cancellariae regni cera rubra in appenso communitum, cujus tenor sequens continetur taliter. In nomine Domini Amen. Ad perpetuam rei memoriam, Sigismundus Augustus, Dei gratia rex Poloniae, magnus dux Lithuaniae, nec non terrarum: Cracoviae, Sandomiriae, Siradiae, Lancoviae, Cujaviae, Russiae, Prussiae, Mazoviae, Culmensis, Elbingensis, Pomeraniae, Samogithiaequo etc. dominus et haeres. Sign ficamus tenore praesontium, quibus expedit, universis et singulis, praesentibus et futuris, harum notitiam habituris: quia cum magnificus Joannes de Mielecz, palatinus Podoliae, regni nostri marszalcus, ac Grodcensis Chmelnicensisque capitaneus, sincere nobis dilectus, singularem fidem studiumque nobilis Fedoryj Kamieniecki commendasset, quod in praestandis tolerandisque castri nostri Chmielnicensis servitiis declaravit et      Явившись лично передъ урядомъ и актами нынЂшними, гродскими, старостинскими, летичевскими, благордный Іосифъ Хершевскій, предъявилъ уряду и предложилъ внести въ актовыя книги грамоту, милостиво пожалованную свЂтлЂйшимъ королемъ польскимъ, Сигизмундомъ, благородному Федору Каменецкому на пустыя селища: Петровую Луку и Морозовку и на домъ, называемый Лукьяновскій, находящійся въ мЂстечкЂ ХмЂльникЂ, снабженную привЂшенною печатью королевской канцеляріи, оттиснутою на красномъ воскЂ. Содержаніе этой грамоты слЂдующее. Во имя Господа аминь. Дано для вЂчной сего дЂла памяти. Сигизмундъ Августь, милостію Божіею король Польскій , великій князь Литовскій, а также государь и дЂдичъ земель: Краковской, Сандомирской, СЂрадзкой, Ленчицкой (?), Куявской, Русской, Пруской, Мазовецкой, Хелминской, Эльблингской, Померанской, Жмудской и пр. Объявляемъ симъ всЂмъ и каждому, кому о томъ вЂдать надлежитъ, нынЂшнему и грядущимъ поколЂніямъ, всякому, кто о сей грамотЂ услышитъ. Такъ какь сіятельный Іоаннъ изъ МЂлеча, воевода подольскій, маршалокъ нашего королевства, староста гродецкій и хмЂльницкій, искренно на-/84/
     hucusque, juxta exigentiam necessitatis, declarare non negligit, petiis-setque a nobis una cum certis consiliariis nostris, ut ipsus actionem habere, cundemque possessionibus alienibus augere dignaremur; nos, petitionibus ejusmodi adducti, tum etiam intelligentes ex re nostra et reipublicae, regni castrique nostri Chmielnicensis futurum, ut terrae illae, depredationi hostili opportunae et in locis pluribus desolatae, atque latissime (vastatae), habitatoribus incolantur; de certa scientia et speciali gratia nostra atque assensia consiliariorum nostrorum, nobiscum hic existentium, nobili praefato et ipsius legitimis successoribus, pro tempore futuris, bona nostra, loci habitatoribus vacui, alias pustynia, Piotrowa ??ka dictam, in fluvio Snivotha, circa ostium fluvii Berezniczka, incidentis in Snivotham et duo lute, Morozowki nuncipata, in districtu Chmielnicensi, preterea etiam domum ?ukianowski, in oppido Chmielnicensi consistentem, cum omni jure, dominio et proprietate, fructibusque, proventibus et generaliter eventionibus utilitatibusque universis, ad haec ipsa bona spectantibus, quae nunc sunt, aut in futurum humana industria quomodolibet excogitabuntur et specialiter ..... generalium in nullo deroget, damus perpetuo et irrervocabiliter donamus ea lege et conditio      ич уважаемый, одобрилъ передъ нами примЂрную вЂрность благороднаго Федора Каменецкаго, которую онъ оказалъ въ отправленіи службы въ замкЂ нашемъ ХмЂльницкомъ, и которую онъ безпрестанно заявляетъ, смотря по надобности, и понынЂ; и просилъ насъ, совмЂстно съ нЂкоторыми совЂтниками нашими, чтобы мы, обративъ вниманіе на его заслуги, пожаловали ему въ ленъ (?) имЂнія; мы, внимая просьбЂ ихъ, и усматривая изъ обстоятельствъ нашихъ и речи-посполитой на сколько полезно будетъ королевству и замку нашему Хмельницкому, если тЂ области, подверженныя непріятельскимъ грабежамъ, въ значительной части разоренныя, и на большомъ пространст†опустЂвшія, будутъ заселяться; вслЂдствіе такого убЂжденія нашего и по особенной нашей милости, а также по согласію совЂтниковъ нашихъ, здЂсь при насъ находящихся, даемъ въ вЂчное и ненарушимое владЂніе, въ полное господство и собственность, вышеупомянутому Федору Каменецкому и его будущимъ законнымъ наслЂдникамъ ненаселенныя имЂнія наши: пустырь, называемую Петровая Лука, при устьи рЂчки Березнички въ рЂку Сниводу. и два болота, называемыя Морозовки, лежащія въ Хмельниц-/85/
     ne, ut idem nobilis Fedoryj Kamieniecki et ipsius suceessores in bonis praedictis, villam, Piotrova ??ka nuncupandam, cmethonibus et aliis incolis quoad commodius poterit locare et habitabilem intra viginti annos, a data praesentium computandos, efficere teneatur. Per nobilem Fedoryj praedictum et ipsius successores legitimos villam praescriptarn, postquam candem locaverint, cum domo bonisque praefatis atlinentiisque et pertinentiis universis, tenendam, habendam, uusifruendam, pacificeque et quiete perpetuis temporibus possidendam, nec non dandam, donandam, aliena commutandam, ac in alios quosvis usus suos et suorum successorum beneplacitos convertendam citra tamen diminutionem jurium, nobis et castro nostro Chmielniecensi debitorum. Et, ut eadem villa citius locari et coalescere hominum frequentia possit, tam nobili praedicto, quam et incolis, in eisdem bonis locandis, libertatem, ad decursum viginti annorum duraturam, ab omnibus datiis, contributionibus, oneribus et servitiis, institutis jam et deinceps instituendis, impartimur; ita, ut ad tolerationem quorumvis onerum et dationum contributionumque, tam publice quam privatim institu tarum instituendarumque, solutienem non prius sint astricti, quam viginti anni libertatis, litteris praesentibus     комъ повЂтЂ, кромЂ того домъ Лукъяновскій, иаходящійся въ мЂстечкЂ ХмЂльникЂ, со всЂми вообще доходами, приходами, плодами и произведеніями, какъ нынЂ получаеміми изъ этихъ имЂній, такъ и впредъ могущими получаться вслЂдствіе какого-бы то ни было человЂческаго труда или предпріимчивости..... Жалуемъ-же ему эти имЂнія подъ тЂмъ условіемъ, чтобы благородный Федоръ Каменецкій и его наслЂдники обязаны были заселить въ вышеупомянутыхъ имЂніяхъ село, называемое Петрова Лука, кметями или иными жителями, смотря по возможности, въ теченіе 20-ти лЂтъ со времени выдачи настоящей грамоты. Благородный Федоръ и его законные наслЂдники, заселивши вышеупомянутое село, будутъ въ пра†оное, равно какъ всЂ другія, вышеупомянутыя, къ нему прилежащія и принадлежащія имЂнія, держать, имЂть, оными пользоваться и владЂть покойно и невозмутимо въ вЂчныя времена, а также дать ихъ, подарить, обмЂнять или обратить въ любое другое, по своему или наслЂдниковъ своихъ усмотрЂнію, употребленіе, не сопряженное однако съ нарушеніемъ правъ нашихъ или замка нашего ХмЂльницкаго. Для того-же, чтобы это село мо-/86/
     concessae, plenarie expiraverint; quibus tandem elapsis, ad jura, servitia, oneraque, more aliorum nobilium, in distrctu Cmielnicensi bona haereditaria possidentium, toleranda, obligatos esse volumus horum testimonio litterarum, quibus sigillum nostrum est subappensum. Datum in Krasnistaw, feria sexta in vigilia visitationis beatae virginis Mariae proxima, anno Domini millesimo quingentesimo quinquagesimo octavo, regni nostri vigesimo nono, praesentibus reverendissimis in Christo patribus, dominis: Jacobo Ucha?ski, Wladislaviensi, Joanne Przerembski, Chelmensi, nominatis episcopis, nec non magnificis, venerabilibus et generosis: Joanne Mielecz, palatino Podoliae, regni nostri marszalco, ac Grodecensi Chmielnicensique; Stanislao a Tharnov, castellano Zavichostensi, ac Siradiens, Krzeczoviensi, Ostrzeschoviensique; Joanne de Oczyschino, regni nostri ccancelario, Cracoviensi generali, ac Osvieczimensi, Zatoriensi, Sandecensique — capitaneis; et suecamerario Cracoviensi, Rafaele Vargawski; praeposito Philippo Pad-     гло скорЂе заселиться и усилить число своего народонаселенія, освобождаемъ на 20 лЂтъ впередъ какъ вышеупомянутаго владЂльца, такъ и жителей, которые въ ономъ селЂ водворятся, отъ всякихъ даней, податей, повинностей и службъ, какъ существующихъ уже, такъ и отъ тЂчъ, которыя будуть учреждены въ теченіи этого времени; такимъ образомъ они обязаны будуть отбывать какую-либо повинность или уплачивать дань или подать, какъ установленную такъ и могущую быть установленною, какъ вообще, такь и въ частности, не прежде какъ по совершенномъ истеченіи 20-ти лЂтъ свободы, пожалованной имъ сею грамотою; по прошествіи-же сихъ льготныхъ годовъ, мы желаемъ, чтобы они обязаны были къ несенію обязанностей, службъ и повинностей, наравнЂ съ другими дворянами, которые владЂютъ имЂніями въ ХмЂльницкомъ повЂтЂ; въ подтвержденіе чего, мы къ сей грамотЂ печать нашу привЂсить повелЂли. Дана въ КрасноставЂ, въ пятницу, на канунЂ праздника ПосЂщенія Богородицы (1 іюля), въ лЂто Господне 1558-е, царствованія-же нашего 29-е, въ присутствіи преподобныхъ отцевъ, господъ: Якова Уханскаго — Владиславскаго, Іоанна Пржерембскаго — Холмскаго, наре-/87/
     niewski, archidiacono ecclesiae cathedralis Cracoviensis; Stanislao Carncowski, gnesnensi canonico, ac curiae nostrae referendario, secretariis nostris; Nicolao Trzebuchowski, succamerario nosito, burgrabio arcis nostrae Cracoviensis, ac Brestensis, Leloviensis Rogosnensisque; Stanislao Mischcowski, incisore nostro, ac Marienburgensi — capitaneis et aliis quam plurimis dignitariis, officialibus et aulicis nostris. Datum per manus praefati magnifici Joannis de Oczyeschino, regni nostri cancellarii, Cracoviensis generalis, ac O?vieczimensis, Zatoriensis, Sandecensis, Olsztynensisque capitanei, succamerarii Cracoviensis, sincere nobis dilecti. Joannes Ocieski, manu propria, cancellarius regni. Magnifici Joannis de Oczieschino, regni Poloniae cancellarii, Cracoviensis generalis ac O?vieczimensis, Zathoriensis, Sandecensis, Olsztynensisque capitanei et succamerarii Cracoviensis locus sigilli , cera rubra in appenso insignali. Cancellariae regni. Thomas Pszonka. Post ingrossationem vero, idem gene-     ченныхъ епископовъ, а также ciятельныхъ, почитаемыхъ и благородныхъ: Іоанна изъ МЂлеча, воеводы подольскаго, маршалка нашего королевства, гродецкаго и хмЂльницкаго старосты, Станислава изъ Тарнова, кастелляна Завихостскаго, Сирадскаго, Кршешовскаго и Остшешовскаго старосты; Іоанна изъ Очишина (ОцЂскаго), канцлера королевства нашего, краковскаго гродоваго, также освецимскаго, заторскако и сандецкаго старосты; подкоморія краковскаго, Михаила Варгавскаго; при секретаряхъ нашихъ: ФилиппЂ Падневскомъ, архидіяконЂ Краковскаго собора, и Станисла†Карнковскомъ, гнезненскомъ каноникЂ и рефендаріЂ нашего двора; также въ присутствіи: Николая Тржебуховскаго, подкоморія нашего, бурграбія замка нашего Краковскаго и старосты Брестенскаго, Леловскаго и Рогозненскаго; Станислава Мышковскаго, крайчего нашего и старосты маріенбурскаго и многихъ другихъ сановниковъ, урядниковъ и придворныхъ нашихъ. Выдана черезъ руки вышеупомянутаго сіятельнаго Іоанна изъ ОцЂшина, канцлера нашего королевства, краковскаго гродоваго, освецимскаго, заторскаго, сандецкаго и ольштинскаго старосты, подкоморія краковскаго, /88/
     rosus offerens originale ad se recepit et de recepto officium praesens quietavit. Lectum cum originali.      искренно нами уважаемаго Іоаннъ ОцЂскій, канцлеръ коронный, собственноручно. МЂсто привЂшенной, оттиснутой на красномъ воскЂ, печати сіятельнаго Іоанна изъ ОцЂшина, канцлера польскаго королевства, краковскаго гродоваго, Осьвецимскаго, Заторскаго, Сандецкаго и Ольштинскаго старосты, подкоморія Краковскаго. Въ канцеляріи королевства. ?ома Пшонка. Явивши въ акты сію привилегію, тотъ-же благородный предъявитель получилъ обратно под тинникъ оной, и, въ полученіи его, уряду нынЂшнему выдалъ квитанцію. Считано съ подлинникомъ.     
     Книга гродская, Летичевская, 1714-го года, № 5353; листъ 110 на оборотЂ.
     
     
     
     
     
     40.
     Грамота Сигизмунда-Августа, къ панамъ, урядникамъ, дворянамъ u магистратамъ земли Волынской, запрещающая имъ подчинять своему суду писарей, отправленныхъ для сбора королевскихъ ъ пошлинъ мытникомъ великаго княжества литовскаго, евреемъ Менделемъ Изаковичемъ, 1560, ноября 28.
     
     ЛЂта Божого нароженія 1569 года, декабря 12 дня.
     Пришедши на вряд его королевское милости, в замокъ Луцкий, перед мене, Петра Хомяка, подстаростого Луцкого, писаря коморы Луцкое, Давыдъ Марковичъ, покладалъ передомною на вряде листъ его королевское милости, просячи, абы былъ вычитанъ и въ книги кгродские записанъ, который листъ такъ ся въ собе маетъ: »Жикгимонтъ /89/ Августъ, Божю милостю король Полский, великий князь Литовский, Руский, Пруский, Мазовецкий, Жомоитский, Ифлянский панъ и дедичъ, всимь вобець и кождому з особна, такъ духовного, яко и светского стану и заволанья людемъ, велможнымъ, врожонымъ, шляхетнымъ княземъ, паномъ, воеводамъ, кашталяномъ, старостамъ, державцамъ, маршалкомъ, вдовамъ, врядникамъ земскимь и дворнымъ, земянамъ и дворянамъ нашимъ, войтамъ, бурмистрамъ, радцамъ и инымъ всимъ станомъ и врядникомъ нашимъ господарьскимъ и тежъ князьскимъ, панскимь и шляхетскимъ, въ панствахъ нашихъ корунныхъ, въ земли Волынской, верне намъ милымъ — ласку нашу королевскую. Верные, намъ милые! Далъ намъ того справу Менделъ Изаковичъ, жидъ, мытникь нашъ великого князьства Литовского, ижъ вы писаровъ и справецъ, на коморахъ и прикоморкахъ, тамъ отъ него уставленыхъ на мыте нашомъ, не ведати для которое причины, не маючи до нихъ ничого надъ постановене наше, до суду своего, которому намней ни в чомъ не подлегли, притягаете и великие трудности имъ задаете, а не будучи вы имъ въ речахъ мытныхъ, яко нашихъ властныхь, водлугъ росказаня нашого помочни, еще сами о шкоды въ мыте тымъ ихъ приправуете; а то дей (жадали) быхмо, абы вы того больше надъ ними вживати се не допустили, не мелъ бы на томъ скарбъ нашъ шкодовали мусилъ, якожъ дей и теперъ вжо, шкоду тую мы мети не хотячи, приказуемъ вамъ, ажъбы есте тыхъ то справецъ и писаровъ менъделевыхъ мытниныхъ до жадного суду своего передъ себе не притягали, кгдыжъ они не передъ кимъ иншимъ въ кождой речи, хто бы што до нихъ мелъ, справоватися не суть повинни, только передъ велможнымъ подскарбимъ нашимъ; и трудностей никоторыхъ имъ бы есте не задавали, а, заховываючи се ведле росказаня нашого, въ речахъ мытныхъ имъ помочными были и пожитковъ скарбу нашого постерегали, иначей того чинити не смеючи для ласки нашое кролевское конечно. Писанъ въ Кнышине; дня двадцать осмого мЂсяца ноября, лета Божого нароженя тисяча пятьсотъ шестьдесятого, панованя нашого четырьдесятого (sic). Подписъ руки пана канцлировы на властьное росказанье короля его милости«. A такъ я тотъ листъ его королевское милости слово отъ слова съ початку ажъ до конца до книгъ кгродскихъ записати казалъ.
     
     Книга гродская, Луцкая, поточная, № 2043, стр. 571, на об. /90/
     
http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur60301.htm

III. Відносини культурні й національні: Національний склад і національні елєменти.
     
УКРАЇНА ЗАХІДНЯ: ОСЛАБЛЕННЄ УКРАЇНСЬКОГО ЕЛЄМЕНТУ В ГАЛИЧИНЇ, НАПЛИВ ЧУЖОГО ПАНСТВА, УКРАЇНСЬКІ ШЛЯХЕТСЬКІ ФАМІЛЇЇ В XV В., ЇХ ВИНАРОДОВЛЕННЄ, УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА ГАЛИЧИНИ В XVI, ДРІБНА ШЛЯХТА, ЇЇ НЕЗАМОЖНІСТЬ, БРАК ВПЛИВІВ, НАЦІОНАЛЬНІ РУХИ СЕРЕД ШЛЯХТИ — ВОЛОСЬКА ІРЕДЕНТА XVI В., БОРОТЬБА З УНЇЄЮ, РУХИ ПІД ЧАС ХМЕЛЬНИЩИНИ.
     
     
     В попереднїм, слїдячи розвій форм і відносин полїтичних, суспільних, економічних, я вказував не раз, як відбивали ся вони спеціально на відносинах національних — на становищі тубильного, українського елєменту, на творенню й розвою поруч нього иньших національних ґруп на українській землї, та на відносинах їх до нього. Тепер з черги треба нам зібрати до купи сї помічення про національний склад (состав) людности й відносини національних елєментів, і доповнивши їх иньшими даними, які дає нам приступний матеріал, звести в оден образ національні відносини — так би сказати дати національний балянс українських земель, як він творить ся протягом XIV-XVI вв. і укладаєть ся в своїй останнїй формі при кінцї XVI та на початках XVII в. 
     В ріжних українських землях, під впливом обставин полїтичних, економічних, кольонїзаційних, сї національні відносини одначе укладали ся не рівно, не однаково виглядали в тім переломовім моментї, й тому мусимо оглянути їх з окрема, або поясами, в яких заходять з сього погляду відміни; вилучити пояс західнїй, що обіймає Галичину з Поділєм, Холмщиною й Підляшем, пояс волинський — з Побужем Берестейським і Пинщиною, пояс правобічний — Поднїпровє з Побожем, вкінцї — пояс заднїпрянський. 
     В поясї західнїм переміни, як ми знаємо, наступили з сього погляду найскорше і найсильнїйше. Як я вказував на своїм місцї, уже підчас боротьби за Галичину, в 1340-1370-х рр. вищі, привілєґіовані верстви української людности були тут сильно захитані й ослаблені 1). Все що взяло якусь дїяльнїйшу участь в оборонї Західньої України від польської окупації, коли не згинуло в самій боротьбі, мусїло з перемогою Польщі або еміґрувати, до земель волинських, побужських і т. и., або спасти в долину наслїдком утрати, конфіскації майна. На їх місце, і взагалї — де відкривав ся якийсь простір привілєґіованій кольонїзації, правительство польське вводило привілєґіовані елєменти польські й всякі прихожі, на яких могло числити як на прихильників польської окупації. Щедрою рукою роздають ся земельні надання — і цїлі великі округи, правдиві князївства, як Ряшівська волость Яна Пакослава, Самбірщина Спитків, Ярославщина Тарновских, як величезні лятифундії Одровонжів, Кмитів, Бучацких, — і поменьші маєтности, сконфісковані від властителїв — тубильцїв, чи забрані за браком документів на право володїння від ріжних nullo jure possessores, і села свобідних селян. Поляками, або ріжними приходнями, що йшли в службу польській окупації, обсаджують ся всї вищі адмінїстраційні уряди. В великих масах вводить ся польський й иньший иноплеменний елємент в склад міщанства, а навіть і селянства — в селах орґанїзованих на нїмецькім праві. 
     Поруч того чужого панства на переломі XIV і XV вв. ще в значнім числї держать ся останки тубильних родів, але загалом взявши вони вже тодї відтиснені на другий плян. Цїкавий образ сих відносин дає нам нпр. склад третейського суду, зложеного в 1404 р. в Медицї в спорі Ягайла з Єлисаветою Пілецкою. В нїм з місцевих достойників і панів виступають: Мацей біскуп перемиський і Офанасій владика, Ян з Тарнова староста руський, Кміта воєвода Сендомирський, Іво з Клечицї, Яшко з Ряшева, Бенко з Жабокрук, Яшко Мазовшанин, Миколай з Куликова, Яшко Клюс, Кристин з Марцинкович, Миколай Пстроский (чи Пшерозкий), Яшко Фортуна, Франциск Борснич, Гринко Соколецький, Андрійко і Грицько Бибельські, Грицько Кердейович, Глїб Дядкович, Волчко Преслужич, Данило Задеревицький, Костьо Солнечкович, Костко судя перемиський, Яцко сяніцкий, Васько Тептюкович, Михайло Процович, Драгут (вор. Драгин) Волох, Ходко Чемер, Юрий і Васько Мошончичі, Волчко Кузьмич, Михайло Сенькович, Іван Данславич, Олешко Грудкович, Васько Чорткович 2). В сїм реєстрі поважнїйших „шляхтичів і земян Руської землї”, як їх називає документ, — а властиво західньої частини її, головно Перемищини, Русини, як бачимо, виступають ще в дуже поважнім числї (ряд їх, очевидно, розпочинає Гринько Соколецький, і до кінця, з виїмком того Драгина Волоха, се мабуть самі Русини, як в переважній части виразно показують се їх імена). Але фіґурують вони всї на другім плянї, по поляках, і серед них нема анї одного достойника з виїмком Костка Болестрашицкого, судї перемишського і такогож судї сянїцького урядників зовсїм не високих (се дїєть ся ще перед реформою галицькото судівництва). 
     Подібне бачимо і в східнїй Галичинї, де в першій половинї XV в. ще чимало виднїєть ся заможнього українського панства, але також без впливових позицій, на другім плянї. Між шляхецькими підписами на актї конфедерації землї Львівської й Жидачівської більшу половину становлять імена української шляхти, що і в самих іменах своїх ще задержує національний характер, а часом і руських печаток уживає — як Юрша з Ходоровстава, Станко з Давидова, (в 1410 він зветь ся ще Осташко з Давидова), Дмитро Лагодовский, Мартин Каленик з Підгаєць, Михно й Пашко з Борщева Юрий з Мальчиць, Сенько Галка з Іляшова, Сенько з Нагорець Олехно, Марко і Ленько з Дрогошова, Петро Волчко з Колоден Стецько, Онисько й Стецько-Ілько з Черкасів, Дмитро з Унятич, Федько з Чолганець, Федько і Стецько з Млинищ, Дмитро й Яцко з Дїдошиць (Дїдушицькі), Яцко з Рожнитова, Андрейко з Сваричова, Івашко з Дулїб, Іван з Кошави, Олекса й Лучка з Витвиць, Данько, Мика і Сенько з Балиць, Яцько з Новоселиць 3). 
     Все таки, хоч зрідка, бачимо руські імена на урядах і достойностях сих земель в XV в. — чи виборних шляхецьких (по рефомі), чи королем іменованих. Такий Сенько з Сїннова (de Syennow) підкоморій і tutor перемиський підчас конфедерації 1436-7 р., Ігнат з Кутищ довголїтнїй судя галицький (1438-1471), Васько з Риботич судя перемиський (1460-7), перед тим підсудок, Яцько Бибельський і Олехно alias Alexander Порохницький стольник і підстолїй перемиські, Глїб-Миколай з Сїннова підсудок (1472-7), а навіть і на каштелянстві перемиськім засїдав оден з Порохницьких (1449-54) 4). 
     Але був то заразом час, коли ті виднїйші роди українські, які задержали ся в вищій верстві місцевої шляхти, швидким темпом затрачували свою національність і безслїдно розмивали ся в польськім елєментї. Спільність клясових інтересів і бажаннє зрівняти ся не тільки de jure, але і фактично з привілєґіованим панством польським, доступити всеї повноти вигід і гонорів, на які могли числити шляхтичі чи маґнати польські, впливи шляхецької культури й католицької стихії, яка розвивала ся тут же під боком і заливала що далї то більше українські землї, нарештї — мішані шлюби з Польками і на відворот — всї сї чинники й впливи, про які ще будемо говорити, робили своє дїло дуже скоро. „Коли трапляло ся, — писав потомок одної такої зпольщеної фамілїї Ян Порохницький, арцибіскуп львівський і великий протектор єзуітів, описуючи з фамільних традицій сей процес польщення Руси, — що була панна одиначка з маєтністю, або вдова богата, то королї своїх Поляків-шляхтичів посилали до Руси, помагали їм своїми впливами і так женячи ся зчаста, наповнили Русь і запровадили віру правовірну католицьку римську; решту зробила пильність пастирів, так що й найбільші панове з Руси перейшли до єдности з римським костелом, покинувши грецьку схизму” 5). Розумієть ся, звести так богато до сього впливу мішаних шлюбів, як то робить сей автор, не можна, але вони також мали своє значіннє — не тільки на перехід маєтків в польські руки, а й на польщеннє самих фамілїй. Так в тій самій родинї Бибельських — одної з найможнїйших українських родин Галичини, з котрої виводив себе арциб. Порохницький, внучка Ходка Бибельського Духна відданна була за Поляка Яна Бажі (Ваrzу) з Болозова 6) і підсилений маєтком Бибельських рід сей зайняв в XVI в. високе становище, займав високі сенаторські уряди, неприступні для Бибельських. З другого року з 1441 р. маємо нпр. шлюбну умову Сенька Бибельського з Фредром з Плїшович, де Фредро сватаючи свою доньку за нього, звязує його умовою, що Сенько має „вихрестити ся” перед шлюбом, розумій — на латинську віру: „Шл. Фридро з Плїшович, читаємо в актї, й шл. Яцко з Библа з братом своїм уложили між собою таку добровільну угоду, що Фридро просватав доньку свою Ядвигу за Сенька з Библа, з такою умовою, що супружество має бути довершене за чотири роки, і з тим весїлє 7), а коли котра сторона не дотримає, з виїмком смерти, то має заплатити другій сторонї тисячу гривен заруки, а Сенько під такоюж зарукою має вихрестити ся перед супружеством 8), і Фридро має дати Сенькови за тою дївчиною двіста гривен готовими грішми й стількиж в одежі, а Сенько має заплатити жінцї своїй Ядвизї віна і виправи 600 грив. на половинї тих маєтностей своїх, що йому припали при подїлї” 9). 
     Може сьвідками таких переходів, що в тишинї фамілїйних і всякого рода приватноправних відносин робили ся в великій масї протягом XV і XVI вв., служать подвійні імена, які стрічаємо в другій половинї XV в. у ріжних репрезентантів українських панських родів Галичини: Costhko alias Ioannes Порохницький, Ioannes alias Hryczko Бибельський, Глїб-Николай з Сїннова, й т. п. 10). Взагалї історія польщення сих українських родів, наскільки можемо її слїдити хоч би на підставі документальних вказівок, не була слїджена досї, хоч з становища культурної історії має воно чималий інтерес. 
     В XVI в. можних родів, які б держали ся української народности, в Галичинї майже нема вже 11). Мало було вже навіть заможнїйшої шляхти — яка б держала ся української народности. В звісних петиціях до митрополита в справі галицької епархії 1539-40 рр. напр. беруть участь такі галицькі шляхтичі: Марко Шумлянський, Іван Станимирський, Іван і Стефан Демидецькі, Никандро Свистельлицький, Михайло і Марко Балабани, Павло Желиборський, Іван Лопатка, Петро Угорницький, Васько, Труфан і Іван Грабовецькі, Іван і Павло Загвоздецькі, Олехно Замостський, Іван Дубровицький, Василь і Юхно Ярмолинські, Костюк і Федор Яські, Петро Сербин, Іван і Олехно Чолганські, Іван і Васько Рожнитовські, Рашко і Стефан Сваричовські, Деонисий й Іван Горбачовські, Іван і Павло Самбори, Михайло й Яцко Ячниські 12). З них одначе лише кілька фамілїй належать до середньої, заможної шляхти — Балабани, може Демидецькі, Чолганські; иньші — рядова, або й зовсїм дрібна шляхта як Грабовецькі, Дубравицькі (Дубровські), Рожнятівські, Сваричівські, Ячниські і т. и. 13). 
     Тої дрібної — і ще дрібнїйшої української шляхти було в XVI віцї в Галичинї богато (особливо в Перемишльській землї), і до неї в XVII в. прилучають ся, розмноживши ся й підупавши ще більше в своїм упослїдженню — відсунені від усього що несли доходи і впливи, — майже всї ті українські роди, які не вигасли й не спольщили ся протягом XVI віка. От який катальоґ сеї української шляхти з першої половини XVII в. дають галицькі акти 14). В Галицькій землї виступають Березовські, Волковицькі, Голинські, Грабовецькі, Дрогомирецькі, Желиборські, Жураківські, Кнегинецькі, Креховецькі, Мединські, Свистельницькі, Сулятицькі, Струтинські, Татомири, Угерницькі, Хотимирські; в Львівській: Балицькі, Винницькі, Витвицькі, Гошовські, Дубровські, Копецькі, Лозинські, Підвисоцькі, Підлїсецькі, Плетенецькі, Погорецькі, Попелї, Передримирські, Свирські, Семигиновські, Сроковські, Чолганські; в Перемишській Бачинські, Березницькі, Билинські, Боярські, Братковські, Винницькі, Височанські, Городинські, Городиські, Добрянські, Желиборські, Ільницькі, Кальнофойські, Коблянські, Комарницькі, Копистинські, Криницькі, Крушельницькі, Кульчицькі, Литинські, Луцькі, Монастирські, Матковські, Пацлавські, Підгородецькі, Попелї, Радиловські, Ритаровські, Селецькі, Созанські, Сверечанські, Ступницькі, Терлецькі, Турецькі, Турянські, Тустановські, Унятицькі, Уруські, Яворські, Яминські, Ясеницькі; в Сяніцькій Добрянські й Лозинські. Переважно се були старі роди, що великими гнїздами сидїли, розмноживши ся на своїх дїдинах і подїливши ся на ріжні галузи з ріжними характеристичними призвищами й „придомками” як нпр. Княгиницькі-Проскурчата, Калиновята, Сенковята; Жураківські Лехнівські, Йосиповичі, Якобшовичі; Чайківські Беринди, Солонинки, Трунковичі; Пацлавсьві, Грицковята й Іскрята й т. и.) 15). Належали вони головно до двох спецефічно-українських гербових ґруп — Сас і Корчак (особливо до першого); походженнє й розповсюдненнє серед сеї української шляхти сих гербів лишаєть ся невиясненою і небезінтересною з культурно-історичного становища загадкою 16). Наскільки розмножена була ся українська шляхта, дають понятє шляхецькі пописи з першої половини XVII в. Так на пописї шляхти Львівської землї 1621 р. на 628 загального числа шляхтичів ставило ся 43 Чайківських, 34 Гошовських, 40 Витвицьких. На пописї Перемиської землї 1648 р. на загальне число близько 1000 шляхтичів ставило ся 70 Яворських, 46 Кульчицьких, 36 Винницьких, 23 Билинських, і т. д. 17). Подробицї пописів про уоруженнє й спорядженнє шляхти на тих пописах дають нам цїкаву характеристику і матеріального становища сеї шляхти. Дуже воно було незавидне. Не то що дуже мало було між нею таких, що могли привезти з собою який збройний poczet — а навіть і такі, що могли хоч особисто явити ся „конно і оружно”, були між ними в меньшости. Напр. з 43 Чайківських тільки трох ставило ся на попис на конях, решта пішаком. Всї 40 Витвицьких — всї піші, і т. д. Попис львівської шляхти 1628 р., даючи докладнїйші вказівки про уоруженнє пописаної шляхти, дає ще сильнїйші подробицї сеї шляхецької біди, показуючи, що у багатьох не тільки коня, а й порядної зброї не було. Напр. шл. Гриць Волчкович Ясницький з Яснищ ставив ся пішо бодай з шаблею і полгаком, але шл. Іван Волчкович Ясницький явив ся пішо тільки „з києм”; шл. Роман Гошовський іменем Антона Гобрича Гошовського батька свого, хорого на той час, теж пописав ся тільки „з києм”; шл. Федор Гошовський Клечкович ставив ся пішо з шаблею і полгаком, але шл. Стець Андроникович Гошовський був на пописї пішо тільки з палашом, шл. Федор Шумлянський з Браткович був пішо з києм, шл. Григорий Рудницький з Браткович ставив ся пішо з шаблею й полгаком, шл. Іван Заплатинський з Осталович пішо з шаблею, сокіркою і „пташою рушницею”, і т. д. 18). 
     Незаможність не давала сїй шляхтї спромоги доступити і того не високого рівеня осьвіти й культурности, на якому стояла заможнїйша — польська й спольщена шляхта. Се не волею, а неволею держало її близше народнїх мас і зберегло її українську народність, не тільки в XVII і XVIIІ вв., a й пізнїйше — аж до наших часів. Ся шляхта зістаєть ся вірною своїй „руській” вірі, старим традиціям — в XVII і XVIII вв., як в XV і XVI сї Васьки, Федьки, Грицьки з своїми часто не меньше характеристичними призвищами — Пугачі, Колодруби, Вовки, Головки, Тарапатичі, Поповята і т. д. сильно відбивають від Прецлавів і Прандотів, Збожних і Щенсних шляхти польської, gente чи natione 19). В них живе почутє своєї національности і вони не упускають часом нагоди заманїфестувати ся як репрезентанти „всеї Руси”, як вона в неясних, невиразних, але широких до безграничности контурах рисувала ся сим західнїм пограничникам її, стелячи ся і ховаючи ся в неясних горизонтах Сходу. 
     При польській конституції, що принціпіально уважала всїх шляхтичів за рівних; без ріжницї заможности, осьвіти, гонорів і урядів, а всякі справи рішала голосованнєм присутних, — ся дрібна шляхта, становлячи більшість шляхетської людности, могла б правити своїми землями й повітами, проводити своїх людей на уряди й задавати тон в провінціальнім житю. Але до сього бракувало й солїдарности, яснїйшого суспільно-полїтичного чи національного сьвітогляду, бракувало орґанїзації, і вона звичайно все і всюди відступала на заднїй плян перед заможнїйшими й впливовійшими своїми польськими „братями”. 
     Але бували хвилї, коли національні чи клясові інтереси, скристалїзувавши ся коло якогось конкретного факту, подвигали сю шляхецьку масу до живійшої й солїдарнїйшої акції. Мотиви й обставини таких фактів не завсїди нам звісні навіть тодї, як звісні самі факти. До таких загадкових виступів української шляхти в Галичинї нпр. належить масове прилученнє української шляхти Галицької землї до волоського воєводи Богдана підчас його походу на Галичину лїтом 1509 р. 20). Припадком довідуємо ся, що тодї приступили до нього Іванко Демидецький і Іля Шумлянський, Іванко, Яцко, Васько Мищенські (?), Федько Дубрович, Зань Цуцилівський, Сенько Витвицький, Васько й Марко Княгиницькі, Семен, Іван, Сенько й Сидор Дрогомирецькі, Сенько Балицький, Дмитро з Данискович, Григорий, Сенько, Гринча, Григор, Фича й Івасько Березовські, Івасько Пишнинський (?), Андрей Луцький 21), Вони були проголошені за зрадників 22) і маєтки їх конфісковано 23). Але по погромі Волощини зимою 1509/10 р., коли господар мусїв обовязати ся в трактатї між иньшим звернути всїх людей, виведених з України, шляхтичі вернули ся з Волощини й виправдували ся, що пристали до воєводи не добровільно, а з примусу. Се оправданнє було прийняте, і ті шляхтичі були привернені до своїх прав і чести, але трудно увірити в правдивість сього оправдання. Та обставина, що в тім примусовім положенню знайшли ся як раз шляхтичі — Русини, вірні своїй народности, каже здогадувати ся инакших мотивів. Знаємо, що на ґрунтї спільної віри, письменства, культурних елєментів була все певна внутрішня звязь між західньою Україною й Волощиною, і в сїм фактї може вона також себе дати знати, хоч за браком всяких подробиць тяжко пускати ся в якісь близші здогади. Пригадаємо, що кільканадцять лїт перед тим мав місце такий же неясний, але ще більш інтересний рух звязаний з іменем Мухи, де провідником українського селянства Покутя й Галичини виступає волоський аґент (про се ще трохи низше). Рік пізнїйше воєвода волоський висунув якогось претендента (сучасний польський хронїст зве його Андрієм Барулом), що називав себе правним спадкоємцем Руси, котру Казимир силоміць загорнув собі; за помічю султана він пробував захопити західню Україну, але ненароком був зловлений слугами Мих. Бучацкого 24). А двадцять лїт пізнїйше від того інціденту 1509 р. підчас волоського походу на Галичину, через Покутє на Галич, знову чуємо, що Русини майже поголовно переходять і піддають ся воєводї, й він їх приймає ласкаво, а католиків каже побивати 25). Є в тих усїх епізодах кінця XV і першої половини XVI в. якийсь слїд українсько-волоської іреденти — на жаль так неясної через брак джерел. 
     Яснїйше представляють ся нам деякі рухи, що захоплюють шляхту в XVII в. В Західнїй Галичинї нпр. таким фактом була оборона перемиського владицтва від унїї протягом майже цїлого півстолїтя по смерти Копистенського (1610) 26). Оборона православія від унїї в тім часї взагалї уважала ся, так сказати, питаннєм чести — не тільки релїґійної, але й національної; місцевій же шляхтї вона була близька й тому, що на всякого рода церковних посадах, від меньших — попівських і дяківських і до самого владицтва, було богато членів місцевих шляхетських родів, які тим чином були звязані дуже живими звязами з усякими єрархічними й церковними перемінами своєї епархії. Коли по смерти Копистенського, також місцевого шляхтича, що зістав ся по сторонї православія, король віддав перемиське владицтво за протекцією місцевого біскупа унїятови Атанасиєви Крупецькому, то місцева шляхта разом з духовенством виступила з виразною опозицією против сеї номінації і почала переслїдувати владику-унїята на кождім кроцї. Король Жиґимонт, наслїдком скарг Крупецького беручи його в спеціальну опіку і закладаючи величезну заруку 50 тис. дукатів на випадок якоїсь пригоди, вичисляє в своїм мандатї безконечний ряд місцевої шляхти, що взяла активну участь в сїй війнї за владицтво, настаючи на безпечність і житє Крупецького. Тут фіґурують: Іван і Микола Хлопецькі, Мартин Ритаровський, Федор Турянський, Андрій й Іван Созанські, Іван Манастирський, Іван, Павло, Іван, Миколай, Дука, Адам, Василь, Самійло і Михайло Лїтинські, Федор, Олександр, Андрій, Гаврило і Яцентий Копистянські, Василь Терлецький, Федор Винницький, Стефан і Богдан Радиловські, Мартин-Олександр Фарафунта Блажовський, Іван, Федір, Григорий, Павло і Грицько Попелї, Мартин Ясеницький, Грицько Коблянський, Олександр Угерницький, Іван і Василь Бунтовецькі (!), Федор, Іван і Григорий Височанські, Іван Криницький, Тимко, Іван, Григорий й Іванко Кульчицькі, Петро Рогозинський, Петро й Олександр Голятицькі, Іван Чайковський, Грицько Яноцький, Іван Тустановський, Федор Коблянський, Босько Хмитковський (!), Федор Куничковський, Дмитро й Петро Гординські, Іван Ільницький, Дмитро Сидорський, Дмитро Бурда, Федор Татомир 27). 
     З поміж контр-владиків православних, противставлених Kpyпецькому шляхта підтримувала особливо енерґічно владику Гулевича, чоловіка енерґічного, що вмів, видно, зорґанїзувати сю шляхетську громаду і за її помічю оружною рукою викинув Крупецького з церковних маєтностей та відборонив ся від адмінїстрації, що хотїла Крупецького взяти в оборону, а шляхта через послів своїх вистарала ся у короля оправданнє для Гулевича і забезпеченнє йому владицтва до живота. По смерти Гулевича так само збройною рукою підтримують шляхтичі його наступника — православного владику Винницького, що викидає Крупецького з церковних маєтностей. Вони помагають йому против наступника Крупецького Поляка-унїята Хмельовского, якому унеможливляють не тілько володїннє, але й саме пробуваннє в перемиській епархії; заразом на соймиках земських проводять ухвали в інтересах Винницького, упоминають ся за ним через своїх послів на соймі й перед королем і забезпечають йому володїннє епархією. 
     Не так одноцїльна й солїдарна, бо скомплїкована ріжними відмінами в конкретних економічних і клясових інтересах, але також дуже замітна була участь східно-галицької шляхти в народнїх рухах часів Хмельнищини. Ареною їх була головно земля Галицька (західню Галичину рух зачепив розмірно слабо), а місцева шляхта виступає особливо в руху орґанїзованім на Покутю Семеном Височаном (можливо — одним з шляхтичів Височанських). Вона фіґурує тут в ролї ватажків, „полковників”, проводирів селянських і міщанських повстанцїв, з яких складало ся Височанове військо 28). Тут і в иньших ватагах стрічаємо купу Грабовецьких, Голинських, Березовських, Скольських, Княгиницьких, Жураковських, Татомирів, Дрогомирецьких, Язвинських, Струтинських, Мединських, Гошовських, Попелїв. Всю загалом місцеву українську шляхту Поляки обвинувачували в прихильности до повстання, в замислах запанувати собі на місце Поляків і т. п. 29). На жаль, брак якихось енунціацій з боку самих участників повстань не позволяє нам вглянути лїпше в мотиви повстання, як собі його українські шляхтичі-участники їх представляли. 
     Та й по за такими надзвичайними епізодами, в чисто буденнім житю не можна переочити те значіннє, яке мала ся дрібна шляхта в консервованню українського елєменту й його національної традиції. Яка-б не була бідна, некультурна, позбавлена впливу й поваги ся дрібна шляхта, всеж таки і своїм матеріальним становищем і добробутом, і що важнїйше — своїм суспільним положеннєм підносила ся вона над рівенем позбавленого всяких горожанських прав, до становища робучого інвентара зведеного панщинного селянства. Серед неї не бракувало одиниць, які ut in substantia sic in moribus et claritate виносили ся над той низький рівень, на який зіпхнуло польське панованнє український елємент. Що правда, в значній части те, що підносило ся над той рівень, скоро пропадало для українського елєменту — потягнувши ся культурним покостом, воно асімілювало ся в „культурнім” — польськім елєменті. Але все ж присутність сього повноправного і дещо заможнїйшого, бучнїйшого елєменту в українських рядах давала їм деяку моральну силу і — запомогала їх дїячами на ріжних полях. Перечитуючи вище наведені реєстри українських шляхецьких родів Галичини, читач певно ненароком пригадував собі Балабанів і Копистинських, Желиборських і Винницьких, Плетенецьких і Кальнофойських, Радиловських і Жураковських, що лишили свої імена в культурній історії України — не тільки самої Галичини, як дїячі на ріжних полях церковного, просьвітного, культурного житя. В великих масах виходило відси духовенство — добра половина тих шляхетських родів заразом стало родами, династиями духовними. Велика маса тих імен потім вписала ся в історію першого столїтя українського відродження в Галичинї... 
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Див. в т. IV c. 61-2, V c. 20-3. 
      2) Документ в бібл. Чорторийських в двох ориґінальних текстах — українськім і латинськім. Перший виданий в Актах Ю. 3. Р. І ч. 9 і у Головацкого, нове факсимильне виданнє в Палеографических снимках І ч. 31, текст латинський видано недавно в т. IV Kodeks Ma?opolski ч. 1084. В українськім текстї деякі польські імена зрущені, в латинськім навпаки, тому треба оглядати ся на обидва. Порівняти з тим реєстром деякі згадки останньої чверти XIV і перших років XV — як продажний контракт на Калеників монастир 1378 р. (Akta gr. і ziem. II ч. 9), де стрічаємо ще старого Ходка Бибельського з синами, Дворсковичів, Дрозда, Васька Кузьмича й ин., ibid. IV. 19, V. 14 й ин. 
      3) Akta grodz. i ziem. VII ч. 55, опись печаток тамже с. 108-9, кириличні написи мають вісїм печаток, деякі мають написи латинські, але з руськими формами імен — як Michn... de Borsofsky, Ilko Stecko dominus de Sirkaz, (Iac)konis de Dzedosicze. 
      4) Дати про них в індексах відповідних томів Akta gr. і ziem. 
      5) Витяги з сеї фамілїйної хронїки арц. Порохницького, писаної в першій чверти XVII в., в ХLVIII т. Записок, с. 6. 
      6) Походженнє роду не ясне, але вже в 1-ій пол. XV в., судячи з імен, був то в кождім разї рід спольщений. Як документальна ілюстрація таких шлюбів — одна з багатьох — послужить нпр. і отся: gen. Oluchna de Hermanow consors gen. Alberti Swathek de Vyasd iudicis castr. leopoliensis — Akta gr. i ziem. VII ч. 53. 
      7) in quatuor annis debet fore copala et cum hoc nupcie. 
      8) et eciam Senko sub eodem vadio debet se baptizare prius quam copulam contraheret. 
      9) Akta gr. i ziem. XIII ч. 1491. 
      10) Akta gr. i ziem. VII ч. 63, IX ч. 81 і 110, й індекси т. XIII i XVII. 
      11) 3 старих тубильних родів в XVI в. Яблоновский (1. с. с. 288) вичисляє такі маґнатські фамілїї: Липських (потомків Дмитра з Горая, обдарованого Казимиром великими маєтностями в Холмщинї), Чурилів (з тогож рода), Бибельських-Новомійських, Дершняків, Ходоровських і Жоравинських, Струсів і Дрогойовських — все гербу Корчак. Даниловичів, Дїдушицьких і Тарновських-гербу Сас. Иньших гербів — Кердеїв, Ваповських, Лагодовських. З виїмком Лагодовських, що ще в серединї XVI в. документують свою українську національність опікою над унївським монастирем, всї иньші не донесли свого українського характеру до половини XVI в. віку, а переважно стратили його ще до початків того столїтя. 
      12) Акты Зап. Рос. II ч. 193 і 198. 
      13) Пор. у Яблоновского op. c. с. 369 і далї, passim. 
      14) У Лозїньского Prawem і lewem І2 с. 290-1 (тутже характеристика тоїж дрібної шляхти). Катальоґ не повний, я доповняю його — теж без претенсій на повноту. 
      15) Див. у Яблоновского с. 353 і Лозїнского 1. с. 
      16) Див. про се прим. 4. 
      17) Цифри з пописів підраховує Лозїньский op. c. І с. 339-40, 342. 
      18) Кн. Львів, ґр. 380 с. 2581-5. 
      19) Пор. Лозїньского с. 291, 
      20) Про сей напад Богдана і польський похід на Волощину спеціальна розвідка Пулаского Wojna Zygmunta I z Bohdanem wojewod? mo?dawskim w 1509 r. — Szkice т. І. Факт, про який говоримо, зістав ся авторови її незвісним. 
      21) Матеріали І ч. 66 (деякі назви покручені). 
      22) sua temeritate, fidelitate postiposita, sponte et non coacti ad eundem woywodam defecissent eidemque se absque legittima causa subiecissent — ibid. 
      23) Ibid. ч. 65. 
      24) Monum. Pol. hist. III c. 239-40. 
      25) ad quem Rutheni illic paene omnes advolant et se illi gestibundi subjiciunt, quos ille benigne suscipit et tractat, eos vero, qui Romani ritus sunt, occidi jubet — Acta Tomiciana, XII ч. 393, лист з грудня 1530 р. Згадаю ще королївський наказ 1511 р., аби пани з Галичини не їздили на священнє до Волощини — вони suscipiendorum ordinum, ut ipsi putant sacrorum, causa solent se conferre in Valachiam et alias exteras partes et plerumque de rebus et statu regni apud hostes disserere positionemque regni prodere (Corpus iuris polon. III ч. 71). 
      26) Про неї у Добрянского Исторія епископовъ еп. перемышльской, ?ozi?ski Prawem і lewem І (с. 294 і далї), Голубевъ Петръ Могила т. II с. 135 і далї. 
      27) Книга перем. ґр. 327 с. 18-19. 
      28) Див. Томашівського Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. (Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XXIV і осібно) с. 39 і далї, пор. с. 121-3. 
      29) Жерела IV ч. 42, 74, 83, 97, 152, V ч. 42, 63, 75, пор. Томашівського op. c. с. 41. 


http://litopys.org.ua/anton/ant18.htm

Владимир АНТОНОВИЧ
ИССЛЕДОВАНИЕ О ГАЙДАМАЧЕСТВЕ
     
     
     После исчезновения козачества на правой стороне Днепра в начале XVIII столетия, Юго-Западный край должен был поступить в полное распоряжение польского правительства и сделаться, наконец, неотъемлемой собственностью шляхты, составлявшей это правительство. Казалось, что после устранения единственной силы, стеснявшей господство польско-шляхетского строя, порядок этот водворится всецело и осуществит давно им намеченные цели: полное господство польской народности и постепенное обращение в нее русского народонаселения края; истребление православия и водворение вместо него вначале унии, а потом, постепенно, католичества; наконец, утверждение в крае неограниченного полновластия шляхетского сословия и полное порабощение крестьян в гражданском и экономическом отношениях. Впрочем, осуществление этих задач казалось легким только с точки зрения чисто субъективной, присущей шляхетской среде того времени. Среда эта, не отличавшаяся никогда политическим тактом и умением хладнокровно обсуждать и более глубоко понимать исторические законы, управляющие /373/ судьбой человеческих обществ, не принимала во внимание тех непреодолимых стремлений масс южнорусского народа, которые прорывались в течение двух столетий в форме козацких движений; заключившись в узкую сословную, национальную и религиозную исключительность, преследуя по мелочам интересы своей касты, кружка или личности, шляхтичи полагали, что от коренных жизненных требований временно побежденного народонаселения можно отделаться абсолютным их непризнанием, высокомерными риторическими фразами о «хлопской злости», о «врожденной мужицкой строптивости» и т. п. Шляхетская среда была слишком неразвита, слишком эгоистична и недальновидна для того, чтобы пойти навстречу стремлениям массы народной и, предвидя ее реакцию, добровольными уступками открыть путь для прогресса в гражданском развитии Речи Посполитой. Требуя безусловного подчинения своим целям, отрицая абсолютно все гражданские и человеческие права народа, шляхтичи вызывали необходимо бесконечную реакцию с его стороны; одолев в козачестве ту форму реакции, которая боролась с шляхетским началом в течение почти двух столетий, польские дворяне полагали, что одолели саму реакцию и что поставили ее в безвыходное положение; между тем не прошло и двух десятилетий, как факты доказали ошибочность их взгляда и лишили шляхтичей уверенности в полном торжестве их дела. Народная реакция не была подавлена: она проявилась в новой форме, возрастала с каждым годом и быстро охватывала массу крепостного люда; эта новая форма называлась теперь гайдамачеством.
     Между тем, вызывая неуступчивостью и крайней народной и сословной исключительностью протест со стороны масс народных, шляхетское общество не имело даже достаточной силы и гражданской подготовки для того, чтобы бороться с фактическими проявлениями этого протеста и затруднять его непосредственные проявления; тот же сословный и личный эгоизм, называвшийся в Польше XVIII столетия «золотой шляхетской вольностью», известный обыкновенно под именем анархии и безурядицы, обессиливал совершенно государственный организм Речи Посполитой и лишал его возможности действовать в своих же интересах по строго обдуманному, общему плану. Оберегая ревниво шляхетские права от контроля центральной власти, дворянское сословие отняло у этой власти все средства действия; полное отсутствие администрации, функции которой были возложены исключительно на Дворян, и почти совершенное отсутствие государственных финансов — следствие освобождения шляхтичей от всяких налогов и полного упадка городской промышленности и торговли — ставили правительство в невозможность предпри-/374/нять какую бы то ни было решительную меру даже с целью обеспечить права, привилегии и притязания самой шляхты. Всеобщая неурядица, отсутствие органов, необходимых для сохранения порядка, хотя бы понятого с шляхетской точки зрения, открывали свободный исход для проявлений всякого общественного брожения, вытекало ли оно из более глубокого побуждения — подавленных законных требований масс народных, или же основывалось на более мелких эгоистических, личных мотивах.
     Отсутствие общественного начала, сдерживающего фактические проявления как законной реакции подавленных слоев общества, так и личные порывы к своеволию, корысти и произволу, отразилось невыгодно и на характере народного протеста. Находя легкий исход в проявлениях чисто личных, единичных, протест этот не был поставлен в необходимость группироваться, уяснять свои нравственные основы, искать прочной опоры в солидной разработке своих принципов, в приведении их в цельное, стройное, глубоко сознанное и прочувствованное убеждение, основанное на общем народном самопознании. Прорываясь в постоянных спорадических вспышках, народное движение если и разростается в объеме, благодаря внешним обстоятельствам, то не усиливается в отношении нравственной выработки, ясности принципов и определенности целей — оно пребывает более на степени развития врожденного инстинкта или унаследованной традиции, чем сознанного убеждения; стремясь к ниспровержению шляхетского порядка, народ только чувствует в общих чертах основы другого, желательного для него порядка вещей, но ясно высказать и установить их в частностях он не умеет; таким образом, вследствие неясности принципов характер народной реакции принимает черты более отрицательные, чем положительные, стремится более к ниспровержению существующего, чем к постановке на его место нового, лучшего.
     Кроме того, народная реакция принимает еще другие невыгодные для нее черты, истекавшие из того же источника — всеобщей анархии. При отсутствии порядка и органов для его сохранения, личные страсти являются в виде необузданного произвола; стремление к поживе, грабежу, бесчинству и насилиям всякого рода, не находя препятствия ни в нравственном развитии всех слоев народа, ни в юридическом строе государства, разыгривается повсюду привольно и сдерживается лишь личным кулачным правом. Лица всех сословий готовы при удобном случае поживиться чужой собственностью, нанести насилия, отправиться на разбой и грабеж. Предприятия подобного рода составляют нормальное /375/ явление; в них принимают участие шляхтичи и крестьяне, жолнеры и мещане, выходцы из соседних государств и даже лица духовные; организуются более или менее крупные разбойничьи отряды и предпринимают целые разбойничьи походы; в начале столетия к отрядам этим примыкают самые разнородные элементы и грабеж составляет единственную задачу их существования; но, мало-помалу, в составе отрядов начинают преобладать элементы более однородные: беглые крестьяне, запорожцы, охотники из мещан и левобережных Козаков; все недовольные положением дел в обществе примыкают к разбойничьей вольнице, направляют ее удары по преимуществу на панские дворы, и, помимо грабежа, сообщают ей все более и более резкий характер борьбы с господствующим элементом из-за народных начал; в подробностях гайдамацких походов, записанных в актовые книги, характер этот начинает ясно преобладать уже около половины столетия и, наконец, разряжается в двух-трех попытках, носящих вполне характер восстаний политических, сословных и религиозных.
     Тем не менее в общей характеристике гайдамачества видны постоянно, в различных, смотря по времени и обстоятельствам, долях, две разнородные стороны, сложившиеся в одно явление: народный протест против польско-шляхетского порядка и стремление к удовлетворению личного произвола или корысти; вторая черта была неминуемым последствием как той низкой степени развития народа, при которой ясно не разграничиваются в понятии действующих лиц: общее от личного, долг от страсти, так и того отсутствия распорядительной власти в государстве, на который было указано. Что личный произвол и побуждения корыстные примешивались ко всякому общественному делу в Речи Посполитой, вследствие ее же ненормального строя, в том можно ясно убедиться, посмотрев на ход общественных дел в самой шляхетской среде, которая могла действовать в строго законных пределах. Трудно действительно было ожидать гражданского образа действий, основанного исключительно на ясно сознанных нравственных и политических принципах, на бескорыстии и самопожертвовании от подавленной, пребывающей в невежестве, угнетаемой и оскорбляемой крестьянской массы в том государстве, где просвещавшееся и господствовавшее сословие лишено было понимания всех названных мотивов, как в публичной, так и в частной жизни, где при появлении иноземного войска немедленно часть полноправных граждан принимала сторону врагов и шла грабить имущество остальных сограждан (как это случилось во время войны со шведами), где выборные лица от народа, составляв-/376/шие высшую правительственную коллегию (сейм), получали поголовно жалованье от иностранных правительств, где областные сеймики решали публичные прения сабельными и палочными ударами, где судебные приговоры исполнялись заездами, т. е. легализированным разбоем и грабежом, где, наконец, войско получало, в большей части случаев, жалованье посредством военных конфедераций, т. е. систематического грабежа на пространстве нескольких областей.
     С двойным характером — разбоя и сопротивления панским порядкам — появляется гайдамачество с самого начала XVIII столетия, первоначально на Волыни и Подолии, затем, по мере заселения страны, и в Украине, где, благодаря выгодным географическим условиям — близости трех границ (русской, турецкой и молдавской) и переходному положению края, — оно окончательно сосредотачивается во второй четверти столетия. Первые признаки зарождавшегося гайдамачества мы встречаем в актах волынских поветов; так, еще во время Шведской войны, пользуясь смутным временем, частыми проходами различных войск и междуусобием среди шляхты, местные жители — крестьяне и мещане — составляли небольшие отряды и, принимая имя Козаков, нападали на дворы панов и евреев. Уже в 1708 году мы встречаем подробный рассказ о похождениях одного из таких отрядов, составившегося в окрестности Межирича Корецкого под предводительством мещанина этого города, Трыцька Пащенка, из отбившихся от своих команд Козаков, русских солдат и даже калмыков; выдавая себя за козацкого начальника, Пащенко грабил панские дворы и еврейские аренды и взымал в свою пользу контрибуцию деньгами и разными припасами. Вскоре количество подобных отрядов умножилось на Волыни до такой степени, что в 1712 году коронный гетман, Сенявский, должен был от действующей армии отделить часть войска и поручить ей заняться исключительно истреблением «своевольных куп», которые стали собираться и бесчинствовать в Волынском воеводстве.
     В то же почти время в Подолии и в пограничной с ней полосе Брацлавщины появлялись все чаще и чаще подобные же явления безурядицы и народного брожения: с 1713 года мы встречаем целый ряд нападений то на купцов-евреев, то на панские дворы, то на местечки и т. д. Часто виновниками нападений оказываются местные крестьяне, иногда запорожцы врываются с этой целью из Молдавии, часто сами шляхтичи не брезгают предпочесть грабеж более мирным занятиям; так, между прочим, мы встречаем в актах упоминания о том, что в окрестности Хмельника крестьяне села Багрыновец ограбили казну сборщика земских податей. В местечке /377/ Стрыжавке несколько человек крестьян отправились, по их собственному выражению, «искать счастья в добыче» и поживились всяким добром проезжих купцов-евреев; но добро это не пошло им впрок — они попали под магистратский суд, а добыча их — в сундуки экономического начальства. В том же году отряд запорожцев налетел на местечко Пиков, ограбил это имение князя Любомирского и перебил или поранил населявших его евреев. В свою очередь, дворяне, прельщаясь легкой добычей, то входили в стачки с грабителями, доставляя им безопасные притоны в своих имениях, конечно, за значительный дивиденд от их «заработка», то сами предпринимали походы с целью «поисков за счастьем». Так, встречаем решение суда, по которому дворянин Доминик Матковский приговорен к виселице за то, что с юных лет, странствуя по разным воеводствам, постоянно занимался воровством и разбоем в сообществе с восемью другими шляхтичами и, наконец, застрелил одного из своих товарищей, дворянина Сухорабского, желая присвоить себе его пай в добыче.
     Еще привольнее могли развернуться страсти в степной, совершенно обезлюдевшей тогда Украине; там, на плодоносной, но совершенно опустевшей равнине двух воеводств — Киевского и Брацлавского, образовались маленькие отряды всякого сбродного люда и разъезжали по широкой степи, разбивая купеческие обозы, отгоняя стада лошадей и т. д. Похождения одного такого отряда мы знаем из показаний двух его участников: шляхтича Михаила Янковского и его «пахолка», т. е. слуги, Илька Ледовского. Отряд этот, состоявший из 15 человек, составился в 1713 г. в окрестности Киева из самых разнородных элементов: донских Козаков, крестьян, шляхтичей, молдаван, крещеных евреев и т. д.; он выехал за русскую границу под предводительством запорожца Дзюбы, знавшего отлично местность, под предлогом поступления на службу в Польше, но, вместо того, занялся разбоем. Ночуя в опустелых селах, беспрепятственно проезжая вдоль всю страну до Днестра, находя радушный прием в редких хуторах, куда стали приезжать панские осадчие, вольница свободно поджидала купеческие обозы и живилась на их счет; иногда грабеж попадался богатый: так, после нападения на один из караванов на долю каждого участника пришлось чистыми деньгами по 450 злотых; другой раз они Добыли прекрасных лошадей и т. д. Наконец, нагулявшись вволю, удальцы направились к Немирову и, разделившись, разбрелись по селам, здесь они переженились и принялись преспокойно разводить хозяйство на добытые в степи средства. /378/
     На порубежных полосах Украины, где народонаселение отчасти уцелело, или там, где оно стало медленно водворяться, мы встречаем те же симптомы брожения; так, в Киевском Полесьи крестьяне бегут в близлежащую степь, селятся, на более льготных условиях, на землях новых помещиков и, вместе с односельцами, нападают на села бывших своих владельцев, угоняют их скот, угрожают им разорением и смертью и, тем не менее, находят приют и защиту у новых помещиков. В новоосаженном местечке Паволочи управляющий пригласил на слободу, между прочими переселенцами, русских выходцев, старообрядцев: но поселенцы эти немедленно приняли участие в общем брожении края: они отправились на лодках вверх по Днепру и Припяти и ограбили несколько сел и дворов в Мозырском повете. На другой, южной, закраине степи жители новопоселенного местечка Тарговицы оказывали гостеприимство «подозрительным людям» ходили вместе с ними в степь для добычи и хранили награбленные вещи в казнохранилище своей приходской церкви. Наконец, во всем Побережьи, между Бугом и Днестром, разбойничали мелкие шайки степняков, состоявшие, впрочем, в связи с сельскими войтами, осадчими, начальниками надворных Козаков, иногда даже с владельцами заселявшихся имений в той местности.
     Насколько существование таких отрядов составляло повседневное явление и насколько широки были их связи с лицами разных сословий оседлого населения, мы можем судить по универсалу, разосланному к жителям всего края в 1717 году вновь назначенным региментарем Украинской партии (т. е. военным начальником украинских воеводств) Яном Галецким. В универсале этом региментарь говорит следующее: «Милостивых панов моих, господ помещиков, всех вообще, усильно прошу немедленно извещать моего наместника, пана Ольшевского, о пребывании своевольных «куп гайдамацкой сволочи», где бы таковые ни находились, особенно же в воеводстве Брацлавском и части Киевского, то есть в Украине, вовсе их не охраняя; особенно же панов губернаторов (т. е. управляющих) и войтов "прошу обратить внимание на то, что они будут отвечать перед Речью Посполитою в случае, если обнаружится связь кого-либо из них с своевольными людьми».
     В универсале этом в первый раз появляется термин, которым обозначилось новое явление, именно название гайдамаки, никогда раньше этого документа не встречавшееся нам ни в исторических записках, ни в актах. Название это сложилось в начале XVIII столетия для обозначения того движения, которое тогда появилось на смену козацких движений /379/ и отличительные черты которого мы указали выше. Мы полагаем, что применение этого слова к крестьянским движениям более раннего времени, подымавшимся как бы в подспорие козацким усилиям при Богдане Хмельницком 1 или Палие, составляет анахронизм.
     Под гайдамаками разумелись первоначально только разбойничьи отряды, появившиеся в правобережной Украине в начале XVIII столетия, и название это стало применяться к крестьянским движениям только в половине этого столетия, когда около ядра, образованного гайдамаками-грабителями, мало-помалу сгруппировались беглые или недовольные крестьяне. Первый раз такой характер, с ясным преобладанием элементов борьбы народной и сословной, гайдамачество принимает только в 1734 году вследствие условий, которые мы подробнее укажем при передаче сведений о самом факте, насколько он уясняется из собранных документов; до того же времени не можем не признать в гайдамачестве преобладания инстинктов исключительно своекорыстных, подобно вышеуказанным фактам.
     Но прежде чем приступить к рассказу о событиях 1734 года И последовавших за ним гайдамацких походов и крестьянских восстаний, необходимо остановиться на общей характеристике гайдамацкого движения, а также мер, принятых шляхетским обществом и правительством для противодействия ему. Характеристика такая необходима потому, что сами факты слишком мелки, редко достигают более Крупных размеров, рассыпаны на пространстве обширной территории и продолжаются почти полстолетия в виде спорадических частных попыток, следя за которыми, повествователь невольно должен погрузиться в подробности и упустить возможность представления общей связи между многочисленными однородными, хотя не лишенными разнообразных оттенков, фактами.
     
     
      1 В сочинении г. Костомарова «Богдан Хмельницкий» «гайдамацкими загонами» названы отряды восставших в то время крестьян. Мы полагаем, что термин этот употреблен по аналогии с позднейшими историческими событиями, но сомневаемся в существовании его в источниках XVII столетия.
    В этимологическом отношении слово гайдамак заимствовано из турецкого языка, где существует междометие гайде, по татарски хайда, означающее: прочь, пошел. Суффикс мак составляет в турецком языке окончание неопределенного наклонения; посредством приставки его к указанному междометию образуется глагольная форма гайдемак — гнать.
    В турецком языке, в свою очередь, это слово заимствовано из арабского, в котором глагольный корень гада означает: смущать, беспокоить, приводить в движение. Таким образом, арабский глагол, принявший турецкую окраску, перешел в Южную Русь в значении существительного, но удержал свое основное значение, выражая человека, производящего смуту, беспокоящего, гонящего или гонимого. /380/
     
     
     В характеристике гайдамачества мы постараемся указать: состав гайдамацких отрядов, их образ действия, связи, соединявшие гайдамаков с жителями края, в котором они действовали, местности, в которых организовались отряды и находили приют после совершения походов и, наконец, те меры, которыми польское правительство и общество старались противодействовать развитию гайдамачества.
     Если обратим внимание на состав гайдамачества по происхождению лиц, поступавших в его отряды, то в числе их мы встретим представителей не только всевозможных народностей и сословий, населявших Юго-Западный край, но и лиц, явившихся из соседних областей, «особ заграничных», как нередко выражаются польские власти при их допросах, т. е. лиц родившихся или поселившихся вне пределов Речи Посполитой и отправлявшихся в гайдамачество по различным побуждениям. Главная масса контингента гайдамацких отрядов состояла из крестьян Юго-Западного края. После окончательного подавления козачества и передачи юго-западных областей Польше в 1714 году — крестьяне очутились в том положении, которого старались избежать упорной борьбой в течение двух столетий. Несмотря на льготы, предоставленные помещиками в заводимых ими слободах в степной Украине, для крестьян ясно было, что льготы эти представляют только срочные, временные послабления. Притом в тех местностях, которые не запустели во время последней борьбы: в Подолии, Волыни и Полесьи — льгот вовсе не существовало и крепостные отношения развивались в полной силе.
     Раздражение крестьян было естественно и проявлялось постоянно и повсеместно 1, подготовляя обильный материал для гайдамачества.
     
     
      1 В сочинении: «Гайдамаччина, историческая монография Д. Мордовцева. Санкт-Петербург, 1870», мы встретили весьма странную постановку вопроса о причинах возникновения гайдамачества. Г. Мордовцев полагает, что гайдамачество, беспокоившее польскую шляхту в течение всего XVIII столетия, было результатом дурного обращения с крестьянами и экономического гнета не польских, а малороссийских помещиков; он полагает, что крестьяне малороссийские, раздраженные поведением своих старшин и панов, мстили не им, а польским панам, которые вели себя по отношению к крестьянам весьма «гуманно», давали им значительные «экономические льготы», даже заботились о школьном образовании их детей и о снабжении их «фабричными изделиями и предметами роскоши, которые давала Польша» и т. д. (С. 40 — 44). За отсутствием ссылок в сочинении г. Мордовцева, мы не знаем на каких источниках основано его мнение о мнимом благоденствии крестьян и благодушии польских помещиков в XVIII столетии, но, тем не менее, мы считаем себя вправе утверждать, что положение г. Мордовцева неверно. В одном из предыдущих томов Архива Юго-Западной России (Ч. VI, т. II), по инвентарям имений и другим документам указано было на положение крестьян в Юго-Западном крае в XVIII ст. и на значение мнимых экономических льгот и мнимого благодушия помещиков; здесь мы при-/381/бавим несколько замечаний: как ни тяжелы были, по мнению г. Мордовцева, экономические условия быта крестьян в Малороссии, тем не менее до конца XVIII столетия крестьяне не были закрепощены, пользовались личной свободой и правом перехода с места на место, между тем как такого права не имели с половины XVI столетия крестьяне польской Украины; при свободе же перехода навряд ли крестьяне могли быть доведены до того безвыходного положения, которое должно было произвести гайдамачество. Затем, гайдамачество исключительно проявлялось в польской Украине, и никогда не обращалось на Малороссию; мы не припомним такого исторического факта, в котором реакция, вызванная в известной стране злоупотреблениями известного сословия, поражала бы не это сословие, а исключительно неповинных и благодушных жителей соседней страны; нельзя же французскую Jacquerie объяснять поведением немецких дворян или, наоборот, поводов немецкой крестьянской войны искать в образе действий французских дворян. Наконец, проверив фактически состав гайдамаческих отрядов по приложенным актам, невозможно не убедиться, что огромное большинство гайдамаков состоит из уроженцев польской Украины, что уроженцы Малороссии попадаются между ними довольно редко, и то по большей части не крестьяне, а лица свободных сословий: козаки, мещане, слобожане, что, следовательно, влияние малороссийских панов и старшин на своих крестьян в деле гайдамачества остается ни при чем.
     
     
     
     Примеры этого раздражения, свидетельствующие о постоянной глухой вражде крестьян против помещиков, встречаются нам постоянно в актовых книгах, да и сами шляхтичи убеждены были твердо в существовании такого настроения в крестьянской среде. Они беспрестанно толкуют о «врожденной хлопской злости» (innata malitia), o склонности крестьян забывать «законы, как Божественные, так и государственные по отношению к помещикам», о необходимости строго наблюдать за ними и т. д. «Хлопы там бешенные, склонные ко всем дурным предприятиям», — говорит офицер Скульский, описывая свой поход на Украину. «Ледуховские, не обращая внимания на то, что подданные в Украине склонны ко всякому своевольству, не измышляют достаточных средств для их усмирения», — говорит шляхтич Трипольский в жалобе на своих соседей. «Подданные из местечка Норинска, поступая по негодному своему обычаю, исполненные гайдамацкой дерзости... и естественной ненависти и злорадства к католической вере», бесчинствуют против шляхтичей, — по словам жалобы дворянина Гулевича. Дворянин Николай Жураковский, оправдываясь в убиении крестьянина Рубана, утверждает, что главными виновниками этого события были: владелец Рубана, дворянин Былина, и его приказчик Бржостовский, которые вели себя слишком мягко в отношении к подведомственным им крестьянам и, таким образом, будто угрожали опасностью спокойствию целой страны. При этом Жураковский рисует следующими красками настроение крестьян в данной местности: «Подданые в этом крае, соседнем с Украиной... по /382/ природе (naturaliter) склонны ко всякого рода преступлениям, грабежам, убийствам и бунтам, и постоянно их выжидают... этому настроению нужно постоянно и серьезно противодействовать, ибо из искры может загореться огонь бунта, как с издавна бывало, который едва напряжением всех сил можно будет потушить. Во время нынешних смут крестьяне, вспоминая достойные плача поступки своих дедов, отважились (и пребывают поныне в этом ожесточении сердца) причинить гибель соседним областям и вновь пойти по гибельному пути своих предков». Из этих немногих примеров видно, что шляхтичи ясно сознавали положение свое относительно крестьян и, не рассчитывая на устранение причин, вызывавших это недружелюбное отношение, полагались исключительно на меры строгости со стороны владельцев для подавления бунта, готового вспыхнуть ежеминутно. Но меры эти зависели от личного характера владельца, не подчинялись никакому общему плану действий и оказывались недостаточными; потому по временам в разных концах Юго-Западного края вспыхивали фактические проявления крестьянского неудовольствия, то в виде единичных фактов, то, при благоприятных обстоятельствах, в виде более или менее обширно разраставшегося движения. При удобном случае крестьяне нападали на проезжавших дворян, били их и грабили, иногда врывались в дома соседних дворян и евреев, по временам составляли отряды и, пограбивши панские дворы или удовлетворив мести над помещиком, уходили за границу Речи Посполитой; бывали случаи, в которых целые села подымались, отправлялись в поход против дворян, даже вступали в стычки с отрядами коронного войска. В приведенных актах такие случаи встречаются нередко: так, мы уже указали факт ограбления сборщика земских податей Брацлавского воеводства крестьянами села Багриновец. В 1742 году судья гродский житомирский Михаил Щеневский, проезжая через село Новаки Овручского повета, потребовал для себя квартиры в крестьянской избе и уступки воза за дешевую цену, но крестьяне в этом селе «привыкли, — по выражению Щеневского, — к насилиям и беспорядкам» (они известны были своей строптивостью), «не раз уже нападали на шляхетские дворы и на проезжих шляхтичей»; и теперь они затеяли ссору со слугами Щеневского, окружили с дубинами и ружьями его поезд, избили его слуг и сына, и прекратили нападение только благодаря посредничеству местного священника, но, тем не менее, они окружили дом, в котором скрылся Щеневский, и остротами, угрозами, песнями и плясками смущали его до ночи, приговаривали: «ще нам ляхи не паны». В то же почти время крестьяне местечка Норинска, оскорбленные /383/ проезжавшим дворянином Гулевичем, обезоружили его, побили и ругались над ним непристойными словами, «которые душа содрогается повторить, — писал Гулевич, — они называли меня негодным ляхом, юхою собачей и покойную мать мою в недостойных выражениях упоминали». Крестьяне из Ружинской волости напали на мытницу (т. е. внутреннюю таможню), учрежденную князем Янушем Вишневецким на границе его имения, ограбили ее и нанесли опасные раны двум сборщикам: шляхтичу и еврею. В селе Волосове крестьяне условились бежать в Запорожье и предварительно, подговорив слугу, завладели казной своего помещика. Крестьяне из сел Белополя и Кашперовки, вместе с живущей в этих селах чиншевой шляхтой, составили значительный отряд, отправились в село Червоную, убили в нем помещика Фелицияна Третяка и ограбили его двор. Крестьяне из сел Таборова и Ярославки составили также вооруженный отряд, напали на двор помещика Бобровского, убили его брата и слугу, самого Бобровского сильно изувечили, ограбили да подожгли двор и сами бежали в Киев. Крестьяне села Быстрыка напали на село Свитынцы и, выдавая себя за гайдамаков, угнали табун лошадей дворян Цырин и т. д. Еще чаще встречаются факты, свидетельствующие об участии беглых крестьян в гайдамацких нападениях; беглые пристают к гайдамацким отрядам, увеличивают их силы, служат гайдамацкими провожатыми, иногда сами составляют целые отряды. Нет почти распроса пойманных гайдамаков, в котором не числились бы беглые крестьяне, в большинстве же отрядов они составляют преобладающую долю. Чем более подвигаемся к концу столетия, т. е. чем более заселяется местность, тем количество недовольных беглых крестьян возрастает среди гайдамацких скопищ, тем более присутствие их придает гайдамачеству ясный оттенок сословной борьбы. Среди беглых крестьян в гайдамацких отрядах мы встречаем и жителей местностей, ближайших к театру действий данного отряда, и крестьян, сбежавших из оддаленных местностей: из Волыни, Подолии, Овруцкого Полесья; попадаются крестьяне, как в первый раз примкнувшие к гайдамакам, так и такие, которые провели в бегах уже многие годы, побывали и в Запорожьи, и на слободах, и в службе у разных лиц, и не раз примыкали к гайдамакам; иные едва могут припомнить, как отдаленное воспоминание раннего детства, то время, когда они первый раз вместе с родителями сбежали из-под тяжелой панской руки.
     Вообще, чем более развивается гайдамачество, тем более внимание крестьян на нем сосредотачивается; они охотно возлагают все надежды на эту единственную форму протес-/384/та против враждебного им общественного положения, сосредотачивают на ней все свои симпатии. Оседлые, даже зажиточные, крестьяне, при каждой сильно выдающейся несправедливости и своеволии пана, немедленно вспоминают гайдамаков, как единственную угрозу против гнетущей их силы 1. Это настроение крестьян постепенно возрастало и достаточно было малейшего повода для того, чтобы крестьянин, занятый, по-видимому, исключительно хозяйственными заботами, бросил последние и примкнул к гайдамацкому отряду при первом его появлении. Вот, например, рассказ, заимствованный из показаний одного из подсудимых, ясно рисующий отношения крестьян к гайдамакам: в селе Борках, в Чигиринском старостве, поселился перебежавший туда крестьянин Супрун Кияшко; вероятно, наскучив бродячей жизнью, ее невзгодами и опасностями, он решился остаться на месте и заняться хозяйством. В течение 18 лет оставался он верен принятому решению, как ни трудно было экономическое его положение, он жил на месте, занимаясь исключительно земледелием; но к концу этого времени; возмужали сыновья Супруна и оказалось, что молодым людям труднее было переносить свое положение, чем изнуренному опытом скитальческой жизни старику; сначала старший сын оставил родительский дом, вероятно с ведома отца, знавшего о его дальнейшей судьбе, и ушел в Запорожье, где поступил на службу к сечевому полковнику Ґалаґану: младший, скрепя сердце, решился остаться для помощи отцу в хозяйстве. Между тем, решение его подверглось сильному искушению; весной 1734 года в пасеку Супруна явились нежданно гости: 12 человек гайдамаков, снарядившихся в поход и нуждавшихся в проводнике; они сразу обратились к отцу с предложением: «Послушай, старик: или пусти с нами сына погулять, или сам проводи нас». Хозяин попытался, было отклонить предложение, но сын прервал его словами: «Ты мене не удержиш батьку, я з ними пиду!» Отец подумал и, полагаясь более на свою опытность и изворотливость, сам отправился в поход; к ним пристали и другие крестьяне из того же села, «все же село Борки знало о нашем походе», — говорил подсудимый.
     
     
      1 Факты, подтверждающие такое настроение крестьян, мы встречаем не только в Украине, но и в местностях таких, куда гайдамачество проникало довольно редко; так, в западной Волыни, в селе Шепле, в окрестности Олыки, произошел следующий случай: помещик, по неизвестной причине, приказал арестовать сына приходского священника; слуги его. ворвались ночью в церковный дом и произвели обыск. Испуганный священник ударил в набат, собрались крестьяне, и один из них обратился к помещичьим слугам с угрозами: «ступайте домой пока целы, — сказал он, — берегитесь, чтобы панскому двору не случилось беды»./385/
     
     
     Рассказанный факт составляет далеко не единичное явление. При малейшем почине с чьей-нибудь стороны, крестьяне Юго-Западной Руси готовы были всегда примкнуть к гайдамакам: так, например, в 1734 году несколько человек запорожцев появляются в местечке Жаботине и немедленно все местные крестьяне пристают к ним, берут приступом замок, предают смерти губернатора и грабят его имущество. Так, встреченные на дороге гайдамацким отрядом проезжие крестьяне сворачивают с пути и добровольно пристают к ним, похваляясь, что они уже неоднократно участвовали в походах. Иногда в село является один только ватажок (т. е. предводитель) будущего отряда и немедленно из крестьян составляется ватага, достаточная для того, чтобы ограбить ближайшие шляхетские дворы и перебить их владельцев. Иногда гайдамацкий отряд составляется из крестьян, отправившихся для торгового промысла и бросивших последний для того, чтобы примкнуть к запорожцам, собиравшимся «в польскую область для разбою». Нередко, наконец, крестьяне идут на грабеж, руководимые местными шляхтичами или лицами других сословий, рассчитывавшими с выгодою для себя воспользоваться смутным состоянием края и напряженным настроением крепостного сословия.
     Среди такого общего настроения крестьян очевидно, что главные силы гайдамачества должны были пополняться в этом сословии: наряду, впрочем, с крестьянами попадаются жители и других сословий края, хотя, конечно, в гораздо меньшем количестве, как по причине относительной малочисленности этих сословий, так и потому, что общественное положение их членов было менее безвыходно, давало более возможности рассчитывать на мирную, более или менее обеспеченную жизнь. Так, по временам в числе гайдамаков встречаются мещане и мастеровые. Из приведенных актов не всегда можно указать причины, побудившие мещан присоединиться к гайдамакам; во всяком случае мы, кажется, не ошибемся, предполагая, что общий упадок в городах торговой и промышленной деятельности, стеснительные цеховые правила и полное преобладание в городах евреев должны были вызывать участие мещан в общем брожении. В одном из приведенных актов мы встречаем указание на то, что мещанин, арестованный в гайдамацком отряде, попал в него, избегая ареста, которому подверг его еврей из-за денежного иска.
     Гораздо чаще встречаем мы шляхтичей в числе участников гайдамацких походов — в них принимают участие и чиншовые шляхтичи, и бездомные, и мелкопоместные дворяне, и управители имений, и даже помещики. Конечно, по отноше-/386/нию к шляхтичам побудительные причины лежали не в юридическом положении дворянского сословия, а в отсутствии в нем нравственных принципов, с одной стороны, и с другой, в том анархическом положении государства, которое давало им возможность легкой поживы и в значительной доле обеспечивало безнаказанность. Чаще всего поступают в гайдамаки служилые шляхтичи, долго слонявшиеся по панским дворам в качестве слуг и соскучившиеся в придворной праздности или покончившие расчеты с последним паном крупной кражей. Характеристическая черта участия их в гайдамачестве состоит в том, что лица эти, поступая в гайдамаки, стараются сохранить свое родовое достоинство и являются весьма часто в сопровождении слуг, которых называют своими пахолками, кучерами, челядинцами и т. п. — словно записываются в компут какой-нибудь панцырной хоругви. Иногда дворяне составляют самостоятельные шляхетские отряды грабителей, иногда просто остаются жить в своих домах, но от времени до времени, в виде подспория к своему хозяйству, выезжают ночью на дорогу поживиться сверхсметным доходом на счет проезжих. К такого рода проделкам прибегали иногда и более зажиточные люди, но в таком случае предприятие принимало более крупные размеры; так, в 1733 году поступила жалоба на дворянина Жураковского о том, что он, пользуясь переходом русских и козацких войск через Подолие, составил значительный отряд, навербовав в него жителей имений Шаргорода, Лучинец и Яруги, и, выдавая свое сборище за отряд козацкого войска, стал разорять окрестные села, дворы и имения, отганял табуны соседей, грабил даже костелы и убивал других дворян в случае сопротивления.
     В 1751 году встречаем рассказ о том, что помещики Юхновские, переодевшись гайдамаками, и выкрасив лица сажей, напали с толпой слуг на имение соседа своего, Рудницкого, изувечили его крестьян и ограбили двор. В 1750 году приор доминиканского Бышевского монастыря Фома Клюковский напал с отрядом своих надворных Козаков на имение дворян Ленкевичей — Новоселки — и ограбил в нем шинок, выдавая свой отряд за гайдамаков и подражая их приемам при нападении.
     Затем, в числе гайдамаков мы встречаем представителей и других категорий населения Юго-Западного края: иногда попадаются, в редких, впрочем, случаях, церковные причетники и сыновья священников, затем, всевозможные выходцы, поселившиеся в колонизуемой стране; между последними особенно часто встречаются так называемые «волохи» и «филиповцы». Волохи были молдавские выходцы, частью пе-/387/реселившиеся в качестве хлебопашцев в новооткрытые подольские и украинские слободы, частью вызванные на льготных условиях самим правительством и шляхтой, с целью организовать из них милицию против гайдамаков. Как в том, так и в другом случае молдаване весьма быстро сживались с местным крестьянским народонаселением, к которому были гораздо ближе и по образу жизни и по вероисповеданию, чем к шляхтичам; они роднились с крестьянами, разделяли крестьянские интересы и симпатии и, таким образом, стали примыкать к гайдамачеству. Филиповцы, т. е. великорусские раскольники, выселившиеся также на слободы, стояли к народонаселению несколько в других отношениях; они разместились в отдельных слободах, руководимые исключительностью религиозных толков, они не роднились с крестьянами и не примыкали к общему движению крестьянской массы, но, очутившись среди страны, погруженной в анархию, они не стеснялись поживиться при случае, среди общей сумятицы. Мы не встречаем раскольников в числе членов гайдамацких отрядов, они действуют всегда одни, на свою руку, причем иногда ограничиваются отдельными, единичными фактами грабежа, иногда же предпринимают довольно отдаленные и продолжительные походы. Наконец, среди гайдамаков мы встречаем довольно часто «выхрестов», т. е. крещеных евреев, которые, конечно, смотрят на гайдамачество исключительно как на прибыльное занятие.
     Но, сверх вышеприведенных элементов, входивших в состав гайдамачества, последнее получало еще значительный запас сил, приходивших к нему из-за границы Речи Посполитой. Польская Украина с восточной и южной стороны примыкала к русским областям, заселенным народом, тождественным во всех отношениях с ее собственным народонаселением.
     В Малороссии, лежавшей на левой стороне Днепра, в округе, приписанном к Киеву, на правой стороне этой реки и особенно в Запорожских степях, простиравшихся на юг от Тясьмина и Синюхи, гайдамачество находило сочувствие, и деятельную поддержку. Жители этих областей руководились, конечно, другими побуждениями, чем недовольные закрепощением, волновавшиеся крестьяне Юго-Западного края, и примыкавшие к последним разнородные элементы, чуявшие в гайдамачестве грабеж и поживу: свободные и обеспеченные в экономическом отношении, левобережные козаки, киевские мещане, Новослободские поселенцы и особенно запорожцы принимают участие в гайдамачестве, очевидно, не из побуждений личного интереса; они сознают свою солидарность с народонаселением страны, в которой /388/ развивается гайдамачество, и примыкают к нему на основании убеждений общественных, народных и религиозных, выработанных историей страны и сохранившихся в виде унаследованного предания старой козацкой борьбы. Захват правобережной Украины поляками, господство в ней шляхетского сословия, деятельное водворение унии — являются в глазах освободившихся жителей Малороссии и Запорожья исторической несправедливостью, отрицанием заветной мысли козацкой борьбы; противодействие ляхам есть, по их мнению, естественная традиционная обязанность, которой они не могут не подчиниться и не примкнуть к той новой форме протеста, которая стала развиваться после падения козачества. С течением времени усиливается их участие в гайдамачестве и, вместе с тем, само движение принимает характер все более и более народной борьбы, отстраняя на задний план элементы грабежа и разбоя. Существование такого отношения Запорожья и народонаселения Малороссии к гайдамачеству мы укажем подробнее при рассмотрении влияния Коша и киевских монастырей на ход гайдамацкого движения. Теперь заметим только общие причины присутствия в гайдамацких отрядах свободных жителей русской Украины и Запорожья.
     Рассматривая их участие в движении, мы можем сразу заметить, что участие это далеко не равномерно. Жители левобережных полков и сотен, мещане киевские и других малороссийских городов, несмотря на общее сочувствие к гайдамачеству, сами отправляются редко в походы: они готовы дать у себя приют гайдамакам, снабдить их необходимым, снарядить в поход, но лично они слишком заняты своими гражданскими и экономическими интересами для того, чтобы, оставив их, подвергаться опасностям рискованного предприятия; в розыскных делах о гайдамаках мы потому встречаем очень часто сведения о том, что отряды организовались в Малороссии и особенно в киевской территории, или укрывались в этих областях, но весьма редко встречаем жителей малороссийских полков и сотен в числе пойманных гайдамаков 1. 
     
     
      1 Факт этот наглядно противоречит взгляду на причины происхождения гайдамачества, высказанному в книге г. Мордовцева, о котором мы выше упомянули. Следы личного участия жителей Малороссии в гайдамацких набегах мы нашли только в 4 актах. 
     
     
     Совершенно иначе относились к движению запорожцы: они никогда не признавали возможности окончательной уступки Юго-Западного края Польше и считали своей обязанностью на деле протестовать против совершившегося факта; лишь только возвратились они из своего изгнания в Алешки и возобновили в 1734 г. Сечь в бывших своих угоди-/389/ях — они немедленно приняли живое участие в возгоревщемся народном брожении. Год спустя, в 1735 г., мы встречаем уже первых запорожцев в рядах гайдамаков.
     Затем количество их все более и более усиливается и около 1750 года все гайдамацкое движение сосредоточивается около запорожцев. Последние не только постоянно встречаются в составе гайдамацких отрядов, но являются главными их руководителями: как люди более опытные в военном деле, особенно в партизанской войне, они обдумывают походы, указывают приемы, предводительствуют отрядами и, наконец, устраивают в северной полосе своих степей: в гардах, пасеках, и зимовниках сборные пункты для беглых крестьян и постоянное место организации и вербовки гайдамацких отрядов. Ни предписания русских властей, ни энергические меры, предпринимавшиеся по временам запорожской старшиной, не могут остановить стремления запорожцев в польскую Украину. Стремление это естественно возрастало, поддерживаемое как преданиями козацкой старины, хранителем которых было Запорожье, так и постоянным приливом новых братчиков, записывавшихся в курени. Контингент, которым пополнялось Запорожье, состоял или из беглых крестьян волновавшейся Украины, или из охотников, приходивших из Малороссии в надежде на военную деятельность, козацкую славу и участие в военных подвигах Запорожской общины. Таким образом, Запорожье, пополняясь самыми энергическими и предприимчивыми лицами как польской, так и русской Украин, представляя собой самый чистый образец старого козацкого идеала, естественно должно было принять деятельное участие в попытках к осуществлению его на более обширной территории, не могло уклониться от борьбы с исконными противниками этого идеала. Не удивительно потому, что запорожцы появляются все чаще среди гайдамаков и, наконец, становятся необходимым, руководящим элементом гайдамачества. По мере их появления реже становятся чисто крестьянские вспышки и уступают далеко на второй план разбойнические предприятия: гайдамачество приобретает вид постоянной, организованной войны против шляхетства и, несмотря на все принятые против него меры, постоянно крепнет, усиливается и разростается. Беглые крестьяне не составляют уже самостоятельных отрядов; они большей частью бегут прежде в Запорожье, записываются в курени и появляются в отрядах уже в качестве запорожцев; потому в числе пойманных гайдамаков запорожцы появляются все в большем и большем количестве.
     Желая помешать вмешательству запорожцев во внутренние дела Речи Посполитой и, вместе с тем, укрепить границы /390/ посредством военных поселений, русское правительство в период времени с 1743 по 1755 отделило запорожские степи от польской Украины цепью крепостей, тянувшихся от Днепра до Буга, и на порубежной тесьме старалось водворить оседлое население, под именем Ново-Сербии и Новослободских поселений; скитавшимся по этим степям выходцам объявлено было, что они могут селиться на свободных землях и поступать в новоорганизуемую пограничную милицию. Действительно, поселения эти образовались, но на ход гайдамачества возникновение их не имело ожидаемого влияния. Гайдамаки продолжали находить приют в этой стране среди редких поселений, и уже с 1751 года в числе их мы начинаем встречать жителей только что возникших Новослободских сотен: Цыбулева, Уховки, Крылова и т. д.
     Таким образом, рассматривая состав гайдамацких отрядов по происхождению, мы видим, что главную массу их составляли крестьяне Юго-Западного края и сословия, примыкавшие к крестьянам более или менее близко: мещане, волохи и т. п.; значительный контингент и вместе военное и политическое руководство доставляли запорожцы, наконец, к гайдамачеству приставали лица, не заинтересованные по принципу в борьбе и искавшие только поживы: среди этой категории гайдамаков, составлявших, впрочем, весьма слабое меньшинство, самую многочисленную группу представляют шляхтичи.
     При указанном выше отношении массы народонаселения Южнорусского края к гайдамачеству, сочувствие первой не ограничивалось исключительно личным участием жителей этого края в гайдамацких походах; помощь, гораздо более существенная, оказывалась их отрядам посредством сочувствия, встречавшего гайдамаков в большинстве случаев среди опасных странствований, предпринимаемых ими в крае. Не только отдельные личности из числа крестьян, мещан и т. д. состояли в связи с гайдамаками, но нередко целые села обвинялись в том, что знали о присутствии гайдамаков, и не только не доносили о них ни в панский двор, ни в уряд, но, напротив того, старались оказать им возможное содействие. Власти до того убеждены были как в существовании подобных связей, так и в том, что гайдамаки пользуются повсеместно поддержкой со стороны жителей сел и местечек, что нередко издавали универсалы с целью прекратить угрозами такого рода сношения. Так, в 1737 году начальник «Украинской партии» разослал универсал во все города, местечка и села украинских воеводств, в котором угрожал смертью и разорением жителям населенных мест, если они, при появлении гайдамаков, не будут употреблять всех усилий для их /391/ истребления и поимки. Но подобные угрозы оставались недействительными и неисполнимость их была слишком очевидна. Потому крестьяне продолжали свой образ действия: находящийся в пути отряд гайдамаков обращался в первое встречное село за съестными припасами, и никогда не встречал отказа; крестьяне, мещане, пасечники и т. д. снабжали их хлебом, борошном, пшеном, сушеной рыбой и т. п.; иногда сам войт сельский обходил хаты поселян и собирал провизию для гайдамаков; иногда крестьяне высылали в лес навстречу им съестные припасы, по временам гайдамаки являлись целым отрядом в село и крестьяне ставили им обильное угощение. Кроме того, связи с крестьянами были полезны гайдамакам и в другом отношении: они получали этим путем предостережения об угрожавших им опасностях и о движении польского войска, а также указания о степени зажиточности панов, о их нраве и средствах защиты. Множество подобного рода фактов рассеяно в актовых свидетельствах: то раненный вождь гайдамаков предостережен крестьянами о приближении польского отряда и спасается с их помощью; то, в другом случае, целый отряд укрывается, в густо населенной местности, в камыше, окружающем село, и, благодаря сведениям, получаемым от крестьян, ускользает благополучно от погони; то проводники из крестьян указывают гайдамакам панов «вельми злых» и облегчают им нападение на дворы и т. д. Весьма часто отряд гайдамацкий странствовал по совершенно неизвестной ему местности в продолжение целых месяцев и недель, и успевал, благодаря проводникам из местных крестьян, не только двигаться по желанному направлению и ускользать от военных команд, но и заставать врасплох панские дворы и польские отряды и успешно нападать на них; иногда крестьяне уходили сами в степь навстречу гайдамакам, определяли их предводителям район знакомой себе местности и брались в ее пределах служить проводниками. Мы встречаем много актов, свидетельствующих как о подобного рода действиях со стороны крестьян, так и о пытках и казнях, которым подвергались лица, предлагавшие гайдамакам подобного рода услуги. Опираясь на сочувствие народонаселения, гайдамаки, в случае неудачи и погрома, немедленно рассеивались и исчезали бесследно на глазах преследующей их команды; «гайдамаки исчезают так быстро, что наши отряды не могут найти их следа, словно в землю уходят», — доносил один из польских офицеров, только в редких случаях удавалось открыть их пристанище или следы их бегства, и в этих случаях ясно было участие оседлых жителей в их исчезновении; то оказывалось, что они на пути ночевали в том или другом селе; то они скрывались в лесных /392/ пасеках и хуторах, то находили их изморенных лошадей ів крестьянской усадьбе, то в мещанском хуторе появлялись внезапно, будто вновь нанятые, парубки, которые при расследовании оказывались беглыми гайдамаками. Нередко сами помещики и их приказчики принимали заведомо гайдамаков в свои слободы и, под защитой помещичьей власти, оставляли их на жительство в своих селах. Часто степные удальцы, пространствовав все лето на гайдамацком промысле, зиму проводили у родственников или знакомых по селам, заведомо собираясь весной опять откочевать в степь. После удачного похода, прежде чем разойтись, гайдамаки останавливались в попавшемся на пути селе или хуторе, делили добычу и, нередко, укрывали ее у местных крестьян. В случае поимки не раз неведомые пособники облегчали пленникам бегство из тюрьмы.
     Сочувствие жителей, таким образом, облегчало действия гайдамаков и делало даже малочисленные их отряды грозными для шляхтичей и неуловимыми для тех ничтожных военных команд, которыми могла располагать Речь Посполитая в пределах Украины. Но для того чтобы появляться в виде действующего отряда, гайдамаки нуждались в безопасном убежище, где бы они могли собираться, выжидать достаточного количества охотников и организоваться для будущего похода; этого, конечно, они не могли делать на глазах у дворян, в населенных селах польской Украины, и потому они выбирали сборные пункты, до начала походов, за пределами Речи Посполитой. Обыкновенно весной и в течение лета гайдамацкие отряды появлялись из-за границы: из Киевского округа, Малороссии и из запорожских степей. Реже всего мы встречаем сведения о появлении гайдамаков с левого берега Днепра: в густо населенной местности, среди оседлого, земледельческого населения и ввиду мер, принятых как начальниками русских форпостов, тянувшихся вдоль Днепра, так и полковой старшиной левобережных полков, гайдамаки не находили удобств, необходимых для свободной организации своих летучих отрядов. Потому среди многочисленных актовых свидетельств мы встречаем только четыре раза указания на то, что гайдамаки появлялись в польскую Украину из-за Днепра, и в этом числе два раза они попали в Малороссию случайно, укрываясь от погони польского войска; из двух других случаев, где можно предполагать, что отряд гайдамацкий составился в Малороссии, в одном мы имеем указания на то, что полковая старшина принимала деятельные меры противодействия. Так, в 1750 году в Переяславском полку составился гайдамацкий отряд, и, с ведома русского офицера, командовавшего на одном из /393/ форпостов, переправился в Каневское староство; но на обратном пути, на одном из днепровских островов, весь отряд был арестован по приказанию переяславского полковника Сулимы, добыча у него была отнята, сами же гайдамаки препровождены в Переяславль и отданы под суд полковой старшины.
     Гораздо чаще мы встречаем данные, свидетельствующие о том, что Киев и прилегающий к этому городу округ на правой стороне Днепра, служили местом организации гайдамацких отрядов, а также убежищем для них после удачно совершенного похода. В самом городе мещане встречали гайдамаков с полным сочувствием, помещали их в домах своих, снабжали на свой счет хлебом, оружием, деньгами, иногда даже сами принимали участие в походах 1; после совершения похода они укрывали добычу, помогали в ее распродаже, принимали часть ее в подарок и т. д. Заодно с мещанами действовали часто в таком же направлении и другие городские обыватели: церковные причетники, мелкие чиновники различных управлений и даже солдаты русского гарнизона. Хотя русские власти и старались весьма настойчиво о прекращении подобного рода связей, но, при всеобщем сочувствии к гайдамакам городского населения, пресечь их было невозможно; притом в юридическом отношении гайдамаки были в Киеве гарантированы широким самосудом, которым пользовался местный магистрат в силу привилегии на магдебургское право; арестованные военной властью подозрительные люди препровождались на суд магистрата, в городскую тюрьму; но магистрат почти всегда находил обвинение подсудимых недоказанным, и освобождал их из-под ареста или выдавал мещанам на поруки; иногда дело в магистрате затягивалось весьма долго, между тем арестанты находили возможность бежать из плохо охраняемой городской тюрьмы; только в редких случаях, при особенной настойчивости русских властей, подсудимые приговаривались к известному наказанию и с мещан взыскивалась переданная или проданная им добыча. Жители подгородных слобод, подсудных магистрату (особенно Преварки), нередко обвинялись не только в укрывательстве гайдамаков, но и в участии в их походах; но магистрат или вовсе не вчинал исков по жалобам, поступавшим от пострадавших шляхтичей, или вел эти дела крайне вяло и уклончиво.
     
     
      1 Так, в 1747 году один из гайдамаков, пойманных после ограбления его отрядом м. Чернобыля, показал, что отряд этот составился в Киеве на Подоле, где сборным местом служил дом мещанина Афанасия Цирульника, который снабдил гайдамаков на свой счет хлебом, деньгами и оружием; в том же году другой отряд составился в Печерской части города, в доме какого-то кузнеца, снабдившего всех участников похода копьями собственного изделия и т. п. /394/
     
     
     Кроме мещанского населения в Киеве, гайдамаки находили сочувствие и еще более существенную поддержку среди братии многочисленных киевских монастырей; иноки, конечно, в гайдамацких походах видели цели более возвышенные, чем грабеж или даже простую партизанскую войну с соседним государством; в Киев, как в центр религиозной жизни края, стекались повседневно жалобы насильно обращаемых в унию православных жителей Юго-Западного края; туда приезжали под защиту митрополита изгнанные из приходов униатами, лишенные крова и имущества, часто жестоко оскорбленные или изувеченные сельские священники; весной являлись на поклонение киевским святыням, несмотря на запрет шляхтичей и помимо польских военных кордонов, многочисленные толпы богомольцев из Юго-Западного края, приводившие иноков в ужас рассказами о страданиях, претерпеваемых ими на родине из-за преданности православию. Конечно, среди киевского духовенства должны были сильно развиться: чувство оскорбленной религиозной совести и желание помочь единоверцам и поддержать их всевозможными средствами. Между тем как митрополит, высшее духовенство и вообще все более просвещенные члены этого сословия прилагали все старания для облегчения участи православных жителей польской Украины, действуя исключительно путем представления жалоб русским властям и хлопотами о покровительстве для единоверцев со стороны русского правительства, в то же время более нетерпеливые, менее образованные, часто сами вышедшие из среды крестьян юго-западных областей, монахи смотрели на гайдамацкое движение как на средство более верное и скорое для достижения той же цели. В глазах их каждый гайдамацкий отряд, отправлявшийся за рубеж Речи Посполитой, шел восстановлять правое дело, наказывать святотатское оскорбление церкви, жертвовал собой за попранные религиозные права своих единоверцев и сограждан; вследствие такого взгляда, мы встречаем многочисленные факты содействия организации гайдамацких отрядов со стороны монахов всех киевских монастырей; важное удобство в этом отношении представляло то обстоятельство, что монастыри владели обширными поземельными поместьями в Киевском округе: села, хутора, леса и пасеки, принадлежавшие монастырям, составляли более 2/3 этой территории; обыкновенно надзор над каждым селом или отдельным угодьем монастырь доверял одному из братии в качестве управителя или, как тогда называли, городничего; в этих поместьях, удаленных от города и, следовательно, от ближайшего надзора властей, как светских, так и духовных, гайдамаки находили временное безопасное и при-%395вольное пристанище. Весной, когда толпы богомольцев появлялись в Киев, из них выделялся многочисленный контингент лиц, решившихся примкнуть к гайдамачеству; в числе их были не одни крестьяне Юго-Западного края; к тому времени спешили в Киев и запорожские ватажки, и предводители гайдамаков, уже не раз водившие отряды за польский рубеж; лица эти старались причислиться к одному из киевских монастырей, то в качестве послушников, то в качестве слуг и работников; чаще всего они отправлялись в монастырские угодья в качестве лесничих, шинкарей, ремесленников, рыболовов или просто поденщиков, для исполнения полевых работ; здесь они старались разузнать нрав монастырского управителя, иногда переменяли несколько раз место жительства, и, наконец, встретив сочувствующее им лицо, немедленно приступали к составлению отряда для похода за польскую границу. В актах мы встречаем гайдамацкие отряды, организующиеся разновременно на землях всех киевских монастырей: и во владениях Киево-Печерской лавры в Василькове и прилегавших к нему селах, и в пасеках, и в хуторах монастырей: Киево-Софийского, Михайловского, Кирилловского, Межигорского, Пустынно-Николаевского, Братского, Выдубицкого и Иорданского. В подтверждение сказанного мы можем привести многочисленные акты; укажем, для примера, только несколько фактов, взятых из числа их наудачу: в 1747 году разбитая партия гайдамаков перебежала у Белгородки в русские владения, здесь она подверглась преследованию русской пограничной стражи, которая арестовала несколько человек, но товарищи их спаслись тем, что прибежали в село Плесецкое, принадлежавшее Киево-Братскому монастырю, и местный городничий выдал им паспорта, благодаря которым они ускользнули от ареста; остальные гайдамаки из того же отряда укрылись, вместе с добычей, в монастырских хуторах, рассеянных у берегов реки Лыбеди. В 1750 году, в подробном описании похождений гайдамацкого ватажка Ивана Подоляки, мы встречаем сведения о том, что монахи Киево-Софийского и Михайловского монастырей оказывали ему постоянно покровительство; один из них, отец Дамиян, управлявший пасекой Михайловского монастыря за Лыбедью, не только приютил Подоляку, но дозволил ему набрать целый отряд, на свой счет снабдил на дорогу хлебом, оружием, порохом и свинцом и, при выходе, благословил гайдамаков образом. Отряд этот действительно проявляет, в течение своих похождений, особенное религиозное настроение: гайдамаки то передают чрез встречных крестьян часть добычи в пользу сельских церквей, то наказывают встреченного в лесу раскольника за несоблюдение церковного праздника, то направляют по преимуществу нападения на /396/ униатских священников, и, в том числе с большим для себя риском, разоряют одного из самых энергических ревнителей унии, официала униатской Радомышльской митрополии, Примовича. Возвратившись из похода, они опять пользуются покровительством о. Дамияна, которому вручают в подарок церковные облачения униатского официала. В 1762 году управляющий лесами и хутором Киево-Братского монастыря, чернец Гедеон, передерживал в монастырской усадьбе гайдамаков всю зиму, затем весной дозволил им собраться в числе около 40 человек, укрывал их в леднике, снабжал хлебом и оружием и несколько раз отправлял в поход.
     Несмотря однако на указанные обстоятельства, в Киевском округе могли организоваться только незначительные гайдамацкие отряды; для того, чтобы иметь возможность собрать более крупную партию и правильно сформировать ее нужно было выбирать местность менее заселенную, более привольную и удаленную от центров управления; такую местность гайдамаки нашли в незаселенных или заселенных весьма слабо степях, составлявших запорожские угодья. Степи эти тянулись по границе Речи Посполитой, широкой полосой, от устья Тясьмина в Днепр у Крылова, до устья Синюхи в Буг у Богополя; с западной стороны к ним примыкали еще более пустынные степи, принадлежавшие татарам и простиравшиеся до устья Ягорлыка в Днестр. Пограничную черту, на всем пространстве от Днепра до Днестра, составляли второстепенные притоки названных трех больших рек: Тясьмин, Высь, Синюха, Кодыма и Ягорлык, не представлявшие ни малейшего препятствия для переправы вброд летучим гайдамацким отрядам; на польской, северной стороне границы тянулась, параллельно последней, более или менее удаляясь от нее, длинная полоса лесов: Черный лес у Тясьмина, далее к западу лес Кучманский, и другой Черный, доходивший до берегов Буга; переправившись через границу, гайдамацкий отряд скрывался в этих лесах и польские милиции, в случае если даже узнавали о переходе отряда через границу, не могли угадать, в какой именно точке ожидать его по другую сторону лесной полосы; при недостаточном числе состава польских военных команд, начальники последних считали эту задачу неисполнимой: «между Уманем и Лебедином нет никакой возможности оберегать страну», — доносил гетману один из региментарей Украинской партии польского войска. Но кроме таких удобных географических условий, запорожские степи и по многим другим причинам составляли излюбленное место организации гайдамацких отрядов. Степи эти сыздавна служили убежищем для беглых крестьян; кроме оседлого и записанного в войсковой реестр — Запорожского «товариства», кроме поселений, учреждаемых с поло-/397/вины XVIII столетия в северной полосе степей русским правительством, в Запорожских землях всегда существовало значительное количество бродячего, неоседлого, жившего со дня на день населения; люди эти находили временный заработок, нанимаясь то в качестве рыболовов на богатые рыбные промыслы, устроенные запорожцами и турками вдоль больших рек и морского берега, то в качестве пастухов и пчеловодов в запорожских хуторах и зимовниках, то они поступали в качестве прислуги к запорожским товарищам, то в качестве перевозчиков на войсковые гарды и перевозы. Довольно было кликнуть клич любому отважному братчику, задумавшему «поход на ляхив», чтобы собрать по рекам и зимовникам значительную ватагу бездомного люда, рассчитывавшего после похода найти опять безопасное пристанище и прежние средства для существования в обширных степях Новороссии. Притом, отряды гайдамацкие организовались здесь привольно, не торопясь; ни настойчивые распоряжения русских властей (из которых ближайшей был киевский генерал-губернатор), ни энергические старания понуждаемой ими запорожской старшины не могли достичь удальцов, укрывавшихся в необозримой степи, и поддерживаемых сочувствием рядового запорожского товарищества. Неудивительно, потому, что гайдамацкие отряды чаще всего формировались в указанной местности; отсюда они появлялись в виде более многочисленных скопищ, достигавших цифры нескольких сот, иногда тысячи и более человек, здесь они принимали вид более стройный: они состояли под начальством ватажков-запорожцев, опытных в военном деле, были снабжены относительно хорошим вооружением и лошадьми, угнанными по большей части из пограничных татарских табунов, иногда принимали даже стройный вид войска, запасаясь знаменами и пушками. Во всех актовых свидетельствах, передающих подробности более крупных гайдамацких вторжений, мы встречаем указания на то, что гайдамаки появились из южных степей и что отряды их формировались в Запорожье, так как дознания обнаруживают: то место перехода их через границу, то место их отступления, то, иногда, сборный пункт их в степи. Стычки с польскими отрядами, нападения на укрепленные панские замки, городки и местечка встречаются чаще всего и прежде всего в области, тянувшейся вдоль запорожской границы. Все рапорты польских офицеров о появлении более крупных гайдамацких отрядов указывают на. берега Тясьмина, Синюхи и Выси и называют исходными точками их походов: Крылов, Крюков, Ирклею, Лебедин, Ингуль, Калниболото, Тарговицу, Запорожский Гард, Саврань и, наконец, Татарскую степь./398/
     Если обратимся к характеристике приемов действия гайдамаков, то заметим, что первая забота каждого формировавшегося отряда состояла в том, чтобы запастись необходимым для похода количеством лошадей и оружия; небольшие отряды, собиравшиеся в Малороссии и Киевщине, добывали эти предметы, как было указано, благодаря помощи местных жителей; но в другое положение поставлены были те отряды, которые составлялись в степях, особенно если число их участников достигало довольно крупной цифры; недостаток лошадей, оружия и пороху часто заставлял откладывать походы на довольно продолжительное время или прибегать к разного рода предварительным мерам для того, чтобы добыть эти предметы; когда оказывалось, что лошадей и оружия, припасенных сбежавшейся вольницей, было недостаточно для всего отряда, то ватажок делал распоряжения, имевшие целью ускорение вооружения: отдельные партии гайдамаков расходились во все стороны добывать нужные военные припасы: одни отправлялись к ногайским кочевьям и, выждав удобную минуту, угоняли лошадей из их табунов, другие захватывали панские стада, пасшиеся на лугах у пограничных рек; были и такие смельчаки, которые проходили через границу и, расхаживая среди панских имений, искали удобного случая для того, чтобы овладеть встречным панским табуном. Иногда лошади и оружие приобретались еще более рискованным образом: несколько, почти безоружных, гайдамаков подкрадывались к границе и, пользуясь беспечностью польских войск, старались захватить врасплох отдельных солдат или офицеров, иногда даже целые отряды, и овладеть их лошадьми и вооружением. Мы встречаем в актах несколько свидетельств о том, что подобные попытки увенчались полным успехом 1. 
     
     
      1 В последнем случае интересно то обстоятельство, что ротмистр Цедзинский, из отряда которого гайдамаки угнали 40 лошадей, подает на них жалобу в гродский суд.
     
     
     Впрочем, несмотря на все подобного рода уловки, часто гайдамакам не удавалось вооружиться вполне; тогда они отправлялись в поход, рассчитывая дополнить недостающее после первых нападений на шляхетские дворы или замки. Так, в 1738 г. мы встречаем известие об одном отряде, который, пробравшись уже довольно далеко от границы вглубь Брацлавского воеводства, еще не успел набрать нужного ему комплекта лошадей: он состоял из 70 всадников и 30 человек пеших. В 1737 году из отчета польского региментаря мы узнаем, что гайдамацкий отряд в 600 человек разбил сильную компанию польского войска и долго ее преследовал, но не мог окончательно уничтожить потому, что гайдамаки, за неиме- /399/нием пороха, не могли стрелять в отступавших жолнеров. Потому, вследствие недостатка в военных припасах, гайдамаки при нападениях на дворы, замки и местечки, при грабеже встреченных на пути шляхтичей и евреев, более всякой другой добычи дорожили лошадьми и оружьем; среди жалоб на гайдамацкие грабежи мы почти не встречаем перечня причиненных ими убытков, где бы на первом плане не указывались отобранные ружья, пистолеты, сабли, седла и т. д. и не перечислялись угнанные ими, иногда в весьма значительном количестве, лошади. Добычей такого рода гайдамаки настолько дорожили, что даже среди опасного отступления не расставались с табунами лошадей. Так, в 1737 году гайдамаки успели угнать сотню лошадей, принадлежавших польским драгунам, но на помощь последним явилась сильная военная команда и догнала гайдамаков; тогда последние перерезали всех слабосильных лошадей, с остальными же прорвались с большим риском и успели убежать в лес, преследуемые жолнерами по пятам.
     Вооружившись по возможности и выбрав предводителя — «ватажка», как тогда называли, гайдамаки направлялись через степи к польской границе. Главное препятствие при переходе через границу составляли русские форпосты, расположенные вдоль пограничной черты и зорко следившие за движениями отрядов, появлявшихся из степи; в силу распоряжений высшей власти, они должны были не только не допускать их перехода через границу, но и стараться рассеять отряды и арестовать всех подозрительных, беспаспортных людей, входивших в их состав, и доставлять их, по принадлежности, в руки подлежащих властей. Потому гайдамаки поджидали ночи и, выбрав место между двух форпостов, с возможной быстротой направлялись к порубежной речке: Выси, Синюхе или Тясьмину, переправлялись через нее вброд и исчезали немедленно в лесной полосе по ту сторону границы. Затем они продолжали путь лесом, подвигаясь вперед как можно скорее и избегая всяких встреч до того времени, пока присутствие их, не сделалось известным местным жителям; тогда только они спешили скорее напасть на ближайшие дворы и местечка. Иногда с удивительной быстротой и таинственностью они успевали проникнуть весьма далеко от границы вглубь страны: так, в 1750 году отряд гайдамаков под предводительством Алексея Письменного успел пройти лесами, никем не замеченный, пространство от Выси до Хвастова (более 200 верст) и, напавши врасплох, ограбил это местечко; в следующем году другой отряд таким же образом напал на местечко Володарку, лежащее в 120 верстах от границы и т. д. Вообще, во время походов, /400/ гайдамаки считали необходимым условием успеха быстроту передвижения своих отрядов, что и заставляло их особенно дорожить хорошими лошадьми. Быстрота их походов действительно ставила в крайне затруднительное положение польские власти и начальников польских отрядов. Из многочисленных приложенных актов видно, что последние, в огромном большинстве случаев, могли только констатировать совершившийся факт нападения на ту или другую местность, весьма редко удавалось им настичь грабителей на обратном их пути и почти никогда они не были в состоянии предупредить нападение. Более’мелкие отряды гайдамаков, особенно те, которые выходили из Киевского округа, где труднее было запастись лошадьми, прибегали к другому способу передвижения, представлявшему еще более удобств для сохранения таинственности в походе: гайдамаки старались завладеть некоторым количеством лодок на одной из более крупных рек и, затем, скрываясь днем в прибрежных камышах, ночью, с возможной быстротой, подымались вверх по течению и, удалившись на значительное расстояние от места своего выхода, высаживались на берег и начинали свои похождения. Так, в 1750 году, небольшой отряд ватажка Ивана Подоляки, формировавшийся в Киеве, поплыл вверх по Днепру и Припяти и высадился только за 250 верст, в окрестности Мозыря, где, конечно, появления гайдамаков шляхтичи вовсе не ожидали.
     Дорожа свободой и быстротой движений, гайдамаки должны были отказываться от всякой лишней тяжести; отряды их никогда не сопровождались обозом, потому, отправлясь в поход, гайдамаки заботились о провианте только на первое время (один или два дня) своего странствования, впоследствии они получали продовольствие на месте. Более мелкие отряды ограничивались теми съестными припасами, которые доставляли им крестьяне, или которые попадались при случае, во время нападения на дворы или на проезжих. Но если отряд был многочисленный, если в состав его входило несколько сот человек, то, в таком случае, он не мог удовлетвориться такими скудными источниками фуражировки и должен был, от времени до времени, предпринимать экскурсии исключительно с целью добыть продовольствие; в таком случае гайдамаки старались нападать на более крупные экономии, угоняли целые стада быков, овец и т. д. и овладевали значительными запасами хлеба. Донесения и жалобы на угон скота встречаются очень часто; они, помимо причиняемых убытков, особенно тревожили шляхтичей потому, что служили указанием на то обстоятельство, что в страну вступила очень многочисленная гайдамацкая партия. По количеству /401/ пограбленного скота начальники польских команд судили о многочисленности отряда, против которого им приходилось действовать. Так, в 1737 г. поляки обвиняли в крайнем легкомыслии офицера Скоржевского, наткнувшегося на отряд гайдамаков в 600 человек, и разбитого ими наголову, указывая на то обстоятельство, что он видел стоянку гайдамаков, на которой лежало до 40 штук убитых быков, и, тем не менее, поверил рассказам надворных Козаков, утверждавших, что партия гайдамак не превышает числа 50 человек.
     Кроме продовольствия, другое условие, необходимое для успешного хода предприятия гайдамацких отрядов, состояло в хорошем знании местности, в которой приходилось действовать этим отрядам. В большинстве случаев заблаговременно принимались гайдамаками меры для того, чтобы иметь возможность не сбиться с пути и собрать точные сведения о лицах и поселениях в той местности, в которую, в данном случае, они намерены были отправиться. При выборе ватажка, кроме личной храбрости, находчивости и опытности, обращали в значительной степени внимание и на ту степень знания местности, которым обладало избираемое лицо; кроме того, в состав отряда старались навербовать побольше уроженцев избранной в данном случае для похода территории и собрать о ней побольше сведений от крестьян и мещан, отправлявшихся в запорожские степи с торговой целью, или попадавшихся навстречу отряду во время самого похода; но, сверх того, были еще два приема, исключительно выработавшиеся в гайдамацкой практике. Первый состоял в том, что гайдамаки, попав в местность вовсе не известную или мало известную членам отряда, немедленно старались запастись проводниками из местных жителей; в проводники попадали, по большей части добровольно, крестьяне; но бывали и такие случаи, когда гайдамаки заставляли насильно встреченных путешественников указывать себе путь; такими невольными проводниками становились часто шляхтичи, евреи, купцы и т. д. Вот, для примера, сведения о проводниках, заимствованные из рассказа ватажка Ивана Подоляки о похождениях его отряда, странствовавшего по совершенно не известной ему полесской местности: из села Сукач проводили гайдамаков двое иванковских крестьян до Обухович, оттуда они заставили провожать себя крестьянина Данила; не доходя местечка Народич они спрятались под мост, задержали проезжавших торговцев — христиан, и, ограбив их, отпустили бывших проводников, а одного из купцов заставили себя вести дальше, обещая ему за эту услугу возвратить отнятые деньги; он взялся охотно провожать гайдамаков дальше, и немедленно получил обратно /402/ свое имущество. В Народичах захватили еврея, который должен был их провести в село Ласки. В селе Сельце к ним, пришел сын мельника и, возобновив знакомство (он 4 года, живал в Запорожьи), доставил гайдамакам съестные припасы и сказал им: «снимите с меня пояс, свяжите руки и проведите меня таким образом через село, чтобы люди не рассказывали, будто я вас веду по своей воле»; он провел их на значительное расстояние и, затем, когда шляхтичи заставили его вести погоню за гайдамаками, отвел последнюю в противоположную сторону. Таким образом отряд странствует очень долго, беспрестанно меняя вожатых; в числе последних мы встречаем и крестьян, по большей части охотно предлагавших свои услуги, иногда захваченных насильно, и мещан, и ремесленников, и евреев, и шляхтичей; то попадают в провожатые гулявшие по лесу 2 директора (т. е. домашние учителя), то сам Радомышльский губернатор Притыка, благодаря невольному участию которого гайдамаки вламываются в его собственный замок, то встретившийся на дороге «урожоный пан Стефан Хадаковский», то, наконец, дворянин Гружевич, которого двор ограбили гайдамаки и затем заставили хозяина довести себя до ближайшей переправы через Припять.
     Другой прием, употреблявшийся по преимуществу крупными гайдамацкими отрядами, состоял в посылке вперед разведчиков, которым поручено было удостовериться, как о зажиточности панов, так и о расположении польского войска, о предусмотрительности или беспечности гарнизонов в замках и местечках и т. п. Разведчики такие отправлялись иногда под видом торговцев, будто бы ездивших для покупки лесных или сельских продуктов, в других случаях они направлялись в знакомые села как бы для свидания с родными, иногда странствовали в качестве нищих, или поденщиков и т. д. Многие из них попадали в руки военной и помещичьей полиции и приговаривались к виселице, но уцелевшие успевали исследовать местность и доставляли своему отряду весьма точные о ней сведения.
     Цель похода гайдамацкого отряда обыкновенно соразмерялась с его силами; если отряд был малочислен, то он ограничивался нападениями на проезжих шляхтичей, купцов й евреев, разграблением нескольких панских дворов и еврейских аренд и затем спешил укрыться в безопасное место, не ожидая погони. Если же отряд был многочислен, то избегал частных мелких нападений; только для обеспечения своей безопасности он задерживал встречавшихся путешественни/403/ков; он нападал внезапно на большие поселения: города, панские замки, торговые местечка, брал их иногда врасплох, часто после более или менее продолжительного штурма и затем производил расправу и грабеж. Жалобы о нападениях гайдамаков на проезжих по дорогам встречаются довольно часто; по большей части жертвами их были шляхтичи и евреи, иногда и торговцы христиане; последние, впрочем, отделывались в таких случаях только потерей части или всего имущества, между тем как застигнутые евреи и дворяне платились жизнью или, по меньшей мере, оставались на месте израненными и избитыми; если путешественники попадались навстречу большому гайдамацкому отряду, занятому более серьезным предприятием, то они всегда подвергались известным приемам, необходимым для безопасности отряда: с православных путников гайдамаки иногда брали только присягу, что они не будут разглашать известий о встрече и отпускали их с миром, но шляхтичей, евреев и вообще всех лиц, казавшихся гайдамакам ненадежными, ожидала другая участь: ограбив их, гайдамаки уводили в овраги, в сторону от дороги, и здесь, перевязав тщательно, укладывали рядом на земле, приставив к ним караул; иногда арестованных набиралось несколько десятков и они должны были, полураздетые и голодные, ждать на месте, пока не окончится задуманное гайдамаками предприятие; получив сведение о перемене движения отряда, стража спешила соединиться с ним, а перевязанные путники оставались в неудобном положении, пока окрестные жители или милиции, гнавшиеся за гайдамаками, не возвращали им свободы.
     Если отряд гайдамаков был малочисленный, то он избегал нападений на многолюдные поселения и на укрепленные замки и только в редких случаях, при особенно благоприятных условиях, и то с крайней осторожностью, покушался на них; небольшие отряды по преимуществу нападали в селах на отдельные дворы шляхтичей, евреев или униатских священников; в большинстве случаев, благодаря связям с крестьянами, нападения были удачны, гайдамаки застигали Двор неожиданно и, ограбив его, бесследно исчезали; но бывали и такие случаи, когда хозяева оказывали сопротивление, тогда гайдамаки брали дом приступом, выдерживая даже продолжительную борьбу, — нередко перестрелку в течение целой ночи; в таких случаях, а также, если о нраве помещика существовали сведения для него неблагоприятные с крестьянской точки зрения, дело грабежом не ограничивалось — хозяина, его родственников и слуг истязали, или убивали и, удаляясь, поджигали ограбленный двор. /404/
     Но более многочисленные отряды гайдамаков действовали гораздо смелее и задумывали предприятия гораздо более обширные: выведав состояние известной области через крестьян и своих разведчиков, они первые удары направляли на те пункты, которые представляли более препятствий и, овладев ими, потом уже разбегались в местности, имевшие менее средств защиты; обыкновенно поход крупного гайдамацкого отряда открывался приступом к замку или местечку, снабженному гарнизоном и охранявшему соседнюю местность; иногда, после взятия одного такого пункта, быстро следовали нападения на несколько других, соседних с ним, укреплений и только после разрушения их гайдамаки появлялись в окрестных селах, уже безопасно хозяйничая по панским усадьбам. Приступы к укрепленным местностям бывали иногда весьма продолжительны и упорны. Так, в 1736 году несколько гайдамацких отрядов, соединившись вместе, взяли приступом местечко Паволочь, но, узнавши, что евреи из всех окрестных местечек бежали под защиту более надежных укреплений в местечко Погребыще, они направились к последнему, осадили замок и вели приступ в течение суток, пока, наконец, не успели вырубить палисада и овладеть крепостцей; в 1750 году гайдамаки вели приступ на замок в м. Мошнах в продолжении 18 часов и т. д. Бывали случаи, когда даже главные центры польской администрации попадали временно в руки гайдамаков; так, в 1750 г. они напали на столицу Брацлавского воеводства — Винницу, взяли приступом замок и ограбили евреев, укрывшихся в этом городе, более других оберегаемом администрацией. Вообще случаев ограбления укрепленных местечек мы встречаем довольно много; в сохранившихся актах упоминаются гайдамацкие нападения почти на все, сколько-нибудь выдававшиеся многолюдством, зажиточностью или торговым значением, городские поселения Юго-Западного края; разновременно мы встречаем сведения о разорении городов и местечек: Наволочи, Погребыщ, Таращи, Животова, Жаботина, Фастова, Бердичева, Володарки, Умани, Медведовки, Мошен, Субботова, Гранова, Винницы, Летич.ева, Могилева и т. д. В каждом из указанных случаев гайдамаки, после взятия местечка, следуют одним и тем же приемам: они предают смерти шляхтичей, католических священников и евреев, стараются разорить костелы и истребить канцелярии и вообще все попадавшиеся им под руку документы, и уносят все более ценные и более подвижные предметы из имущества, доставшегося в их руки. В этих /405/ приемах и отражаются все характеристические черты гайдамацкого движения: протест сословный против привилегированных сословий, протест религиозный против насильно навязываемого вероисповедания, протест политический против юридического и общественного строя, нарушавшего исконные стремления народонаселения и, наконец, разбойнические формы, которые должен был принять этот протест, не находя более легальных и гражданских путей для своего проявления.
     Обыкновенно первой жертвой, которая предавалась смерти гайдамаками, был «губернатор» (управляющий) или сам владелец взятого замка, затем члены его семейства, слуги, жолнеры и гости; потом истребляли все еврейское население местечка, не успевшее заблаговременно найти себе безопасного убежища, но особенно тщательно разыскивали гайдамаки католических священников, увечили их, чаще убивали, врывались в костелы и производили в них всевозможные бесчинства; в постановлении сеймика Киевского воеводства, состоявшегося в 1750 г., мы читаем следующие жалобы дворян по этому поводу: «Своевольные люди с начала весны совершают набеги из Сечи, из Киева и из монастырей, лежащих в окрестностях этого города; они не только посягают на жизнь и имущество шляхтичей, но, желая опозорить католическую веру, опустошают Божьи храмы и проливают кровь священнослужителей. Всем известно, что своевольные козаки из Гарда, неожиданно овладев Уманью, убили жестокой смертью на церковном кладбище этого города брацлавского официала и местного приходского священника; костел они ограбили, причастие выбросили из чаши, а потом весь город сожгли, ...в последнее время в Летичеве напали ночью на монастырь отцов-доминиканов, славящийся во всем нашем крае чудотворной иконой Богородицы... и монахов жестоко перебили». Во многих других актах мы встречаем подтверждение этих жалоб и доказательства особенного озлобления гайдамаков против католического духовенства: так, мы встречаем сведения о убиении захваченного гайдамаками ксендза в Гранове, об изувечении начальника католической миссии в окрестности Канева, о разорении многих костелов и униатских церквей в Брацлавском воеводстве и т. д.
     Если в действиях своих по отношению к костелам гайдамаки руководились побуждением оскорбленного религиозного чувства, то негодование против чуждых народу, юридических шляхетских порядков высказывалось в их обращении с документами, которые попали им в руки в числе другой до-/406/бычи. Юридические бумаги в глазах гайдамаков составляли оформленные письменные основания того строя общественной жизни, который, во всей его сложности, они признавали беззаконием и насилием: на основании этих бумаг шляхтичи завладели землей, некогда принадлежавшей козакам, городским и сельским общинам; с бумагой в руках шляхтич отправлялся отыскивать беглых крестьян, в бумаги вписывались допросы гайдамаков и смертные на них приговоры, словом, во всех самых трудных обстоятельствах жизни юридическая бумага являлась необходимым условием, завершавшим гнетущие крестьянина обстоятельства, и никогда она не служила орудием для его защиты и покровительства. Понятно потому то злорадство и, по-видимому, бесцельное усердие, с которым гайдамаки разыскивают и истребляют все, попадавшиеся им, акты и документы. Вот несколько примеров подобного рода действий: в 1736 г. гайдамаки взяли м. Наволочь и убили губернатора; в экономической кассе они нашли целый архив, принадлежавший владельцу имения, князю Любомирскому; поверенный Любомирского следующим образом рассказывал в суде судьбу этого архива: «все эти документы, квитанции, декреты, ассигнации и другие подлинные акты, необходимые для ведения дел и утверждения имущественных прав его сиятельства, они частью бросили в огонь, частью втоптали в грязь лошадьми, частью же, изорвав в клочки, выбросили на ветер за палисад замка». В 1742 году гайдамаки задержали на дороге дворянина Буяльского, отняли у него деньги и имущество и истребили найденную при нем связку документов; точно так же поступали они при нападении на двор шляхтича Зубрицкого. В 1750 году, овладев Винницким замком, гайдамаки выломали дверь в гродскую канцелярию, где хранились многочисленные документы дворян всего Брацлавского воеводства, и частью изорвали их в клочки, частью выбросили, частью же взяли с собой, с целью употребить их на укупорку патронов.
     Относительно остальной добычи, гайдамаки особенно дорожили, по указанным уже причинам, лошадьми и оружьем; кроме того, они старались захватить во время грабежа: деньги, металлические вещи и более ценные одежды, не обременяя себя громоздкими предметами; набранную добычу они сваливали в мешки и укладывали на вьючных лошадей; лошади эти, привязанные друг к другу, следовали в середине отряда и добыча, препровождаемая таким образом, носила особенное техническое название: вся вереница везших ее вьючных лошадей называлась «батовня». Поль-/407/ские отряды, гнавшиеся за гайдамаками, особенно усердно старались отнять батовни, но последнее удавалось им очень редко; почти всегда гайдамаки успевали препроводить добычу в место более безопасное, и там приступали к дележу, который назывался «паеванием». Деньги, серебряные и золотые вещи, оружье, лошадей и одежды распределяли на столько равных частей, сколько было налицо уцелевщих членов отряда, и каждый получал свой пай; если случалось так, что некоторые предметы превышали величину пая, то их сообща оценивали и, тот, кто получал предмет в собственность, должен был уплатить излишек остальным пайщикам; судя по сохранившимся в актах указаниям, при дележе добычи ватажок получал пай равный со своими подчиненными. После паевания гайдамаки разъезжались из отряда и каждый, по личному усмотрению, распоряжался своей долей добычи; потому, если польским или русским властям удавалось арестовать или уличить отдельных лиц в участии в гайдамацком походе, то возможно было возвратить только незначительную часть добычи, принадлежавшую данному лицу, да и та по большей части оказывалась уже весьма неполной; только в редких случаях, после весьма продолжительных и трудных поисков, власти открывали отдельные предметы из пая, уже в качестве подарка или посредством продажи, переменившие несколько раз владельцев; в большей части случаев от подобного рода розысков приходилось отказаться по причине сложности дела; бывали также случаи, когда гайдамаки, оставившие отряд, попав в трудное положение и боясь ареста с поличным, закапывали добычу в намеченном месте — в лесу или на поле; иногда они пытались увезти ее через границу Речи Посполитой под видом товара.
     Отряды польского войска, не находившие возможности задержать гайдамаков, благодаря принятой последними тактике, старались, при каждом известии об их набеге, настичь отряд с целью не дать ему увезти награбленной добычи; потому гайдамаки могли ожидать столкновения с войском только на обратном пути; все сведения о стычках с войском встречаются именно только во время погони за отрядами, совершившими уже более или менее успешный поход. Во многих случаях погоня оказывалась неудачной, гайдамаки успевали ускользать от преследовавших их военных команд; но иногда последним удавалось перерезать им путь к отступлению и принудить вступить в битву, от которой гайдамаки уклонялись по мере возможности, так как им приходи-/408/лось почти всегда иметь дело с отрядом численно превосходившим их силы; в таком случае, гайдамаки со всей решимостью отчаяния вступали в битву, зная, что все попавшиеся живыми в руки жолнерам, будут немедленно приговорены к виселице. Потому мы и встречаем факты, в которых, несмотря на неравенство сил и вооружения и на желание избегнуть стычки, принужденные к ней гайдамаки одерживают верх над войском. Если же случалось, что гайдамаки были уверены в превосходстве своих сил, или, по крайней мере, в равномерности их с числом войска, то они не только вступали в битву, но даже старались вызвать на бой отдельные польские отряды. Так, в 1736 году, сильная партия гайдамаков, овладевшая Чигирином, прислала в главную квартиру польского региментаря письменный вызов на бой; затем, после нескольких стычек с переменным счастьем, гайдамаки заставили региментаря отступить от границы, овладели полем последнего сражения и похоронили торжественно, с военными почестями, убитых в стычке товарищей. В следующем году, другой сильный гайдамацкий отряд хитростью выманил в степь отряд войска, состоявший под начальством офицера Скоржевского, окружил его, преследовал в течение суток и, наконец, истребил окончательно; вслед за тем, гайдамаки, наткнувшись на незначительный отряд жолнеров, занимавшихся сбором фуража, напали на них, преследовали до села и там сожгли вместе с домом, в котором жолнеры заперлись и пытались отстреливаться. Встречаясь на пути с придворными панскими милициями, даже незначительные отряды гайдамаков завязывали перестрелку и по большей части обращали в бегство этих импровизированных солдат, весьма неохотно вступавших с ними в битву. Среди столкновений с войском у гайдамаков выработались известные приемы партизанской войны и некоторые их этих приемов можно отметить по дошедшим до нас актам. Так, гайдамаки, преследуемые погоней, не рассчитывая убежать от нее, разделялись обыкновенно на несколько партий, для того, чтобы поставить офицеров в недоумение насчет направления, по которому они должны были преследовать убегавших; наткнувшись на слишком сильный отряд, особенно если это случалось в лесу, гайдамаки немедленно бежали врассыпную и, пробежав значительное расстояние, собирались опять в известном, вперед условленном, пункте; в других случаях они устраивали в лесу засеки, и защищались, иногда в продолжение значительно времени, среди этих, наскоро воздвигнутых, укреплений; наконец, если отряд гайдамаков был очень многочислен и хорошо вооружен, то он в начале похода устраивал «кош», т. е. /409/ укрепленное сборное место, из которого отдельные отряды разбегались для нападений на близлежащие местности, и в которое они возвращались, в случае погони, под защиту главных сил своего сборища.
     Находясь постоянно под угрозой гайдамацких вторжений, шляхтичи украинных воеводств: Киевского и Брацлавского, беспрестанно заботились об изыскании мер для предотвращения нападений и для их отражения. В актовых книгах мы нашли постановления восьми провинциальных сеймиков, собиравшихся в течение 15 лет (1735 — 1750) для обсуждения подобного рода мер. Постановления сеймиков (3 состоялись в Брацлавском воеводстве и 5 в Киевском) свидетельствуют прежде всего о том, глубоко укоренившемся в шляхетском обществе сословном и личном эгоизме, который служил верным признаком и вместе составлял основную причину скорого распадения Речи Посполитой; шляхтичи, ввиду собственной повседневной опасности стараются прибегать к таким мерам, которые не потребовали бы от них никакой затраты средств, труда и энергии, и изощряются в изыскании таких средств, при употреблении которых они могли бы взвалить заботу о собственной защите на чужие плечи; если же, под давлением необходимости, и решаются принять какую-нибудь меру, прямо от них зависящую, то дают ей до того ничтожные размеры и исполняют ее столь неохотно и вяло, что она приносит в результате самим шляхтичам более хлопот и вреда, чем пользы и охраны от гайдамаков. Все постановления сеймиков относительно противодействия гайдамакам обнимают следующие мероприятия: 1) отправка посольств к сейму, королю и гетманам с целью выхлопотать присылку более значительных военных сил, которые охраняли бы границы украинных воеводств на счет Речи Посполитой; кроме усиления военной стражи, сеймики иногда требуют от центрального правительства устройства и подчинки крепостей и даже денежного вознаграждения из казны Речи Посполитой за убытки, понесенные отдельными лицами дворянского сословия вследствие гайдамацких набегов. 2) Другой ряд требований сеймиков направлен к тому, чтобы вызвать, посредством сейма, короля и посольств к русским пограничным властям, деятельное вмешательство русского правительства. Требования эти не удовлетворяются теми возможными мерами, которые приняты были немедленно русским правительством после первых заявлений; шляхтичи желали бы, чтобы Россия взяла исключительно на себя обязанность охранения украинных воеводств от гайдамаков и чтобы она пополняла денежным вознаграждением из своей казны все убытки, понесенные /410/лично каждым из польских дворян. 3) Наконец, третий ряд решений, встречающихся в постановлениях только трех сей- " миков, имеет в виду организовать на собственные средства защиту страны, посредством усиления польских военных сил и деятельного преследования виновников и участников в гайдамачестве судебными и административными мерами. Рассмотрим подробно все эти средства защиты, которые шляхетское общество противопоставляло гайдамачеству.
     Все то количество регулярного войска, которым располагала польская Речь Посполитая в продолжение XVIII столетия, представляло ничтожную цифру, колебавшуюся между 17 и 18.000. Но и это количество существовало только на бумаге, между тем как в действительности под оружием не было и половины определенного сеймовыми конституциями числа солдат. Все войско делилось на две части: на Литовское и Польское, последнее же, числом около 12000, было распределено на четыре дивизии, или так называемые «партии»: Великопольскую, Малопольскую, Сендомирскую и Украинскую, состоявшие каждая под управлением особого начальника, носившего титул «региментаря». Таким образом, на долю «Украинской партии», обязанностью которой было охранение границы от гайдамаков на всем протйжении от Днепра до Днестра, приходилось около 3.000 человек; в действительности же количество войска этой дивизии далеко не достигало сказанной цифры и, по механизму своей организации, представляло в наличности только ничтожную долю ее. Украинская партия, как и все войско, состояла из хоругвей; в состав хоругви входили «товарищи» и «шереговые». Товарищи были исключительно дворяне, записывавшиеся добровольно в хоругвь, в которой, по принятой норме, их полагалось 25 человек; притом каждый дворянин приводил с собой от двух до четырех крепостных или нанятых слуг, которые поступали вместе с ним в ряды хоругви и назывались «шереговыми». Ротмистр, т. е. начальник хоругви, получал плату для содержания всей своей команды и потом распределял ее между «товарищами», которые должны были содержать себя и своих шереговых. Между тем, дворяне, поступавшие товарищами в военную службу, искали в ней только почета и титула «товарища», но не заботились об исполнении военных обязанностей; записавшись в «компут», т. е. список хоругви, они немедленно, без всякого отпуска или разрешения, уезжали по домам, занимались хозяйством или кутежом, щеголяли военным званием и мундиром, на деле же только числились в войске; начальники не только не требовали их присутствия в действительной службе, но, напротив того, поощряли такой образ действия /411/ из побуждений личного интереса. Вся плата, следовавшая товарищам, находившимся в отлучке, по принятому обычаю, оставалась в кармане начальника хоругви. Вследствие такого порядка, по свидетельству современника, в каждой хоругви не было никогда налицо больше шести товарищей, т. е. численность ее низводилась из 100 человек (числа, определенного законом), до 24 — 25 человек. Такое же небрежное отношение к делу проявляли не только товарищи, но и офицеры и начальники всякого ранга. Так, не только гетман не появлялся никогда для начальства в походе над Украинской партией, но и региментарь передавал часто свои обязанности одному из подчиненных, которому он давал в таком случае титул «стражника». Ротмистры, искавшие этого звания исключительно для почета, никогда не принимали начальства над своими хоругвями. Китович утверждает, что в продолжении всего царствования Августа III (1734 — 1764) ему ни разу не случалось встретить ротмистра, который бы действительно командовал своей хоругвью; должность его исполнял назначенный им поручик, который, в большинстве случаев, передавал ее одному из товарищей, принимавшему в таком случае титул «наместника». По временам только гетманы старались пробудить энергию войска, посылали циркуляры, приглашавшие отсутствовавших офицеров и товарищей явиться в войско, под угрозой изгнания из службы и уголовной ответственности; но угрозы эти оставались без последствия и войско продолжало находиться в разброде. Такое состояние армии уменьшало численность и без того ничтожной Украинской партии до 700 — 1000 человек наличного контингента; неудивительно, что она была недостаточна для прикрытия границы. При нападении гайдамаков для того, чтобы оставить сколько-нибудь значительный отряд, приходилось созывать остатки хоругвей, квартировавшие в значительном расстоянии друг от друга вдоль границы, и потому польские отряды запаздывали всегда сбором и выступлением в поход.
     Сознавая недостаточность военных сил, шляхетские сеймики украинных воеводств беспрестанно обращались к королю, сейму и гетманам с просьбой усилить военные команды на границе Польской Украины, то посредством увеличения численности всего войска, то прикомандированием отрядов от других дивизий к Украинской; но, заявляя подобные желания, сеймики оговаривались, что усиление войска должно произойти «без обременения какими-либо особыми податями дворян пограничных воеводств», т. е, что Речь Посполитая должна принять содержание прибавочного войска на свой счет; условие это делало само удовлетворение требования /412/ неисполнимым, так как единственный источник государственных доходов, назначенный на содержание войска — кварта из королевских староств — был едва достаточен для содержания той незначительной армии, которая находилась налицо. Притом, требуя усиления количества войска, шляхтичи постоянно заявляли неудовольствие относительно его поведения. По постановлению сейма 1717 года, войско, получая регулярно плату из кварты, должно было содержать себя на счет этого жалованья, не требуя ни фуража, ни провианта от жителей тех местностей, где оно было расквартировано. Но офицеры и солдаты не ограничивались жалованьем и старались усилить свои средства вопреки указанной сеймовой конституции. Жалобы на беззаконный сбор провианта, взыскивание различных поборов и контрибуций слышатся и на всех сеймиках, и в многочисленных частных исках. Владельцы имений, в которых размещены были войска, жалуются, что солдаты насильно выжимают от крестьян продовольствие, что товарищи по своему произволу сбирают торговые пошлины с проезжих купцов, что во многих волостях крестьяне разбежались, уклоняясь от притеснений военного постоя. Сеймики требуют наказания виновных, и особым посольствам, отправляемым к гетманам, поручают настаивать на произведении взысканий. Военные команды не ограничивались, впрочем, одним незаконным сбором провианта; пользуясь отсутствием в войске всякой дисциплины, наместники хоругвей нанимали свои отряды частным лицам для заездов и нападений на домы соседей, причем солдаты живились грабежом не хуже гайдамаков; часто, под предлогом поимки последних, солдаты врывались во встречное село, истязали крестьян, пытками принуждали выдавать себе имеющиеся у них деньги и заключали их с этой целью в тюрьму. Из жалобы, поданной гетману сеймиком Брацлавского воеводства в 1740 году, мы видим, что подобные факты представляли не случайное, исключительное явление. В жалобе этой шляхтичи подробно рассказывают образ действий региментаря Украинской партии, Нитославского, который сбором провианта и всевозможных контрибуций принудил шляхтичей Брацлавского воеводства платить ему прибавочную сумму на содержание войска, но затем, не удовлетворившись этой уступкой, он продолжал все-таки насильно грабить провиант. Сам региментарь, имевший поместье в соседнем воеводстве, приказал пригнать в военную квартиру свои многочисленные стада и кормил их фуражом, взыскиваемым с жителей под предлогом военной контрибуции, причем, он перегонял эти стада в места, где заготовлен был фураж, под предлогом устройства полевых лагерей; по /413/ его примеру, офицеры развели также многочисленные стада, солдаты же безнаказно грабили в селах съестные припасы, забирали бесплатно напитки в арендах и т. д. Против гайдамаков Нитославский в течение 3 лет не предпринимал вовсе походов, но, желая удержать за собой свой пост и прослыть деятельным начальником в глазах гетмана, он по временам врывался без всякого повода в то или другое село, захватывал несколько десятков крестьян, заключал их в тюрьму, и, затем, присвоив себе их скот, имущество и даже одежду, отпускал домой; между тем, в рапортах, представляемых гетману, каждый такой подвиг он выставлял удачным походом и исчислял количество захваченных им в плен мнимых гайдамаков. Из приведенных фактов ясно, что ни количество, ни качество регулярного войска, доставляемого Речью Посполитой для защиты украинных воеводств от гайдамаков, не могло удовлетворять этой цели, и что шляхтичи, для собственной безопасности, должны были изыскать из местных земских средств новые, более действенные меры защиты. Но такие меры требовали немедленно денежных жертв, которые шляхетское общество несло крайне неохотно, даже ввиду настоятельной собственной потребности; потому сеймики стараются изыскать или такие полумеры, которые дозволяли бы рассчитывать на известную подмогу без затраты денег, или, если и разрешают после долгого колебания сбор последних, то в количестве далеко не достаточном для достижения предположенной цели.
     Первая попытка подобного рода сделана была в 1723 году гетманом Адамом Сенявским: чувствуя недостаточность военных сил Речи Посполитой, он рассчитывал усилить их организацией особенной милиции из многочисленной безземельной шляхты, жившей «на чинше», т. е. арендовавшей небольшие клочки земли в помещичьих имениях. С этой целью он в собственном поместьи, Межибожской волости, освободил живших в ней шляхтичей от чинша и назначил им сверх того жалование в 30 злотых в год, под условием, что они составят военную хоругвь, которая будет выступать в поход по первому требованию; ротмистром этой хоругви он назначил опытного офицера — Станислава Кошку, и, в качестве жалованья, предоставил ему в пожизненное владение одно из своих сел в той же волости. Если бы план Сенявского был применен ко всем имениям украинных воеводств, то действительно могла бы составиться многочисленная милиция из лиц, заинтересованных как по общественному, так и по экономическому своему положению в борьбе с гайдамаками; но Для осуществления этой мысли помещикам необходимо было отказаться от дохода из шляхетских чиншей и, сверх того, /414/ назначить еще вознаграждение милиционерам; дворяне сочли подобные расходы слишком обременительной для себя жертвой и не последовали примеру Сенявского, которого попытка осталась единичным фактом, совершенно бесплодным. Другая попытка организовать милицию состояла в том, что, пользуясь запустением в начале XVIII ст. поднестровской области, старосты и владельцы крупных имений перезывали на пустопорожние земли «волохов» т. е. крестьян из Молдавии; поселенцы эти получали на льготных условиях землю и из них старосты и помещики старались организовать постоянную подвижную милицию; выше было уже замечено, что волохи, населившие эти села, очень скоро сжились и породнились с крестьянским местным населением и не только не составили препятствия для развития гайдамачества, но даже приняли в нем деятельное участие; мы встречаем волохов, примыкающих то единолично к гайдамацким скопищам, то составляющих целые отряды, для нападения и грабежа панских домов. Во время сильного крестьянского движения, охватившего Подолие в 1734 году, надворные волошские хоругви, содержимые старостами и помещиками, примкнули все без исключения к крестьянскому восстанию и составили готовые кадры для формировки образовавшихся в то время козацких полков. Этот неблагоприятный для дворян исход военных волошских колоний заставил шляхетское общество отказаться от них. Сеймик Брацлавского воеводства в марте 1735 года обложил волошские села податью, а другой сеймик, собравшийся в сентябре того же года, решил уничтожить волошские поселения; депутации, отправленной к королю этим сеймиком, поручено было, между прочими заявлениями, предложить королю следующую просьбу: «Так как в Брацлавском и в соседних с ним воеводствах надворные волошские хоругви разных панов, равно как и волохи, живущие по селам, вместо благодарности за оказанные им Речью Посполитой благодеяния, воспользовались нынешним смутным временем во вред истинным сынам той же Речи Посполитой, и, преследуя своекорыстные цели, занялись убийствами и грабежом; так как дворянам невозможно обеспечить от их нападений ни имущества ни жизни, как от людей, хорошо успевших ознакомиться с местностью, то мы умоляем короля и Речь Посполитую, дабы они распорядились выбросить за границу государства эту враждебную гадину, вскормленную хлебом нашего отечества; мы просим вместо волохов поселить в их слободах менее достаточных шляхтичей, братью нашу, приспособив их поселение к военному делу, и назначив им ротмистров из числа знатных помещиков нашего воеводства, которые могут быть подчинены общему военному начальству». /415/
     Действительно, количество волохов с этого времени значительно уменьшается и народонаселение из их слобод переходит обратно на родину через Днестр 1; тем не менее, план, предложенный сеймиком, относительно устройства шляхетских военных поселений не был приведен в исполнение; осуществление его потребовало средств, которыми не располагали ни король, ни Речь Посполитая, и затрачивать которые не желало само предлагавшее план земство.
     
     
      1 В числе немногих оставшихся волохов нам встречаются впоследствии только такие отдельные лица, которые действуют исключительно из побуждений личной корысти и поочередно то мирят, то враждуют с обеими боровшимися сторонами. Как на резкий пример подобного рода мы можем указать на некоего Антона Табана: еще в 1713 году он завелся оседлостью в с. Воробиевке, в окрестности Немирова, и устроил у себя притон для гайдамаков, которые ездили в его дом для отдыха, для паевания добычи и для пополнения вербовкой своих отрядов; впоследствии Табан успел снискать милость владельца Умани, сделан был губернатором в этом городе и в 1738 году прославился грабежом захваченных им изменнически запорожцев, приехавших за покупкою хлеба; он приказал их казнить, будто подозревая в гайдамачестве, действительно же для того, чтобы завладеть их имуществом и лошадьми. 
     
     
     В одно время с указанным проектом, тот же сеймик Брацлавского воеводства в 1735 году высказал и другое предположение относительно защиты воеводства от гайдамаков: в инструкции послам, отправленным от сеймика к королю и коронному гетману, внесено было предложение, чтобы Речь Посполитая разрешила воеводству устроить милицию на свой счет в подмогу Украинской партии, с тем, чтобы милиция находилась под начальством региментаря этой партии. Но предложение осталось надолго без последствий; шляхтичи ограничились заявлением готовности назначить земский сбор на содержание милиции, но не торопились исполнением своего обещания. В течение пятнадцати лет никакой милиции, ни сборов на ее содержание мы не встречаем в актах. Только в 1750 году, вследствие усилившихся в то время до небывалых еще размеров гайдамацких нападений, мысль об устройстве милиций на счет украинных воеводств была вновь поднята на сеймиках и, на этот раз, приведена в исполнение. В одно и то же время сеймики, собравшиеся как в Брацлавском, так и в Киевском воеводствах, постановили осуществить ее. Брацлавский сеймик, в заседании 16 сентября 1750 года, постановил немедленно составить небольшое ополчение из имевшихся под рукой надворных панских жолнеров и, поручив над ними начальство дворянину Даниилу Мацевичу, предписал последнему в течение месяца заняться преследованием гайдамаков и очистить от них воеводство; Мацевичу разрешено было: сгонять крестьян из /416/ сел для розысков, требовать в свое распоряжение все надворные милиции, пользоваться даровым провиантом, арестовать и казнить смертью всех лиц, которых он заподозрит в участии в гайдамачестве или в связях с ним; в награду за такую деятельность Мацевичу и его отряду предназначалась вся добыча, которую он отымет от гайдамаков.
     Брацлавское воеводство не удовлетворилось этой временной мерой; сеймик в следующем заседании, 17 сентября, занялся проектом составления правильного постоянного ополчения; решено было составить воеводскую «ландмилицию»; каждый помещик, владелец староства и т. п. должен был доставить в определенный срок — по 2-ое апреля следующего 1751 года — одного вооруженного и обмундированного всадника от каждых 120 крестьянских дворов, находившихся в его имении; избранным сеймиком ревизорам поручено было до того времени поверить наличное количество населения в воеводстве и составить распределение этой повинности между всеми имениями; помещикам, которые не исполнят этого постановления, сеймик угрожал военной экзекуцией и взысканием штрафа. Милиция должна была собраться 2-го апреля у города Винницы и там расположиться лагерем; начальство над ней поручалось 3-м дворянам с титулом ротмистров, избранным на годичный срок без жалования, главное же начальство сеймик вручил брацлавскому подкоморию, князю Михаилу Четвертинскому. Солдаты, присылаемые в милицию, должны были являться в установленном мундире (зеленого цвета), с вооружением, состоящим из ружья, копья и топора, с достаточным запасом пороха и свинца и на хороших лошадях, стоимостью, по меньшей мере, каждая в 100 злотых. Вся экипировка должна быть доставлена помещиком, равно как и деньги на годичное содержание солдат и лошадей в лагере и в походах. За бегство, неявку или измену солдата, уголовная ответственность возлагалась на снарядившего его помещика, гребежи же и насилия во время походов — на ротмистров и их поручиков; офицеры обязаны были пребывать постоянно в лагере милиции, и, даже в мирное время, один из них должен был находиться при команде; они получали право безапелляционного военного суда над солдатами.
     Еще большей энергией отличались меры, принятые одновременно сеймиком Киевского воеводства: в заседании 18 сентября 1750 года дворяне решили собирать подымную подать из своих имений во всем воеводстве в размере 100.000 злотых, из которых 20.000 было назначено на усиление платы регулярного войска Украинской партии, на /417/ остальные же 80.000 воеводство должно содержать постоянную милицию, организацию которой сеймик возложил на особую комиссию из 15 лиц, тут же им избранную. Комиссия эта действительно собралась 2-го февраля 1751 года, и постановила следующие правила для устройства воеводской милиции: на деньги, назначенные воеводством из подымной подати, положено содержать 3 хоругви, по 100 человек каждая, ротмистрами хоругвей назначены помещики Киевского воеводства с жалованием от 2000 до 2300 злотых, и, сверх того, хорунжие, по выбору ротмистров, с жалованием 800 — 1.000 злотых; в каждой хоругви полагалось по 30 товарищей, каждый с двумя шереговыми; товарищ должен был получать в год по 600 злотых; сверх того, в каждой хоругви полагалось по два ревизора для наблюдения порядка. Вооружение, мундиры и продовольствие товарищи должны были поставлять на свой счет. Ротмистры были назначены комиссией и они должны были немедленно навербовать полный состав своих хоругвей и явиться с ними в Житомир к 15 мая того же года; комиссия, поверив наличный состав хоругвей, должна была выдавать им жалование регулярно в два годичные сроки. Милиция должна поступить в ведение коронного гетмана и усилить собой состав Украинской партии. Право безапелляционного суда над солдатами и пойманными гайдамаками предоставлялось ротмистрам; ответственность за грабежи и буйства шереговых возложена на товарищей, а за поведение последних на ротмистров; запрещено употреблять милицию для других целей, кроме прямого ее назначения, а также выводить ее из пределов воеводства. Мундир милиционеров должен состоять из синего кунтуша и красного жупана; на знаменах хоругвей допускались изображения: герба воеводства или чудотворной Бердичевской иконы Богородицы. Гетман коронный, извещенный о постановлениях сеймика и его комиссии, изъявил воеводству благодарность, принял хоругви милиции под свою команду и предписал ротмистрам подчиняться распоряжениям региментаря Украинской партии.
     Таким образом, меры, предполагавшиеся в минуту самого энергического настроения шляхтичей двух воеводств, должны были повести к вооружению милиции, числом около 500 человек; может быть, эта милиция и могла бы в некоторой доле удовлетворить вызвавшей ее потребности, если бы она, в практическом исполнении, отвечала характеру, предполагавшемуся на сеймике; но на деле милиция оказалась далеко не тем, чем предполагали ее устроители; она необходимо отразила в своем устройстве и в способе исполнения возложенной на нее обязанности те черты нравственно-/418/го бессилия, какие характеризуют в данную эпоху все шляхетское общество. Милиции осуществились в обоих воеводствах и просуществовали три года (1751 — 1754); но за все это время мы не встречаем вовсе следов их деятельности по отношению к гайдамацкому движению. Единственный отряд, ходивший в поход против гайдамаков — был отряд, в качестве временной меры составленный на сеймике в Виннице, в 1750 году, и отданный под команду Мацевича. Согласно полученным на сеймике инструкциям, отряд этот двинулся в поход в сентябре и находился под командой региментаря Украинской партии, Ожги, до конца октября 1750 года. После истечения месяца, он, согласно инструкции, данной сеймиком, был распущен. За это время Мацевич предпринял, по распоряжению Ожги, поход в Киевское Полесье и способствовал очищению этой области от мелких гайдамацких отрядов, вошедших в польские пределы из Киевского округа. После окончания этого похода Мацевич и, состоявший под его командой, офицер Волынецкий подверглись, с одной стороны, судебному преследованию, вследствие жалоб на них шляхтичей за буйства и насилия, причиненные их отрядом в дворянских имениях, и, с другой стороны, мести гайдамаков, которые взяли приступом, разграбили и разорили дом Мацевича в м. Володарке.
     На отряд Мацевича, впрочем, сам сеймик смотрел только как на меру временную; главные же надежды возлагались на милиции, предполагавшаяся организация которых была выше рассказана. Милиции эти действительно образовались в мае 1751 года, но, затем, в течение трех лет, мы не встречаем ни одного намека о действии их против гайдамаков; о существовании их мы узнаем только из многочисленных жалоб на разного рода буйства, насилия и разорения, которые терпели от милиционеров жители охраняемых ими воеводств. Так, в Киевском воеводстве, уже в июле 1751 года, униатский митрополит Флориян Гребницкий жаловался, что милиционеры воеводские умышленно избегают встречи с гайдамаками и, вместо преследования их, разъезжают по митрополичьим селам, вламываются в крестьянские коморы и грабят все, что ни найдут в них. Жалобы такого рода на милиционеров поступают с каждым годом чаще, и в 1754 году делаются всеобщими; одни шляхтичи жалуются на насильственное взимание в дворянских имениях продовольствия и денежных контрибуций, другие — на грабежи, производимые в селах и местечках, третьи — на личные оскорбления и побои. Так, например, товарищи воеводских хоругвей ворвались в квартиру дворянина Пержхалы и избили его почти до смерти; другие, в пьяном виде, осадили дом поме-/419/щика Проскуры и стреляли в окна и двери; в имении дворянина Прушинского милиционеры, остановившись постоем, истребили все хозяйство, опустошили крестьянские сады и огороды, ограбили крестьянские коморы, истребили рыбу в прудах, врывались в дом помещика и наносили побои его гостям и слугам и т. п. Наконец, ротмистры милиции, позабыв о назначении своего ополчения, стали его употреблять для личных целей; так, один из них, Михаил Трипольский, желая усилить свое влияние на сеймике, явился на его заседания во главе своей хоругви, и подал повод к закрытию сеймика, который, по законам Речи Посполитой, не мог заседать в присутствии вооруженного отряда. Такое поведение милиции, показывавшее всю ее непригодность, возбудило всеобщее негодование среди шляхтичей. Лица, недовольные вообще установлением земской подати, и протестовавшие против нее в принципе, теперь указывали на поведение милиции, на ее бесполезность и вред, ею причиняемый, и мало-помалу перетянули большинство шляхтичей в пользу своего мнения. Дворяне стали отказываться от платы подымной подати, преследовали милиционеров судебными исками и, наконец, в сентябре 1754 года, последовало коллективное заявление многих дворян Киевского воеводства, требовавшее отмены милиции; перечислив все притеснения, испытанные жителями воеводства от собственного войска, дворяне утверждают, что милиция причиняет им тягости настолько же разорительные, как и гайдамацкие нападения, что, вследствие поведения солдат, крестьяне разбегаются и имения запустевают и что единственное средство к прекращению зла они видят в упразднении установленного ими ополчения.
     Такая же участь постигла и милицию Брацлавского воеводства; о ее подвигах против гайдамаков мы также не встречаем известий; зато мы знаем о деятельности ее в другом отношении; милиция эта поступила в личное распоряжение своего начальника, князя Четвертинского, исполняла при нем должность почетного конвоя, во время его разъездов по своим делам, и, по временам, производила заезды по его указанию; между прочим, в 1752 году, 150 человек этой милиции напали на гродскую канцелярию в Виннице, взяли ее приступом, избили и арестовали канцеляристов и разбросали или похитили книги и документы. Затем, в 1754 году, встречаем известие о том, что милиция брацлавская врывалась в пограничные села Киевского воеводства и, под предлогом требования платы на свое содержание, производила всевозможные грабежи и насилия. Милиция эта, подобно киевской, была отменена в конце 1754 года. /420/
     Таким образом, единственное усилие, сделанное дворянами для самозащиты, ни к чему не привело и самими же дворянами было признано недостаточным, непригодным и вредным. Затем оставалось одно только средство для усиления местными средствами контингента войск Украинской партии, — средство это состояло в вооружении надворных козацких милиций 1.
     
     
      1 В сочинении г. Мордовцева «Гайдамаччина» сказано, что надворные милиции польских магнатов (т. е. козаки) назывались «народовой кавалерией». Известие это представляет вместе и грубую ошибку, и анахронизм. Народовой кавалерией назывались 4 бригады легкой конницы регулярного Польского войска, отличавшиеся мундиром от остальных конных полков. Самое имя народовой кавалерии упоминается первый раз в постановлениях сейма 1775 года. Оно никогда не применялось и не могло применяться не только к надворным козакам, но и вообще к панским милициям, так как эти милиции были частные, а не народовые. Ошибка г Мордовцева кажется нам тем более странной, что в источнике, которым он пользовался по преимуществу: — «Наезды гайдамаков» Скальковского — хотя кавалерия народовая и отнесена к более раннему времени, но сказано ясно, что она состояла «из дворянства, служившего на свой счет».
     
     
     Надворные милиции заведены были еще в XVII столетии богатыми землевладельцами Юго-Западного края под разными наименованиями: драгунов, гайдуков, паюков и т. п.; но вскоре типом этих милиций сделались надворные козаки, вытеснившие уже в начале XVIII ст. все другие наименования. Костюм и вооружение Козаков были проще, менее вычурны и более согласовались с привычками как самих милиционеров, так и их владельцев. Первое назначение этих милиций состояло в том, чтобы придать более почета особе знатного пана и более блеска его двору; в тех польских воеводствах, которые наслаждались совершенным спокойствием в течение XVIII столетия, крупные землевладельцы содержали тем не менее по несколько десятков надворной милиции, составлявшей почетную стражу во время выездов пана, приветствовавшей парадной пальбой его гостей и т. д. Кроме того, милиции служили владельцам для взаимных заездов, для приведения в исполнение или для сопротивления судебным приговорам, для содержания экономического порядка среди крестьян, для производства с них взысканий и т. д. В воеводствах украинных и пограничных с ними — Волынском и Подольском — надворные козаки, по мере развития гайдамачества, стали охранять имения своих владельцев от вторжения гайдамацких скопищ, потому и количество надворных милиций в этих воеводствах было больше. Как старосты, так и крупные владельцы содержали целые сотни надворных Козаков; из современных записок мы знаем, что в Умани, в имении Потоцких, существовал в половине /421/ XVIII ст. целый полк Козаков, числивший в своем составе 2.600 человек. Надворные козаки набирались из крестьян, живших в имении помещика или в старостве; крестьянская семья обязана была доставить вооруженного всадника в определенном мундире и с требуемым вооружением, на хорошей лошади, и за то освобождалась от барщины, даней и оброков на все время его службы. Иногда, если помещик ’требовал, чтобы одежда и вооружение были слишком роскошны, несколько крестьянских дворов доставляли одного ’всадника и получали за то указанные льготы. Козаки получали обыкновенно от помещика право выбирать из своей среды начальников низших степеней, которые назывались, атаманами, асаулами, сотниками, иногда ротмистрами; но главным начальником, с титулом полковника, назначался шляхтич, верховное же начальство над всей милицией принадлежало старосте или помещику, а в отсутствие последнего, его управляющему — губернатору. Содержание для милиции получалось из сел, принадлежавших к данному имению, и, в случае неисправной доставки его крестьянами, козаки взыскивали продовольствие насильственно посредством военных экзекуций.
     Надворные козаки составляли действительно довольно многочисленное ополчение, но шляхтичи не могли вполне положиться на его надежность в борьбе с гайдамаками; входившие в состав надворных милиций козаки набирались из крестьян и, по происхождению, взглядам, симпатиям, всецело принадлежали этой среде, создавшей и поддерживавшей гайдамачество. Действуя по приказанию владельцев против гайдамаков, надворные козаки старались постоянно вести эту борьбу по мере возможности вяло и уклончиво; не ограничиваясь этим, они весьма часто завязывали прямые сношения с гайдамаками, сообщали им предостережения, помогали укрываться от погони, прятали добычу и получали за свое содействие известную ее долю. Так, мы встречаем в актах известие, что в 1732 г. промышлявший гайдамачеством в южном Подолии запорожец Яким имел связи с начальниками местных городовых Козаков, отводил к сотникам пограбленных лошадей и получал от них съестные припасы и нужные указания; в той же местности другой ватажок, Клобуцкий, делился добычей с ротмистром надворных козаков и т. п. Часто надворные козаки принимали участие в самых гайдамацких походах; так, из показаний пойманных гайдамаков мы узнаем, что уманские козаки отпрашивались у своего начальства в отпуск, под предлогом рыбной ловли, и время отлучки проводили в гайдамацких отрядах. В тех случаях, когда гайдамацкое движение принимало более ши-/422/рокие размеры и переходило в крестьянское восстание, надворные козаки примыкали к нему уже не единично, а в полном составе своих отрядов. Так, в 1734 году к гайдамацкому крестьянскому волнению примкнули все надворные милиции Брацлавского воеводства; по собранным польскими властями сведениям, в лагере восставших крестьян находились надворные козаки из имений: Яруги, Лучинца, Шаргорода, Рашкова, Бершади, Марковки, Комаргрода и целый; полк уманских Козаков с полковником Писаренком.
     В погоне за гайдамаками надворные козаки весьма редко настигали преследуемых; на известия, сообщаемые ими, начальники польских войск с трудом могли положиться и нередко платились потерей своих отрядов за излишнее доверие этим известиям. Составитель современных записок — Китович, говорит, что козаки с трудом решались преследовать свою братью, гайдамаков, и действовали против них серьезно только тогда, когда дело происходило на глазах у начальников польского войска; «если же дело происходило вдали, на стороне, то они, подобно волку, встретившему собаку, рожденную от кобеля и волчицы, только обнюхивали друг друга и спокойно расходились каждый в свою сторону». Надворные козаки, по замечанию того же Китовича, только в таком случае обнаруживали некоторое усердие в преследовании гайдамаков, когда рассчитывали отнять у них богатую добычу; потому они никогда не преграждали им пути, когда гайдамаки весной врывались в страну; зато осенью, когда, по их соображениям, гайдамаки возвращались обремененные богатой добычей, надворные козаки старались настичь их отряды и захватить эту добычу, причем в сражение они вступали только в случае упорного сопротивления. На отнятую добычу козаки смотрели как на свою законную собственность, и шляхтичи могли рассчитывать на возвращение им пограбленного гайдамаками имущества не иначе, как только предложив козакам значительный выкуп. Этот рассказ Китовича вполне подтверждается актовыми свидетельствами: в редких указаниях на стычки надворных Козаков с гайдамаками мы встречаем постоянно известия о том, что козаки отняли гайдамацкую добычу и тем ограничили свои действия; так, в 1738 году мы находим рассказ о том, что надворные козаки напали на возвращавшийся из похода отряд гайдамаков, отняли у них 30 лошадей и убили в стычке несколько человек; но когда потерявшие добычу гайдамаки укрылись в близлежащее болото, то козаки прекратили за ними погоню. В 1748 году пойманный гайдамак рассказывал на допросе, что отряд, в котором он состоял, ограбил богатый двор стольника Ружинского, но вслед за тем /423/ напали на гайдамаков козаки из м. Животова и отняли все то, «что мы приобрели из имущества стольника». В 1764 году гайдамацкий отряд долго гулял по приднестровской области, и когда он успел уже накопить много добычи, на него напали козаки из Комаргрода и Шаргорода, гайдамаков рассеяли и всю добычу отняли и т. д.
     Из вышеприведенных слов Китовича видно, что шляхтичи сами были убеждены в ненадежности организованной ими козацкой милиции; они действительно старались зорко наблюдать за ее поведением; если выборные начальники казались пану слишком популярными, то он сменял их без всякого повода и назначал на их место новых, по преимуществу иноземцев. Губернаторам и полковникам предписано было наблюдать за построением Козаков и запрещать все то, что могло казаться неблаговидным с шляхетской точки зрения; так, в одном из современных мемуаров мы встречаем следующий анекдот из быта надворных Козаков: во время смотра, который губернатор производил ежегодно уманским козакам, был обычай после окончания парада предлагать козакам угощение в замке; во время одного из таких пиров губернатор Младанович стал прислушиваться к песням, которые распевались хором, и, заметив, что козаки поют, по преимуществу, думы о Хмельницком, отдал приказание полковнику-шляхтичу о том, чтобы впредь не допускать пения исторических дум.
     Несмотря, однако, на недоверие, шляхтичи, сознавая свое бессилие создать другую, более надежную военную силу, не только удерживали козацкие милиции, но старались, по возможности, увеличить их число, для чего они прибегали иногда к самым странным и неожиданным средствам; так, после неудачного крестьянского восстания в 1734 году, когда значительное количество крестьян, боясь ответственности за участие в волнении, усилило собой контингент гайдамацких отрядов, начальники польских войск и крупные землевладельцы стали перезывать гайдамаков в надворные милиции и устроили несколько полков козацких из гайдамаков, изъявивших покорность и приведенных к присяге на верность Речи Посполитой.
     Кроме необходимости защищать свои имения от нападения гайдамаков, землевладельцы Юго-Западного края имели еще и другую побудительную причину содержать многочисленные отряды надворной милиции: она служила им гораздо чаще для взаимных заездов, чем для охранения границ Речи Посполитой. В актовых книгах и записках современников мы встречаем, по меньшей мере, в десять раз больше указаний на надворных Козаков по поводу нападе-/424/ний их на дворы и имения соседних шляхтичей, чем о походах их против гайдамаков. Владельцы обширных имений, содержавшие при своих экономиях сотни, иногда тысячи надворных Козаков, посылали их в «заезды» на дворы и имения шляхтичей, владевших более мелкими поместьями, при первом неудовольствии на последних, и потому держали в постоянном страхе и повиновении шляхту своего воеводства. При медлительных формах судопроизводства по Литовскому статуту и при отсутствии органов исполнительной власти, богатые паны, нисколько не опасаясь судебной ответственности, и опираясь на свои надворные милиции, господствовали беспрекословно в среде мнимо равноправной с ними шляхты. Актовые книги переполнены жалобами дворян, пострадавших от заездов, но жалобы эти не находили удовлетворения, так как в случае даже благоприятного для истца судебного приговора не было средств привести в исполнение этот приговор над лицом, располагавшим относительно значительной военной силой. Вот несколько примеров, взятых наудачу из бесчисленного количества подобного рода дел, вписанных в актовые книги в течение всего XVIII столетия: в 1700 году четыре мелкопоместные владельца жалуются на князя Илью Четвертинского о том, что, по его приказанию, сотник его надворных Козаков, Левко Купрач, напал на их домы, выгнал истцов и овладел их имением в пользу своего владельца. В 1735 году губернатор Погребищского имения князя Януша Вишневецкого, дворянин Ржондковский, отправил надворную милицию в заезд на имения князей Любомирских: местечко Билиловку и село Огиевку; козаки производили там всякие бесчинства, ограбили жителей, причем многих мучили и истязали, вследствие чего один шляхтич и трое евреев умерли. Затем, когда Любомирские обратились с жалобой к Вишневецкому, то последний отказал им во всяком удовлетворении. Сеймик Брацлавского воеводства, собравшийся в 1735 году, жаловался, что губернаторы с надворными козаками «не только нападают на соседей шляхтичей, но недавно производили заезды на монастыри: доминиканский и езуитский», вследствие чего дворяне поручили депутации, отправленной ими к гетману, просить его о том, чтобы он употребил зависящие от него меры для прекращения подобных беспорядков. В 1740 году надворные козаки брацлавского кастеляна Потоцкого, под начальством своего ротмистра, шляхтича Скольского, напали на имение князей Любомирских — Станиславов, ограбили жителей, стреляли в них по улицам, травили собаками и т. п. В том же году известный каневский староста, Николай Потоцкий, о своевольстве которого поныне сохранились мно-/425/гочисленные рассказы в народной памяти, переезжая из одного имения в другое, остановился на пути для отдыха с многочисленной командой своих надворных Козаков в селе Карапышах; вследствие какого-то неудовольствия на поведение местных крестьян, он приказал вдруг своим козакам грабить несчастное село. Волохи, составлявшие большинство его милиции, бросились на крестьян, многих истязали, гнали сквозь строй, отбирали имущество, насиловали женщин и т. д. Таких и тому подобных фактов употребления крупными землевладельцами надворных Козаков для заездов и всевозможных насилий мы встречаем очень много. Увлекаясь их примером, мелкие землевладельцы пытаются производить то же в более скромных размерах; так, например, в 1750 году мы встречаем жалобу на дворянина Сущевича о том, что он, составив небольшой надворный отряд, ездил с ним по ночам разбивать проезжих на большую дорогу, причем выбирал такие места, где имели обыкновение заседать гайдамаки, и старался указанием на них замаскировать свои подвиги. Наконец, среди общего беспорядка и анархии, региментари и офицеры регулярного войска нередко пользовались предоставленным им правом требовать под свое начальство надворных Козаков для того, чтобы, вызвав их под предлогом похода против гайдамаков, предпринять во главе их заезд на имение богатого пана и поживиться в нем добычей. Так, упомянутый уже региментарь Нитославский, потребовав из Умани сотню надворных Козаков, приказал ей ограбить дом дворянина Бушовского; несколько лет спустя, товарищ панцырной хоругви, Монкольский, вытребовал Козаков из Богуславского староства под предлогом погони за гайдамаками и, вместо того, употребил их на заезд в местечке Кошоватой.
     Впрочем, власть региментарей и вообще военных начальников над городовыми козаками встретила вскоре отпор со стороны владельцев имений и староств. По мере того, как приходили в упадок регулярные силы Речи Посполитой, гетманы и региментари стали полагаться почти исключительно на надворные милиции относительно защиты границ украинных воеводств; постоянные требования этих милиций начальниками военных сил Речи Посполитой показались тягостными для старост и землевладельцев и они опротестовали право региментарей распоряжаться козаками, организованными на частный счет и для удовлетворения частных потребностей каждого владельца в отдельности. В начале XVIII столетия, пока нападения гайдамаков случались не особенно часто, пока еще Украинская партия не пришла в состояние полного бессилия, гетманы и наместники их, реги-/426/ментари, хотя и пользовались правом начальства над надворными козаками, но только редко, в случаях действительной надобности, призывали надворные команды в лагерь коронного войска, причем по большей части предварительно обращались с просьбой к их владельцам. Но, со временем, чем интенсивнее становились набеги гайдамаков, чем более приходило в расстройство регулярное войско, тем более умножалось число надворных милиций, вследствие стремления каждого землевладельца обезопасить свое имение, и тем более военные начальники стали привыкать к мысли, что эти милиции составляют главный контингент подведомственных им военных сил, и, в случае надобности, привыкали почти исключительно ими пользоваться, не заботясь о правильной организации собственного регулярного войска. Между тем, в Речи Посполитой не было закона, который предписывал бы владельцам частных милиций предоставлять их в полное распоряжение общественных властей. Чувствуя это неудобство, региментари обратились к королевскому совету с просьбой регулировать это дело и в 1741 г. выхлопотали в свою пользу решение, так называемый «Гродненский консилиум», в силу которого предписывалось староствам в украинных воеводствах организовать отряд в 1.200 Козаков и передать его во власть гетмана, причем старостам воспрещалось обращать крестьян, внесенных ими в число Козаков, к исполнению барщины и других хозяйственных повинностей. Узнав об этом решении, старосты объявили, что они не признают его для себя обязательным, так как королевский совет может только наблюдать за исполнением существующих законов, но сам не облечен законодательной властью, принадлежащей одному сейму. Гродненское постановление, толкуя о надворных козаках, несправедливо обозначило их названием «городовых» Козаков, и в силу этого термина желает применить к ним сеймовые конституции, постановленные еще в начале XVII столетия о городовых козаках; городовые козаки составляли в то время отдельное сословие, управлявшееся особыми правами и пользовавшееся особыми привилегиями, но городовые козаки еще в конце XVII столетия перестали существовать в Украине; имеющиеся же в настоящее время милиции — это не городовые, а надворные козаки, организованные из крестьян по собственному желанию и для частных потребностей старост, и об них не говорит ни одно сеймовое постановление. Опираясь на эти аргументы, старосты не только не приступили к вооружению требуемого отряда Козаков, но и отказались высылать по требованию региментаря и имевшиеся налицо милиции. Встретив сопротивление, гетман, региментар и принявшие /427/ их сторону областные сеймики попытались принудить старост к повиновению угрозами: в 1750 году, по просьбе гетмана, король позвал в свой задворный суд ослушных старост, и, вместе с тем, региментарь Ожга объявил управляющим староствами, что, если они не исполнят приказаний военного начальства и не доставят требуемого количества войска, то он прикажет их арестовать и подвергнет ответственности по военным законам. Вместе с тем дворяне, собиравшиеся на областные сеймики, обрадовались представившейся возможности свалить обязанность защиты края на владельцев королевских староств и стали побуждать их к исполнению Гродненского решения. Сеймик Киевского воеводства поручил депутации, отправленной им в июне 1750 года к гетману, -заявить, что он должен принудить старост к присылке 1.200 Козаков для защиты края от гайдамаков «согласно с давними постановлениями штатов Речи Посполитой»; другой Киевский сеймик, собравшийся в сентябре того же года, внес следующий пункт в свои постановления: «Владельцы староств, находящихся в Киевском воеводстве, обязаны по закону доставлять из староств городовых козаков в помощь регулярному войску, к чему мы их обязываем и настоящим нашим постановлением; в случае же, если бы они сопротивились в этом отношении закону и установившемуся обычаю, и отказались прислать в главную военную квартиру требуемое число городовых Козаков, то за такое противозаконное злоупотребление властью Киевское воеводство было бы принуждено объявить должности ослушных старост вакантными; мы постановляем настоящим решением привести в исполнение эту угрозу и, сверх того, даем полномочие избранным трем лицам притянуть ослушных старост к ответственности в королевский ассесорский суд».
     Все эти угрозы оказались однако недействительными; владельцы староств были лица слишком знатные и богатые для того, чтобы обратить на них сколько-нибудь серьезное внимание. В ответ на призыв к суду, угрозы гетмана и сеймиков, одни старосты объяснили, что средства находившихся в их владении староств не дают им возможности удовлетворить требованию военных властей, другие заявили, что само требование не имеет законного основания. Так, например, винницкий староста, Калиновский, в ответ на призыв к суду, заявил в гродские книги, что «хотя он и имеет отряд городовых Козаков, в количестве, отвечающем средствам и нуждам староства, но он ни в каком случае не может отправить их в помощь Украинской партии», так как они едва достаточны для охраны Винницкого замка, в котором помещается архив воеводства и многие уважаемые святыни, /428/лишать защиты которые было бы безрассудно. Еще резче поступил владелец Белоцерковского староства, равский воевода, князь Станислав Яблоновский: он не счел нужным отвечать на призыв к суду официальным заявлением, но просто прислал в староство два приказа: к своему управляющему и к надворным козакам. В первом из них кн. Яблоновский предписывал своему наместнику ни под каким предлогом не доставлять Козаков по требованию военных властей и охранять от гайдамаков исключительно пределы староства и Белоцерковскую крепость; он успокаивал его относительно ответственности перед военным судом, принимая ее исключительно на себя, причем он с насмешкой отозвался о притязаниях, «основанных на плохо понятом законе». В приказе же к надворным козакам Яблоновский писал: «Так как козаки, существующие в настоящее время в Белой Церкви, не имеют ничего общего с бывшими городовыми козаками, так как они не обязаны, по существующим законам, повиноваться другой власти, кроме экономической, и, при учреждении их исключительно по моей воле, я имел в виду, освобождая их от чинша (который всегда могу восстановить), только охранение границ посредством содержания гарнизона в моей крепости, то я запрещаю вам повиноваться чьим бы то ни было приказаниям, кроме моих собственных».
     Встретивши такое энергическое сопротивление со стороны старост, военные власти отказались от своих притязаний на начальство над надворными козаками, и последние остались в полном распоряжении старост и помещиков. Как выше было замечено, эти относительно численные милиции, не сосредоточенные под общей властью и действовавшие по личным указаниям своих владельцев, представляли довольно сомнительную защиту против вторжений гайдамаков, с которыми притом они были связаны многочисленными узами происхождения, вероисповедания, общности взглядов и интересов.
     Таким образом, из пересмотра тех военных сил, которые как правительство, так и дворяне украинных воеводств противопоставляли гайдамачеству, видно, что Речь Посполитая была бессильна остановить оружием развитие гайдамацкого движения. Не более удачны были в этом отношении попытки шляхетского общества действовать путем судебных преследований, административных мероприятий и политических сношений.
     В шляхетском обществе чувствовалась постоянно необходимость принять ряд административных мер против гайдамаков, особенно против той поддержки, которую последние находили среди крестьянского населения края; но за отсут-/429/ствием особенных общественных органов, которые заведывали бы административной деятельностью, исполнение этих мер возлагалось частью на военные власти, частью на самих же помещиков. Вследствие отсутствия административного управления, не только все мероприятия подобного рода не могли следовать одному обдуманному систематическому плану, но и появлялись только изредка, в качестве явлений случайных, не лишенных характера личного произвола. Так, по временам, любой из военных или земских чиновников находил необходимым усилить надзор над крестьянами, обыскать подозрительные местности, в которых, по его мнению, могли скрываться гайдамаки, ввести систему паспортов, или произвести дознание или военную экзекуцию в данной волости. В таком случае он издавал универсал с приглашением принять те мероприятия, которые казались ему необходимыми, и мероприятия эти исполнялись более или менее усердно и на большем или меньшем, но всегда ограниченном, пространстве, смотря по доброй воле и по усердию подчиненных издавшего универсал и по району власти последнего.
     В 1736 году сеймик Брацлавского воеводства придумал административную меру, которая стремилась к пресечению гайдамацких сборищ посредством уничтожения тех притонов, где сборища эти формировались. В постановление сеймика было внесено следующее определение: «Желая пресечь хлопское своеволие, которое развивается на сходках, происходящих в уединенных хуторах, в лесах, в степи и в гардах 1, мы настоящим постановлением решаем, чтобы все притоны в перечисленных местах были уничтожены в течении восьми недель... если же, по истечении означенного срока, они не будут разрушены владельцами, то должны быть разорены военными командами... за исключением только выселков, устроенных с целью разведения пчеловодства. 
     
     
      1 Гарды — уединенные жилища на берегах рек, устроенные для рыбной ловли или с целью облегчения перевоза через реку. 
     
     
     Постановление это было действительно приведено в исполнение в степных местностях брацлавского воеводства, но, конечно, не оказало влияния на развитие гайдамачества; помимо разоренных хуторов и гардов, гайдамаки продолжали находить притоны в селах, лесах, пасеках и уцелевших хуторах, да и само распоряжение было скоро забыто: как мера случайная и единовременная, она не повторялась впоследствии. Владельцы и крестьяне мало-помалу, в течение нескольких лет возобновили разоренные хутора и развели новые. В универсале гетмана Потоцкого, изданном в 1751 году, мы опять встречаем указание на эти гайдамацкие притоны. «Погра-/430/ничные судьи Брацлавского воеводства, — писал Потоцкий, — извещают меня, что бродяги и вообще лица без определенных занятий, обыкновенно на зиму находят приют в винницах, броварах (пивоваренных заводах) и в хуторах, откуда весной они уходят, собираются в многочисленные скопища и предпринимают грабежи и возмутительные своеволия; желая пресечь это зло... я приказываю региментарю; Украинской партии, чтобы он поручил патрулям, под командой доверенных лиц, произвести обыск во всех винницах И хуторах, и всех, захваченных в этих местах бродяг и: праздноживущих лиц, за поведение которых не поручаются сельские громады, препроводить в пограничные суды». Подобные же распоряжения, указывающие на необходимость наблюдения и обысков, как в степных, так и в лесных хуторах и пасеках, мы встречаем еще несколько раз в универсалах региментаря Украинской партии Ожги, который, не находя возможности собственными силами осуществить указанную меру, предлагает местным помещикам заняться ее исполнением с помощью надворных и земских милиций.
     Наряду с указанными мерами, военные и земские начальники чувствуют необходимость постоянного наблюдения за настроением и связями крестьян, но для этой цели они располагают только единственным средством — возложить это наблюдение на самих же помещиков; потому они ограничиваются рассылкой от времени до времени универсалов к последним, в которых напоминают о необходимости надзора над крестьянами, предписывают арестовать тех из них, кто будет заподозрен в связях с гайдамаками, и препровождать их в суды или сдавать в распоряжение военных команд и т. п. Конечно, эти циркуляры были только излишней формальностью, прикрывавшей административное бессилие общественного строя, не ведущей ни к каким практическим последствиям. Помещики, из-за личной безопасности, наблюдали по возможности за настроением своих крестьян, но они предпочитали производить с них взыскания домашними средствами и не считали для себя выгодным вмешательство в дело общественных судов и военной власти; дорожа количеством рабочих рук, они считали для себя разорительными слишком строгие меры взыскания, и из-за устранения общей опасности не соглашались обессиливать свои имения. Даже в тех случаях, когда военные власти, помимо инициативы помещиков, производили обыски, взыскания или военные экзекуции в селах, заподозренных в слишком тесной связи с гайдамачеством, помещики обыкновенно принимали сторону крестьян, доказывали, что подозрение неосновательно на них возведено, и заключали дело иском против военных /431/ начальников за причиненные убытки, вследствие разорения крестьян и бегства их из имения по этому поводу.
     Желание шляхетского общества подавить гайдамацкое движение мерами строгости, проявилось особенно в деятельности многочисленных судебных учреждений, которые судили лиц, прикосновенных к гайдамачеству; впрочем, при малочисленности военных сил и отсутствии администрации, строгость судебных приговоров не достигала цели, напротив того, усиливала энергию и увеличивала побуждения гайдамаков действовать более решительно. По словам поляка современника, гайдамаки, «зная, что в случае поимки им угрожает мучительная смерть, защищались постоянно до последней крайности; обыкновенно нужно было выставить отряд в 200 — 300 и более человек нашего войска для того, чтобы осилить 50 гайдамаков; равному или незначительно только превосходящему их числом войску они никогда не уступали». По актовым свидетельствам мы знаем, что польские суды постоянно приговаривали всех лиц без исключения, причастных прямо или косвенно к гайдамачеству, или только заподозренных в связях с ним, к пытке для выяснения дела, и затем к смертной казни, более или менее мучительной. Скорее и распорядительнее всех действовали в этом отношении военные суды; по словам того же современника, военные начальники приняли постоянным правилом казнить немедленно смертью всех попавшихся им в плен гайдамаков: «по большей части они на самом поле сражения приказывали их вешать на деревьях, иногда, если время им дозволяло, они сажали их живьем на кол». Таким экзекуциям иногда подвергались довольно многочисленные пленники. Так, из рапортов польских офицеров узнаем, что в феврале 1737 года, в Лысянке, главной квартире Украинской партии, в течение недели казнено 40 человек; в марте того же года повешено в один день 25 человек и т. д. Те немногочисленные гайдамаки, которые взяты были в плен помимо военных команд, попадали в распоряжение всевозможных других судебных учреждений, которые не только не уступали в строгости военному суду, но, напротив того, имея более времени и приспособлений, предавали пленников гораздо более мучительной смерти; суды гродские, магистратские, помещичьи (доминальные) и т. д. вели дело обыкновенно медленнее, по всем правилам уголовного процесса. Подсудимый выдерживал в таких случаях три приема пытки, и затем уже предавался смертной казни, не повешанием, а, по большей части, через посажение на кол или четвертование.
     Не ограничиваясь действием этих нормальных судов, шляхтичи старались при более тревожных обстоятельствах /432/ усилить их деятельность учреждением новых, временных судов, полагая таким образом умножить меры строгости, зависевшие в сущности не от судебной, а от исполнительной власти. Так, после крестьянского восстания в 1735 году сеймик •" Брацлавского воеводства избрал из среды себя лиц, которые составили специальный суд для преследования и казни гайдамаков, так называемый «суд causarum exorbitantiarum». В 1750 году в Брацлавском же воеводстве и для той же цели учрежден был сеймиком новый временный уголовный суд, носивший название «суда boni ordinis». Наконец, по соглашению с правительствами: русским, турецким и молдавским, учреждались так называемые пограничные суды, в которых принимали участие депутаты от обоих пограничных государств. Особенное развитие получил пограничный суд, учрежденный на русской границе в 1735 году и продолжавший заседать в течение 50 лет в местечке Мотовиловке, пограничном пункте Киевского округа. Разбирательству этого суда подлежали все взаимные претензии жителей двух берегов Днепра и, по преимуществу, дела о гайдамаках, если таковые оказывались русскими подданными, или если они укрывались за русской границей, что случалось в большей части случаев. Принимавшие в нем участие русские комиссары, осаждаемые постоянными требованиями, безотступными просьбами и докучливыми настояниями польских сотоварищей, должны были постепенно выйти из первоначальной роли судей и в значительной степени заняться чисто исполнительной деятельностью; обыкновенно на долю их падало не столько обсуждение того или другого дела, сколько многочисленная переписка с разными ведомствами с целью разыскать виновных, весьма сбивчиво и неточно указываемых в польских жалобах. В определениях самого суда мы встречаем постоянно старание со стороны русских комиссаров удовлетворить вполне польские претензии в тех случаях, когда они доказывались ясно и когда виновность подсудимых не подлежала сомнению, и оградить подсудимых от чрезмерно строгих мер там, где виновность их следствием не была доказана, или где мера наказания значительно превышала степень виновности.
     Наконец, та мера, к которой прибегали почти беспрерывно шляхтичи украинных воеводств с целью оградить себя от гайдамачества, состояла в постоянном обращении к русскому правительству с представлениями и жалобами об убытках, причиняемых им гайдамаками; шляхтичи полагали, что не только охранение границы Речи Посполитой должно лежать на обязанности русского правительства, но и розыск лиц, виновных в грабежах, равно как и пополнение убытков, /433/ причиненных ими. Исходя с этой точки зрения, шляхтичи не только забрасывали пограничный суд подобного рода претензиями, но и старались заявить их центральному русскому правительству всеми зависевшими от них путями. Сеймики воеводские отправляли с этой целью многочисленные депутации к главнокомандующим русскими войсками (Миниху, Кейту и т. д.), к киевским генерал-губернаторам (фон Вейсбаху, Леонтиеву), к русским посланникам в Варшаве и даже прямо к Санкт-Петербургскому двору; депутаты при этом снабжались самыми подробными инструкциями с мелочными перечнями убытков, с поименными списками лиц, участвовавших в гайдамачестве и с требованием выхлопотать непременно пополнение первых и поимку вторых. В том же смысле относились к русским посланникам, главнокомандующим и генерал-губернаторам и польские комиссары пограничных судов в тех случаях, когда русские их сотоварищи не находили возможным удовлетворить слишком изысканные их претензии. Вместе с тем сеймики украинных воеводств, отправляя депутатов на сейм, поручали им постоянно просить короля и штаты Речи Посполитой употребить все свое влияние на русского посланника для того, чтобы их жалобы и претензии могли получить полное удовлетворение. Русские власти, получив еще первые заявления о гайдамачестве, употребили все зависевшие от них средства для удовлетворения, в возможной мере, польских претензий. Уже с 1737 года, по распоряжению Миниха, принимаются деятельные меры для охранения польской границы от гайдамаков посредством постоянных русских караулов и форпостов, распределенных вдоль пограничной черты, и выдаются распоряжения разным властям о поимке гайдамаков. Через несколько лет форпосты эти получают правильную организацию и действия их подвергаются строгому контролю местных и центральных властей. В нескольких, более важных пунктах границы — в Вышгороде, Кременчуге, Крылове, в Орловском и Архангелогородском укреплениях — устанавливаются главные форпосты под начальством премьер-майоров; от каждого центрального форпоста зависит несколько второстепенных, растянутых вдоль границы; пограничная стража состоит из русских регулярных войск, из прикомандированных им в помощь сотен малороссийских Козаков; начальникам форпостов вменено в обязанность: производить постоянные разъезды вдоль границы, не пропускать через нее гайдамаков ни в ту, ни в другую сторону, разведывать о местах гайдамацких притонов, собирать справки относительно грабежей, на которые поступали в пограничный суд Жалобы с польской стороны и, наконец, арестовать всех гай-/434/дамаков и лиц, имевших с ними связи, и представлять их в суд по принадлежности. О всех своих действиях каждый начальник форпоста обязан был еженедельно представлять рапорт киевскому генерал-губернатору, который, в свою очередь, передавал полученные таким образом сведения в коллегию иностранных дел. Несмотря однако на вышепринятые меры, равно как и на все усилия пограничных русских комиссаров, шляхтичи не только не считали себя удовлетворенными, но число претензий с их стороны беспрестанно увеличивалось; вследствие отношений русского посланника в Варшаве иностранная коллегия от времени до времени напоминала местным властям о необходимости усилить надзор на границе и противодействовать образованию гайдамацких отрядов. Так, например, в 1751 году, несмотря на весьма энергический образ действия киевского генерал-губернатора, он получил из Государственной военной коллегии высочайший указ, в котором, подтверждая меры, принятые Леонтьевым, военная коллегия еще раз повторяет инструкции относительно гайдамаков: «Приказали к вам, генералу и кавалеру, послать сей Ее Императорского Величества указ — велеть вам в сыску, поимке и искоренении вышеписанных, вновь появившихся гайдамаков иметь наиприлежнёйшее старание, дабы оных не только чтоб до больших собраниев и грабежей допустить, но и вовсе искоренить, и в сыску и поимке оных поступать, как о том, данные вам, генералу и кавалеру, указы повелевают, непременно. А для наилучшего такого их злодейства и воровства пресечения и самих их поимки и искоренения, из обретающихся там воинских команд иметь всегдашние и частные разъезды, а полковых штаб-, обер-офицеров и других, обретающихся там, командиров, найкрепчайшими ордерами побуждать, и велеть за подчиненными своими крайнее смотрение и в поимке тех гайдамаков прилежание иметь, как присяжная должность того требует, и всего того на них взыскивать без всякого упущения».
     Из слов приведенного указа, равно как из действий местных русских властей и комиссаров видно, какие старания прилагало русское правительство для наблюдения за движением, собственно не относившимся к его прямым интересам, побуждаемое лишь желанием сохранить добрые соседские отношения к Речи Посполитой. Но чем уступчивее оказывалось русское правительство, чем более принимало оно мер для охранения безопасности шляхтичей украинных воеводств, тем требовательнее становились последние, тем более свыкались они с мыслью, что заботиться о их безопасности должны не они сами и не Речь Посполитая, но что эта /435/ забота должна исключительно лежать на обязанности русских властей. Сообразно с этим взглядом, заявления претензий становятся назойливее и приемы действия нахальнее; для примера я приведу две характеристические выходки подобного рода со стороны шляхтичей: в 1748 году, в прошении, отправленном дворянами Киевского воеводства «к С.-Петербургскому двору», в числе других претензий заявлена была жалоба на то, что русские власти не могли розыскать в запорожских степях укрывшихся туда 10 лет назад гайдамацких «ватагов», причем дворяне заявили, что фельдмаршал Миних не доставил их в суд «потому, что получил, вероятно, взятку от упомянутых своевольных ватагов». В 1761 году шляхтич Ивашкевич подал заявление в пограничный суд, в котором он утверждал, что если его претензия, разбиравшаяся в суде весьма тщательно, не получит со стороны русских комиссаров полного удовлетворения, то он сочтет себя вправе ограбить на сумму, равную его иску, первых попавшихся ему русских купцов.
     Еще более раздраженный характер проявлялся в отношениях шляхтичей к Запорожью, откуда действительно выходили самые многочисленные и самые опасные гайдамацкие отряды. В жалобах, заявленных поляками русскому правительству, они постоянно указывали на участие Запорожья в гайдамацком движении, причем умышленно смешивали гайдамацкие скопища с Запорожским войском, не признавая никаких в этом отношении разъяснений. При всем желании со стороны запорожской старшины разыскать гайдамаков и особенно их ватажков в степи или предупредить составление гайдамацких сборищ, она не могла достичь этой цели в необозримых, почти незаселенных степях; между тем неуспешность такого рода усилий поляки выставляли постоянно в жалобах русскому правительству как умышленное покровительство, оказываемое гайдамакам. Русские военачальники старались, с одной стороны, разъяснить польским депутатам настоящее положение дела, с другой, посылали строгие внушения в Кош, предписывавшие употребить все меры для того, чтобы прекратить организацию гайдамацких отрядов в запорожской территории 1. 
     
     
      1 В последнем документе мы находим интересные переговоры фельдмаршала Миниха с приехавшим к нему польским генералом Русецким. Миних, по жалобе Русецкого, отправляет строгие предписания кошевому, но, вместе с тем, убеждает Русецкого, что гайдамаки действуют независимо от Запорожья и не подчиняются власти кошевого атамана; Русецкий же старается убедить Миниха в том, что кошевой получает взятки от гайдамаков, вследствие чего и оказывает им покровительство. 
     
     
     Побуждаемые этими распоряжениями, кошевые и старшины /436/ запорожские старались, по мере возможности, принять зависевшие от них меры и, по временам, действовали даже весьма энергически против гайдамаков. Так, в 1736 — 1737 годах, вследствие предписаний Миниха, кошевой запретил запорожцам принимать начальство над гайдамацкими отрядами, отозвал из степи в Сечь всех запорожцев, отправил отряд для рассеяния скопищ, собиравшихся в степи, и приказал казнить смертью в Сечи нескольких гайдамацких ватажкой. Еще энергичнее действовал кошевой Григорий Федорович Лантух (1755 — 1762); он устроил вдоль польской границы целый ряд форпостов, организовал правильные разъезды запорожских пикетов по степи, для наблюдения за гайдамаками, и, употребляя в отношении к последним попеременно меры строгости и увещания, достиг того, что почти все ватаги, повинуясь его внушениям, явились в Сечь, принесли присягу в том, что прекратят грабительские набеги, и записались в реестры Запорожского войска, получив прощение от старшины и войска за прошлый образ своих действий. В то же почти время, по распоряжению Коша, войсковой есаул, Петр Калнишевский, отправился в степь с отрядом запорожцев, разорил главный притон гайдамаков на реке Буге, укрепленный пушками и засеками, и рассеял охранявшее его скопище.
     Но все эти усилия запорожской старшины, желавшей доказать непричастность Запорожского войска к гайдамацкому движению, не удовлетворяли шляхтичей украинных воеводств; основываясь на том, что в числе гайдамаков попадались постоянно братчики запорожских куреней и что отряды выходили из запорожской территории, они всякий набег гайдамацкий считали таким делом, за которое ответственность должна была падать на все Запорожье; потому, несмотря на указанные выше действия запорожской старшины, жалобы на нее продолжали поступать к русским военачальникам и, кроме того, враждебное отношение шляхтичей к Запорожью проявлялось в целом ряде репрессалий, которые должны были поставить старшину в самое невыгодное положение по отношению к войску, ослабить ее авторитет и, наконец, озлобить окончательно против шляхтичей всю Запорожскую общину и заставить ее стать на сторону гайдамаков. Репрессалии эти состояли как в походах, предпринимавшихся по временам начальниками отдельных польских отрядов в Запорожские земли, так и в захвате и казни запорожцев, приезжавших по семейным или торговым делам в Юго-Западный край. Умышленно игнорируя разницу, существовавшую между запорожцами и гайдамаками, губернаторы панских имений, помещики и военные польские начальни-/437/ки считали себя вправе при первой встрече с запорожцем, объявить его гайдамаком, казнить смертью и конфисковать его имущество, даже в таких случаях, когда поводы появления в крае запорожцев носили заведомо миролюбивый характер; между тем, запорожцы не могли не бывать в украинных воеводствах, куда их привлекали различные житейские отношения: в крае этом жили семейства большей части братчиков, сюда они ездили скупать скот, оружье, водку и особенно запасы хлеба, необходимые для прокормления войска; обстоятельство это, впрочем, усиливало только опасность для запорожцев: шляхтичи знали, что они снабжены довольно значительными суммами для предстоящих покупок, и потому склонны были тем упорнее считать их гайдамаками, не верить их объяснениям, чем более предвиделось имущества, подлежащего конфискации после казни мнимых гайдамаков. Множество фактов подобного рода собрано г. Скальковским в его «Истории Новой Сечи», составленной по документам Запорожского архива. Так, в 1730 году, в Брацлавском воеводстве, губернаторы переловили и казнили смертью до 300 запорожцев, ездивших по торговым делам или для свидания с родными. В 1738 году в Немирове повешено 18 запорожцев, явившихся в м. Саврань для покупки хлеба; в том же году 102 запорожца, закупавшие хлеб в Умани, были захвачены предательски губернатором Табаном, зазвавшим их к себе на пир, и казнены в качестве гайдамаков; подобные факты упоминаются в 1740, 1741 и 1750 годах в Умани, Чигирине, Смелой и т. д. Вместе с тем, под предлогом погони за гайдамаками неоднократно начальники польских команд и помещики с надворными милициями переправлялись в Запорожские земли и, вместо гайдамаков, не имевших оседлости, грабили запорожские зимовники, села и хутора. Так, в декабре 1742 года отряд польского войска перешел границу и захватил полковничью запорожскую стоянку на р. Буге; жолнеры убили несколько человек запорожцев, других, в том числе и есаула, переранили или полонили, сожгли полковничий зимовник и угнали множество скота и лошадей. Такой же набег повторен был весной следующего года по распоряжению региментаря Украинской партии Нитославского; польская команда перешла Синюху у Тарговицы, расположилась лагерем на реке Мертвых водах, притоке Ингула, и занялась истреблением запорожских зимовников, лежавших по соседним речкам и балкам, и угоном из них лошадей и скота. В промежутке времени с 1744 — 1749 полковники надворных уманских козаков, Ортынский и Закржевский, врывались несколько раз в Запорожские степи, разоряли и грабили зимовники, угоняли табуны и убивали попадавшихся в степи и зимовниках запорожцев и пастухов./438/
     Такого рода выходки конечно служили поводом к пререканиям не только с Запорожьем, но и с русским правительством, требовавшим удовлетворения за самоуправство в подвластной ему территории и за вторжение вооруженных команд в русские пределы. Таким образом, сами же шляхтичи разрушали своевольными выходками все те результаты, которых они старались достичь путем назойливых дипломатических сношений.
     Рассказанные выше подробности обнимают все характеристические черты, доставленные актовыми свидетельствами, как о причинах возникновения гайдамачества и об образе действий гайдамаков, с одной стороны, так и о мерах для противодействия гайдамацкому движению, которые старались принимать польское правительство и шляхтичи украинных воеводств — с другой. Мы не станем следить за похождениями каждого из бесчисленных гайдамацких отрядов, появлявшихся в течение XVIII столетия в пределах Речи Посполитой, так как в каждом отдельном факте мы встречали бы только повторение вышеуказанных общих данных; мы ограничимся только указанием на те моменты в гайдамацком движении, когда, вследствие внешних или внутренних причин, движение это приобретает более силы, растет в размерах и охватывает значительную долю, иногда большинство, народонаселения. Такие моменты, по актовым свидетельствам, случились три раза в течение XVIII столетия: в 1734, 1750 и 1768 годах; слабее других было движение 1750 года, между тем как в 1734 и 1768 годах, вследствие благоприятных политических событий, хроническая гайдамацкая неурядица приняла формы общего крестьянского восстания и получила оттенок волнения с политическим характером.
     Поводом особенного развития гайдамачества в 1734 году была неурядица, возникшая в то время в Польше по поводу выбора короля. В начале 1733 года скончался Август II и в августе того же года сейм, собравшийся для выбора его преемника, разделился на две враждебные партии: одна из них, составлявшая значительное большинство, избрала королем Станислава Лещинского; меньшинство опротестовало этот выбор, удалилось из сейма и, провозгласив конфедерацию, объявило королем Августа III, курфюрста саксонского. Россия, не желая усиления Франции 1, вследствие соображений, относившихся к общей европейской политике, 
     
     
      1 На дочери Станислава Лещинского женат был король Людовик XV, которого посланник и рекомендовал сейму Лещинского, как кандидата на польский престол, желательного для французского двора. 
     
     
     проте-/439/сховала против выбора Лещинского, и, по приглашению сеймового меньшинства, двинула свои войска в пределы Речи Посполитой. Известно, что вмешательство России решило спорное дело в пользу Августа III, летом 1734 года Миних взял Данцигскую крепость, в которой было заперся Лещинский, и принудил последнего удалиться во Францию. Борьба эта за польский престол отозвалась продолжительными смутами во всех областях Речи Посполитой и, в том числе, и в украинных ее воеводствах. Между тем как русские войска осаждали Данциг, в каждом воеводстве дворяне образовали отдельные конфедерации, которые высказывались в пользу того или другого кандидата и начинали свои действия с нападений на тех шляхтичей своего же воеводства, которые принадлежали к противной партии; таким образом, между дворянами каждого воеводства в течение года происходила междоусобная партизанская война, представлявшая вполне хаотическую картину. Большинство дворян Юго-Западного края приняло сторону Лещинского. Уже в конце 1733 года образовались в его пользу конфедерации в воеводствах: Волынском, Подольском, Киевском и Брацлавском. Между тем в этих воеводствах находились обширные имения магнатов, которые, по большей части, принадлежали к меньшинству, избравшему Августа III. Таким образом, вследствие общего брожения здесь открылась междоусобная война между шляхтой и крупными землевладельцами; но так как та и другая сторона были бессильны вести борьбу собственными только силами, то они призвали к участию в ней крестьян; шляхтичи волновали население в магнацких имениях, нередко нападали на них с собственными вооруженными крестьянами и т. д. Так, например, мы встречаем в актах свидетельства, что дворянин Шотарский подговорил крестьян села Ивницы поднять оружие против их владельца. Так, управляющий Межибожским имением полковник Дессиер вооружил крестьян и шляхтичей в подведомственном ему поместьи и напал с ними на Деражнянское имение, принадлежавшее князьям Любомирским, самым ревностным поборникам Августа III, и окончательно разорил оное; околичные дворяне Барского староства врывались в имения магнатов: Ржевуских, Любомирских и т. д., и грабили в них все, что им попадалось под руку, и т. п. В свою очередь, крупные землевладельцы выпустили против шляхтичей свои надворные милиции, козацкие и волошские. Губернаторы, экономы и другие урядники имений: Любомирских, Потоцких, Ржевуских и т. д., сотники и ротмистры их надворных милиций врывались с милиционерами в шляхетские имения, грабили дворы, нередко убивали или изгоняли /440/ владельцев. Притом, среди общего смятения, многие шляхтичи приняли в нем участие, под личиной политической борьбы преследуя исключительно своекорыстные цели. Многие из них образовали под своим начальством небольшие отряды из крестьян, Козаков и бездомной шляхты и, объявляя себя попеременно поборниками то одной, то другой политической партии, стали грабить все попадавшиеся им под руки дворы, обещавшие богатую поживу. Такой отряд составил в окрестности Кременца дворянин Адам Курдвановский и грабил с ним имения, и магнацкие и шляхетские, в Брацлавском воеводстве. В окрестностях Умани, мелкопоместный шляхтич Иосиф Мошинский, узнав о приходе русских войск, отправился в Умань к русскому полковнику Полянскому и, выдавая себя за горячего поборника Августа III, получил приглашение действовать заодно с русскими войсками; тогда Мошинский набрал отряд из гайдамаков и собственных крестьян и отправился грабить без разбору все шляхетские дворы; команда Мошинского имела точные сведения как о степени зажиточности его соседей, так и о местах, где они прятали свое имущество; от хищничества его не было возможности укрыться, тем более, что Мошинский отличался неусыпной деятельностью в деле грабежа, изумлявшей даже гайдамаков, примкнувших к его отряду; «се лихо, не Лях, — говорили они, — аже сам не спыть и нам не дае». Продолжая свою деятельность в течение всего смутного времени, Мошинский перебил многих шляхтичей, истязал и ограбил соседей в значительной части Брацлавского воеводства. Не менее деятельно свирепствовали составленные шляхтичами и в других местностях грабительские отряды, как, например, в окрестности Каменца скопища, составленные из дворян и крестьян Пржесмыцким и Стоцким, выдававшими свой сброд за отряд козацкого войска, и т. д.
     Крестьяне, увлекаемые таким образом самими же шляхтичами в общее брожение Речи Посполитой, встретили еще и другое побуждение, послужившее новым толчком, подвинувшим их к восстанию. В конце 1733 года из Киева вступили в польские пределы русские войска под начальством генерала Кейта и князя Шаховского. Между тем как значительная часть этого войска отправилась внутрь Польши для содействия Ласси и Миниху, некоторые отряды, состоявшие по преимуществу из малороссийских Козаков, остались в украинных и соседних с ними воеводствах для противодействия шляхетским конфедерациям, поднявшимся в пользу Лещинского. Появление русских и козацких войск в крае и борьба их с шляхтой возбудили надежды народонаселения /441/ в размере гораздо более широком, чем того могли ожидать сами начальники оккупационного войска. Крестьяне, не имевшие понятия о политических комбинациях, истолковали события по своему, в смысле, конечно, более всего для них желательном. Они были уверены, что русские войска изгонят шляхту и будут способствовать образованию в Юго-Западном крае козацких полков, которые и войдут в состав малороссийской Гетманщины. Между крестьянами ходили слухи о том, будто бы русские военные начальники выдают грамоты от имени императрицы, содержащие разрешение грабить и истреблять панов и евреев, и приглашающие присягать ей на верность; говорили в народе, что для руководства восстанием отправлены: Танский (последний бывший на правом берегу Днепра козацкий полковник) и гетман Самусь (давно уже умерший). Действия русских и козацких войск против шляхтичей-конфедератов и принятие русскими полковниками под свою команду надворных Козаков из имений панов Саксонской партии утверждали народ в его мнении; оно еще более усилилось, когда появились среди крестьян запорожцы, только что вновь принятые в русское подданство, и стали действовать заодно с русскими войсками; между тем, войска эти и, главным образом, входившие в их состав малороссийские козаки, открыли целый ряд военных действий против местных шляхтичей; несколько крепостей (Винница, Межибож) были взяты; имения шляхтичей-конфедератов подвергались секвестру и военным экзекуциям. К козакам стали приставать толпы крестьян и действовали заодно с ними; они вместе нападали на шляхетские дворы, грабили их, истязали шляхтичей и истребляли их документы, опустошали католические монастыри, изгоняли из них патеров и т. д.
     Не ограничиваясь этим, крестьяне стали волноваться и сами, не ожидая появления русских или Козаков, и в начале 1734 года волнение охватило всю территорию украинных воеводств.
     При первом известии о вступлении русских и козацких войск в пределы Речи Посполитой, признаки волнения обнаружились среди крестьян, к половине же 1734 года волнение это проявилось в полной силе; крестьяне, иногда с помощью Козаков, чаще по собственной инициативе, стали изгонять помещиков и их управляющих, грабить панские дворы, уничтожать документы, избивать шляхтичей и евреев; собранные документы свидетельствуют, что вспышки такие охватили все Киевское воеводство: так, в Корсуне все евреи были перебиты или разогнаны и местечко совершенно запустело; в Таганче крестьяне, по совету священника, восстали, /442/ изгнали арендатора, убили его племянника и выдали на разграбление козакам укрытое им имущество; в окрестности Бердичева составились правильно организованные сотни вооруженных крестьян, под руководством гайдамацких ватажков, занявшиеся изгнанием из имений шляхтичей; в Козятине крестьяне убили своего владельца — Каминского; в Чуднове мещане убивали и изгоняли из местечка евреев. Такие же факты встречаем в Погребищах, Паволочи, Котельне, Кошоватой, Ходорове, Рожеве и т. д. В июне 1734 года крестьянское восстание в Киевском воеводстве было уже в полном разгаре, так что судовые урядники должны были отказаться от исполнения своих обязанностей, за невозможностью проехать в город. Киевский кастелян Стецкий, бежавший в свои волынские имения, угрожал оттуда поднять «посполитое рушение» и рекомендовал шляхтичам обращаться за помощью к коронному войску, но ясно было, что меры эти неисполнимы; шляхтичи из воеводства разбежались, а коронное войско маневрировало в виду русской армии за Вислой, оставив на произвол судьбы украинные воеводства, положение которых Стецкий изображал в своем универсале следующими словами: «Наши подданные в Киевском воеводстве все сильнее и сильнее примыкают к мятежу... Они подняли руки на Речь Посполитую и на панов... забыли страх Божий, святые заповеди, законы Речи Посполитой, христианскую веру и любовь к ближнему; они нападают на дворы, грабят, мучат, проливают невинную кровь, совершают убийства, предаются разбою и грабежу, попирая не только законы Речи Посполитой, но и Божественные».
     Постепенно крестьянское волнение распространилось и на другие, соседние с Киевским, воеводства: в Подолии панический страх объял дворян и евреев; многие из них бежали, не ожидая крестьянского восстания, которое не замедлило вспыхнуть; в окрестностях Каменца, Проскурова, Меджибожа, во многих местностях Летичевского повета повторились те же факты, которые несколько раньше разразились в Киевском воеводстве. В Кременецкий повет Волынского воеводства волнение проникло из Подолия, и, опираясь на содействие козацких отрядов, тревожило шляхту, хотя в меньшей мере, чем в Киевщине и Подолии.
     Сильнее всего обнаружилось крестьянское движение в Брацлавском воеводстве, более всего удаленном от правительственных центров и населенном новоосаженными на слободских условиях крестьянами; нападения на шляхетские дворы здесь происходили гораздо чаще и количество пострадавших дворян в разных местностях воеводства было довольно значительно. В 1735 году хорунжий брацлавский за-/443/явил в гродские книги собранные им сведения о дворянах, погибших в воеводстве во время крестьянского восстания, причем он представил список 90 лиц, убитых при нападении на их дворы.
     Но, не ограничиваясь отдельными нападениями на шляхетские усадьбы, крестьяне Брацлавского воеводства придали более обширные размеры движению, приступив к формировке козацких полков, основным ядром которых послужили волошские и козацкие надворные милиции панов Саксонской партии. Русский полковник Полянский, заняв Умань, отправил циркуляр к начальникам этих милиций в Брацлавском воеводстве, приглашая их действовать против шляхтичей партии Лещинского совместно с русскими войсками; циркуляр этот был своеобразно понят как милиционерами, так и народонаселением. Некто Верлан, начальник надворных козаков в Шаргороде, имении Любомирских, получив циркуляр, поднялся со своей сотней и стал созывать к себе надворные милиции из окрестных имений и вербовать крестьян в их состав; он принял титул козацкого полковника, раздавал другим начальникам титулы сотников, ротмистров и поручиков; сотни своего ополчения он разделил на десятки, группировавшиеся, смотря по происхождению из отдельных сел входивших в их состав крестьян, причем каждый десяток избирал своего начальника; по мере поступления в полк, десятки вносились в правильно записывавшиеся регистры козацкого войска. Верлан объявил своим подчиненным, что он получил от русского полковника именной указ императрицы, которым будто предписывалось истреблять всех инопленников: ляхов и вереев, и разорять их имущество, и что после окончательного их истребления край будет присоединен к России вместе с образовавшимся в нем козацким войском; вследствие этого он привел свой полк к присяге на верность императрице. На отзыв Верлана народонаселение откликнулось сочувственно; в его лагерь спешили надворные козацкие милиции и жители волошских военных поселений, гайдамацкие ватажки и запорожцы, «винники, пасечники и вообще восставшие крестьяне», даже околичные шляхтичи и церковные причетники. Увеличивая постоянно свои силы, Верлан сделал несколько переходов по Брацлавскому воеводству, разоряя дома шляхтичей, истребляя дворян и евреев и приводя к присяге остальное население; затем он прошел таким же образом вдоль все Подольское воеводство и оттуда направился к Кременцу; после нескольких удачных стычек с встретившимися на пути польскими войсками, он занял города Броды и Жванец и, в половине июля 1731 г., пустил свои загоны по направлению ко Львову и Каменцу./444/
     Дальнейшее развитие крестьянского движения в русских воеводствах Речи Посполитой было остановлено общим ходом политических событий. 30 июня 1734 года Данциг сдался Миниху, и Лещинский должен был бежать в прусские владения: дело его было очевидно проиграно, и те воеводства, дворяне которых составили конфедерации в его пользу, стали одно за другим переходить на сторону Августа III. Конечно, первыми явились с повинной украинные воеводства, в которых дворяне чувствительнее других поплатились за смуту, вследствие вспыхнувшего здесь крестьянского восстания. По мере того как дворяне изъявили свое согласие на избрание Августа III, они отправляли депутации к начальникам русских войск с извещением об этом согласии и с просьбой помочь им усмирить крестьянское волнение, политические причины которого были таким образом устранены. Уже 1-го июля 1744 года русский главнокомандующий, ландграф Людовик Гессен-Гомбурский, которому Миних сдал начальство над армией немедленно после капитуляции Данцига, издал манифест, «к обывателям Речи Посполитой, признавшим власть Его Величества, короля Августа III», в котором он обещал принять строгие меры против тех «регулярных и нерегулярных русских ополчений», которые своевольно наносят обиды мирным гражданам Речи Посполитой». Шляхтичи украинных воеводств поняли весьма легко смысл этого манифеста и поспешили отправить в квартиру главнокомандующего депутации с изъявлением своего отказа от кандидатуры Лещинского. Тогда ландграф Гессен-Гомбурский приступил к усмирению крестьянского волнения, что, конечно, было приведено в исполнение весьма быстро и успешно во время обратного движения русской армии через украинные воеводства. Из второго манифеста, подписанного ландграфом на Волыни, в Берестечке, 1 ноября, видно, что скопища крестьян уже были рассеяны, и главнокомандующим приняты строгие меры для истребления последних следов восстания. В манифесте этом сказано было, что вследствие поступления жалоб на случающиеся еще в разных местах грабежи, ландграф разрешает дворянам арестовать всякого русского солдата или козака, не имеющего формального отпуска от своего начальства, и, в случае сопротивления, убивать его, «за это дворяне не только не должны опасаться ответственности перед русскими военными властями, но, напротив того, могут ожидать полной его признательности». Уходя из пределов Речи Посполитой, ландграф Гессен-Гомбурский поручил окончательное наблюдение за восстановлением порядка в украинных воеводствах киевскому генерал-губернатору графу Вейсбаху, который и /445/ вошел в постоянные сношения с сеймиками этих воеводств; вследствие просьбы дворян брацлавских, Вейсбах оставил в Немирове до конца весны следующего года отряд русских войск под начальством генерал-майора фон Гейна, которому дано было предписание оказывать самую деятельную помощь дворянам, по требованию которых рассылались в разные стороны отряды русского регулярного войска для усмирения непокорных крестьян, для поимки беглых и для рассеяния своевольных отрядов. Все пойманные подозрительные люди препровождались в специальные суды «causarum exorbitantiarum», поставлявшие приговоры о их казни или других взысканиях. В половине февраля 1735 года Вейсбах объявил сверх того депутации брацлавских дворян, что он употребит все усилия для поимки начальников крестьянского восстания, укрывшихся в русские пределы, что крестьяне, перебежавшие на левый берег Днепра, будут, по его распоряжению, возвращены для водворения под власть прежних помещиков, что начальникам русских войск приказано, чтобы они внушали крестьянам повиновение помещичьей власти, и чтобы они не принимали жалоб крестьян на помещиков и не ограничивали ни в чем прав последних, что, наконец, он советует дворянам ускорить взыскания с крестьян и постараться, воспользовавшись весенним временем, обратить исключительно их внимание на правильный ход земледельческих работ.
     Таким образом, благодаря деятельной помощи русских властей, крестьянское восстание было усмирено. Более скомпрометированные лица из числа крестьян, принимавших участие в движении, были казнены разновременно то русскими начальниками, то судами: causarum exorbitantiarum, гродскими и магистратскими; но вообще на этот раз репрессалии со стороны шляхтичей были относительно мягки. Они не только не установили общих мер наказания для крестьян, как это случалось во время других аналогических событий в 1702 и 1768, но даже освобождали многих крестьян, заведомо участвовавших в восстании, если громады их сел соглашались принять их на поруки и брали на себя ответственность за будущее их поведение. Побуждения к снисходительности шляхтичей заключались в двух причинах: в сознании, что значительная доля ответственности за случившиеся беспорядки лежит на самих же дворянах, из которых многие принимали участие в грабежах и насилиях, и в желании посредством смягчения мер строгости сохранить крепостное население в селах и не подать ему повода разбежаться из только что осаженных имений./446/
     Но предводители крестьянского восстания, после того как оно было рассеяно русскими войсками, должны были позаботиться о своей безопасности, так как к ним, конечно, не могло относиться благодушное настроение шляхтичей. Действительно, мы встречаем в актах указания на то, что дворяне усердно хлопочут о поимке и казни начальников и руководителей восстания, хотя старания их в этом отношении остаются по большей части бесплодными. Только один из второстепенных предводителей, крестьянин Моторный, попался в руки властей, был подвергнут пытке и казнен; другие успели скрыться. Главный руководитель восстания, полковник Верлан и два другие начальника, носившие также титул полковников: Стефан Скорич, бывший в течение 30 лет ротмистром разных надворных милиций, и Писаренко, полковник уманских Козаков, примкнувших к восстанию, удалились со своими отрядами, состоявшими по большей части из волохов, в Молдавию, и унесли с собой приобретенную во время смут добычу; брацлавские и подольские шляхтичи напрасно требовали выдачи их; господарь возвратил часть отнятой у гайдамаков добычи, но не арестовал самих гайдамаков. Другие предводители восстания удалились в татарские и запорожские степи, куда бежали и многочисленные толпы крестьян, не пожелавших возвращаться под власть панов, или боявшихся ответственности за свои действия во время восстания; из этих беглецов образовались в степи многочисленные отряды, которые и решились продолжать гайдамацкими набегами неудавшееся дело крестьянского восстания; первыми предводителями этих отрядов являются: запорожец Грива и ватажок Медвидь. Оба они принимали деятельное участие в волнении 1734 года, и брацлавские дворяне просили настоятельно у генерала Вейсбаха об их выдаче немедленно после усмирения восстания. Особенно много вреда причинил шляхтичам Грива; явившись в Украину с отрядом запорожцев, он находился в 1734 г. в команде полковника Полянского; получив от последнего поручение двинуться на Винницу, он взял этот город, разорил в нем два монастыря: езуитский и доминиканский, перебил монахов, и истребил документы в гродской винницкой канцелярии, затем, усилив свой отряд навербованными крестьянами, он предпринял целый ряд опустошительных набегов на панские дворы и имения, причем его отряд отличался по преимуществу ревностным истреблением дворянских документов.
     Удалившись в степь, оба названные ватажки занялись организацией гайдамацких отрядов из бежавших в Запорожье крестьян. Уже в 1736 году появился в границах Речи /447/ Посполитой Медвидь с сильным гайдамацким скопищем; он занял Крылов и Чигирин, разорял шляхетские оседлости, нападал на польские войска и даже послал вызов на битву польскому региментарю Малинскому. Разбитый в стычке у Боровицы, он укрылся, сильно израненный, за Днепр, отряд же его отступил к Крылову; но здесь на выручку гайдамакам явился новый отряд, под начальством Гривы, и польское войско должно было удержаться от дальнейшего преследования гайдамаков и отступило на зимние квартиры, гордясь временным успехом.
     Между тем Грива и Медвидь провели лето в хуторах над речкой Цыбульником и обдумывали более серьезное нападение на украинные воеводства. Действительно, осенью же 1736 года шесть гайдамацких отрядов, под начальством опытных ватажков: Гривы, Медвидя, Жилы, Рудя, Иваницы и запорожца Харка переправились в разных местах через границу Речи Посполитой. Быстро подвигаясь вперед, отряды сошлись 7 октября у местечка Паволочи, принадлежавшего князьям Любомирским; они немедленно заняли это местечко, овладели замком, обезоружили находившуюся здесь хоругвь регулярного войска, умертвили губернатора Зузулинского, равно как и всех захваченных в замке шляхтичей и в местечке евреев (35 человек) и разграбили их имущество на сумму 125 000 злотых; затем, узнав, что многие шляхтичи и богатые евреи укрылись в укрепленном замке, находившемся в м. Погребыщах, имении князя Януша Вишневецкого, они направились в это местечко, взяли, после штурма, продолжавшегося целые сутки, замок, истребили евреев и шляхтичей и захватили добычу, ценившуюся в 400 000 злотых. Ограбив затем несколько попавшихся в окрестности шляхетских дворов, ватажки разделили свое скопище на мелкие отряды и беспрепятственно удалились за границу, где провели зиму с отрядом, достигавшим, по польским известиям, цифры 1000 человек, в зимовниках на реке Цыбульнике. Дальнейшие похождения этих ватагов были остановлены вторжением татарской орды в русские пределы, разорившей хутора в северной части степей и частью истребившей, частью рассеявшей попавшихся им на пути гайдамаков.
     
     
      1 Харко — запорожец, приписанный к Пластуновскому куреню, еще в начале 1736 года приобрел известность нападением на местечко Таращу. Он взял приступом замок, убил губернатора Медведовского и ограбил местечко. 
     
     
     Разорение Паволочи и Погребыщ сильно встревожило шляхтичей украинных воеводств; они обратились с жалоба-/448/ми в пограничный суд и потребовали настоятельно выдачи гайдамацких предводителей; польскими пограничными судьями и сеймиками рассылались постоянно по этому поводу прошения и депутации: к королю, к русскому посланнику в Варшаве, к фельдмаршалу Миниху, к киевским генерал-губернаторам Вейсбаху и Леонтьеву, и даже прямо в Петербург. Но удовлетворить эти требования русские власти не находили никакой возможности: шляхтичи не знали места, куда укрылись ватажки; в польских претензиях высказывалось только предположение, что они должны, вероятно, находиться в Запорожьи или в Малороссии. Русские же власти, занятые в то время Турецкой войной, не имели возможности производить подробные розыскания на территории, через которую беспрестанно двигались войска и в которую врывалась опустошительными набегами Крымская орда. Вследствие этого дело затянулось среди взаимных пререканий, и только в 1754 году русские пограничные судьи имели возможность доставить своим польским товарищам точную справку о судьбе ватажков, разоривших Паволочь и Погребыщи в 1736 году. Оказалось, что пререкания были совершенно напрасны: еще в 1737 году ватажки Харко, Иваница и Жила погибли в сече с татарами, от нападения которых они пытались защитить местечко Переволочну. Рудь в том же году был арестован в Запорожьи и, по распоряжению кошевого начальства, препровожден в генеральный войсковой суд в Глухов, где он умер во время допросов. О судьбе двух остальных — Гривы и Медвидя — русским властям не удалось собрать никаких известий после 1737 года: «козак Грива, сошел безвестно, и в сыску поныне не явился», — писали русские пограничные комиссары.
     Между тем как поименованные выше ватажки продолжали борьбу со шляхетством, начавшуюся в 1734 году, другие предводители восставших крестьян повели свои дела в совершенно противоположном направлении. Польские военные начальники, сознавая насколько гайдамачество усилилось после подавления крестьянского восстания, и, не находя достаточно сил для сопротивления ему, попытались отвлечь на свою сторону часть гайдамацкого контингента и нейтрализовать гайдамачество его собственными силами. В конце 1736 года региментарь Малинский объявил, что Речь Посполитая готова не только простить, но и принять на свою службу тех гайдамаков, которые явятся добровольно в главную квартиру польского войска и принесут присягу на верность Речи Посполитой. Объявлением этим действительно воспользовались многие из бежавших в степи крестьян и некоторые из их ватажков. В декабре 1736 и январе /449/ 1737 года мы уже встречаем известия о двух козацких полках, составленных региментарем из покаявшихся гайдамаков; полки эти состояли под начальством полковников Кассияна и Саввы Чалого; о первом из них мы встречаем только несколько намеков в собранных документах, из которых мы не можем восстановить биографии этого польско-козацкого полковника. Мы знаем по современным известиям, что в феврале и марте 1737 года Кассиян находился уже со своим полком в м. Смелой под командой региментаря польского войска, «к которому он недавно присоединился», и что Малинский, желая испытать его верность, отправлял его против гайдамаков, с которыми Кассиян вступал удачно в стычки; раз он взял в плен 18, в другой раз 25 человек своих бывших товарищей, и доставил их в лагерь региментаря, где они были немедленно повешены. Притом он склонил многих гайдамаков повиниться и доставлял региментарю известия о действиях и численности гайдамацких отрядов Гривы, Харка и Медвидя. О дальнейшей судьбе Кассияна и его полка мы не встречаем никаких известий. Гораздо полнее сведения о другом полковнике, Савве Чалом, которого трагическая смерть сохранилась и в народной памяти в общераспространенной песне. Савва Чалый был родом, по свидетельству современных документов, мещанин из местечка Комаргрода 1 (ныне Ямпольского уезда Подольской губ.). 
     
     
      1 Доверившись слишком тексту народной песни, г. Скальковский в двух своих сочинениях («История Новой Сечи». Т. II. С. 131 — 135 и «Наезды гайдамак». С. 46 — 49) предполагает, что Савва Чалый был внуком запорожского кошевого, Якова Чалого и сыном старшины Запорожского войска. Затем, сообщая несколько интересных, но разрозненных сведений, почерпнутых им из Запорожского архива, г. Скальковский в рассказе о Савве Чалом придерживается по преимуществу народного предания по песенным пересказам. Рассказ г. Скальковского получил еще большее развитие в монографии г. Мордовцева («Гайдамачина». С. 67 — 83); в этой книге биография Саввы Чалого разрослась, на основании тех же песенных источников, до размеров обширного эпизода, не лишенного в значительной степени легендарного и романического характера. Здесь не только повторена мнимая генеалогия Чалого и пересказаны предположения г. Скальковского в качестве несомненных фактических данных, но вообще деятельность Саввы преувеличена до небывалых размеров, и личности его придано гораздо более значения, чем она действительно имела. По мнению г. Мордовцева, Савва Чалый «был одним из первых предводителей гайдамацких шаек, по времени их появления на Украине... он приобрел огромную славу, которая ставит его наряду с самыми крупными героями южнорусского народа». Он, будто, был известен привязанностью к Орлику, затем бежал из Запорожского коша, объявил себя сторонником Лещинского, «геройскими, по мнению Козаков, подвигами сделался популярным в Запорожьи»; он, будто, в продолжение Многих лет наводил страх на панов, «имя Чалого стало, как имя Пугачева, нарицательным именем всякого, в ком гайдамацкие качества выдавались наиболее резко»... подобно Пугачеву народонаселение «оказывало ему цар-/450/ские почести: колокольный звон, поднятие хоругвей церковных, коленопреклонения, поднесение хлеба и соли» и т. д. В таком роде пересказывается вся биография Саввы Чалого, с совершенно произвольным характером, основанным лишь на песенных свидетельствах и голословных фантастических дополнениях их автором, и заканчивается мнимой казнью Чалого в Сечи у позорного столба. Надеемся, что, на основании приложенных документов рассеется этот мираж какого-то призрачного величия, искусственно навеянный на личность, не заслуживавшую особенного интереса ни по своему характеру, ни по размерам своей деятельности. Мы полагаем, что если песня о Савве Чалом и сохранилась довольно цельно в народной памяти, то она этим обязана не характеру действующего в ней лица, а скорее позднему времени своего составления и тем драматическим подробностям, которые придавали ей интерес чисто литературный, художественный, а не исторический или общественный. Ввиду напечатанных актов, мы полагаем излишним останавливаться на мнении тех коментаторов песни о Чалом, которые предполагали отнести ее к XVI или к началу XVII столетия, и полагали найти связь между ее героем и гетманом Наливайком.
     
     
     
     Он поступил в надворную милицию местного владельца, князя Четвертинского, и события 1734 года застали его в должности сотника этой милиции. По приглашению Верлана, Савва Чалый примкнул со своей сотней к крестьянскому восстанию, и в Умани принес присягу на верность России. Затем, он отделился с командой, состоявшей из 50 человек, от главного отряда, бывшего под начальством Верлана, и ограбил в Подолии местечка Шаргород и Стену. После того, как восставшие крестьяне были рассеяны русскими войсками, Чалый бежал из пределов Речи Посполитой вместе с другими предводителями отдельных отрядов; брацлавские дворяне, просившие генерала Вейсбаха в феврале 1735 года о произведении розысков и о выдаче беглых ватажков, поместили в их списке и имя Саввы Чалого 1. 
     
     
      1 Результатом этой просьбы и было предписание Вейсбаха Запорожцам в мае 1735 г. о поимке Чалого, найденное г. Скальковским в Запорожском архиве.
     
     
     Затем, до конца 1736 года, между тем как Грива, Медвидь, Жила и другие ватажки ведут упорную борьбу с поляками, мы не встречаем в их числе Чалого; знаем только, что часть этого времени он просидел в тюрьме в Белой Церкви, вследствие того, что он ограбил в Могилеве купцов-греков, оказавшихся русскими подданными, и, по их жалобе, был арестован по приказанию русского полковника фон Фрейдента. В ноябре только 1735 года он успел освободиться из тюрьмы, взвалив обвинение, в грабеже греческих купцов на шляхтича Роговского. Затем, в течение года, о деятельности Саввы Чалого мы не встречаем данных в актовых свидетельствах: вероятно, к этому времени и относится известие, сообщенное г. Скальковским, о вербовке Чалым гайдамацкого отряда и о покровительстве, оказанном ему в этом деле бугогардовым запорожским полковником Пхайком. Впрочем, навербовав отряд, Чалый не /451/ предпринял, насколько можно судить по актам, ни одного сколько-нибудь крупного набега, и, в конце 1736 года, поспешил йоспользоваться объявлением региментаря Малинского, явился в его квартиру и принес присягу на верность Речи Посполитой, за что и признан был полковником Козаков, составлявшихся из покаявшихся гайдамаков. Уже в декабре 1736 года он участвовал в походе региментаря против гайдамацкого отряда Медвидя, и в стычке с ним под Боровицей отличился, ранив самого ватажка. В начале 1737 года, он охранял со своим полком границы Речи Посполитой по Тясьмину, а в июле того же года ворвался в запорожские степи и угнал скот из запорожских пасек, лежавших в окрестности Кодака. В следующем году, продолжая находиться в распоряжении региментаря Украинской партии, он, вместе с отрядом польского войска, ходил в погоню за гайдамаками, ограбившими местечко Гранов, настиг их у Черного леса, рассеял и отнял батовни с добычей. О действиях Саввы Чалого в 1739 году мы не имеем сведений, но в течение этого времени положение его изменилось. В конце 1738 г. козацкие полки были распущены, так как Речь Посполитая не давала средств на их содержание, и временно они существовали только на частные средства, доставленные гетманом Потоцким. После этого Савва перешел в частную службу, в качестве полковника надворных Козаков, в Немиров, имение того же коронного гетмана Иосифа Потоцкого, отличавшегося строгостью по отношению к крестьянам и жестокостью в наказывании их в случае волнений. Как гетман, Потоцкий знал о подвигах Саввы против гайдамаков, потому он и поручил ему начальство над своей милицией; желая притом обеспечить его верность, гетман предоставил ему в пожизненное владение села Рубан и Степашки. В начале 1740 года мы встречаем Чалого уже в этой местности, по поводу жалобы на него побитого им в ссоре шляхтича Знамеровского; в том же году, по сведениям, сообщенным г. Скальковским, он предпринял с надворными козаками Потоцкого последний поход против гайдамаков; он ворвался в Запорожские земли, разрушил гард на реке Буге, разогнал стоявший там запорожский караул, сжег церковь и ограбил соседние зимовники. В следующем году Савва Чалый поплатился за свою деятельность в преследовании гайдамаков. Один из их ватажков, Игнат Голый, запорожский козак из Медведовского куреня, предпринял удачный поход с целью избавиться от этого опасного противника гайдамачества. Игнат Голый появился в пределах украинных воеводств с отрядом гайдамаков еще в 1737 году; он основал целый кош в Черном лесе, и высылал их него для грабежа отряды в /452/ разные стороны. Вероятно, в то уже время Савва, бывший тогда на службе Речи Посполитой, считал для себя неудобным столкновение с этим противником, потому что уклонился от похода в Черный лес и предпочел заняться грабежом запорожских зимовников. Теперь Игнат задумывал новый поход в Брацлавское воеводство и решился начать дело с устранения самого опасного противника. В самый день рождества Христова 1741 года он окружил с небольшим отрядом дом Саввы в с. Степашках и, убив его на месте, ограбил его имущество и, затем, отправился в дальнейший поход, в продолжение которого он ограбил окрестности Тульчина, взял Звенигородку, в которой перебил евреев и т. д. Два года спустя Голый продолжал еще свои набеги на польские местечка и в мае 1743 г. вторично ограбил Звенигородку 1.
     
     
      1 Убиение Саввы Голым послужило основным мотивом составившейся о нем песни, передающей, впрочем, весьма отчетливо подробности этого происшествия. Жена Чалого, по словам песни, спасшаяся с грудным ребенком во время его убиения, вышла вторично замуж за одного из товарищей польской хоругви и впоследствии уехала с мужем на его родину — в Мазовию. Воспитанный там сын Саввы Чалого, также Савва — Цалинский, известен был впоследствии как один из более отважных вождей Барской конфедерации, во время которой он и погиб в стычке с русским войском. 
     
     
     Впрочем, Игнат Голый был далеко не единственным ватажком, подвизавшимся в то время в украинных воеводствах; несмотря на временное ослабление гайдамачества в 1737 году, вследствие набега орды на запорожские степи, немедленно после ухода татар организуются новые гайдамацкие скопища. Между тем, как Голый засел кошем в Черном лесу и разосланные им отряды грабили Уманщину, окрестности Савраня, Дашева и т. д., другие партии гайдамаков рассеялись по Киевскому и Брацлавскому воеводствам; один из них взял в начале сентября 1737 года местечко Билиловку и ограбил несколько сел, другой в конце того же месяца предпринял удачный набег на Умань и, ограбив как это местечко, так и многие другие, повернул обратно в степь, опустошив Брацлавское воеводство до Немирова; третий действовал в окрестностях Гранова и Погребыщ. Атаман старостинских белоцерковоких козаков — Дрикса, с частью своей милиции напал на имение помещика Трипольского, убил его самого и, ограбив его имущество, присоединился к гайдамакам; на пространстве между Бугом и Днестром свирепствовал отряд, состоявший под начальством ватажка Биндаса. Еще более многочисленное скопище гайдамаков образовалось в границах Киевского воеводства немедленно после ухода татар; здесь гайдамаки взяли /453/ пограничное местечко Крылов, заняли Чигиринское староство, опустошили всю страну над Тясьмином и нанесли чувствительное поражение регулярному войску в окрестности Смелой.
     Такие же факты повторяются и в следующих годах, и гайдамачество постепенно усиливается, несмотря на вялое и бессвязное противодействие польских властей. Так, в 1738 году, в начале весны, сильный отряд гайдамаков, в 500 человек, переправился через Синюху, оградился засеками в окрестности Тарговицы и стал рассылать отряды во все стороны; гайдамаки ограбили в этом году обширную полосу Брацлавского воеводства, взяли местечка: Гранов, Рашков, Тальное, Субботов, Животов и т. д., истребили в них шляхтичей и евреев и проникли в окрестности Могилева на Днестре.
     В следующих годах продолжались такие же нападения: гайдамаки грабили шляхетские дворы и местечка, захватывали на дороге проезжих шляхтичей и купеческие обозы и т. д. В 1742 и 1743 годах в окрестностях Лысянки прославился нападениями ватажок Кузьма Горкуша; в 1747 году, на границе с Киевским округом, наводили страх на шляхтичей многочисленные, хотя мелкие отряды, вышедшие из Киева под начальством ватагов: Гапона, Кощиенка, Бородавки и старообрядца Харитона Каняхина, ограбившие много шляхетских дворов и, между прочим, местечка Гостомель и Чернобыль, — между тем, как в то же время другие отряды, ворвавшиеся из степи, опустошали окрестности Винницы. В 1749 году в Белой Церкви опять часть старостинских козаков примкнула к гайдамакам, под начальством своего атамана Ивана Бороды; они напали на м. Фастов, взяли замок и ограбили местечко; другой отряд, под начальством ватажка Блакитенка, разорял шляхетские дворы по течению Роси. В южной части Киевского воеводства свирепствовал отряд, состоявший под начальством ватажков Невинчанного, Беркута и Середы, начавших свою деятельность еще в 1736 году под руководством Гривы и появлявшихся с того времени весьма часто в пределах Киевского воеводства.
     Таким образом, гайдамачество, постепенно усиливаясь, сделалось как бы нормальным явлением в быту Юго-Западного края; крестьянское население свыкалось с ним все более и более, количество крестьян, поступавших в гайдамачество или состоявших в связи с ним, постоянно увеличивалось; становилось очевидным, что гайдамацкое движение раньше или позже должно охватить массу народонаселения, если не изменится порядок общественного строя в Речи Посполитой. Такая минута, казалось, пришла было в /454/ 1750 году, и только благодаря несвязности и разрозненности действий гайдамацких отрядов и отсутствию сколько-нибудь ясной постановки ими вопроса удалось на этот раз шляхетскому обществу предотвратить катастрофу теми экстренными мерами, какие были приняты тогда военными начальниками, шляхетскими сеймиками и, особенно, по просьбе последних, русскими пограничными властями.
     Уже с начала весны 1750 года несколько гайдамацких отрядов вошло в пределы Речи Посполитой, как со стороны степей, так и из Киевского округа; в это время польское войско, благодаря беспечности и своекорыстию региментарей, было в полном расстройстве, между тем как постоянно возраставшее сочувствие крестьян к гайдамакам подготовляло для их действий весьма удобную почву. Уже после появления первых отрядов, региментарь Ожга разослал универсал к дворянам, предостерегавший их, что, по собранным им сведениям, больше 1000 гайдамаков вступило в пределы украинных воеводств. Ожга приглашал дворян принять меры предосторожности, вооружить побольше надворных козаков и т. д. Через две недели он разослал вторичный универсал, в котором предлагал дворянам вооружить крестьян и предпринимать с ними разъезды по окрестностям, но, вместе с тем, и предостерегал их, что многие из крестьян состоят в связи с гайдамаками и рекомендовал арестовать тех, кого можно будет заподозрить в этих связях, и препровождать их в военный суд. Между тем гайдамаки быстро рассеялись по территории украинных воеводств, и оказалось, что подозрения региментаря насчет расположения в их пользу крестьян не были лишены основания. Крестьяне стали приставать в значительном количестве к гайдамацким ватагам, другие снабжали их провиантом, укрывали отбившихся от отрядов лиц и охотно брались служить гайдамакам проводниками. Усиливаясь численно и находя сочувствие и поддержку у народонаселения, гайдамацкие отряды стали действовать смелее и решительнее: те, которые перешли границу Киевского воеводства по Тясмину, «собравшись в большом числе конных и пеших» напали на Мошны, имение литовского гетмана Радзивила, сожгли местечко, перебили в нем евреев и в течение суток вели приступ на замок, затем покушались на Белую Церковь, самую сильную польскую крепость, и окончательно опустошили все Чигиринское староство, откуда губернатор вместе с гарнизоном спаслись бегством, не попытавшись даже защищаться. Отделившийся от них отряд, под начальством ватажка Мартына Тесли, два раза, летом и осенью, нападал на местечко Володарку и разорил там, между прочим, дом одного /455/ из начальников шляхетской милиции, дворянина Даниила Мацевича.
     В то же время другие отряды, вступившие в Брацлавское воеводство через Синюху, быстро подошли под Умань, овладели этим городом, сожгли его, разрушили костел, перебили ксендзов и множество шляхты и евреев, затем ограбили местечко Гранов и направились на главный город воеводства — Винницу; ночью они ворвались здесь в замок, уничтожили документы, хранившиеся в гродской канцелярии, и ограбили купцов евреев, искавших убежища и безопасного склада для товаров в Винницком замке; затем гайдамаки направились в Подольское воеводство, где овладели поветовым городом Летичевом; здесь они разорили богатый доминиканский монастырь и овладели имуществом, которое многие дворяне Летичевского повета, для безопасности, передали на хранение доминиканам. Некоторые из степных гайдамацких отрядов проникли далеко севернее, чем обыкновенно они до того времени достигали; так, в августе месяце отряд, бывший под начальством Алексея Письменного, взял и ограбил город Фастов, лежавший уже на границе киевского Полесья.
     В Полесьи степные отряды встретились с многочисленными мелкими отрядами, вышедшими в течение весны и лета из Киевского округа, и формировавшимися, главным образом, в хуторах, принадлежавших киевским монастырям. Один из этих отрядов, под начальством ватажка Ивана Подоляки, опустошал в течение нескольких месяцев киевское, овруцкое и мозырское Полесье; он, между прочим, взял Радомышльский замок и овладел в нем имуществом униатского официала Примовича. Другие отряды рассеялись вдоль по всей долине Припяти, и страшно опустошали шляхетские имения; они ограбили монастырь цистеров в Кимбаровке, в окрестности Мозыря, опустошили имения Пинской езуитской коллегии и проникли на левый берег Припяти. В Полесьи шляхтичи, считавшие себя до того времени безопасными от гайдамачества, были поражены ужасом. В октябре все силы регулярного войска и милиции, наскоро вооруженные сеймиками, были направлены в эту область для изгнания из нее гайдамаков.
     Таким образом, с весны и до зимы 1750 года весь Юго-Западный край был покрыт многочисленными гайдамацкими скопищами, разбегавшимися во всех направлениях, и наводившими повсеместно трепет на дворян; последние должны были прекратить свои обычные занятия, они не могли вести хозяйства и не получали дохода с имений, из которых крестьяне или ушли к гайдамакам, или могли призвать /456/ последних в случае, если бы помещик стал настоятельно взыскивать панщину; они должны были отказаться от ведения судебных дел, так как проехать в гроды было небезопасно, да и самые, города, где помещались гродские суды, подвергались нападениям; о так называемых «кондессенсиях», т. е. о съездах суда для поверки дел на месте, нечего было и думать. «Плачевно состояние нашего воеводства, — писали киевские дворяне в послании к коронному гетману, у которого они просили помощи, — оно лишено всякой защиты и помощи, между тем как постоянно усиливается своеволие гайдамаков, врывающихся в наше воеводство из-за русской границы; они опустошают страну, проливают невинную кровь и не щадят священных храмов. Пусть гетман станет нашим консулом, нашим Гектором!»
     Несмотря однако на столь тревожное время, меры, принятые сеймиками и правительством, не отличались особенной энергией. Выше уже были указаны средства защиты, придуманные сеймиками, из которых важнейшая — вооружение милиций на счет воеводств, оказалась совершенно бесплодной. Еще менее заботилось центральное правительство о судьбе шляхтичей украинных воеводств. Коронный гетман, ,на которого возлагались, главным образом, надежды сеймиков, проявил свою деятельность только тем, что сменил региментаря Вильгу, должность которого он предоставил одному из своих родственников — коронному крайчему Потоцкому — и попытался ввести совершенно ни к чему не ведущую систему паспортов при переходе купеческих обозов через границу. Несколько действеннее для охранения границы Речи Посполитой оказалась мера, принятая русским правительством — учреждение форпостов и пограничной стражи, но эта мера могла только затруднить до известной степени гайдамацкие движения, но не была достаточна для предотвращения явления, корни которого лежали, с одной стороны, в исключительности сословных, национальных и религиозных убеждений господствовавшего в Польше сословия, с другой — в анархическом устройстве Речи Посполитой.
     В таком положении гайдамачество продолжало находиться еще в течение 18 лет; и, наконец, в 1768 году, благодаря выгодно слагавшимся политическим обстоятельствам того времени, разразилось страшной катастрофой, носящей имя Колиивщины.
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
    Исследование о гайдамачестве
    
    Вперше було опубліковане як передмова до видання актів про гайдамаків за 1700 — 1768 рр. (Архив ЮЗР. Ч. III, т. III. К., 1876. С. 1 — 128). За цим виданням друкується у даній книзі. В 1897 р. праця була перекладена українською мовою і вийшла у XIX томі «Руської історичної бібліотеки» v Львові (С. 1 — 96).
    Автор аналізує усі нововиявлені джерела, що стосуються гайдамацьких рухів до Коліївщини 1768 р., вводить численний новий матеріал. І на сьогодні це одне з кращих досліджень з даної теми.
    Див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: Зб. документів. К., 1970.
    Гермайзе О. Коліївщина в світлі новознайдених матеріялів // Україна. 1924. Кн. 1/2.
    Коліївщина 1768 р.: Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. К., 1970.
    Лола О. П. Гайдамацький рух на Україні 20 — 60-х рр. XVIII ст. К., 1965.
    Мірчук П. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. Нью-Йорк, 1973.
    Полонська-Василенко Н. Д. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. Мюнхен, 1965 — 1967. Т. 1 — 2.
    Смолій В. А. Деякі дискусійні питання історії Коліївщини (1768 р.) // Укр. іст. журн. 1993. № Ю. С. 21 — 29.
    Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768 — 1769 рр.). К., 1989.
    Шевченко Ф. П. Про міжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні // Укр. іст. журн. 1968. № 3.
    Serczyk W. A. Koliszczyzna. Krak?w, 1968.
    Serczyk W. Hajdamacy. Krak?w, 1972.


http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur90609.htm

ЛИСТИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО “З БОРКУ 8 ВЕРЕСНЯ 1653”, МОТИВИ ПОСОЛЬСТВА.
     
     
     Посольство від Хмельницького, згадане в депешах Доні вперше 21 вересня 1), а в “Авізах з-під Камінця”, датоване “з Чигрина 4 вересня” 2), в дійсности носило дату “з Борку 8 вересня”. Листи вислані з тим шляхтичом-бранцем Паліцким знайшлися в посольських актах-привезені з королівського табору гінцем Іваном Вонифатьевим. В тім часі, коли в польськім таборі не могли добитись ніяких вістей про козацьке військо, і губилися серед усяких більш і менш фантастичних гадок,-Хмельницький стояв під Чигрином, чекаючи хана, та ріжними способами підбичовуючи козацьку мобілізацію, що проходила дійсно дуже мляво, судячи з усього. Хоч йому безсумнівно дуже хотілось підтримати молдавські операції свого сина, він очевидно не міг сього зробити з тими силами, які тоді мав, і в тодішніх настроях війська і людности, які навколо себе бачив. І от стоючи тут, він висилає з сею датою (не знати наскільки точною!): з Борку дня 7 і 8 вересня листи до короля, гетьмана і канцлєра. На жаль, листи до короля і канцлєра маємо в досить лихому московському перекладі з тих польських копій, що привіз Вонифатьев 3), тільки лист до гетьмана в ориґінальнім, польськім тексті 4)-наводимо в перекладі листа до короля:
     “Найясніший і непобідимий милостивий королю, пане наш многомилостивий! Виславши богато листів до в. к. милости, п. н. м., з вірним підданством нашим-трохи не через усе літо чекали ми ласки в. к. м., але й досі її не отримали. Явне нещастє наше то вчинило! То бачучи ясно, що твоя кор. м., велико розгнівавшися, свій гнів панський на нас, слуг і підданих своїх, і на долю землі своєї розлити зволив єси,-ми з нашої природженої підданської покори прибігаємо до престолу в. к. м, з униженим проханнєм. Благаємо смиренно, аби в. к. м. змилосердився над нами, найнижчими слугами і підданими своїми, як пан милосердний: попередні діла, що попустом божим вчинилися, пробачити зволив і до давнішої своєї ласки прийняв, і стримавши гнів свій панський, про волю свою хоча б без мил. панів комісарів нас сповістив. Ми ж її прийнявши, будемо старатися-скоро тільки отримаємо милостиве пробаченнє, і сум землі нашої за таке велике пролиттє християнської крови нагородимо значними і пильними нашими послугами Річипосполитій на чужих границях, потом і здоровєм нашим,-як тільки хоч найменший наказ від в. кор. мил. прийде.
     “Хоч досі ріжні люди обмовляли нас лукавими обмовами, і ми за ними відпали були від милостивої ласки в. кор. м., але тепер ужалившись і жалуючи, аби кров християнська більше не розливалась,-заразом упадаючи перед престолом в. к. м., покірно просимо, аби в. к. м. не дозволяв військові наближатися до нас, а негайно волю свою панську через їх м. панів комісарів, або через кого воля в. к. м. буде, нам подав, а ми на то пристати раді будемо. Ми тої милостивої ласки і панського милосердя з радістю чекаємо, а ніякої неправди не замишляємо і замишляти не будемо, тільки в-третє милостивої ласки в. к. м. просимо. А як її і по сім проханню нашім не отримаємо, а в. к. м. схотів би на нас наступити,-тоді з великим жалем поневолі прийшлося б нам по чужих кутах розійтися. Але не сумніваючися в ласці в. к. м. за тим проханнєм нашим, коли б чим ми престол в. к. м. образили, пробачення дуже просимо, і по сім самі себе з униженими услугами нашими милостивій ласці в. к. м. яко найнижчі поручаємо. Дано з Борку 8 дня місяця вересня 1653 р. В. к. м., п. н. м. найнижчі слуги і вірні піддані Богдан Хмельницький гетьман з військом в. к. м. Запорізьким”.
     Лист до канцлєра нічого не додавав до змісту сього листу-тільки прохання, щоб канцлєр вставився перед королем і поміг осягнути пробаченнє і сповненнє сього бажання: щоб король, не наступаючи з військом, вислав до козаків своїх комісарів і об'явив їм свою волю. В листі до гетьмана Потоцкого Хмельницький заявляє, що він рішив відкинути лукаві ради сторонні (очевидно в значінню-заграничні), що його досі баламутили, і з того виходили тільки жалюгідні для козаків, а втішні для неприятеля наслідки 5). Козаки бажали б краще звернути свою зброю на сторонніх неприятелів Річпосполитої і винагородити їй понесені утрати,-аби лише король припинив свій наступ і через комісарів об'явив їм свою волю-котру вони готові прийняти. Хмельницький просить Потоцкого вжити свого авторитету у короля, щоб він з довірєм поставився до сього підданства козацького війська і припинивши похід, прийняв його в свою “панську протекцію”.
     Як бачимо, се було повтореннє посольства Антона Ждановича, тільки в більш загальних і покірних тонах, без тих конкретних умов і вимог, що ставило попереднє посольство -як се з приємністю відзначує згадана обозова реляція: “вже він не домагається ніяких давніх пактів, а тільки питає, чим має показати своє вірне підданство”. Се доволі вірна характеристика сих листів-досі не відзначених дослідниками. Той же анонімний автор авізів додає, що на сі листи Хмельницький “одержав таку відповідь- аби Татар відправив, сам спокійно в Чигрині сидів і на Україні для війська нашого живність готовити велів” 6).
     На що робив Хмельницький і його прибічники сей крок-такий несподіваний після всіх таких рішучих запевнень перед московськими післанцями, що вони з Поляками миритись не хочуть, і таких же катеґоричних заяв перед ханом, що козакам потрібна негайна поміч супроти наступу королівського війська? Те що писалось тепер-коли його взяти серйозно, виглядало як чиста капітуляція: пропозиція королеві подиктувати по своїй волі умови козакам через своїх комісарів, так воно було й прийнято і розтолковано в королівськім окруженню. Але в дійсности для такої капітуляції не було місця. Коли не маси то верхи війська перейняті були бажаннєм рішучої розправи з Польщею, і тепер, коли все певнішою ставала надія московської оружної інтервенції, козацькі верхи мабуть менше ніж коли небудь могли думати про капітуляцію перед польським військом і польською шляхтою. Фастівський сотник захоплений в Коростишові польським під'їздом в тих же приблизно днях, коли Хмельницький висилав свої листи, на допитах свідчив, що “одно серце і намір усіх: битися поти, поки або згинуть, або нас (Поляків) вибють”. “Дуже посмівався той же сотник з короля і з Ляхів, що такі вони легковірні: вірять, що Хмельницький присилав з покорою-просив милосердя; богато ще мені оповідав мій челядник, що чув від того сотника-прикро й писати-бодай того не дочекати” 7). Такий був настрій козацького війська.
     Тому роздумуючи над мотивами сеї нової “стратеґеми” гетьмана приходить мені на думку шукати пояснення в тім ефекті, який лист його викликав в польськім штабі. Про се ми маємо досить докладні відомости, і нема нічого неправдоподібного, що гетьман і його штаб, маючи досить докладні відомости про настрої королівського окруження і самого короля, могли досить вірно обрахувати ті висновки, які зроблять вони з козацької капітуляції, в звязку з відомостями про слабосилість козацького наступу, і які се може дати наслідки-цінні для козацької сторони. Уявляю їх собі так. Відомости і докази слабости і прострації в козацьких рядах заохотять короля до походу на Україну, полишивши Сучаву місцевим силам. При неорґанізованости і непідготованости польського війська до такого глибокого наступу се може привести його тільки до нового розпаду. А з другого боку такий наступ може порушити хана до походу, так як він то заявив козацьким послам: що він рушить тільки в такім разі, коли король дійсно піде на Україну. З поміччю хана можна було б знищити польське військо, коли б удалось його наново звабити в глибину України-як се власне хотілося королеві.
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) “Така чутка, що сим разом він прислав польського шляхтича, що був у полоні, аби поставити нові підступні пропозиції замирення” — с. 560. В депеші 25 вересня: “Хмельницький написав кілька листів до короля і сенаторів — приніс їх польський шляхтич, відпущений для сього з полону; признається начебто, що попередніми разами, прохаючи замирення і пробачення, він не дуже щиро був настроєний до згоди і користання з королівської ласки, але тепер-запевняє-щиро піддається королеві, просячи пробачення і певного спокою” (с. 562). В иншій депеші з того ж дня: “В листі до короля... він запевняє, що досі він слухався лихих нарад і носив у собі фальшиві надії; благає не наступати зі зброєю, а вдоволитися висилкою комісарів з повновластю залагодити все відповідно до бажання й. кор. вел.-і додає, що коли й. кор. в. схоче вживати далі сили і збройно йти на Україну, то він з козаками пуститься навтеки, кине сей край і буде шукати притулку там, де доля його подасть” (с. 561).
      2) “Післав з Чигрина, датою 4 вересня, вязня шляхтича з покірними листами, не домагаючись уже ніяких давніх пактів, а тільки питаючи, чим має показати своє вірне підданство”-Міхалов. с. 673. Се зовсім сходиться з змістом листів з-під Борків, ясно, що мова йде про них. Сюди ж належить згадка в листі Каміньского з-під Бару, тамже с. 681.
      3) Польські справи 1653 р. стовбець 7, звідомлення Вонифатьєва, листи 76-94.
      4) Бібліотека орд. Замойских ркп. 1807 л. 99.
      5) gdysz szczerze i. kr. mci upokarzamy si?, odrzuciwszy wszystkie obludne postronnym ludzу persuasie, za ktoremi po te czasy uwiedzeni bylismy, co tylko z zalem naszym a vciech? nieprzyiacialgk?.
      6) Міхалов. с. 673.
      7) Лист Гулевича з 26 вересня, сотника захоплено “завтра два тижні”, себто 13 вересня н. с. — Міхалов. с. 671. Дата виступу Хмельницького на сполученнє з Татарською Ордою: завтра чотири тижні, подана досить вірно, очевидно сотник мав про се докладні відомости, а що в передачі Гулевича се вийшло як виїзд гетьмана “до Криму”, очевидна вина тих що переказували сі пояснення. Супроти того варті уваги свідчення сотника, що під Білою Церквою стоять сім полків і з ними 12 тис. Татар.


http://litopys.org.ua/anton/ant20.htm

Владимир АНТОНОВИЧ
ОЧЕРК СОСТОЯНИЯ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ В ЮГО-ЗАПАДНОЙ РОССИИ С ПОЛОВИНЫ XVII ДО КОНЦА XVIII СТОЛЕТИЯ
     
     
     Успех церковной унии, задуманной польским правительством, руководимой иезуитами и католической клерикальной партией, и провозглашенной на Брестском соборе 1596 года, был рассчитан исключительно с католической точки зрения. Проводившая унию партия полагала, что достаточно заручиться содействием членов высшей церковной иерархии православной церкви для того, чтобы религиозное нововведение прочно установилось в русских областях Речи Посполитой. По привычке к строгой иерархической централизации и к пассивному повиновению в делах веры низших членов иерархии — высшим и мирян — духовным властям, ультракатолическая партия надеялась легко сломить православие при содействии православных епископов и митрополита; вследствие такого взгляда все усилия короля, влиятельных дворян — ревнителей католицизма и иезуитов направлены были исключительно на то, чтобы заручиться содействием членов высшей иерархии православной церкви; как только усилия эти привели к желанной цели, как только большинство иерархов православных, прельстившись обещаниями всевозможных благ или уступая грубому насилию, изъявило согласие на принятие церковной унии — последняя была провозглашена на Брестском соборе, причем мнения у низшего духовенства и у мирян не спрашивали и на заявления с их стороны не обращали малейшего внимания. По убеждению ревностных католиков, такое нововведение в делах церкви, на которое заявили согласие митрополит и значительное большинство епископов, считалось делом вполне выигранным и решенным. Но в этом взгляде и состояла главная ошибка инициаторов унии; они не обратили внимания на то обстоятельство, что основная черта устройства православной церкви состояла в соборном ее характере, в непризнании слепого повиновения иерархам в делах веры и в отсутствии централизации в самой иерархии. Принятие унии митрополитом и епископами не составляло еще непременного успеха этого нововведения; уния могла быть принята не иначе, как после гласного обсуждения и с добровольного согласия всех членов православной церкви: духовных и мирян — а такого обсуждения инициаторы унии избегали, прекрасно понимая, что прямым путем они никогда не успеют убедить право/471/славных в пользе и душеспасительности соединения с Римом. Таким образом, непонимание или отрицание соборного начала в церкви и составляло самое выдающееся явление новой затеи, оно и вызывало постоянные заявления протеста. Крепко утвердившись на этом начале, православные успели выдержать двухвековую тяжелую борьбу за свободу своей религиозной совести. Начиная с князя Константина Острожского, поставившего ясно на Брестском соборе требование допущения мирян к участию в рассуждениях о делах веры, и оканчивая порабощенными южнорусскими сельскими громадами, не принимавшими до конца XVIII ст., несмотря ни на какие угрозы своих помещиков, приходских священников-униатов, на том основании, что они назначены без участия и выбора прихожан, все сословия южнорусского народа опираются в этой борьбе за веру на принцип соборного устройства церкви и находят в нем главную поддержку и неистощимую силу. Вследствие этого водворение унии не было так легко, как это казалось ревнителям католицизма; реакция, нежданно для них, проявилась во всех сословиях Южнорусского края и с ними, то с каждым порознь, то со всеми вместе, приходилось вести упорную и по большей части безуспешную борьбу. Первая реакция православных возникла в том сословии, которое, как по юридическому полноправному своему положению в государстве, так и по степени умственного развития, имело более всего возможности оказать сопротивление путем легальным; православное русское дворянство стало вначале ревностно защищать свободу своей совести на сеймиках и на сеймах, где протест православных дворян находил поддержку как со стороны довольно многочисленных дворян-протестантов, так и со стороны многих дворян-католиков, свыкшихся в течение недавно минувшего правления Сигизмунда Августа с идеями веротерпимости и религиозного свободомыслия (напр., Лев Сапега). Большинство дворян-католиков не принадлежало еще тогда к езуитской фанатизированной партии и считало свободу совести неотъемлемым атрибутом гражданской шляхетской свободы, во имя которой оно не допускало насилия в делах веры даже в пользу той церкви, к которой само оно принадлежало. При таком настроении большинства дворянского сословия неудивительно, что вначале церковная уния не могла найти поддержки на пути законодательных мероприятий. Напротив того, несмотря на все усилия короля, католического духовенства и езуитской партии, первые сеймы, рассуждавшие о церковной унии, издавали постановления, охранявшие свободу совести и свободу православного богослужения от возможных административных насилий: так, на сейме 1607 года /472/ издана была от имени короля следующая конституция «о религии греческой»: «В обеспечение греческой религии, издавна пользующейся своими правами, мы постановляем: что никаких должностей и церковных имуществ не будем никому предоставлять на ином праве как только согласно духу их учреждения и по обычаям и правам, подтвержденным нашими предшественниками, т. е. исключительно дворянам русского происхождения и чистой греческой веры, не нарушая ничем законной свободы их совести, и не препятствуя ни в чем свободе богослужения по давним их обычаям... Братствам церковным греческой веры мы подтверждаем все их права и привилегии». На следующем сейме 1609 года конституция эта была вновь подтверждена, причем сейм обещал в более свободное время подробнее рассмотреть этот вопрос, а между тем прибавил постановление, по которому униатам воспрещалось насильно обращать в унию духовных и мирян православных, под опасением взыскания с них штрафа в 10 000 злотых. Свобода богослужения православной церкви подтверждалась и на последовавших затем сеймах: 1618, 1620, 1623, 1627, 1631, 1633, 1635 и 1647 годов; но чем далее уходило вперед время, тем сеймы неохотнее рассуждали об религиозном вопросе, отклоняли его под предлогом недостатка времени, сокращали текст первоначальной конституции и заменяли его общими фразами «об успокоении греческой религии» и о сохранении status quo отношений православной церкви к униатской. Наконец, с половины XVII столетия на сеймах перестают совершенно говорить об охранении прав православной церкви, а во второй половине этого столетия начинается ряд сеймовых постановлений, направленных в противоположную сторону, т. е. в пользу скорейшего распространения унии и подавления православия. Эта перемена в характере сеймовых постановлений строго вытекала из перемены настроения массы дворянского сословия. Чем далее уходило время вперед, тем более исчезали в дворянской среде люди, воспитанные в благодатное время Сигизмунда Августа; заменившие их поколения проходили через горнило езуитских коллегий, из которых, вместо науки, выносили привычку к схоластическому мудрствованию, латинские ри—. торические фразы и внутреннюю умственную пустоту; вместо гражданских убеждений о свободе совести — хотя бы только дворянского сословия — ожесточенный католический фанатизм и слепую веру в благотворность и безупречность действий воспитавшего их ордена. Между тем как масса католического дворянства все более и более принимает фанатическое настроение и теряет прежние привычки гражданской и религиозной терпимости, количество дворян право-/473/славных и протестантов быстро уменьшается. Езуиты поняли, что в государстве, сложившемся в форму шляхетской республики, невозможно не обратить внимания на дворянское сословие — потому самые горячие миссионеры, самые даровитые проповедники, бывшие в распоряжении ордена (Скарга, Ногаюс и т. д.), отправляются обращать в католичество дворян православных и протестантов; там, где они не находят возможности сладить с людьми взрослыми, они стараются завлечь детей в свои коллегии и всевозможными обольщениями: угодливостью, возбуждением личного самолюбия, авторитетом науки, наружным смирением и т. д., воспитывают горячих адептов католицизма. Пересматривая историю любого, сколько-нибудь знатного, западнорусского дворянского рода, мы заметим, что в первой трети XVII столетия члены каждого из них обращаются езуитами не в унию, а прямо в католицизм и становятся ревностными поборниками последнего. Конечно, при этом успех езуитской пропаганды находил сильную поддержку в общественном мнении всей дворянской среды, ими же подготовленном и оказывавшем сильное давление на разноверных членов своего сословия. Сильно поредевшие ряды православного дворянства в половине XVII столетия встречают новый толчок, отшатнувший окончательно это сословие от православия: в это время достигает полной силы реакция козацкого сословия. Козаки стоят за православную веру, но вместе с тем они стоят и за равноправность сословную и заявляют решительный протест против преобладающего положения, занимаемого в Речи Посполитой дворянским сословием. Оба мотива тесно связаны друг с другом и постоянно рядом заявляются козаками; когда козацкая реакция восторжествовала при Хмельницком, то, при указанной постановке вопроса, православные дворяне должны были выбрать одно из двух: или, оставшись верными завету предков, отречься от сословных преимуществ, или для сохранения этих преимуществ перейти в католичество; за малыми исключениями южнорусские дворяне выбрали второй исход, предоставив религиозную борьбу на долю других сословий. Но сословия эти не ждали времени полного отпадения дворянства для того, чтобы начать отстаивать свою веру. Мещане и низшее духовенство, с участием еще дворян, сосредоточивают свою реакцию в церковных братствах. Братства эти основаны были во многих западнорусских городах еще до возникновения церковной унии. Вначале задачу их составляло попечение о благочестии и о сохранении во всей чистоте христианской нравственности, сильно пострадавшей от захвата дворянами высших Церковных должностей. Патриархи константинопольские /474/ признали за братствами значение блюстителей чистоты церковного учения и христианской нравственности и обеспечили их существование ставропигиальными грамотами, освобождавшими церковные братства от зависимости от местных иерархов и подчинявшими их прямо и исключительно только власти патриархов. Таким образом церковные братства приобрели большую свободу действий и, когда настало время борьбы против унии, они явились самыми деятельными и энергическими ее противниками. Между тем как православные дворяне пытались защитить свое дело речами на сеймах и проведением охранявших свободу совести и богослужения конституций, братства принялись ревностно разъяснять своим единоверцам истинный смысл религиозного нововведения, укреплять в них привязанность к вере предков, противодействовать униатской и езуитской пропаганде особенно в тех слоях общества, которые по своему положению стояли ближе к членам братств. Против езуитских и базилианских школ они поставили свои братские школы; езуитской науке они противопоставили науку и создали целую полемическую литературу, отражавшую успешно хитросплетенные езуитскими казуистами доводы. Наконец, на долю церковных братств выпала борьба с местными иерархами, принявшими унию; вооруженные ставропигиальными грамотами, обеспечивавшими их самостоятельность, братства превратились в центры реакции, недоступные усилиям униатских иерархов; отстаивая шаг за шагом в каждой местности права своей церкви, братства, правда, должны были нередко уступать силе; униатские епископы отнимали у них церкви и монастыри, изгоняли братчиков из их общественных домов, отнимали братские имущества и т. п., но все эти насилия они могли производить только с помощью административных властей и военной силы. В отношении нравственного влияния братства торжествовали и, чем более униатская иерархия преследовала их, тем большим сочувствием пользовались они, тем суетнее и ненавистнее представлялась уния глазам православного народа, тем менее она могла рассчитывать на возможность распространиться путем убеждения. Между тем как мещане и духовенство боролись с унией, сомкнувшись в братства, в борьбе принимает участие еще одно сословие — козаки. Козачество представляет для защиты православия ту военную силу, которой лишены были другие сословия, без которой чисто нравственная оппозиция братств, подвергаясь страшным преследованиям и теснимая грубой силой, могла исчерпать свои средства и погибнуть в неравной борьбе с противниками, дисциплинированными и вооруженными властью и всеми от нее зависевшими принудительными сред-/475/ствами. Козачество со времени самого появления унии становится решительным ее противником и горячим заступником за православие; области, населенные козаками, представляют постоянное убежище для членов братств: духовных лиц и простолюдинов, теснимых униатами или компрометированных вследствие деятельного сопротивления поборникам унии. Власти и дворяне, прибегавшие к насильственным мерам в делах религиозных, должны были до известной степени сдерживать в некоторых, по крайней мере русских, областях, свое рвение ввиду угрожавшей им постоянно козацкой реакции. В те исторические минуты, когда козачеству удавалось получать временный успех, влияние его на церковные отношения было гораздо действительнее. Так, в 1620 году, вследствие положения, приобретенного козачеством при гетьмане Петре Конашевиче Сагайдачном, унии нанесен был решительный удар восстановлением православной иерархии, упразднение которой составляло пока главный результат усилий католической партии. По приглашению Конашевича Иерусалимский патриарх Феофан рукоположил нового православного митрополита и епископов на те кафедры, которых иерархи перешли в унию; таким образом, православная паства получила вновь пастырей, и значение униатской иерархии, вместе с малочисленными ее последователями оспаривавшей право на кафедры у православных епископов, низведено было до незавидного положения неудавшейся попытки и насильственного, безуспешного, никем не признанного домогательства. Впоследствии, чем более усиливалась козацкая реакция, тем более исчезала возможность установить унию в тех областях, в которых козачество торжествовало; наконец, вследствие успешных действий Хмельницкого, польское правительство принуждено было два раза (в договорах: Зборовском и Гадяцком) торжественно отказаться от унии, по крайней мере в той части Южнорусского края, которая была населена козаками, и предоставить православию гарантии неприкосновенности и свободы вероисповедания и богослужения на пространстве всей Речи Посполитой. Не ограничиваясь этими уступками, козаки в обоих упомянутых договорах принудили правительство признать представителей православной иерархии равноправными в политическом отношении с иерархами латинской церкви и допустить их в сенат Речи Посполитой. Но правительство, находясь в затруднительном положении, давало согласие на эти требования против воли и желания, оно уступало непременному требованию Козаков только ввиду временной крайности; оно было уверено, что даваемые им обещания несбыточны и невозможны. Сильная клерикальная /476/ партия и вполне уже в то время преданное ей шляхетское сословие готовы были скорее погубить то государство, судьбами которого они овладели, чем сделать малейшую уступку в религиозном вопросе или хотя на шаг попятиться в деле католического прозелитизма. Потому, естественно, уступки правительства имели значение только пустых обещаний и договоры, немедленно после их заключения, нарушались. Ясная возможность уладить как религиозные, так и социальные отношения к Речи Посполитой заставила Козаков искать обеспечения прав своих за ее пределами.
     Таким образом, католический и сословный фанатизм польского общества способствовал политическому объединению Руси. Только некоторая нерешительность, выказанная русским правительством в половине XVII столетия, была причиною, что вопрос об этом объединении, а вместе с тем и вопрос о существовании церковной унии, не был окончательно решен еще в то время; только благодаря этой нерешительности Речь Посполитая поплатилась в то время за свой религиозный прозелитизм лишь незначительной относительно частью русской территории, входившей в ее состав. Пользуясь мягкостью русского правительства, чины Речи Посполитой отделались от беды уступкой левого берега Днепра; но зато после заключения Андрусовского договора польское правительство и общество решились провести настойчиво и неуклонно раз задуманный план в той части русской территории, которая оставалась в их распоряжении. Провести же этот план было легче теперь, чем в конце XVI столетия. Внутренний состав общества в русских областях изменился значительно и перемена эта произошла не в пользу православия. Православное дворянство окатоличилось в первой половине XVII столетия до такой степени, что во второй половине этого столетия уже немногие дворянские роды исповедовали веру своих предков. Они составляли ничтожное меньшинство на провинциальных сеймиках, а в некоторых областях (например, в Черной Руси, в Подолии) почти совершенно исчезли. Но не только дворянства не стало в ряду защитников православия — козачество, оставшееся на правом берегу Днепра, исчезло также весьма быстро после заключения Андрусовского договора и польское правительство могло, наконец, приступить к водворению унии, не опасаясь грозной для него вооруженной реакции. Действительно, с Андрусовского договора по религиозному вопросу замечаем крутой поворот как в законодательстве Речи Посполитой, так и в действительной жизни. Оставленная на время и встретившая серьезные препятствия церковная новизна опять возводится правительством на степень государ-/477/ственной задачи — опять для шляхетского общества она представляет широкое поприще, на котором дворяне стараются, с полной на этот раз для себя безопасностью, выказать ревность к религиозному прозелитизму. Между тем, защитниками православия остаются только те сословия, которые занимали самое невыгодное положение в Речи Посполитой, были лишены вовсе политических прав и пользовались гражданскими правами в весьма ограниченном размере. Сословия эти были: православное духовенство, мещане и крестьяне.
     С Андрусовского договора мы замечаем резкую перемену в характере польского законодательства относительно свободы православного вероисповедания: постановления сеймов, гарантировавшие в начале столетия эту свободу, уклонявшиеся от решения вопроса в его середине, теперь высказываются резко в пользу унии и при каждом возможном случае издают постановления, все более и более враждебные для православия. Первое постановление, направленное в пользу унии, издано сеймом 1667 года, т, е. одновременно с заключением Андрусовского договора; в силу этого постановления, духовенство «религии греческой, пребывающей в единении», было освобождено на вечные времена от всех военных повинностей: «постоя, выдачи провианта, добавочных квартирных взносов, дневок, подвод и всех вообще военных тягостей и взысканий». Право это, предоставленное униатскому духовенству, составляло в то время важную льготу; уравнивая, с одной стороны, его права с католическим духовенством и дворянством, оно оставляло православное духовенство на уровне податных сословий: мещан и крестьян; с другой стороны, оно было сопряжено с важными материальными и нравственными выгодами: полное отсутствие дисциплины в польском войске, своеволие составлявшей его шляхты, — делали из постоя неизбежный источник разорения и неисчислимых обид для хозяина. Шляхтичи, постановившие приведенный закон на сейме, понимали прекрасно его значение: при каждом удобном случае они выгораживали свои имения от военной повинности и освобождение от нее считали одной из важнейших привилегий своего сословия. За этим первым шагом польские сеймы стали издавать другие законоположения, все более и более враждебные для православия: так, в условия, в соблюдении которых приносил присягу новый король, т. е. в так называемые «pacta conventa», внесена была статья, относившаяся к православию. По смыслу этой статьи король давал обязательство при первой возможности уладить безотлагательно несогласия, «возникшие от разорения людей греческой рели-/478/гии», и, притом, обещал «имений и духовных должностей греческой церкви не предоставлять лицам недостойным (personis incapacibus), и не дозволять таким лицам пользоваться ими по переуступке». В 1669 году статью эту подтвердил присягой вновь избранный король Михаил Вишневецкий, а вслед за тем она вносилась и в «pacta conventa» его наследников: Иоанна III и Августа II. Несмотря на несколько темную формулировку статьи, нетрудно догадаться, что под «успокоением несогласий» разумелось водворение унии на счет православия, а под «лицами недостойными» — православное духовенство. Многочисленные факты, собранные в актовых свидетельствах, не оставляют сомнения в том, как понимало формулу королевской присяги шляхетское общество и какой образ действий в религиозном вопросе предписывался королям, иногда лично, подобно Августу II, расположенным к веротерпимости и уважению свободы совести своих подданных. Притом, в одно и то же время с вышеприведенной статьей в законодательство вошло другое законоположение, весьма отчетливо определявшее взгляд польских дворян на «несогласия греческой религии»: в 1668 году конфедерация генеральная, в ведение которой во время междуцарствия переходила законодательная власть, постановила следующий закон: «Арияне и отступники от католической веры, равно как и от унии, перешедшие в другое вероисповедание, не должны пользоваться покровительством сеймовых конституций, обеспечивающих свободу вероисповедания... к армянам должно применять раньше об них изданные законы, по первому о том требованию чьему бы то ни было; отступников же вышеупомянутых должно наказывать изгнанием из отечества, если вина их будет доказана судебным порядком».
     Еще более резкий характер носят постановления сейма 1676 года. На нем положено было уничтожить силу последнего оплота православия — церковных братств. Важнейшее преимущество братств заключалось в так называемых ставропигиальных грамотах, пожалованных им разновременно константинопольскими патриархами. На основании этих грамот братства изъяты были от всякой зависимости от местных епископов и митрополитов и подчинялись прямо духовной власти патриарха. Теперь, когда епископы могли или перейти в унию, или быть замещены униатами по распоряжению короля, независимость от них, обеспечивавшая самостоятельность братств в делах веры, составляла для последних вопрос жизни или смерти. Сейм обратил внимание на эту гарантию, издавна обеспечивавшую братства, и решился уничтожить ее. Постановлен был закон, по которому ставро-/479/пигиальным братствам воспрещалось сноситься с патриархом и предоставлять на его решение дела, касавшиеся веры. Братства должны были подчиниться местным епископам, а в случае нежелания исполнить это требование, должны были предоставлять спорные религиозные вопросы на обсуждение гражданских судов, — «дело невиданное от начала веков», — по словам Виленского братства. Сверх того, сейм постановил правило, по которому запрещено было православным всех сословий, под опасением смертной казни и конфискации имуществ (sub poena colli et confiscationis bonorum), отлучаться за границу Речи Посполитой или приезжать из-за границы; старостам и комендантам пограничных крепостей поручено было следить за исполнением этого закона. Сейм мотивировал свое постановление указанием на то обстоятельство, будто православные «под предлогом дел, касающихся религиозных интересов греко-русской церкви, выезжают за границу к Константинопольскому патриарху, и там они извещают врагов (турок) о состоянии дел в Речи Посполитой... ибо патриарх живет под властью врага креста Господня». Под этим фантастическим предлогом скрывалась весьма серьезная цель — воспрещение выезда за границу не только прекращало возможность сообщений церковных братств с патриархом, оно направлено было на разрушение православной иерархии; имея в виду начать сызнова дело установления церковной унии, правительство располагало идти прежним путем и начать дело с переговоров с представителями высшей духовной иерархии православной церкви; рассчитывая на успешный ход этих переговоров, сейм воспрещением выезда православных за границу и приезда их оттуда обеспечивал расстройство не только православной иерархии, но и вообще упразднение всего клира; если православные епископы еще раз перейдут в унию, то, при изолировании православия в границах Речи Посполитой, невозможно будет восстановить отпавшую иерархию, подобно тому, как это случилось за 50 лет прежде, при Сагайдачном; если же православная церковь будет лишена епископов, то некому будет рукополагать священников, и останутся налицо исключительно ставленники униатских епископов; таким образом, миряне останутся без духовенства и церквей, и, волею-неволею, -перейдут в унию. Что вышеприведенное постановление сейма служило введением к указанному плану, доказали последовавшие затем события — немедленно после этого сейма правительство вступило в переговоры с православными епископами, а через 3 года был уже созван по Делам унии Люблинский съезд. /480/
     Не можем определить с точностью, когда правительство начало переговоры с православными епископами. Но ясно, что попытка эта стояла в связи с постановлением сейма; уже в следующем, 1677 году, она принесла некоторые плоды; среди иерархов православных нашлись лица, готовые, ввиду улучшения своего личного положения и приобретения власти, повторить проделку Потея и Терлецкого. Главным руководителем новой комбинации является Львовский православный епископ — Иосиф Шумлянский, около него группируется небольшой кружок духовных и светских лиц, готовых разделить с ним и отступничество, и вознаграждение; по сохранившимся документам мы можем указать не только личный состав кружка, но и те награды, которых добивались его члены за согласие принять унию. Кроме Шумлянского, мы находим имена: Иннокентия Винницкого, нареченного епископа Перемышльского, требовавшего, чтобы по принятии унии правительство признало его униатским Перемышльским епископом, сместив с этой кафедры униата, Иоанна Малаховского; затем изъявил согласие на унию игумен Лиснянского монастыря Сильвестр Тваровский, требуя, впрочем, за данное согласие богатой Овруцкой архимандрии. Уневский архимандрит Варлаам Шептыцкий давал также согласие на унию, под условием назначения его в коадъюторы Холмской епархии. Наконец, некоторые светские лица, по большей части мещане, члены православных братств — Василий Корендович, Жураковский, Мокрицкий, Кручкевич и Тернавские — обязывались принять унию и располагать других к ее принятию, под условием, что правительство доставит им на сейме дипломы на дворянство. Уже в 1677 году Шумлянский от имени всего кружка обратился к папскому нунцию с изъявлением готовности принять унию, и вместе с тем он представил проект с указанием требований тех уступок и вознаграждений, которых добивались члены кружка за свое участие в деле восстановления унии; упомянув домогательства своих соучастников, Шумлянский, конечно, не забыл и себя: он требовал, чтобы в его распоряжение отданы были, помимо униатского митрополита, Киприяна Жоховского, все имения, принадлежащие Киевской митрополии, чтобы, сверх того, ему назначены были имения в качестве Львовского епископа, чтобы папа определил ему от себя особое денежное жалование; кроме того, он требовал сана Киево-Печерского архимандрита, т. е. дохода с имений Киево-Печерской лавры, оставшихся в пределах Речи Посполитой. Относительно приемов распространения унии Шумлянский указывал на необходимость действовать, по мере возможности, осторожно и без огласки; между прочим, /481/ он советовал, чтобы латинские духовные не являлись, по крайней мере в первое время, в православные церкви, присоединенные к унии, для избежания народного волнения, чтобы дисциплина униатской церкви была усилена подчинением епископам базилианских монастырей, управлявшихся отдельным протоархимандритом, и чтобы на первое время не удалять, под предлогом несоблюдения канонических правил, приходских священников, но, мало-помалу, замещать вакантные места лицами благонадежными.
     Предложение и проект Шумлянского были сообщены королю и последний решился воспользоваться ими для окончательного установления унии. Не знаем, преувеличил ли Шумлянский понятие о влиянии своего кружка, или сам король придал ему чрезмерное значение? Но он возымел намерение безотлагательно приступить к делу, устранив даже ту долю осторожности в его ведении, которую советовал сам Шумлянский. Осенью 1679 года опубликован был королевский универсал к духовенству и мирянам, как православным, так и униатам: король требовал, чтобы они съехались 24 января 1680 года на торжественный съезд в Люблин для того, чтобы покончить в публичном заседании дело о религиозном разногласии. Отдельные приглашения разосланы были высшим духовным сановникам и ставропигиальным братствам. Очевидно, король полагал, что православные достаточно подготовлены Шумлянским, и ожидал, что на съезде они без противоречия примут унию. Потому как король, так и оповещенные им униаты старались придать съезду по возможности более торжественную обстановку. Между тем, факты не оправдали их надежды. Православное духовенство и братства не только не давали согласия на принятие унии, но они и не подозревали о существовании затеи Шумлянского. Предчувствуя, однако, нечто недоброе, они не явились на съезд. Из перечня явившихся лиц, составленного униатским митрополитом Жоховским, мы узнаем, что на съезде из числа православного духовенства не было ни одного епископа — явился только наместник Могилевского монастыря Волчацкий, в сопровождении нескольких священников, и то единственно из предосторожности — чтобы, заявив свое присутствие, не подвергнуть православных ответственности за ослушание королевскому приказанию. Униатское духовенство, съехавшееся в огромном числе в Люблин, торжественно открыло съезд, не обращая внимания на отсутствие православных, но рвение его было остановлено; в самый день открытия съезда получены были письма от короля и от папского нунция, заставившие униатов разъехаться по домам: король под разными предлогами приказывал съезду пере-/482/вести в Варшаву свои заседания, а папский нунций запрещал католикам и униатам начинать с православными публичные состязания о вере; такая быстрая перемена во взгляде короля на значение съезда происходила от того, что он понял, наконец, ошибку, вытекавшую из его поспешности и огласки, которую он старался было придать делу, рассчитывая на слишком легкий успех; из заблуждения он был выведен фактами, не позволявшими сомневаться в их значении: православные не только не явились на съезд, но успели, представить королю дело в истинном его положении; послед-: нее совершено было депутатами Луцкого православного братства. Повинуясь королевскому предписанию, луцкие братчики выбрали депутацию из своей среды, но они вручили депутатам под присягой инструкцию, которая не допускала мысли о соединении с унией. Депутаты клялись в том, что они будут прилагать все усилия «к сохранению целости церкви святой восточной, состоящей в повиновении четырех восточных патриархов, и что, не соблазняясь ни милостью, ни обещаниями, ни подарками, не уступая страху даже смертной казни, они будут отстаивать все догмы и обряды, от великого до малого, ничего не прибавляя и не упуская, в том виде, как они установлены в православной церкви и изложены в инструкции, составленной братством. Депутатами выбраны были самые знатные члены братства: князь Вацлав Четвертинский, двоюродный брат православного луцкого епископа, а впоследствии Киевского митрополита, Гедеона Четвертинского; брацлавский подстолий Даниил Братковский (казненный 22 года спустя за преданность православию) и киевский чашник Андрей Гулевич. Данная им инструкция была подписана 35 православными Волынскими дворянами. Подписи эти, равно как и состав депутации, ручались за то, что она будет иметь доступ к королю. Депутаты этим и воспользовались: вместо того, чтобы ехать в Люблин на съезд, они отправились в Варшаву, предъявили королю свою инструкцию и объявили от имени братств и вообще православных мирян, что без сношения с патриархами и.без их участия, немыслимы для православных никакие сделки в делах веры. Между тем как представления луцких братчиков указывали королю неожиданное для него препятствие, тот кружок, на который он возлагал все надежды, не был в состоянии поддержать на съезде затеянного дела. В числе прибывших на съезд мы не встречаем не только имени Шумлянского, но также ни одного из его соучастников; явиться на съезд они не могли по многим причинам: Шумлянский, предлагая нунцию свой проект распространения унии, не скрывал, что дело следует вести тайно, так, чтобы /483/ православные не заметили постепенного перехода духовенства в унию; между тем, на съезде переход предполагался гласный и торжественный, что, конечно, должно было не только подорвать всякий успех предприятия, но и указать раз навсегда православным лица в их церковной иерархии, передавшиеся в унию; таким образом, сразу проливался свет на ту мутную воду, среди которой и рассчитывал действовать Шумлянский. Сверх того, обнаружив свои намерения на съезде, Шумлянский и Винницкий должны были стать сразу во враждебное отношение к некоторым членам униатской иерархии: требуемые ими награды могли быть им даны только в ущерб униатским: митрополиту Жоховскому и епископу Малаховскому, а последние не были намерены уступать без боя своих бенефиций и, прослышав о проекте Шумлянского, смотрели враждебно и с беспокойством на его затеи.
     Представления кружка Шумлянского подействовали, вероятно, на папского нунция и на короля, заставили прекратить заседания Люблинского сейма и отказаться от намерения проводить дело унии гласно; зато для секретной интриги открывалось широкое, поприще, и здесь Шумлянский мог развернуть свои способности. Шумлянский, долго пребывая в резиденции короля — Яворове, успел убедить его в пригодности своего плана и даже снискать расположение и поддержку Собеского относительно вопросов, по которым могли у него произойти недоразумения с униатской иерархией. Осенью 1680 года Шумлянский известил Жоховского о том, что теперь он готов приступить к унии, что он об этом деле вел продолжительные беседы с королем и снискал его полное одобрение; притом, он намекал на то, что король заявлял неудовольствие против Жоховского «в тех случаях, где мнения последнего могли препятствовать умиротворению». Подготовив таким образом дела, Иосиф Шумлянский, Иннокентий Винницкий, Варлаам Шептыцкий и Сильвестр Тваровский съехались в начале 1681 года в Варшаве и в присутствии нунция приняли унию; здесь же они уладили недоразумения с представителями униатской иерархии и заручились окончательно поддержкой правительства. Для того, чтобы спомоществовать распространению унии, Шумлянский, совместно с униатским митрополитом Жоховским, составили новый проект, который и представили на усмотрение правительства. В этом новом проекте, известном под названием «modi concordiae ecclesiarum» (средства к примирению церквей), составители требовали, чтобы правительство не. только подтвердило все права и привилегии, раньше пожалованные униатам, но чтобы оно уравняло совершенно права /484/ униатского духовенства с католическим; они требовали мест в сенате и в трибуналах для униатских епископов, участия униатского духовенства в сеймиках, неподсудности униатов по делам, касающимся веры, светским судам и т. п. Эта записка, равно как и проект, составленный раньше Шумлянским, были рассмотрены особой, назначенной королем для этой цели, комиссией и выраженные в них требования получили почти полное удовлетворение, за исключением таких прав, раздача которых зависела от сейма, но о доставлении которых король обязался хлопотать на ближайшем сейме, все остальные пункты обоих проектов были приняты и утверждены королем и сенаторами.
     Наконец, в заключение, Шумлянский вручил правительству записку, в которой подробно излагалась вся программа дальнейшего распространения унии. Главным условием этой программы Шумлянский полагал тайну: он требовал, чтобы акт принятия унии им и его сподвижниками хранился в архиве, и ни в каком случае не подвергался бы публикации; необходимость тайны он мотивировал следующими указаниями: низшее духовенство, православные дворяне и церковные братства немедленно составят между собой союз во всех епархиях для противодействия унии и будут ей сопротивляться до последней крайности; они могут искать поддержки и покровительства у иностранных держав; духовенство будет на исповеди укреплять в вере мирян; в крайности, православные будут бежать за пределы Речи Посполитой, даже в Турцию, «ибо под тиранским ярмом турок они предпочтут поселиться, пользуясь там свободой вероисповедания»; правительство же не найдет средств для распространения унии, так как при возрастающем раздражении нечего и думать о миролюбивом убеждении, а на насилие теперь трудно было бы полагаться среди военного времени и при общей солидарности всех православных; таким образом, по мнению Шумлянского, дело, при огласке его, могло бы кончиться только избиением пастырей-униатов. Потому Шумлянский советовал сделку держать в тайне, а между тем употреблять другие средства: уравнять во всех правах униатское духовенство с католическим и подтвердить это уравнение сеймовой конституцией; назначать частые соборы и съезды для униатского духовенства и, как будто игнорируя различие между православными и унией, присутствие на съездах сделать обязательным для православных духовных, под страхом лишения должностей за неявку; преследовать духовные лица, несогласные принять унию, путем административным: лишать их должностей и применять к ним законы, постановленные о бунтовщиках, наконец, употребить все усилия для /485/ того, чтобы обратить в унию православных дворян и более видные лица из числа членов православных братств.
     Программа эта была целиком принята польским правительством, и с 1681 года, в течение 30 лет, против православия направляются враждебные действия по начертанному в ней плану. Православие, успешно выдержавшее в течение XVII века натиск, веденный путем насилия, теперь подвергается более опасному нападению. Враги прикрывают свои действия тайной, недомолвками, умышленным непониманием терминов, неясностью положения лиц и партий, они не требуют общего согласия на унию и тем не дают возможности гласного протеста — борьба размельчается на бесконечный ряд отдельных случаев и отдельных административных преследований и поощрений; но как в тех, так и в других никогда не выставляется наружу главная их побудительная причина: согласие или несогласие на унию; напротив того, она тщательно прикрывается посторонними обстоятельствами, личными побуждениями, требованиями канонического права и т. п. Принявшие втайне унию православные епископы и духовные — скрывают свое отступничество и требуют себе повиновения от духовенства и паствы во имя сана, которым они облечены были по чину православной церкви; не повинующихся им судят, удаляют от должностей не за разногласие по делам веры, а за сопротивление властям, постановленным православной церковью; правительство и дворяне оказывают деятельную помощь этим лжепастырям и объясняют свои действия, в случае жалоб обиженных или вмешательства русского правительства, утверждая, что они не только не преследуют православия, но, напротив того, прилагают усилия к водворению порядка и упрочению церковной власти в православной церкви по просьбе православных же пастырей. Лицемерие укореняется до такой степени, что все власти как будто забывают отличие между униатами и православными, и названия: уния, дизуния, схизма совершенно исчезают из административного лексикона почти до половины XVIII столетия. Центральное правительство и второстепенные власти, трибуналы и гродские суды, помещики и их управляющие знают только, что есть пресвитеры и миряне «ritus graeci», но отличий между исповедующими эту веру не замечают. В многочисленных документах, относящихся к этому времени, нет возможности решить, когда дело идет о православном, и когда об униатском духовенстве, и только по гонениям и оскорблениям, сыпавшимся на одних лиц, и по милостям, расточаемым в пользу других, мы можем догадываться о беспрестанной, замаскированной работе в пользу унии.
     Опустив таким образом завесу на свои действия, приверженцы унии принялись беспрепятственно за дело, не опасаясь ни серьезной и обширной реакции со стороны пра-/486/вославных, ни заступничества за них России; напротив того, последнее они умели обратить в свою пользу и употребить как орудие к уничтожению провославной иерархии. По Московскому договору, заключенному с Россией в 1686 году, польское правительство обязалось оставить неприкосновенными православные епископии: Луцкую, Галицкую, Перемышльскую, Львовскую и Белорусскую. Но в определении этих епископских кафедр оно ясно руководилось принятым им планом действий: 4 из них находились уже в руках тайных униатов: Львовской и, соединенной с ней, Галицкой управлял Иосиф Шумлянский, Перемышльская была отдана Иннокентию Винницкому, Луцкая — после избрания князя Гедеона Четвертинского в митрополиты киевские — досталась брату Иосифа Шумлянского — Афанасию. Оставалась одна отдаленная Белорусская епархия, которой суждено было, правда, со значительными перерывами, просуществовать до самого падения Речи Посполитой. Но епископы белорусские не были в состоянии руководить делами православной церкви на всем пространстве литовско-русских земель, тем более, что они встретили в этом отношении препятствие со стороны православной Киевской митрополии, оспаривавшей у белорусских епископов власть над ближайшей даже к ней территорией, как это увидим подробнее в рассказе о белорусском епископе, князе Сильвестре Четвертинском.
     Разрушив таким образом православную иерархию, заняв ее епархии в качестве православных, тайные униаты воспользовались и другой статьей Московского договора: в силу этой статьи Киев был уступлен России на вечные времена — следовательно, митрополит православный должен был пребывать вне границ Речи Посполитой и подчиняться духовной власти Московского патриарха. Обстоятельством этим воспользовалась, в качестве мнимых ревнителей старины, униатская интрига; будто отстаивая зависимость Киевской церкви от патриарха Константинопольского, лжеправославные епископы потребовали отделения от Киевского митрополита и назначения отдельного духовного архипастыря, но не желая, с другой стороны, нарушать права униатского митрополита, претендовавшего также на титул митрополита Киевского, они ограничились назначением особого, будто для православных, «администратора (блюстителя) Киевской митрополии»; должность эта поручена была, согласно обещанию, данному еще до перехода в унию, Иосифу Шумлянскому. Уже несколько раньше он получил от короля диплом на звание Киево-Печерского архимандрита и введен был во владение богатыми имениями, принадлежавшими Киевским митрополитам и Киево-Печерской лавре; /487/ оставшимися в пределах Речи Посполитой; он пользовался ими до смерти (1708) и передал их во владение своим наследникам по кафедре — уже явным униатам.
     Упрочив за собой власть над православным духовенством, находившимся в пределах Речи Посполитой, Иосиф Шумлянский принялся деятельно за водворение унии, согласно начертанному им плану. Продолжая с удивительным бесстыдством выдавать себя за православного, уверяя в этом письменно и Константинопольского патриарха, и русское правительство, он испрашивал их содействия для того, чтобы воспретить Киевским митрополитам вступаться в управление православной церковью в пределах Речи Посполитой, так как по воле польского правительства управление это поручено ему. Вместе с тем он, со своей стороны, употреблял все усилия для того, чтобы разорвать всякую связь между подведомственным ему православным духовенством и Киевской митрополией: он обратился с окружным посланием к дворянам, приглашая их оказать ему содействие и принудить священников, занимавших приходы в их селах, признать над собой власть Шумлянского и подчиниться распоряжениям назначенных им наместников; затем всех священников и монахов, приверженных к Киеву и не желавших подчиниться его власти, он предавал проклятию, отдавал под суд, заключал в темницы, лишал приходов и конфисковывал их имущества; наместники его разъезжали по приходам, отбирали от священников антиминсы и св. миро, выданные киевскими митрополитами, и передавали эти предметы Шумлянскому, который публично над ними ругался и плевал на них; взамен же они выдавали новые, сбирая по этому случаю особую денежную плату.
     Следуя такому образу действий, Шумлянский пользовался весьма деятельной поддержкой правительства, подкреплявшего постоянно его власть административными распоряжениями, а также горячим сочувствием и содействием дворян. Правительство, как будто стараясь только водворить правильный порядок в иерархии православной церкви, будто не понимая истинного значения деятельности Шумлянского, стало поддерживать его распоряжения всеми, зависевшими от него, мерами в тех областях, где большинство народонаселения принадлежало еще к православию; и в то же время оно принимало решительные меры в пользу унии и к искоренению православия там, где обстоятельства казались более благоприятствовавшими его целям. Так, король стал раздавать церковные должности и бенефиции, бывшие в его распоряжении, исключительно тем лицам, о сочувствии которых к унии он был удостоверен Шумлянским; в актовых /488/ свидетельствах можем указать резкий пример такого образа действий: в 1681 г. богатая Овруцкая архимандрия была отдана королем сообщнику Шумлянского, Сильвестру Тваровскому, несмотря на то, что братией и мирянами православными выбран был в овруцкие архимандриты инок, преданный православию, Иннокентий Монастырский; последний решился не допускать Тваровского к занятию должности; но король обратил серьезное внимание на это дело; против Монастырского, под видом частных исков, возбуждено было юридическое преследование, притом явились угрозы против, личной его безопасности; он должен был удалиться в Киев, после чего король обратился с грозным универсалом к православным дворянам воеводств: Киевского, Брацлавского и Черниговского, предписывая им не вступаться в дело об Овруцкой архимандрии и не поддерживать Монастырского, угрожая в противном случае объявить не повинующихся его приказанию врагами отечества и взыскать с каждого из них штраф в 50000 злотых. Вместе с тем король отправил письмо к Киево-Печерскому архимандриту Иннокентию Гизелю, требуя, чтобы он выдал церковные сосуды, облачения, документы и казну, принадлежавшие Овруцкой архимандрии и увезенные Монастырским в Киев, и чтобы подвергнул последнего судебной ответственности за незаконное будто присвоение себе титула Овруцкого архимандрита. Между тем, в ожидании исхода дела, он пополнил доходы Тваровского привилегией, дозволявшей ему вести беспошлинную торговлю солью в пределах Речи Посполитой. Впоследствии, после смерти Тваровского, король, по рекомендации Шумлянского, передал Овруцкую архимандрию светскому лицу — Климентию Домарадзкому, несмотря на то, что, по существовавшим законам, последний не имел права занимать высшую церковную должность, так как он не принадлежал к дворянскому сословию; тем не менее, Домарадзкий был рукоположен в пресвитеры Шумлянским и занял архимандрию; о выборе его братией на этот раз не было и речи. Раздавая высшие духовные должности приверженцам унии, правительство заботилось не менее и о том, чтобы лица эти были по возможности лучше обеспечены доходами и имениями, с другой же стороны, оно конфисковало при каждом удобном случае имущество, принадлежавшее православным духовным и монастырям. Выше было уже указано на переход имений Киевской митрополии и Киево-Печерской лавры в руки Шумлянского, факт этот был далеко не исключительным явлением; основываясь на том же предлоге, т. е. указывая на уступку Киева России по трактату на вечные времена, правительство, немедленно после заключения договора, объявило, /489/ что оно считает все имущества киевских монастырей, оставшиеся в пределах Речи Посполитой, вакантными, т. е. оставшимися без владельца, и стало раздавать их по своему усмотрению различным лицам и учреждениям; большинство этих имений было передано униатам, другие пожалованы были особыми привилегиями дворянам; наконец, эти последние захватили многие монастырские имения без всякой грамоты и оставили их беспрепятственно в своем владении, причем дворяне обращали мало внимания на то, принадлежит ли известное имение одному из киевских монастырей или такому монастырю, который остался в границах Речи Посполитой. Таким образом, отчасти путем административных распоряжений, отчасти путем захвата, в руки униатского духовенства и дворян-католиков перешли богатые поместий, принадлежавшие монастырям: Киево-Михайловскому, Киевскому Пустынно-Николаевскому, Киевскому Братскому, Межигорскому, Дерманскому, Дубенскому и т. д.
     При этом ясен был расчет правительства: стеснить православное духовенство в материальном отношении и вместе с тем манить его в унию богатыми бенефициями, предоставляемыми униатам.
     Действуя административной властью весьма решительно в отдельных случаях, правительство не забывало и общих законоположений, клонившихся к той же цели. Так, на сейме 1699 года изданы были два новых закона, носивших следы ясно враждебного отношения к православию. На сейме этом подтверждены были все привилегии, пожалованные раньше униатам и, сверх того, издан новый закон, которым «мещане, правдивые униаты, объявлены исключительно способными к занятию выборных магистратских должностей», от которых православные навсегда устранялись. На том же сейме чины Речи Посполитой рассуждали об устройстве Подолия, возвращенного от Турции по Карловицкому трактату; при этом случае, определяя права жителей этого воеводства, сейм постановил закон, по которому православным запрещено было селиться в Каменце, наравне с евреями. Приводя в исполнение это сеймовое постановление, комиссия, назначенная королем для приема города, опечатала все православные церкви и одну из них — церковь св. Иоанна — передала униатам. При этом случае произошло странное столкновение комиссаров с Шумлянским: последний, не дожидая комиссии, явился раньше ее членов в Каменец, в сопровождении надворной своей хоругви, и стал принимать православные церкви в свое ведение, но вслед за ним приехали комиссары, и, не зная о существовании его интимной сделки с правительством, объявили его действия противозаконными и заставили его уда-/490/литься, угрожая, в противном случае, употребить военную силу; затем они решили представить дело на обсуждение сейма и подвергнуть Шумлянского ответственности перед военным судом, как нарушителя безопасности крепости. Конечно, после разъяснения дела излишняя ревность комиссаров унялась и церкви были переданы епископу, который подвергался опасности расстреляния, если бы оказался действительно православным.
     Сколько однако ни были враждебны православию все исчисленные административные распоряжения и законодательные постановления правительства, они дают только слабое представление о том горестном положении православной церкви, в котором она находилась в Речи Посполитой с последней четверти семнадцатого столетия; самые чувствительные и нестерпимые преследования православное духовенство и миряне должны были выносить от дворян, старавшихся повсеместно, наперерыв один перед другим, заявить свой религиозный прозелитизм. При том государственном устройстве, которое составляло отличительную черту Речи Посполитой, при неограниченном полновластии дворянского сословия, при отсутствии исполнительной власти и полицейских учреждений и при том низком уровне просвещения, на котором стояла тогда масса дворянского сословия, религиозное рвение могло выразиться только в одной из тех форм фанатического самодурства и безобразного насилия, среди которых медленно разлагалось шляхетское общество в течение двух последних столетий существования Речи Посполитой. Тяжело было положение православных, когда они сделались мишенью для шляхетского своеволия, и положение их было тем тяжелее, чем гнет со стороны дворян, хотя повсеместный, но не вытекал из строго определенной программы, не был однороден и не давал, таким образом, возможности ни предугадать грозившую в каждом отдельном случае опасность, ни принять известный, определенный образ действий для того, чтобы ее миновать или оказать ей противодействие. В каждой данной местности судьба православного священника и его прихожан зависела от расположения духа, каприза или корыстолюбия владельца села или местечка; но, умилостивив последнего, православные далеко еще не были безопасны: дворянин-сосед, партия проходивших жолнеров, настоятель ближайшего католического костела, иногда просто проезжий шляхтич, вдруг неожиданно воодушевлялись фанатическим рвением и, в виде нечаянной грозы, обрушивались на несчастный приход; факты же, которыми выражалось это рвение, не удовлетворяли требованиям самой элементарной нравственности. Среди огромного количества /491/ актовых свидетельств, подтверждающих все вышесказанное, укажем некоторые примеры, для того, чтобы представить наглядную характеристику положения, в котором находилась православная церковь в описываемое время.
     В значительной части случаев гонение, воздвигаемое шляхтичами на православие, помимо религиозного фанатизма, находило побуждение и в своекорыстии: грабеж церковного имущества, захват земель церковных или присвоение себе имущества, принадлежавшего православному духовенству, составляли немаловажный мотив, подвигавший дворян на душеспасительные, по их мнению, подвиги; они не прочь были соединить приятное с полезным и, разрушая «схизму», увеличить на ее счет свое личное состояние, прикрыв грабеж благочестивым предлогом. Так, например, дворяне, жившие ближе к Киеву, не удовлетворились доставшейся им, в силу королевских привилегий, долей имений киевских монастырей; они, под предлогом противодействия влиянию киевского духовенства, врывались в имения, оставшиеся еще нерозданными или лежавшие за рубежом Речи Посполитой, и производили всевозможные насилия: грабили имущество монастырское, увечили и били братию, причетников, монастырских крестьян и т. п. Из перечня обид, причиненных пограничными шляхтичами Киево-Братскому монастырю, мы узнаем, что в течение 30 лет (1727 — 1757) пограничные шляхтичи врывались более 20 раз через границу в имения, принадлежавшие этому монастырю, и производили всевозможные бесчинства. Один из таких набегов подробно описан в жалобе игумена киевского Кирилловского монастыря Евстратия Самборовича. Из жалобы этой узнаем, что в 1713 году дворянин Александр Щеневский, вооружив значительный отряд людей и пригласив соседа, Александра Шумлянского, также с вооруженной толпой слуг и крестьян, отправился в поход на село Андриевку, принадлежавшее Кирилловскому монастырю; явившись на рассвете, союзники вбежали в село и стали рубить и стрелять по всем встречным, нанесли тяжелые раны монаху Бонькевичу, изрубили монастырских слуг и крестьян и ограбили все движимое имущество монастырское и монастырских подданных.
     Если из указанных фактов явствует, что ни русская граница, ни покровительство русского правительства не могли удержать буйных шляхтичей, то последние, конечно, еще менее стеснялись в пределах Речи Посполитой; здесь грабежи церквей и духовенства и захват церковной земли составляют самое обыкновенное явление; так, например, жолнеры панцырной хоругви нападают ночью на церковь в селе Хлуплянах, выбивают в ней двери и уносят не только церковное /492/ имущество, но и частное, сложенное в церкви для большей безопасности прихожанами. Так, шляхтичи Гуляницкие и Минцовские захватывают, без всякого права, имущество, отказанное по завещанию в пользу Кременецкого братства, и обращают его в свою личную пользу. Более другого имущества подвергались захвату со стороны шляхтичей церковные и монастырские земли: так, мы встречаем жалобу игумена Белостоцкого монастыря (на Волыни) Феодосия Подольского на дворянина Шимона Жабокрицкого о том, что он объявил своей собственностью земли, издавна принадлежавшие монастырю, и, если встречал братию или монастырских слуг на этих землях, то стрелял в них, рубил саблей и наносил им тяжелые побои; вслед за тем он захватил монастырскую мельницу и объявил монахам, что, в случае сопротивления, он будет стрелять в них при каждой встрече. У другого волынского монастыря, Перекальского, земли были отняты дворянами Чеконскими; когда игумен отправился пахать свое поле, то туда же приехала Чеконская, приказала слугам прогнать плуг монастырский и сама, выскочив из коляски, стала бить игумена и вцепилась ему в бороду. В Овруче доминиканские монахи присвоили себе не только пахотные земли, принадлежавшие православному монастырю, но приказали обнести оградой, присоединяя к своей усадьбе, места, принадлежавшие монастырю, в самом городе, и в том числе место, на котором была построена православная церковь; захват этот сопровождался, по обыкновению, грабежом движимого имущества и личными оскорблениями. В Остроге городской подстароста Ледуховский отнял у православной церкви св. Николая земли, отказанные в пользу ее еще в XIV столетии князем Даниилом и княгиней Василисой Острожскими, и приказал вырубить лес, принадлежавший этой церкви; когда же протоиерей Терпиловский обратился к нему с представлениями и указал на свои права, то Ледуховский, не оспаривая последних, ответил: «я волен отнять у церкви то, что ей пожаловано моими предшественниками», и оставил земли в своем пользовании. В окрестности Острога владелец села Загаец, дворянин Блендовский, отнял земли у Загаецкого монастыря, отказанные его основательницей, Региной Боготиновной Ярмолинской; он приказал разрушить межи и межевые знаки, отделявшие эти земли от его собственных, истребил монастырский лес, и завладел рыбными ловлями, угрожая монахам побоями в случае сопротивления с их стороны. В местечке Брагине церковные земли, отписанные некогда в пользу церкви св. Николая князьями Вишневецкими, были захвачены владельцем соседнего села Глухович, дворянином /493/ Шукштой, и когда настоятель, священник Иоаким Давидович, явился на свое поле, то Шукшта отправил туда же, в сопровождении толпы слуг, священника своего села униата Бернацкого; последний напал на Давидовича, повалил его на землю, истязал его всячески, рвал у него волосы и бороду и прогнал с церковного поля. Еще чаще встречаются факты самого бесцеремонного грабежа личного имущества православных священников: шляхтичи-помещики отбирают хлеб, Скот, повозки, лошадей, одежду и вообще всякое движимое имущество, то врываясь в дома священников, то нападая на них при встрече на дороге; на всякие же требования возврата они отвечают угрозами, оскорблениями и побоями; по временам отряд проходящих жолнеров, соображая, что в доме священника можно найти поживу, немедленно врывается с обнаженными саблями, грабит все, что попадется под руку, остальное истребляет, домашним наносит побои и увечья и, совершив подвиг, спокойно отправляется в дальнейший путь.
     Корыстные цели далеко, впрочем, не составляли единственного мотива, побуждавшего шляхту к преследованию православного Духовенства; мы встречаем еще в большем количестве случаев оскорбления или обиды православного духовенства, не сопряженные с желанием завладеть его имуществом. В этих случаях действует уже чистый фанатизм религиозный, выражающийся в формах, соответствовавших нравственному и умственному уровню той среды, в которой он проявлялся. По основному началу каждого аристократического общества, члены его признают право обсуждения и свободного действия только за членами своего сословия; всякое несогласие низших сословий с мнением сословия привилегированного есть в глазах последнего противозаконие, и если аристократическое сословие не сдерживается другими общественными элементами, то оно готово всеми мерами стремиться к подавлению несогласия и к установлению в каждом данном вопросе своего образа мыслей путем насилия. Смешивая и отождествляя, умышленно или неумышленно, интересы своего сословия с интересами всего общества и государства, судьбами которого ей удалось овладеть, аристократия готова всегда признать врагами общественного спокойствия и порядка те лица, учреждения или сословия, которые не повинуются беспрекословно всем требованиям господствующего класса: она готова преследовать их как врагов отечества, как лиц, не имеющих права пользоваться покровительством закона; если притом масса господствующего сословия усвоила только весьма слабую степень цивилизации и развития, то преследование является со всеми /494/признаками личного произвола и непонимания самых простых правил уважения человеческой личности. На такой степени развития находилось именно дворянское сословие в Речи Посполитой в описываемое время, когда несогласие по религиозному вопросу побудило его направить преследование против православного населения края; каждый дворянин не допускал возможности, чтобы люди недворянского происхождения могли рассуждать о вопросах, касавшихся хотя бы только собственной совести, иначе, чем рассуждали шляхтичи на сеймах и сеймиках. Противодействие унии, которую одобрило и поддерживало дворянское сословие, каждый дворянин считал противозаконием, бунтом и считал себя вправе распорядиться с каждым православным как с лицом, стоящим вне законов. Не удивительно потому, если мы насчитываем в актах бесчисленное количество свидетельств о самых варварских поступках, не вызванных, по-видимому, никакой причиной, жертвами которых были повсеместно православные, особенно духовные лица. Поступки эти, повторяясь на пространстве обширной территории и в течение весьма продолжительного времени, не вытекали из строго обдуманного плана действий; они имели основание гораздо более прочное — во всем внутреннем складе Речи Поспояитой, в полновластии дворянства, в его слабом развитии и в полном на него влиянии езуитского ордена. Факты, вытекавшие из такого положения дела, представляют тем не менее самую печальную картину. Каждый православный, особенно духовное лицо, был ежеминутно в опасности подвергнуться самым бесчеловечным оскорблениям и обидам: встречался ли шляхтич с священником на рынке в городе, он, под первым попавшимся предлогом или даже вовсе без предлога, заводил ссору и наносил ему публично побои; увидел ли помещик, что священник занимается беседой с крестьянами, он бросался на него, опрокидывал на землю, бил каблуками и палкой, рвал у него волосы; наткнулся ли пан на жену священника, скупавшую провизию на базаре, он чувствовал обязанность отпустить ей, без всякого повода, несколько ударов нагайкой; иной раз шляхтич, напившись, бегал по городу с обнаженной саблей и для потехи пробовал силу удара на попавшемся священнике. Если обиженные пытались остановить обидчика указанием на свое духовное звание, то шляхтич отвечал нахально, что только католические ксендзы — дворяне и им он обязан оказывать почтение — «попы же — мужики» и потому им нечего ссылаться на свой духовный сан 1. 
     
     
      1 Составилась даже поговорка, приведенная в одном из актов: «Со xi?dz — to szlachcic, со pop — to ch?op». 
     
     
     В доме у себя священник был /495/ так же мало безопасен, как и вне его; под пустым предлогом, чаще без всякого предлога, помещик или помещица врывались в его дом, били и истязали как самого священника, так и членов его семейства, расточали оскорбления и бранные слова, нередко заключали хозяина в свою дворовую тюрьму и держали в ней по произволу, или дозволяли, для большего, по их мнению, посрамления, совершать все эти бесчинства над священником еврею-откупщику.
     Вот, для примера, несколько более подробных рассказов: в селе Врублевцах, в окрестности Каменца, помещик Кобельский старался всеми средствами выжить из села священника; однажды, напившись, он вызвал последнего на улицу и, сидя верхом, схватил его за одежду и потащил за село; здесь он рвал ему бороду, пытался отрубить ее саблей, нанес несколько ран и ударов как самому священнику, так и его жене, прибежавшей молить о пощаде, и отпустил только тогда, когда священник обежал ему уплатить 10 талеров выкупу; но этим дело не кончилось; Кобёльский несколько раз возобновлял нападения и заставил священника сначала скрываться у прихожан и, наконец, совершенно бежать из села. В селе Скородном, в Полесьи, помещик Прушинский долго преследовал приходского священника своего села — Иосифа Загоровского, заставляя его служить в церкви согласно со своими указаниями (т. е., вероятно, по униатскому ритуалу); встречая упорное сопротивление с его стороны, он несколько раз страшно его истязал перед церковью и, наконец, прогнал из села, ограбив все имущество. Изгнанный священник нашел приют в соседнем селе Медвидне у православного дворянина Федора Павши; но обстоятельство это еще более раздражило Прушинского, постоянно враждовавшего с Павшей; он приказал своей дворне поймать священника на дороге и привести в свой двор; здесь он его посадил в тюрьму, приказав надеть ему на шею «гусак» (т. е. толстое бревно, сложенное из двух половин, с вырезкой для шеи). Узнав о случившемся, сын священника успел пробраться в тюрьму и несколько облегчил снаряд, в котором отец задыхался; тогда Прушинский схватил сына и избил его до такой степени, что его замертво унесли домой, отцу же, сверх «гусака», приказал надеть кандалы и в таком состоянии морил его голодом и холодом две недели, пока не принудил принести в церкви присягу в том, что священник не удалится более из села и во всем подчинится требованиям помещика. Нередко дворяне простирали истязания до того, что причиняли смерть своим жертвам; вот, для примера, подобный случай: по дороге из Острога ехал в сопровождении своей Дворни дворянин Криштоф Манецкий; путь его пролегал че-/496/рез село Вельбуйное, в котором в приходской православной церкви случился в этот день храмовой праздник. Увидев стечение народа и узнав в чем дело, Манецкий возгорелся фанатическим рвением; он въехал верхом в толпу, вышедшую из церкви, и, заметив среди народа священника, Стефана Петрыковского, направил на него коня и, опрокинув на землю, стал бить плашмя саблей; только окружавшие прихожане успели освободить из его рук священника и отвести домой; однако Манецкий не ограничился первым нападением, он подъехал к дому священника и, увидев, что двери крепко заперты изнутри, поместился у окна и стал стрелять в комнату из лука; упражнение это он продолжал до тех пор, пока одна из стрел не засела в глазу священника. Пока несчастный мучился в предсмертных судорогах, Манецкий уселся писать от его имени себе же самому квитанцию, в которой священник будто заявлял, что не имеет к нему никакой претензии и считает Манецкого непричастным в своей кончине. Затем он заявил эту квитанцию в ближайшем гроде и спокойно отправился в дальнейший путь.
     Среди таких отношений дворян к представителям православия, конечно, нельзя было ожидать со стороны первых уважения и к православной святыне; действительно мы встречаем в актах многочисленные свидетельства о нападениях на церкви, о прекращении в них богослужения вследствие буйных поступков шляхтичей, о разрушении православных кладбищ и т. п. Так, например, в Овручском повете вооруженная панская челядь, отправившись на заезд против помещика-соседа, овладела церковью в его имении, селе Квасовой, расположилась в ней ночевать, раскладывала костры и разводила огонь в самом здании, и, удаляясь на другой день, ограбила его совершенно. В селе Ласках, в окрестности Овруча, жолнеры панцырной хоругви ворвались с оружием в дом священника и принялись его истязать; спасаясь от них, священник искал убежища в церкви, но жолнеры последовали за ним и у алтаря разрубили ему голову. Далее встречаем рассказы о том, как помещики врываются верхом и с оружием в сопровождении толпы слуг в церкви, прерывают богослужение, заводят ссоры с священниками, произносят ругательства, стреляют и рубят в церкви священников, причетников и прихожан. Владельцу одного села, находящегося вблизи Кременца, понадобился строевой материал; он отправил работников на православное кладбище, бывшее в Кременце у Воскресенской церкви, приказав им разбить надгробные плиты и кресты и перевезти их в свое имение. Другому дворянину понадобился сад в итальянском вкусе, — он приказал в своем имении разрыть могилы на православном /497/ кладбище, выбросить кости покойников, сравнять местность и засадить ее деревьями по придуманному им плану и т. д.
     В ряду преследований, испытанных в то время православным духовенством от шляхтичей, есть еще две характеристические черты, постоянно встречающиеся и тяжело отзывавшиеся в повседневном быту священников — это изгнание их помещиками из приходов и требование отбывания барщины в пользу помещика. Так, в окрестности Кременца, владельцы села Яськовец, дворяне Блендовские, потребовали от приходского священника, Иоанна Гостынского, уплаты 25 талеров или отбывания барщины; когда священник отклонил это требование, они изгнали его из села и обратили в свою пользу собранный им хлеб, огородные овощи и все его движимое имущество и нанесли ему тяжелые побои, когда он явился просить о возврате пограбленного. Сверх того, помещики чувствовали себя вправе, по своему усмотрению, распределять приходы, требовать от священников видоизменений и прибавлений в литургии, и вообще вмешиваться в богослужение и в дела церковного благочиния. Так, мы встречаем тяжебное дело между благочинным и подведомственным ему приходским священником, в котором шляхтич, управлявший имением, вмешивается в дела церковного свойства, берет под свое покровительство приходского священника, ясно нарушившего канонические правила, освобождает его от ответственности перед церковной властью, наносит благочинному, настаивавшему на своем праве, оскорбления и побои и подвергает его ответственности перед светским судом, возводя на него ложные обвинения. В другом случае встречаем тяжбу между двумя мелкопоместными владельцами одного села, из которой видим, что один из них, в досаду противнику, принудил приходского священника поминать себя на эктении. Среди ссоры, возникшей между управлявшим Чернобыльским имением дворянином Польчевским и приором доминиканского Чернобыльского монастыря, известным своим буйством, патером Варановским, последний отлучил Польчевского от церкви; приводя в исполнение это отлучение, он не удовлетворился прекращением богослужения в костеле, но приказал запереть также все православные церкви в Чернобыльском имении и не допустил в течение известного времени ни звонить в колокола, ни отправлять в них богослужение. Тот же Варановский принудил членов православного братства присутствовать при похоронах, крестных ходах и других торжественных обрядах в католической церкви. Подобное указанному лишение прихожан возможности присутствовать при богослужении и исполнять религиозные обряды повторялось весьма /498/ часто вследствие вражды между помещиками; так, управляющий Дымерским староством Смигурский, вследствие несогласий с соседним помещиком Искрицким, запретил дымерскому приходскому священнику: допускать к исповеди и св. причастию крестьян села Дымидова, принадлежавшего к Дымерскому приходу, дозволять им ходить в церковь, а также совершать в Дымидове какие бы то ни было требы; таким образом, дымидовские крестьяне лишены были возможности крестить младенцев, вступать в брак, напутствовать больных и хоронить умерших. Другой помещик не допускал вовсе священника в свое село и побоями заставил его отказаться от исполнения треб в части своего прихода и т. д.
     Подвергаясь беспрестанно указанным обидам и оскорблениям, православное духовенство не находило защиты в судебных учреждениях, в которых судьями были те же шляхтичи; редкая жалоба доходила в суд и то разве в таком случае, если сам священник принадлежал к дворянскому сословию или если обида ему причинена дворянином-соседом, и помещик того, села, в котором жил священник, находил полезным для своих интересов учинить иск; но и в таких случаях правосудие не доставляло истцу никакого удовлетворения и по большей части навлекало на него лишь новые гонения. Так, гродский Луцкий суд рассматривал жалобу острожского протоиерея Андрея Терпиловского на дворянина Збиевского о том, что Збиевский оклеветал истца, обвинив его в поджигательстве и колдовстве, и требовал его к ответу в Львовский униатский консисторский суд, которого власти Терпиловский не признавал над собой; рассмотрев дело, суд нашел нужным собрать дополнительные справки и потому отложил его решение, а между тем он выдал Збиевскому все документы, относившиеся к делу, и не допустил протоиерея подать по этому поводу протест в трибунал. Далее мы находим жалобу приходского священника Ломиковского на дворянина Татомира о том, что последний, встретив священника на дороге, стал поносить его бранными словами за то, что Ломиковский осмелился жаловаться в суд на шляхтичей; затем Татомир бросился на него с обнаженной саблей и когда случившиеся проезжие люди не допустили его рубить священника, то он, удаляясь, заявил следующую угрозу: «Погоди, поп, подавать жалобы на шляхту; попытайся обжаловать меня — так я твой протест на тебе же искрошу!» В Кременецком повете один из ревнителей унии, дворянин Блендовский, долгое время наносил всевозможные обиды и оскорбления православным; он отнял земли у соседнего Загаецкого православного монастыря, выжил священ/499/ника из своего села, и когда в церковь стал являться для отправления богослужения и исполнения треб священник из соседнего села Иоанн Гостыловский, то он грабежом, побоями и угрозами принуждал его служить по униатскому обряду; наконец, он подал в суд жалобу на священника о том, что он только для виду будто сохраняет униатское богослужение, но в отсутствие Блендовского отправляет литургию православную. Когда же священник явился в суд для ответа по этому делу, то Блендовский в самом присутствии суда поносил его безнаказанно бранными словами и грозил ему телесным наказанием в случае дальнейшего ослушания,
     Между тем, когда духовенство испытывало повсеместно тяжелое гонение со стороны шляхтичей, православные дворяне, в силу давления общественного мнения своей среды, переходили в католицизм и становились ревностными поборниками унии и противниками православия. Иногда случалось, что среди дворянского рода находилась личность более стойкая и самостоятельная, не поддававшаяся общественному мнению, в таком случае ей приходилось выдерживать борьбу не с духовными и гражданскими властями, а с соседями и, особенно, с родственниками, перешедшими в католицизм. Споры эти возникали обыкновенно из одного источника: какой-нибудь предок рода считался основателем одного из соседних православных монастырей или местной приходской церкви; вследствие этого все члены рода, в качестве наследников, считались «колляторами», т. е. ктиторами храма, и при разногласии их в вере родственники-католики старались обыкновенно обратить монастырь и церковь в унию, родственник же православный заявлял свои права и отстаивал неприкосновенность храма; тогда возникала упорная семейная вражда; драки, нападения, заезды переплетались с жалобами, исками и апелляциями и прекращались по большей части только со смертью православного члена рода или с переходом имения, в котором находилась спорная церковь, в руки постороннего лица. Так, например, в Овруцком повете жило семейство дворян Силичей, состоявшее из четырех братьев и дяди, все они считались ктиторами женского православного монастыря, основанного в селе Сельце их предками. Между тем дядя и двое из племянников перешли в латинство, два другие брата оставались православными; со смертью старшего из них — Григория, на младшего — Александра, посыпались всевозможные притеснения от остальных родственников; дядя и братья, в сопровождении приятелей и слуг, производили на его дом и имение целый ряд нападений: они врывались в монастырь, били и истязали монахинь, сорвали со стены в церкви портрет умершего Григория Си-/500/лича и т. д. Подобная же семейная ссора записана в книгах Луцкого грода по поводу несогласий, возникших вследствие ктиторского права на Белостоцкий монастырь. Монастырь этот был основан в XVII столетии православным епископом Перемышльским и Самборским, Симеоном-Сильвестром Гулевичем. Двоюродный внук его, Иосиф Гулевич, подобно многим членам своего рода, был ревностным защитником православия; между тем Гулевичи породнились с Путошинскими — другим древним православным родом волынских дворян — и вследствие этого часть села Белого Стока и соседнее село Гать перешли в собственность Путошинских. Двое из представителей этого рода — Владислав и Богуслав — приняли унию и стали теснить Белостоцкий монастырь. Иосиф Гулевич, в качестве ктитора, вступился за братью; Путошинские с толпой слуг и приятелей нападали неоднократно на монастырь, разоряли его имущество и истязали монахов, монастырских слуг и крестьян; Гулевич отражал нападения вместе с игуменом, советовал последнему отражать силу силой, и искал удовлетворения с Путошинских судебным порядком. Долго длилась вражда, пока не разразилась кровопролитной свалкой у монастырской ограды; вследствие ее Гулевичу удалось на время упрятать Владислава Путошинского в тюрьму за нападение с оружием в руках на монастырь. Но эта мера не усмирила буйного шляхтича: лишь только кончился срок ареста, Путошинский возвратился домой, возобновил нападения и заезды, отнял монастырскую землю и вконец разорил монастырское хозяйство. Продолжая теснить Белостоцкую обитель, в то же время Владислав Путошинский вел точно такую же борьбу с родным братом своим Адамом за церковь, находившуюся в принадлежащем им сообща селе Гати: Владислав обратил эту церковь в униатскую, Адам же, остававшийся верным православию, хотя и не нашел средств воспротивиться этому, но решил не допускать униатов спокойно торжествовать победу. В храмовый праздник он взял из церкви икону св. Дмитрия, и, созвав несколько соседей и русских офицеров, случайно проходивших через село, пригласил игумена Белостоцкого монастыря, Иосифа Балабана, отслужить обедню в своем доме, причем он жаловался на отступничество брата и вызвал крупное по этому поводу объяснение с ним русских офицеров.
     Указанное положение религиозного вопроса, вытекавшее из плана, предложенного Шумлянским, основанного на глу-. боком понимании им общества, среди которого приходилось действовать, оказалось весьма выгодным для унии. В течение двадцати лет, последовавших за неудавшимся Люблинским съездом, уния распространилась более, чем в продол-/501/жение почти целого предшествовавшего столетия. Негласное принятие унии епископами, продолжавшими выдавать себя за православных, разрыв прямых сношений с Киевской митрополией, гонение, направленное шляхтичами на сельское духовенство, захват монастырей или отнятие у них средств к существованию, раздор, поселенный в дворянских православных семействах, отклонение от братств более влиятельных членов приманкой награды их дворянскими правами и при всем этом отсутствие ясно высказанной программы, неопределенность положения, среди которого невозможно было точно указать лица, принадлежавшие к унии или отвергавшие ее, — все эти обстоятельства парализовали реакцию со стороны православных, не дали ей возможности сосредоточиться и проявиться общими мерами и низвели ее до размеров частной борьбы в отдельных единичных случаях. После двадцатилетних усилий сам Шумлянский нашел предложенные им меры до того успешными и плоды, принесенные ими, до того полными в некоторых, по крайней мере, областях Речи Посполитой, что решился снять маску; оставляя на долю других продолжать начатое им дело в тех епархиях, где православие держалось более стойко, он объявил о присоединении своем к унии и перечислил в нее епархии, прямо ему подведомственные: Львовскую, Галицкую и Каменец-Подольскую. В полной уверенности, что меры, принятые им, окончательно расслабили в них православное общество и поселили в нем индиферентизм в отношении к спорному религиозному вопросу, он решился изгнать сразу из этих епархий и последние остатки православия. Этот новый поворот в деятельности Шумлянского начинается в последних годах XVII столетия. В 1697 году он в первый раз отважился заявить в некоторых гродских книгах присягу на унию, принесенную им еще в 1681 году, а в 1700 он торжественно и публично возобновил ее в Варшаве, произнеся на этот раз клятву не только за себя, но и за подчиненные ему епархии. Вслед за тем Шумлянский приступил к окончательному изгнанию православия из этих епархий. Единственное сопротивление в Львовской епархии он встретил со стороны местного братства. Братчики, опираясь на привилегию ставропигиальную, заявили, что они не признают ни унии, ни власти Шумлянского и желают оставаться в послушании Константинопольского патриарха. Конечно, Шумлянский не обратил внимания на этот протест и объявил, что он будет служить в Братской церкви торжественную обедню по униатскому ритуалу в день св. Петра и Павла. Он пригласил присутствовать при служении всех, находившихся во. Львове, знатных лиц католического обряда, как духовных, так и светских, в /502/ том числе великого коронного гетмана Яблоновского, его сыновей: воеводу русского и хорунжего коронного и многих других. Современник и очевидец, католический каноник Ян Юзефович, описывает следующими словами этот факт водворения унии в более всего чтимой народом львовской церкви: «Когда Шумлянский в обществе многочисленных почетных гостей пришел к церкви, то нашел главные и боковые двери запертыми на замок. Приглашенные гости должны были долгое время ожидать, краснея от стыда и негодования, частью на крыльце церкви, частью в экипажах. Епископ, обиженный столь дерзким сопротивлением мещан, обратился с просьбой к гетману Яблоновскому, чтобы он приказал солдатам взломать двери. Яблоновский охотно согласился исполнить это предложение, и солдаты, по его приказанию, проникли в церковь по крышам соседних домов, вырубили двери топорами, так как не могли достать ломов, и, таким образом, открыли путь в церковь епископу и его гостям. После этого епископ Шумлянский совершил литургию в присутствии народа и всех приглашенных лиц и принял Братскую церковь в свое управление. В тот же день он устроил торжество и раздал награды своим союзникам. Тем не менее он принужден был часто выслушивать терпеливо ругательства не только от черни, но и от многих лиц духовных».
     Еще меньше препятствий встретил Шумлянский в Каменецкой епархии благодаря тому, что Подолие находилось тогда в ненормальном положении, так как край этот переходил в то время из-под власти турок к Речи Посполитой. Вот интересные данные о мерах, употребляемых униатским духовенством в таких случаях: к нам дошли два рапорта униатского официала Корытынского о присоединении им к унии Збаражского православного монастыря и збаражских приходских церквей; он так описывает свои действия: явившись в Збараж в сопровождении надворной хоругви владельца местечка — Иосифа Потоцкого, и пригласив для содействия местного губернатора (управляющего) и монахов Бернардинского монастыря, он созвал из окрестностей и переписал всех приходских священников; заручившись их согласием на принятие унии, он утвердил их на приходах; о неявившихся же он говорит, что они не могли приехать по причине бедности, «другие же до сих пор упорно пребывают в схизме и не хотят признать над собой власти нашего архипастыря, напротив того, они возмущают крестьян, уговаривая их не принимать унии и выдавая оную за ересь. Я нашел нужным отложить сбор этой жатвы Господней до более удобного времени». Не осмеливаясь удаляться в окрестности, Корытынский принялся за дело тем ревностнее в самом местечке, где он чувствовал себя вполне безопасным под прикрытием губернатора и воен-/503/ного конвоя; он описал городские церкви, их имущество и документы и принял их во владение от имени униатского епископа. Настоятеля одной церкви он нашел вполне преданным унии; у другого священника, о. Игнатия, оказалась ставленная грамота от Луцкого православного епископа, и притом у него был помощник, старый православный священник, открытый противник унии, которого о. Игнатий держал при себе в угоду прихожанам и дозволял ему в своей церкви отправлять богослужение и совершать св. таинства. Корытынский приказал священнику переменить ставленную грамоту, викария же потребовал к себе для объяснений, «но он не только не пожелал стать передо мною на лице, но сел на коня и укрылся в лесу, как изменник». Официал запретил священнику, под опасением анафемы, принимать его впредь и допускать в церковь. Затем Корытынский приступил к более важному делу — к принятию в свое ведение православного Збаражского монастыря. Несколько раньше его приезда в монастыре произошло смятение: игумен Парфений Янковский по причине, не упомянутой в акте, подвергся взысканию со стороны православного Луцкого епископа Дионисия Жабокрицкого; последний поручил монахам Почаевского монастыря арестовать Янковского и содержать в своем монастыре в тюрьме. Но когда почаевские монахи приехали в Збараж и арестовали игумена, то за него заступился местный губернатор и освободил его с помощью жолнеров; игумен отправился искать покровительства к владельцу местечка Иосифу Потоцкому, который обещал защитить его под условием, что Янковский примет унию и приведет к ней как братью своего монастыря, так и его прихожан. Корытынский между тем медлил и поджидал исхода этой сделки; наконец, он получил известие, что она состоялась, и приступил к делу. Он начал с того, что опубликовал универсал Потоцкого к жителям Збаража, в котором он, в качестве владельца имения, предписывает им принять унию. Вот этот интересный документ: «Я, Иосиф Потоцкий, желаю здравия и всякого добра всем громадам волости моей Збаражской. Как мещанам, так равно жителям предместий и сел ведомо чиню, что, благодаря Господа, вся русская область приняла унию, т. е. единение с святой католической, римской церковью, о чем отец игумен уже извещал вас; но вы (хотя и не все, как мне доносят) повиноваться ему не хотите; потому отправляю к вам сей универсал мой и предписываю, чтобы вы ни в чем не перечили и повиновались бы вполне в делах церковных игумену монастыря вашего Збаражского; всякого же упорного и неповинующегося отцу игумену приговариваю сим к уплате штрафа в сто гривен и сверх того к тяжелому /504/ наказанию (телесному?); все это (несогласие?) пустой лишь вымысел; праздники, посты и обряды останутся у вас по-прежнему и никакой перемены ни в чем не будет; потому и вторично предписываю вам не смущать сомнением вашей совести. В удостоверение чего и выдаю сей универсал мой с приложением моей печати и за собственноручной подписью. 1700 года, августа 25. Иосиф Потоцкий, староста Галицкий».
     Вслед за универсалом явился в Збараж игумен Янковский; но, несмотря на обещание принять унию, данное им владельцу, возвратившись домой, он медлил и под разными предлогами старался затянуть дело; к нему явились прихожане «твердые схизматики» с горячими мольбами: «чтобы он не приставал к унии и их не увлекал за собой»; они брались выхлопотать ему прощение и от Жабокрицкого, и от владельца имения, лишь бы он твердо устоял в православии. С другой стороны, игумена окружили униатские священники, шляхтичи и бернардины и требовали отречения; сначала их убеждения не имели успеха; тогда официал переменил тон и осыпал его угрозами, местный же губернатор, в качестве представителя прав владельца, заявил готовность употребить в дело свою власть; игумен не устоял и согласился на требования униатов. Его заставили торжественно в церкви отречься от православия и присягнуть на унию, и, вслед за тем, официал принял монастырь в ведение своего епископа, обложил членов церковного братства штрафами за сопротивление унии, и уехал из Збаража, не оставив в городе ни одной православной церкви, ни одного православного священника. Строго православные жители должны были или остаться без богослужения и церковных треб, или отправляться в униатские церкви. Официально Збаражская волость была причислена к числу местностей, добровольно и единогласно принявших унию.
     В то время, когда уния распространялась всеми вышеуказанными мерами, противодействие со стороны православных не могло проявиться в виде систематической оппозиции, как вследствие того, что новый план действий униатов и католиков скрывался под завесой тайны и умышленной неясности положения, так и потому, что привилегированное сословие перешло в ряды противников и обязанность защиты православия выпала на долю сословий, или вполне бесправных, или крайне стесненных в правах своих тем порядком общественного строя, который водворился в Речи Посполитой. Немедленно после 1680 года церковные братства пытаются стать опять во главе оппозиции, но теперь они не находят точки опоры ни в дворянстве, ни в козачеетве, как это слу-/505/чилось прежде, в начале XVII столетия. На съезде представителей ставропигиальных братств и православного духовенства, состоявшемся в августе 1680 года в Новом Дворе, обсуждались средства для противодействия унии, но присутствовавшие не могли остановить внимания ни на одной мере, сколько-нибудь действительной, они повторили обязательство стоять за православие, но не находили средств для того, чтобы обобщить свою борьбу и указать успешные для нее приемы. Постановлено было пользоваться соборами и съездами, предполагавшимися по плану Шумлянского, и предъявлять на них свои права и обеспечивавшие свободу богослужения привилегии, а также стараться при выборе депутатов на сеймы включать в их инструкции статьи, направленные к защите православия; но обе эти меры оказались неисполнимыми: правительство удержалось от созывания съездов, количество же православных дворян было до того ничтожно, что голос их на сеймиках не имел почти никакого значения; последнее обстоятельство сознавали сами православные на съезде в Новом Дворе; обсуждая возможность действовать посредством влияния на инструкции депутатам, они решили, что следует попытаться снискать влияние на сеймиках посредством подкупа шляхтичей, «не жалея на этот предмет издержек». Но и этот исход оказался невозможным, так как братства и их члены не располагали достаточными средствами для того, чтобы соблазнить большинство шляхтичей, съезжавшихся на сеймики.
     Таким образом, сопротивление унии должно было принять исключительно пассивный характер, раздробиться на бесконечное число единичных случаев и уповать исключительно на стойкость и непреклонность духовных лиц и отдельных приходов, которые на свой страх должны были выдерживать в каждой местности натиск ревнителей унии, опиравшихся на административную поддержку и на буйный нрав шляхты. Факты такие мы действительно встречаем в актах того времени, несмотря на то тяжелое положение, в котором находились православные духовные, мещане и крестьяне. Так, мы видим, что прихожане продолжают везде, где представлялась возможность, пользоваться старинным правом выбора приходского священника и стараются направлять выбор так, чтобы избегать лиц, склонных к унии. Если крестьянам удавалось снискать по какому-нибудь поводу согласие помещика, то они немедленно низлагали священника-униата, «поганскую виру», отнимали у него церковные ключи, уничтожали униатский антиминс и вручали приход своему избраннику. Иногда крестьянам удавалось умилостивить помещика подарком, иногда запугать опас-/506/ностью взрыва своего негодования, в других случаях они пользовались его ссорами с соседями и всегда не упускали малейшей возможности обеспечить свои церковные интересы, отстоять, хотя на время, свою церковь от вторжения униатов и католиков. Так, например, после объявления о присоединении Подолия к унии — католические ксендзы стали разъезжать по селам и пытались служить католическую мессу в сельских церквях, но они должны были отказаться от своей попытки: крестьяне отнимали и прятали ключи от церквей и, в случае насилия, угрожали убивать ксендзов. В овручском Полесьи околичные шляхтичи, ревностно стоявшие за православие, зорко следили за поведением духовенства в своей местности и при малейшей наклонности к унии старались выжить сомнительное лицо и заменить его более благонадежным. В городах православные мещане старались поддерживать чистоту веры в своих согражданах, переходивших в унию, и нередко их увещевания кончались судебным против них иском и навлекали на них ответственность.
     Но все эти попытки, направленные к противодействию, имели характер случайный и представлялись в виде отдельных бессвязных явлений; объединиться они могли только при содействии церковной иерархии, которая руководила бы ими и сводила уединенные усилия к общей программе действий; между тем, правительство, ограничившее только пятью число православных епархий, успело передать эти епархии тайным или явным униатам. Православные сознали необходимость отстоять вакантные или возвратить потерянные епископские кафедры, и за обладание ими вступили еще раз в легальную борьбу с правительством. В конце XVII и начале XVIII века борьба эта происходила за две последние епархии, которые православные надеялись сохранить — Луцкую и Белорусскую. После смерти Афанасия Шумлянского, выдававшего себя за православного, но в действительности принявшего унию, православное духовенство и дворяне Луцкой епархии решились избрать на его место нового епископа. В 1695 году, съехавшись по старинному обычаю, они приступили к выборам; избран был единогласно Луцким православным епископом писарь городской луцкий Дмитрий Жабокрицкий (принявший при рукоположении имя Дионисия), известный еще прежде своей ревностью к православию, начитанностью и ученостью. Тяжело было положение этого нового епископа: выдерживая упорную борьбу с униатами, испытывая беспрестанные притеснения От дворян, Жабокрицкий не находил поддержки в православной киевской иерархии, усмотревшей несоблюдение при его выборе канонически установленных правил и отказавшейся рукополагать /507/ его в епископы на том основании, что он был женат на вдове. Семь лет Жабокрицкий пытался устоять на своем посту, несмотря на непреодолимые препятствия, пока, наконец, энергия его не истощилась и он, уступая внушениям короля, принял унию. Немедленно после избрания Жабокрицкого король Иоанн III вошел с ним в сношения, надеясь склонить его милостью к содействию видам правительства; он утвердил Дионисия грамотой в должности Луцкого епископа и в частном письме поздравил его с принятием новой должности; король выражал свою радость по этому поводу и намекал, что он не сомневается в том, что с переменой звания Жабокрицкий будет, как прежде, ревностно поддерживать виды правительства. Милостивым расположением короля Жабокрицкий решился воспользоваться для того, чтобы возвратить православные церкви и монастыри, отданные униатам. Он просил у короля диплома на должность Овруцкого архимандрита, поставляя на вид, что занимавший ее униат Домарадзкий не дворянин по происхождению и потому, согласно законам Речи Посполитой, он не имеет права занимать высшие церковные должности; вместе с тем он требо-, вал возврата Госского монастыря и принадлежавших ему имений, захваченных Иосифом Шумлянским в силу выпрошенной им королевской грамоты. Дела эти были решены вступившим на польский престол новым королем. Август II, продолжая в деле унии политику своего предшественника и рассчитывая задобрить Жабокрицкого и склонить его милостью к унии, удовлетворил обе его просьбы; но, впоследствии, Жабокрицкий, решительно отклонив предложение насчет унии, не только не присоединился к торжественному ее принятию в 1703 г. Иосифом Шумлянским и его сообщниками, но вошел в сношения с русским резидентом Судейкиным и искал через него покровительства России для православной церкви; тогда король, уступая давлению общественного мнения и понуждаемый советами сенаторов, принял жалобы от Домарадзкого и Шумлянского и потребовал в задворный суд Жабокрицкого к ответу за то, что он обманул короля и, будто злоупотребив его доверием, выпросил грамоты на такие монастыри, которые раньше уже были пожалованы покойным королем другим лицам. Вместе с тем, король, понимая шаткое положение Жабокрицкого в отношении к православной иерархии, решился убедить его в невозможности оставаться православным епископом помимо желания киевского духовенства. Побуждаемый этим расчетом или, может быть, относясь действительно равнодушно к интересам католицизма, принятого только формально им самим, Август II употребил все зависевшие от него средства, чтобы доказать, /508/ что препятствия, встреченные Жабокрицким, нисколько от него не зависят. Так, он выдал грамоту Жабокрицкому, которой предоставлял ему верховное управление православными церквями и монастырями, находившимися в королевских имениях, в воеводствах: Киевском, Волынском и Брацлавском; вместе с тем, Август II дважды сносился с Петром I (1698 и 1701), прося его исходатайствовать дозволение патриарха на посвящение Жабокрицкого в Киеве епископом в Луцкую епархию. Но представления короля не имели успеха и остались без последствий; раньше еще сам Жабокрицкий испробовал все средства для того, чтобы добиться посвящения. Он в течение нескольких лет испрашивал его у Киевского митрополита, вследствие чего по его делу велась оживленная переписка: киевское духовенство сознавало все достоинства Жабокрицкого и сочувствовало его назначению, но не осмеливалось утвердить его без разрешения Московского патриарха — тот, в свою очередь, несмотря на грамоту, полученную от имени царей (Иоанна и Петра), и на просьбы Киевского митрополита, гетмана Мазепы и самого Жабокрицкого, не решился нарушить канонического постановления и предоставил дело на решение Константинопольского патриарха; сношения с последним затянулись и не привели ни к какому результату, а между тем Шумлянский торжествовал победу, упрекал Жабокрицкого в самозванстве, в нарушении канонических правил, подрывал его авторитет, грозил ему анафемой и употреблял все усилия для того, -чтобы разрушить православную Луцкую епархию. Согласно с его внушениями дворяне, владевшие имениями в Луцкой епархии, запретили приходским священникам, жившим в их селах, повиноваться нареченному епископу. Жабокрицкий, в крайности, обратился за посвящением к Сочавскому епископу в Молдавию, но оказалось, что последний признал над собой еще раньше власть Шумлянского и потому уклонился от предложения Жабокрицкого; наконец, после долгих поисков, нареченный Луцкий владыка отыскал православного пастыря, который согласился рукоположить его в епископы — это был Иосиф Стойка, епископ Мармарошский, блюститель митрополии Белградской, Семиградской и Угорской, но посвящения этого не признали действительным ни униаты, ни православные.
     Таким образом, Жабокрицкий, не находя поддержки там, где он мог на нее более всего рассчитывать, потерял надежду устоять против воздвигнутых отовсюду препятствий и принял унию в 1702 году. Торжество поборников унии было полное; сломив стойкость того лица, на которое возложены были последние надежды православных, они спешили вос-/509/пользоваться победой; паны издали целый ряд универсалов к священникам, мещанам и крестьянам, жившим в их имениях, предписывая им повиноваться тому епископу, которого власть они считали за несколько лет раньше незаконной и противной канонам церкви. Вопрос о женитьбе Жабокрицкого, столь громко выдвинутый Шумлянским и его соучастниками, теперь стушевался и будто никогда не существовал. Наконец, король вознаградил Жабокрицкого значительным расширением его власти; он издал универсал, по которому
     ’предоставлял в его ведение все церкви и монастыри, находившиеся в королевских имениях на пространстве целой Речи Посполитой. Впоследствии, после смерти Шумлянского, униатская иерархия передала в управление Жабокрицкому униатские церкви и имения униатских митрополитов, находившиеся в Киевском воеводстве, где униаты не успели пока основать отдельной епархии; власть Жабокрицкого в этой области была водворена приказом военной власти — универсалом гетмана Сенявского.
     Между тем как значение Жабокрицкого возрастало таким образом в униатской церкви, православные, возлагавшие при выборе его в епископы столько надежд на его стойкость и преданность восточной церкви, сильно были поражены его переходом в унию; недовольство их готово было проявиться при первой возможности, возможность же вскоре представилась: вследствие союза России с Польшей, заключенного против Карла XII, русские войска заняли в 1704 году многие области Речи Посполитой, в том числе Волынь и Киевское воеводство; с появлением их православные жители этих провинций почувствовали временное облегчение от гонений со стороны униатов и дворян-католиков, тем более, что Петр Великий не скрывал негодования, возбужденного в нем религиозным прозелитизмом униатов. Дворяне православные, опираясь на присутствие союзных войск, стали смелее противодействовать униатам; при этом, конечно, явилось желание наказать отступников от православия, и первые удары посыпались на Жабокрицкого, который был вдвойне ненавистен православным: как представитель униатской иерархии в Южной Руси и как человек, злоупотребивший доверием православных, вручивших ему по выбору самый важный пост для защиты преследуемой церкви. Чувствуя неловкость своего положения, Жабокрицкий принял меры Для личной безопасности: он увез церковные вещи, принадлежавшие Луцкому собору, и более ценные вещи из собственного имущества в отдаленное село Жеревцы, находившееся в глуши, в Овруцком повете, сам же уехал за границу, в Венгрию, намереваясь там переждать неблагоприят-/510/ные для него обстоятельства. Предосторожности эти, однако, оказались недействительными; в 1706 году отряд своевольных жолнеров, по наущению и с помощью православных дворян Немиричей, ворвался в Жеревцы и ограбил имущество, оставленное Жабокрицким, затем православные дворяне запретили приходским священникам своих сел повиноваться его власти и обратились прямо к русским начальникам с жалобой на отпавшего от церкви епископа и с просьбой избавить от него епархию. Во главе предъявивших эту просьбу находились ближайшие родственники Жабокрицкого: его пасынок — Николай Гулевич и племянник — Юрий Жабокрицкий; русские власти, не желая от своего имени распоряжаться в союзном государстве, отказались от прямого участия в деле и предложили жалобщикам самим арестовать епископа. Случай к этому вскоре представился, Дионисий Жабокрицкий не мог дождаться выхода русских войск и в 1708 году возвратился из Венгрии в свою епархию, «для приведения в порядок управления епископскими имениями, а также для рукоположения новых священников». Немедленно после его приезда в Луцк туда же явились Гулевич и Юрий Жабокрицкий с отрядом вооруженных слуг, они заняли Луцкий замок, не имевший в то время гарнизона, и окружили находившийся в нем епископский дом. Они разогнали прислугу и униатских священников, окружавших епископа, арестовали его самого, захватили его переписку и приказали укладывать вещи в экипажи, объявляя, что они имеют приказ увезти его из Луцка. Обнажив сабли, Гулевич и Юрий Жабокрицкий приказали Дионисию собираться в путь. «Одевайся, предатель, — говорили они, — не быть тебе более владыкой в Луцке, мы тебя свезем туда, куда нам приказано; там тебя возведут в сан архиепископа Сибири; мы перевяжем твоих друзей и сподручников и доставим вместе с тобой!» Потом, обратившись к своим слугам, они прибавили: «Обращайте особенное внимание на его предательскую переписку; она обнаружит его козни против нашего монарха — пусть палач ее сожжет публично». Между тем, пока в замке распоряжались укладкой в экипажи вещей епископа, время уходило; прислуга и священники униатские разбежались по городу с криком и воззваниями о помощи; ударили в набат в колокола; проживавшие в Луцке шляхтичи-католики, причты униатских церквей, жолнеры побежали к замку. Немногочисленная свита Гулевича и Юрия Жабокрицкого оказалась, в свою очередь, заключенной в осаде, и предводители должны были вступить в переговоры с осаждавшими. Дело порешили тем, что первые выехали из Луцкого замка, отказавшись арестовать епископа; впрочем, удаляясь, они /511/ заявили угрозу: «Теперь вы нам помешали арестовать владыку, но помните, что вы за это поплатитесь — ваши монастыри, ваши церкви униатские — и все вы, шляхтичи, лично подвергнетесь наказанию за оказанное нам сопротивление». Освободившись, таким образом, от опасности, Жабокрицкий немедленно укрылся в лагерь гетмана Сенявского; между тем его противники заняли епископские имения, захватили его документы и секвестровали имущество. Напрасно Жабокрицкий искал защиты у польских властей и выхлопотал себе охранные листы от короля и от волынских дворян, съехавшихся на сеймик; исполнительная власть была всегда ничтожна в Речи Посполитой, а в то смутное военное время совершенно не существовала; потому противники епископа не только не успокоились вследствие предъявления им охранных листов, но в начале следующего года они успели захватить епископа и передать его в распоряжение русским властям; он был немедленно отправлен в ссылку, где вскоре и скончался. После удаления Жабокрицкого православные дворяне Волынского и Киевского воеводств решились еще раз возобновить избрание епископа и хотя на этот раз выбор их был удачнее, тем не менее он не достиг главной цели — удержать за православными Луцкую епископскую кафедру. Новоизбранный епископ был Кирилл Шумлянский, сын бывшего Луцкого епископа, тайного униата — Афанасия Шумлянского и племянник Львовского униатского епископа Иосифа. Увлеченный семейными преданиями и примером отца и дяди, Кирилл Шумлянский сам, как кажется, принял было унию, по крайней мере мы встречаем в актах свидетельство о том, что в 1703 году он занимал должность генерального официала при униатском Каменец-Подольском епископе, которым был в то время его дядя Иосиф Шумлянский. Положение, занимаемое как им лично, так и его семейством в иерархии униатской церкви, обратило на него внимание правительства; получив ложное известие о смерти Жабокрицкого, король немедленно выдал грамоту, предоставлявшую Кириллу Шумлянскому должность нареченного Луцкого епископа и горячо рекомендовавшую его как униатскому митрополиту — Винницкому, так и дворянам волынским. Казалось, что правительство не могло найти лица более склонного поддерживать его виды относительно унии, и что с принятием им должности Луцкая епархия окончательно утвердится за униатами. Православные волынские и киевские дворяне на съезде в Луцке 16 июня 1710 года торжественно выбрали кандидата, предложенного королем и рекомендованного униатским митрополитом, по-видимому они отказывались таким образом от дальнейшей борьбы и давали /512/ косвенным образом согласие на унию. Недоразумение это скоро, впрочем, разъяснилось: немедленно после выбора Кирилл Шумлянский отправился для рукоположения не во Львов к Винницкому, а в Киев — к православному митрополиту. Мы не имеем свидетельств, по которым можно было бы объяснить эту неожиданную перемену в поведении Шумлянского; не знаем, была ли она следствием раскаяния, возбужденного переговорами с православными дворянами, съехавшимися на выборы в Луцк, или Шумлянского устрашил пример участи, постигшей Жабокрицкого, или, может быть, прежде он присоединился к унии только наружно, пользуясь неясностью отношений, созданной умышленно его дядей; во всяком случае шаг этот был с его стороны решительным объявлением войны униатам. Возвратившись из Киева в свою епархию, Шумлянский принялся за устройство имущества, принадлежавшего его кафедре, и стал отнимать села, принадлежавшие прежде православному духовенству и захваченные шляхтичами, — но деятельность его была скоро остановлена. Ни правительство, ни дворяне-католики не были намерены оставить в покое нового епископа; раздраженные неудачей своего расчета, они решились употребить в дело насилие. В октябре 1711 года король издал грозный универсал к дворянам и духовенству Волынского воеводства, в котором он, упрекая Шумлянского в государственной измене, запрещал, под опасением уголовных наказаний, признавать его Луцким епископом или повиноваться ему в делах духовных. Вслед за тем сеймик Волынского воеводства, соглашаясь вполне с предложением короля, определил: считать выбор Кирилла Шумлянского недействительным, отобрать у него акт его избрания и передать Луцкую епархию в управление Холмскому униатскому епископу. За этим постановлением последовал целый ряд крутых мер, пущенных в ход озлобленными дворянами; имущество епископа было секвестровано или разграблено, ему самому угрожали арестом и ссылкой; не ожидая такого исхода дела, Шумлянский бежал поспешно в Киев и обратился с жалобой к Петру I через посредничество канцлера Головкина. Император протестовал против его изгнания в энергической ноте на имя короля, но последний отмолчался, и Кирилл Шумлянский не появлялся более в пределах своей епархии; взамен за нее он получил по назначению русского правительства епархию Переяславскую, управляя которой он скончался в 1726 г., удержав, впрочем, до смерти титул епископа Луцкого и Острожского, и стараясь, по мере возможности, хотя издали, поддерживать и укреплять православие, гонимое в пределах Речи Посполитой. Луцкая епархия перешла, таким образом, /513/ но власть униатов, в которой и оставалась до самого падения Польши.
     Таким образом, в пределах Речи Посполитой оставалась одна только православная епархия — Белорусская. В то время, когда за Луцкую епархию происходила вышеуказанная борьба, в белорусские епископы выбран был человек предприимчивый и стойкий — притом по происхождению и общественному своему положению более других гарантированный от невзгод, тяготевших над православным духовенством в Речи Посполитой — это был князь Сильвестр Святополк Четвертинский. Род князей Четвертинских был древнейший из княжеских родов Великого княжества Литовского; он, по фамильным преданиям, вел начало своего происхождения от Владимира Святого. В конце XVII и начале XVIII века это был единственный княжеский род в Южной Руси, которого хотя одна ветвь пребывала верной православию. За все время борьбы с унией князья Четвертинские принимали в ней деятельное участие: они основывали православные монастыри, поступали членами в церковные братства, подписывали протесты против насильного введения унии, ездили по этому поводу, в качестве депутатов от православного дворянства, предъявлять протесты королю и т. п. В конце XVII столетия один представитель рода — князь Гедеон, выбран был Луцким епископом и впоследствии Киевским митрополитом. В начале XVIII столетия представителями православной отрасли рода Четвертинских были князья Гавриил и Сильвестр, последний принял монашеский сан и занимал должность игумена в монастыре, основанном его предками в местечке Старой Четвертне; еще до своего избрания в епископы Сильвестр Четвертинский должен был выдержать не одну борьбу с ревнителями унии; до нас дошли актовые свидетельства о тех усилиях, какие предпринимали оба брата для того, чтобы отстоять православные монастыри — мужеский и женский, находившиеся в Старой Четвертне; местечко это с течением времени вышло из владения князей Четвертинских, оставивших за собой только право патроната над монастырями (jus collationis). Несмотря на это право, владелец Четвертни, шляхтич Гораин, решился перевести оба монастыря в унию; начал с женского и успел в своем предприятии; тогда князь Сильвестр Четвертинский, основываясь на своем праве, удалил из монастыря униатских монахинь и поселил в нем православную инокиню — Агафию Масальскую, поручив ей составить новую общину; узнав об этом распоряжении, Гораин ворвался в монастырь с толпой слуг и крестьян, и, когда Масальская убежала в мужеский монастырь, он последовал туда за ней; окружив монастырь, /514/ он приказал выломать двери, затем, избив до полусмерти наместника, Феодосия Стояновского, он приказал схватить Масальскую и увел ее в свой двор; здесь жена Гораина приказала ее жестоко высечь, и, раздев донага, выгнать на дорогу в поле; князь Сильвестр Четвертинский должен был перевести ее в другой монастырь, Гораин же, оправдывая свой поступок, оклеветал его в преступной связи с несчастной монахиней. Затем, пользуясь удалением Сильвестра Четвертинского в Белоруссию, Гораин разогнал братью из мужеского Четвертинского монастыря и поселил в нем приходского униатского священника; напрасно два раза оба князья Четвертинские отнимали монастырь и старались восстановить в нем общежитие; пользуясь окончательным отъездом Сильвестра в его епархию, Гораин добился осуществления своего намерения.
     Таким образом, принявши должность епископа единственной, остававшейся еще православной, епархии, князь Сильвестр Четвертинский знал по опыту, с какими трудностями предстояло ему бороться; чем более дорожил он своим постом, тем более чувствовал необходимость сосредоточить для борьбы все силы православных и организовать защиту. Очевидно, при этом роль организатора должна была принадлежать ему, как единственному иерарху православной церкви, оставшемуся в пределах Речи Посполитой. Конечно, для этого необходимо было, чтобы духовенство и миряне других православных епархий, остававшихся теперь без пастырей, признали над собой власть Белорусского епископа или, по крайней мере, подчинились его руководству. Но последнее условие не было исполнено и препятствия возникли с той именно стороны, откуда менее всего следовало ожидать их. Белорусский епископ, желая расширить, по мере возможности, границы своей епархии, заявил желание присоединить к ней православные церкви и монастыри бывшей Туровской епархии, находившиеся в обширной территории долины Припяти, в нынешней Минской губернии, но духовенство этой области, отделявшей Белорусскую епархию от упраздненных епархий Южной Руси, не пожелало признать над собой его власти; еще в начале XVII столетия, после того, как православное Туровское епископство захвачено было униатами, православные жители епархии управлялись без епископа, они признавали над собой в церковных делах авторитет Слуцкого архимандрита, который, в случае нужды, сносился прямо с Киевским митрополитом; отношения эти установились мало-помалу в силу обычая и, наконец, в исходе XVII столетия митрополит Гедеон Четвертинский присоединил Туровскую епархию окончательно к составленной им особой митрополичьей епархии; но так как сношения киевских митрополитов с этой частью подведомственной им /515/ территории были сильно затруднены польскими законами, запрещавшими православным переезжать границу Речи Посполитой, то митрополиты обыкновенно выдавали слуцким архимандритам грамоты, которыми поручали им, в качестве наместников, церковное управление в бывшей Туровской епархии. Когда, прибыв после избрания в Белорусские епископы, князь Сильвестр Четвертинский явился в 1707 году для посвящения в Киев, то митрополит включил в обет, подписанный им при совершении обряда, обязительство не распространять своей власти за пределы Белорусской епархии. Но исполнение этой части обета оказалось на деле невозможным; отправляясь из Киева в Могилев, Сильвестр Четвертинский остановился по дороге в Слуцке, здесь он застал разногласие в среде православного духовенства; часть духовных лиц, опасаясь грозы от униатов и католиков и не находя возможности опираться на власть Киевского митрополита, сношения с которым были неудобны и небезопасны, изъявила желание признать над собой власть Белорусского епископа; другие члены духовенства, и во главе их архимандрит Иоасаф Лапицкий, сопротивлялись этому желанию, стояли за подчинение митрополиту; спор оживлялся все более и более и увлек раздражительного по натуре епископа, сознававшего притом всю необходимость и пользу для православия, вытекавшую из расширения пределов его епархии. Вскоре препирательство вызвало фактическую борьбу: Белорусский епископ стал рукополагать священников и раздавать духовные должности в Слуцке; архимандрит, а вслед за ним и митрополит, протестовали в окружных грамотах, объявляли распоряжения Сильвестра недействительными и предали анафеме духовных, признавших над собой его власть. Четвертинский ответил тем же и низложил Иоасафа Лапицкого, назначив другое лицо на его место Слуцким архимандритом; ни та, ни другая сторона не хотела уступать; взаимные жалобы, протесты, пререкайия, отлучение подчиненных духовных лиц от церкви и лишение их священнического сана и духовных должностей посыпались с обеих сторон. Белорусский епископ принялся исполнять свои решения силой, митрополит принес жалобу русскому посланнику в Варшаве, архимандрит же Лапицкий искал защиты у владельца Слуцка — князя Нейбурского и у его управляющих-шляхтичей; последние приняли горячо сторону митрополита с целью поддержать анархию в православной иерархии и ослабить власть единственного православного епископа в Речи Посполитой; они стали также силой изгонять ставленников Сильвестра и поддерживать архимандрита. Спор затянулся на целые 20 лет и поверг в смятение и безначалие ту часть Руси, где православие было относительно менее подавлено; он прекратился только тогда, когда обе спорившие стороны /516/ увидели, что препирательство их обратилось в пользу общих врагов и когда униаты и католики насильно завладели почти всеми монастырями и церквями в спорной области.
     Между тем, действительно враги православия настойчиво проводили свое дело насильного обращения В унию; разрушив православную иерархию, они отложили в сторону осторожность, рекомендованную им вначале Иосифом Шумлянским, и решились употребить в дело силу для того, чтобы решительно покончить спорный религиозный вопрос. В 1720 году униатский митрополит Лев Кишка созвал собор в Замостье, на котором уния провозглашена была торжественно единственной законной церковью греческого обряда в Речи Посполитой; все захваченные униатами епископства объявлены были добровольно принявшими унию и навсегда к ней присоединенными; далее решено было приступить законным порядком к обращению в унию всех оставшихся еще незанятыми православных церквей и монастырей; постановления этого собора, утвержденные папой Бенедиктом XIII и опубликованные конгрегацией De propaganda fide, усилили рвение шляхетского общества в пользу унии: то преследование православия, которое, несмотря на жестокие приемы, носило до того времени характер личного произвола и проявлялось спорадически, с большей или меньшей энергией, смотря по личному характеру того или другого пана, теперь представляет общее повсеместное явление; шляхтичи, католическое духовенство, униатские священники, власти и частные люди спешат отличиться друг перед другом; этот своеобразный крестовый поход, совершаемый под благословением папы и под знамением унии, был весьма удобен для шляхтичей, стяжавших себе душевное спасение путем насилия над совершенно безоружными, представлявшими одно лишь пассивное сопротивление, духовными и крестьянами; до какой степени фанатизм разжигал страсти, насколько действовавшие во имя его люди способны были забыть всякие правила религиозной и человеческой нравственности, о том свидетельствуют целые сотни и тысячи документов того времени; укажем только, во избежание повторений, несколько фактов более рельефных; в течение одиннадцати лет, с 1732 до 1743 года, по известиям, собранным русским резидентом в Варшаве Голембевским, паны и униаты «заехали» на унию 128 монастырей и церквей православных в одной только епархии Белорусской и смежной с ней Туровской; «заезд» этот состоял в том, что нежданно появлялся в монастыре помещик или духовный католический или униатский в сопровождении толпы вооруженных слуг; без всяких предварительных разговоров он побоями разгонял иноков и, «очистив» таким образом монастырь, передавал его во владение униатского епископа; то же происходило и с сельскими при-/517/ходскими церквями, только здесь помещики менее стеснялись, чувствуя себя вправе распоряжаться церковью и приходом как своей собственностью; там же, где встречалось хотя бы малейшее сопротивление, ярость шляхтичей не знала пределов; вот в каких выражениях описывает русский резидент Голембевский в официальном письме к польскому примасу их образ действий в подобных случаях: «Забывши страх Божий, они врываются верхом в церкви, стреляют в алтари и в иконы, рвут их, ломают кресты; на духовных и мирян они нападают в церквях и до смерти убивают их; они выбрасывают монахов из монастырей, а в девичьих монастырях, для посмешища, раздевают монахинь донага и в таком виде изгоняют их; имущество и доходы монастырские отымают; церкви разрушают: бьют в них окна и ломают крыши, остальное же грозят предать пламени; изображения Спасителя они попирают ногами, режут и прокалывают ножами, бросают и таскают по улицам, приговаривая богохульные речи: «Схизматический Боже! Неужели ты не постоишь за свою обиду»; и т. п.
     Вот несколько частных случаев, подтвердивших всю истину этой отвратительной картины: в 1732 году разбиралось дело по поводу жалоб, принесенных жителями местечка Копыля и его окрестностей на католического приходского копыльского священника Иоанна Пенского; из показаний свидетелей видно, насколько ревнители унии не стеснялись в выборе средств для распространения ее: Пенский принуждал побоями православных жителей принимать унию, основываясь на том положении, что предки их были униаты (доказательство крайне растяжимое, так как униаты доказывали, что уния была господствующим вероисповеданием в Литовской Руси со времени Флорентинского собора); не повинующихся ему он травил собаками, приказывал отпускать им по 150 палочных ударов и т. д. Он принуждал родителей носить детей ко св. крещению в костел, запрещал священникам напутствовать умирающих и хоронить мертвых, вязал их и бил в случае, если они отправляли крестные ходы, и т. д. Когда умер один крестьянин от побоев, нанесенных ему ксендзом, то он не допустил священника в дом отпевать покойника и заставил совершать обряд на улице; после смерти другого жителя Копыля, ксендз, утверждая, что родители покойника были униаты, и что православный священник напутствовал его незаконно, приказал внести тело в комору и запер его под замок; когда явились православные священники в сопровождении цеховых братчиков для совершения похоронного обряда, они должны были разломать замок; узнавши об этом, Пенский приказал натаскать бревен на гору, у подошвы которой проходила единственная улица, по которой должна была проходить похоронная про-/518/цессия, и объявил что он ее раздавит, скатывая вниз брусья, у которых он и поместился с заряженным ружьем. Чтобы избежать опасности, покойника должны были нести через трясину, проходя по пояс в болоте. Другой католический священник — Фома Еленский, принялся водворять унию в Петрыковской волости; руководимый его советами управляющий имением, шляхтич Гребницкий, стал систематически проводить дело «добровольного» принятия унии; он потребовал от всех православных священников предъявления документов, на основании которых они занимали приходы; когда же священники предъявили ставленные грамоты, выданные им от Слуцкого архимандрита, то Гребницкий объявил их недействительными, поносил ругательствами всю православную иерархию и, в заключение, объявил, что он не признает ее и что впредь священники будут зависеть в церковных делах исключительно от суда экономии; на следующий же день он потребовал в присутствие этого суда, составленного из него самого и ксендза Еленского, шестидесятилетнего старика, приходского священника села Ляскович, о. Прохора Забытневича; обвинив последнего голословно в обращении в православие 20 человек униатов, не дозволив ему ни объясниться, ни привести свидетелей, не выслушав даже ответа, он тут же приговорил священника к наказанию, которое должно было состоять в следующем: священник должен был, взамен за мнимых униатов, отчислить из своего прихода 20 человек в унию; притом священнику в течение года запрещалось исполнять требы и входить в церковь; сверх того, он должен был 6 недель сидеть в экономической тюрьме, вместе с заключенными в ней за разные преступления евреями, и в течение этого времени его трижды в день под стражей выводили в костел, где подвергали бичеванию «дисциплинами». Приговор управляющего был немедленно приведен в исполнение; когда на другой день явилась к Гребницкому депутация, состоявшая из православных священников и почетных мещан, просить помилования о. Прохора, то управляющий прогнал ее от порога с ругательствами, приказал переловить ее членов, отвести в костел и подвергнуть там разным унизительным наказаниям. Вслед за тем Гребницкий распределил жителей управляемого им имения на приходы, причем большее число церквей и сел отписал в унию и зазвал в них на приходы униатских священников; когда крестьяне отказались ходить к новым пастырям, то последовала всеобщая экзекуция: «Слуги и челядинцы из экономии и костела ходили толпой по селам; они невинных людей били и истязали без милосердия, и, наконец, всех поголовно с женами и детьми погнали в Петрыковский замок, наставляя их в /519/ вере веревками, палками и розгами; они вогнали несчастную толпу в Петрыковский костел, где принуждали их богохульствовать и плевать на их веру греко-русскую». Оставшимся еще в имении православным священникам управляющий запретил принимать в церковь крестьян из отчисленных в унию сел, или являться для исполнения треб в эти села, «под опасением потери здоровья и жизни». В села эти наехали униатские священники с командами, данными из замка; они гнали насильно крестьян в церкви и заставляли их присягать на унию, в случае отказа они тут же их истязали собственноручно; один из них, Григорий Яроцкий, понуждал прихожан к присяге ударами толстой восковой свечи, которую он в запальчивости схватил из алтаря. Крестьяне, отказываясь от принятия унии, несмотря на все эти насилия, были лишены церковных треб, умирали без напутствия, оставались невенчанными, хоронили мертвых без церковных обрядов и т. п.
     Подобные сцены происходили повсеместно в Литве и Южной Руси с различными видоизменениями, смотря по личному нраву и изобретательности пана или ксендза. В то же время, в тех местностях, где гонение православных достигало вышеуказанных размеров, широкие льготы и всевозможные поощрения предоставлены были униатскому духовенству: военные власти заботились о том, чтобы оградить их от насилия со стороны жолнеров; король выдавал грамоты, обеспечивающие униатам в некоторых местностях исключительное право школьного, преподавания, устраивал и снабжал имениями униатские семинарии и т. д. Помещики основывали на свой счет униатские монастыри и церкви, снабжали их землями, угодиями и доходами, иногда в довольно значительных размерах; так, киевский воевода Салезий Потоцкий основал в своих огромных имениях: Уманщине и Брагиловщине — более ста униатских, церквей, снабдив каждую из них усадьбой для священника, пахотной землей в размере 30 дней и сенокосами в размере 10 дней, под непременным условием, чтобы церкви эти зависели от униатского митрополита. После смерти приходского священника владельцы выдавали новому священнику презенту (разрешение занять приход в имении) только в таком случае, если он был униат, или если изъявлял готовность принять унию, и условие это включали в презенту 1. 
     
     
      1 Право выдавать презенты священникам для занятия ими прихода принадлежало помещикам и старостам в еилу сеймовой конституции 1647 года (Volumina legum. T. IV. S. 59). 
     
     
     Униатская иерархия, со своей стороны, преследуя православное духовенство, возводила на отдельные лица вымышленные обвинения в несоблюдении канонических правил, упрекала их в /520/ рукоположении духовными лицами, не имевшими на то, по ее мнению, надлежащего права, и т. п., и, между тем, в каждом отдельном случае готова была устранить вопрос о канонических правилах, если упрекаемое лицо соглашалось принять унию. Один пример такого образа действий мы видели в деле епископа Жабокрицкого, другой, не менее характеристический, встречаем в деле Овруцкого протоиерея Симеона Комара; этот духовный лишен был иерейского сана Львовским униатским епископом под предлогом двоеженства, но когда он изъявил «смирение и покаяние», по словам епископской грамоты, т. е. когда изъявил согласие на принятие унии, немедленно двоеженство было предано забвению, и он получил разрешение священнодействовать.
     Все исчисленные приемы, посредством которых польское правительство и общество старались водворить унию в русских областях Речи Посполитой в продолжение 70 лет, должны были, по-видимому, увенчаться успехом и привести к полному уничтожению православия в границах Польского государства; церковная иерархия была совершенно упразднена, особенно после того, как в 1772 году последняя православная епархия — Белорусская, была присоединена к России; монастыри православные были насильно обращены в унию; сельское духовенство, вполне зависимое от помещиков, стесненное необходимостью выпрашивать или покупать у них презенты, преследуемое со свирепым ожесточением униатскими и католическими ксендзами, более или менее искренно принимало унию, или скиталось в бездомном, бедственном, сопряженном с бесчисленными опасностями и оскорблениями, положении; городские церковные братства были или обращены в унию посредством насилия, подкупа и других внушений, или рассеялись и были закрыты, униатское же духовенство спешило образовать вместо них новые, униатские братства; поддержка православия извне была затруднена вышеприведенными законоположениями, запрещавшими православным переходить границу Речи Посполитой, и духовные лица, пытавшиеся, несмотря на строгий запрет, проникнуть в Речь Посполитую из Киева или Переяславля, подвергались страшным истязаниям и оскорблениям не только от старост и пограничных властей, но еще в большей степени от помещиков, которые пользовались полной административной властью в своих селах на основании права доминиальной полиции. Наконец, законодательство польское от времени до времени прибавляло новые законоположения, стеснявшие православных, к тем, которые существовали уже прежде. Так, постановлением генеральной конфедерации 1732 года определено было: «Права и привилегии римско-католичес-/521/кой и греко-униатской церкви должны быть сохраняемы свято и нерушимо; мы с отвращением удаляем из этого правоверного государства все иноземные вероисповедания; однако иноверцам (т. е. православным и протестантам) мы обеспечиваем... безопасность лиц и имущества; но они лишаются права быть избранными в депутаты на сеймы, в трибуналы и в специальные комиссии, составленные по каким бы то ни было делам; им воспрещается собираться на съезды, занимать должности в воеводствах, городах и землях Речи Посполитой или входить в сношения с представителями соседних государств, с целью снискать их покровительство, под опасением наказаний, определенных за измену отечеству». Сверх этих узаконений, вошедших в Volumina legum, постановлением той же генеральной конфедерации указаны были в административном порядке меры еще гораздо более стеснительные для православия; духовенству запрещено было ходить по улицам явно со св. дарами, церковные требы: крещение, брак, похороны разрешено было совершать не иначе, как с дозволения католического ксендза, за установленную последним плату. Публичные похороны совершенно воспрещались; диссиденты должны были хоронить мертвых ночью; притом, на них возлагалась обязанность присутствовать при католических крестных ходах. Дети, рожденные от смешанных браков, должны были принадлежать к католической церкви и даже пасынки отца-католика обязаны были принимать католичество. Канонические законы католиков делались обязательными для иноверцев 1.
     Находясь в столь стесненном и гонимом положении, православие однако не пало, не было искоренено насилием юридическим и фактическим в литовско-русских землях; оно устояло, благодаря сложности трех причин: стойкости крестьян, заступничеству России и внутреннему разложению шляхетского общества, ускорившему падение Речи Посполитой, и, таким образом, нанесшему смертельный удар всем неправдам, им же самим порожденным.
     
     
      1 Хотя эти административные распоряжения генеральной конфедерации 1732 года и не вошли в состав Volumina legum, но, тем не менее, подобно всем постановлениям генеральных конфедераций, они получили силу закона; в доказательство можно указать то обстоятельство, что 36 лет позже они отменены были законодательным порядком в силу трактата, заключенного с Россией в 1668 году (См.: Volum. legum. Т. VII. S. 256 — 272). 
     
     
     Но пока в течение XVIII столетия шляхетское общество приближалось к падению путем медленного разложения, всю тяжесть религиозной борьбы должно было выносить на своих плечах крестьянское сословие; ограничиваясь единственным возможным в его порабощенном состоянии приемом /522/ борьбы — пассивным сопротивлением, оно проявило в ней такую стойкость и непоколебимость, что, несмотря на все усилия противников, оно успело отстоять свободу своей религиозной совести и сохранить православие до того времени, пока перемена политических обстоятельств не гарантировала вполне дальнейшее его существование. Ни военные экзекуции, ни приказания и насилия помещиков, ни команды, сопровождавшие униатских священников в их миссиях, ни казни, торжественно устраиваемые последними для устрашения строптивых, не могли сломить пассивного сопротивления крестьян, не могли заставить их посещать униатские церкви. Между тем как униаты хлопотали об усилении числа своих приходов, и, за малыми исключениями, успели почти на всем пространстве русских областей Речи Посполитой принять в свое ведомство православные церкви и приходы, приписанные к последним, прихожане оставались совершенно чуждыми унии. С половины XVIII столетия мы даже замечаем более систематическое отношение крестьян к делу религиозной борьбы; в селах чувствуется потребность группировки и взаимной поддержки в борьбе, и потребность эта удовлетворяется возникновением повсеместно сельских церковных братств, в которых прихожане церквей, причисленных официально к унии, находят возможность развить общественное мнение в вопросах, касавшихся нравственности и чистоты церковного учения. Конечно, пассивное сопротивление, несмотря на всю энергию народа, не могло бы продолжаться до бесконечности и раньше или позже ослабело бы, уступая повседневному тяжелому гнету, если бы оно не нашло поддержки извне. Такую нравственную поддержку народ православный нашел, в надежде на сильное заступничество за него России и на отдаленное, но верное свое освобождение при ее помощи. Русское правительство действительно с Петра I и до конца XVIII столетия старалось всеми зависевшими от него средствами облегчить участь своих, единоверцев в Речи Посполитой; не проходило ни одного почти года, в течение которого русские посланники и резиденты в Варшаве не напоминали бы польским властям о том, что образ действий, принятый ими по отношению к православным жителям Речи Посполитой, не согласен с обещаниями польского правительства, гарантированными им в трактатах с Россией, и что он может нарушить мирные отношения между обоими государствами. Цари нередко посылали в этом смысле ноты лично от своего имени. Православные жители, не находя нигде более защиты, обращались также беспрестанно к русскому правительству с просьбами о помощи и заступничестве, доставляли подробные описания обид и насилий, претерпева-/523/емых ими, и вызывали таким образом новые ноты и напоминания. Вначале польское правительство или отмалчивалось, или отвечало уклончиво, ссылаясь на права, которыми пользовалось в Польше дворянское сословие, и на юридический порядок, установившийся в Речи Посполитой, или, наконец, назначало для виду комиссии, будто для расследования указанных фактов насилия; но комиссии эти затягивали дело, запутывали его в нескончаемые юридические формальности и обыкновенно оставляли, ничем не покончивши. С половины только XVIII столетия такой способ ведения дела стал неудобен для польского правительства; расслабленное состояние Речи Посполитой было уже слишком явно, бессилие ее организма не могло долее укрыться и проявлялось в каждом внутреннем и внешнем столкновении дряхлой шляхетской республики. Влияние соседних государств, особенно России, на политическую судьбу Речи Посполитой стало все сильнее и сильнее обнаруживаться и среди болезненного брожения ее внутренних сил, последние сами беспрестанно вызывали и укрепляли это влияние. По мере того как Россия приобретала усиливающийся с каждым годом авторитет, заступничество ее за православие должно было также, по-видимому, проявляться с большей силой и сдерживать слишком резкие черты католического фанатизма шляхтичей; на деле, однако, предположение это не оправдалось: сознавая вполне свое бессилие и уступая безмолвно перед требованиями русского правительства в политической сфере деятельности, дворяне Речи Посполитой со странным ослеплением упрямо отстаивали свой прежний образ действий в религиозном вопросе: два раза шляхтичи по желанию русского двора приняли в короли указанные им лица; два раза они отказались фактически от политической привилегии, которой более всего дорожили — от свободного выбора короля; несколько раз они безмолвно, в мирное время, пропускали русские армии проходить вдоль и поперек через свою территорию; несколько раз они по указанию русского посланника удаляли в изгнание или дозволяли арестовать лиц довольно популярных и занимавших высокие должности; но при всем этом, они не хотели внимать никакому представлению относительно веротерпимости и свободы совести «дизунитов и диссидентов», будто преследование иноверцев составляло самую драгоценную из шляхетских вольностей; очевидно было, что катастрофа, грозившая неминуемым падением Речи Посполитой, примет религиозный вопрос за исходную точку; так действительно и случилось. Сами патриоты польские чувствовали опасность с этой стороны, но вместо того, чтобы предпослать ей навстречу более человечное отношение к спорному делу, /524/ они решились замять его, ребячески зажимая собственные же уши. Так, на сейме Варшавском 1766 года Краковский епископ Солтык предложил постановить конституцию, в силу которой всякий, кто осмелится сказать на сейме речь в пользу иноверцев, был объявлен врагом отечества. Предложение это было принято с восторгом и получило силу закона. Но вскоре за постановлением этого закона последовало первое вооруженное вмешательство России. Екатерина II приняла под свое покровительство конфедерацию, составленную дворянами-протестантами, и потребовала от Речи Посполитой гарантии веротерпимости для ее подданных некатоликов. Решительные угрозы русского посланника, князя Репнина, и страх перед русскими войсками заставили одуматься сейм, созванный королем в 1768 году. Комиссия, назначенная от сейма, заключила с Репниным трактат, в особом прибавлении к которому Речь Посполитая обеспечивала свободу совести православных и протестантов; в прибавлении этом было постановлено: католическая религия в Польше признавалась господствующей, переход из нее в другое вероисповедание должен был наказываться изгнанием из государства; зато православным и протестантам предоставлялось право поддерживать, строить и содержать церкви, дома церковные, школы, больницы. Духовным дозволялось свободно напутствовать больных, хоронить публично умерших, отбывать крестные ходы; они освобождались от зависимости от католических ксендзов и от даней, платимых в пользу последних; детям, рожденным от смешанных браков, дозволено было следовать: сыновьям — вероисповеданию отца, дочерям — матери. Православные освобождались от обязательного присутствия при католических крестных ходах; для разбирательства религиозных столкновений устроен был смешанный суд из 17 католиков и 8 протестантов и православных. Наконец, обещано было королем сохранение равноправности при раздаче должностей.
     Но это облегчение, доставленное православным вследствие влияния России, было непродолжительно. Фанатизированная долгим езуитским влиянием шляхта озлобилась против вышеприведенных пунктов трактата: вспыхнула Барская конфедерация, волновавшая Польшу целые четыре года и усмиренная, наконец, русскими войсками. Результатом войны было присоединение к России Белоруссии, но зато в трактате, заключенном в Варшаве в 1775 году, русское правительство сделало значительные уступки общественному мнению польской шляхты в отношении религиозного вопроса; в особом приложении к этому трактату сказано было, что русское правительство соглашается, чтобы православ-/525/ные были впредь исключены из состава сената и министерства; что, хотя шляхетские православные роды и будут пользоваться всеми правами своего сословия наравне с дворянами католиками, однако закон этот не будет распространяться на те лица, которые приняли бы православие после заключения трактата. На сейме не должно быть никогда более трех депутатов не католиков. Смешанный суд уничтожается и подведомственные ему дела переносятся в ассесорский королевский суд. Публичные похороны вновь запрещаются православным, равно как и употребление колоколов при церквях.
     Таким образом, православные лишались последней опоры, на которую до того времени могли рассчитывать; положение их сделалось тем труднее, что с присоединением Белоруссии к России последний православный епископ удалялся из границ Речи Посполитой; конечно, распространение шляхтичами унии и изгнание ими последних православных духовных должно бьио теперь продолжаться с полным успехом и достичь давно желанной цели. Что общество Речи Посполитой рассчитывало на такой же исход дела, показывает суд, наряженный в 1789 году по распоряжению сейма над единственным высшим духовным лицом православной церкви — над Слуцким архимандритом Виктором Садковским, арестованным и преданным суду без всякого повода, вследствие напрасной паники, распространившейся внезапно среди шляхты. К счастью, факт этот был последним насилием в религиозном отношении: два года спустя все почти русские провинции Речи Посполитой присоединены были к России, и народонаселение их получило возможность исповедовать веру, согласную с требованиями их совести. Тогда, собственно, и обнаружилась вся суетность долговременных усилий польского общества, принесших столько бедствий и страданий народонаселению, верному православию: лишь только русские власти водворены были в крае, уния исчезла сама собой, без всяких распоряжений со. стороны правительства; приходские священники, причисленные к унии по большей части только в силу страха преследований и подчинившиеся ей только наружно и против воли, поспешили отречься от нее и объявить себя православными; масса народонаселения, никогда не принимавшая унии, даже наружно, вздохнула свободнее й отправилась молиться по обычаю предков в церкви, сделавшиеся для нее вновь доступными. Насаждаемая с таким трудом, с попранием всякого уважения человеческого достоинства, униатская церковь осталась в продолжение незначительного промежутка времени исповеданием служилых, обедневших шляхтичей, или старавших-/526/ся выдавать себя за шляхтичей, однодворцев и мещан. Никому уже теперь не нужная, никем не поддерживаемая в качестве политического орудия, церковь эта, наконец, оценила сама всю неловкость своего положения, все внутреннее ничтожество свое: ее постигла обычная судьба тех учений, которые возникают не на основании самостоятельно выработанных принципов и глубоко запавшего в душу убеждения, а складываются искусственно, эклектическим путем из отрывков и клочков чужих мыслей и убеждений. В текущем уже столетии униатское духовенство принесло соборную просьбу русскому правительству о разрешении ему воссоединиться с православием и получило на то разрешение; таким образом уния прекратила свое существование на пространстве всей Южной и Западной России.
     Если обратить внимание на состояние униатской церкви в течение XVIII столетия, то мы заметим в ее судьбе одно оригинальное явление: за весьма незначительными исключениями, те власти, сословия и лица, которые заявляли особенную ревность при распространении ее, которые насаждали ее всеми правдами и неправдами, сами не верили в ее пользу, в ее душеспасительное религиозное значение. Лишь только успел Иосиф Шумлянский водворить окончательно унию в трех подведомственных ему епархиях, в них немедленно является новое направление в образе действий польского дворянства и католического духовенства; становится ясным до очевидности, что сословия эти смотрели на унию и водворяли ее исключительно как временную меру, что они предлагали ее только как средство более, по их мнению, удобное для распространения католицизма, который представлял сам по себе слишком резкие отличия от православия и потому, по мнению его поборников, нужно было устроить средний термин, своего рода временное чистилище, и через него провести православных в латинство; в качестве такой временной меры и предложена была уния. Между тем как в Белой и Юго-Западной Руси дворяне, ксендзы и правительство осыпают льготами и приманками униатское духовенство и теснят православие, в тех областях Речи Посполитой, где уния успела, благодаря ловкой интриге, более прочно утвердиться, почти те же приемы употребляются в то же самое время, тем же обществом для того, чтобы вызвать переход из унии в католичество. В епархиях: Львовской, Галицкой, Каменец-Подольской, в западной части Волыни униатское духовенство испытывает те же притеснения, какие в воеводствах Киевском, Брест-Литовском, Минском и т. д. испытывало духовенство православное. Буйные и ничем не сдерживаемые шляхтичи не обращают внимания на то, какое впечатление /527/ произведет их отношение к унии на православных и на самих же униатов в тех местностях, где уния еще не успела установиться. Они ведут натиск горячо, не стесняясь в средствах, с обычным своеволием и грубостью приемов; так, мы встречаем документы, свидетельствующие о заездах на униатские церкви и монастыри, о побоях, причиняемых без повода униатским священникам, о требовании с них барщины, о захвате и отчуждении церковных, и монастырских земель и т. п. Высшее униатское духовенство так же мало было обеспечено от буйства шляхты, как и низшее: в 1703 году, т. е. почти непосредственно после того, как Шумлянский провозгласил себя униатом, толпа шляхтичей напала на него в епископском его дворе, в Каменце; они ворвались в баню, где тогда находился епископ, поносили его бранными словами, били окружавших его слуг и священников, грозили им обнаженными саблями и т. д. Помещики вмешивались вообще в церковное униатское управление, разверстывали по своему желанию приходы, налагали на священников запрещения исполнять требы и входить в церковь, не допускали строить униатские церкви и праздновать в них храмовые праздники. Впрочем, вообще в поступках шляхтичей, направленных против унии, гораздо менее проявлялось ненависти и жестокости, чем в отношении к православию, но зато постоянно просвечивала в них другая черта — презрение и насмешка, Если побои относительно редко достаются на долю униатских священников, если они никогда не подвергаются слишком жестоким истязаниям, если им не угрожает опасность смерти или полного разорения и скитальческой жизни, то зато шляхтичи не упускают никогда возможности унизить их, поставить в самое невыгодное, жалкое, по мнению шляхтича, положение, дать им почувствовать, что хотя их и терпят в Речи Посполитой, но, тем не менее, уния составляет вероисповедание низшего разбора, что она не более как хлопская вера и что дворянин чувствует себя вправе, по своему усмотрению, шутить и насмехаться над представителями этой веры. Так, например, мы встречаем жалобу униатского протоиерея Мартышевича, в которой ясно обозначается указанная черта отношений шляхтичей к униатскому духовенству: Мартышевич собрался из Каменца в соседнее село Должек с целью освятить церковь; проходя по улице мимо дома знатного шляхтича, скарбника подольского Иосифа Лянцкоронского, он был задержан последним и любезно приглашен зайти в дом. У Лянцкоронского протоиерей встретил веселое дворянское обществео которому хозяин решился доставить развлечение за счет униатского «попа». Лишь только Мартышевич вошел, ему под-/528/несли водку; он отказался пить, объясняя, что ему предстоит в тот же день служить обедню и что потому он не имеет права вкушать чего бы то ни было; Лянцкоронский, не слушая его слов, обнажил саблю, и, держа ее на горле у священника, крикнул: «Пей, такой матери сын! А то перережу горло». Затем он приказал одному из слуг лить ему насильно в горло водку и мед и, в случае сопротивления, не щадить пинков. Опьяневшего священника Лянцкоронский приказал слугам своим отвести в шинок, напоить вторично и выпустить только тогда, когда он будет в совершенно нетрезвом виде. Другой шляхтич допускал еврея-арендатора наносить публичные побои униатскому священнику в церковной ограде; иные, пользуясь нерасположением крестьян к унии, забавлялись тем, что отдавали униатских священников на поругание своим слугам: так, например, дворянин Аксак, преследуя униатского священника в своем селе, приказывал его бить и таскать за волосы крестьянам, что они исполняли «из врожденной злости и ненависти против унии»; когда священник заявил о том, что он не зависит от помещика и подсуден только своему епископу, то Аксак ответил: «Я здесь епископ и владыка; как совершу над тобой освящение, то с места не встанешь!»
     При таком отношении шляхетского общества к унии и униатскому духовенству, католическая иерархия могла вполне рассчитывать на его поддержку для обращения униатов в католичество и приступила к этому делу в половине XVIII столетия смело и открыто в тех областях, где уния окончательно вытеснила православие. Один из католических епископов Червоной Руси, Перемышльский епископ, впоследствии Львовский архиепископ — Сераковский, издал программу действий для католического духовенства; в записке этой он утверждал, что уния, хотя и пользовалась терпимостью в католической церкви, но она не представляет, надлежащей полноты и чистоты религиозного учения; что униаты слишком еще тесно связаны с восточной церковью преданиями, обрядами, святыней и народностью, что они, при каждом удобном случае, могут перейти обратно в православие и что, вследствие этих соображений, должно поспешить перевести их прямо в латинство; для того следует пользоваться всевозможными обстоятельствами и не упускать ни одного случая, как частного, так и общего, не воспользовавшись им для проведения вышеуказанной цели. Напрасно униатское духовенство, встревожившись формулировкой угрожавшего им направления, составило собор и издало за подписью всех членов униатской иерархии длинную записку, силившуюся опровергнуть доводы Сераковского и доказать /529/ правоверность и самостоятельность униатской церкви; на ответ их католики не обратили никакого внимания; программа, представленная Сераковским, была произведением не одного лица, она последовательно вытекала из давно обдуманного католиками плана действий, к которому клерикальная католическая партия стремилась в Польше с конца XVI столетия. В исполнение этого плана переход православных в унию предполагался только в качестве первого действия религиозно-политической драмы; за ним необходимо должно было следовать второе действие, которое, как предполагали поборники Рима, должно увенчать их долгие усилия переходом униатов в латинство.
     Действительно, католическое духовенство — высшее и низшее, белое и монахи всевозможных орденов, принялись за новое дело с горячим усердием. Из длинной записки, составленной униатским епископом по сведениям, собранным им от униатских благочинных, мы можем проследить приемы, пущенные ими в ход для достижения своей цели: мы узнаем из этой записки, что в течение только 7-ми лет (1758 — 1765) в трех униатских епархиях: Львовской, Галицкой и Каменец-Подольской обращено было в католичество более 1000 лиц, которые униатское духовенство могло указать по имени и рассказать подробности их обращения; сколько притом детей, рожденных от родителей-униатов, было крещено католическими ксендзами, сколько лиц перешло в католичество без огласки, так, что подробные сведения о них не могли быть собраны благочинными? — о том записка не упоминает. Вообще, по имеющимся показаниям видно, что переход совершался под влиянием трех главных побудительных причин: пропаганды ксендзов, влияний, развивающихся в среде семейной жизни при смешанных браках, и влияния господ и помещиков на своих слуг и крестьян.
     Пропаганда, веденная католическими монахами и священниками, была основана не столько на поучении, на доказательствах о превосходстве обрядов или учения католической церкви, сколько на чисто мирских соображениях: католичество выставлялось вероисповеданием господствующим, благородным, панским; уния — учением невежественным, мужицким, презренным, свойственным неблагородной русской породе людей. «Бог сотворил попа для хлопа, а плебана (ксендза) для пана», — поговаривал публично один из ксендзов; в другом месте католические монахи предприняли целый ряд проповедей с той целью, чтобы доказать, что «латинская вера лучше и благопристойнее унии». Более усердные ксендзы заходили еще дальше в благочестивой ревности, утверждая, что уния не более как ересь, сравнивали /530/ ее с нехристианскими вероисповеданиями, обзывали «собачей верой». «Всякий русин — собака; вера их — собачая вера!» — проповедовал каноник Косовский перед русской униатской громадой в селе Яслисках. В городе Жолкве ксендз Квяткевич, заметив крестный католический ход, направлявшийся из костела в униатскую церковь св. Троицы, остановил его, и, обращаясь к другим ксендзам, заявил публично в присутствии многих мещан-униатов: «Зачем вы идете к этим негодяям, капустнякам (sic), схизматам; я уверяю ваши милости, что приличнее смотреть на собак, чем на эту русскую каналью!» В селе Тысьменичанах ксендз Томицкий среди многочисленного собрания народа издевался над обрядами униатской церкви, утверждая между прочим, что «ваше церковное пение похоже на вой собак!» Езуиты в проповедях утверждали, что «обряды униатской церкви достойны посмеяния, что ее учение хуже веры турецкой, еврейской и лютеранской, что никто из последователей ее не может быть спасен, что церкви униатские хуже еврейских синагог». На храмовой праздник в местечке Ходорове каноник Монастырский пригласил в костел униатских священников для соборного служения, но когда одному из них пришлось читать Евангелие и чтец стал произносить славянский текст, то Монастырский прервал чтение хохотом и насмешками. Тот же каноник приглашен был для совершения брачного обряда в униатскую церковь, но он потребовал, чтобы молодые явились венчаться к нему в дом, утверждая, что он не пойдет в «кучку к караимам». Особенно ревностно занявшийся обращением униатов ксендз Цвейнарский преследовал насмешками все обряды и таинства униатской церкви; он, между прочим, публично доказывал, что униатские священники «не крестят детей, а лишь оскверняют» и т. д. Такие и тому подобные отзывы об унии сделались общим ходячим местом в среде католических ксендзов и дворян, они повторяются повсеместно и составляют самое общее явление католической пропаганды того времени. Насмешки и презрение, которыми наделяли униатов, особенно сильно развиты были в школах и имели решительное влияние на учеников; мы встречаем многочисленные указания на то, что мальчики-униаты, подвергаясь постоянным насмешкам со стороны учителей и сотоварищей, не были в состоянии вынести их и спасались переходом в католичество. Ксендзы, желая тем же оружием действовать и на взрослых, не ограничивались порицанием унии на словах, в речах и проповедях; они старались представить наглядные доказательства зависимости униатской церкви, ее второстепенного положения и неблагородного значения; так, между прочим, установился повсе-/531/местно обычай, в силу которого ксендзы запрещали в униатских церквях звонить в колокола в день св. Пасхи в случае, если она приходилась раньше католической и совпадала ? последними неделями поста у католиков; если униатский священник не повиновался этому запрету, то ему приходилось испытывать довольно крутые меры преследования со стороны ксендзов. Так, например, один приходской священник, в наказание за то, что приказал звонить во время всенощной на св. Пасху, был арестован жившими в одном с ним местечке доминиканцами; вместо тюрьмы его посадили в склеп костельный и продержали там всю ночь среди, гробов и покойников. Если при исполнении какого-нибудь церковного обряда сходились вместе католические и униатские священники, то первые держали себя гордо и неприступно по отношению ко вторым, и старались избегать их общества; так, мы имеем сведение о том, что несколько униатских священников было, приглашено для участия в погребальной процессии в кармелитский монастырь; после совершения обряда католическое духовенство было приглашено на обед в монастырскую столовую, униатским же священникам монахи выслали закуску в конюшню.
     Если презрение, оказываемое католическим духовенством униатской церкви, заставляло многих переходить в латинство, то еще большее количество униатов оставляло свою церковь вследствие влияния, развивающегося в семейной жизни при смешанных браках. Обыкновенно католическая личность, руководимая советами ксендзов, старалась повлиять на членов семьи униатов, нередко с помощью насилия, для того, чтобы заставить их принять католичество; почти всегда дети от таких браков крестились у ксендза и делались католиками; ксендзы потому и старались поощрять смешанные браки, нередко принуждали униатов к их заключению побоями и насилиями; бывали случаи, что ксендз, напоив допьяна жениха, тут же венчал его с католичкой, в пьяном виде; не ограничиваясь этим, католические ксендзы часто венчали униатов с католичками и обратно даже в таких случаях, когда новобрачные не были уже свободны и раньше вступили в брак с другими лицами, остававшимися еще в живых. Лишь только образовывалась такая семья, ксендз являлся в нее для исполнения треб и мало-помалу обращал всю семью в католичество.
     Дворяне-католики, относясь, подобно католическому духовенству, с полным презрением к унии, принуждали внушениями, побоями, притеснениями слуг своих и крестьян переходить в католичество, ослушных или медливших они понуждали взысканиями, штрафами и стеснительными эконо-/532/мическими мерами; так, например, мы встречаем повсеместное явление, что помещики заставляли крестьян-униатов отбывать барщину в праздничные дни; когда же последние ссылались на церковные постановления, то шляхтичи отвечали насмешкой: «Ваши русские праздники обязательны только до полудня, позже этого времени они тают как иней на солнце».
     Все указанные приемы, конечно, не составляли и десятой доли того преследования, которое испытывало православие, но они были достаточны для того, чтобы повернуть униатов в католичество. Уния не имела подобно православию на своей стороне ни предания, ни ясно очерченного самостоятельного учения — навязанная весьма недавно народу в некоторых западнорусских областях Речи Посполитой, она не успела пустить корней; народ относился к ней равнодушно, готов был променять ее с полным индифферентизмом на любое другое христианское вероисповедание и, конечно, не был расположен нести жертвы в защиту ее. Вероятно уния не выдержала бы и этого первоначального столкновения, если бы время позволило сколько-нибудь продлить его; но времени для этого не достало: в 1772 году Червоная Русь перешла во владение Австрии, и уния нашла приют и спокойствие под сенью веротерпимой власти Иосифа II.
     Вызванная политической и религиозной интригой, уния лишена была жизненной силы со дня своего рождения. Как политическое орудие, вложенное в руки шляхетского сословия езуитами, она годна была только для того, чтобы под знаменем своим укрыть насилие, действовавшее не в ее интересах и готовое обратиться на свое же орудие, лишь только минует в нем надобность. Ненавистная для православных жителей Речи Посполитой как знамя кровавого гнета, презренная для католиков как подставная полумера, как уступка «схизме», религиозная уния пережила печально свою историческую судьбу. Там, где она исчезла, она оставила в памяти народонаселения только воспоминание о минувшем тяжелом бедствии, в тех же немногих областях, где она дожила до нашего времени, она продолжает вести борьбу с католичеством за свое существование и, вместе с тем, должна находиться в полном подчинении и в формальном, внешнем согласии с поглощающим ее противником.
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
    Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVII до конца XVIII ст.
    
    Розвідка вперше вийшла як передмова до т. IV, ч. 1 АЮЗР (К., 1871). Окремий відбиток з тому мав назву «Об унии и состоянии православной церкви с половины XVII до конца XVIII ст.» (К., 1871. 99 с). Передрукована без змін у «Монографиях по истории Западной и Юго-Западной России» (К., 1885. С. 279 — 342). За цим текстом нарис друкується і в даній книзі. У восьмому томі «Руської історичної бібліотеки» (Львів, 1900) вийшов український переклад праці підзаголовком «Нарис становища православної церкви на Україні XVII — XVIII ст.» (С. 84 — 154). Відома також публікація нарису (разом із попереднім) 1982 року (див. бібліографію).
    Праця мала продемонструвати, як через католицьку й уніатську церкви польський уряд та шляхта здійснювали духовну експансію в Україні. Вона базувалася на численних (опублікованих у зазначеному томі АЮЗР) документах, однак не позбавлена полемічності і насичена офіційними штампами православної історіографії. Нарис Антоновича (його антикатолицький та антиунійний пафос) активно використовувався у міжконфесійній полеміці православно-ортодоксальними авторами. Втім, уже сучасники відзначали однобокість його ідейного спрямування та основних постулатів. Не можна не помітити й методологічної похибки автора: використовувалися як джерела матеріали судових інституцій, серед яких переважали скарги з приводу /768/ міжцерковних конфліктів. Подавати ж реконструкцію цілого життя православ’я на підставі самих лише скарг, розслідувань, конфліктів та ін. було науково некоректно. Католицька й уніатська історіографія, у свою чергу, використовуючи консисторські документи та матеріали митрополитського архіву, змальовували внутрішній розвал православної церкви (в цих архівах збиралися скарги на священнослужителів). Такий обопільний упереджений підхід до підбору джерел та їхньої інтерпретації був непродуктивним. З погляду сучасної історіографії, концептуально ця праця втратила своє значення, а наведені в ній факти можуть використовувалися лише в комплексі з іншими документами.
    Адресуємо читача до новітнього узагальнюючого видання, в якому є досить ґрунтовний перелік усієї попередньої бібліографії теми:
    Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х книгах. К., 1994. Кн. 3.


http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur80309.htm

МАРНЕ "ЗАСПОКОЄННЄ", ОЖИВЛЕННЄ РЕЛЇҐІЙНОЇ БОРОТЬБИ, НЕПРИМИРЕНЕ СТАНОВИЩЕ КАТОЛИКІВ І УНЇАТІВ, ХИТКЕ СТАНОВИЩЕ ВОЛОДИСЛАВА, РОСПОРЯДЖЕННЄ НА НЕКОРИСТЬ ПРАВОСЛАВНИХ ШКІЛ, ЗАХОДИ ДЛЯ ПРИЄДНАННЯ КУРІЇ ДЛЯ КОМПРОМІСУ, РЕЛЇҐІЙНА СПРАВА НА СОЙМІ 1635 Р., СОЙМ ПРИЙМАЄ ДО ВІДОМА ЗРОБЛЕНІ КОРОЛЕМ ТОЛЄРАНЦІЙНІ УСТУПКИ, ПРИВИЛЕЇ УНЇАТАМ І ПРАВОСЛАВНИМ.
     
     
     Дїйсно, обставини були того рода, що меньше всього настроювали до лагідности й гуманности. „Заспокоєннє православних звучало як чиста іронїя. Володиславові акти в дїйсности відкрили собою тільки новий період завзятої — не боротьби, а просто таки війни між православними і унїатами. Після того як завдяки Жиґимонтовій тактицї православні були збиті з позицій і майже всяка можливість боротьби у них була відібрана, се, розумієть ся, було великим успіхом, що акти нового короля дали православним правні підстави і реальні обставини, в яких вони могли бороти ся з натиском унїї з певними виглядами на успіх. Але для „святого спокою” в сих нових обставинах було меньше всього місця, і з становища психольоґії тих трівожних воєнних часів мусимо оцїнювати і психольоґію головних дїячів сеї доби і форми та способи сеї боротьби.
     Королївські привилеї, щедрою рукою роздані православним на коронаційнім соймі, реалїзували ся тільки при помочи сили, і „реальні відносини сил”, кажучи по теперішньому, рішали про результат тих претенсій, які підносили православні на їх основі, і тих рішень, які становили королївські відпоручники на підставі тих привилеїв. Королївські комісари їздили по краю і передавали православним церкви та монастирі згідно з королївською грамотою 14 марта. Але майже скрізь унїатське духовенство і його католицькі опікуни робили більш або менш сильні старання не поступити ся засидженим добром, і православним приходило ся силою доходити або одержавши — силою боронити сї королївські дарунки. Напр. в Пинську комісар-унїат стрівши ся з протестом унїатів, таки відразу відступив, а місцеві православні потайки відчинили собі церкву та взяли в свої руки: унїатський священик прийшовши, застав там богослуженнє православне і повну церкву людей. Навпаки в иньших місцях унїати, не змігши відборонити церкву перед комісаром, потім здобували її собі назад. Напр. в Красноставі, де королївським комісаром був Гулевич-Воютинський, він без усяких перепон, як каже, взяв був і передав церкву православним, а ті правили там богослуження. Але два тижнї пізнїйше приїхав староста Якуб Собєский і довідавши ся про се, пішов з своїми гайдуками, відбив замки і віддав церкву назад унїатам. В Більську силоміць відобрали собі назад церкру самі унїати, за помічю місцевих католиків: товпи розаґітовані унїатським намісником напали на церкву, відбили замки і передали унїатам і т. и. 1).
     Підняла ся хмара ріжних протестацій і репротестацій, позвів і процесів. Богато Українцїв і Білорусів; що під натиском давнїйших обставин були змушені тримати ся унїї, тепер користуючи з проголошеної свободи обох релїґій, хотїли вертати ся на „благочестиву віру”. Але вони стрічали ся з репресїями унїатів, що за помічю католицької адмінїстрації загострюють свою боротьбу з православєм, силкуючи ся зміцнити стан володїння. . Новонарожденныхъ отрочатъ крестити, хорыхъ и хотячих ся сповидати, мертвыхъ погребати силне (силоміць) намъ правовЂрнымъ не допускаютъ, але до себе презъ мусъ гвалтовне з пострахами розными приневоляютъ і притягаютъ за неутоленными слезми нашими'', як писали сїльські братчики Могилї 2).
     Новопоставлені владики, не вважаючи на королївські привилеї, стрічали ся з усякими перепонами в признаних їм правах, юрисдикції. Пузина напр. не міг допросити ся у дїдички Острозьких маєтностей Анни з Острозьких Ходкевичевої, щоби вона позволила йому обїхати православнї церкви Острозьких маєтностей. Навпаки вона виразно заборонила своїм підданим і духовенству з своїх маєтностей признавати своїм епископом Пузину і до нього удавати ся в церковних справах, і т. и. 3).
     Унїати і католики не крили ся з тим, що вони останнїх королївських розпоряджень не вважають правосильними 4) і сподівають ся, що пороблені Володиславом уступки стратять силу, не потверджені соймом, за браком папського призволення. „Хвалите ся своєю побідою?” пише сучасний католицький полєміст на адресу православних. „По моєму, тодї була б ваша справа виграна, як би ви мали згоду папи — а я знаю, що папа не буде санкціонувати схізми” 5). І сю хистку позицію відчували православні — тим більше, що й сам Володислав, при всїм своїм бажанню не дати ся ультрамонтанській пресії, не завсїди міг устерігти ся від ріжних підходів свого клєрикального правительства. Його ріжні, більші і меньші шефи вважали питаннєм чести для себе йти проти антіклєрикальної полїтики короля, і не опускали нагоди, де можна було, не дуже наражаючи себе на королївську неласку, використати хвилю неуваги або хвилевого роздражнення короля і заїхати православних якоюсь несподіванкою.
     Такі напр. були листи видані Володиславом в осени 1634 р. проти київських просвітних інституцій і зреформованої Могилою школи в Винницї. Тоном незвичайно суворим і неделїкатним Володислав дорікав Могилї, що він не слухав його пригадок, аби скромно користав з того, що йому належить. Наказував йому закрити латинські школи і латинську друкарню в Київі, так само школу винницьку і забрати з винницького монастиря ігумена Івашкевича і Кальнофойського, бо від них виходять бунти і всяка иньша сваволя. Наказував також винницькому старостї і київському воєводї, аби допильнували замкнення тих шкіл, бо позволеннє було дано тільки на школи руські, і т. д. 6). Епізод вражає своєю несподїваністю на загальнім тлї толєранційної полїтики Володислава, що на коронаційнім соймі навіть збирав ся видати спеціальний привилей православним школам, але не міг сього зробити тому, що його канцлєри не згодили ся прибити до нього печатей 7). Очевидно, різкий виступ проти сих шкіл був викликаний якимись інтриґами або фальшивими донесеннями унїатів чи католиків. На жаль, подробицї зістали ся нам неясними, бо викликаний ним полємічний трактат Сильв. Косова: Exegesis to iest danie sprawy o szko?ach kiowskich y winickich w kt?rych ucz? zakonnici religiey graeckiey займаєть ся головно теоретичними питаннями, не входячи зовсїм в історію королївської заборони 8). Могила не скапітулював, шкіл не замкнув, справу якось поладнав. Але сей і иньші подібні епізоди поучували православних пильно стежити за королем і пильнувати кождий його крок, не вважаючи на всї його обіцянки і навіть добрі заміри, та добиватись можливо повного і правосильного закріплення зроблених ним уступок.
     Лишаючи на боцї такі хвилеві збочіння, Володислав робив що міг в тім напрямі. Він вислав в осени 1633 р. свого повірника, надворного підскарбія Юрія Осолїньского до папської курії, поручивши йому не жалувати пишних комплїментів і сміливих обіцянок, дорогоцїнних дарунків і дзвінкої монети для того, щоби нахилити римські еміненції для Володиславових прошень, між тим і обіцяних уступок православним 9). Осолїньский, найзручнійший з польських дипльоматів, добре справив ся з порученнями, зробив як найкращий настрій в курії своїми перспективами приведення Московії і Швеції під зверхність папи, дістав згоду на всякі прохання Володислава. Але на пунктї уступок схизматикам стрів ся з невблаганим і необорним non possumus папських богословів. Конґреґація відбула протягом грудня, сїчня і лютого 1634 p. цїлий ряд засїдань в сїй вправі, і не вважаючи на всї заходи Володиславових адвокатів, постановила, що не тільки не може згодити ся з обіцяними православним уступками, але не може й толєрувати їх, навпаки — мусить виступити против пунктів і виданих на основі їх дипльомів 10). Одинока річ, яку Осолїньскому удало ся виблагати в сїй справі, очевидно згідно з королївською інструкцією, се — що папська курія пообіцяла стримати ся з оголошеннєм своєї резолюції, щоб не псувати полїтичних рахунків Володислава, і на сїм мовчанню курії мусїв він оперти свою дальшу тактику.
     На коронаційнім соймі Володислав обіцяв православним сповнити обіцянки „пунктів” на найблизшім соймі. Одначе найблизший сойм, скликаний лїтом 1634 р., був екстренний, двохтижневий сойм, і мав на метї добити ся тільки ухвали податків для заплачення війська, а полагодженнє всяких иньших справ, між ними і релїґійної, відложено було на звичайний шеститижневий сойм, що був скликаний на кінець сїчня 1635 р. Православні приложили всякі старання до того, щоб ся обіцянка була сповнена. Маємо лист Могили до могилївського брацтва — правдоподібно оден з цїлої серії таких циркулярів, розісланих заздалегідь, де він нагадує братчикам, що треба енерґічно поставити ся на будучім соймі, вислати депутатів, і просить зложити грошей на його соймову місію 11). В актах львівського брацтва зістав ся слїд такої складки в записцї, що Могилї асіґновано „на потребу посполитую” 430 зол. 12). З соймиків маємо інструкцію вишенську, де послам поручаєть ся добивати ся заспокоєння згідно з пактами і дипльомом 1633 р., при тім згадують ся ще деякі наради в справі перемиського владицтва, і послам поручаєть ся віддати сю справу для полагодження королеви особисто 13). Нема сумнїву, що всї сї поручення „братиї” дїйсно дуже енерґічно ставили ся послами і ріжними позасоймовими делєґатами. За браком докладнїйших справоздань з сойму 14) мусимо вдоволити ся загальною характеристикою ретроспективно даною тодїшнїм папським нунцієм Вісконті:
     „Дізунїти, зєднавши ся з дісідентами”, — пише він, „ужили на останнїм соймі всяких підступів, ще хитрійших від здобної хитрости грецької, аби нарештї осягнути мету своїх їнтриґ. Вони грозили навіть ужити сили, і коли не кинули ся до залїза, то лише тому, що їм лекше було воювати золотом, що поконало не одного юду серед хапчивости тутешнїх католиків. Не жадали забогато на те тільки, аби дістати хоч трохи. Відкладаючи всяку згоду, хотїли викорінити унїю на чисто, забрати як найбільше і що найкращі епископства, монастирі, церкви, маєтности церковні і все те віддати схізмі. Через такий натиск їх і через малу прихильність шляхти до унїї не можна було обійти ся без великих шкод. Навпаки — наймудрійші католики і самі унїати досї не можуть надивувати ся, що корабель їх в такій бурі не потонув зовсїм” 15).
     Повірники Володислава, очевидно, силкували ся переконати палату, що супроти такого роздражнення не можна далї відкладати полагодження релїгійної справи, і мовчаннє папи толкували як симптом його толєранції для справи. Осолїньский, явивши ся на соймі, зложив справозданнє з своєї місії, очевидно — стараючи ся представити становище курії можливо прихильним для королївських плянів 16). По сїм вибрано комісію для полагодження релїґійної справи. Спільними силами королївської партії з одного боку, а православно-дісідентської з другого удало ся прихилити палату посольську, а головно сенат, що вони, не вважаючи на опозіцію крайнїх папістів, згодили ся на признаннє толєранції для православних і сповненнє даних королем обіцянок 17). Радивил записує в своїх записках під днем 14/III: король поручив менї бути посередником між унїатами і схизматиками, і я мусїв се, хоч нерадо, взяти на себе, разом з Остророґом, стол. кор., і до певної міри порозуміннє було осягнене, з тим що від унїатів мали бути взята катедра луцька і перемиська по смерти теперешнїх владиків і школи схизматикам позволені в Вільнї й Київі, аж до льоґіки включно” 18). Ся не дуже докладна звістка скорше показує, про що йшли торги, анїж як закінчили ся вони, але інтересна тут ся вказівка крайнього клєрикала, що стан володїння обох церков був уставлений на підставі обопільного порозуміння.
     Соймова постанова, включена в конституції, звучала так: „Сповняючи pacta conventa і ґарантію дану на щасливій коронації нашій, здїйсняємо угоду постановлену для спокою і згоди наших підданих коронних і в. кн. Литовського згідно з пунктами, списаними на елєкції нашій, і обіцюємо отсим законом вічним за себе і наступників наших держати відповідно до тих пунктів як унїатів так і неунїатів. А тримаючи ся того нашого заспокоєння велїли ми їм видати на нинїшнїм соймі привилеї в ріжних справах за підписом руки нашої і печатками нашими. Всї-ж процеси і спори з причин релїгійних і вище згаданих пунктів, розпочаті між ними з тої чи з другої сторони, на вічні часи касуємо і нищимо, поновляючи постанову 1609 р. про заруку (на тих хто б піднїмав знову якийсь процес”)  19).
     Православним прийшло ся пожертвувати не одно з того, що були виторгували вони собі на елєкції. Порівнюючи грамоти для унїатїв і православних видані на соймі 1635 р. з пунктами 1632 р. побачимо се виразно. Не дурно видана унїатам грамота вважала ся великою потїхою для них, і нунцій навіть бачив в нїй доказ певного повороту в полїтицї Володислава — більшої прихильности його для католицької церкви. А толкував се тим, що покінчивши вже московську війну згодою і зрікши ся при тім московської корони, Володислав не вважав потрібним так панькати ся з православними підданими.
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Археограф. Сборникъ II ч. 102, VI ч. 82. Архив Юго-зап. P. І. VI ч. 271 й ин.
      2) П. Могила II дод. 12.
      3) Архивъ Ю. З. P. І. VI ч. 272.
      4) Пор. напр. згадки про сю неправосильність в цитованім Арх. сб. ч. 82.
      5) Архив Ю. З. Р. I. VII с. 731.
      6) W?adys?awa IV listy, вид. Амбр. Грабовского, ч. 32-3 і 68; про подані тут дати див. у Ґолубєва П. Могила II c. 93.
      7) Ostrowski Dzieje i prawa koscio?a polskiego III c. 485. Може сюди належить згадка Альбр. Радивила (І с. 155) — в Memoriale сього нема.
      8) Брошюра вийшла без року і місця, в 1635 р. — витяги з неї у Ґoлубєва Исторія кіев. академіи дод. с. 80, в цїлости надрукована мала бути в т. VIII ч. І Архива Ю. З. Р., але він досї не вийшов. Про неї П. Могила II с. 245 і далї.
      9) Про сю місію Осолїнського в його старій біоґрафії кс. Богомольца ?ycie Iеrzеgo Ossolinskiego, нове вид. 1861 р., і в працї Л. Кубалї Ierzy Ossolinski, 1883, І с. 70 і д. Деякі акти посольства у Тайнера III ч. 247 і далї.
      10) Резолюція у Тайнера III с. 20; акти нарад конґрегації не видані, про них у Ґолубєва П. Могила II с. 110.
      11) Археограф. сб. II ч. 38.
      12) Akta grodz. і ziem. XX с. 374.
      13) У Ґолубєва II с. 100.
      14) Oльбр. Радивил сим разом записує тільки: religio grаеса inquietis postulationibus interturbarat processus responso ipsius insufficienti viso (№ 116 л. 123).
      15) Relacye nuncyuszow II с. 265.
      16) Pamietniki Radziwi??a I. c. 232 — Mem. 116 л. 124.
      17) Ibid. — Mem. 129 (тут текст ширший).
      18) Pami?tniki I c. 243 — Меm.л.131.
      19) volum legum iii c. 107


http://litopys.org.ua/dynasty/dyn52.htm

     4.13. ГЕДИМІНОВИЧІ. ОЛЬГЕРДОВИЧІ. КОРИБУТОВИЧІ 
     
     Напевно жодна гілка династії Гедиміновичів не викликала такої гострої полеміки як Корибутовичі. Традиції (чи родові легенди, як прийнято говорити нині) княжих родин Збаразьких, Вишневецьких, Порицьких і Воронецьких виводили походження цих родин від Корибута-Дмитра Ольгердовича. Ці традиції прийняв К.Стадніцкий (2050, s.50-162). Вже Ю.Вольф звернув увагу на проблеми, які виникають при спробі ототожнення князя Федора Корибутовича з князем Федором Несвізьким, від якого, напевно, походили названі князівські родини (2111, s. 155-158; 2112, s. 179,275-276). Багато енергії, ерудиції та таланту публіциста доклав Ю.Пузина, щоби довести тотожність Федька Несвізького з Федором Корибутовичем (1986; 1987; 1988; 1989). Він розглянув всі документальні, геральдичні і сфрагістичні джерела, відкидуючи аргументи своїх супротивників. Його позицію підтримали А.Прохазка (1974, s.243-245; 1975; 1976) та О.Галецкий (1835; 1838; 1839), прийняли її також С.М.Кучинський (1894, s.388) та З.Вдовішевський (2098, s. 16). Найбільш активно виступив супроти аргументів цих дослідників З.Л.Радзіміньский (2004; 2005; 2006). Однак його співставлення сфрагістичного та геральдичного матеріалів виглядали непереконливо, на що справедливо звернув увагу той же Ю.Пузина, а недавно і Т.Василевський, який вказав на подібність знаків князів Несвізьких, Корибутовичів і Чорторийських (2097А, s.50-51). Так само непереконливо, на наш погляд, виглядають деякі аргументи З. Радзіміньского, які випливають із зіставлення відомих документів обох Федорів. Немає нічого дивного у частій зміні політичної орієнтації окремих князів у ході міжусобної війни між Свидригайлом Ольгердовичем та Зигмунтом Кейстутовичем, особливо у періоди 1432-1435 рр. Таких прикладів надто багато. Подібно вели себе дрібні володарі у Франції в часи Столітньої війни чи у Англії в часи війн Червоної і Білої троянд. Більш серйозні аргументи проти Ю.Пузини висував В.Семкович (2022, s.200-204; 2023). Він відкинув один з найсильніших аргументів опонента — лист Свидригайла до великого магістра Ордену від 8.02.1432 р., де Федір Корибутович названий старостою подільським, що мало би не полишати сумнівів у тотожності Федора Корибутовича з Федором Несвізьким. Цей лист, опублікований А.Коцебу (1886, s.207), схоже, був написаний не Свидригайлом, а війтом з Братяну, що знижує надійність його інформації, але не заперечує її повністю (щодо помилки переписувача, то подібна версія дозволяє сумніватися чи не у кожному документі). Не відкидає можливості такої тотожності і версія стосовно Несвіча в повіті Луцькому (1862), про що здогадувався ще К.Стадніцкий (2050, s.107-108). Те ж саме можна сказати і стосовно передачі Лоска дочці Федора Корибутовича Анні, виданій за відомого литовського магната Петра Монтигірдовича (2023, s.207). Те, що інші нащадки не претендували на Лоск зовсім не свідчить про відсутність таких і виганення Корибутовичів. Маючи Збараж, Вишневець та інші землі, вони не мали неохідності боротися за спадщину, яка складала посаг їх сестер. Недавно ще раз звернувся до цієї проблеми Я.Тенговський (2074, s. 125-135). Його аргументація також не здатна, на наш погляд, заперечити можливість тотожності Федька Несвізького чи Несвіцького з Федором Корибутовичем. Зигмунт Корибутович довший час у 1411-1417 рр. жив у Кракові, мав там свій двір, і був близьким до Ягайла, який розглядав його як можливого спадкоємця, тому не дивно і відповідний тон у листі короля, розчарування поведінкою князя і погроза позбавити маєтностей. Іван Несвізький же був просто одним з родичів, серед яких було немало бідних (про що можна навести досить прикладів). Подібно і у листі Свидригайла від 16.04.1433 р.останній виділив Ярослава Лугвенійовича не тільки тому, що цей був його «рідним» племінником (Ольгердовичі — нащадки Уляни трималися окремо від решти Ольгердовичів), але й тому, що його батько як старший і більш заслужений з братів уступив великокнязівський престол Свидригайлові. В українській історіографії ця проблема розглядалася побіжно, головним чином на підставі матеріалів «генеалогічної війни» Ю.Пузини та його противників. Молчановський відстоював думку тотожності Федька Несвізького з Федором Корибутовичем (1137, с.378). М.Грушевський вагався і залишив це питання відкритим (568, с.479-480, 510-516). Н.Яковенко прийняла версію Ю.Пузини і вважає Вишневецьких, Збаразьких та ін. князівські родини Ольгердовичами (1700, с.299-303). Ми також погоджуємося з цією думкою і вважаємо, що гіпотез істориків при відсутності джерел, які могли би їх суттєво підтримати, явно мало, щоби відкинути традицію відомих князівських родин, не кажучи про ті джерела, які дозволяють її підтримати. Що ж стосується інших князів Несвізьких, нащадків турово-пінських Рюриковичів, про яких ми писали вище, то вони, схоже вигасли на межі XIV-XV ст. Все це не означає, що полеміка навколо нащадків Корибута-Дмитра Ольгердовича остаточно завершена.
     
     
     
     
     
     
     Таблиця 43
     ГЕДИМІНОВИЧІ. ОЛЬГЕРДОВИЧІ. КОРИБУТОВИЧІ 
     
     
     III
     
     1. КОРИБУТ-ДМИТРО ОЛЬГЕРДОВИЧ († бл.1405) 
     
     
     IV
     
     2. МАРІЯ КОРИБУТІВНА ...................................................................... 1 
     Видана за Федора Львовича, князя новосильського і воротинського († після 1455 р.) (714, с. 310). Записана у Києво-Печерському пом'янику (поз. 169).
     
     3. ІВАН КОРИБУТОВИЧ († після 1431) ...................................................................... 1 
     Князь несвіцький (?-після 1431 рр.). Помер невдовзі після 1431 р. Його вдова вийшла за кн. Бориса Олександровича Глинського (2051, s. 102-103). Міг отримати Несвіж після вигаснення місцевих Рюриковичів із спадкоємницею яких міг одружитися або, скоріше, Несвіч на Волині від Свидригайла Ольгердовича.
     
     4. ЗИГМУНТ КОРИБУТОВИЧ († 30.08.1435) ...................................................................... 1 
     Князь-намісник чеський (1422-1423, 1424-1431 рр.). Виховувався при королівському дворі, можливо як заложник. У битві під Грюнвальдом очолював 51-у польську хорогву, яка йшла під литовським гербом «Погоня». Відзначився у військових діях 1410-1414 рр., мав окремий двір у Кракові у 1411-1417 рр. і розглядався як можливий спадкоємець Владислава Ягайла. У 1418 р. разом з князем Федором Острозьким прибув у Чехію до гуситів, які висунули його претендентом на королівську корону і, навіть, проголосили королем. Не зумівши переконати Ягайла виступити на стороні гуситів, звинувачений у зв'язках із Свидригайлом, втік у землі Ордену, навчав орденські війська гуситських методів війни. У 1434 р. перебрався до Свидригайла. У битві біля Вількомира 29-30.08.1435 р. порененим потрапив у полон до поляків і був вбитий (1826; 2031; 1384, с.200-261).
     
     5. ОЛЕНА КОРИБУТІВНА († після 2.03.1449) ...................................................................... 1 
     До 6.01.1407 р. видана за Яна II, князя ратиборського († 1424 р.).
     
     6. ФЕДІР КОРИБУТОВИЧ († бл.1442) ...................................................................... 1 
     Князь кременецький (1432-1435 рр.), подільський (1432-1434 рр.), несвіцький [?] (1435 -бл.1442 рр.). До 1434 р. був активним прихильником Свидригайла Ольгердовича. Зрадив йому, намагаючися зберегти Кременецьке князівство, але невдовзі повернувся. У битві біля Вількомира потрапив у полон і пробув в ув'язненні до загибелі Зигмунта Кейстутовича (257, s.96). Традиція приписує йому заснування Винниці, Збаража та Вишнівця. Дружину звали Анастасією. Вона померла після мужа. Дискусія навколо питання чи був Федір Корибутович тотожний Федькові Несвізькому триває.
     
     
     V
     
     7. ІВАН ІВАНОВИЧ НЕСВІЦЬКИЙ († після 1467) ...................................................................... 3 
     Князь предзельницький (1438 — після 1467 рр.).
     Бл. 1438 р. одружився з Ярохною Бібельською (2112, s.404). Я.Тенговський пропонує датувати шлюб часом до 1410 р. на підставі грамоти подільського і теребовельського старости Петра Влодковича від 9.03.1410 р., у якій згадується «Iwan ducis Nieswieczensis Bibelski», хоча король Ягайло, який згідно цієї грамоти мав перебувати у Теребовлі, за даними краківських гродських книг перебував у той час у Львові. Дослідник пропонує вірити грамоті внесеній в Коронну Метрику (2074, s. 130-132), де цілком вистачає прикладів внесення як фальсифікатів так і дискусійних документів. Інформація з «Найдавніших книг і рахунків міста Кракова», якою користувався А.Гонсьоровський, виглядає надійнішою (1814, s.53), інакше доведеться припускати, що князь Іван та його дружина (яка померла після 1462 р.) жили більше 80 років. Сам Я .Тенговський дійшов до висновку, що Ярохна, напевно, не була дочкою Ходка Бібельського († бл. 1393 р.), а скоріше його сина Грицька Ходковича. Звідси також випливає, що датування Ю.Вольфа ближче до вірогідності. Найстаріші записи в Коронній метриці, що стосуються Поділля, починаються з 1447 р. Родина Давидовських, яка була зацікавлена у внесенні грамоти у Метрику, також була пов'язана з Бібельськими, тому навіть якщо у оригіналі грамоти згадувався батько князя предзельницького, його могли записати Бібельським по асоціації з сином.
     
     8. ЮРІЙ ФЕДОРОВИЧ НЕСВІЦЬКИЙ († після 1467) ...................................................................... 6 
     Князь несвіцький (бл. 1442 — після 1467 рр.). У 1467 р. одружився з Анастасією, дочкою Івана Мушати.
     
     9. ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ НЕСВІЦЬКИЙ († до 1463) ...................................................................... 6 
     
     10. АННА ФЕДОРІВНА НЕСВІЦЬКА ...................................................................... 6 
     Після смерті батька була видана за земського маршалка Петра Монтигірдовича († бл. 1460 рр.), який займав цей уряд у 1434-1459 рр. Після смерті першого мужа вийшла за князя Януша незнаного походження, якого також пережила (2112, s. 178).
     
     11. ВАСИЛИСА ФЕДОРІВНА НЕСВІЦЬКА ...................................................................... 6 
     Коли сестра Анна виходила заміж була ще юною і віддана матір'ю під опіку зятя, який мав її видати заміж і вивінувати.
     
     12. МАРІЯ ФЕДОРІВНА НЕСВЩЬКА ...................................................................... 6 
     Разом з сестрою була передана під опіку зятя. Згадана у Києво-Печерському пом'янику (поз.256).
     
     
     VI
     
     13. ЯЦЬКО ІВАНОВИЧ НЕСВІЦЬКИЙ († після 1478) ...................................................................... 7 
     Князь прездільницький (1478-?). 
     
     14. МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ НЕСВІЦЬКИЙ († після 1478) ...................................................................... 7 
     Згаданий у Києво-Печерському пом'яиику (поз.252) з дружиною Агафією (поз.253).
     
     15. ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ НЕСВІЦЬКИЙ († 1474) ...................................................................... 9 
     Князь збаразький [?] (до 1463 ? — 1474 рр.). Згаданий під 1463 р.
     
     16. СЕМЕН ВАСИЛЬОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ, КОЛОДЕНСЬКИЙ († 1481) ...................................................................... 9 
     Кн. колодяженський (колоденський) (до 1463 — після 1480 рр.) і збаразький (1474 — після 1480 рр.).
     
     17. СОЛТАН ВАСИЛЬОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († 1472) ...................................................................... 9 
     Князь вишневецький (? -1472 рр.). Мав незнаних з імен дочок.
     
     
     VII
     
     18. БОРИС ЯЦЬКОВИЧ НЕСВІЦЬКИЙ [?] ...................................................................... 13 < князі НЕСВІЦЬКІ
     Князь несвіцький (початок XVI ст.). 
     Його нащадки дрібні князі НЕСВІЦЬКІ вигасли у XVI ст.
     
     19. МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ-ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ...................................................................... 15 < табл. 44
     Князь вишневецький (1474 — бл.1517 рр.), староста брацлавський (1500-1507 рр.). Помер бл.1517 р. Записаний у Києво-Печерському пом'янику (поз.257).
     
     20. СЕМЕН СТАРШИЙ ВАСИЛЬОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († після 1482) ...................................................................... 15 
     Князь збаразький (1474 — після 1482 рр.).
     Бл. 1460 р. одружився з Марією Ровенською († бл. 1517 р.).
     
     21. СЕМЕН СЕРЕДНІЙ ВАСИЛЬОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († після 1477) ...................................................................... 15 
     
     22. СЕМЕН МАЛИЙ ВАСИЛЬОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († після 1488) ...................................................................... . 15
     
     23. ФЕДІР ВАСИЛЬОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († після 1514) ...................................................................... 15 < табл. 45
     Князь порицький (1474 — після 1514 рр.). Записаний у Києво-Печерський пом'яник (поз.259, 292), згідно якого його хрестильне ім'я було Єрофей.
     
     24. МАРІЯ ВАСИЛІВНА ЗБАРАЗЬКА ...................................................................... 15 
     Видана за Івашка Яновича Владику. Записана у Києво-Печерському пом'янику (поз.258).
     
     25. АНАСТАСІЯ СЕМЕНІВНА († до 1516) ...................................................................... 16 
     Видана за князя Семена Юрійовича Гольшанського († 1505 р.).
     
     
     
     VIII
     
     26. АНДРІЙ СЕМЕНОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († після 1528) ...................................................................... 20 
     -Анна Гербурт
     Князь збаразький (після 1482 — після 1528 рр.).
     
     27. КАТЕРИНА СЕМЕНІВНА ЗБАРАЗЬКА ...................................................................... 20
     ~ Якуб Вертецький
     
     
     IX
     
     28. МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († 1574) ...................................................................... 26 
     ~ 1). NN, дочка кн.Козеки; 2). Анна Деспотівна
     Князь збаразький (після 1528 — 1574 рр.), староста кременецький (1560-1574 рр.).
     
     29. СТЕФАН АНДРІЙОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († 1585) ...................................................................... 26 
     ~ 1). кн. Анна Янівна Заберезинська; 2). кн. Анастасія Михайлівна Мстиславська; 3). Дорота
     Фірлей 
     Князь збаразький (після 1528 -1585 рр.), каштелян троцький (1566-1585 рр.), воєвода вітебський (1555-1564 рр.), троцький (1566-1585 рр.).
     
     30. ЮРІЙ АНДРІЙОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († 1580) ...................................................................... 26 
     ~ 1). Щасна Юріївна Насиловська; 2). Варвара Михайлівна Козинська
     
     31. МАРГАРИТА АНДРІЇВНА ЗБАРАЗЬКА († до 1555) ...................................................................... 26 
     ~ Станіслав Чермінський
     
     32. ЄЛИЗАВЕТА АНДРІЇВНА ЗБАРАЗЬКА († після 1555) ...................................................................... 26 
     ~ 1). Вацлав Баворовський; 2). Валентій Вкринський
     
     33. ВЛАДИСЛАВ АНДРІЙОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († бл.1582) ...................................................................... 26 
     ~ Софія Пшилуцька
     Справця Київського воєводства (1573-1574 рр.).
     
     34. МИХАЙЛО АНДРІЙОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († до 1554) ...................................................................... 26 
     
     35. NN АНДРІЇВНА ЗБАРАЗЬКА ...................................................................... 26
     ~ Богуш Короткий
     
     
     X
     
     36 ЯНУШ МИКОЛАЙОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († 1608) ...................................................................... 28 
     ~ кн. Анна Матвіївна Четвертинська
     Князь збаразький (1574-1608 рр.), староста кременецький (1574-1608 рр.), пінський (1581-1590 рр.), воєвода брацлавський (1576-1608 рр.).
     
     37. МАРУША МИКОЛАЇВНА ЗБАРАЗЬКА († до 1620) ...................................................................... 28 
     ~ Василь Петрович Загоровський.
     
     38. ПЕТРО СТЕФАНОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († 1569) ...................................................................... 29 
     ~ Барбара Йорданівна
     
     39 БАРБАРА СТЕФАНІВНА ЗБАРАЗЬКА († 1602) ...................................................................... 29 
     ~ Габріель Тенчинський
     
     40. ЯНУШ ЮРІЙОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († після 1580) ...................................................................... 30 
     
     41. СОФІЯ ЮРІЇВНА ЗБАРАЗЬКА († після 1561) ...................................................................... 30 
     
     42. МАРУША ЮРІЇВНА ЗБАРАЗЬКА († 1603) ...................................................................... 30 
     ~ Микола Нарушевич
     
     43. АНАСТАСІЯ ЮРІЇВНА ЗБАРАЗЬКА († після 1591) ...................................................................... 30 
     ~ Роман Волович
     
     44. ГАЛЬШКА ЮРІЇВНА ЗБАРАЗЬКА († після 1608) ...................................................................... 30 
     ~ Людовік Менкіцький
     
     45. КАТЕРИНА ЮРІЇВНА ЗБАРАЗЬКА († до 1608) ...................................................................... 30 
     ~ Микола Белжецький
     
     46. СТЕФАН ВЛАДИСЛАВОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († бл.1605) ...................................................................... 33 
     ~ Катерина Сулима
     
     47. КОСТЯНТИН ВЛАДИСЛАВОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ († після 1590) ...................................................................... 33 
     ~ Барбара Ходоровська
     
     48.ПЕТРО ВЛАДИСЛАВОВИЧ КОРИБУТОВИЧ-ЗБАРАЗЬКИЙ († бл.1604) ...................................................................... 33 
     ~ кн. Єва Вишневецька
     
     49. МАГДАЛИНА ВЛАДИСЛАВІВНА ЗБАРАЗЬКА († до 1618) ...................................................................... 33 
     ~ Вацлав Шемет
     
     50. КАТЕРИНА ВЛАДИСЛАВІВНА ЗБАРАЗЬКА († після 1618) ...................................................................... 33 
     ~ Щасний Харленський
     
     51. АННА ВЛАДИСЛАВІВНА ЗБАРАЗЬКА († після 1637) ...................................................................... 33 
     
     52. NN ВЛАДИСЛАВІВНА ЗБАРАЗЬКА ...................................................................... 33 
     ~ Матей Єло-Малинський
     
     
     XI
     
     53. ЮРІЙ (ЄЖІ) ЗБАРАЗЬКИЙ († 1631) ...................................................................... 36 
     Князь збаразький (1608-1631рр.), староста пінський (1590-1631 рр.), сокальський (1607-1631 рр.), крайчий коронний (1612-1619 рр.), підчаший коронний (1619-1631 рр.), каштелян краківський (1620-1631 рр.) (1788).
     
     54. КРИШТОФ ЗБАРАЗЬКИЙ (* 1580 † 1627) ...................................................................... 36 
     Князь збаразький (1608-1627 рр.), староста кременецький (1608-1627 рр.), конюший коронний (з 1615 р.)
     
     
     
     
     
     Таблиця 44
     КОРИБУТОВИЧІ. ВИШНЕВЕЦЬКІ
     
     Таблиця складена на підставі досліджень К.Пулаского (1981), А.Бонєцкого (1765, s.367-377), Ю.Вольфа (2112, р.537-576), Н.Яковенко (1700, s.300-301) з незначними нашими уточненнями.
     
     
     VII
     
     1. МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ († бл.1517) — табл.43, поз. 19
     
     
     VIII
     
     2. ІВАН МИХАЙЛОВИЧ († 1542) ...................................................................... 1 
     ~ 1). Анастасія СеменівнаОлізарович; 2). Магдалина Деспотівна Князь вишневецький (бл. 1517-1542 рр.).
     
     3. ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ († 1533) ...................................................................... 1 
     ~ 1). NN Деспотівна; 2). кн. Анастасія Василівна Жилинська
     
     4. ФЕДЬКО МИХАЙЛОВИЧ († 1549) ...................................................................... 1 
     ~ 1). кн. Богдана Юріївна Гольшанська-Дубровицька; 2). кн. Марина Путятич-Друцька Князь вишневецький (1542-1549 рр.).
     
     5. ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ († 1555) ...................................................................... 1 
     ~ Катерина Скорутянка, Князь вишневецький (1549-1555 рр.), староста річиський (1532-1555 рр.).
     
     
     IX
     
     6. ЗИГМУНТ ІВАНОВИЧ († 1552) ...................................................................... 2 
     
     7. ДМИТРО-БАЙДА ІВАНОВИЧ († 1563) ...................................................................... 2
     Князь белевський (1557-1559 рр.), господар Молдови (1563 р.), староста канівський і черкаський, отаман Війська Запорозького (1551-1557,1559-1563 рр.).
     
     8. АНДРІЙ ІВАНОВИЧ († 1584) ...................................................................... 2
     ~ Євфимія Юріївна Вербицька
     Князь вишневецький (1555-1584 рр.), староста любецький (1580-1584 рр.), каштелян волинський (1568-1572 рр.), воєвода брацлавський (1572-1576рр.), волинський (1576-1584 рр.).
     
     9. КОСТЯНТИН ІВАНОВИЧ († 1574) ...................................................................... 2 
     ~ Анна-Ельжбета Сверщ 
     Староста житомирський (l 571-l 574 pp.).
     
     10. КАТЕРИНА ІВАНІВНА († бл.1580) ...................................................................... 2 
     ~ до 1539 Григорій Олександрович Ходкевич († 1572)
     
     11. ОЛЕКСАНДРА ІВАНІВНА († після 1569) ...................................................................... 2 
     ~ Іван Шимкович
     
     12. МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ († 16.10.1584) ...................................................................... 5
     ~ Гальшка Юріївна Зенов'євич
     Князь вишневецький (1584 рр.), староста канівський і черкаський (1559-1580 рр.), любецький (1584 р.), каштелян брацлавський (1580-1581 рр.), київський (1581-1584 рр.). Точна дата смерті встановлена на підставі копії А.Кальнофойського (поз. 17) напису на надгробку у Києво-Печерській Лаврі.
     
     13. МАКСИМ ОЛЕКСАНДРОВИЧ († 1565) ...................................................................... 5 
     Згідно реєстру ктиторів А.Кальнофойського (поз.51) його другим іменем було Боніфацій.
     
     14. ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (* 1543 † 3.04.1577) ...................................................................... 5 
     ~ кн. Олександра Андріївна Капуста
     Точні дати народження і смерті встановлені на підставі копії А.Кальнофойського (поз. 19) напису на надгробку у Києво-Печерській Лаврі.
     
     15. СТЕФАНІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА († 1558) ...................................................................... 5 
     ~ Лукаш Куренецький
     
     
     X
     
     16. АННА АНДРІЇВНА († після 1594) ...................................................................... 8 
     ~ до 1581 Микола Павлович Сапєга († 1599 р.)
     
     17. ОЛЕКСАНДРА АНДРІЇВНА († після 1613) ...................................................................... 8 
     ~ 1). кн. Юрій Іванович Чорторийський; 2). Ян Лагодовський 
     
     18. КОСТЯНТИН КОСТЯНТИНОВИЧ (* 1564 † 1641) ...................................................................... 9 
     ~ 1). Анна Василівна Загоровська; 2). Урсуля Мнішек; 3) Катерина Корнякт; 4) Гелена Струсь Староста черкаський (1620-1638 рр.), воєвода белзький (1636-1638 рр.), руський (1638-1641 рр.).
     
     19. СОФІЯ АНДРІЇВНА (* 1568 † 1619) ...................................................................... 8 
     ~ 1) Ян Пац; 2) Криштоф-Вацлав Шемет
     
     20. ГАЛЬШКА АНДРІЇВНА (* 1569 † 1596) ...................................................................... 8 
     ~ 1584 р.кн.Микола-Криштоф Радзивіл (* 1549† 1616)
     
     21. ОЛЕКСАНДРА КОСТЯНТИНІВНА († до 1582) ...................................................................... 9 
     ~ кн. Микола Радзивіл (* 1546 † 1589)
     
     22. АННА КОСТЯНТИНІВНА († 1593) ...................................................................... 9 
     ~ 1591/93 Ян Замойський († 1619 р.)
     
     23. ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ († 1594) ...................................................................... 12 
     ~ Олена Єловицька Князь вишневецький (1584-1594 рр.), староста черкаський і канівський (1580-1594 рр.), любецький (1584-1594 рр.).
     
     24. МИХАЙЛО КОРИБУТ МИХАЙЛОВИЧ († 1615) ...................................................................... 12 
     ~ кн. Раїна Єреміївна Могила
     Князь вишневецький (1594-1614 рр.), староста овруцький (1603-1615 рр.).
     
     25. ЮРІЙ КОРИБУТ МИХАЙЛОВИЧ († 1618) ...................................................................... 12 
     ~ Федора Чапліч
     Каштелян київський (1609-1618 рр.).
     
     26. МАРИНА МИХАЙЛІВНА († після 1629) ...................................................................... 12 
     ~ кн. Федір Григорович Друцький-Горський
     
     27. СОФІЯ МИХАЙЛІВНА († після 1613) ...................................................................... 12 
     ~ Остафій Тишкевич
     
     28. АДАМ ОЛЕКСАНДРОВИЧ КОРИБУТОВИЧ († 1622) ...................................................................... 14 
     ~ Олександра Ходкевич
     
     29. ЄВА ОЛЕКСАНДРІВНА († бл.1618) ...................................................................... 14
     ~ кн. Петро Збаразький († бл. 1604)
     
     
     XI
     
     30. ЯНУШ (* 1598 † 1636) ...................................................................... 18 
     ~ Євгенія-Катерина Тишкевич
     Староста кременецький (1627-1636 рр.), конюший коронний (з 1633 р.).
     
     31. МАР'ЯНА († 1624) ...................................................................... 18 
     ~ 1620 р. Якуб Собєський (* 1580 † 1646)
     
     32. ОЛЕНА († 1660) ...................................................................... 18
     ~ Станіслав Варшицький
     
     33. ЄЖІ († 1641) ...................................................................... 18
     ~ Євфросинія Тарновська
     
     34. ОЛЕКСАНДР († 1639) ...................................................................... 18 
     Староста черкаський (1638-1639рр.), кор. ротмістр
     
     35. ТЕОФІЛЯ († 1645) ...................................................................... 18
     ~ Петро Шишковський
     
     36. ЄРЕМІЯ-МИХАЙЛО КОРИБУТ (* 1612 † 1651) ...................................................................... 24 
     ~ 1639 р. Грізельда-Констанція Замойська (* 1623 † 1672)
     Князь вишневецький і лубенський (1615-1651 рр.), староста гадяцький (1634-1651 рр.), воєвода руський (1634-1651 рр.).
     
     37. АННА († бл.1648) ...................................................................... 24
     ~ Збігнєв Фірлей
     
     38. ГАЛЬШКА ЮРІЇВНА († до 1624) ...................................................................... 25 
     
     39. ХРИСТИНА († 1654) ...................................................................... 28 
     ~ 1). Миколай Єло-Малинський; 2). Петро Данилович
     
     
     XII
     
     40. ДМИТРО-ЄЖІ (* 1631 † 1682) ...................................................................... 30 
     ~ 1). Мар'яна Замойська († 1668 р.);2). 1671 кн. Теофіля Людвіка Заславська († 1709 р.) Князь вишневецький (1673-1682 рр.), староста білоцерківський, кам'янецький, солецький, струмилівський, брагімський, любомельський, стражник коронний (1658-1667 рр.), воєвода белзький (1660-1678 рр.), краківський (1678-1680 рр.), каштелян краківський (1680-1682 рр.), гетьман польний коронний (1667-1676 рр.), гетьман великий коронний (1676-1682 рр.).
     
     41. АННА (* † 1632) ...................................................................... 30 
     
     42. БАРБАРА (* † 1632) ...................................................................... 30 
     
     43 КОСТЯНТИН-КРИШТОФ (* 1633 † 1686) ...................................................................... 30 
     ~ 1). Урсула-Тереза Мнішек († 1668 р.); 2). Анна Ходоровська († 1711 р.) Князь вишневецький (1682-1686 рр.), воєвода подільський (1673-1676 рр.), брацлавський (1676-1678 рр.), белзький (1678-1686 рр.).
     
     44. КОНСТАНЦІЯ († 1669) ...................................................................... 33 
     ~ Самуель Лєщинський
     
     45. МІХАЛ-ТОМАШ КОРИБУТ (* 1640 † 1673) ...................................................................... 36 
     ~ 1670 р. Марія-Елеонора Габсбург (* 1653 † 1697) Князь вишневецький (1651-1673 рр.), король польський (1669-1673 рр.).
     
     
     XIII
     
     46. САЛОМЕЯ ...................................................................... 40
     Черниця
     
     47. ЄВГЕНІЯ († після 1681) ...................................................................... 40 
     ~ 1667 р. Станіслав Конєцпольський († 1682 р.)
     
     48. СОФІЯ († 1681) ...................................................................... 40 
     ~ Вацлав Лєщинський
     
     49. ЯНУШ-АНТОНІЙ (* 1678 † 1741) ...................................................................... 43 
     ~ 1704 p. Теофіля Лєщинська (* 1680 † 1757)
     Князь вишневецький (1686-1741 рр.), староста пінський, підчаший литовський (1697-1699 рр.), маршалок надвірний литовський (з 1699 р.), каштелян віленський (1702-1703 рр.), воєвода віленський (1704-1706 рр.), краківський (1706-1726 рр.), каштелян краківський (1726-1741 рр.).
     
     50. ФРАНЦІСКА ...................................................................... 43
     ~ Казимір Тарло
     
     51. МИХАЙЛО-СЕРВАСІЙ (* 1680 † 1744) ...................................................................... 43 
     ~ 1). 1695 р. кн. Катерина Дольська († 1725 р.); 2). 1725 р. кн. Магдалина Чорторийська († 1728 р.); 3). 1730 р. кн. Текла-Роза Радзивіл (* 1703† 1747).
     Князь вишневецький (1741-1744 рр.), староста пінський, волковиський, глинянський, тухольський, вільківський, кірсненський, метельський, мерецький, каштелян віленський (1703-1706 рр.), воєвода віленський (1706-1707, 1735-1744 рр.), гетьман польний литовський (1702-1703 рр.), гетьман великий литовський (1703-1707, 1730, 1735-1744 рр.), канцлер литовський (з 1720 р.).
     
     
     XIV
     
     52. УРСУЛЯ-ФРАНЦІСКА (* 1705 † 1753) ...................................................................... 49 
     ~ 1725 р. кн. Михайло Казимир Радзивіл (* 1702 † 1762)
     
     53. АННА (* 1700 † 1732) ...................................................................... 51 
     ~ 1721 р. кн. Иосиф Огінський (* бл.1693 † 1736)
     
     54. ЄЛЬЖБЕТА (* 1701 † 1770) ...................................................................... 51 
     ~ 1722 р. Міхал Замойський (* бл. 1679† 1735)
     
     
     
     Таблиця 45
     КОРИБУТОВИЧІ. ВОРОНЕЦЬКІ. ПОРИЦЬКІ. ВОЙНИЧ-ВОРОНЕЦЬКІ
     
     Таблиця складена на підставі досліджень А.Бонєцкого (1765, s.256-259, 387), Ю.Вольфа (212, s.393-396, 577-584), Н.Яковенко (1700, с.302-303) з незначними нашими уточненнями. Центром уділу Воронецьких було с.Ворончин у Луцькому повіті, Порицьке і Тристенське князівства також були волинськими уділами.
     
     
     VII
     
     1. ФЕДІР ВАСИЛЬОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († після 1514) 
     
     
     VIII
     
     2. ЮРІЙ ФЕДОРОВИЧ ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1577) ...................................................................... 1 
     Князь воронецький (після 1514 — після 1577 рр.).
     
     3. ЄВФРОСИНІЯ ФЕДОРІВНА ПОРИЦЬКА († після 1544) ...................................................................... 1 
     ~ кн. Василь Іванович Кожанович-Велицький
     
     4. ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († бл.1560) ...................................................................... 1 
     ~ Барбара Уханська
     Князь порицький (1526-1560 рр.).
     
     5. СОФІЯ ФЕДОРІВНА ПОРИЦЬКА († після 1529) ...................................................................... 1 
     ~ NN Ляховський
     
     6. ВОЙНА ФЕДОРОВИЧ ВОРОНЕЦЬКИЙ († бл.1565) ...................................................................... 1 
     Князь тристенський (1526-1565 рр.).
     
     
     IX
     
     7. ЯКУБ ВОРОНЕЦЬКИЙ († 1598) ...................................................................... 2 
     Кор. секретар (1568 р.), біскуп київський (1585-1588 рр.).
     
     8. МИХАЙЛО ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1586) ...................................................................... 2 
     ~ Барбара Гіжанка
     Князь воронецький (1577 — після 1586 рр.).
     
     9. АНДРІЙ ВОРОНЕЦЬКИЙ († бл.1580) ...................................................................... 2 
     Kop. секретар (1577 р.), лєнчинський канонік (з 1577 р.).
     
     10. ЯНУШ ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1603) ...................................................................... 2 
     
     11. ОЛЕКСАНДР ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1582) ...................................................................... 2 
     Плебан.
     
     12. ЯНУШ ОЛЕКСАНДРОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († 1570) ...................................................................... 4 
     ~ кн. Анна Сангушко-Коширська Князь порицький (1560-1570 рр.).
     
     13. МАТВІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († до 1566) ...................................................................... 4 
     ~ Олена Залеська
     
     14. ПЕТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († після 1570) ...................................................................... 4 
     
     15. ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († бл.1586) ...................................................................... 4 
     ~ Анна Баворовська
     
     16. МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († до 1566) ...................................................................... 4 
     
     17. ВАРВАРА ОЛЕКСАНДРІВНА ПОРИЦЬКА († після 1594) ...................................................................... 4 
     ~ 1). Ян Монтовт; 2). Олександр Семашко
     
     18. КАТЕРИНА ОЛЕКСАНДРІВНА ПОРИЦЬКА († 1585) ...................................................................... 4 
     ~ Єрофій Гойський
     
     19. АННА ОЛЕКСАНДРІВНА ПОРИЦЬКА († після 1597) ...................................................................... 4 
     ~ Мацей Левицький
     
     20. СТАНІСЛАВ ВОЙНИЧ-ВОРОНЕЦЬКИЙ († до 1598) ...................................................................... 6 
     ~ 1). NN Хом'як; 2). NN Гулевич
     Князь тристенський (бл. 1565 — до 1598 рр.).
     
     21. ЛЕВ ВОЙНИЧ-ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1597) ...................................................................... 6 
     ~ 1). Марина Андріївна Куневська; 2). Христина Боговитіна
     Підстароста кременецький (1566-1568 рр.), кременецький гродський суддя (1584-1597 рр.).
     
     22. СОФІЯ ФЕДОРІВНА ВОЙНИЧ-ВОРОНЕЦЬКА († після 1569) ...................................................................... 6 
     
     
     X
     
     23. МИКОЛА ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1602) ...................................................................... 8 
     Князь воронецький (після 1586 † після 1602 рр.).
     
     24. СТЕФАН ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1614) ...................................................................... 8 
     Князь воронецький (після 1586 † після 1614 рр.).
     
     25. ЯКІВ ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1621) ...................................................................... 8 
     Князь воронецький (після 1586 † після 1621 рр.).
     
     26. ФЛОРІАН-ТОМАШ ВОРОНЕЦЬКИЙ (* 1586 † 1615) ...................................................................... 8 
     Пріор.
     
     27. БАРБАРА ВОРОНЕЦЬКА ...................................................................... 8 
     
     28. АННА ВОРОНЕЦЬКА ...................................................................... 8 
     
     29. КАТЕРИНА ВОРОНЕЦЬКА ...................................................................... 8 
     
     30. ЯНУШ ОЛЕКСАНДРОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († 1614) ...................................................................... 15 
     ~ Беата Лясота
     Князь порицький (1583-1614 рр.).
     
     31. МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († 1621) ...................................................................... 15 
     ~ Анна Подгорецька
     Князь порицький (1583-1621 рр.).
     
     32. СТЕФАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († 1640) ...................................................................... 15 
     ~ Катерина Дмитрівна Єловицька Князь порицький (1583-1640 рр.).
     
     33. ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ ПОРИЦЬКИЙ († 1618) ...................................................................... 15 
     ~ Анна Ієронімна Горностай
     
     Князь порицький (1583-1618 рр.).
     
     34. БАРБАРА ОЛЕКСАНДРІВНА ПОРИЦЬКА († після 1625) ...................................................................... 15 
     ~ кн. Андрій Козека
     
     35. ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА ПОРИЦЬКА ...................................................................... 15
     ~ NN Загоровський
     
     36. ЯНУШ СТАНІСЛАВОВИЧ ВОРОНЕЦЬКИЙ († до 1604) ...................................................................... 20 
     Князь тристенський (до 1598 — до 1604 рр.).
     
     37. ПЕТРО СТАНІСЛАВОВИЧ ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1597) ...................................................................... 20 
     
     38. СТАНІСЛАВ СТАНІСЛАВОВИЧ ВОРОНЕЦЬКИЙ († до 1606) ...................................................................... 20 
     ~ Ельжбета Богуш
     
     39. ТОМАШ СТАНІСЛАВОВИЧ ВОРОНЕЦЬКИЙ († до 1604) ...................................................................... 20 
     
     40. ЮРІЙ СТАНІСЛАВОВИЧ ВОРОНЕЦЬКИЙ († 1641) ...................................................................... 20 
     ~ NN Микулинська
     Князь тристенський (до 1604-1621 рр.), воронецький (1621-1641 рр.).
     
     41. МАРИНА СТАНІСЛАВІВНА ВОРОНЕЦЬКА ...................................................................... 20 
     ~ NN Білостоцький
     
     42. ОЛЕКСАНДРА СТАНІСЛАВІВНА ВОРОНЕЦЬКА ...................................................................... 20
     ~NN Шашкевич
     
     43. АПОЛОНІЯ СТАШСЛАВІВНА ВОРОНЕЦЬКА ...................................................................... 20 
     ~ NN Савич
     
     44. АВДОТІЯ СТАШСЛАВІВНА ВОРОНЕЦЬКА († після 1627) ...................................................................... 20 
     ~ Микола Шашкевич
     
     45. АННА І СТАШСЛАВІВНА ВОРОНЕЦЬКА ...................................................................... 20 
     -NN Mopeндa
     
     46. АННА II СТАШСЛАВІВНА ВОРОНЕЦЬКА ...................................................................... 20
     ~NN Трипільський
     
     47. МАРІЯ СТАШСЛАВІВНА ВОРОНЕЦЬКА ...................................................................... 20 
     ~ NN Рогозинський
     
     
     XI
     
     48. СОФІЯ-ІЗАБЕЛА ПОРИЦЬКА († після 1637) ...................................................................... 33 
     ~ Криштоф Конецпольський († 1660 р.)
     
     49. ПАВЛО СТАНІСЛАВОВИЧ ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1630) ...................................................................... 38 
     войський київський.
     
     50. МАТВІЙ ВОЙНИЧ-ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1613) ...................................................................... 40 
     ~ Анастасія Гулевич, Підвоєвода київський (1584-1592 рр.), стольник київський (з 1592 р.).
     
     51. СТЕФАН ВОЙНИЧ-ВОРОНЕЦЬКИЙ ...................................................................... 40
     
     
     XII
     
     52 СТЕФАН ВОЙНИЧ-ВОРОНЕЦЬКИЙ ...................................................................... 50 < князі ВОРОНЕЦЬКІ
     ~ кн. Барбара Сокольська
     Його нащадки князі ВОРОНЕЦЬКІ у XVII ст. стали писатися ВОЙНИ і втратили князівський титул.
     
     53 МИХАЙЛО ВОРОНЕЦЬКИЙ († після 1648) ...................................................................... 50 < князі ВОРОНЕЦЬКІ
     ~ Констанція Стемпковська
     Підстароста володимирський (1638-1648 рр). Його нащадки князі ВОРОНЕЦЬКІ вигасли у XVII ст.
     
     54. ЛЕВ ВОРОНЕЦЬКИЙ ...................................................................... 50 
     
     55. КАТЕРИНА ВОРОНЕЦЬКА ...................................................................... 50 
     ~ Семен Вітовський
     
     56. ОЛЕКСАНДРА ВОРОНЕЦЬКА († після 1604) ...................................................................... 50 
     ~ 1). Іван Болбас; 2). Криштоф Єловицький


http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur80304.htm

ЗАХОДИ КОРОЛЕВИЧА КОЛО СПРАВИ ПРАВОСЛАВНИХ, ЙОГО ПЛЯНИ, АҐІТАЦІЯ МИТР. ІСАЙЇ НА КОРИСТЬ МОСКВИ, БОРОТЬБА ПАРТІЙ НА ЕЛЄКЦІЙНІМ СОЙМІ, ТВЕРДА ПОСТАВА ПРАВОСЛАВНИХ, РОЛЯ КОЗАКІВ.
     
     
     До сього не прийшло. Але така горяча жичливість, заявлена козаками королевичеви, і та рішучість, з якою вони жертвували йому свою оружну поміч, певно, не зістала ся без певного вражіння на короннї стани. З другого боку, таке ставленнє релїґійно-національної справи київськими церковними, близше сказавши — митрополичими кругами, що вона ставала вказівником, який мав обернути козачину чи то в сторону Польщі чи то в сторону Москви, в залежности від такого чи инакшого порішення релїґійно-національних постулятїв, теж не зістало ся без сильного впливу і на королевича і його партію, та на всї правлящі круги.
     Королевич Володислав, або „шведський король”, як титулують його за весь час безкоролївя, носив ся з широкими, амбітними плянами, як усї престолонаслїдники, котрим реальні обставини пановання ще не обкроїли їx високолетних гадок. Він шукав прихильників не так для свого вибору — він і так уже вважав ся певним, — як для дальших полїтичних плянів, що носив у своїй уяві. Важка спадщина попереднїх полїтичних авантюр — сї фантастичні корони: шведська, московська, окрім польської, щаслива війна з Турками, котрої участником довело ся бути йому самому -все се наповнило ґрандїозними плянами голову Володислава, не меньше жадного слави і власти нїж його батько. Для нього ставало пунктом чести здійсненнє сих мрій, зреалїзованнє сих „прав”, і передвступний момент торгів і обіцянок — „елєкція” — був незвичайно важним і вдячним моментом з становища сих будучих плянів. Коли всї можливі елєменти корони вважали хвилю елєкції сотвореною на те, щоб за свою поміч кандидатови на корону виторгувати у нього й його партії як найбільше всяких великих і богатих милостей, то й для королевича відкривало ся широке поле використовування для своїх плянів сих розгорячених апетитів і фантазій. Як батько його упертий і завзятий у своїх плянах і замірах. Володислав далеко краще підходив до обставин і суспільности, яка його окружала. Коли батько відпихав її своєю мовчазнїстю і холоднїстю, своєю етикетальнїстю й шанованнєм свого маєстату, королевич притягав до себе своєю невимушеною простотою, приступністю, нецеремонністю. При тім незвичайно приємний в обходженню, обдарований чарівною вимовністю, що поконувала і обезвладнювала найбільш неприхильно настроєних, не звиклий рахувати ся нї з засобами, нї — тим меньше з обіцянками, легкодушно щедрий на дарунки і надання, а ще щедрійший — на ласкаві слова і привабні обітницї 1), — він напружував в сей момент всї здібности для скріплення своїх впливів, для збільшення рядів своїх прихильників, для помноження шансів і засобів до переведення своїх плянів, і в тім-же напрямі цїлою силою мусїли працювати його близші і дальші партизани, котрих йому не бракувало.
     За лаштунками офіціального соймовання йшла горяча боротьба, заходи, переговори і торги, на жаль — мабуть безповоротно для нас закриті, так що тільки догадувати ся можемо про їх характер і напрям.
     Православні партії стали предметом небувалої уваги зі сторони правлящих кругів. Прихильність православних і їх надїї на Володислава була річю давно звістною. Дуже мало клєрикальний сам по собі — так що навіть нїколи не показував ся в костелї на велике огірченнє клєрикальних кругів 2), хоч заразом дбалий про репутацію щирого католика, був він здавна предметом надїй для всїх покривджених ультра-католицькою полїтикою його батька. Очевидно й сам будував свої пляни ї свою тактику — до реакції батьківському правлїнню, на полїтицї релїґійної толєранції. Зовсїм справедливо толкували в католицьких кругах, що особлива прихильність Володислава до жадань православних і дісідентів диктувала ся його московськими і шведськими плянами. З огляду на свої претенсії на московську корону і на православну московську людність він мусїв здобувати собі добру репутацію прихильника православної віри. З огляду на шведських протестантів повинен був показувати всяку можливу прихильність до протестантів Польщі і Литви. Дїйсно бачимо, що в своїх пізнїйших заходах коло шведської корони він залюбки виїздить на толєранції, на посередництві між католицькою і протестантською партією, і сю-ж лїнїю веде в Польщі під час безкоролївя в відносинах до протестантів — і ще більше в відносинах до православних.
     Чи було в тім щось глубше і щирійше крім чисто полїтичного рахунку, се зістаєть ся неясним, і в сїм можна сумнївати ся супроти тої змінности, яку взагалї показував Володислав в своїх настроях і плянах при змінах обставин. В даний момент обставини наказували йому дбати про прихильність дісідентів з огляду на полїтичні, заграничні пляни, та й ще поза тим з православною справою приходило ся рахувати ся з огляду на козаччину. Значіннє козаччини як воєнної сили Володислав мав богато нагод оцїнити сам, як самовидець і участник війн і велико вважав на її поміч в своїх воєнних плянах на будуще, тим більше, що невелика прихильність шляхти до його шведських і московських плянів була йому добре звісна, і він не міг тїшити себе ілюзіями, що сойм схоче дуже енерґійно підтримувати сї пляни державними кредитами. Московська війна вже порішена, вже розпочата навіть, хоч не офіціально, змушувала його цїнити добрі відносини козаччини, прихильний настрій в данім моментї, коли Володислав чекав тільки формального вибору, щоб прийняти вже кинений московською стороною поклик до боротьби, і — в перший огонь післати власне козаччину, поки сойм дасть призволеннє на офіціальну війну.
     Тим часом митрополит Ісайя з своїми старцями, як вихід з тяжкого становища вказував козаччинї підданнє під руку московського царя і в сю сторону попихав козацтво. При всїй тенденційности в підчеркуванню сього мотиву в реляціях складаних перед московськими властями українськими виходнями, вони вповнї безпідставні не були, і нахил Ісайї в московську сторону, засвідчений документально та аґітація в сїм напрямі в українськім суспільстві і в козацьких кругах не могли бути секретом для полїтичних кругів. Московське правительство покладало чималі надїї на такі іредентські течії серед козаччини і стримувало своїх воєвод від усяких зачіпок з козаками 3), а в кругах королевича ще серцознїйше мусїли рахувати ся з можливістю такої іреденти, а навіть перецїнювали їх. Коли папський лєґат, довідавши ся про уступки православним, порішені королевичом, силкував ся відвести його від них, Володислав анї слухати не хотїв, і як головний мотив, попри загальне невдоволеннє православних, котре треба чимсь утихомирити — вказував леґатови на становище козаків перед перспективою московської війни: супроти війни з Москвою козаків можна затримати по стороні Польщі тільки якимись уступками, инакше вони могли-б бути дуже небезпечні. Невдоволеннє православних взагалї Володислав вважав шкідливим для держави, з огляду на те, що і вибір короля і иньші справи залежать від них, і признавав конче потрібним їх заспокоїти.
     Лєґат переконав ся, що королевича не можна збити з сеї позиції — він велико рахує на козаччину, — дуже її любить, як він казав 4). І щоб збільшити сю ”любов”, якраз під час елєкційного сойму московські війська перейшли Смоленську границю і не без успіху почали тут свої операції..
     Такі інтереси держави і особисті пляни Володислава наказували йому рішучо показати всяку прихильність супроти православних постулятів, і енерґійний натиск православних на коронні стани сим разом здобув їм нарештї уступки, які певне анї снили ся нїкому в Польщі навіть іще під час конвокації. На жаль, як я сказав уже, — закулїсова сторона сих заходїв і сеї боротьби закрита для нас зовсїм. Навіть про показну, офіціальну сторону їх маємо досить скупі відомости в соймових дневниках та иньших джерелах 5).
     В посольській палатї православні депутати повели свою лїнїю серіозно і рішучо уже в перших днях сойму, зараз по виборі маршалка. Коли поставлено питаннє про проґраму нарад, православні депутати Древинський і Воронич заявили, що не можна приступати до нїяких иньших справ, поки не буде сповнена обіцянка попереднього сойму, що до релїґійної справи православних; їх підтримав також дуже сильно Кр. Радивил. Маршалок хотїв передати сю справу спеціальній комісії, але православні депутати: Гулевич-Воютинський, писар луцький (будучий перемиський владика) і Адам Кисїль, що тут вперше виступає в ролї оборонця православної церкви (саме тодї, як кажуть, вернувши ся до батьківської віри), рішучо тому спротивилися, вважаючи, що справа доста вияснена попередньою комісїєю, й треба рішати її в повнїй палатї. Палата противила ся тому, бояти ся, що релїґійна справа займе їй цїлий сойм і без того дрібна досить справа: дебати з приводу протесту заложенобіскупом луцьким против тексту конфедерації, прийнятого конвокаційним соймом, заповнила трохи не тиждень дуже горячою дебатою. Одначе сї унїатські і католицькі протести против конвокаційних уступок зробили взагалї добрий настрій для православних, зложивши одіозність відновлення сих дебат в значній мірі на унїатсько-католицьку сторону. Вони дещо улекшили православним позицію, яка всеж таки й тепер не була легка.
     Загал палати був дуже невдоволений, що їй так безпардонно загачують соймованнє православною справою. Але православні тримали ся своїх домагань, проявляючи незвичайну витривалість супроти натиску цїлої палати, серед сердитих криків, які нераз підїймали ся против них. Говорили сміло і свобідно. „Груба і недоладна, як і віра, була їх мова”, записує Радивил з приводу одної промови, і описує сцену, де Кисїль різко відізвав ся на слова такого маґната, як Лев Сопіга, а коли котрийсь з послів став Сопігу боронити, Кисїль ухопив ся за шаблю і загрозив нею. Як оратори зі сторони православних особливо визначали ся Древинський і Кисїль; Радивил грав ролю адвоката їх справи. З боку унїатів виступав особливо Тризна, кухмистр в. кн. Литовського; горячо брали в оборону унїю також старий Л. Сопіга і воєвода троцький Тишкевич.
     Посольська палата вибрала була вже комісію, по рівнї з католиків і дісідентів, але сенат до них замість двох вислав чотирох депутатів, перехиливши тим більшість на католицьку сторону, і се викликало нову бурю протестів. В дебатах палати над православною справою пройшли биті два тижнї (а з початку сойму — більш як три тижнї). Королевич нетерпеливив ся і хотїв розпочати переговори про корону. Православні заявляли, що не допустять до нїяких переговорів, поки не буде покінчена їх справа. Можна собі представити, як кипіли закулїсові переговори і всякі намови з боку королевича і його прихильників, що мусїли старати ся всякими способами прихилити ворожо настроєні елєменти, аби згодили ся на уступки православним, щоб усунула ся ота православна завалидорога з полїтичної арени.
     Участниками сих заходїв мусїли бути також козаки. Їх посольство, не діставши голосу в елєкції, зіставало ся за кулїсами сеї боротьби. Послів сим разом було три: Федор Кузьминський, Федір Пралич (Прало) і Василь Онишкевич. Вони були прийняті з початку сойму на авдієнції сенатом; з огляду на мале число присутних сенаторів прімас відложив читаннє листів до другого засїдання, 1 (11) X. По прочитанню листів посли заявили, що не будуть нїчого говорити від себе („на память”), „бо й так посли що на соймі конвокаційнім правили посольство не згідно з волею гетьмана нашого, сидять на горло; тому не хочемо поступати инакше нїж нам наказано — бо посол як міх, що всипали в нього, то висипле”. Потім посли відправили посольство по інструкції. Прімас подякував їм за льояльні почутя, але докорив за різкі вирази ужиті на адресу унїатів — наказував не відзивати ся так про людей побожних і чесних. Відповідь на жадання обіцяв дати пізнїйше 6). Тогож дня відбула ся подібна-ж церемонїя в посольській палатї, посли козацькі доручили їй лист такогож змісту як до сенату. Маршалок в відповіди своїй теж докорив козакам за різкі вирази про унїатів, допущені в інструкції, і висловив своє здивованнє з причини такої тяжкої неласки війська до попереднїх послів: похваляв їх пильність і щирість, з якою вони справляли своє посольство 7). Польський лєґат записав у своїх реляціях, що козаки на соймовій авдієнції зневажливо відзивають ся про унїю і грозять ся республицї, щоб не доводила їх до одчаю 8). Козаки одначе і в палатї по за інструкцією нїчого не говорили від себе — хіба лєґат домішує тут поголоски про те, що говорило ся поза палатою.
     Там, можна собі представити, козацька депутація не зіставала ся пасивним свідком тої боротьби, тих торгів і суперечок, що кипіли підчас сойму.
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Див інтересну характеристику Володислава в реляції лєґати Віскенті — Relacyi nuncyuszow II c. 189 і далї.
      2) Володислав оправдував ся фізичною відразою і пригнобленнєм, яке викликає в нїм костельна атмосфера — див. ту ж реляцію с. 193.
      3) Акты Москов. госуд. І ч. 486.
      4) Theiner III c. 398-9.
      5) Уривки з одного дневника друковані у Ґолубєва П. Могила І дод с. 454 і далї з другого, докладнїйшого деякі витяги ibid. II дод. с. 3 і далї. Досить багато оповідає також в своїх записках Ольбр. Радивил ркп. л. 17 і д.
      6) Дневник соймовий — витяги з ркп. бібл. Чорторийських. Записки Радивила л. 22
      7) П. Могила I дод. с. 459.
      8) Theiner III с. 398.


http://litopys.org.ua/istkult2/ikult235.htm

Н. М. Яковенко
4.4. Реформа грецької церкви: унія, оновлення православ’я
     
     
     
Пошуки шляхів релігійного порозуміння. Проблема релігійного порозуміння між православною і католицькою конфесіями на теренах України-Русі постала вже наприкінці XIV ст., коли вперше були об’єднані під одним державним дахом поляки, литовці та русини. Першою спробою досягти порозуміння стала ініціатива київського митрополита — грека Ісидора, котрий на Флорентійському соборі 1439 р. підписав акт з’єднання східної та західної церков. Рішення Флорентійської унії залишилися нереалізованими 1, однак як прецедент і теологічна основа можливого церковного союзу вони були згадані знову на Тридентському соборі католицької церкви (1544 — 1563), де опрацьовувалася радикальна програма оновлення католицької спільноти в умовах наступу протестантизму. Йшлося передовсім про зміцнення західного християнства завдяки церковному порозумінню з Московською державою — могутнім потенційним союзником у боротьбі з турецькою загрозою, що нависала над Європою. Проте невдача місії папського легата Антоніо Поссевіно при дворі Івана Грозного (1581) внесла корективи в унійні задуми. До цього особливо прислужився звіт Поссевіно, невдовзі виданий окремою книжкою під назвою "Московія" (1586). Автор пояснює неуспіх своєї місії тим, що справу було розпочато не з Русі, а з Московії. Як писав Поссевіно, остання за традицією надзвичайно залежить у справах релігії від Русі. Тому, мовляв, буде дуже важливо для навернення Московії, якщо єпископи або владики королівської Русі [тобто України та Білорусі] приєднаються до католицької церкви.
     1582 р. вже у Варшаві Поссевіно разом з тодішнім нунцієм папської курії в Польщі Болоньєтті, спираючись на досвід ордену єзуїтів, до якого належав, розробляє програму заходів, корисних з перспективи досягнення церковного порозуміння, — створення місцевих семінарій для підготовки місіонерів; пропаганда серед руської, а особливо княжої еліти; налагодження книговидання руською мовою (з приводу останнього він пише до папи: "Жодними гарматами, жодним іншим щонайбільшим арсеналом Північ і Схід не будуть завойовані швидше") 2. Впродовж 1583 — 1584 рр. Поссевіно і Болоньєтті розпочинають переговори з князями Костянтином-Василем Острозьким і Юрієм Слуцьким, не без успіху намагаючись схилити їх до підтримки унійних ініціатив. Зокрема, Острозький ще в листі від 8 липня 1583 р. писав до папи: "Нічого гарячіше не бажаю, як єдності віри і згоди усіх християн, і, якби справа вимагала за таке велике добро віддати життя, я б не завагався" 3.
     
     
      1 Кочан Н. Флорентійська унія і Київська митрополія. До проблеми розвитку та втілення ідеї унії церков // Знаки часу: До пробл. порозуміння церков. — Київ, 1999. — С. 20 — 22.
      2 Поссевино А. Исторические сочинения о России XVI века. — Москва, 1993. — С. 230.
      3 Monumenta Poloniae Vaticana. — Krak?w, 1915 — 1948. — T. 6/7. — № 229. — S. 400.
     
     
     Інцидент, що стався на початку 1584 р. у Львові, ускладнив переговори. Приводом до сутички між католиками й православними стала полеміка довкола календарної реформи: з 1582 р. папа Григорій XIII запровадив так званий григоріанський календар (з поправкою на 10 днів, яка з часом мала збільшуватися). У відповідь константинопольський патріарх Єремія закликав підлеглі йому церкви дотримуватися у святах і обрядах старого (юліанського) календаря. Щодо Речі Посполитої, то новий календар був запроваджений тут королівським універсалом з 5 (15) жовтня 1582 р. Різка опозиція протестантів і православних призвела до загострення обстановки, а невдовзі й до сутички, коли у Львові католицькі ієрархи силоміць опечатали руські храми під час різдвяного богослужіння, яке віднині не збігалося з католицьким. І хоча у січні 1584 р. король Стефан Баторій видав універсал з роз’ясненням, що календарна реформа стосується лише світських справ ("бо вольно єсть і маєт быти кождому набоженства и віри своєї уживати, свята святні обходити"), довколакалендарні конфлікти відсунули на другий план діалог про перспективи унії. Смерть 1585 р. папи Григорія XIII, прихильника унійної ідеї, а також від’їзд з Польщі Болоньєтті та Поссевіно спричинили втрату до неї інтересу Римської курії.
     Однак сама ідея вже встигла пустити коріння і навіть оформитися у двох відмінних варіантах можливої реалізації 4.
     
     
      4 Ширше про еволюцію унійної ідеї див.: Gudziak B. A. Crisis and Reform. The Kyivan Metropolitanate, the Patriarchate of Constantinople, and the Genesis of the Union of Brest. — Cambridge Mass., 1998.
     
     
     Перший перегукувався з точкою зору, висловленою ще в 40-х рр. XVI ст. Станіславом Оріховським-Роксоланом, який вважав, що обидва відлами християнства як самодостатні мали б з’єднатися у загальній унії на рівноправних засадах згідно з домовленостями Флорентійського собору.
     Інші позиції обстоював лідер католицької Польщі кардинал Станіслав Гозій, який тлумачив унію як підпорядкування східної церкви папі. Під таким самим кутом зору розглядається унійна перспектива в книзі одного з найпомітніших польських церковних письменників кінця XVI — початку XVII ст., єзуїта, першого ректора Віленської академії Петра Скарги, що була видана у Вільні 1577 р. під назвою "Про єдність Божої Церкви". Скарга переконував читача, що істинною є лише одна церква — римо-католицька, тож найкорисніше для Русі було б відкинути помилки греків і об’єднатися зі столицею істинної віри. Тобто пропонувалася концепція регіональної унії — між Руською церквою Речі Посполитої та Римом, не беручи до уваги інші церковні спільноти східного обряду.
     Проминаючи критику розходжень у догматах, варто звернути увагу на реальні переваги визнання православними верховенства папи, які підкреслював у своїй книзі Скарга (і які невдовзі ляжуть в основу позитивної програми прибічників унії). На його думку, це сприяло б зняттю напруги у відносинах між православними і католиками, підвищенню культурного рівня і суспільного престижу руського духівництва, викоріненню "єретиків", себто протестантів, зміцненню держави, в якій вщухнуть конфесійні конфлікти. Для з’єднання церков, підкреслює Скарга, досить, щоб київського митрополита благословляв не константинопольський патріарх, а папа, і щоб православні, визнавши його зверхність, прийняли католицьку догматику, лишаючись при власній обрядовості і мові богослужіння. Схожу програму викладав і ректор 
     Ярославської єзуїтської колегії Бенедикт Гербест у другій, виданій ним, брошурі "Виклад віри Римської церкви" (Краків, 1586). Спільність позицій обох теологів-єзуїтів промовиста. Хоча орден не розробляв спеціальної програми з даного питання, однак архітекторами унійної концепції стали діячі саме з його середовища, вперше окресливши контури майбутньої унії і вибравши з двох варіантів реалістичніший — регіональний.
     Проте за життя папи Сикста V, який неприхильно ставився до унійного задуму, справа обмежувалася приватними переговорами та обмірковуваннями концепцій. Ініціатива практичної підготовки вийшла з неочікуваного джерела і збіглася в часі зі смертю папи. 20 червня 1590 р. четверо владик руських єпархій (луцький — Кирило Терлецький, львівський — Гедеон Балабан, пінський — Лев Пелчицький, холмський — Діонісій Збируйський) на синоді в Бересті склали лист-проект, у якому заявляли про готовність визнати верховенство папи за умови збереження церковного устрою і чину богослужіння східного обряду 5.
     
     
      5 Documenta Unionis Berestensis ejusque auctorum (1590 — 1600) / Collegit P. Athanasius G. Welykyi OSBM. — 1970. — № 1. — P. 5 — 7.
     
     
     Цей крок навряд чи можна розцінити як разюче несподіваний. Ідея унії циркулювала в умах еліти вже трохи не півстоліття, обіцяючи сприятливі перспективи для нормалізації розладнаного внутріцерковного життя і піднесення престижу ієрархії. Необхідність кардинальних реформ була очевидною для кожного, хто критично дивився на деморалізацію церковних верхів, заклопотаних боротьбою за прибуткові вакансії, а не за душі пастви, та на разючу неосвіченість і принижене становище нижчого кліру, залежного від примх світських великих землевласників. Пожвавлення релігійного життя в католицькій церковній спільноті, започатковане Тридентським собором, ставило східну церкву в особливо програшне становище, виопуклюючи її вади і підкреслюючи симптоми застою. Загрозливим сигналом став, зокрема, вже згадуваний помітний відплив вірних з елітарного прошарку до протестантських віровчень. Щодалі більше прикростей для православної ієрархії створювала і діяльність міських братств, з останньої чверті XVI ст. густо замішана на реформаційній практиці (про це детальніше йтиметься). Врешті, несподівано з’явився додатковий політичний стимул, що пришвидшив події. 1589 р. було проголошено автокефалію російської церкви, митрополит якої став патріархом Московським і всієї Русі, що в підтексті містило претензії на українсько-білоруські землі. Останнє автоматично робило прихильниками унійної ідеї і короля, і політичні верхи Речі Посполитої.
     Відтак, після першої заяви владик впродовж 1591 — 1594 рр. починається активна підготовка унійного акту, полегшена тим, що з 1592 р. папський престол займав рішучий прибічник з’єднання церков — папа Климент VIII. В Україні позиції проуніатськи настроєних ієрархів посилювалися тим, що 1593 р. володимиро-берестейським владикою став колишній берестейський каштелян і сенатор Іпатій (Адам) Потій, людина освічена, впливова і авторитетна. Але водночас з’явилися й ускладнення: князь Костянтин Острозький висунув власний проект, зіпертий на принципи згаданої вище загальної унії, тобто з’єднання східної і західної церков за згодою усіх патріархів, а також глав Московської та інших автокефалій. Це робило справу нереальною як з огляду на вороже ставлення Москви до "латинства", так і зважаючи на турецьку владу, котра не дала б згоди на співпрацю християнських ієрархів своєї держави з папським Римом.
     Контури конфлікту з князем виразно окреслились уже наприкінці 1594 р., коли без його згоди Терлецький і Потій за участю луцького католицького єпископа Бернарда Мацєйовського склали так звані Торчинські артикули з викладом умов, за яких могла бути здійснена унія (цей документ завізували тодішній митрополит Михайло Рагоза і семеро владик). У лютому 1595 р. Кирило Терлецький вручив Торчинський акт папському нунцієві в Польщі Маласпіні, а той передав його до Риму.
     Ось головний зміст цих артикулів, на підставі яких невдовзі буде проголошено унію 6: 1) форми таїнств, обрядів і свят руської церкви лишаються незмінними; 2) кандидати на вищі духовні посади обираються, згідно з традицією, духовними особами лише з-поміж людей руської і грецької нації, владик посвячує митрополит, а митрополита — владики, однак підтвердження він мусить дістати від папи, як раніше діставав з Константинополя; 3) владики отримують обов’язкові місця в сенаті нарівні з католицькими єпископами (всупереч рекомендаціям і навіть наполяганням Риму, цей пункт не був реалізований аж до 1790 р.); 4) усі монастирі, церкви і церковні братства перебувають під контролем владик без втручання світських осіб; 5) людей грецького обряду забороняється вихрещувати в латинство; допускаються мішані шлюби без переходу одного з подружжя до віри іншого (ці пункти так і залишилися декларацією); 6) руська церква нарівні з римською може засновувати школи та семінарії грецької і слов’янської мов, а також створювати друкарні під контролем церковної влади; 7) юрисдикція патріархату східної церкви на території Русі втрачає чинність, отже, будуть недійсними усі посвячення чи номінування, що йтимуть від патріархів.
     
     
      6 Торчинські артикули неодноразово публікувались і мають чималу літературу: її огляд див., зокрема: Тимошенко А. В. Артикули Берестейської унії 1596 р. // Укр. іст. журн. — 1996. — № 3. — С. 15 — 34.
     
     
     Після тривалих консультацій з курією, які провадив обережний нунцій Маласпіна, побоюючись, як він писав, "аби не викликати якихось народних заворушень у державі, які згодом приписали б мені", а також після надання гарантій короля стосовно пільг уніатському духівництву на початку осені 1595 р. було вирішено, що Кирило Терлецький та Іпатій Потій як представники Київської митрополії вирушать до Риму для звершення унії. Тим часом ситуація в Україні мирному від’їздові не сприяла. Артикули, які Потій надіслав для ознайомлення Костянтину Острозькому, викликали гостро негативну реакцію князя.
     Не допомогла й особиста зустріч: незважаючи на всі умовляння, світський лідер руської церкви поставив ультиматум — умови з’єднання церков до їх затвердження мусять бути обговорені на соборі духівництва і шляхти. Потій пообіцяв, проте дотримати слова не зміг: на перешкоді став король. Відштовхуючись від деяких новин, тобто інформації про опозицію, що почала зусібіч підніматися, Жиґимонт III пише до Острозького про непотрібність собору, бо, по-перше, як мотивує він, турбота про порятунок душ вірних — це справа пастирів, а не мирян, а по-друге — багатолюдні з’їзди, як правило, не полегшують, а утруднюють справу.
     Обурений амбітний князь відповів знаменитим Обвіщенням — універсалом від 24 червня 1595 р., надрукованим в Острозькій друкарні. Титулуючи себе "Константан, Божою милостю княжа Острозскоє", він закликав православну Русь стати на захист загроженого благочестя. Наприкінці серпня цього ж року князь послав свого уповноваженого на з’їзд протестантів Польщі й Литви, закликаючи до спільних дій проти короля — порушника присяги на дотримання релігійної толерантності. Тут варто пояснити, що королі-електи Речі Посполитої з 1573 р., вступаючи на престол, підписували так звані Pacta Conventa, або договори, між пануючим і шляхтою-виборцями. На випадок порушення королем зобов’язань щодо обсягу й компетенцій влади шляхта звільнялася від обов’язків підданства, користуючись правом опору аж до збройних виступів включно. Серед іншого Pacta Conventa містили пункт про толерантне ставлення до іновірців-некатоликів.
     Погроза Острозького виставити 15 — 20-тисячне власне військо, яке потенційно могли підтримати й протестанти, викликала серйозне занепокоєння на королівському дворі. На двох спеціальних засіданнях сенату, скликаних з цього приводу, дебатувалася необхідність поступок князю або й взагалі — своєчасність унійної акції. Характерно, що її противниками були католицькі ієрархи, незадоволені перспективою підпорядкування Руської церкви безпосередньо Римові. Переважила, однак, силова точка зору — використати слушний момент, спираючись на міцну королівську руку як опору унії. Відтак посольство Терлецького і Потія, санкціоноване сенатом, наприкінці вересня вирушило в Італію, везучи з собою рекомендаційні листи від короля, варшавського нунція Маласпіни і Скарги до папи та генерала ордену єзуїтів. Прогнозуючи ситуацію, Скарга у своєму листі писав без особливого оптимізму:
     "Народ їхній якийсь незговірливий, грубий і дуже непокірний... Ці бунтівні єретики й схизматики згуртовуються, дуже роздратовані зближенням владик з католицькою церквою".
     
     
     
     
Два собори в Бересті. Руські владики, всупереч погрозам Острозького і чуткам, що княжі люди схоплять їх по дорозі в Австрії чи самій Італії, щасливо дісталися до Риму. Після офіційних слухань і переговорів 23 грудня 1595 р. у залі Константина — одній з найпарадніших зал Ватикану, у присутності 33 кардиналів відбулася урочиста церемонія адопції Руської церкви до союзу з римською, в пам’ять чого папа наказав вибити медаль з написом "Ruthenis receptis" (На прилучення русинів). Цим же днем, 23 грудня, датується і папська булла "Magnus Dominus" (Великий Господь), яка оголосила унію звершеною 7. Найближчі місяці показали, що в дійсності до цього було ще далеко.
     
     
      7 Опис церемонії та текст булли див.: Documenta Unionis Berestensis. — № 142/145. — P. 202 — 226.
     
     
     За ті півроку, поки Потій і Терлецький їздили до Риму (з осені 1595 до березня 1596 рр.), агітація проти унії набрала щонайрізкіших форм. А найбільшим дивом було те, — писав якийсь грек-анонім, учасник подій, — що світські пани і простий люд "розгорілися святими ревнощами і всією силою спротивилися їхнім [унійним] планам..." А інший тогочасний спостерігач, називаючи владик-уніатів "покою хрестиянського нарушителями", уїдливо докидає, що вони були "в Римі в замку честовани, і яко медведі музикою скоморошскою, тарарушками утішани".
     На сеймі, що відбувся між 26 березня і 6 травня, проблема унії вперше обговорювалася публічно. Православні депутати вимагали від короля усунути з єпископських кафедр Потія і Терлецького, а отримавши відмову, оголосили, що не визнають ні унії, ні церковних ієрархів, які підписали її без згоди вірних. Аналогічну позицію зайняли і братства, зокрема впливове Львівське. Певною загадкою для істориків лишається спалах козацького повстання під проводом Северина Наливайка і Матвія Шаули, який припав на цей самий час — вересень 1595 — червень 1596 рр., причому зосереджувався у нетрадиційних місцях козацької активності — на Волині і в Білорусі. Римська курія вбачала зв’язок між заворушеннями і церковним неспокоєм, а що стосується репресивних дій повстанців проти оточення Кирила Терлецького, то сучасники не мали сумніву, що за ними стоїть владна постать князя Острозького.
     До церковного собору, призначеного на 16 жовтня в Бересті, обидві сторони готувалися не як до екуменічної акції, а як до вирішальної сутички. Уніатська партія в очікуванні полеміки була зміцнена чотирма єзуїтськими теологами на чолі з самим Петром Скаргою, а також підкріплена двома сенаторами, представниками двору, і трьома католицькими єпископами — луцьким, львівським і холмським. Православну сторону, окрім ієрархів, які не підписали артикулів унії (львівського і перемишльського), представляли троє високопоставлених уповноважених Константинопольського патріархату і близько двохсот осіб із середньої ланки духівництва: архімандрити, ігумени, протопопи. Поза тим, шляхта кожного з руських воєводств вислала до Берестя світських депутатів, а міщанство великих міст — власні делегації. Зрозуміло, що учасниками собору були й князь Костянтин Острозький та його син Олександр: Острозькі привели з собою чималий збройний загін, у тому числі татарський ескорт з гарматою.
     З’їхавшись до Берестя і не дійшовши, як і можна було чекати, порозуміння навіть щодо спільного засідання, обидві партії на третій день, 18 жовтня, почали соборувати нарізно: уніати в міській церкві св. Миколая, що охоронялася гайдуками котрогось із королівських посланців, а православні — в господі, де зупинився князь Острозький. Кожен із соборів розпочав з проголошення власної легітимності, а скінчив засудженням "відступників". Уніатський митрополит Михайло Рагоза викляв і позбавив сану неслухняних львівського та перемишльського владик, а на православному соборі представник константинопольського патріарха протосинкел Никифор, у свою чергу, відлучив від церкви і позбавив сану митрополита Михайла Рагозу та всіх єпископів-уніатів.
     Так сталося те, чого побоювалися сенатори перед від’їздом Потія і Терлецького до Риму — Русь розділилася на дві нерівні половини. З одного боку, став православний загал, а з іншого — опинилися руські ієрархи-уніати майже без вірних. І на тих, і на других лягла тінь церковної анафеми. І тих, і других огорнув запал цілком світської ворожнечі. В офіційній протестації, записаній 23 жовтня до судових книг найближчого замку в м. Володимирі (Волинському), учасники Берестейського православного собору заявили про твердий намір не тільки не приймати акту унії, а навпаки, всіма силами боронитися і "против него бути... моцними, твердими, і всяким кшталтом подпирати і спомагати" 8. 
     
     
      8 Monumenta Confraternitatis Stanropigianae Leopoliensis. — Leopoli, 1895. — T. 1. — № 443. — P. 765.
     
     
     А в зверненні Костянтина Острозького до Жиґимонта III князь кваліфікував те, що сталося, як порушення прав і привілеїв руського народу, глухо погрожуючи: "...вижу, же то ку остатной згубі всеї Корони Польської ідет, бо за тим ніхто свого права ані вольности безпечен уже не будет, і в коротком часі прийде до великого замішання, а бодай не домишлятися нічого іншого" 9.
     
     
      9 Цит. за версією промови до короля, наведеною у тексті "Перестороги" // Укр. літ. XVII ст. / Упор. В. І. Крекотень. — Київ, 1987. — С. 45.
     
     
     Відповіддю короля, який рішуче зайняв сторону уніатів, можна вважати універсал від 15 грудня 1596 р., де рішення Берестейського уніатського собору проголошувалися обов’язковими. А оскільки королю належало право патронату над людьми грецької руської віри, і саме такими, на відміну від "відступників", вважалися прибічники унії, то за ними офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їхні землі, а також церковна юрисдикція над усім духівництвом східного обряду.
     Починалося велике протистояння (вповні не розв’язане й донині), що перетворило Берестейську унію, задуману як інструмент порозуміння, на символ розбрату й ворожнечі, коли обом сторонам, захопленим стихією боротьби, судилося нарівні стати жертвами власної затятості. Розмірковуючи над витоками цього феномену, мусимо визнати, що православний загал України-Русі на унії нічого не втрачав, ба — логіка владик-уніатів, які через голову можновладців Польської католицької церкви шукали опіки могутнього Риму і тим самим зміцнювали позиції православних у католицькій державі, була, поза всякими сумнівами, слушною. Нічого не загрожувало й зовнішній традиційній обрядовості східної церкви, а всі глибші догматичні розходження в акті унії були потрактовані з максимальною делікатністю, відкладаючись на розсуд і дебати богословів у далекому майбутньому. Тож в основі ворожого ставлення до унії лежав ментальний опір новині, неприйняття нововведення, яке сприймалося як замах на усталену, відтак справедливу й добру старовину. Поштовхом же до організованого опору стали не конфесійно-світоглядні причини, а швидше соціальний інстинкт. Перед Руссю постала дилема: за ким іти, чиєму заклику коритися — монарха на троні чи власного некоронованого володаря? Вибравши князя Острозького, Русь тим самим відповіла, кому, за її уявленнями, належить першість влади.
     
     
     
     
Словесна війна. Випробуваною зброєю протестантів було слово — проповідь і друкована книжка. Зі створенням ордену єзуїтів (1534), який акумулював потужні інтелектуальні сили римської церкви, відповідь "єретикам" не забарилася. Як ми бачили, поширення реформаційного вільнодумства проходило під акомпанемент полеміки, супроводжуючись появою в небачених раніше масштабах друкованої продукції з конфесійних проблем. Написана не раз украй гостро, полемічна література привертала увагу читача, привчала його до логіки доказів і контрдоказів, а не вогнищ і погромів. Обсяг книжкової продукції такого роду збільшувався лавиноподібно і в Польщі. Для прикладу можна зазначити, що на території Речі Посполитої між 1564 і 1600 рр. єзуїти видали 344 найменування книг конфесійного призначення, у тому числі 126 полемічних. Протестанти, своєю чергою, не лишалися в боргу: силами однієї Раківської друкарні впродовж 1600 — 1638 рр. було випущено понад 200 найменувань. Проте, окрім Ракова, протестантська література виходила у Вроцлаві, Ґданську, Торуні, Кракові, Любліні, Пінчові та інших містах. Нерідко зі справді блискавичною оперативністю вона дублювала у польському перекладі латиномовні видання, що з’являлися на Заході. Тоді ж склалася практика одночасного видання двох мовних версій твору — латинської і польської, а також оперативного друку коротких листівпамфлетів, спрямованих до конкретного опонента з обґрунтуванням хибності його поглядів, оголошених у якійсь попередній книзі (така форма дискусії була до блиску відшліфована ідеологами реформаційного руху Кальвіном, Меланхтоном, Серветом, Цвінґлі та ін.).
     Цей арсенал агітаційних засобів і тактики належало в найкоротший час освоїти руській церкві, якщо вона хотіла встигнути за часом. Вдавалося не все і не відразу. Це, зрештою, не мусить дивувати — жанр теологічного трактату до кінця XVI ст. не практикувався в руській церковній традиції, схильній швидше до ораторсько-проповідницької прози, часто в стилі плетіння словес. Спираючись на риторичні здобутки візантійсько-болгарської вченості, православні богослови з останньої чверті XVI ст. виходять на герць спершу з досвідченішими полемістами — єзуїтами та протестантами, а далі — й зі своїм братом-опонентом.
     Першим кваліфікованим полемічним твором можна вважати "Посланіє до латин із їх же книг", написане близько 1582 р. у відповідь на книгу Петра Скарги "Про єдність Божої Церкви". Припускають, що цей текст за дорученням князя Костянтина Острозького написав аріанин Мотовило, відштовхуючись від методів протестантської полеміки. Останнє викликало гостру реакцію ортодоксів. Наприклад, князь Андрій Курбський, демонстративно повертаючи Острозькому подарований примірник, з обуренням писав: "Повік нечувано, аби хрістианин правовірный от аріанина христоненависного услаждался епістоліями".
     Ширший потік друкованих полемічних творів відкриває книга ректора Острозької колегії Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного", видана в Острозі 1587 р. Цей твір, написаний сильно й жваво, спрямовувався проти календарної реформи, полемізуючи зі згаданою вище брошурою Бенедикта Гербеста "Виклад віри римської церкви" (1586). На коротку апологетичну історію католицизму Смотрицький відповів короткою викривальною історією папства, спираючись на протестантську тезу про папу-антихриста, чия влада є передпеклом, у той час як ключ царства небесного знаходиться в руках людей статечної грецької православної віри. На календарну реформу Герасим Смотрицький поглянув не з догматичної, а з буденної точки зору, соковито змальовуючи "великий" і "дивний" розрух, що станеться від неї у побуті. Автор знає і винних: "А то все справа тих новоіменних законников [ченців], которим уприкрилося звати христіяни, прозвалися єсуіяни, или єсуїтани... робити чого потребного не хотять, так они староє поруть, да опять пошивають" 10.
     
     
      10 Українська література XIV — XVI ст. / Упор. В. П. Колосова, В. Д. Литвинов та ін. — Київ, 1988. — С. 235.
     
     
     Наступний острозький друк, підписаний іменем Василя Суразького, вийшов 1588 р. під назвою "О єдиной істинной православной вірі" (вважають, що автором його був член Острозького вченого гуртка Василь Малюшицький). Ця книга є, по суті, першим твором теологічного змісту, присвяченим критиці догматичних розходжень між православними і католиками, хоча формальним поштовхом до її написання теж став спір довкола нового календаря. Це показово: попри свою відстороненість від догматичних спорів, календарна реформа сприймалася як диктат папи, що і серед православних, і серед протестантів викликало побоювання, аби, як писав у 1597 р. Христофор Філалет (ймовірно, Мартин Броневський), за цим календарем не стояло чогось іншого. Тому календарне питання перетворилося на свого роду розминку перед великим словесним протистоянням з приводу унії.
     Початок довколаунійним дебатам поклала книга анонімного автора (найімовірніше, Іпатія Потія), видана у Вільні 1595 р. під назвою "Унія альбо виклад артикулов ку зодноченю Греков c костелом Римским". Твір присвячений розвінчанню агітаційних випадів проти унії. Не обминув Потій і тезу про папу-антихриста, звертаючись з властивою йому енергійністю до читача: "Нехай же тобі, дурню, што їх слухаєш... скажут геретикове, єсли відают, імя тоє Антихристово..." Відповідь не забарилася. Наступного року (1596), якраз напередодні Берестейського собору, Стефан Зизаній видає у Вільні одночасно польською і руською мовами "Казаньє святого Кирила, патріархи Ієрусалимського, о антихристі й знакох єго". Використавши трактат кальвініста Зібрандта Любберта "De Papa Romano" (Про римського папу), Зизаній перелічує одинадцять знаків на потвердження того, що папа є посланцем самого пекла. Попри очевидну абсурдність, ідея папи-антихриста, пропагована протестантською, а далі й православною літературою, стала одним із сильних козирів в агітації проти унії (характерно, що згодом її підхоплять і російські старообрядці).
     Нової сили словесні баталії набули після собору 1596 р., виразно й надовго визначивши "лінію барикад", яка розділила Русь уніатську і Русь православну. Вступне слово випало проголосити Скарзі й Потію, двом духовним батькам унії: на початку 1597 р. було видано дві мовні версії (польська і руська) книги "Описаньє й оборона собору руского Берестейского". Друк вийшов анонімно, але гадають, що текст належав Скарзі, а переклад — Потієві. Автори, зрозуміло, описують уніатський собор як канонічний і законний, а православний — як напівприватну "схажку в камениці берестейской", спровоковану "єретиками" — кальвіністами та аріанами.
     Відповідь опонентів виявилася стилістично сильнішою. Вже влітку цього ж року у Кракові в социніанській друкарні Родецького польською мовою вийшла (теж анонімно) збірка актів православного собору під назвою "Ектезис" (Коротка вибірка), де у формі протоколу викладено перебіг подій, процитовано документи, названо імена присутніх, переказано виступи в диспутах тощо. Документальність твору справляла сильне враження, переконуючи читача, що з канонічного боку православний собор бездоганний, а протизаконною "схажкою", власне, був собор уніатський.
     Однак найпомітнішим серед ранніх полемічних творів став написаний на замовлення князя Костянтина Острозького і виданий восени 1597 р. у тій самій друкарні в Кракові польською, а на початку 1598 р. в Острозі руською мовами трактат під назвою "Апокрисис" (Відповідь) 11. 
     
     
      11 Сучасне повне перевидання польської версії цієї праці див.: Marcin Broniewski: Apokrisis abo odpowied?... / Wyd. J. D?gosz, J. Byli?ski. — Wroc?aw, 1994.
     
     
     Автор цього твору підписався псевдонімом Христофор Філалет (Христоносець Правдолюб), під яким, найімовірніше, ховалася довірена особа старого князя, протестант з Великопольщі Мартин Броневський. "Апокрисис" — це одна з вершин високої полеміки, книга, позначена яскравим літературним хистом і майстерністю досвідченого диспутанта, який влучною логікою б’є по слабких місцях опонента. Ще істотнішим є те, що саме в "Апокрисисі" було сформульовано програму, на яку впродовж десятиліть спиратиметься українська опозиція. Нагадуючи принципи Варшавської конфедерації 1573 р., порушені королем стосовно православних, Філалет звертається до шляхти Речі Посполитої з багатозначним закликом: "Стережітеся того, аби тоєю дірею, которая ся в правах нам служачих дієт, всі ся вашим милостям свободи не вислизнули!" Права й вольності русинів і поляків, застерігає він, "в єдних дощках... замкнени й одними зв’язками утвержені суть", тому порушення їхньої рівноваги — це шлях до громадянської війни. Отож милість і згода, про яку говорять уніатські владики, може обернутися катастрофою для держави, котра наважується зазіхати на віру своїх громадян, бо ж "нічого не єст так доброволного, як набоженство й віра".
     Немає потреби зупинятися на всіх творах, які після 1598 р. вийшли з-під пера про- і антиуніатськи настроєних публіцистів: ріка полемічної літератури охоплювала низку імен і праць, виданих в Острозі, Львові, Вільні, Києві. У цьому потоці можна виділити два головні напрями, що відбивали властивий часові спосіб думання і, своєю чергою, спонукали читача до дій. Перший з них, започаткований книгою Філалета, попри гостроту полемічних випадів, відбивав тривожне передчуття катастрофи, закликаючи шукати шляхів полагодження небезпечного розколу. З особливо пронизливою силою така позиція відображена у творах, та й у самому житті Мелетія Смотрицького.
     Максим (у чернецтві Мелетій) Смотрицький (бл. 1577 — 1633) був сином першого ректора Острозького колегіуму Герасима Смотрицького. Вчився в Острозі; з 1600 р. як наставник білоруського княжича Богдана Соломирецького здійснив разом зі своїм підопічним освітню мандрівку, слухаючи лекції у протестантських університетах Вроцлава, Лейпціґа, Нюрнберґа і Віттенберґа. З 1608 р. мешкав у Вільні, прийнявши 1618 р. чернечий постриг у Віленському братському монастирі, а восени 1620 р. був висвячений у сан полоцького архієпископа, впродовж 1625 — 1626 років здійснив паломництво на Схід. Після повернення на запрошення князя Олександра Заславського, спадкоємця Острозьких, став архімандритом Дерманського монастиря поблизу Острога, де прожив до смерті. Очевидно, саме тоді, 1627 р., почав схилятися до унії, про що відкрито оголосив через рік, після конфлікту з учасниками Київського православного собору 1628 р. На цьому соборі була піддана анафемі його книга "Апологія", у котрій Смотрицький доводив, що в найголовніших догматах західна і східна церкви не розходяться, а тому примирення між ними можливе і навіть бажане з перспективи майбуття Русі.
     Окрім знаменитої "Граматики словенської" (1619), що стала першою науковою кодифікацією церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції, перу Смотрицького належить ряд польськомовних книг теологічно-публіцистичного змісту 12. 
     
     
      12 Сучасне перевидання творів Смотрицького див.: The Collected Works of Meletij Smotry?kyj / Introduction by David A. Frick // Harvard Library of Early Ukrainian Literature. Texts and Facsimiles. — Cambridge Mass., 1987. — Vol. 1.
     
     
     Зокрема, гучну славу молодому теологові принесла вже перша з них — догматичний трактат "Антиграфи" (1608), написаний у відповідь на польськомовні твори Іпатія Потія "Герезія" та "Гармонія". Проте знаменитим його зробила видана у Вільні 1610 р., теж польською мовою, книга "Тренос або Плач Східної церкви". Напередодні її появи Вільно схвилювали драматичні події: Іпатій Потій (на той час уже митрополит), підтриманий владою, силою захопив десять православних церков і добився, аби братчикам було заборонено збиратися на сходки і влаштовувати богослужіння. У відповідь залунали погрози про розправу, а в серпні 1609 р. стався замах на його життя, за яким послідували карні репресії. У повітрі замиготів тривожний привид збройного конфлікту, який у книзі Смотрицького відлунює передчуттям громадянської війни "Русі з Руссю". Твір не звернений, як було прийнято в полемічному письменстві, до конкретного опонента. Його вступні розділи, написані з глибокою художньою силою, — це нарікання матері-церкви (переносно — матері-вітчизни) на всіх своїх дітей, котрі забули про злагоду, ошукали й покинули її, спокусившися на марноти світу. Іншу частину книги складають міркування теологічного змісту, однак і тут автор робить дошкульні докори не уніатам, а служителям ортодоксальної церкви — неукам, пиякам і користолюбцям, чиє покликання — не впорядкування церковних справ, а кухоль у корчмі. Емоційні інвективи проти кліру характерно увиразнюють позицію Смотрицького, який не стільки закликає до перемоги благочестя за будь-яку ціну, скільки шукає засобів примирити Русь з Руссю через самоочищення.
     Упродовж 1628 — 1629 рр. у світ виходить аж три праці Смотрицького (згадана вище "Апологія", "Протестація" та "Паренесис" [Напучування]), у яких теолог намагається знову й знову переконати опонентів, що примирення зберегло б православ’я від занепаду, а руському народові дало права, сприятливі для розвитку освіти й культури. Унія, доводить він читачеві, нічим не загрожує українцям і білорусам, більше того — боротьба між уніатами й православними не варта того, аби ми, Русь, одна одну проклинали: батьки синів, брат брата, сини батьків. Вихід із кризи письменник бачить у створенні власного патріархату під номінальною зверхністю папи — не як глави римської церкви, а як вселенського пастиря. Старожитна на руських землях не православна церква, а церковна єдність, — вкотре переконує він опонентів, викладаючи історію хрещення Русі й перші кроки її церковних інституцій. Гостро критикуючи православну церковну спільноту в останній зі своїх праць, виданій у Львові 1629 р. під назвою "Екзетесис" (Співставлення), Смотрицький закидає їй нездатність до самооновлення: не прогресує освіта, не стабілізується церковний порядок, все лишається по-старому, тобто в стані консерватизму й деградації, уособленням яких в очах автора є руська добра старовина.
     Протилежний полюс ціннісних установок у сприйнятті старовини й новини репрезентує найталановитіший український письменник того часу Іван Вишенський, родом з Судової Вишні. Біографічні відомості про нього вкрай скупі: народився між 1545 і 1550 рр.; жив у Луцьку, Львові та Острозі; чернечий постриг, імовірно, прийняв у Дубенському монастирі на Волині; як послушник бував у Спаському монастирі біля Самбора та в Унівському і Жидичинському монастирях. Близько 1576 — 1580 рр. виїхав на Святоафонську гору, де жив ченцем, а під кінець життя — анахоретом-пустельником (помер близько 1620 р.). Україну відвідав у 1604 — 1606 рр. На заклик повернутися додому, бо цього вимагає "народно ожиданіє", відповів категорично: "Ні бо аз c народом завіти завіщевал, ніже отвіти творил... Почто мя ожидают? Єгда заімствовал что у кого й долг отдати должен єсмь?"
     Печать максимального ригоризму лежить на всіх 16 збережених творах Вишенського, написаних переважно у формі послань. Що ж до їхньої загальної спрямованості, то чи афонський пустельник з незрівнянним художнім темпераментом громить владик-відступників, що поєдналися з "антихристовим племенем", чи метає громи й блискавки на "здохлий труп римської церкви", чи палко проповідує смиренну глупоту на противагу "латинским басням... се ж єсть граматик, рыторик, діалектик і прочих коварств тщеславних", чи вивергає філіпіки про рівність панів і "хлопов простих" перед лицем Божої благодаті, його позиція безхитрісно проста. Нехай, як слина, щезне все, що порушує старовину. Опора ж останньої — у збереженні руської простоти під гаслом "ліпше дома в благочестії, єсли й немного знаючи, седіти", охороняючи закон і віру прадідів, ніж наразитися "на огонь пекелний".
     Апокаліптичною метафорою зла для афонського аскета, який живе поза часом і простором, є Лядська земля, "зарослая тернієм безвірія і безбожія". У ній немає жодного зерна добра, "все струп, все рана, все пухлина, все гнилство, все гріх, все неправда, все лукавство, все хитрост, все коварство, все лжа, все дим, все суєта..." Пророцтво про загибель Лядської землі Вишенський вкладає в уста самого Саваофа, а про поляків і говорити зайве: "турки честнійшиє єст перед Богом в суді й правді якой-такой, нежели крещениє ляхи, коториє на євангельскую науку сопротивно борют й оную своим злим житієм... попирают" 13. 
     
     
      13 Іван Вишенський. Книжка // Українська література XIV — XVI ст. — С. 334 — 336.
     
     
     Полеміст не милує і домашніх прихильників оновлення Русі. Вони під його палаючим пером перетворюються на сонмище монстрів, заражених розпустою, безвір’ям і користолюбством, яких "антихрист осліпил і омрачил".
     Настільки ж відірваний від сучасного йому життя, наскільки й безмежно талановитий як майстер філігранного слова, Вишенський репрезентує найвищу форму православного консерватизму, чиїм символом віри було повернення до вже неіснуючих візантійських святощів. Відлуння ригоризму Вишенського чуємо не в одному з творів тогочасного письменства. Все далі відступаючи і за формою, і за змістом від милої старовини, ці твори за інерцією продовжують культивувати затяту опірність будь-якій новації.
     
     
     
     
Силові конфлікти "Русі з Руссю". Єзуїтське місіонерство і ворожість до "ляхів". Інтелектуали-полемісти, дискутуючи, не зважували слів і ударів, якими обмінювалися в азарті протиборства. А тим часом відлуння словесної війни, що рік за роком вихлюпувалась на загал, почало приносити перші реальні, а не словесні ефекти.
     Силові конфлікти, пов’язані з розпалюванням про- і антиунійних пристрастей, спорадично траплялися вже в ході дискусій про очікувану унію. За яскравий приклад може служити інцидент у Луцьку навесні 1591 р., коли луцький староста Олександр Семашко, новонавернений католик, підігрітий особистою ворожнечею з владикою Кирилом Терлецьким, збройно захопив соборну замкову церкву і наказав на Великдень у її притворі влаштувати гульбище з музиками й танцями, причому його гайдуки для розваги стріляли по церковній бані та хрестах, а людей, що пробували покласти край блюзнірству, жорстоко побили.
     Прихід до пастирської влади Іпатія Потія, володимирського і берестейського владики, з 1599 р. — уніатського митрополита, не сприяв замиренню. Потій (1541 — 1613) був за вдачею людиною крутою, призвичаєною наказувати (до постриження він був берестейським каштеляном; походив зі старовинного заможного роду підляської шляхти, наближеної до великокнязівського двору). Агресивність нового владики у розв’язанні церковних спорів становила надто разючий контраст із декларованою уніатами програмою братерської любові. Навертаючи незгідливих православних до унії, Потій діяв безапеляційно і цим викликав ще дужчий спротив. Так, 1596 р., відбивши збройною рукою від православних Володимирський Іллінський монастир, він власноручно роздер навпіл напрестольний антимінс; 1601 р. власноручно обстриг бороду попові церкви св. Василя у Володимирі і т. д. Пом’якшеним варіантом відповіді на ці неподобства стало те, що православні священики поширювали серед прихожан найнеймовірніші вигадки стосовно уніатів. Наприклад, про Потія говорили, що він свого часу прийняв іудаїзм і навіть дав себе обрізати. У рік смерті луцького владики Кирила Терлецького (1607), довкола якого завжди кружляло чимало пліток, поширилася фантастична чутка про злу смерть віровідступника. Анонімний автор, котрий записав цю історію, оповідає, буцімто Терлецького задавив у льоху диявол і заховав тіло в порожню бочку з-під грошей; далі хитрі слуги возили мерця по селах, видаючи його за живого, аби збирати з людей податок, а потім викинули труп у болото, і там йому ворони "очі вибрали", аж доки селяни не витягли тіло з багна і не закопали. Сталося ж це все тому, підкреслює, лякаючи наївного читача, оповідач, що Терлецький був "зрадцею Церкви Восточноє", і про це мають пам’ятати "всі люди землі Волинскоє і кождий цнотливий" [чесний] 14.
     
     
      14 Цит. за публікацією: Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (X — початок XVII ст.) / Упор. Є. А. Гринів, Б. В. Грабовецький та ін. — Київ, 1988. — С. 192.
     
     
     Опечатування і примусова передача церков, збройні напади на вірних, спроби відсторонити неуніатів від участі в міському житті підштовхували і до гострішої реакції, ніж поширення агітаційних вигадок. Так, коли 1610 р. на Перемишльську єпархію був висвячений уніатський владика Афанасій Крупецький, вступити до Перемишля йому вдалося лише через рік, і то спираючись на охоронний королівський мандат, оскільки місцева шляхта погрожувала фізичною розправою. Уже згадувалося про інцидент у Вільні 1609 р., спровокований різкими акціями Потія стосовно віленських братчиків, коли митрополит став жертвою замаху. Нападник, віленський райця Іван Тупека, чудом не забив владику, бо той встиг палицею затулитися від удару, і шабля, ковзнувши по ній, лише відтяла потерпілому пальці і розсікла одяг.
     Напружена ситуація з 1609 р. почала складатися і в Києві. Посланець Потія Антоній Грекович приїхав сюди, аби взяти під своє намісництво митрополичий Софійський монастир. З різким опором православного духівництва вперше солідаризувалися козаки: гетьман Григорій Тискиневич застеріг київського підвоєводу, щоб Грекович не надто поспішав, інакше його вб’ють, "яко пса". Погроза справдилася: в лютому 1618 р. козацька ватага, упіймавши намісника, утопила його в Дніпрі, або, як зловтішно запише київський літописець, "під льод подсадили води пити".
     Кривавим ексцесом завершилося подібне протистояння у листопаді 1623 р. у Вітебську, де розлючений натовп вчинив самосуд над полоцьким архієпископом — уніатом Иосафатом Кунцевичем, забивши його і викинувши тіло в р. Двіну. "Зловживаючи своєю владою, Ви своїми вчинками запалили ті небезпечні іскри, котрі всім нам загрожують згубною і нищівною пожежею", — застерігав Кунцевича напередодні трагедії канцлер Великого князівства Литовського Лев Сапіга. Іскра дійсно викресала полум’я, бо вбивство архієпископа потягло за собою жорстоку відплату: 19 мешканців було скарано на горло, місто позбавлене Маґдебурзького права, ратуша знищена... Проте і кров у Вітебську не протверезила роз’юшених протиборством пастирів, а заклики Смотрицького до миру на Київському соборі 1628 р., як оповідалося вище, були оголошені зрадою.
     Чвари уніатів і православних не тільки роз’єднували Русь, а й підігрівали і без того не ідилічні взаємини між вірними грецької і римської церков. 1604 р. львівський протопоп, скаржачись на Потія, який у католицькому кафедральному костьолі привселюдно відлучив від церкви всіх людей "народу руського", констатує, що після його від’їзду "люд на люд, дом на дом повстал... з доброй приязни русі з поляки окрутнє ся великая неприязнь вщела". Львівському протопопу вторить у своїй "Протестації" 1621 р. Йов Борецький: уніати, на його думку, порушують святий спокій, руйнують давню любов і згоду між поляками та руссю.
     Різке загострення антикатолицьких настроїв зафіксували і папські нунції. Так, де Торрес у своєму звіті 1622 р. писав, що руський народ став ненавидіти католиків до такої міри, що побачивши латинського ксьондза, вони плюють на землю з жаху й огиди. Особливо дражливу роль у наростанні міжконфесійної напруги відігравали єзуїти. Перебування слуг Ісуса на Русі потягло за собою два цілком протилежні наслідки. З одного боку, відкриваючи колегії, орієнтовані на поглиблене вивчення так званих гуманістичних студій (humaniora), себто поетики й риторики, єзуїти, як ствердив свого часу ще Лазар Баранович, вчили русь латини, тобто відкривали своїм вихованцям двері до європейської освіченості. З іншого боку, єзуїтська наука, через котру пройшло чимало помітних діячів України-Русі до Богдана Хмельницького включно, дорого обійшлася українському народові, обертаючись для багатьох вихованців втратою національної самоідентифікації. Ось як гостро говорить про це анонімний волинський шляхтич у 1620-х рр.: "Аж ты дал сынка своєго, дал до проклятои школы, а звлаща до навчання діаволского вызуитов. Аж они там твоєго сынка русинка, засмаковавши ему поганую діаволюю науку, ошукали... Аж юже й на віру свою святую правдивую яко пес щекаєт, і на тебе, отца, і на матер на свою, і на увес род свой, і віры, й языка своєго многославного святого вырекаєтся..." 15
     
     
      15 Цит. за: Мицько І. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576 — 1636). — Київ, 1990. — С. 71.
     
     
     Палка філіпіка волинця — це не самотнє волання в пустелі. Антиєзуїтські памфлети ходили по всій Європі, відзначаючись однаковою нехіттю до іспанської сарани (як часто називали єзуїтів з огляду на походження засновника Товариства Ісуса Ігнасіо Лойоли), хоча в кожній країні їм пред’являли власний рахунок. Так, у Польщі єзуїтське місіонерство призвело до підриву релігійної толерантності й порушення міжконфесійної рівноваги, що справедливо закидали на карб воїнства Лойоли тогочасні польські публіцисти та політичні діячі. Але втрати Русі, опанованої слугами Ісуса, були ще відчутнішими. За відшліфованою тактикою головний педагогічно-проповідницький удар членів ордену спрямовувався на вищу еліту, себто княжі роди. Першою болючою пробоїною стало навернення в католицизм близько 1575 р. старшого сина князя Костянтина Острозького Януша, а далі й решти нащадків лідера грецької церкви. У 1590-х рр. один по одному з’являються перші прозеліти-католики в родинах Вишневецьких, Збаразьких і Чорторийських, а з першої чверті XVII ст. — серед Сангушків, Корецьких, Заславських, Ружинських. І хоча середня й дрібніша шляхта, особливо на Волині і в Центральній Україні, в абсолютній більшості лишалася православною, відхід від народу в момент розбрату "Русі з Руссю" княжої чолівки — фундаменту руської спільноти — сприймався як катастрофа, спричинена єзуїтами.
     
     
     
     
Шляхта й міщанство в обороні православ’я. Доки теологи обмінювалися словесними залпами, шляхта й міщани знайшли власну тактику дій у звичних для себе площинах: сеймовій опозиції та корпоративних методах опору. Епопея сеймової боротьби довкола проблем, дотичних унії, тривала від 1596 р. до самої Хмельниччини, рефреном повторюючись на кожному сеймі і практично в кожній сеймиковій інструкції (депутатських наказах, які шляхта-виборці складали для своїх послів на сейми). Показово, що власне з цього часу на загальній хвилі громадянської активності в "Литовській Русі" вперше розпочалося жваве парламентське життя, бо досі ні волинців, ні киян, які брали участь у сеймах Речі Посполитої з 1569 р., практично не було чутно: непризвичаєні до нових для себе правил політичної гри вони лише мовчали й голосували. Уперше ініціативні дії з їхнього боку спостерігаємо на сеймі 1597 р.16
     
     
      16 Щоденник сейму, фрагменти якого цитуються далі, опубл.: Dyarjusze sejmowe r. 1597 / Wyd. E. Barwi?ski. — Krak?w, 1907 (Scriptores Rerum Polonicarum. — T. 20).
     
     
     Тон їм задав, як і можна було чекати, князь Костянтин Острозький, чия сенаторська промова на тривалий час стала ідеологічним credo руської опозиції. У неспокої, який розтривожив Русь, старий князь, швидко проминувши першу причину (гріхи наші), широко аргументував другу — влада порушила закон; з вини короля зламано стародавні права руського народу. "Не забув він і про те, — нотує автор сеймового щоденника, — що суперечки, злоба й ненависть зростають між великими людьми, а це загрожує вітчизні небезпекою". На цьому ж сеймі була виголошена ще одна промова — волинця-протестанта Дем’яна Гулевича, яка на відміну від розважливих слів старого князя прозвучала, як зауважив протоколіст, досить гостро. Гулевич сформулював конкретні вимоги: анулювати рішення Берестейського унійного собору і позбавити єпископських кафедр тих владик, котрі визнали зверхність папи. Показово, що православна сеймова група, не покладаючись на власний ораторський хист, доручила представляти свої інтереси красномовному протестантові.
     Сейм 1597 р. роз’їхався, не прийнявши жодних ухвал. Тим ретельніше православні готувалися до наступного сейму. Костянтин Острозький у листі до лідера литовських кальвіністів (і свого зятя) Криштофа Радзивіла закликав протестантів до спільних дій, оскільки і їм, і православним, як він казав, "наступили на шию порушники прав і вольностей". І знову серед київсько-волинських послів 1598 р. до Варшави поїхало двоє протестантів — Гулевич і Мартин Броневський, ймовірний автор "Апокрисиса", про який оповідалося вище (поляк Броневський був одружений з донькою київського зем’янина Огія-Тишкевича і володів землею на Київщині, тож вважався членом київської шляхетської корпорації).
     Напередодні сейму волинська шляхта через своїх послів подала скаргу до сеймового суду на Потія і Терлецького за те, що ті без належних повноважень передали православне населення під церковну юрисдикцію папи, порушивши права східної церкви, гарантовані великими князями литовськими і королями польськими. Проте до слухання судового позову на сеймі не дійшло за браком часу, а між православними й уніатами, згідно з універсалом короля, проголошувалося тимчасове перемир’я до остаточного вирішення справи.
     Готуючись до наступного, вже третього поунійного сейму, різновірці у Вільні в травні 1599 р. зібрали спільний з’їзд, очолений з православного боку князями Костянтином Острозьким і Федором Сангушком, від кальвіністів — трьома воєводами (віленським, смоленським і берестейським) Криштофом Радзивілом, Яном Абрамовичем і Криштофом Зеновичем, від лютеран — бжесько-куявським воєводою Анджеєм Лещинським. На з’їзді було укладено конфедерацію — формальний союз для солідарних дій: сторони взаємно зобов’язувалися боронити від зазіхань свободу богослужіння і церковного майна, з’являючись для наведення порядку на перший же виклик туди, де б тільки назрівали порушення їхніх прав. Для координації зносин була обрана рада генеральних провізорів, до котрої увійшли 21 православний і 20 протестантів. За своїм складом рада виглядала імпозантно. З православного боку до неї були обрані представники княжих родів, а щодо протестантів, то серед провізорів були великий литовський маршалок, 5 воєвод і 14 каштелянів.
     Наслідки поєднаних зусиль невдовзі стали відчутними. Сконфедерована посольська група, оголосивши на сеймі 1601 р. переліки кривд некатоликам і погрожуючи зірвати сейм (а для прийняття будь-якого рішення потрібна була згода усієї Посольської палати), добилася такого проекту сеймової ухвали, за яким вищі православні церковні пости могли бути надані лише людям "справжньої грецької релігії". Перемога ця була швидше моральною, бо король під впливом прокатолицьки настроєної частини сенаторів відкинув згаданий проект, а православно-протестантська фракція на знак протесту покинула залу засідань.
     До нового сейму, що мав відбутися на початку 1603 р., конфедерати вели діяльну підготовку. Зокрема, секретні переговори провадили між собою Костянтин Острозький і Криштоф Радзивіл, причому, як оповідає Радзивіл-молодший, онук старого князя, Острозький приказував: "Як хто від кого відступиться, одступи його, Боже!" Невідомо, про що таємно домовлялися між собою два головні лідери опозиції. Але прибуття до Кракова, де мав засідати сейм, Олександра Острозького, молодшого сина старого князя, з двотисячним військом справило належне враження на парламентарів. Острозький-молодший, який взагалі дуже активно поводив себе на цьому сеймі (наприкінці року він раптово помер), зумів нейтралізувати і навіть перетягнути на свій бік багатьох послів-католиків, що починали все неприхильніше ставитися до унії — вогнища внутрішніх конфліктів. Тим часом і король, конче потребуючи загальної згоди сейму для прийняття ухвали, що зробила б можливою бажану для нього шведсько-польську війну, змушений був виявити поступливість. Тож, власне, сейм 1603 р. став до певної міри переломним, принісши перші, хоча й скромні, успіхи противникам унії. Зокрема, з-під влади уніатського митрополита був вилучений Києво-Печерський монастир: згідно з давнім звичаєм, його архімандрита мали обирати київська шляхта і духівництво. Ці поступки, по-перше, створювали прецедент, а по-друге — перетворювали Київ на твердиню вірних східного обряду, що невдовзі, як ми далі переконаємося, кардинально змінило розклад протиборчих сил.
     Підбадьорені успіхом православні на черговому сеймі 1605 р. провели через Посольську палату проект ухвали, який гарантував відновлення православної ієрархії. Як надто радикальний він був відхилений королем, а увесь сейм виявився знову зірваним. Тим часом більшість послів, незадоволених зовнішньою і внутрішньою політикою Жиґимонта III, на початку 1606 р. стала в опозицію до нього. Впродовж року відбулися три опозиційні з’їзди — у Стенжиці, Віслиці та Сандомирі, де був сформульований ультиматум королю. Серед інших пунктів тут значилося усунення з Речі Посполитої єзуїтів-чужоземців, а також повернення руській церкві східного обряду її попереднього статусу. Так починався Сандомирський рокош, або рокош Зебжидовського 1606 — 1607 рр. (рокошами називали легальні збройні виступи шляхти проти короля в екстраординарних ситуаціях, коли вважалося, що правові засади держави небезпечно порушені; очолив цей шляхетський рух краківський воєвода Миколай Зебжидовський). Помірковану фракцію в рокоші становила київська, волинська і брацлавська шляхта, яка редагувала пункт про грецьку релігію для Сандомирських артикулів. Його зміст не викликав заперечення і в рокошан-католиків, а парнівський каштелян Петро Стабровський на обговоренні виголосив гарячу промову про утиски вірних східного обряду. Показово, що автор одного з публіцистичних віршів, які поширювалися серед рокошан, писав: "Преславна рицарська кров українного люду, жалісно нарікаючи на польського короля, волає про помсту від Бога..." 17
     
     
      17 Цит. за: Wisner H. Rokosz Zebrzydowskiego. — Krak?w, 1989. — S. 19.
     
     
     Погоджуючись задовольнити частину вимог, король щодо унії запропонував компромісний варіант: він обіцяв, що уніатські владики лишаться при санах до смерті кожного з них, а надалі духовні посади роздаватимуться тільки особам "справжньої грецької релігії", однак без формальної ліквідації унійного акту. На сеймі 1607 р. цей пункт був включений до сеймової ухвали. У королівському привілеї, виданому на її підтвердження, проголошувалося право грецької релігії на вільне богослужіння і гарантувалося, що в майбутньому ієрархи будуть заміщуватися відповідно до давніх звичаїв. Однак у тексті сеймової ухвали і привілею лишалася певна двозначність: ці документи не оголосили повернення руській церкві попереднього status quo, тобто її й надалі, при бажанні, можна було трактувати як підпорядковану папі, а не патріархові. Тож довкола питання, кого слід вважати представниками "справжньої грецької релігії", продовжували точитися завзяті сеймові дебати, супроводжуючись боротьбою за єпископські вакансії. Затвердження після смерті Потія (1613) в сані митрополита уніата Йосифа Рутського, висвяченого папським престолом замість обіцяної особи "справжньої грецької релігії", виразно продемонструвало, як на практиці виглядає двозначне формулювання закону. Врештірешт, лише рішуче козацьке втручання 1620 р. розрубало цей гордіїв вузол, про що детальніше йтиметься далі.
     Одночасно зі зміцненням сеймової опозиції шляхти на арену суспільного життя в ролі рішучого противника унії виступило міщанство, зорганізоване в братства. У Галичині братський рух загалом був набагато конфліктнішим, ніж у колишній "Литовській Русі". Сума взаємних претензій між католиками і православними, нагромаджена за два століття співжиття, витворювала тут середовище і без того вибухове, а іскра, кинута унією, викрешувала вогонь швидше, ніж деінде. Рідко католицька сторона керувалася спокійною мудрістю Перемишльського магістрату, який 1605 р. засудив спроби кількох цехмістрів не приймати осіб грецької релігії до цехів, звернувшись до схвильованих православних з такою промовою:
     "Панове сусіди!.. ваші милості разом з нами спільно й нероздільно тут, у Перемишлі... привілеями, як і правами, нероздільно злучені... Так і зараз хочемо, щоб інакше не було, а щоб завжди, як і раніше... при всякій вольності... ми оберігали вас спільно з нами" 18.
     Частіше ж гострота стосунків ще дужче поглиблювалася силовими діями надто ревних (а особливо новонавернених) католиків, які в ім’я "спасіння душ" обертали церкви на костьоли, ультимативно вимагали присутності православних на католицьких богослужіннях, блюзнірствували в храмах, забороняли православні церковні процесії. Наслідки не забарилися, перетворивши добросусідство (або принаймні толерантне співіснування) на ворожнечу. Звертаючись до короля, львівські міщани 1609 р. писали: "Утяжени єстесьмо ми, народ руський, от народа польського ярмом над єгипетскую неволю, же нас леч без меча, але горій [гірше], ніж мечем, з потомстви вигубляють, заборонивши нам пожитков і ремесел... чим би толко чоловік жив бити могл, того не волен Русин на прирожоной землі своєи Руськой уживати, в том-то руськом Львові... Бисми били і немотноє бидло альбо овци якіє, предсяж до Вашей Королевской Милости волати бисми мусили" 19.
     А менш покірні холмщаки, як видно зі скарги представників католицької громади м. Холм 1619 р., вже були готові розпочати заколоти, з багатозначною погрозою заявляючи колишнім добрим сусідам: "Ще побачимо, хто нас буде фантувати!" 20
     
     
      18 Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії. — С. 187.
      19 Там само. — С. 197.
      20 Там само. — С. 211.
     
     
     
     
Від висвячення митрополита під охороною козацької шаблі до легалізації православної митрополії (1620 — 1632). Здобуте на сеймі 1603 р. визнання за Києво-Печерським монастирем права непідлеглості уніатському митрополитові стало ніби своєрідним сигналом до пробудження золотоверхого Києва. Місто-символ, яке впродовж століть то періодично спалахувало, то впадало в сон, черговий раз нагадало, що є сакральним серцем Русі. До монастиря почав помалу стікатися цвіт тогочасної інтелектуальної еліти, гуртуючись довкола архімандрита-львів’янина, ймовірно — вихованця Острозької колегії Єлисея Плетенецького, затвердженого 1599 р. у цьому сані за протекцією князя Костянтина Острозького. Плетенецький (серед. XVI — 1624), якого сучасники називали "вчених людей прибіжищем і промотором наук", а далі його наступник по архімандрії 1624 — 1627 років, ще один галичанин Захарія Копистенський, поклали початок блискучому піднесенню монастиря — віднині центрального вогнища освіти й культури України-Русі XVII ст.
     Гурт інтелектуалів, скупчений довкола Плетенецького, ініціював практично одночасне заснування друкарні при монастирі та створення у Києві братства і братської школи.
     На небезпечність цього пожвавлення саме в Києві першим звернув увагу тодішній уніатський митрополит Йосиф Велямин Рутський, який у меморіалі 1618 р. писав: "Якщо те братство [Київське. — Авт.] не буде ліквідоване, то важко очікувати чогось доброго" 21. 
     
     
      21 Там само. — С. 210.
     
     
     Рутський мав рацію. Паростки унії в Києві, і без того епізодичні, були вельми радикально викорчувані розправою 1618 р. з Антонієм Грековичем (а згодом і повторно — зі священиком-уніатом Софійської митрополичої слободи Іваном Юзефовичем та його захисником війтом Федором Ходикою, яким запорожці, з намови братчиків, відрубали голови в січні 1625 р.). Нечисленні католицькі інституції теж не могли претендувати тут на істотнішу роль. Так, до 20-х рр. у Києві функціонували тільки кафедральний католицький собор і домініканський монастир (створений ще за княжої доби), а з середини 20-х рр. оселилося кілька бернардинців. Коли ж 1620 р. зусиллям тодішнього київського воєводи Станіслава Жолкевського спробували запровадити до Києва єзуїтів, останнім так і не вдалося втриматися у місті і вони осіли неподалік — у Фастові, де знаходилася резиденція католицького єпископа.
     Натомість поруч існувала сила, досить близька киянам, котрі ще з кінця XVI ст. практикували у скрутних випадках звертатися до неї по допомогу, — Запорозька Січ. У цьому контексті запрошення міщанами ще 1609 р. запорожців, аби ті поставили на місце надто ревного уніатського намісника Грековича, не виглядало випадковим. До послуг козаків відкрито вдавався і архімандрит Єлисей Плетенецький, який 1613 р. за їх допомогою збройною рукою відібрав землі Києво-Печерського монастиря, конфісковані уніатським митрополитом. Тоді ж вперше голосно заявила про себе ще одна вельми важлива інституція, що стала ланкою між церковним Києвом і козаками. З 1616 р. архімандритом Трахтемирівського монастиря, розташованого на урвищах неподалік від Канева, став князь Єзекиїл Булига-Курцевич, людина рішуча, впливова й освічена (у каталогах Падуанського університету, де вчився князь, він під 1600 р. записав своє ім’я по-руському). Монастир, маючи статус "військового запорозького", традиційно був не стільки релігійним центром, скільки козацькою резиденцією на кордоні між волостю і Низом. Тут зберігалися військова скарбниця, клейноди і арсенал, сходилися старшинські ради, діяв шпиталь для старих і покалічених запорожців. З утвердженням у Трахтемирові Курцевича, людини своєї у київських інтелектуальних колах, козацька святиня стає посередником між Січчю і Києвом, місцем, де київські ченці зустрічалися з козацькими ватажками, впливаючи на козацькі голови і намічаючи плани спільних дій.
     Це була досить несподівана метаморфоза для степових добичників, доти досить мало пов’язаних з церковним життям. 1621 р., пишучи свою знамениту "Протестацію" і конструюючи козакам перший лицарський родовід (про що мова піде далі), Йов Борецький вважав за потрібне нагадати читачеві, що козаки — це люди "нашого роду, наші брати і правовірні християни". Події довкола спроб запровадити унію в Києві, підтримка, надана архімандритові Плетенецькому і, врешті, діяльність отця Єзекиїла Курцевича формують цілком новий аспект козацької свідомості — відчуття себе синами церкви Божої і оборонцями "стародавнього руського звичаю".
     Ось за такого розкладу сил київські церковні кола в порозумінні з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним і козацькою старшиною зважилися на ризикований крок. У березні 1620 р. до Києва прибув, повертаючись з московської подорожі додому, Єрусалимський патріарх Феофан, урочисто зустрінутий братчиками, духівництвом і козаками, котрі, як пише літописець, "обточиша єго стражбою аки пчели матицу свою". Здійснив Феофан і об’їзд довколишніх монастирів і церков, а особливо довго гостював у Трахтемирові. Наприкінці літа в Києво-Печерському монастирі було зібрано з’їзд за участю шляхти, міщан і козаків, члени якого звернулися до патріарха з проханням висвятити православних ієрархів замість уніатів і тим самим відновити не існуючу номінально Київську православну митрополію. Той вагався, остерігаючись "короля і ляхів". Не обійшлося, як припускає дехто з істориків, і без погроз у бік вельмишановного старця, і той, врешті, зважився. У жовтні 1620 р., вночі, у Братській церкві на ремісничому Подолі, відбулося таємне поставлення ієрархів, проведене при щільно затулених вікнах, аби навіть світло не привертало уваги сторонніх. Таким незвичним способом Феофан висвятив Йова Борецького на митрополита, Мелетія Смотрицького — на архієпископа полоцького, Ісайю Копинського — на владику перемишльського. Через кілька днів у Трахтемирові на володимиро-берестейську владичу кафедру був піднесений Єзекиїл Курцевич, ще пізніше в Білій Церкві Ісакій Борискович отримав сан луцького владики, а Паїсій Іполитович в Животові на Брацлавщині — сан владики холмського. Отже, православний єпископат був повністю відновлений. Лишалося найскладніше — добитися його легального визнання, оскільки, згідно з законом і традицією, тільки король міг затвердити ієрархів на їхніх хлібах духовних.
     Дванадцять років, що проминули між таємним посвяченням ієрархів і смертю Жиґимонта III, котра поклала край затяжній війні короля-католика зі своїми православними підданими, були наповнені сеймовою боротьбою. Вона спалахнула з новою силою, супроводжуючись гострими словесними баталіями оборонців і противників київської акції. І те й інше пішло б за вітром, як і всі попередні зусилля, коли б за спиною митрополита Йова Борецького та інших новопоставлених ієрархів час від часу не зблискувала козацька шабля, нагадуючи, хто опікає нелегально поновлену митрополію. Бо, наприклад, уже в лютому 1621 р. на клопотання уніатського митрополита Йосифа Рутського по країні були розіслані королівські універсали з наказом заарештувати Борецького і Смотрицького як шпигунів, що за посередництвом Єрусалимського патріарха нібито встановили зносини з султаном. Однак це легше було наказати, ніж зробити. Борецький взагалі не виїхав з Києва, почуваючи себе в безпеці під козацькою охороною. Більше того, того ж таки 1621 р. він оголошує публічний протест, вже згадувану "Протестацію", звинувачуючи короля й уряд у потоптанні прав руського народу і протизаконній підтримці відступників-уніатів, котрі порушують святий спокій, руйнують давню любов і згоду між поляками й руссю. Борецький пише: "Ми, що приєдналися до Корони за договорами, скріпленими присягою, зазнаємо насильств, утисків віри, звинувачують нас у заколотах і підступах, щодо яких ми чисті... Ми не бунтівники, не підбурювачі, ми взялися за те, що мали раніше, що нам наші предки залишили й віддали... — Божі закони й звичаї, а ще й 600-літню традицію" 22.
     
     
      22 Там само. — С. 225.
     
     
     Останні слова вельми характерні для усієї спрямованості тогочасної полеміки. Памфлети й заяви, видрукувані впродовж 1620-х рр., за змістом рішуче відрізняються від ранніх полемічних писань. На другий план відійшли теологічні дискусії довкола східних і західних церковних догматів. Сила слова й гнучкість думки підкоряються ідеї самоутвердження руського народу, символом цілісності та історичної самодостатності якого виступає православ’я. Зусилля уніатів, говорить автор зверненої в 1623 р. до сенату "Суплікації" (ймовірно, її написав волинський шляхтич, один з найактивніших сеймових ораторів Лаврентій Древинський), спрямовані на те, аби "на Русі не було Русі", однак "віра східна не може бути знищена інакше, як із знищенням руського народу". Церковна унія розхитує політичну єдність Русі з Короною Польською, тож, вважає Древинський, "поки ще стоїть цілою унія політична, забезпечуючи цілісність вітчизни, свободу, права і вольності трьох народів, — треба викинути цю кістку незгоди, цю фальшиву [церковну. — Авт.] унію" 23.
     
     
      23 Опубл. В. Липинським у: Z dziej?w Ukrainy. Ksi?ga pami?tkowa ku czci W?odzimierza Antonowicza, Paulina ?wi?cickiego i Tadeusza Rylskiego. — Krak?w, 1912. — S. 110.
     
     
     У цих словах вперше формулюється уявлення про Річ Посполиту не як державу двох (урочиста назва якої звучала — Річ Посполита Двох Народів), а як державу трьох народів: Польщі, Литви і Русі. Сейм 1623 р., до якого звертався автор "Суплікації", як і решта сеймів, відклав вирішення релігійної проблеми через інші державні справи. Розгніваний Древинський, виходячи з Посольської Ізби, кинув нібито на прощання Йосифові Рутському: "Бачимо, що ми нічого не досягнемо проти вас за життя цього короля, але під час безкоролів’я ми вже усіма силами повстанемо проти вас". Коментуючи цей інцидент, Рутський записав: "Ми посміялися з цього, бо ж з цього й справді хіба сміятися".
     Час показав, що добре сміється той, хто сміється останнім... Короткозорість королівського двору і сейму не дала їм змоги помітити якісне переродження опору православних, який впродовж бурхливих 1620-х рр. з конфесійного протесту за оборону загроженої доброї старовини перетворився на усвідомлений національний рух.
     Смерть старого короля Жиґимонта III, як і передрікав Древинський, принесла формальні зміни. Ухвалені на елекційному сеймі 1632 р. Статті заспокоєння грецької релігії, підтверджені дипломом новообраного короля Владислава IV 14 березня 1633 р., зафіксували те, що було і без королівського привілею здобуте сеймовим опором шляхти, міщанською опозицією і, врешті, козацькою шаблею. Проба можливостей відбулася, і Русь вийшла з цієї ріки інакшою, ніж увійшла до неї, усвідомивши себе третьою силою в Речі Посполитій Двох Народів.
     
     
     
     
Реформи Петра Могили. Стрімкий вітер часу увірвався не лише в соціальний побут, але і в узвичаєний ритм духовного буття. Зовнішніми ознаками перемін стає оновлення буквально на очах двох поколінь церкви й школи, жвавий поступ лише недавно започаткованого власного друкарства, поява нових форм мистецтва і нових способів думання. Гостра релігійна полеміка, що перетворила церковне життя з приватної справи вірних на об’єкт суспільно-політичної уваги, пішла на користь і старій — традиційній і нововитвореній — уніатській конфесіям, підштовхнувши обидві до реформ і впорядкування.
     Уніатська церква, очолена з 1613 р. освіченим, розумним і дипломатичним митрополитом Йосифом Велямином Рутським, відмовившись від силових прийомів, характерних для часів архіпастирства Потія, першою переключила увагу на влаштування власного дому. Найпомітнішою акцією на цьому шляху стала реформа чернецтва, проведена 1617 р. з ініціативи Рутського. Зокрема, було здійснено структурне об’єднання монастирів, які віднині за зразком католицьких орденів підпорядковувалися одному виборному настоятелеві — протоархімандритові. Єдине послушництво і однорідність чернечого уставу, окрім зміцнення дисципліни, відкривало шлях до впровадження обов’язкової філософської і богословської освіти ченцівновачків (новіціїв). Це відповідало завданням Василіанського ордену (так стало називатися оновлене уніатське чернецтво), націленого не так на аскетичне самозаглиблення, як на активну освітньо-місіонерську роботу. Оскільки ж духовний і культурний рівень грецької церкви здавна визначався чорним духовенством, з середовища якого, за традицією, виходили всі єпископи, згадана реформа закладала перспективний фундамент для майбутнього піднесення престижу уніатства. Рутський став також ініціатором перших кроків до примирення з православними. Уже з середини 20-х рр. XVII ст., реально оцінюючи ситуацію, за якої в Україні-Русі функціонувало дві паралельні ієрархії, митрополит розпочав обережні переговори з Йовом Борецьким і Мелетієм Смотрицьким, водночас підтримуючи приязні контакти з луцьким владикою князем Афанасієм Пузиною, а згодом — і з Петром Могилою. І хоча спільний синод православних та уніатів, запланований на 1629 р. у Львові, зібрати не вдалося, сама ідея його проведення свідчила про пошуки діалогу. Для поміркованих кіл вихід вбачався у створенні спільного патріархату в Києві, номінально залежного не від Константинополя, а від Риму (з таким проектом універсальної унії, зокрема, восени 1635 р. виступив волинський воєвода князь Адам Сангушко, а в 1645 р. — православний митрополит Петро Могила) 24. Однак пасивність (а почасти й відверта протидія) Римської курії, не зацікавленої у створенні альтернативних церковних структур, не сприяла реалізації цих задумів. Безініціативність наступників Рутського, який помер 1637 р., а далі смерть самого Могили (1 січня 1647 р.) і початок козацької революції зробили з проекту універсальної унії свого роду музейний експонат, покликаний засвідчити, що обидві сторони зрештою усвідомили розкол руської церкви як зло, якого можна позбутися, лише йдучи на взаємні поступки.
     Православна церква після легалізації 1632 р. власної ієрархії вступила в смугу незнаного доти піднесення. Окрім об’єктивної причини — підтримки більшістю суспільства, за цим стояв і суб’єктивний чинник — особистість Київського митрополита 1632 — 1647 рр. Петра Могили. З латиномовної епітафії невідомого автора, складеної на смерть митрополита, добре видно масштаб цієї фігури в очах сучасників:
     
     "Цей ось Владика в покорі держав за життя всіх русинів.
     Зараз могила сумна й небо тримають його.
     Тіло Могили — в могилі, душа ж десь у небі літає.
     Світ же і тут, і отам буде йому замалий" 25.
     (Переклав Віталій Маслюк).
     
     
      24 Ширше про цей проект див.: Шмурло Е. Ф. Римская курия на русском православном востоке (1609 — 1654). — Прага, 1929.
      25 Українська поезія XVII століття (перша половина). Антологія / Упор. В. В. Яременко. — Київ, 1988. — С. 330.
     
     
     Петро Могила народився 1596 або 1597 р. у родині молдавських господарів (престол займали почергово його дядько Єремія, 1595 — 1606, та батько Симеон, 1606 — 1607). Через чотирьох дочок господаря Єремії, своїх двоюрідних сестер, був посвоячений з найпомітнішими родинами Речі Посполитої, у тому числі княжими: Раїна Могилянка взяла шлюб з князем Михайлом Вишневецьким, а друга, Катерина, була видана за князя Самійла Корецького. Після повернення з освітньої мандрівки, не плекаючи надій повернути втрачений Могилами трон, воєводич вступив на службу до польського короля і брав участь у битві з турками 1621 р. під Хотином. Проте військова кар’єра не вабила молодого аристократа, а тим часом після смерті Захарії Копистенського звільнився один з найпрестижніших у православній ієрархії пост — архімандрита Києво-Печерського монастиря. Тож 1627 р., ще навіть не прийнявши чернечого постригу, Могила був обраний архімандритом, а в листопаді 1632 р. став першим главою офіційно відновленої Руської православної церкви.
     Відтак на чолі Київської митрополії опинилася людина династичного роду, рівна серед рівних у колі перших осіб держави. Ця обставина не могла не відлунити сплеском ентузіазму, трактуючись як щасливий знак, символ повернення втраченої величі й слави. "През тебе прагнет Русь направы" *, — звертаються до Могили, вітаючи його з вступом у сан, працівники Лаврської друкарні в панегірику "Евфонія веселобрмячая", одному з найпатетичніших утворів ученої київської музи тих часів. Панегірик починається з піднесеної строфи:
     
     "Преч з Роксоланских смутки уступуйте
     Границ, ламенты [плачі] сердца не турбуйте:
     Юж ест весельє, ах, досить стогнання!
     Преч нарекання".
     
     Могила прийшов до митрополичого престолу, за авторською образністю, "по ріках сліз... по смутних плачах", але тепер усе позаду. Немов біблійний щит він стане обороною руських прав, і Русь врешті заживе в спокої, бо Могила усе "добре справить, добре направить" 26.
     
     
      * Направа — тут у значенні ремонт, відбудова.
      26 Українська поезія. Середина XVII століття / Упор. В. І. Крекотень, M. M. Сулима. — Київ, 1992. — С. 62-65.
     
     
     Встановлення миру серед пастви новий митрополит дійсно досяг, а водночас піддав направі й церковне життя, запровадивши ряд нововведень, що внутрішньо зміцнили руську церкву. Його реформи виразно перегукуються з тими, котрі наприкінці XVI ст. оздоровили латинський церковний світ. Як і там, в їх основу були покладені два основні принципи: зміцнення внутрішньоцерковної дисципліни і формування нового покоління церковнослужителів — освіченіших, енергійніших і підготовлених до пастирських обов’язків. Останній меті підпорядковувалися освітні новації, започатковані Києвом (діяльність Києво-Могилянської академії висвітлюється в окремому підрозділі). Що стосується суто церковного життя, то тут було впроваджено чітку організаційну структуру єпархій, деканатів і парафій. Одним із найважливіших досягнень стала також уніфікація літургії і затвердження 1646 р. збірника нових обов’язкових обрядів, відомого під назвою Требника Могили. Київський Требник, величезний фоліант обсягом близько півтори тисячі сторінок, виданий Лаврською друкарнею 1646 р., був укладений самим Петром Могилою і його найближчими співробітниками. Готуючи його, митрополит здійснив масштабну редакційну роботу з відбору пастирських чинів зі слов’янських і грецьких текстів, які він доповнював перекладами з латинського ритуалу, коли відповідного тексту бракувало, а частину склав сам. Одночасно для освітніх потреб ним же був підготовлений перший православний катехізис з тлумаченням основних положень віри, обговорений 1640 р. на синоді в Києві та 1642 р. на соборі в Яссах, а після схвалення чотирма православними патріархами видрукуваний 1645 р. у Києві.
     Як і в оновленій реформами римській церкві, до обов’язків священика належало проголошення по неділях і святах виховних проповідей для парафіян. Із загальним річищем католицької реформи, яка започаткувала оновлення традиційного християнства після Тридентського собору, перегукуються і заходи, спрямовані на "націоналізацію" православ’я (саме так з кінця XVI ст. "націоналізувалися" польська, чеська та інші церкви римського обряду). Цій меті служило піднесення культу регіональних реліквій та ікон, вшанування власних святих, використання місцевого християнського фольклору тощо. За Могили було запроваджено цілеспрямовані заходи, які наповнювали живим змістом релігійну свідомість християнина-українця, надаючи їй конкретної достовірності завдяки близькості об’єкта поклоніння — святого, ікони, чуда, храму. Так, у Лаврській друкарні 1635 р. було видано "Патерикон", твір одного з найближчих соратників Могили Сильвестра Косова з житійними новелами про печерських святих, 1638 р. — "Тератургема" Афанасія Кальнофойського з описом найновіших чуд, пов’язаних з Києво-Печерським монастирем. 1643 р. Могила урочисто канонізував усіх печерських угодників, понад сто мощей яких спочивало в печерах. Цього ж року з’явився друком текст молебну з поминанням небесних заступників українського народу — "святих, в Малой Россіи просіявших". Під дещо ширшим кутом зору варто оцінити й ініціативу митрополита у проведенні (переважно його власним коштом) масштабних реставраційних робіт у Києві, що повернули "з темряви підземної", як тоді писали, Десятинну церкву, Софійський собор, Трисвятительську церкву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Ці споруди, пов’язані з минулим княжої Русі, для людей того часу були не архітектурними пам’ятками, а матеріальним символом ідеї, задля якої будувалися. Відновлення княжих святинь, унаочнюючи безперервність традицій, перетворювалося на потужну ідеологічну акцію (недарма саме в цей час вперше фіксується повір’я, що доки в Святій Софії стоїть Непорушна Стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ).
     Церковна діяльність Петра Могили та його однодумців і співробітників була спрямована на усунення недоліків у внутрішньоцерковному житті, поліпшення церковної організації, піднесення рівня богословських знань духовенства. Власне турбота про глибше знання основ християнства вірними, і особливо духовенством, була нерозривно пов’язана із заходами щодо реформи церкви. При цьому Петро Могила вважав за можливе користуватися надбаннями християн інших конфесій, в першу чергу тими з них, які, на його думку, були загальнохристиянськими. Важко переоцінити значення укладення й публікації під керівництвом Могили "Православного ісповідання віри" — першого систематичного зведення віровчення православної церкви і, тим самим, першої символічної книги цієї конфесії. Це був один з поворотних моментів в розвитку не тільки української, але й вселенської церкви. "Ісповідання" було перекладене грецькою мовою, а згодом латинською, німецькою та французькою мовами і стало для інших церков основним джерелом інформації про православну догматику. На основі "Ісповідання" було укладено й опубліковано щонайменше чотири видання катехізису ("Собраніє короткої науки о артикулах віри" — два українські і два польські). При упорядкуванні викладу основ віри й катехізису Могила визнав за можливе приймати з католицьких джерел не тільки засади формальної організації матеріалу (перелік правд віри, виділення семи головних гріхів, семи головних таїнств) і не тільки стати на шлях запозичення окремих обрядів, але й впровадив до православної догматики окремі тези, які перед тим вважалися суто католицькими, наприклад, у питанні про епіклезу. Водночас нема підстав стверджувати, що Петро Могила відійшов від православ’я, якраз навпаки, в основній праці могилянського гуртка, в трактаті "Літос", велика увага приділяється полеміці з основними засадами католицизму — про примат римського папи, як намісника Ісуса Христа на землі, про сходження Святого Духа не тільки від Бога-отця, а й від Бога-сина. Однак у питанні про чистилище, напевне, Петро Могила задумувався про можливість прийняття католицької точки зору: на Київському соборі 1640 р., де він головував, було вирішено звернутися до константинопольського патріарха з проханням висвітлити позицію православної церкви щодо місця перебування душ померлих. Могила також не погодився з тезою московського собору 1640 р. про необхідність вдруге хрестити католиків, що переходили у православ’я. Тут повторилася ситуація з-перед ста років: тоді католицький богослов Ян Сакран вимагав перехрещувати православних, а заперечували йому автори, що були під впливом ренесансних ідей.
     Слушно зазначають дослідники, що, не припинивши полеміки з католиками, Могила і богослови його кола перенесли її з галузі обрядовості в галузь філософсько-теологічної розробки догматики, нерідко піддаючи критиці вчення Томи Аквінського і представників другої схоластики, які використовувалися католицькою контрреформаційною теологією 27.
     Дослідники також зазначають, що екуменізм, релігійна толерантність належать до основних рис світогляду Петра Могили 28. Хоч він ставився до унії із значно більшою підозрою, ніж до латинського обряду, все ж прийшов до переконання про необхідність діалогу між двома гілками руської церкви. Трактат "Думка одного польського шляхтича "грецької віри", що його вважають працею Адама Киселя, або спільною працею Киселя і Могили, обґрунтовує необхідність генеральної унії — об’єднання церков на засадах повної рівності, виходячи з того, що на чолі церкви може бути тільки Ісус Христос 29. 
     
     
      27 Нічик В. М. Культура і церковна діяльність П. Могили та процес національного відродження України // Церква і національне відродження. — Київ, 1993. — С. 347.
      28 Там само. — С. 346; Нічик В. М. Феномен Петра Могили; Жуковський А. Петро Могила і питання єдності церков. — Париж, 1969 (2-ге вид.: Київ, 1998).
      29 Sysyn F. E. Between Poland and the Ukraine: The dilemma of Adam Kysil, 1600 — 1663. — Cambridge Mass., 1985.
     
     
     На відміну від скинутого ним свого часу з митрополичого престолу Ісайї Копинського, який орієнтувався на російське православ’я, Петро Могила був лояльним підданим Речі Посполитої. Його найближчі співробітники вважали повстання проти Речі Посполитої звичайними бунтами. Водночас Петро Могила підтримував взаємини з російським урядом, надсилав до Росії книжки і вчителів, незважаючи на те, що в Росії ставилися до нього з підозрою, вважаючи прибічником унії. Можна припустити, що, підтримуючи взаємини з Росією, Петро Могила намагався зміцнити свій авторитет: балансування між двома політичними центрами давало більшу можливість самостійних рішень, ніж повна ідентифікація з одним із них.
     Консолідація Київської православної митрополії за правління Петра Могили проводилася, в першу чергу, шляхом зміцнення авторитету духовенства, отже, мала контрреформаційний характер. У минулому оцінка цього процесу українськими істориками залежала від того, чи вони були симпатиками церковних соборності і народоправства, чи дотримувалися погляду про необхідність будівництва церкви, підпорядкованої ієрархії. Треба, однак, мати на увазі, що в Українській церкві, як і в ряді інших, перші етапи реформування відбувалися великою мірою завдяки активності мирян, а періоди консолідації потребували зміцнення церковної дисципліни під проводом ієрархії. Церковна історія України виявляє щодо цього ту саму послідовність етапів і ті самі тенденції на різних етапах, що й церковна історія більшості народів Європи.
     Діяльність Петра Могили і його співробітників сприяла авторитетові Києва. Ще за Борецького надано "нового дихання" старій сакральній легенді "богоспасаємого града", поява якого була передвіщена апостолом Андрієм 30. За часів Петра Могили таке прямолінійне уподібнення відсунулося на другий план. Натомість став поширюватися погляд на руську церкву з центром у Києві як на духовну дочку Єрусалима, що мало підкреслити стародавність руської віри і її вищість над римською.
     Петро Могила був впевнений, що церква, взявши в свої руки долю Русі, має керувати кожним: багатим і бідним, знатним і простолюдином, або, як сформулює Требник Петра Могили 1646 р.: "Архіереє повинны овци проводити прикладным житієм и наукою, а не овце архіереов". На моральне право архіпастиря повчати володарів недвозначно натякає передмова Могили до виданого ним 1628 р. у Лаврській друкарні слов’янського перекладу знаменитих настанов Агапіта Диякона імператорові Юстиніану.
     Характер проведених Могилою реформ передбачав саме такі зміни в церковному житті, які б круто піднесли роль церкви. Шлях до оновлення бачився через піднесення Києва — "трону митрополії". Згідно з метафорою лаврських друкарів у панегірику 1633 р., зверненому до новопоставленого митрополита Петра Могили, на нього "Софіи руины чекалы"; сідаючи на "архієрейській трон", він водночас бере під свою протекцію київські мури, що височать "от Ярослава" (тобто, з часів Ярослава Мудрого. — Авт.). Повернення столиці митрополії до Києва асоціюється в уяві авторів панегірика з відновленням "руської влади", віднині втіленої в особі її носія — Могили. Панегіристи "нагадують" митрополитові, "яко пред тым Россія бывала славна, як много патронов мЂвала"; нині вона в занепаді, але з появою "володаря" грядуть кращі часи: "Маєш Россія, юж тепер отмЂну Фортуны, маєш триумфу годину: Ото прав твоіх Петр есть оборона, Тарча Сіона" 31.
     Таким чином, реформування православної церкви, започатковане братствами і продовжене Йовом Борецьким та його співробітниками, завершилось інституціоналізацією церковного життя, очоленого на засадах, розроблених і реалізованих Петром Могилою та діячами його кола.
     
     
      30 Див. докладніше: Яковенко Н. Символ "Богохранимого града" у київській пропаганді 1620 — 1640-х років // Mediaevalia Ucrainica: Ментальність та історія ідей. — Київ, 1995. — Т. 4. — С. 52 — 75.
      31 Українська поезія. Середина XVII століття. — С. 62 — 65.


http://izbornyk.org.ua/velichko/vel38.htm

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
     
     Про марнотний Флоренський з’їзд римлян задля уші з греками; про введення унії в православну Русь, що лишалася під польським володінням, і про скасування тієї унії найсвятішим єрусалимським патріархом Теофаном і козацьким гетьманом Сагайдачним; про унітів, що ховалися поміж православних; про нещирість короля Собеського щодо православної Русі і про Люблінський з’їзд для введення унії в Русі; про вимовки й руську нехіть до розмови на тому з’їзді з унітами; про літургії, казання та інші тодішні церемонії; про виправу послів від руського духовенства до короля з інструкцією; про беззвісний кінець і роз’їзд з Любліна з’їзду, який там був; про турецьку поголоску щодо знищення низового Запорозького війська і про лист гетьмана Самойловича до запорожців з обіцянкою щирої їм допомоги; про повноважних московських послів у Варшаву до поляків, щоб якнайшвидше постановити союз з поляками на спільну війну супроти турчина; про Косогова, який міряв за Ворсклою степ від слобідських міст до Дніпра; запорозький лист про Сіркову смерть і про бусурманську поведінку; про мор у Січі й Казикермені; про турецький кордон; про польську комісію з турками; про комету, що була на небі.
     
      898 Євгенієм IV. Собор було скликано після погодження між Євгенієм та візантійським цісарем Іоанном VII Палеологом.
      899 Собор почався в італійському місті Феррарі 1438 р., але через моровицю був перенесений у Флоренцію і закінчився там 1439 р.
      900 Флорентійський з’їзд після довгих дебатів та нарад прийняв унію, погодивши різницю в догматах та обрядах. У час роботи з’їзду помер патріарх константинопольський Іосиф. Ухвали з’їзду підписали папа, цісар, всі отці латинські та грецькі, за винятком митрополита з Ефеса Марка. Був на тому соборі й київський митрополит Ізидор. Латиняни переконували греків часом погрозами, але кровопролить не було. Коли ж уніати повернулися додому, то їх зустріли як єретиків. Просторішу історію про Флорентійський собор див.: Остроумов И. История Флорентийского собора.— М., 1847.
     Року від створення світу 7188, а від олюднення божого 1680 мені трапилося відшукати на самий початок до опису цьогорічних подій поміж шпаргалами тільки один рукописний польський аркуш — частину руського діаріуша, де йшлося про Люблінський з’їзд. Із тієї частини діаріуша я трохи довідався, що той Люблінський з’їзд хотів відновити й утвердити на благочестивій Русі унію. Це ту унію, що супротивна східному благочестю і шкідлива його спасінню; вона була спершу усилувана постановитися 1438 року схизматиком Євгенієм 898, папою римським, на розбійницькому Феррарському чи Флоренському з’їзді 899 з православними греками, які нерушно трималися семи світових соборів. Але він, папа Євгеній, нічого сподіваного з православними греками не досяг (і взагалі був посоромлений зі своїми кардиналами від греків, які учинили з божественного писання достеменні аргументи про святе православ’я і вказали схизматикам-римлянам шлях до спасіння), і той розбійницький Флоренський з’їзд закінчився самим лише кровопролиттям і вбивством багатьох православних греків та розоренням афонських монастирів (про що осібно, хто хоче, хай читає просторішу історію деінде) . 
      901 До них долучалися ще Г. Балабан, єпископ львівський, та М. Копистенський, єпископ перемишлянський.
      902 Пропуск в тексті.
     Коли ж після того розбійницького Феррарського з’їзду минуло 157 років, тобто у 1595 році від Різдва господнього, ту унію було відновлено, але вже не в греків, а в православній Русі, що була під польським володінням, без її волі й відома, через безбожних її владик і перших відступників од святого православ’я Кирила Терлецького, єпископа луцького й острозького, та Іпатія Потія, єпископа володимирського і брестського, з кількома іншими руськими владиками 901. Вона була введена й прийнята через Михайла Рогозу, київського митрополита, якого злохитро вловили й намовили до відщепенства ті ж принципали Терлецький і Потій (про що трохи просторіше дивися позаду на [...] 902 листі).
     Ота унія й панувала на Русі 26 років від свого тодішнього початку, однак потім за дозволом Жигмонта Третього, короля польсь-
      903 Теофан приїжджав до Києва 1620 р. Православні звернулися до нього з проханням поставити єпископів. Теофан затвердив митрополитом І. Борецького. Жигмунд III, навпаки, видав указ про переслідування нових єпископів. Унія ж знищена не була. Найсильнішого удару їй було завдано за козацьких воєн, але теж не знищено до решти.
     кого і шведського, і за ретельним дбанням козацького гетьмана Петра Сагайдачного та через найсвятішого єрусалимського патріарха Теофана, що прибув тоді з царського міста Москви до Києва і жив у ньому деякий час, її було 1621 року скасовано й відкинено 903. А святе православ’я засяяло і дістало свою честь зі встановленням у Києві митрополита Іова Борецького, а на інших місцях інших православних єпископів та владик, як про це було коротко сказано раніше у згаданому 1621 році. А тому, що відтоді пшениця благочестя, насіяна згаданим найсвятішим патріархом, яка зростала, до решти не позбулася кукілю уніатського блуду, поміж православними ховалися й уніати і таємно зичили зросту унії та й намагалися завжди завести її з польською допомогою в православну Русь.
     У такому стані благочестива Русь, що була під польським володінням, пригнічувалася, як рожа терням, і це незмінно тяглося протягом 59 чи 60 років, від вищезгаданого 1621 року до цього 1680 року. А тепер, знати, той-таки сатана, що відвів римлян од грецького благочестя і вкинув їх у рів схизми, з неледачим дбанням міркуючи про погибель християнського народу, знову спрямував їх-таки, римлян (вони ж і поляки), які відхилилися зі шляху східного благочестивого сповідання до західної римської омани, на те, щоб вони знову намагалися відкинути православний руський народ, який лишається під володінням Корони Польської, від святої благочестивої грецької віри і нахилити його через неспасенну унію до свого однодумства та й закинути в рів того-таки власного блуду. Поляки тоді з уніатами, які сліпотствували щодо догматів благочестивої грецької віри, а потопилися в римо-схизматичному блуді і ніяк не хотіли виправитися для свого спасіння, намовили й упросили свого короля Собеського, щоб став при тому, аби благочестя в Русі, яка лишається під лядською державою, було скасовано й перетворено на унію і щоб звелів він бути про те з’їзду й розмові руських з поляками й унітами. Король Собеський тільки позверховно був схильний
      904 Другий універсал було послано 10 жовтня.
      905 На цей з’їзд Й. Шумлянський не поїхав, не було на ньому жодного православного єпископа, тільки намісник Могилівського монастиря Волчацький, взагалі православних там було мало. Натомість з’їхалися уніати й католики. Запрошення на з’їзд було послано й православним владикам Східної України, але вони в Люблін не поїхали.
      906 Уніатським митрополитом був тоді Кипріан Жоховський.
      907 Цей з’їзд було описано у кн.: Жоховський К. Coloquium Lubelskie...— Л., 1680, але С. Величкс користувався якимось іншим джерелом, не зовсім точним. Запротестували проти унії не Й. Шумлянський з духовенством, а Луцьке братство.
      908 Лео Зеленський — прототрон Володимирської митрополії і брестський єпископ.
      909 Єпископом холмським був не Шульга, а Якоб Суша.
      910 Мар ціан Білозір — єпископ пінський і турівський.
      911 Кипріянович Симеон — мав титул консильтора ординарного старшого мінського і теолога римського.
     захищати старовічне грецьке благочестя, внутрішньо ж був схильніший до розширення віри й мудрувань римських, у яких і сам був, і, схиляючись більше до римлян, ніж до русів» допустив скликання в Любліні з’їзду й розмов про віру, а в минулому літі 9 жовтня 1679 року розіслав із Яворова в Польщу й Русь свої універсальні королівські розпорядження 904 (з яких універсалів список одного покладено в минулому 1679 році), щоб на ті розмови з’їздились у Люблін на 14 січня цього року. На цей з’їзд із православного руського боку з’їхалося багато єпископів, архімандритів, ігуменів та інших знаменитих і вчених духовних осіб, між якими найперший був отець Йосиф Шум’янський, львівський єпископ 905, а з польського боку з’їхалося також багато значних і мудрих персон з якимсь уніатським митрополитом 906. Православні, промешкавши в Любліні половину місяця січня, мало дбали про ті розмови, хоча уніати на те й налягали. Однак Шум’янський, львівський владика, а з ним і все православне руське духовенство, за свідченням вищезгаданого діаріуша Люблінського з’їзду 907, в 25 день січня відповів полякам і уніатам, що без волі й відома найпершого отця свого й пастиря константинопольського патріарха вони не можуть і не хочуть нічого починати. 26 січня руське духовенство було запрошене уніатським митрополитом слухати службу божу, яка відправлялася про дух святий на великому образі у звичний спосіб митрополитом з іншими ксьондзами-біскупами, а саме з ксьондзом влодимирським Заленським 908, з ксьондзом хелмським Шульгою 909 і з ксьондзом пінським Білозором 910, також і з архімандритами. На тій службі мовив казання про згоду за Євангелією ксьондз мінський Кипріянович-старшии 911 і тим самим побуджував зачати про те розмову. Після служби божої проголошено орації люблінськими префектами і тамтешніми студентами, а після закінчення орацій з польського й уніатського боку повторно прошено православних, щоб ішли до люблінської ратуші і хоч як-небудь починали розмову. Але отець Шум’янський, львівський єпископ, поклавшись на приватний королівський лист, писаний до нього, жодною мірою не дався намовити, щоб православні волочилися по ратушах; він радше зволив поїхати з усім православним духовенством на бенкет до уніатського митрополита. 
      912 Самотріть — сам і ще двоє.
     На цьому бенкеті було повно уніатських зичливостей до православних, але здебільшого облудних. 26-го, в неділю, в православній церкві знаменито відправляв божу службу отець Волинець, загоровський ігумен, самотріть 912, на якій мовив казання отець Інокентій Монастирський, любельський ігумен, поклавши в ньому тему про сліпого, що волає: «Ісусе, Ісусе, сину Давидовий, помилуй мене, грішного!» Були в тому казанні й примови уніатам, але політичні, з виказом їм перед очі їхньої душевної сліпоти і з порадою їм покликувати разом із тим євангельським сліпцем до Ісуса, Давидового сина, аби відслонив їм очі розуму пізнати шлях спасіння та відкинути ‘ блудний шлях. Цим уніати були немало ображені, однак отець Монастирський загладив те іншими прикладами й красномовством. А уніати тоді мали службу божу в, єзуїтів, на якій один ксьондзєзуїт мовив красне й доказове казання про православ’я, закінчивши тим, що коли хто з докторів та вчителів не тримає догматів православної східної церкви і їм суперечить, той напевне не буде спасенний. А з якої волі він те казав і з яким наміром — Бог його знає;
      913 Валаам — знаменитий пророк із Мессопотамії, герой біблійної легенди, виведений царем Моавитської землі Валаком на висоти Ваала, де, побачивши ізраїльтян, котрі верталися з Єгипту, замість проклясти їх, тричі благословив.
      914 25 січня у Любліні К. Жоховський відібрав королівського листа, в якому був наказ перенести з’їзд до Варшави; тоді ж папський нунцій заборонив католикам та уніатам починати з православними публічну суперечку.
      915 Пропуск в тексті.
      916 Послами були депутати Львівського братства князь В. Четвертинський, Д. Братковський, Ю. Гулевич. Інструкцію підписало 25 православних шляхтичів. Див.:Архив Юго - Западной России.— Ч. І.— Т. IV. С. 32—37.
      9І7Номінант — названий, що існує тільки формально.
      918 Дієценція — єпископська єпархія. 
      919 Див. приміт. 905.
      920 Люблінський з’їзд закінчився нічим. У Варшаву не поїхали, а роз’їхалися по домівках, пославшись на невигоди зимової дороги. Король запропонував з’їхатись улітку, але з того нічого не вийшло також.
      921 Перевірити автентичність листа нема змоги, але ситуацію він передає досить точно.
     і коли казав то правдиво, то чи був потаємний любитель православ’я, чи мимовільний правдомовець, бо де мав потягти за уніатами, там потяг за православними. Час тодішній навчив його того, чому завжди мав би вчитися; і як у давнину Валаам благословив Ізраїль 913, хоч хотів клясти його, так похвалив тоді православні догмати й той єзуїт, хоч хотів їх поганити. Вже 29-го православні через своїх комісарів вимогли з уніатів, що в жодну не мають утручатися [...] 915 до подальшої королівської волі, а затим було призначено послів від руського духовенства до короля Собеського з інструкцією 916, що мала в собі такі пункти:
     1. Дякувати королеві за заступниче дбання про збереження і потвердження прав та свобод народові руському грецької релігії, що віддавна їм служать.
     2. Суплікувати до короля, щоб він зволив народ руський заховати при тих-таки правах, привілеях, свободах і звичаях релігії, щоб вони, як і здавна, лишалися під належним своїм пастирем, щоб їх від подібного з’їзду на потім звільнили і щоб відклали своєю повагою особливим своїм писанням їхні руські претензії до сейму, згідно права Річі Посполитої.
     3. Суплікувати також до короля, щоб через посередництво королівського писання отці уніати жили з ними, православними, в найбільшій згоді.
     4. Ті ж посли іменем усього руського духовенства, що з’їхалось у Любліні, просили королівської милості, щоб отцю Тризні, номінанту 917 Білоруської єпископії, вибраного згодою всього православ’я на ту Білоруську дієценцію 918, було дано привілей і потвердження на згадану Білоруську єпископію.
     5. Коли панове руські посли одержать на ті пункти й прохання православного руського духовенства якусь відповідь та увагу від короля, то щоб поспішали якнайшвидше з тим до призначеного собі місця, аби скласти перед тими, що послали їх, цілковиту про все посольську реляцію.
     Оця інструкція при підписі власної руки і при тисненні власної печатки директора кола православного руського духовенства Люблінського з’їзду отця Йосифа Шум’янського 919, єпископа львівського, галицького й каменецького, писана в Любліні 3 лютого 1680 року.
     А з якою відповіддю повернулися посли руського православного кола від короля Яна Собеського і як той Люблінський з’їзд закінчився і роз’їхався, про те я, описувач цього, не зміг довідатися 920, і, закінчивши тим, що написав, починаю описувати тодішні україномалоросійські події.
     Турчин при такій своїй поведінці, яку описано в минулому році, прогуляв без війни один рік і пустив був поголоску, начебто мав у цей нинішній 1680 рік приходити з великими силами на розорення Запорозької Січі і всього низового козацького війська. Провідав про це гетьман Самойлович і, обіцяючи захищати щирим серцем, всією силою свого рейменту те низове військо з його кошем від такого занепаду, писав до Сірка, кошового отамана, й усього низового Запорозького війська такий свій лист 921:
     
     
     Мої вельми ласкаві приятелі й брати,
     пане кошовий та все старше й менше товариство війська його царської пресвітлої величності низового Запорозького!
     
     Пресвітлий наш монарх, його царська величність, заховуючи як нас, гетьмана, з городовим Запорозьким військом, так і ваших милостей братів наших у сильній і милосердній ласці, кладе при божій помочі свій щирий монарший промисел, щоб, як ми в містах, так і ваші милості на Запорожжі жили неушкоджено. 
      922 Стольник Перхуров стояв на Самарі з 15 тисячами війська.
     Через те, маючи відомість, що вороги-бусурмани чигають на те, щоб ваших милостей, чого Боже їм не допоможи, утиснути там, у Січі, наступом своїх військ і приправити вас у небезпеку, було видано його, монарший, указ, щоб стольник і полковник Василь Федорович Перхуров якнайшвидше поспішав з тисячею ратних виборних людей 922 на легких судах з достатніми військовими й хлібними припасами, споряджений із Києва, в поміч і на допомогу вашим милостям, нашим братам. На це все він, великий государ, його царська пресвітла величність, виразно вияснює у своїй монаршій грамоті свою государську ласку до ваших милостей. Оцю государську грамоту ми посилаємо через швидкого нарошного нашого посланця в кіш, до ваших милостей, своїх братів, і ще те тут ознаймовуємо, що при тих великого государя ратних людях, що простуватимуть до вас на Запорожжя зі згаданим стольником, вишлемо з-під нашого рейменту певну частину війська і ми — воно повинно буде при помочі Всесильного слугувати для допомоги вашим милостям і даватиме ворогам відсіч. Оскільки ваша милість прецінь маєте невсипуще дбання до здобуття відомостей, то й ми виказуємо, що супроти вас з’явилася оця ворожа завзятість. Через те дуже просимо ваших милостей, що як тільки маєте які звістки про ворожі замисли і що зможете піймати розумами своїми про вражі наміри, звольте ознаймити якнайшвидше нас. Були і в нас з різних часів із ворожого боку такі відомості, оповідали про це побрані під Очаковом «язики», що вороги мають будувати десь нижче Запорожжя городки, та й десь вище Запорожжя, ледве не біля Кодака, чого не дай боже здійснитися! Минулого року не менше нас стурбувало й те, що про ворога розносилися подвійні поголоски: одні, що ворог повертає свою силу під Київ, інші — що має намір іти на Запорожжя. Але більше було тих, які твердили, що він, поганин, конечне мав бути з усіма своїми потугами під Києвом. Через те всі війська його царської пресвітлої величності, як московські з їхніми милостями боярами, так і запорозькі під нашим рейментарством, мали повертати до Києва. Бо й тут ми не могли мати певного «язика», й ваші милості там, на Запорожжі, також не мали досконалої певності про ворожий намір. Коли б була тоді така певність, що вони, вороги, не мали йти під Київ, а мали пробавити ціле літо там, біля Дніпра, при будуванні городків, то нам ні для чого було б ходити під Київ — ми обернули б усю силу на
      923 На початку 1680 року І. Сірко писав до І. Самойловича кілька разів з проханням прислати допомогу. Загалом між І. Сірком та І. Самойловичем були напружені стосунки, що правильно з’являє цей лист; між ними назрівав конфлікт, але незабаром, 1 серпня 1680 року, І. Сірко помер.
     низ Запорожжя, де ворог напевне не зміг би зорудувати свого городкового діла. А зараз розносяться такі поголоски, що турецькі війська мають бути війною під Києвом, і цій поголосці важко не вірити, а взагалі треба дбати, щоб славне малоросійське місто держави царської величності Київ, яке є так само, як Єрусалим, гніздом усього російського православ’я і в якому почивають божі угодники, мало свою охорону. А охороняти треба нічим іншим, тільки військами, які, взявши собі в поміч Бога, одні вже почали рушати до Києва, а інші, значніші потуги, при їхніх милостях боярах простують з нами. А коли б бусурманин, занехаявши похід до Києва, захотів обернути всі свої війська до Запорожжя, то й ми відразу скерували б туди, на Низ, усю монаршу силу на оборону славного запорозького місця і в допомогу вашим милостям. Прецінь, коли б не мали досі певної відомості про справжній намір того хитрого ворога, то краще докласти всіляким способом свого дбання, щоб досконало довідатися про його, ворожі, замисли. І що матиме в себе за певне, про те й нам давайте швидко знати, і через цього козака, не гаючись відпустивши його, звольте нам на цей лист докладно відповісти. Чого пильно жадаючи, зичимо вашим милостям, братії своїй, доброго здоров’я, щасливого від господа Бога життя-буття, а над ворогами перемоги.
     
     З Батурина, 29 березня 1680 року
     
     Вашим милостям усього добра зичливий приятель Іван Самойлович, гетьман війська його царської пресвітлої величності Запорозького 
     
     
     
     
     На той гетьманський лист від кошового отамана Сірка і всього низового війська учинено відповідь 923:
     
     
     
     
     Вельможний милостивий пане гетьмане, Іване Самойловичу!
     
     З листа вашої вельможності, принесеного до нас, низового Запорозького війська, звідомилися ми частково про бусурманські турецькі замисли на нас, Запорозьке військо, і про приязнь до нас вашої вельможності, що обіцяєш з усім військом свого рейменту захищати й боронити нас від бусурманського нашестя; за цю приязнь і дбання про нас вельми дякуємо вашій вельможності. Однак коли б ваша вельможність через наші нестатки мав турбувати свою гетьманську особу з такою приязню і щирістю, яку виказав Ладижину, Умані, Чигрину, Каневу та іншим цьогобічним українським містам і повітам, то краще залишатись удома і не дивитися зблизька на наш занепад, як безпечально дивилися ви на занепад Чигринський. А ми, доручивши себе всемогутньому божому захистку, станемо при його ж всесильній помочі самі про свою цілість промишляти і чинити належну відсіч ворогам, коли прийдуть. А коли полк великоросійських військ прибуде до нас за монаршим указом з Києва, то ми приймемо його собі для здопоможення з подякою, тільки ж у тій допомозі достатньої потреби нема, оскільки про такі злі бусурманські наміри, які висловлено у вашому листі, у нас не було досі жодної відомості. А коли б надалі мали дістати її, то не занехаємо відразу ж комунікувати вашу вельможність. Лишаємося при цьому
     
     Вашій вельможності всього добра зичливі приятелі
     Іван Сірко, кошовий отаман війська низового Запорозького
     з усім старшим і меншим товариством
     
     З Запорозької Січі
     6 квітня 1680 року
     
     
     
      924 1679 р. їздили до Москви польські посли К. Бржостовський і Я. Гнинський. Вони підбивали царя пристати до спілки християнських держав супроти турків. За порадою І. Самойловича Росія на це не пристала.
      925 За Журавненським договором поляки назавжди відступали туркам Кам’янець-Подільський з його околицями і всю Задніпрянську Україну, за винятком Білої Церкви й Паволочі з повітами, зобов’язувалися допомагати туркам у їхніх війнах.
      926 Польські посли вимагали, щоб Росія повернула половину забраних у Польщі міст, щоб виставила супроти турків 40 тисяч війська, щорічно відпускала на утримання польської армії 600 тисяч карбованців.
      927 Пленіпотенція — повноваження діяти в справі певної особи чи держави.
     Того ж 1680 року були у Варшаві московські посли окольничий Пронтишев та думний дяк Ємиліан Українцов з товаришами, щоб учинити поміж себе мир та воєнний союз проти турчина. А ті посли були у Варшаві через те, що поляки перші в 1678 і 1679 роках 924 вимагали через своїх послів, які посилалися на Москву, того-таки союзу супроти турчина, бо хоча король Собеський у минулі роки постановив був під Журавним трактат миру з турчином, однак постановив його через знужденіння на умовах собі шкідливих і невиносних 925. Тому-то він бажав розірвати Журавський трактат і почати при російській допомозі війну з турчином. Але оскільки ті запити (через посла-рефендаря та інших знаменитих польських осіб) були росіянам важкі до виконання, то й трактат із ними в Москві не постановлено 926. Проте, щоб установити той союз, виправлено було теперішнього року з Москви згаданих послів до короля Собеського та Річі Посполитої. Ці посли, як свідчить тодішній діаріуш, прибули до Варшави 1 травня, були привітані на березі Вісли знаменитою стрічею від короля і чесно відпроваджені на кватирю. Того дня спозаранку, як свідчить той-таки діаріуш, народився в короля Собеського третій син. Потім, 5 травня, згадані посли з Московії були публічно в короля при королівських сенаторах і віддали королеві грамоту свого пресвітлого государя Феодора Олексійовича, в якій викладалося повноважне посольство тих послів, щоб їм в усьому вірили. А після недовгої тодішньої розмови з королем тих послів відпущено на їхню кватирю і тоді ж було їм відправлено королівський бенкет. Потім, 7 травня і 9 травня, за свідченням того-таки діаріуша, приходили на кватирю до московських послів від короля польські сенатори і вели довгу розмову про тодішні справи. А ті імениті польські сенатори питали від королівського імені московських послів:
     1. «Для чого вони до них прислані?»
     Пронтишев відповів, що прислано їх із Москви за польським бажанням, щоб учинити поміж себе вічний мир чи щоб продовжити тимчасовий мир, поприсяжений на певні літа; для злучення спільних військ на турчина; для посилок від обох монархів військ і грошей, потрібних їм; також щоб було затримано на недовгий час комісію з посередниками.
     2. «Чи мають від свого государя пленіпотенцію 927 на повноважність свого посольства і до чинення з ними, поляками, трактатів?»
     Московські посли показали її на письмі при царській печатці, в якій не тільки дано їм силу чинити трактат про злучення війни на турчина, але й силу дати королеві й поприсягти за своїми руками, що їхній государ дотримається всього того, що вони постановлять і визначать.
     Взявши ту пленіпотенцію, сенатори відійшли до короля, щоб показати йому її. Король її вислухав і дозволив бути трактатам.
     3. Питали поляки московських послів:
     «За яким ділом послано в Цариград з Москви посланця, чи не задля зради чи завади якої полякам?»
     Московські посли відповіли, що в Цариград послано піддячого з грамотою не заради якихось трактатів, але щоб визволити російських невільників; та й король має в турків свого резидента і послав гінця з Гродна в Цариград, а Карвавського в Крим до хана.
     Сенатори на те відповіли, що як у Цариград, так і в Крим послано посланців для викупу польських невільників.
     4. Знову питали поляки про спосіб посилок полякам московських військ супроти турчина.
     Московські посли відповідали, що то вони питають у них про способи і про мир поляків з турчином, учинений під Журавним. Чи може він розірватися?
     Канцлер відповів, що той Журавський трактат з турками постав з великою шкодою й втратою немалих провінцій християнської Польської держави — України й Поділля, що цар московський не дав полякам супроти турка обіцяного війська, а тепер король шукає способу до розірвання з турчином того Журавського миру, не мігши терпіти несправедливих його умов.
     Пронтишев на те відповів, що його государ не дав війська через тодішні внутрішні потреби.
     5. Польські сенатори казали до московських послів, що мала користь та даремні кошти із того, що потужні московські війська виходять на Україну, а турчин як хоче, так і шкодить християнам. Краще було б, щоб російські війська станули на кордонах та воротах Корони Польської, і не тільки до Польщі, але й до Царства Російського був би ворогові заборонений легкий прохід. А коли так не станеться, то нам краще триматися некорисного Журавського миру з турчином, ніж розривати його заради непевної надії на прислання московських військ.
     Пронтишев відповів, що шкода даремно мовити і триматися несправедливих умов. Московській державі є пожиток з того, що сильні війська виходили на Україну супроти турчина й кількаразово його громили. Більшого турки не досягли, як спалили покинутий Чигрин.
      928 У результаті переговорів були затверджені ІЗ травня 1680 р. «Пункти московських послів із сенаторами Польського королівства», за якими постановлення миру між Польщею та Росією переносилося на пізніший час. Вічний мир було постановлено у 1686 р. (Див. р. XXVII).
      929 Кодола — груба вірьовка.
      930 Г. Косогов міг робити обмір не раніше 1681 р., після постановлення Бахчисарайського договору між Росією і Туреччиною 3 січня з перемир’ям на 20 років. Кордоном мав служити Дніпро. Київ з Васильковом, Трипіллям і Станками віддавалися Росії, а між Києвом та Запорожжям міста осаджувати було заборонено.
      931 За Чортомлицькою Січчю, де село Копилівка на Дніпропетровщині.
      932 На могилі І. Сірка поставлено не хреста, а кам’яну плиту з написом.
     Поляки упоминалися тоді ж про гроші на військо і про повернення Києва та інших своїх завойованих міст і провінцій.
     Пронтишев відповів, що несправедливими умовами не треба утруднюватися й чинити перепони трактатам, але вершити трактати із задовольненням обох боків, бо вони над повноваження, дане їм від свого государя, виходити не можуть. Тільки поставив вимогу полякам дати для з’єднання тієї війни на турчина значну суму грошей, оскільки, сказали московські посли, й християнський цісар брав перед тим гроші в голендрів, хочучи допомогти їм супроти француза і за цісарським посередництвом француз повернув голендрам кількадесят міст та фортець, а їхньому государеві давати гроші і військо було б зайвим.
     Поляки знову упоминались у московських послів щодо завойованих міст та провінцій, але вони відповіли їм, що зараз те не буде зроблено, аж доки государ не роздивиться, бо турчин утрутився війною. До того вони сказали ще й таке, що в государя з турчином до війни ворота відчинені, та й у вас, поляків, не вельми міцно зачинені Журавським трактатом; тож треба трактувати й говорити зараз про спільну війну на турчина.
     У тому діаріуші було й більше розмов московських послів з польськими сенаторами, говорили вони про різні речі. Але я їх, як менш потрібні, опустив і тут не кладу. Чи здійснився той трактат про тодішній союз супроти турчина між московськими послами й поляками і на яких, власне, умовах — невідомо, в діаріуші ж про те нічого не сказано 928.
     Того ж літа, місяця червня чи липня, за государським указом генерал і воєвода Григорій Іванович Косогов, почавши від слобідських міст аж до Дніпра, міряв понад Берестовою поле на версти, волочачи кодолу 929. А на тому боці Дніпра учинено кордон землі з турками, але як саме той кордон пославлено і по які місця учинена межа, про те я довідатися не міг 930.
     Того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство 931. Поховано його знаменито 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях, було то на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та в інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким військом до свого коша. Його все військо дуже любило і за батька свого шанувало. Поховавши ж його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу і поставили на ній кам’яного хреста 932 із належним написом його імені й справ. Після похорону низове військо з новим кошовим Стягайлом писало до гетьмана Самойловича такий лист, жалісливо ознаймовуючи його про ту його, Сіркову, кончину і про погреб його; звістило воно також про погромлений запорожцями на Азовському морі корабель і просило у великого государя через гетьмана ласки:
      933 М. Костомаров визнає автентичність цього листа.
     
     
     
     Ясновельможний милостивий пане гетьмане, наш вельми ласкавий добродію 933!
     
     Коли людське життя лежить у божій волі, то з його волі час смерті забирає зі світу людину. У такий спосіб прийшов 1 серпня смертний час до пана Івана Сірка, нашого кошового отамана, і, наповнивши нас жалем, узяв його від нас, від тутешнього мешкання. Його тіло ми, жалісливо повболівавши, за християнським звичаєм поховали з набожним церковним обрядом при коші, на полі 2 серпня. А самі, лишившись у незмінній та вірній службі великому государеві нашому, його царській пресвітлій величності, готуємося зібрати все військо на кіш з належним нашим запорозьким порядком, від чого хай би діялася нами щира прислуга пресвітлому маєстатові царської величності. А після небіжчикової смерті дісталися нам відомості, про які ознаймовуємо твою вельможність, що наше запорозьке товариство, бувши на Азовському морі, погромило турецький
      934 Турки готувались у цей час воювати не з французами, а з австрійським цісарем Леопольдом.
      935 У 1680 р. кримський хан пішов на російські слободи біля річки Мерль. Це було влітку, а взимку постановлено Бахчисарайський мир.
      936 Стягайло Іван — став кошовим на Січі після смерті Сірка.
      937 Ще восени 1678 р. Ю. Хмельницький вирядив до польського короля свого посла Губара-Бершадського, вимагаючи, щоб поляки вийшли з українських міст. Король, відповідно до Журавненської угоди, що нещодавно була затверджена польським послом при турецькому дворі Гнинським, звелів польським військам вийти з Кальника, Немирова, Межибожа та інших подільських міст — території, яка відійшла туркам.
     корабель, на якому більшу частину їхніх ворожих людей побито на смерть, а дев’ятеро чоловік приведено 8 серпня до коша, які у розпитах сказали, що жодної турецької й татарської війни на великого государя нашого царя й на Україну не буде, оскільки вони завелися війною з Французьким королівством 934. Через це й каторги всі, що були, пішли від Цариграда до Чорного моря на Біле, тільки чотири каторги пішли в цьому часі з казною до Озова, та й ті там не бавитимуться, а незабаром повернуться. Відтак немає згромадження над Дунаєм та над Дністром і турецьких польових військ, тільки в Криму віються поголоски, що на зиму орда має наступати на Україну війною 935. Погано звідомилися ми ще й про те, що царська пресвітла величність з найяснішим польським королем живуть у братській згоді, але не смакують і на ляхів ремствують. А що не посилаємо до великого нашого государя, його царської пресвітлої величності, з донесеннями про вірні наші служби спеціальних наших посланників, то це через те, що не маємо з’єднання до нас з поля і з води нашого товариства, а коли, дасть Бог, вони зберуться і будуть принесені відомості про ворогів, тоді, як казалося, пошлемо й до царської пресвітлої величності. А оскільки твоя вельможність обіцявся просити нам у великого нашого государя, його царської пресвітлої величності, ласки, так зволь до того дійти через своє рейментарське дбання, вторувавши наперед дорогу зараз. При тих написаних відомостях наше товариство посилає до твоєї вельможності Кузьму з Семеном Ганженком, а через них посилаємо з-поміж тих невільників-бусурман одного волошина, який так само добре про все знає, як і ті турки; він скаже, що може знати, бо розпитувалися ми перш за все в нього і, досвідчуючися правдивості його оповіді, чули від інших те саме. Навзаєм просимо покірно відомостей про наміри військ його царської пресвітлої величності з Запорозьким військом твоєї вельможності і про швидку відправу з добрим словом до нас нашого посланця. Зичимо твоїй вельможності мати від господа Бога багаторічне здоров’я і бажане щастя, а самі доручаємо себе його ласці, бувши
     
     Вельможності твоєї зичливі приятелі
     й понижені слуги Іван Стягайло 936,
     кошовий отаман війська
     його царської пресвітлої величності
     низового Запорозького з усім товариством.
     
     З коша, 10 серпня 1680 року
     
     
     
     
     
     Того ж року в Казикермені, в турецькому місті над Дніпром, значно плюндрувало морове повітря і вигубило казикерменського бея з усім його домом. Потім і в Запорозькій Січі під осінь те ж таки повітря учинило значну шкоду в Запорозькому війську.
     Того ж року, як свідчили донесення з Кам’янця-Подільського, 18 вересня, відправлялася турецька комісія з поляками, де йшлося про уїзд, що належав до Кам’янця-Подільського, бо хоча турчин з Дорошенковою козацькою допомогою відторгнув собі 1672 року з-під польської влади Кам’янець-Подільський, однак тримав його без доброго порядку й без околиць. 1676 року король Ян Собеський, помирившись із турками, як свідчить на 394 листі Пуфендорфій, либонь, виторгував у них те, щоб не давати їм з Польщі данини, однак Кам’янець-Подільський неодмінно залишив у турецькій державі. А коли турки почали були привласнювати до нього численні міста й уїзди, мусила відправитися за згодою обох боків та комісія, але як вона докінчилася, того не знаю 937. Певно тільки те, що поляки, уступаючи турчинові до Кам’янця Каменецький уїзд так, як він є, більше аж нітрохи не зволяли уступати турчинові з того, що він замислював, хоч би і з утратою життя свого,— вони мали під Тернополем при гетьмані свої війська в поготовності. Та й сам король Ян Собеський перебував у Яворові з військом. Турецькі комісари Гусеїн та
      938 Див. приміт. 930.
      939 Калмуки — калмики. У цей час калмиків очолював енергійний володар Аюка, який був фактично незалежний і без турецького сприяння.
     Аїл-паша перебували з тисячним числом свого війська, згідно до умови з поляками, під Язловцем, від якого мали тягти подільський кордон на Межибож і Новий Константинів, висипаючи часті копці і присвоюючи поближчі до Межибожа містечка й села від України до Кам’янця. Під Кам’янцем з Делівер-пашею стояло в поготовності більше десяти тисяч турецького війська, а на якомусь іншому місці, поодаль від Кам’янця, лишалося велике турецьке військо з ордою під командою Кора-Ахмет-паші, додивляючись комісіального діла. Від цього поляки тримали сумнів щодо турецької приязні і самі малися, як вище казав, не без поготовності до війни. Від турків тоді йшла така поголоска, що з поляками вони війни не докінчили; а з Москвою її розпочали, і через те сам турецький цар має намір приходити під Київ і вже наказав своїм вейзирам і пашам готувати на прийдешнє літо армію, споряджати війська, між якими осібно щоб було 80 000 янчарів 938.
     Того ж літа калмуки 939, прагнучи відділитися з-під російської влади, посилали свого посла до турецького царя, просячи, щоб прийняв їх під свою руку і дав їм на посілість тогобічну запустілу козацьку Україну, але далі невідомо з чим було відправлено того калмуцького посла.
     Того ж 1680 року, 15 грудня, коли минуло 33 роки від метеорів, або незвичайних знаків у повітрі, що були перед війною Хмельницького, про які писалося і в році 1648, у розділі 10, з’явилася знову після заходу сонця з південного краю також незвичайна зірка, або комета, яка, являючись протягом цілого місяця по вечорах і схиляючись своїм верхом на північний бік, весь той час свого явлення ходила, як зірка, з південного краю на західний бік і тим своїм явленням учинила немале в малоросійському народі сум’яття й страх, оскільки малоросіяни після багаторічних, почавши від самої Хмельниччини, своїх бід, кровопролить, розорень і всеконечного запустіння сподівалися від того явлення комети нової на себе від Бога біди. Але невідомі й неосягненні долі божі змінили гадку та страх малоросіянам і відвернули біду, якої сподівалися від комети, та обернули ту біду на їхнього, малоросійського, розорителя, головного ворога хреста господнього турчина і на Відень — столицю християнського цісаря, як про це буде далі, й значно прискоромили там турецьку гординю.


http://litopys.org.ua/suspil/sus31.htm

ЗГОЛОШЕННЯ ДО УНІЇ ВОЛИНСЬКОЇ ШЛЯХТИ
     1598 року
     
     
     Ми, ради, стани духовні та світські, а особливо воєводства Волинського та інших повітів, котрі нижче в цьому листі нашому іменами підписалися і печатки приклали, ознаймовуємо і до відомості його королівської милості, нашому милостивому панові, і всьому Сенатові, їхнім милостям панам радам духовним та світським доносимо, що це діються немалі й непотрібні свари і замішанина у святих речах благословенних, від пана Бога нам і всьому християнству даних до збавлення, бо тієї згоди предки наші здавна жадали і ми, їхні нащадки, давно мати прагнули. А що сам пан Бог, за щасливого панування і за дбанням його королівської милості, пана нашого милостивого, ту святу єдність зволив ударувати, тобто з’єднання церкви святої східної грецької релігії нашої із святим римським костелом, за це не тільки хвалимо, що нам пан Бог усемогутній зволив дати дочекатися тієї святої єдності та згоди, але й усі одностайно всемогутність відкупителя нашого маємо повинність хвалити за те неперестанно. Та й тим особам духовним, котрі щодо того, не шкодуючи здоров’я, праці та втрат своїх без жалю, дбали, дяку чинити маємо й дякуємо, маючи їх за правдивих хвалителів Божих та наших єпископів, на яких деякі особи, злучившись із людьми різних вір, неслушно постали супроти тієї святобливої справи. Ми ж відтак, як слухняні сини Божої церкви, люблячи ту святу згоду та єдність, у ній хочемо пробувати й просимо вашої королівської милості та всього сенату, аби та свята єдність не була ні в чому порушена. А при тому і про нового календаря принижено просимо, аби в жодній замішанині та незгоді не були(бо календар не є артикулом віри), щоби ми так, як і раніше бувало, спільно й заодно обходили й святили свята наші релігії грецької. А супротивники тієї святої згоди аби не приймалися й не вислуховувалися, просимо. За тим вірно віддаємо підданство наше маєстатові його королівської милості, пана нашого милостивого.
     
     Писано в Луцьку, року Божого народження 1598.
     
     При печатках князів, їхніх милостей, домів та обивателів воєводства подаються такі підписи:
     Станіслав Радзивил; Юрій Чарторийський; Михайло Мишка, каштелян волинський, кременецький староста; Абрам Мишка, овруцький староста.
     Тома Жоравницький; Яків Лисаковський; Іван Гулевич; Гаврило Савицький, протопресвитер дідицький; Олександр Воронич Боратиновський; Сасин Русинович Берестецький, суддя гродський луцький; Захарія Словацький, писар його королівської милості; Януш Костка Жоравницький; Флоріан Олешко Тисуковський; Іван Краєвський; Войцех Клосовський; Адам Сопоцко; Самійло Польшанський; Юрій Млечко; Іван Криштоф Тишкевич; Іван Гораїн; Микола Микульський; Микола Єлович Букоємський; Войцех Станішевський; Матвій Кішка Жоравницький; Іван Вериковський; Іван Волинець Черницький, коморник його королівської милості; Теодор Коритенський; Олександр Шишка; Іван Букоємський; Максим Врипанський; Іван Дзержек, ловчий волинський; Василь Одинець; Іван Леський; Олександр Вербицький; Григорій Туровицький.


http://litopys.org.ua/hrushrus/iur50705.htm

ПОТЇЙ І ТЕРЛЕЦЬКИЙ В РИМІ, ПУБЛИЧНА АВДІЄНЦІЯ 24 ГРУДНЯ, ПОВОРОТ ВЛАДИКІВ І ПАПСЬКІ ЛИСТИ В СПРАВІ УНЇЇ. АҐІТАЦІЯ ПРАВОСЛАВНИХ ПРОТИВ УНЇЇ, ПРОТЕСТИ ЇX НА СОЙМІ 1596 Р., БРАК ПОМОЧИ ЇМ З ПАТРІАРХАТУ, ПРОТОСІНКЕЛ НИКИФОР І ПРИЇЗД ЙОГО НА РУСЬ. РОЗПИСАННЄ СОБОРУ. З'ЇЗД В БЕРЕСТЮ, СФОРМОВАННЄ ПРАВОСЛАВНОГО СОБОРУ, ПЕРЕГОВОРИ ЙОГО З УНЇЯТАМИ Й УТВОРЕННЯ ДВОХ ОСІБНИХ СОБОРІВ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОГО СОБОРУ Й ЙОГО АКТИ, ПРОГОЛОШЕННЄ УНЇЇ УНЇЯТСЬКИМ СОБОРОМ І ПРОТЕСТИ ПРАВОСЛАВНИХ, КОНТРОВЕРЗІЯ ПРО ПРАВОСИЛЬНІСТЬ СОБОРІВ, ЗАКИДИ КАТОЛИКІВ І УНЇЯТІВ ПРАВОСЛАВНОМУ СОБОРОВИ І ЙОГО КАНОНЇЧНЕ ОПРАВДАННЄ. ЗАХОДИ ПРАВОСЛАВНИХ КОЛО ЗНЕСЕННЯ УНЇЯТСЬКОЇ ЄРАРХІЇ, СТАНОВИЩЕ КОРОЛЯ, ВІДНОВЛЕННЄ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄРАРХІЇ Й РОЗДЇЛ ЦЕРКВИ ПРАВОСЛАВНОЇ Й УНЇЯТСЬКОЇ.
     
     
     Потїй і Терлецький, як писали Балабану 1), їхали з Кракова до Риму сїм тижнїв, „спішно й уставично їдучи”, і по „великих працях і трудах” стали в Римі 15 падолиста. Прийнято їх там, як вони хвалили ся, з великою гостинністю: дали їм на мешканє якийсь палац в сусїдстві папської резіденції, „охендожне обитємъ и всякими потребами украшоный”, й щедро постачали все потрібне до житя. Скоро по приїздї вони були прийняті папою на приватній авдієнції й предложили йому привезені акти унїї 2) і рекомендаційні листи від короля й деяких католицьких біскупів польських. З прийнятя були вдоволені — „принялъ насъ яко отецъ ласкавый дЂтки своє, съ такою милостю и ласкавостю несказаною”. Але з офіціальною авдіенцією для приймлення „послушенства'' вийшла проволока: даремно владики принагляли — на се від папи приходила відповідь: „вы опочинте собе добре по той дорозе”. Так потянуло ся на півтора місяця. Що було причиною такого зволїкання, лишаєть ся незвістним. Окрім розважування актів унїї, привезених владиками, і реляцій, присланих з Польщі, в курії могли чекати додаткових відомостей і пояснень звідти. Так припадком довідуємо ся, що польське правительство, з початку протививши ся скликанню православного собору, пізнїйше внесло представленнє до папи, де обставало за скликаннєм собору й доводило його можливість з канонїчного погляду й потрібність для успіху справи 3). 
     Цїкаве становище, яке зайняла курія супроти тих умов і точок, на яких українські владики хотїли получити ся з римською церквою. Ми знаємо, як довго і старанно виробляли ся сї „артикули”, яку вагу привязувано до них (деклярація 12 червня нпр. виразно заявляє, що відпоручники мають віддати папі послушенство лише в такім разї, коли руська церква буде полишена по давньому при вірі й обрядах своїх, а деякі точки артикулів підношено як основні підстави здїйснення унїї). Але хоч в особі папи Климента VIII засїдав на папськім престолї чоловік, що був давнїйше нунцієм в Польщі й мусїв розуміти дражливі обставини, в яких переводила ся унїя 4), курія вповнї злегковажила собі домагання владиків і спеціальні обставини руської церкви. Руських владиків взяли під звичайний шабльон, який був вироблений для тих, що переходили з грецької віри на латинську, і по тому шабльону перевели приступленнє їх до латинської церкви 5). 
     По переглядї предложених владиками актів унїї осібною комісією, делєґованою від папи, казали владикам вирікти ся й осудити всї єреси, хиби і схизми, які дїлили їх від латинської церкви. Коли вони се вчинили й заявили готовість прийняти ісповіданнє віри по формулї прийнятій для „Греків”, і зложити послушність папі, від себе й иньших епископів nationis Russorum seu Ruthenorum, як їх звуть папські протоколи, папа зарядив публичну авдієнцію на 23 грудня в салї Константина, одній з найпараднїйших саль Ватикана. О год. 21 (девятій) папа засїв в нїй на переноснім тронї під балдахином, в сьвяточнім убранню, окружений численними кардиналами, иньшим духовенством, послами й визначними гістьми. Перед сей пишний збір папа казав впровадити обох владиків, і церемонїмайстер ввів їх разом з їх двором і придїленим їм товмачем, львівським канонїком Лукою. Ввійшовши, вони по прийнятому церемонїалу зробили три „реверанси” 6), потім приступивши до папи уцїлували йому ноги, і тодї Потїй сказав в кількох словах по латинї про цїль свого посольства й передав акти унїї. Потім церемонїмайстер вивів їх поза трібуну, де сидїли кардинали, й поставив в салї, а за ними стояв на колїнах їх двір і товмачі. Потім канонїк виленський Волович, що знав руську мову, відчитав деклярацію унїї (з 2 грудня) в ориґіналї, а секретар папський в латинськім перекладї, і так само потім деклярацію з 12 червня. При читанню владики кланяли ся й ставали на колїна, віддаючи послушність папі. Потім секретар папський відчитав відповідь папи, де той заявляв готовість припустити владиків в союз римської церкви й прийняти їх послушність. Тодї владиків, з тимиж реверансами, приведено знову до папи до присяги. Маючи в руках підписані ними наперед ісповідання віри (iuxta formam Graecis ad unitatem sanctae romanae ecclesiae venientibus praescriptam), вони зложили професію католицьких доґматів (з тридентcькими постановами включно), за себе й за иньших владиків, за котрих ручили, що вони також сю професію приймуть і ствердять своїми підписами. Потїй прочитав її по латинї, а по руськи прочитав в його імени Волович; Терлецький (що по латинї не вмів) прочитав її по руськи, а канонїк Лука — по латинї за нього. Положивши руки на евангелиє, владики принесли на ті професії присягу. Потім вони знову були припущені до папських ніг, по чім папа обняв їх і уцїлував, промовивши кілька слів (в листї до Балабана владики наводять з сеї промови фразу, сказану папою: не хочу я над вами панувати, але ваші немощі й кривди на собі носити). Великий сповідник і інквізітор з поручення папи удїлив владикам і їх дворови загальне розгрішеннє з усїх вин, яким підпали через своє пробуваннє „в схизмі”, і дано власть владикам удїлити таке ж розгрішеннє иньшому епископату, духовенству й вірним на Руси, які приступлять до унїї. Вкінцї припущено до уцїловання ніг папських двір обох владиків і папа, давши загальне благословеннє, закінчив церемонїю. 
     Другого дня папа правив сьвяточну вечірню у св. Петра; владики брали участь в нїй в своїх ризах, і пава посадив їх коло себе. На Різдво Потїй правив лїтурґію в грецькій церкві при колєґії Атанасія, а другого дня Терлецький, й висловляли своє вдоволеннє з тої чистоти, в якій задержано тут грецькі церемонїї 7). Вони пробули потім в Римі ще більше як місяць і далї тїшили ся ріжними гонорами. Між иньшими, як каже автор „Перестороги” 8), під їх наглядом видрукована була книжка про новий калєндар, з пасхальним ключем, — заховані фраґменти її дїйсно носять дату: „(в Р)име, (в дру)карьни Апостольской Ватыканьской, року Божего тисеча фчs” 9). В память прилучення Русинів папа казав вибити медаль з написом: Ruthenis receptis; на нїй представлена сцена зложення я послушенства” папі 10). 
     З початком лютого н. ст. владиків відправлено. З дня 7 лютого маємо ряд папських грамот, адресованих до митрополита й иньшого руського духовенства, до короля, до виднїйших польсько-литовських сенаторів, духовних і сьвітських. Митрополита папа повідомляє, що прийняв в союз римської церкви епископів руських, поручає митрополиту по поворотї владиків-відпоручників скликати синод, на котрім би й иньші прийняли католицьку професію по тій же формулї, і ті їх записи наказує прислати до папського архиву 11). Иньшою грамотою 12), два тижнї пізнїйше папа позволив митрополиту, відповідно до звістних нам жадань, сьвятити епископів на спорожнені катедри, а на посьвященнє митрополита брати лише позволеннє з Риму. Королю папа поручив також скликаннє того собору, для формального довершення унїї; сам поминувши домагання владиків (з виїмком лише тої справи ставлення епископів), він за те горячо поручав королеви сповнити ті прошення їх, які належали до правительственної власти, особливож просив, в інтересах унїї, допустити їх до сенату. Про се ж просив він в своїх листах до сенаторів. З них особливі заслуги коло переведення унїї папа признав звістному нам біскупу Мацєйовскому 13). 
     З початком марта владики були вже дома 14); належало приступити до довершення унїонної справи. 
     Ті близько півроку, що зайняла депутація владиків до Риму, українські й білоруські землї були ареною дальшої неустанної аґітації против унїї. Тепер, коли стало ясним становище владиків в сїй справі, православні змагають до скликання собору, який би осудив таке незаконне поступованнє владиків на власну руку і усунув би їх. Для скликання собору треба було дозволу короля; для позискання соборови такої власти супроти самовільних владиків треба було участи патріархату. В сих напрямах і роблять заходи православні (я на разї беру лише те, що дотикає безпосередно самого процесу витворення унїатської церкви, огляд самого суспільного руху відкладаючи на пізнїйше). 
     За згодою короля митрополит при кінцї жовтня був скликав собор на 25 сїчня c. c. 1596 р. до Новгородка; в митрополичім оповіщенню, яке маємо, скликаннє мотивуєть ся домаганнєм кн. Острозького такого собору „всимъ вобецъ такъ духовного яко и свЂтского стану людемъ” супроти самовільної депутації владиків до Риму 15); отже справа унїї мала бути головним предметом собору. По причинам, досї невиясненим 16), православні одначе не взяли участи в нїм, не використали його для якоїсь манїфестації против унїї, як також і з унїатсько-католицької сторони не використано його, і він мов би per tacitum consensum пройшов зовсїм незамітно, при невеликім числї участників, зайнявши ся спором митрополита з виленськими сьвящениками і Балабана (присутного на сїм з'їздї) з львівським брацтвом 17). Православні, з'іґнорувавши сей собор з якихось причин, що робили його ареною непридатною для їх цїлей, зробили такою ареною сойм, скликаний на день благовіщення 1596 р. На соймиках воєводств Волинського, Київського, Браславського, Руського і декотрих повітів в. кн. Литовського шляхта поручила своїм депутатам заложити на соймі протест против самовільного вчинку владиків, які на власну руку, без згоди й позволення старших духовних, шляхти і поспольства зголосили своє приступленнє до унїї й підтягають під неї иньше духовенство й нарід, та наказали послам жадати відобрання від них урядів й іменовання на їх місце осіб, які зістають ся в послушенстві грецької церкви. На соймі дїйсно були поставлені сї протести й домаганя до правительства послами і декотрими православними сенаторами. Ідучи за гаслом, проголошеним Острозьким на торунськім з'їздї, вони йшли при тім разом з протестантськими елєментами сойму, що домогали ся заховання релїґійної свободи, проголошеної конфедерацією 1573 р.: православні й свою справу підтягали також під постанови сеї конфедерації, скаржучи ся на відміни, які впроваджують в їх релїґії силоміць владики і правительство 18). Одначе представлення православних, хоч і поперті протестантами, не знайшли послуху у короля, і їх виступи тільки загальмували дїяльність сойму, не осягнувши нїяких позитивних результатів. Тому остатнього дня земські посли з українських і білоруських земель і кн. Острозький з поміж сенаторів зложили заяву, що з огляду на нарушення їх релїґії, вчинені владиками-унїатами через признаннє головою церкви папи, підданнє православних під власть папі й відірваннє від патріархату, відміну в деяких артикулах віри і зміну калєндаря, вони і їх братя шляхта, що дала їм се порученнє, на далї тих „владиків-схизматиків”, (як вони їх називають), що їздили до Риму, і тих, які б пішли за ними на унїю, не будуть уважати за своїх пастирів, в своїх маєтностях, над своїми підданими і церквами положеними в їх маєтностях, яко патрони їхнє позволять тим владикам-унїятам мати нїякої юрисдикції й власти, і при тій постанові будуть і на далї стояти. Такого змісту заяву кн. Острозький потім казав вписати в акти варшавського ґроду, а в імени земських послів уповажнений ними кн. Юрий Друцький-Горський, від котрого ґродський уряд варшавський протестації не прийняв, казав вписати її до книг сусїднього ґроду радзєйовского 19). 
     Не добивши ся від короля усунення владиків-схизматиків, православні мусїли в сій справі звернути ся до патріархату. Уже в звістках про краківські конференції з вересня 1595 р. бачили ми згадки про реляції, висилані православними до Царгороду з прошеннєм, аби владиків-унїатів скинено з престолів. Та обставини для православних досї були дуже некористні: з смертию Єремії, що наступила десь р. 1594, в патріархатї настало велике замішаннє; на патріаршім столї перемінило ся кілька осіб, що коротко й непевно сидїли на своїм становищі, аж десь 1597 р. почав правити патріархатом як тимчасовий заступник Мелетий Піґас, патріарх александрійський, і привів відносини до розмірного порядку 20). Таким чином відси православні України й Білоруси не могли знайти помочи. Хоч потім протосінкел Никифор казав, що його вислав на Русь патр. Єремія наслїдком листу кн. Острозького 21), але ся місія зістаєть ся досить сумнївною, і правдоподібнїйше думати, що Никифор не мав нїяких спеціальних поручень в українських справах (хиба якісь загальнїйші), а був запрошений з України, як особа, що могла компетентно розпочати канонїчний процес против владиків-унїатів, більше припадково, тому що трапила ся в сусїдсті в потрібну хвилю 22). 
     Сей протосянкел Никифор був важною фіґурою в патріархатї 23). Його осьвіта і конекси дали йому дуже впливову ролю. Він був ректором елинських наук в падуанськім унїверситетї, потім проповідником в Венеції; пізнїйше маючи великі впливи на султанськім дворі, зайняв важну позицію в управі патріархатом, з титулом протосінкела патріаршого трону. Два рази він був управителем — „містоблюстителем” патріархату, і 1592 р. синод патріархів признав йому патріарші компетенції, право засїдати зарівно з патріархами, президувати на всякого рода соборах, вище митрополитів і архіепископів (хоч сам він мав тільки титул архидиякона) і розвязувати всякі питання християнської науки 24). В 1595 р. пробував він на Молдаві — приїхав туди з незвісною нам близше церковною місією і брав дуже живу участь в пріпетіях бурхливої тодїшньої молдавської полїтики. Відси в серпнї 1595 р. вперше обзиваєть ся він до наших православних в справі унїї, з поводу вістей про приступленнє владиків до унїї, й разом з молдавськими владиками взиває владиків вернути ся до православія, під грозою скинення з престолів, а православним каже не признавати їх в такім разї за своїх пастирів 25). 
     Поява в сусїдстві такого високого достойника, що на сїй грамотї своїй підписав ся завідателем патріархату й намістником патр. Єремії й виступив на чолї молдавських митрополитів і владиків, була дуже наручною для православних супроти дезерції їх власного епископату. Кн. Острозький звернув ся до Никифора з прошеннєм прибути на Русь; про се просили його православні і з иньших місць. Никифор справдї вибрав ся на Русь, до кн. Острозького. Але діставши через нового молдавського господаря Єремію Могилу запрошеннє від Замойского, аби їдучи до Острозького приїхав по дорозї до Хотина, щоб в деяких справах переговорити з Замойским, заїхав туди — й був там арештований і всаджений до вязницї. Се увязненнє в молдавських і польських кругах толковано зносинами Никифора з противником Могили, господарем Розваном. Никифор же бачив тут бажаннє польського правительства не допустити його участи в релїґійній боротьбі православних з унїєю 26). Коли ми пригадаємо, як в тім часї трівожила владиків і з ними — прихильників унїї в правительственних сферах можливість якихось репресій зі сторони патріархату, то се об'ясненнє Никифора, супроти дуже неясних і змінчивих мотивовань його противників, дістає значну вагу. І дїйсно сим арештованнєм Никифора справі православних задано дуже болючий удар. Але що він дуже їм був потрібний, то заходи кодо увільнення не зістали ся без успіху — Никифор по кількох місяцях утїк з вязницї. Як се стало ся, про се інтересовані не розводили ся. Никифор на судї пояснив лише, що він поступив за прикладом ап. Павла: той утїк, спустивши ся в коші 27). Більше мабуть міг би про се розповісти кн. Острозький, як се було, і скільки коштувало йому, але він не мав причини про се росповідати. Досить, що на найпильнїйший час, коли вийшов уже королївський унїверсал на зложеннє собору, Никифор уже був на Руси 28). 
     Собор для довершення унїї, як ми бачили, був наказаний папою при відправі владиків. В листї до короля папа поручав йому постарати ся, аби Русини зібрали ся на сей собор як найчисленнїйше. І король незадовго по одержанню сього листу сповістив митрополита, що він має скликати на осїнь, по сьвятї св. Михайла собор в Берестю (король каже, що його про се просило богато визначних людей, які прихиляють ся до унїї). Але оповіщати сей собор король поручає митрополиту „не зараз” 29). Сам король тільки місяць пізнїйше видав унїверсал, де оповіщаючи про уложеннє унїї владиками-делєґатами й заспокоюючи православних, що їх обряди й сьвята лишають ся без змін, повідомляв про своє позволеннє митрополиту на зложеннє собору і зазначував, що на той собор можуть прибути тільки католики й люде грецької церкви, а особи иньшої віри, або постороннї (заграничні) не мають приступу, та наказував не приводити з собою якоїсь ,,зъграи непотребноЂ” 30). Се були перестороги з огляду на запрошеннє протестантам, дане ще торік Острозьким, на його погрози військом, та страхи від грецьких духовних, що могли на з'їзд бути спроваджені. Тому волинська щляхта з Острозьким на чолї вислала депутацію до короля, де вдячно приймаючи скликаннє собору просила, аби до нього були припущені й іновірцї й хто небудь; спеціально бажали допущення Никифора і вкінцї просили позволення, як би на соборі не прийшло до порозуміння — перенести справу до сойму. На сї бажання одначе король дав відповідь неприхильну 31). 
     Термін собору став звістний тільки з оповіщення митрополита з кінцем серпня — визначено його на 6 жовтня стар. стиля, на день св. Фоми 32). Никифор за сей короткий час доложив старань, аби православна сторона була на соборі представлена можливо поважно: він запросив протосінкела александрійського патріарха Кирила Люкаріса 33), спровадив Луку митрополита білградського та архимандритів-відпоручників кількох епископів царгородського патріархату. Найбільше значила одначе його власна особа, завдяки тим компетенціям патріаршої власти, які були признані йому згаданим собором патріархів. По сторонї православних знайшов ся репрезентант компетентної власти, що міг візвати на свій суд їх самовільну єрархію і в потребі — відібрати їм канонїчну власть. 
     Тим часом як католики й унїяти, відповідно до директив курії, дивили ся на унїю як справу вже зроблену, й собор по їх гадцї мав послужити лише на те, аби й иньші владики так само зложили публичну професію католицьких доґматів і послушности папі, як зробили їх відпоручники, підписали сї акти для папського архиву і натомість одержали розгрішеннє „від схизми” 34), — православні домагали ся собору, аби звалити самовільно уложену владиками унїю, усунути їх самих, якби вони далї хотїли за нею обставати, а як би не удало ся осягнути се на соборі — вести справу далї на соймі, як ми бачили. 
     На визначений день 6 жовтня прибули до Берестя всї владики з митрополитом на чолї. Крім того папа делєґував з католицького епископату Польщі арцибіскупа львівського Солїковского, біскупа луцького Мацєйовского й холмського Ґомолїцкого; з ними прибуло чотирох виднїйших єзуітських дїячів, між ними П. Скарґа. Король вислав від себе послами, для охорони порядку, литовських сенаторів — воєводу троцького Миколая Радивила-Сирітку, канцлєра Сопігу, а третїм додав місцевого берестейського старосту Халецкого. По сторонї православних окрім грецьких достойників стали два владики — львівський і перемишльський, зіставши ся вірними свому виреченню з унїї, даному перед роком, далї численні архимандрити й ігумени й маса сьвітського духовенства (звиш двіста, як каже православне оповіданнє про собор). З православних сенаторів прибули старий князь Острозький — воєвода київський, меньший син його Олександр, воєвода волинський, і каштелян новгородський Полубенський. Депутатів прислала шляхта з воєводства Київського (трох). Руського (двох) і осібно від Перемиської землї (двох), від воєводства Волинського (десятьох). Браславського (двох), Пинського повіту (оден), і від трибуналу в. кн. Литовських, як депутацію в. кн. Литовського (двох); приїхало крім того богато православної шляхти без мандатів; міщанство важнїйших міст прислало делєґатів, а також і з деяких другорядних; особливо значні були делєґації від міст Вильна (осібно від міста і осібно від брацтва), Львова (теж від православних міщан і осібно від брацтва) і Більська 35). Сї делєґати попривозили з собою й інструкції від своєї братиї. Князї Острозькі привели з собою значні віддїли війська 36), що було потрібне для охорони Никифора й иньших грецьких достойників, які без того могли б бути арештовані, з огляду на звістні розпорядження короля. 
     З'їхавши ся до Берестя, православні звертали ся до митрополита з привитаннями й запитаннями що до порядку, часу й місця собору, бо митрополит все ще старав ся не зазначувати виразно своєї солїдарности з унїєю; обидва протосінкели вислали до нього грамоту, запрошуючи прибути до них на нараду. Митрополит не радо відповідав на всякі такі запитання, і на візваннє протосінкелів не прибув. Сього можна було й надїяти ся супроти настрою православних: митрополиту й владикам прийшло ся б стати на становищі обжалованих перед лицем протосінкела. Не діставши пояснень від митрополита, де і коли буде відбувати ся засїданнє собору, православні постановили зібрати ся другого дня осібно. Тому що до церкви в Берестю, в епархії Потїя, православні приступу не мали (а силоміць вдирати ся не хотїли, щоб не стягнути на себе обвинувачень в нарушенню публичного спокою й не підірвати правосильности сього собору), зібрали ся вони в просторім помешканню князїв Острозьких, в домі нїякого Райского (потім дорікали їм католики тим, що в тім домі відбували ся протестантські зібрання). По вказівкам протосінкелів орґанїзовано тут собор на грецький взір: відлучено „коло духовне” від кола сьвітського, вибрано двох настоятелїв, примікірів — одного для нагляду за порядком, другого — для проводу між соборними нотаріями. Коло сьвітське уконституовало ся, вибравши своїм маршалком Демяна Гулевича, одного з волинських депутатів; в справах канонїчних активної ролї воно не відогравало, тим більше, що серед них були й не православні, як закидали їм противники, що й самого Гулевича звуть „новохрещенцем” 37). 
     Першим чином сього собору було висланнє соборного візвання (параґностика) до митрополита й владиків, аби ставили ся на собор. Але не легко було відшукати їх, бо супроти великої громади православних, зібраних в містї, владики чули себе досить небезпечно і не відважили ся розпочати синоду. Відвага вступила в них доперва з приїздом королївських послів, що з'явили ся другого дня, 7 жовтня: на прошеннє владиків і католицьких духовних вони обіцяли вставити ся у кн. Острозького, щоб він забезпечив спокій соборови, і кн. Острозький обіцяв спокій, просячи королївських послів, аби вони постарали ся привести до спільного собору 38). Се одначе було неможливим, бо як владики не хотїли ставити ся перед Никифора, так знову Никифор з товаришами не могли явити ся на митрополичий собор, що відбував ся при відпоручниках короля, який заборонив грецьким духовним (і спеціально Никифору) в'їзд в державу. Митрополит заповів оголошеннєм синодальні засїдання в соборній церкві св. Миколая. Православні засїдали далї в господї кн. Острозьких. Королївські посли, не маючи відваги, супроти згромаджених Острозьким сил, виступити виразно против тих „людей виволаних і посторонных, всей речи посполитой подойзрених, зъ обчихъ неприятелскихъ панствъ”, що засїдали на православнім соборі, старали ся іґнорувати сей собор, зносячи ся лише з кн. Острозьким, а православна шляхта, обурюючи ся на таке іґнорованнє, тим безогляднїйше виступала супроти собору унїятського. 
     Не діставши нїякої відповіди на перший „параґностик” (чи по иньшим відомостям 39), діставши відповідь невиразну — що митрополит порадить ся в тій справі з католицькими духовними), і прочекавши владиків першого дня до вечера, православні другого дня (7 жовтня) вислали до митрополита друге візваннє, й окрім того застереженнє против всяких ухвал, які б митрополит уложив „съ подозраными колекгами єго” і взагалї против його власти й юрисдикції. Сей протест і візваннє посли православних доручили митрополитови, знайшовши його в домі володимирського владики, і митрополит „съ фуриєю а контемптомъ” дав їм відмовну відповідь. По словам „Ектезіса” вислано ще для форми третїй пораґностик, третього дня, і на нього митрополит заявив виразно, що він з владиками приступив до католицької церкви, і при тім зістає. Королївські посли вибрали ся ще раз (третього дня) до православних зборів і викликавши до себе кн. Острозького і делєґатів від зібраних (обминаючи православний собор in pleno), намовляли, аби православні залишили свого зібрання й прибули на митрополичий собор 40). Сю конференцію, в котрій взяли участь депутати від шляхти і владики львівський і перемишльський й иньші духовні, королївські посли хотїли перетворити в релїґійну діспуту, до чого взяли в собою й Скарґу: вони заохочували православних до унїї й підносили нужденний стан грецької церкви. Але православний собор на се відповів через своїх делєґатів, що в діспути про унїю не має заміру вдавати ся, бо така справа вимагає основного трактовання і не може вести ся без участи патріархів; не будучи противними переведенню злуки церков законним способом, православні протестують против накидання їм теперішньої унїї, уложеної „підозреними владиками”. 
     Таким чином собор був безповоротно розірваний, перше нїж розпочав ся, й повстало два осібні собори — православний й унїятський. На православнім сї днї виповняло читаннє інструкцій, привезених шляхотськими й иньшими делєґатами. Було їх кількадесять, а зміст їх соборний унїверсал зводить до отсих точок: Духовні, що виломили ся з під зверхности патріарха, мають бути скинені з своїх урядів; друге — аби на тім „мало оглошономъ, партикулярномъ сынодЂ” унїятів без дозволу патріархів і всеї східньої церкви, на фундаментї заложенім двома владиками, що шукали безкарности своїх учинків, а збільшення своїх користей і претенсій, не переводило ся „зъєдноченья” з римським костелом; третє — аби в силї полишено старий калєндар 41). По відчитанню тих інструкцій речник собору печерський архимандрит Никифор Тур, представивши історію справи, сконстатував, що православна людність бажає вірно стояти при своїй вірі й послушности патріарху, не признає новин, вчинених владиками, й не хоче признавати їх своїми пастирями, і візвав старших собору, щоб вони з тими владиками, трічи візваними перед собор, поступили по канонїчному праву в їх неприсутности. Прихід королївських послів і згадана конференція з ними перебили одначе сю справу, і формальне її довершеннє було відложене на другий день, 9 жовтня 42). Другого дня собор зібрав ся ще в досьвіта, в повнім складї, й протосінкел Никифор почав свою промову на владиків: він вказав ті факти, якими нарушили вони свою архиєрейську присягу й канони, і які стягають на них канонїчну кару. По тім представленню собор зажадав проголошення на відступників канонїчного рішення, й Никифор, ставши на підвисшенню з хрестом в одній руцї й евангелиєм в другій, проголосив, як патріарший екзарх, свій декрет на митрополита і пятьох владиків: володимирського, луцького, полоцького, холмського і пинського: за їх непослушність соборови, відступленнє від церкви й самовільне підданнє церкві римській, він позбавляє їх епископства й духовної гідности 43). 
     По тім проголошенню се рішеннє було списане на письмі, й оповіщеннє про нього, підписане членами духовного кола, з протосінкелом Никифором на чолї, вислано до митрополита 44). В осібній грамотї Никифор, оповіщаючи духовенство про анатему, кинену на унїятів, давав знати, що ся анатема не дотикає духовенства, підвластного виклятим владикам, о скільки воно зістаєть ся вірним православній вірі: духовні можуть далї відправляти церковні функції, тільки замість епископа поминати на богослуженню патріарха, доки на місце ізвержених владиків будуть поставлені нові 45). Сьвітське ж коло постановило вислати до короля послів з домаганнєм екзекутиви над скиненими владиками: посли мали подякувати королеви за висланнє послів на їх собор 46) і заявити, що православні не могли сповнити бажання короля в справі унїї, бо не можуть сеї справи трактувати без патріархів; против злуки церков не мають нїчого, але унїї, вчиненої на свою руку кількома „підозреними владиками”, вони не акцептують; тих владиків і митрополита, що на власну руку піддали ся римській церкві і тепер компетентним рішеннєм позбавлені власти й юрисдикції, собор просить короля, як патрона й розпорядчика церковних бенефіцій, усунути від уживання церковних дібр, відповідно до постанов конфедерації 1573 р., що дозволяла надавати православні церковні уряди тільки людям грецької віри, й иньших актів 47). Та що можна було вперед надїяти ся, що король сього бажання не услухає, підтримуючи унїятів, тож приготовлено в сїм напрямі акцію на найблизший сойм — розписано оповіщеннє до шляхти по повітах, аби на найблизших соймиках поставила справу боротьби з унїєю й внесла її в інструкції послам. Вкінцї списано унїверсал, де участники собора представили його історію й відповідно до протестацій, зложених на соймі, з'обовязали ся не признавати власти й юрисдикції владиків-унїятів, ставити опір всяким їх новинам і всяким репресіям, зверненим против православия, й вірно стояти при своїй старій вірі 48). 
     Собор митрополичий (унїятський) розпочав свої засїдання 8 жовтня. В сїм засїданню зладжено деклярацію унїї, яку собі бажав папа: її підписав митрополит, пять владиків і три архимандрити 49). Другого дня по сьвяточній відправі наступило публичне проголошеннє унїї: по одній сторонї засїли в церкві посли папські (біскупи) й королївські, по другій владики, й архиепископ полоцький відчитав згадану деклярацію унїї. По сїм духовні католицькі й унїятські почали обіймати ся й цїлувати ся, „въ Богу се облапляюче”, як каже Скарґа, й засьпівали „Слава въ вышнихъ”! Потім перейшли в тих же ризах і орнатах з усїм зібраннєм до латинського костела й там собором відсьпівали Те Deum! На владиків Балабана й Копистенського, на архимандритів і сьвящеників, що брали участь в соборі православних, виголошена була клятва, за те що вони не явили ся на собор митрополичий й приставали з невірними: їм заборонені всякі функції, й усїм, хто мав би їх далї за пастирів, також загрожено клятвою. Про се оголошено унїверсалом, й осібні грамоти були вислані тим виклятим владикам і архимандритам 50). Богослуженнє в недїлю, в православній катедрі св. Миколая, відправлене з участию католиків, при чім Скарґа мав приємність говорити проповідь на тему довершеної унїї, закінчило собор унїятський 51). 
     На проголошеннє унїї православний собор другого ж дня відповів протестом, признаючи сей акт неважним, бо вчинено його без відомости православних, кількома владиками, уже зложеними з урядів православним собором. Сей протест одначе не був прийнятий до місцевого ґроду (староста Халецкий, як ми знаємо, був одним з королївських комісарів, висланих на митрополичий синод), і вже пізнїйше вписано його до актів володимирського ґроду 52). Акти православного собору були переслані до патріархату, і новий адмінїстратор царгородської столицї патр. Мелетий Піґас похвалив і потвердив вповнї його постанови; на місце скинених владиків він поручав поставити нових, а для тимчасової управи руської церкви іменував в нїй екзархами еп. львівського Балабана, протосінкела Кирила Люкаріса і кн. Конст. Острозького 53). Натомість король апробував ухвали митрополичого синоду, а православний собор признав неважним і неправильним 54). По його словам владики львівський і перемишльський поступили „противъ зверхности своєє якъ тежъ противъ насъ господаря своєго и протывъ рЂчи посполитои”, не явивши ся на митрополичий синод, а засївши „зъ новокрещенцы, арыянами, и зъ иншими розными єретиками”, „въ божницы єретицкой”, „взявши до себе въ товарыство шпеговъ и зрадецъ нашихъ, нЂякого Никифора и инших Грековъ, людей чужоземскихъ”; постанови й протести їх не мають сили, бо робили ся примусом і фальшом — „яко о томъ вЂдомость маємъ, до голыхъ мембраковъ печати свои прикладали и руки подписывали и иншихъ людей розныхъ до собору неналежачихъ до подписовъ рукъ и до печатованья приводили и силою примушали, и на тыхъ голыхъ мембрамЂхъ потомъ штось къ воли собЂ написавши снать то по панствахъ нашихъ розсылати важили ся 55). Король поручав православним не слухати ся і не мати нїяких зносин з сими владиками, як виклятими своїм зверхником і скиненими з урядів, натомість слухати ся митрополита й владиків-унїятів, та наказував властям потягати до відвічальности за всяке противленнє постановам митрополичого синоду. Вкінцї й пана, котрому донесли про клятву, кинену (властиво потверджену) царгородським патріархатом на митрополита й владиків-унїятів, вислав грамоту, в якій подавав до відомости клира й загалу, що ся клятва „нїби то патріарха” немає нїякого значіння, й папа сею грамотою її зносить і касує 56). 
     Та стало ся те, чого сподївали ся й бояли ся сенатори на краківських конференціях перед роком: Русь роздїлила ся. По одній сторонї став на разї весь православний загал, з усїм майже духовенством і двома владиками. По другій митрополит з пятьма владиками і горстками крилошан. Православний собор викляв і признав ізверженими митрополита й владиків-унїятів; митрополичий синод кинув анатему на владиків і иньших духовних, що не пішли за ними на унїю. 
     Котрий з сих двох соборів правосильний? котра з сих двох анатем правна? На сїм пунктї мусїла відразу розгоріти ся полєміка, що знайшла свій вираз в лїтературі 57). Стрічали ся тут принціпіальні погляди, що зазначили ся вже перед тим. Клєрикально-правительственні круги стояли на тім, що справа унїї належить до єрархії, що руські епископи єдино мають право рішати її й рішили безповоротно. Стоячи на сїм становищі, король ще перед роком відмовив православним собору в справі унїї, „бо то належить до власти пастирської” 58), і тепер в сих сферах правосильним уважав ся консеквентно митрополичий синод, що потвердив унїю, вже властиво перед тим рішену й довершену в Римі делєґатами владиків. Сї круги хотїли іґнорувати той факт, що руська церква не була самостійною, і руські владики не були найвищими її зверхниками; вони опирали ся на заяві владиків-унїятів, що вони не хочуть признавати над собою зверхність патріархату: заява така їм була мила й наручна і з релїґійних і з полїтичних мотивів — для усунення можливих впливів турецького правительства чи вмішання у внутрішнї відносини Польщі (сей полїтичний мотив, що мав чимале значіннє, особливо для людей настроєних більш полїтично як релїґійно, як Замойский й иньші впливові сенатори, виразно маємо зазначений напр. в представленню польського правительства папі в справі собору 59): король запевняв папу, що справу піддержить вся Річ посполита, бо через Греків султан довідуєть ся всї секрети з Польщі й може тою дорогою її знищити). Але полїтика полїтикою, а церковні канони також самі собою, і православні не переставали ударяти в сю канонїчну ноту, твердячи, що владики могли розпоряджати своїми особами й переходити особисто на яку хочуть віру, але доля руської церкви не може бути рішена без участи її зверхника-патріарха і — собору православної Руси, не тільки духовної, а й сьвітської (в канонїчних практиках таке понятє собору не мало такого повного оправдання, як те застереженнє що до патріаршої санкції, але з становища конституційних понять „шляхетського народа” Річипосполитої, й місцевою практикою осьвяченої участи сьвітської суспільности в церковних справах, воно являло ся зовсїм природною, вповнї елєментарною вимогою). 
     З канонїчного становища владики, що вийшли з послушности свому зверхнику й самовільно пристали до иньшої церкви й прийняли її доґмати, були простими відступниками й підлягали „изверженію”. Православний собор, що відбував ся під проводом патріаршого екзарха, мав усяке право покликати їх на суд і осудивши „изверещи”. Се він і зробив. Управитель царгородського патріархату Мелетий, одержавши соборні акти, потвердив їх, апробував діяльність собора і обох протосінкелів і затвердив скиненнє владиків-унїятів 60). По сїм всякі сумнїви що до правосильности постанов берестейського православного собора мусїли зникнути: митрополичий синод супроти нього, з становища православної „грецької” церкви, був і зістав ся зборищем незаконним, противуканонїчним, противленнєм законній власти, що кликала на суд владиків, а ті не прийшли і вчинили якесь самовільне зібраннє. 
     Для ослаблення сього канонїчного моменту з католицької сторони були висунені два закиди, перше — що Никифор був обманцем, шпигуном, взагалї особою підозрілою; друге — що в православнім соборі брали участь ріжновірцї. Обидва арґументи при докладнїйшій аналїзї показували ся нестійні. Обвинувачення піднесені на Никифора зістали ся недоведеними і не могли збити того факту, що він мав екзаршу власть в діецезіях царгородського патріархату 61). Допущеннє ріжновірцїв до участи в дїяльности сьвітського кола, зарівно з православними, було зі сторони православних певною неоглядністю; одначе вся канонїчна дїяльність собору обмежала ся його духовним колом, і сї ріжновірні домішки в колї сьвітськім не дотикали її й не впливали на її правосильність. Але сього виставало, аби кидати певну тінь на правосильність православного берестейського собору, і з того користали в клєрикально-правительственних сферах; тому з таким завзятєм сї сфери кинули ся на процес Никифора й коли вина його лишила ся не доведеною, задержали його нїби в тимчасовім вязненню (аж до смерти), щоб далї удержати на нїм ту тїнь злочинности. 
     Але головною зброєю против православних, а в оборонї унїї зіставало ся право патронату супроти православної церкви в руках короля. Православні вправдї старали ся дати таку інтерпретацію королївським правам патронату, яка б виключила можність роздавання православних бенефіцій унїятам і захованнє їх за ними; вони вказували на текст конфедерації 1573 р., що забезпечала роздаваннє православних урядів і бенефіцій тільки „людям грецької віри”; покликували ся також на інкорпораційні привилеї 1569 р., де король обовязував ся заховувати в цїлости місцеві уряди, сьвітські і духовні, римського і гречеського закону 62). Але король не приймав сеї інтерпретації: він стояв на тім, що унїя не зносила „грецького закону”, й унїяти, приступаючи до одности з церквою римською, не переставали бути людьми грецького закону. Домагання православних, аби владикам-унїятам за зломаннє архиєрейської присяги й відступленнє від послуху патріархам відібрано „добра духовні”, зістали ся без успіху і на веснянім соймі 1596 р., і так само на соймі зимовім, зібранім в лютім 1597 р. Не вважаючи на аґітацію, розвинену православними серед шляхти, шляхотський загал не підпер православних досить солїдарно; підтримані протестантами, вони не знайшли спочутя у католиків, і їх жадання, предложені не цїлою посольською палатою, а тільки православними й протестантами, були відкинені королем. Він попросив послів не витягати на соймі справ, довершених за згодою людей грецької релїґії, зовсїм свобідно, без всякої пресії з його сторони 63), — отже попросту з'іґнорував істнованнє якоїсь опозиції унїї. 
     Владиків не-унїятів, львівського і перемишльського, король уважав за лїпше не зачіпати: не трачено надїї, що вони ще прийдуть до унїї 64), а в гіршім разї відкладано полагодженнє сеї справи до опорожнення сих столиць. Право подавання в руках короля служило невірним способом на єрархію: уже починаючи від 1595 р. (наданнє катедри полоцької й пинської), роздає він православні бенефіції під умовою, що кандидат буде послушним папі і вірним унїї 65), і сею дорогою можна було надїяти ся невдовзї обсадити вірними унїї людьми й галицькі катедри, як і всї иньші. В тих же епархіях, де катедри займали унїяти, король старав ся ужити своєї власти на те, аби привести в послушність владикам-унїятам православне духовенство і вірних. Він іґнорував роздїленнє, яке стало ся в давнїй руській церкві, й стоячи на традиційнім становищі опікуна церкви й сторожа епископської власти й юрисдикції, наказував духовенству й брацтвам бути послушним владикам. Вершком такої полїтики була грамота, видана королем в 1605 р. для Потїя, тодї вже митрополита: іґноруючи опозицію православних і всї їх деклярації, в яких вони не признавали унїятів своїми пастирями, король тут в формі потвердження старої грамоти 1511 р. потверджує „зверхность и юрисдикцию” унїятського митрополита „надъ всЂми владыками и архимандритами, ігуменами и попами, дяконами и надъ всемъ духовенствомъ закону греческого и руского и надъ всЂми церквами ихъ, жадноє не выймуючи, во всЂхъ панствахъ нашихъ, въ короне Полской и вел. князстве Литовъскомъ” 66) — так наче б руська церква зіставала ся одним тїлом, як була за Жиґимонта Старого. 
     Таким чином, завдяки підпорі правительства, унїя, серед загальної опозиції православних, не тільки держала свою позицію, але мала всяку надїю дальшого розширення. Православним вправдї удало ся, використовуючи прихильнїйші полїтичні обставини, на соймах 1601 і 1605 рр. привести до того, що їх постуляти були прийняті цїлою посольською палатою. Але правительство Жиґимонта III держало ся з усею силою за унїю, й постулят, аби на будуще „грецькі бенефіції роздавали ся тільки людям правдивої грецької релїґії” 67), навіть підпертий цїлою палатою, не був ним прийнятий. Доперва під натиском грізного шляхетського повстання (т. зв. рокоша), що в свої постуляти, на жаданнє української шляхти, виключило також і домаганнє безпроволочного усунення унїятів з православних бенефіцій і обсадження їх людьми, які признають зверхність патріарха, правительство рішило уступити: воно приобіцяло (на соймі 1607 р.) обсаджувати православні посади шляхтичами „руської народности чисто грецькоі релїґії” 68). Але се не була уступка щира, а неясний вираз: „чисто грецька релїґія” давав можність натягання і сеї постанови. Правительство далї роздає бенефіції унїятам, православна єрархія зводить ся зовсїм, а що тим часом та сила, яка досї підперала справу православної церкви — православна шляхта, протягом першої чверти XVII в. никне як снїг на сонцї, тож православні чують себе безрадними супроти таких надужить правительства. 
     Православна єрархія вкінцї відновлюєть ся без участи правительства, революційним способом, під охороною нового чинника — козацького війська. Православна церква виходить майже з усякої контролї й залежности від правительства, як церква ледво толєрована, майже противзаконна, нелєґальна руська церква. Поруч неї далї істнує й за помочию правительства поволї розширяє границї свої церква унїятська, як церква руська лєґальна, офіціальна. Церквою привілєґіованою її властиво не можна назвати: обіцяного зрівняння з католицькою церквою вона не дістала, тільки супроти православної дістає поміч і опіку правительства, так що може уважати ся пів-протеґованою. 
     Сим фактом роздїлу старої, єдиної руської церкви на такі дві церкви — офіціальну й неофіціальну, кінчу нинїшню главу, полишаючи огляд відносин сих двох церков і тих перемін, які внїс сей розділ в становище й внутрішню орґанїзацію обох половин руської церкви, до дальшої частини сеї працї — до обговорення в звязку з оглядом того культурного й національного руху, який розвинув ся наоколо церковного питання в українській суспільности в останнїх десятолїтях XVI і першій четвертинї XVII в. 
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Лист в Архиві Ю. З. Р. І. І ч. 116, c. 482-5. 
      2) Були то: деклярації унїї з 2 (12) грудня 1594 і 12 (22) червня 1595, артикули з l (11) червня 1595, якась деклярація митрополита і владиків володимирського й луцького а 12. XII. 1594 (siс), де вони обовязували ся старати ся про переведеннє унїї на Руси — Theineri Monumenta III c. 232-8, Abraham Sprawozdanie z poszukiwa? w archiwach rzymskich — Archiwum komisyi historycznej IX c. 17. 
      3) Представленнє се — Postulatum ser. regis Poloniae, ut Sanctissimus det facultatem celebrandi conventum inter Ruthenos Unitos cum S. Romana ecclesia et Schismaticos, без дати, й очевидно не в повній основі, а в витягу, опублїкував Гурмузакі Documente privatore la istoria Romanilor culese I, передр. в Временнику Ставроп. Инст. 1896 с. 143 (пор. Abraham Sprawozdanie c. 228). 
      4) Нунцій Маляспіна поручаючи Іпатїя й Терлецького опіцї папі, називає унїю „плодом лєґації, плодом слїз” папи (у Лїковского c. 153). 
      5) Процедуру описують урядові папські протоколи, видані у Тайнера т. III c. 241-249 і мемуар списаний очевидцем Баронїєм: De Ruthenis ad communionem Sedis apostolicae receptis monumentum, виданий в Annales ecclesiastici т. VII. 
      6) Factis tribus genuflectionibus seu reverentiis. 
      7) Архивъ Югозап. Р. І. І c. 484. 
      8) Акты Зап. Р. IV c. 213. 
      9) Головацкій Книга о новомъ календарЂ напечатанная въ РимЂ — Записки петерб. акад., 1877. 
      10) Образок при мемуарі Баронїя. 
      11) У Тайнера III ч. 187. 
      12) У Тайнера ч. 189. 
      13) Листи у Тайнера III ч. 188. 
      14) Архивъ І. І c. 480. 
      15) Акты Зап. Рос. IV ч, 89. 
      16) Жукович досить справедливо здогадуєть ся, що термін собору був визначений так, аби на нїм можна було предложити унїю як справу довершену (с. 166), одначе обминає питаннє, чому ж сей плян не здїйснено. Може з Риму прийшли вісти, що справа не поспіє на сей термін? Православні може не надїяли ся мати відпоручників патріарха на собор ? 
      17) Акти собору в Актах 3. Р. IV ч. 91 і Monum. confr. ч. 399-400. 
      18) Присяга зложена по конфедерації 1573 р. Генрихом і його наступниками між иньшим містила зобовязаннє: pacem et tranquillitatem inter dissidentes de religione tuebor, manutenebo nec ullo modo vel iurisdictione nostra vel officiorum nostrorum quempiam affici opprimique causa religionis permittam (Vol. legum II c. 136). 
      19) Надруковані в Архиві Ю. 3. Р. І. І c. 533-9; з деякими відмінами були видані в Апокрізісї c. 1123. 
      20) Про патріархат в сїм часї у Малишевского Патріархъ Мелетій Пигасъ І c. 408 і далї. 
      21) В листї до митрополита з 13 вер. 1596 Никифор казав, що przeszlego septembra патр. Єремія, довідавши ся про замішання в руській церкві, поручив Никифору їхати на Русь екзархом для упорядковання відносин (Пам. полем. лит. III c. 341); подібне ж казав він потім на судї (Акты Зап. Р. IV c. 161), з тим додатком, що післаний був він патріархом наслїдком прошення кн. Острозького, для президовання на соборі православних (дневник сойму 1597 р. у Голубева Петръ Могила І дод. c. 53 і 58). Одначе нїякого такого патріаршого поручення він не міг предложити, а і в самих тих поясненнях Никифора богато непевного: коли дїйсно ще Єремія (отже в 1594 р.) вислав його на Русь, то дивно, що за цілий рік 1594/5 про те не маємо звістки, і в найдавнїйшій грамотї Никифора в руських справах, яку маємо (17 серпня 1595 — Mon. confr. ч. 382), Никифор про се порученнє не згадує нїчого, а поступає на підставі своїх загальних компетенцій, як екзарх царгородського патріархату. 
      22) Новійший дослїдник сеї справи Жукович (с. 181) приймає, що на Молдаві Никифор пробував по дорозї „въ Западную Русь”. Але на се властиво нема вказівок. 
      23) Відомости про себе дає Никифор і його адвокат в соймовім процесї 1597 р. — як вище. Про нього у Малишевского ор. c. І c. 252 і далї, passim, і спеціальні статї вичислені в прим. 11: Кояловича, Кудринского і Жуковича (потім історія з Никифором була оброблена Жуковичом в його книзї Сеймовая боръба, де дїяльність Никифора на Молдаві автор стараєть ся розслїдити за помочию друкованого й недрукованого матеріалу). 
      24) Апокризис c. 1319, Акты Юж. и 3. Рос. І ч. 210. 
      25) Monum. confr. ч. 382. 
      26) Лист Никифора до Кирила Люкаріса з 16 вер. 1596 в Bibliographie hell?nique du dix-septi?me si?cle par Legrand, IV c. 223. Пор. про заклики до Никифора з Руси — Пам. пол. лит. III c. 355. Обвинувачення на Никифора — А. 3. Р. IV с. 162, Пам. полем. лит. III c. 197-9. 
      27) Акты Зап. Рос. IV c. 162. 
      28) Пам. полем. лит. III c. 343. 
      29) Описаніє архива западнорус. митр. I ч. 189. 
      30) Акты Зап. Рос. IV ч. 97 (в ориґіналї унїверсал має дату 14 червня, в деяких виданнях — 24 або 29 мая). 
      31) Пам. полем. лит. III c. 197-200. 
      32) Акты Зап. Рос. IV ч. 100. 
      33) Bibl. hell?nique IV c. 224 (лист з Дубна, 16 вересня). 
      34) Се становище докладно виясняє Скарґа в своїй книжцї про Берестейський собор — Пам. пол. лит. III c. 231-4. 
      35) Вичисляє їх Ектезіс — істория собору видана православними в 1597 р. — Пам. пол. лит. III c. 357-8. 
      36) Як воно було велике, не знабємо — королївські посли згадують загально poczty piesze у iezdne (Пам. пол. лиг. III с. 199), Антирізіс згадує ще й гармату й Татар (с. 881). 
      37) Описують собор православних: 1) унїверсал собору, списаний на нім, а виданий в Апокрізісї c. 1051 і далї, новійше в Архиві Ю. Р. І. І c. 519 і далї; 2) опись зладжена на підставі соборних актів і видана в 1597 р. п. т. Ekthesis abo krotkie zebranie spraw, ktore si? dzia?y na partykularnym to iest pemiastnym synodzie w Brzesciu litewskim (видано новійше в Пам. пол. лит. т. III); 3) мемуар, виданий в Актах Зап. Рос. IV ч. 106. Ekthesis займаєть ся чисто канонїчною стороною, иньші мемуари дають більше уваги переговорам, які вели ся між сьвітськими участниками обох соборів — королївськими послами й православними. Про се дає відомости також Скарґа в своїй книжцї, присьвяченій унїятському соборови і виданий в 1597 р. по польськи і руськи: Описаньє и оборона събору берестейского (в III т. Пам. пол. лит.). Окрім сеї книжки, від унїятського собору маємо унїонну деклярацію, на нїм списану — видана у Тайнера III ч. 195, а деякі подробицї також в Антирізісї (в III т. Пам. пол. лит.). Між сими описями, не тільки — православними з одного боку, а католицько-унїятськими з другого, а й між самими православними або католицькими є певні відміни (нпр. є ваганнє в тім, чи стала ся певна постанова того чи другого дня, що поясняєть ся і тим, що певні справи обговорювали ся одного дня, а формально рішали ся другого). Застановляти ся на таких відмінах і ріжницях з того поводу в лїтературі було б дуже довго і мало інтересно, бо головні моменти виступають в них вповнї виразно, а з нас сього буде досить. 
      38) Скарґа, Унїверсал, Мемуар, як вище. 
      39) Се одна з тих ріжниць між Ектезісом і Унїверсалом. 
      40) Скарґа, Унїверсал. Скарґа наводить in extenso широку промову держану королївськими послами до православних. Вона одначе може лише в приближенню віддавати дійсний зміст тодїшнїх промов: є в нїй річи, які не могли бути сказані тодї — напр. апострофа до Балабана й Копистенського (c. 211-2). 
      41) Архивъ I. І c. 523-4. 
      42) Ekthesis c.354-361. Судячи одначе з протесту, заложеного православними 9 жовтня против проголошення унїї, справа ізверження владиків-унїятів була рішена вже 8-го — Архивъ І. І c. 530. 
      43) Ектезіс. 
      44) Рішеннє в Актах Зап. Р. V ч. 104, оповіщеннє в Ектезісї c. 372. 
      45) Акты 3. Р. IV ч. 111. 
      46) Іґноруючи митрополичий синод, православні представляли се так, мов би ті королївські посли були вислані на їх собор. 
      47) Інструкція послам в Архиві І.1 ч. 122; вона зложена в дусї відповідей королївським послам на конференції 8 жовтня, як їх переказує унїверсал. 
      48) Архивъ І.І ч. 123. 
      49) Текст латинський, з папського архиву, у Тайнера III ч. 195, текст руський — Акты 3. Р. IV ч. 103. 
      50) Акты 3. Р. IV ч. 107-9. 
      51) Скарґа c. 217-228. 
      52) Архивъ Югозап. Рос. І. І c. 530, Monum. confr. ч. 443, Апокризисъ с. 1052. 
      53) Малышевскій op. c. II ч. 19 і 29. 
      54) Грамота з 15 грудня — Акты Зап. Рос. IV ч. 114. 
      55) Так історія про „голі мембрани” була тепер обернена против її автора, Балабана. 
      56) Theineri III ч. 199. 
      57) Про саму сю полєміку пізнїйше. 
      58) Акты Зап. Р. IV ч. 76. 
      59) Див. вище c. 598. 
      60) Грамота у Малишевского Патр. Мелетій Пиюсъ II c. 68, пор. с. 92-3. 
      61) Новійший католицький історик унїї Лїковский зістаєть ся й по трохстах лїтах вірним відгомоном католицько-унїятських голосів з Берестейського собору й зве Никифора prostym oszustem udaj?cym wys?annika patryarszego, kt?rym nie by? (c. 171-2), бо його власть екзарша, коли її мав (автор уважає автентичність повновласти не доведеною) вигасла з смертию Єремії. Але як би Никифор фабрикував листи, то певне сфабрикував би собі щось близше звязане з Берестейським собором, нїж уповажненнє з 1592 р.; се ж уповажненнє, дане собором патріархів, не вигасало з смертию Єремії. Адмінїстратор царгородського патріархату Мелетий, потверджуючи ухвали берестейського синоду, не піднїс нїяких сумнївів против компетентности Никифора (Малишевскій II c. 69 — хиба титул „намісника патр. Єремії” Мелетий бере cum grano salis); не сумнївав ся в нїй і перед собором такий визначний і з справами обізнаний чоловік, як протосінкел Кирил Люкаріс, їдучи на зазив Никифора (Legrand, як вище). Під час соймового процесу на Никифора сю сторону лишено на другім плянї, хоч вона була правительству найбільш важна, очевидно тому, що против предложеної Никифором грамоти патріархів і взагалї против його компетенцій нїчого сильного не можна було сказати; тому центр ваги перенесено на полїтичний ґрунт — участи Никифора в молдавсько-турецьких справах. Коли по тім всїм Лїковский зве православний собор 1596 р. zborzysko-м (c. 175), то се служить характеристичним показчиком, як сьвіжою й непередавненою зістаєть ся контроверсія 1590-х рр. до нинї. 
      62) Див. інструкцію послам до короля — Архивъ І. І c. 514. 
      63) Дневник сойма у Голубєва c. 48, пор. тамже c. 63-4. 
      64) Так запевняли з Польщі й папу — Тайнер III ч. 198. 
      65) Акты Зап. Рос. IV ч. 85, 86, Акты Ю. и 3. Р. II ч. 9, 11. 
      66) Архивъ І. VI c. 356. 
      67) Religiey wlasnie greczkiey — протестація 1601 р. (у Жуковича c. 405, з невиданого тексту); проєкт конституції 1605 р. виданий у Соколовского, Rozprawy wydz. hist. XV c. 220. 
      68) narodu ruskiego y mere religii greckiey -Vol. legum II c. 438 -9) 


http://litopys.org.ua/holob/hol08.htm

Розділ VI
ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО ПІД ЧАС ПОВСТАННЯ 1594 — 1596 РОКІВ
     
     
     Утиски українського селянства, міщанства і козацтва після придушення повстання 1591 — 1593 років значно посилились і призвели до нових заворушень — повстання народу на Київщині і Брацлавщині восени 1593 року. Та й після цього становище, особливо на Брацлавщині, лишалося вкрай напруженим. До селянських заворушень додалася ще й зовнішня загроза.
     Навесні чекали великого нападу татар, які рухались за наказом султана через Поділля в Молдавію для з’єднання з турецькою армією. Це загрожувало Україні страшним лихом.
     На кордоні бракувало війська, і швидко зібрати його було, як вважали, неможливо. В цю лиху годину сотник Костянтина Острозького Северин Наливайко * запропонував йому «зібрати якомога більше товариства (з козаків, селян і міщан. — В. Г.) й вирушити з ним туди, де в ньому е найбільша потреба» 1. План Наливайка полягав, проте, не тільки в тому, щоб заступити шлях татарам в Україну. Зібране військо він сподівався використати головним чином проти гнобителів українського народу.
     Князь Острозький, один з наймогутніших володарів в Україні, охоче погодився з пропозицією Наливайка скористатися допомогою козаків *. 
     
     
    * Северин Наливайко народився в родині кушніра в Кам’янці-Подільському. Брат Северина Дем’ян був священником в Острозі — місті, що вважалося на той час центром освіти в Україні. Родина Наливайків належала, ймовірно, до заможних міщан. Тяжкий гніт, який терпів український народ, викликав у Северина ненависть до гнобителів. На нього сильне враження справило народне повстання 1591 — 1593 років. Наливайко був свідком поразки козаків під П’яткою і бачив криваву розправу панів над беззахисним населенням.
      1 Listy St. ?o?kiewskiego. Док. № 41. C. 64.
    * Острозький був впевнений у тому, що Наливайко збирає військо для походу. Як доказ — його лист від 5 лютого 1594 року до Радзивілла, в якому йшлося про те, що козаки «вирушають у Молдавію на допомогу молдаванам і мултянам супроти турків» (П. Кулиш. История воссоединения Руси. СПБ, 1874. Т. 2. Док. № 4. С. 443). 
     
     
     Збір війська відбувався, /180/ всупереч сподіванням магнатів, досить успішно. 19 березня 1594 року коронний гетьман Ст. Жолкевський з почуттям задоволення писав з Хмельника канцлеру Яну Замойському, що «в подніпровських містечках і селах козаки спішно озброюються, готують списи». Як і Острозький, Жолкевський не мав сумніву, що єдиною метою Наливайка і козаків є наступ проти турків **.
     Вже у квітні 1594 року Наливайко повідомив Острозькому, що «з ласки Божої товариство зібралось вже чимало, при цьому таких людей, які ладні поступитися не тільки своїм часом, а й життям» 2. Козаків (2 — 2,5 тисячі чоловік) Наливайко розташував у маєтках брацлавської шляхти. Шляхті це, зрозуміло, було не до вподоби. Але небезпека з боку турків змушувала її погодитися з цим.
     Турки, між тим, не забарились. На початку літа 1594 року вони з’явилися на Поділлі, але, зустрівши козаків Наливайка, поспіхом повернули до Молдавії. Козаки погналися за. ворогом углиб Молдавії. Під час цього переслідування вони знищили велику кількість їх і захопили близько 4 тисяч коней 3. Натхненний перемогами козаків, народ Молдавії і Волощини піднявся в листопаді 1594 року на боротьбу проти турецького панування. Боротьба розпочалася повстанням міщан у Бухаресті і Яссах, під час якого було знищено багато турків. Під тиском повстанців і війська волоського воєводи Михайла Хороброго (1593 — 1601) турки залишали фортеці в Молдавії й Волощині.
     Повернувшись на Брацлавщину, Наливайко відрядив своїх посланців до запорозьких козаків, які й прибули до Січі 1 липня 1594 року.
     В цей час, як ми вже знаємо, запорожці вели переговори з Лясотою щодо походу в Молдавію. Приїзд посланців Наливайка був своєчасним, тим більше що вони пригнали з собою 1,5 тисячі коней, захоплених у турків в Молдавії.
     
     
    ** Козаки, писав Жолкевський «безперечно готуються вирушати на турецькі фортеці». (Listy St. ?o?kiewskiego. Док. № 25. C. 45).
      2 Listy St. ?o?kiewskiego. Док. № 41. C. 65.
      3 Жовтень, 1984, № 10. C. 108. 
     
     
     Запорозькі козаки з радістю прийняли пропозицію посланців Наливайка спільно вирушити в Молдавію. Вони готувалися йти туди й у зв’язку з обіцянкою австрійському цісарю. Гетьманом загону запорожців призначили Грицька Лободу, представника козацької реєстро/181/вої старшини. У недавніх козацьких походах Лобода виявив неабиякі військові здібності.
     Тим часом у Брацлаві в ніч на 16 жовтня козаки Наливайка разом з міщанами напали на польську шляхту, що зібралася на «судові рочкі» 4 і знищила її. Повстання, по суті, вже почалося.
     Однак з приходом Лободи основна увага зосередилась на турках. З’єднане військо Наливайка й Лободи, що налічувало близько 12 тисяч чоловік під 40 корогвами, серед яких були також дві корогви цісаря Рудольфа II, вирушило у Молдавію 5.
     Козаки розбили військо господаря Арона, захопили його столицю Ясси і примусили відмовитися від підданства турецькому султанові. Козацький сотник Демкович прийняв у молдавського господаря присягу на вірність цісарю Рудольфу II. Після цього козацьке військо повернулось на Поділля. А вже в 20 числах листопада 1594 року кременецький каштелян Я. Претвич скаржився, що козаки Наливайка захопили м. Бар, центр староства. Частина козаків розташувалася в самому місті. Наливайко з кількома сотнями кінноти став у Черемиському містечку, Лобода з запоріжцями — в фортеці, а інша частина повстанців (близько 2 тисяч — в Руському містечку 6. Скликана повстанцями рада вирішила поставити навколо міста надійну варту, щоб ніхто не вступив і не міг його покинути без їхнього відома. Підступи до міста і його околиць надійно охоронялися кінними козацькими загонами. Рада ухвалила також звернутися до всього українського народу з універсалом, закликаючи до повстання проти польських панів і просячи допомоги в забезпеченні повстанців харчами та іншими необхідними для війни припасами 7. Український народ жваво відгукнувся на заклики повстанців. Незабаром повстання поширилось не тільки на околиці Бара, а й у Вінниці. Я. Претвич писав 25 листопада 1594 року Я. Замойському з Шаравців: «Який там (у Вінниці. — В. Г.) жах, як люди (польська шляхта. — В. Г.) тікають із своїх господ, того й описати неможливо» 8. 
     
     
      4 Архив ЮЗР. Ч. 3, т. 1. Док. 22. С. 66 — 68.
      5 Дорошенко Д. Нариси історії України. T. 1. C. 191.
      6 Listy St. ?o?kiewskiego. Док. № 37. C. 59.
      7 Там само.
      8 Там само. 
     
     
     Претвич прохав у Замойського дозволу виїхати з Теребовля. Однак увага польських магнатів зараз приділялася молдавським справам: вони намагалися посадити на трон Ієремію Могилу, сво/182/го ставленика *. З цією метою збиралося шляхетське військо.
     Тими ж молдавськими справами була зайнята на початку 1595 року й козацька армія. Тоді ж відбувся ще один похід на Молдавію. Козаки обложили турецькі фортеці Білгород і Кілію. Проте фортець не здобули і, спустошивши їх околиці, повернулись в Україну. Молдавські справи їх більше не турбували. Усі сили козаків тепер зосередились на повстанні проти польських феодалів.
     У серпні 1595 року, зібравши військо, пани переправилися через Дністер і вступили в Молдавію. Польське військо рухалось трьома колонами: ліворуч — коронний гетьман Ст. Жолкевський, в центрі — канцлер Я. Замойський, а праворуч — староста каменецький — Потоцький 9. За ними на чолі шляхетського рушення і надвірних загонів прямували магнати Стефан і Андрій Потоцькі, князь Корецький, Ян Зебжидовський, Тарло та інші.
     Повстання народних мас, коли польські війська залишили Україну, стало розгортатися з новою силою. Наприкінці 1595 — на початку 1596 років полум’я повстання охопило всю Брацлавщину й перекинулося за її межі. Селяни та міщани оголошували себе козаками, скликали ради, обирали отаманів, вступали до козацького війська. Невдовзі повстання охопило Подніпров’я. Селяни і міщани нападали на панів, руйнували їхні маєтки і запроваджували козацькі звичаї 10. В цей час, ймовірно, повстанці здобули Черкаси і Канів. Після Брацлавщини і Подніпров’я повстання охопило Волинь. Ще наприкінці 1594 року повстанці на чолі з Наливайком захопили Луцьк 11. Антифеодальна боротьба в західній частині України відзначалася надзвичайною гостротою. Ст. Жолкевський писав незабаром королю, що повсталі «помишляли про Краків... про знищення, викорення шляхетського стану».
     
     
    * Іеремія Могила був тісно пов’язаний з польськими й українськими магнатами. Одна його дочка була за князем Вишневецьким, друга — за князем Корецьким, третя — за Ст. Жолкевським. Опікуном племінника Ієремії — Петра Могили (майбутнього Київського митрополита) був коронний гетьман Ст. Жолкевський, у маєтках якого Петро Могила мешкав довгий час.
      9 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1726 — 1730.
      10 Listy St. ?o?kiewskiego. Док. № 60. C. 89.
      11 Архив ЮЗР. Ч. 3, t. 1. Док. № 23. C. 69 — 70. 
     
     
     На Волині повстанське військо навесні 1595 року розділилося на дві частини: одна — під проводом Наливайка — рушила на північний схід у Білорусію, інша — на /183/чолі з Лободою — на південний схід, до Черкас. Влітку 1595 року козаки Наливайка дійшли до Петриковичів на Поліссі. 6 листопада вони заволоділи Слуцьком, де захопили 12 гармат, 80 гаківниць і 5 тисяч литовських грошей (тут же козаки взяли у полон синів віленського каштеляна Ієроніма Ходкевича). Згодом козаки вступили в Бобруйськ.
     Повстання в Білорусії швидко поширювалось. До козацького війська, за словами Й. Бєльського, «звідусіль прибували люди» 12. За якийсь час повсталі на чолі з Наливайком заволоділи одним з найбільших міст Білорусії — Могильовом на Дніпрі 13.
     Зовсім не так розвивалися події на Подніпров’ї. Лобода діяв дуже повільно. Князь Острозький повідомляв пізніше, що його володіння не дуже потерпіли, бо «пан Лобода їх жалів» 14. Тоді від війська відокремився загін козаків на чолі з отаманом Матвієм Шаулою. Захопивши запорозькі гармати, цей загін рушив вгору по Дніпру на з’єднання з Наливайком, але дійшов тільки до Пропойська 15 (на річці Сожі).
     Тим часом польські пани, що вирушили восени 1595 року до Молдавії, наприкінці року розбили під Яссами Розвана — ставленика семиградського воєводи Сигізмунда Баторія. Розвана стратили, і на молдавський престол посадили Ієремію Могилу (1595 — 1606). Успішне завершення молдавської кампанії ускладнило становище українських повстанців. Магнати мали тепер можливість вирушити на повстанців, що вони й зробили. На Україну пішли не тільки магнатські війська, а й ті частини коронного війська, що брали участь у молдавській кампанії. Довідавшись про це, Наливайко, що був тоді у Могильові, наказав спалити замок і на чолі війська (з 20 гарматами) швидко рушив назустріч панам. На цей час козацьке військо вже значно зменшилось. Частина козаків через нестатки і морози розійшлася по домівках.
     
     
      12 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1744.
      13 Там само.
      14 Кулиш П. История воссоединения Руси. T. 2. Док. № 6. C. 435.
      15 Listy St. ?o?kiewskiego. Док. № 45. C. 70. 
     
     
     Повернення панського війська з Молдавії утруднило становище Наливайка. Воно ще більше погіршилось, тому що литовські феодали, оговтавшись від першого замішання, стали під проводом воєводи Радзівілла стягувати великі сили до Мінська. За таких умов Наливайко вирішив йти назустріч головному ворожому війську на /184/ чолі з Жолкевським, і рушив на Поділля. 25 лютого 1596 року Жолкевський повідомив Замойському, що Наливайко вже наближається до Костянтинова.
     Вночі 28 лютого 1596 року, швидко здолавши перехід з-під Кременця в напрямку Костянтинова, військо Жолкевського напало на козацькі форпости в с. Мацієвичі (між Костянтиновом і Острополем). Там стояли дві козацькі сотні під орудою сотників Марка і Татаринця. Почався запеклий бій. Козаки, незважаючи на нерівні сили, мужньо оборонялись, і жовнірам довелося з боєм брати кожну вулицю, кожну хату.
     Польські пани запропонували козакам скласти зброю. Проте вони навіть не відповіли їм. Тоді жовніри спалили село. Охоплені полум’ям козаки віддали перевагу славній смерті зі зброєю в руках, а не життю, зганьбленому полоном 16.
     У цей час Наливайко з головними силами перебував у Чарнаві. У нього було не більше 1300 козаків. Розпочати вирішальний бій з Жолкевським (він мав понад 3000 добірного війська й артилерію) в таких нерівних умовах означало б піти на очевидний ризик. І Наливайко рушив до Подніпров’я на з’єднання з Лободою. Щоб уникнути ворожого переслідування козацького війська, Наливайко пішов найтяжчим шляхом, зате найкоротшим — через так зване Дике поле. Козацьке військо вийшло з Чарнави через Остропіль до Пикова. Жолкевський із своєю кіннотою кинувся за козаками і під Прилуками наздогнав їх. Проте Наливайко, вміло використовуючи решту гармат, затримав Жолкевського і тим самим дав можливість головним своїм силам продовжити відступ. Невдовзі козаки перейшли Сині Води і вступили у Дике Поле 17.
     Жолкевський не насмілився далі переслідувати козаків. Повернувши своє військо від Прилук, він почав розправу над населенням за допомогу повстанцям. Розлючена польська шляхта жорстоко мстила мешканцям українських сіл і містечок. Так, у містечку Брацлаві «для прикладу» були страчені війт і кілька міщан 18. В с. Коростятині князь П. Вороницький і пан А. Гулевич відрізали в одинадцяти селян вуха, жорстоко катували й усіх інших 19.
     
     
      16 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1750; див. ще: Кулиш П. История воссоединения Руси. Т. 2. Док. № 9. С. 437 — 438.
      17 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1750.
      18 Listy St. ?o?kiewskiego. Док. № 46. C. 74.
      19 Архив ЮЗР. Ч. 3, t. 1. Док. № 30. C. 93 — 94. /185/
     
     
     Однак, розуміючи, що до придушення повстання ще далеко (хоч козацьке військо й відступило), Жолкевський звернувся 9 березня 1596 року з листом до Замойського. Він прохав грошей на платню жовнірам, які продовжували службу в коронному війську. Жолкевський повідомляв також, що він має надію послабити, а потім вщент розгромити козаків, сіючи розбрат в їхніх рядах, але при цьому висловлював думку, що краще все ж таки покладатись на свою зброю. До того ж він просив дозволу скликати посполите рушення брацлавської, кременецької і луцької шляхти. Та не дочекавшись відповіді канцлера, Жолкевський самостійно видав відповідні універсали 20.
     На цей час повстанці, розділені на три частини (на чолі з Наливайком, Лободою і Шаулою), перебували на значній відстані одна від одної. Військо Лободи стояло коло Білої Церкви. Разом з двома іншими козацькими загонами отаманів Стецька і Шостака воно налічувало більш ніж 3 тисячі чоловік. Військо Шаули зимувало в Пропойську. Наливайко рухався в напрямі до Білої Церкви на з’єднання з Лободою. Та Лобода не мав наміру об’єднуватися з Наливайком. Ще на початку березня 1596 року, зібравши великі сили і виступивши в напрямі Білої Церкви, Жолкевський послав до Лободи свою людину, щоб запропонувати йому відійти від повстанців. Довідавшись про появу посланця Жолкевського, козаки мали намір стратити його, однак Лобода відпустив посланця.
     В цей час, наприкінці березня 1596 року, до Трипілля підійшов зі своїм військом Шаула, який прямував з Білорусії через Київ на з’єднання з Наливайком. Після об’єднання з Шаулою козаки, невдоволені діями Лободи, відмовилися від його керівництва і обрали своїм гетьманом Шаулу, який поспішав до Білої Церкви для з’єднання з Наливайком, поки туди ще не встиг прибути Жолкевський. Глибокими заметами снігу нелегко було просуватися, але козаки Шаули невтомно пробивалися вперед. А Жолкевський мав намір не допустити об’єднання військ повстанців. З цією метою з Пикова, де зосередилися його загони, він вирядив до Білої Церкви кілька сотень кінноти, а також піші роти під проводом князя Ружинського. Той вступив до Білої Церкви саме напередодні приходу туди Наливайка і замкнувся у замку.
     
     
      20 Listy St. ?o?kiewskiego. Док. № 45. C. 69. /186/
     
     
     Услід за Наливайком до міста підійшов Шаула. Козаки стали табором під Білою Церквою. Отже, Жолкевському не вдалося перешкодити Наливайку з’єднатися з Шаулою. Наливайко і Шаула вирішили завдати удару Ружинському до того, поки Жолкевський встигне прийти йому на допомогу. 2 квітня вночі козаки на очах у Ружинського вивели з козацького табору більшу частину війська, удаючи, що йдуть назустріч Жолкевському. Тоді Ружинський серед ночі вийшов із замку і повів свої загони на козацький табір. Козаки, яких Наливайко залишив у таборі, не вступили до бою. Імітуючи втечу, вони стали спішно відходити у степ. Ружинський кинувся їх переслідувати. В цей час Наливайко і Шаула підійшли з другого боку до Білої Церкви, вступили до фортеці, спалили її, знищивши всю залишену там залогу. Міркуючи, що при поверненні Ружинський зайде до покинутого козацького табору для грабунку залишеного там майна, Наливайко з Шаулою вийшли з міста і непомітно знову зайняли свій табір. Ружинський так і зробив. Козаки зненацька кинулись на військо Ружинського і розгромили його вщент.
     Та найважче було ще попереду. До міста підходив Жолкевський. його військо набагато переважало козацьке. Наливайко і Шаула вирішили йти в напрямі до Києва, де влада була ще в руках повстанців. Ледве козацьке військо виступило з Білої Церкви і підійшло до Гострого Каменя, як його наздогнав Жолкевський із своєю кіннотою. Козаки швидко заклали табір з возів у п’ять рядів. Через кілька годин до Жолкевського підійшла підмога. Почався жорстокий бій, що не вгавав до пізньої ночі. Польське військо зазнало величезних втрат. За словами Бєльського, поляки втратили вбитими і пораненими більше 300 жовнірів і 60 шляхтичів 21.
     4 квітня Жолкевський писав Замойському: «Було чимало шансів розірвати їхній табір, але Бог не змилувався» 22. Значними були і втрати козаків. Було вбито отамана Саська, Шаулі ядром відірвало руку; поранено було й Наливайка.
     
     
      21 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1752.
      22 Listy St. ?o?kiewskiego. Док. № 52. C. 80. 
     
     
     Тієї ж ночі козаки вирушили до Трипілля. Замість Шаули гетьманом було обрано Наливайка. Зазнавши таких великих втрат, Жолкевський повернув до Білої Церкви. Невдовзі до нього прибув із військом литовський підканцлер Карл Ходкевич. Жолкевський вирішив захопити Канів, де стояла козацька флотилія, і тим ро/187/зірвати зв’язок Запорожжя з волостю по Дніпру. На Канів вирушили Ходкевич, Ружинський, Вишневецький та інші пани зі своїми військами. Ходкевич напав на Канів у Великодній день. Місто охоронялось невеликою кількістю козаків на чолі з полковником Кремпським. Збагнувши марність опору, Кремпський зі своїми козаками і частиною міщан рушив на човнах вгору по Дніпру. Пани вступили у Канів без бою. Незважаючи на це, вони жорстоко помстились на мешканцях. Було закатовано близько 400 людей 23.
     Жолкевський із Білої Церкви просив у канцлера Замойського прислати йому нове поповнення. Він прохав нагадати шляхті, що з’їхалась на сейм до Варшави: «Чого вона може чекати для себе, якщо повстання (на Україні. — В. Г.) не буде придушене». Жолкевський прохав не баритись із допомогою, бо, як підкреслював він, вже «вся Україна покозачилась (розрядка моя. — В. Г.) 24. Сейм дав згоду надати йому допомогу й ухвалив зібрати потрібні кошти, взявши податки з населення. Податки збиралися не з шляхетських маєтків, а з єврейського люду Кракова й усієї Литви «по злотому з душі» 25.
     Через кілька днів після бою біля Гострого Каменя Жолкевський вирушив до Києва. По дорозі, а саме у Василькові, до нього приєднався каменецький староста Потоцький зі своїм військом. Підійшовши до Києва, Жолкевський зупинився за півмилі від міста. Козаки, що покинули напередодні Київ, міцно утримували свої позиції на лівому березі Дніпра.
     Вночі з табору Жолкевського до козаків перебігло двоє слуг. Вони повідомили повстанцям про те, що на Україну йде литовське військо, а до Переяслава вирушив Потоцький. Одержавши ці тривожні вісті, козаки вирішили покинути свої позиції і добратися до Переяслава раніше за Потоцького. Для захисту відступу в таборі була залишена сотня кінних козаків. Щоб затримати Жолкевського в Києві і виграти час, повстанці розпочали переговори, які було доручено вести Лободі, що знову став гетьманом. Останній зустрівся з презентантом Жолкевського — брацлавським старостою Юрієм Струсем. Однак ці переговори не дали результату 26. 
     
     
      23 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1752.
      24 Listy St. ?o?kiewskiego. Док. № 52. C. 80.
      25 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1760.
      26 Грушевський M. C. Історія України-Руси. Т. 7. C. 226. 
     
     
     На початку /188/ночі Лобода і Наливайко вирушили до Переяслава. На світанку, дізнавшись про це, Жолкевський почав переправлятися на лівий берег. А тим часом біля Києва запорозькі судна під орудою Підвисоцького несподівано напали на ворога. Бій тривав цілих три дні. Козаки не пускали жовнірів Жолкевського переправитись на лівий берег.
     З прибуттям козаків у Переяславі зібралося 10 — 12 тисяч чоловік, переважно це були поранені, жінки, діти і старі (десь так 7 — 8 тисяч). Боєздатних було не більше 3 тисяч. Козаки і їхні родини бідували, особливо їм бракувало харчів. Тому вони вирішили порадитись, як діяти далі. На раді частина козаків бажала залишитись і оборонятися до останнього. Дехто пропонував перейти до Росії, інші ладні були здатись на ласку панів. Зрештою взяли гору ті, що пропонували йти в Росію. Забравши родини і майно, козаки рушили з Переяслава на Лубни, до російського кордону. Жолкевський кинувся навздогін. Біля Переяслава з ним поєдналось литовське військо під проводом Огинського. Вперед до Лубнів, щоб відрізати козакам переправу через річку Сулу, Жолкевський послав полк кінноти (500 чоловік) під проводом Бєлецького 27. Однак йому не вдалося цілком виконати доручене. Тоді, коли він прибув до Лубен, козаки вже переправились на протилежний берег Сули і встигли закласти табір в урочищі Солониця. Сили противників були нерівні, проте Жолкевський не наважився йти на штурм козацького табору, бо, як писав він, його війську доводилось мати справу «з людьми відважними, які в своєму розпачливому стані вирішили боротися на смерть» 28. Він вирішив виснажити козаків безперевними нападами. Незважаючи на те що козаки успішно відбивали наскоки ворога, їхнє становище було загрозливим. Настала спека. У переповненому людьми таборі бракувало не тільки їжі, а й води. Через нестачу харчів і фуражу почались повальні пошесті на людей і худобу. Лобода знову почав перервані під Києвом переговори з Жолкевським. Схильніші до угоди з поляками козаки Лободи погоджувалися припинити боротьбу, та козаки Наливайка, в більшості своїй покозачені селяни, були іншої думки. Між прибічниками Наливайка і Лободи дійшло до кривавих сутичок, одна з яких закінчилася смертю Лободи 29. 
     
     
      27 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1761.
      28 Жерела до історії України-Руси. T. 8. Док. № 64. C. 91.
      29 Грушевський M. C. Історія України-Руси. T. 7. C. 228. 
     
     
     Не останню роль в цьому розбраті /189/ відіграли інтриги Жолкевського. З цього приводу він писав: «Нарешті дозріло насіння розбрату, посіяне (мною) між Лободою з одного боку, і Наливайком з його прихильниками, з другого» 30. Після смерті Лободи гетьманську булаву взяв до своїх рук Кремпський. Козаки продовжували відчайдушно оборонятися. Вилазки тепер відбувались, за словами Й. Бєльського, «ледве не кожну годину, до того ж не тільки вдень, а й вночі». Ворог повинен був тримати в стані повної боєздатності дві третини свого війська. Козаки вдалися до нових способів ведення бою. Вони непомітно підкрадались до ворожих позицій і, виривши поблизу їх невеликі шанці, обстрілювали ворога з рушниць. У такий спосіб було вбито житомирського старосту Димишка, шляхтича Полубинського і багато інших начальників і жовнірів панського війська. Козаки прагнули виснажити сили ворога, сподіваючись на прихід під Солоницю інших повстанських загонів 31.
     Сподівання козаків не були марними. В тилу Жолкевського в цей час активізували свої дії запорожці під проводом Підвисоцького. Вони зробили спробу прорватись до Лубен на своїх човнах. Однак це не мало успіху. Тоді козаки і місцеві люди почали палити шляхетські маєтки в Подніпров’ї, вважаючи, що це відтягне частину сил Жолкевського від Солониці 32. Побоюючись нового спалаху повстання і не покладаючись на своє військо, в якому наростало невдоволення *, Жолкевський поспішав із штурмом козацького табору. Він послав до Києва за облоговими гарматами. Їх було доставлено Жолкевському підляським воєводою князем Заславським, який привів із собою також 300 вершників. Пани посилено готувалися до штурму. В польському таборі будували рухливі тури **. Вони призначалися для захисту жовнірів під час штурму козацьких позицій.
     
     
      30 Жерела до історії України-Руси. Т. 8. Док. № 64. С. 91.
      31 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1763.
      32 Жерела до історії України-Руси. T. 8. Док. 64. C. 94.
    * Випадки переходу жовнірів на бік козаків були досить частими. Ще в березні 1596 року, наприклад, Жолкевський писав Замойському про перехід двох його рот на бік Наливайка (Listy St. ?o?kiewskiego. Док. № 46. C. 73).
    ** Тури — великі циліндричні коші з кілків, обплетених хмизом. Тури наповнювалися землею, іноді їх ставили ще й на колеса. 
     
     
     4 червня Жолкевський розпочав обстріл козацького табору. Облогові гармати і польова артилерія протягом двох діб обстрілювали табір перехресним вогнем. Штурм призначався на світанок 7 червня. Для цього багатьох /190/ вершників було переведено в піхоту, а артилерію поставлено біля самого козацького табору 33.
     Дводенний артилерійський обстріл табору завдавав козакам чималих втрат. 200 козаків було убито, а ще більше поранено. Козаки вже не мали змоги виходити з табору по воду і дрова. Тут, у таборі, вони почали копати криниці, але вода в них була непридатна для вжитку. Для багаття козаки рубали вози.
     В цей тяжкий час знову почалися переговори з поляками. Умови, висунуті Жолкевським, були вбивчими. Він вимагав видати проводирів повстання: Наливайка, Шаулу і Шостака, а також гармати і припаси. Окремим пунктом стояла вимога видати корогви і литаври, які запорожці отримали від цісаря Рудольфа II. За все це повстанцям було обіцяно можливість вільно вийти з табору.
     Хоч як повстанці шукали порятунку для своїх славних ватажків, але змушені були скоритись лихій долі. В ніч з 6 на 7 червня Наливайка та його найближчих однодумців Шаулу, Шостака та інших в кайданах було видано Жолкевському 34.
     Поляки не дотримались угоди. Під час капітуляції табору вони зненацька напали на козаків і ті не встигли навіть взятися за зброю 35. Почалася страхітлива різанина. Й. Бєльський писав: «Протягом милі чи більше труп лежав на трупі, бо всього у таборі з черню і жінками їх було до десяти тисяч». Пани, однак, не змогли винищити всіх повстанців. Козакам, яких лишилося десь півтори тисячі, на чолі з Кремпським, все таки пощастило пробити собі дорогу і податись на Запорожжя, «де, — як пише далі той же Й. Бєльський, — залишилось на Коші до п’ятисот чоловік» 36.
     У козацькому таборі Жолкевський захопив 24 гармати та інші трофеї. Наливайка Жолкевський відправив до Варшави. Побратимів Наливайка було страчено у Львові. Страту самого Наливайка було відкладено до сейму 37.
     
     
      33 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1764; Жерела... Т. 8. Док. № 64. C. 91.
      34 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1764. За словами Пясецького, Наливайка було видано з чотирма іншими керівниками (Kronica Pawt Piaseckiego. C. 131). За літописом краківського костьола єзуїтів, було видано, крім Наливайка, 12 козаків (Scriptores rerum Polonorum. Krak?w, 1881. T. 7. C. 215).
      35 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1765.
      36 Там само.
      37 Там само. /191/
     
     
     Сейм подякував Жолкевському за те, що він «проти лотровства козацького котрих се до кильканадцяти тисяч людей свавільних народів розмаїтих (йдеться про білорусів і поляків, які брали участь у повстанні. — В. Г.)... згромаджено було», «панства наші українні вольні й безпечні від них вчинив і заспокоїв» 38. У нагороду за це сейм ухвалив дарувати Жолкевському («для його великих славних і дуже важливих заслуг») урочища Бориспіль, Горошин, Сліпород на Сулі, а також усі землі біля «границі татарської та до рубежу московського прилеглі» 39.
     Великі маєтки одержали й інші польські пани. Водночас сейм, оголосивши козаків «зрадниками і ворогами вітчизни», ухвалив конфіскувати козацькі землі і надати коронному гетьману необмежене право «викоренити до кінця тих свавільників» 40. 1 вересня було видано королівський універсал, який стверджував ухвали сейму, спрямовані проти українського народу. Цей універсал наказував шляхті й урядникам Київського, Брацлавського та Волинського воєводств винищити тих козаків, котрі ще й зараз «при замках, містах і містечках... господарських і шляхетських туляться... і погрози пускають». Він же закликав шляхту не дозволяти підданим збиратись гуртами навіть по 5 — 6 чоловік. Шляхта мала покласти край усяким спробам своїх підданих тікати в «дикі поля і на запороги». З іншого боку, запорожцям заборонялося з’являтись у староствах, тобто на волості; при появі їх шляхта та урядники мали негайно виступити «супроти їх, яко неприятелем коронним, кінно та оружно» 41.
     Польські пани майже три місяці тримали Наливайка в ув’язненні, піддаючи тортурам, щоб вивідати у нього відомості про повстання та його учасників. Твердість і непохитність Наливайка викликала у ворогів ненависть і водночас повагу до нього, й. Бєльський писав про Наливайка: «Був він людиною гарної вдачі і рідких здібностей... до того ж знаменитий гармаш» 42. За словами Гейденштейна, своєю відвагою Наливайко завоював любов і славу серед народу.
     
     
      38 Матеріали до історії козацьких рухів 1590-х р.р. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Т. 31. Док. № 13. С. 23.
      39 Там само.
      40 Volumina Legum. T. 3. C. 364.
      41 Архив ЮЗР. Ч. 3, т. 1. Док. № 38. С. 131 — 132.
      42 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1765. /192/
     
     
     Наливайко був відданий на страшну кару. Як повідомляє Бєльський, йому спочатку відрубали голову, а потім четвертували. Частини тіла Наливайка підвісили на площі на острах люду 43. За свідченням іншого польського сучасника, Янчинського, Наливайка посадили на розпеченого металевого коня; на голову йому наділи такий же залізний обруч. А згідно з народною легендою, Наливайка було спалено панами на повільному вогні в спеціально зробленому для цього мідному бику.
     Цією страхітливою стратою гнобителі сподівалися залякати український народ. Але, навпаки, образ Наливайка і його страчених побратимів став символом незламної боротьби українського народу за волю.
     Повстання 1594 — 1596 років зазнало поразки. Проте ніколи раніше масове покозачення українського народу, що виявилося в прагненні звільнитися від національного і кріпосницького гноблення, не досягало таких великих масштабів, як цього разу.
     
     
      43 Там само.


http://litopys.org.ua/rizne/grxv.htm

УКРАЇНСЬКІ ГРАМОТИ XV ст.
     
ЗАВАНТАЖИТИ ФАЙЛ (DjVu, ~4M)
     
    Українські грамоти XV ст. / Підготовка тексту, вступна стаття і коментарі В. М. Русанівського. — К.: Наукова думка, 1965. — 164 с.
    
    У цьому випуску зібрані українські грамоти XV ст., які раніше або зовсім не публікувалися, або були опубліковані у виданнях, що не призначалися для мовознавчих досліджень Грамоти згруповані за їх територіальним походженням: окремо подані грамоти центральної України, Західного Полісся, Галичини, українські грамоти з території Молдавії, закарпатська грамота. Кожна грамота супроводжується палеографічним коментарієм. У передмові подається загальна мовна характеристика кожної групи пам'яток, розглядаються найхарактерніші риси їх письма.
    До випуску додані покажчики власних імен, географічних назв і словник малозрозумілих слів.
    Відповідальний редактор М. М. Пещак
     
     
     
     
     
ЗМІСТ
     
     Передмова . . . 5
     
     ГРАМОТИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ УКРАЇНИ
     № 1. Олександр, князь і дідич київський, надає церкві св. Миколая в Києві і отцям св. Домініка мито комірне, палац на Задньому Сирці і урочище Хлапач (1401/1411 року, Київ) . . . 25
     № 2. Роман-Олізар Волчкевич, намісник київський, заповідає своє рухоме і нерухоме добро в землях київських, волинських і на Поділлі своїй дружині, синові та іншим родичам (1450 року, Київ) . . . 26
     № 3. Князь Семен Олександрович дарує слузі своєму князю Юрію Борисовичу селище Сераків (1465 року, Київ) . . . 29
     № 4. Жигмонт Індрихович, староста житомирський, із своєю дружиною Анною дарують слузі Сенькові село Гридков з усіма доходами (15 травня 1468 року) . . . ..29
     № 5. Пані Анастасія Чижевая обіцяє Печерському монастиреві за користування його землею над річкою Бобриком у землі Васильківській давати йому данину медову (8 червня 1499 року) . . . 30
     
     ГРАМОТИ ЗАХІДНОГО ПОЛІССЯ
     № 6. Князь Юрій Михайлович і його брат Андрій присягають польському королеві Владиславу визнати його своїм господарем і бути під його державою після смерті великого князя Вітовта (24 лютого 1401 року, Троки) . . . 32
     № 7. Князь Юрій Довговд присягає польському королеві Владиславу визнати його своїм господарем і бути під його державою після смерті великого князя Вітовта (24 лютого 1401 року, Троки) . . . 33
     № 8. Князь Вітовт дарує своєму слузі Іллі В'ячковичу кілька сіл у Володимирському і Луцькому повітах (20 травня 1407 року, Вільно) . . . 35
     № 9. Вітовт, великий князь литовський, дає грамоту у тому, що, в разі вимоги з його боку повернути селища Сволочигачі і Верх Болванця у Смотрицькій волості, панові Бедриху, який тримає ці селища, буде виплачена компенсація в сумі 60 кіп подільських полугрошників (1 лютого 1429 року, Турійськ- Володимирський) . . . . . . . .36
     № 10. Князь Швидригайло дарує своєму слузі Радеві і дітям його село Козлов і луки
     нижче Білих Берегів (14 березня 1445 року, Вільховець) . . . 36
     № 11. Швидригайло Ольгердович, великий князь литовський, повертає своєму слузі Сенькові Хом'яку спадковий маєток Смордов, дворище Барановичі, вислужене його батьком, і дворище Печенчино, куплене його батьком (Листопад 1452 року, Луцьк) . . . 37
     № 12. Пан Олехно Юрійович Жюсич продав панові Дробишеві Мжюровичу село Конюхи з Рапотовим і з усім, що до нього належить, крім Озерян (13 червня 1458 року, Острог) . . . 38
     № 13. Пан Добриша Мжюрович продав господареві своєму князю Іванові Васильовичу Острозькому маєтки Конюхи, Озеряни і Рапотів, які він купив раніше у пана Олехна Чуска (1464 рік, Острог) . . . 40
     № 14. Опис міста Кременця (1480/1484 рік) . . . 41
     № 15. Казимир, король польський, пише Петру Яновичу, старості луцькому і мар-шалку волинському, про те, що він віддав у оренду Шахнові Пегоховичу і Сень-кові Момотливому луцьке мито на три роки (30 травня 1487 року, Краків) . . 43
     № 16. Перелік подарунків, посланих з Кракова великому князеві Тверському (10 вересня 1488 року) . . . 44
     № 17. Казимир, король польський, пише Горностаєві Романовичу, намісникові овруцькому, про те, що він віддав у оренду овруцьким міщанам Іванові, Гаврилу, Пе-труші, Ходорові, Кваші, Івашевичу і Радивонові овруцькі корчми на шість років (22 лютого 1489 року, Краків) . . . 45
     № 18. Казимир, король польський, пише панові Івану Юрші, маршалкові і намісникові володимирському, що він віддав у оренду берестейським і грубешів-ським міщанам володимирське мито на чотири роки (12 травня 1489 року, Петрков) . . . 46
     № 19. Казимир, король польський, пише князеві Олександру Юрійовичу, наміснику гродненському, і панові Михайлу Мартиновичу, намісникові мерецькому, що він віддав у оренду на два роки мостове, почіпне і помірне мерецьке гродненському міщанинові Єнькові Яцковичу і синам його (26 травня 1489 року, Радомль) . 47
     № 20. Михалко Хомич, берестейський землянин, дає запродажний лист Мелентієві Супруновичу на поле і половину діброви (2 травня 1490 року) . . . 48
     № 21. Пані Хведка Пашкова, дочка Дохновича, відписує своєму чоловікові Василеві Хребтовичу маєтність Яблонне і Полжі (16 грудня 1490 року, Луцьк) . . . 49
     № 22. Олександр, великий князь литовський, відхиляє скаргу ковенського війта, бургомістрів і радців на троцьких міщан і дозволяє останнім до перегляду цього рішення, як і раніше, торгувати в м. Ковно на лікоть і на фунт, продавати й купувати сіль, віск та ін. (23 серпня 1493 року, Троки) . . . 50
     № 23. Лист великого князя литовського Олександра берестейському намісникові Сень-ку Олізаровичу про введення дворянина Немири Гримайловича у володіння двома фільварками, сіножаттю і затоками (25 травня 1495 року, Вільно) . . . 52
     № 24. Олександр, великий князь литовський, дарує татаринові Богдану Собачці землю, яка належала татаринові Чигиреві (18 грудня 1495 року, Вільно) . . 53
     № 25. Олександр, великий князь литовський, надає Федькові Янушкевичу, писареві і намісникові жизморському, землю, став і млин на річці Мухавці у Берестейському повіті (4 жовтня 1495 року, Гродно) . . . 55
     № 26. Олександр, великий князь литовський, повідомляє київського воєводу князя Дмитрія Путятича про те, що він дарує пустища на р. Борщовці Пустинському монастиреві св. Миколи під оранку (6 вересня 1497 року, Єйшишки) . . . 59
     № 27. Олександр, великий князь литовський, відновлює Ваську та Івашку Гринкови-чам Болобанам, землянам Володимирського повіту, їхні привілеї на село Осе-крово (15 вересня 1498 року, Троки) . . . . . . 61
     № 28. Олександр Казимирович, великий князь литовський, дарує дворянинові Івану Русиновичу село Сомино у Володимирському повіті (17 травня 1499 року, Вільно) . . . ..62
     
     ГАЛИЦЬКІ ГРАМОТИ
     № 29. Пан Васько Мошончич повідомляє, що він позичив у пана Івашка Гулевича сто кіп і має повернути йому борг через рік на свято богородиці або ж віддати йому село Рудянку (1421 рік, Львів) . . . 64
     № 30. Ілля, епіскоп перемишльський, дає грамоту Кіндратові, який купив двір у Околя, у тому, що новий власник двора повинен відбувати роботи і платити чинш епіскопові (18 жовтня 1422 року, Вільче) . . . 65
     № 31. Пан Ванько Чжусич з Квасилова ділить із своїм братаничем паном Олехном Чжусою свою дідизну (5 серпня 1478 року, Львів) . . . 67
     
     МОЛДАВСЬКІ ГРАМОТИ
     № 32. Олександр воєвода надає привілеї львівським купцям на вільну торгівлю в Молдавії і встановлює мито на кожен з видів товару (8 жовтня 1408 року, Сучава) 69
     № 33. Олександр воєвода надає молдовицьке мито Благовіщенському монастиреві на р. Молдовиці (14 квітня 1411 року, Сучава) . . . 73
     № 34. Олександр воєвода дарує два села  —  Бузещі і Ненавичево — Вознесенському монастиреві у Нямці (2 березня 1422 року, Нямц) . . . 75
     № 35. Олександр воєвода в подяку за вірну службу дарує своєму слузі Богушу село Кучуров (25 грудня 1422 року) . . . 77
     № 36. Олександр воєвода підтверджує право Ротимпанових синів на маєток, який хотів відібрати у них Верига ватаман (15 квітня 1423 року, Сучава) . . . 79
     № 37. Олександр воєвода дарує два села  —  Кристіанещі і Темешещі  —  Нямецькому монастиреві (14 вересня 1427 р., Сучава) . . . 79
     № 38. Олександр воєвода дарує Вознесенському монастиреві у Нямці озеро на Дністрі (31 серпня 1429 року) . . . 80
     № 39. Олександр воєвода в подяку за вірну службу дарує своєму слузі боярину Івану Купчичу два села: Купку і Няговин (27 травня 1429 року, Сучава) . . . 82
     № 40. Олександр воєвода з дружиною Мариною дарують монастиреві в Нямці болото на Дністрі, що зветься Загорноє, пасіку і щорічно по 12 бочок вина (1 вересня 1429 року, Сучава) . . . 84
     № 41. Олександр воєвода з дружиною своєю Мариною підтверджують право Нямецького монастиря на володіння болотом Загорним, пасікою та ін. (23 грудня 1430 року, Сучава) . . . 86
     № 42. Ілля воєвода за вірну службу дарує угіддя Тузару і Галет своєму слузі Нікорі з Тузари (20 червня 1432 року, Сучава) . . . 88
     № 43. Стефан воєвода віддає циган у підданство Молдовицькому монастиреві (12 липня 1434 року, Дорогунь) . . . 89
     № 44. Ілля воєвода дарує Нямецькому монастиреві село Севковці у гирлі р. Кракова, пасіку і млин (23 лютого 1438 року, Сучава) . . . 92
     № 45. Ілля воєвода дарує за вірну службу одному з своїх підданих два села (Середина XV століття, Сучава) . . . 93
     № 46. Стефан воєвода підтверджує права Молдовицького монастиря на володіння селами й іншими добрами, одержаними від попередніх господарів (29 листопада 1443 року, Сучава) . . . 94
     № 47. Стефан воєвода підтверджує право Побратського монастиря св. Миколи на володіння селами Нігомирещі, Юрчещі, Сидещі, Грабовці, Чуленещі, Бересці, Рипчинці (29 листопада 1443 року, Сучава) . . . 97
     № 48. Стефан воєвода дарує Полянському монастиреві села Репчичани, Радовці, Балан, Русоніг, Добричин, два млини на р. Телиці і пасіку (22 лютого 1446 року, Сучава) . . . ..99
     № 49. Петро воєвода звільняє мешканців сіл Репчичани, Радовці, Доброчинещі, Ба-ланещі, Давидівці, а також власників пасік у Радовцях, Русносещах, Високій від податків і повинностей на користь господаря, оскільки ці села належать Побратському монастиреві (5 квітня 1448 року, Побратський монастир) . . . .100
     № 50. Петро воєвода підтверджує привілеї, дані його предками Молдовицькому монастиреві, на право володіння циганськими сім'ями (25 серпня 1454 року, Байчани) 102
     № 51. Петро воєвода дає привілей львівським купцям на вільну і безперешкодну торгівлю у Молдавській землі (15 січня 1456 року, Сучава) . . . 103
     № 52. Петро воєвода підтверджує право Нямецького монастиря на володіння озером Загорним, дане його батьком воєводою Олександром (1 березня 1456 року, Нямц) 105
     № 53. Петро воєвода і боярська рада ухвалюють послати логофета Михайла до турків, щоб він передав просьбу молдавського господаря і бояр зменшити суму данини (1456[?] року) . . . 106
     № 54. Стефан воєвода підтверджує право Молдовицького монастиря на володіння циганами Хирманом, Беру, Баду і Команом з їх дітьми та з усім родом і племенем, а також звільняє монастирське село Борхінещі від податків на користь господаря (31 серпня 1458 року, Дольний Торг) . . . 107
     № 55. Воєвода Стефан (Великий) підтверджує привілеї львівським купцям на вільну торгівлю, одержані від його дядька воєводи Стефана, і встановлює мито на кожен з видів товару (3 липня 1460 року, Сучава) . . . 110
     № 56. Стефан воєвода затверджує акт купівлі пані Мартою, дружиною Михула Ан-дроника, села Унгюла у пана Братула, Прочельникового сина (20 серпня 1462 року, Сучава) . . . 114
     № 57. Стефан воєвода дарує бояринові Никорі Сробескулу села на р. Ребричі (8 жовтня 1462 року, Сучава) . . . 116
     № 58. Стефан воєвода підтверджує право Нямецького монастиря на володіння озером Загорним (13 липня 1463 року, Сучава) . . . 117
     № 59. Стефан воєвода дає грамоту в тому, що він купив у Оани, брата Олекси мечника, за сто двадцять татарських золотих село Балковці і тепер дарує його Путнян-ському монастиреві (10 вересня 1471 року, Сучава) . . . 118
     № 60. Стефан воєвода дає право Воронецькому монастиреві вільного, безмитного ввозу риби з будь-якого міста Молдавії (22 січня 1472 року, Сучава) . . . 120
     № 61. Стефан воєвода свідчить цією грамотою, що Іван, син Васьків, і його брати не є внуками Івана Купчича і не можуть претендувати на його добро; спадкоємцями Івана Купчича визнаються його дочка Марушка і внучатий племінник Михно, син Грози Купчича (26 серпня 1474 року, Васлуй) . . . 122
     № 62. Стефан воєвода дарує Путнянському монастиреві віск, що надходить з Сирет-ського торгу, млини та село Козминул у Чернівській волості і встановлює межі монастирських угідь (3 квітня 1488 року, Сучава) . . . 124
     № 63. Стефан воєвода дає грамоту в тому, що він купив у Шандра Гарду, його племінника Шушмана, його дядька Івана та інших їх родичів село Щилбиканії за 160 золотих татарських (17 серпня 1488 року, Сучава) . . . 126
     № 64. Стефан воєвода дає грамоту в тому, що він купив у Сіми пахарнічела, його сестри Аннушки та інших їх родичів село Глодінії біля Ставчан за 150 золотих татарських, а також у тому, що він віддав це село Хоморському монастиреві, взявши у нього взамін селище Поліну і віддавши його Воронецькому монастиреві (26 листопада 1490 року, Сучава) . . . 129
     
     ЗАКАРПАТСЬКА ГРАМОТА
     № 65. Пан Радул, віцашпан марамороський, і жупани Банко, Тодір, Шандр та ін. повідомляють, що воєвода Балиця і мещер Драг збудували монастир св. Михайла на землі тересовській і дали йому із своїх спадкових володінь три села: Те-рес, Кривчич і Крушево, а також млин на Сопунці (1 травня 1404 року, Сигет) 133
     
     
     ДОДАТКИ
     І. Влад воєвода надає право українським, польським і молдавським купцям вільно купувати і продавати товари в угро-влахійській землі, а також возити товари через територію його держави в інші землі (8 вересня 1440 року, Торговищі) . . . 135
     II. Послання великому князю Казимирові від царя Муртази, передане братом Муртази Ахматом (Серпень 1484 року) . . . 137
     
     Покажчик особових імен . . . 139
     Покажчик географічних назв . . . 149
     Словник деяких малозрозумілих слів . . . 156
Див. також:
Грамоти XIV ст. Київ., 1974

http://litopys.org.ua/rigel/rig08.htm

ГЛАВА 17
     
О повоевании Хмельницким поляк и самого короля и о принужденном замирений королевском с Хмельницким, и о нарушении оного поляками
     
     
О приуготовлении войска польского противу Хмельницкого
     
     Король же польский между тем, как скоро короновался и известился о намерениях Хмельницкого, повелел немедленно гетманам своим собирать войска и приуготовить их к самой весне неотменно. /167/
     
     
     
     
Польское повествование, что король не желал вооружаться противу Хмельницкого
     
     При сем случае историк польский аббат Кое 81 говорит: «Шляхетство Казимера, чтоб он сам предводительствовал сим собираемым многолюдным войском, просило. Сей король, желая паки успокоить Козаков переговорами и учинить удовольствие обиженным жестоко храбрым людям, ответствовал шляхетству. „Вам не должно было жечь Хмельницкого мельниц, кольми паче срамить его жену и умерщвлять ее купно с сыном“. Сей ответ не понравился шляхетству, которые, ополчась, пошли в пятидесяти тысячах в нижнюю Волынию погублять себя. Они приближились к Гипанису. Сия река, соединяющаяся с Днепром и впадающая вместе со оным в Черное море, называется Богом. Берега реки оной не благополучнее для поляков были, как и оное место, где первое сражение происходило, ибо они и на сем месте не отвратили конечной своей погибели».
     
     
     
     
Хмельницкий призвал хана, чтоб воевать с ним обще противу Польши
     
     Хмельницкий, чрез послов своих упрося, призвал к себе самого крымского хана с силами, который охотно сему согласился. Он пришел с своими крымскими, эдисанскими, нагайскими, кубанскими, черкескими и иными многими ордами к нему весною.
     
     
     
     
О наступлении Хмельницкого с силами в Польшу
     
     Хмельницкий, сообщась с ханом, не дождав еще от польского короля какого ответа, немедленно тою же весною 1649 году пошел в Польшу с бесчисленными силами татарскими и с великим числом войска своего козацкого, в котором были полки: Чигиринский, Черкаский, Корсунский, Каневский, Лисянский, Белоцерковский, Паволоцкий, Уманский, Калницкий, Могилевский, Животовский, в коих сих двух последних городах также козаки были, и оными всеми полками около Галича замки, а паче Ипневский, и многие города, кроме Каменца Подольска, даже и за Велико-Константинова, Шулжинцы, Грицев и Черторыю взяли, а в Овручью, который не принадлежал к Хмельницкому, был особый полковник, коему все Полесье подчинено было. Сверх сих гетману Хмельницкому по другую сторону Днепра принадлежали полки: Киевский, Переясловский, Нежинский, Черниговский (со всем севером по Гомель, Драков и Мглин) также Прилуцкий, Иченский, Лубенский, Ирклеевский, Миргородский, Полтавский и Зеньковский — сии все были с Хмельницким. Во оном числе полков бесчисленное множество людей было, ибо полки иные состоя-/168/ли из тысяч двадцати, потому что во всяком селе был сотник и сотни такие, что по тысячи Козаков имели. Оная вся сила пошла в поход за своим гетманом и так охотно, что едва сыскался такой человек, чтоб сам не пошел либо сына не послал, или буде зачем кто не мог, то посылал наймита вместо себя, а иные целыми семьями шли, оставляя только по одному человеку в домах своих, от чего с нуждою домашние дела тогда за безлюдством исправляться могли. Причина ж сего охотного выступления людей — богатое получение добыч прошедшего лета повлекло, на что смотря, и все в городах магистратские чины пошли, яко то: бургомистры, войты, райцы, цехи и прочие гражданские чины, оставляя свои уряды, обрив бороды и головы в кружало за тем, что которые приходили было в бородах в войско, делали над ними посмешество.
     
     
     
     
О следовании Хмельницкого на поляк и о отступлении их от него
     
     Гетман же Хмельницкий, стоя на Черном Шляху 82 за Животовым, как на назначенном сборном месте, дождался оставшие полки, следующие к нему, и пошел со всею силою своею и с ордами, в начале Петрова поста 83, под Межибожье, где было передовых Козаков зойско коронное атаковало. Но коль скоро жолнеры те польские сведали о приближении уже к ним великих сил козацких и татарских, то немедленно побегом оставили не только Козаков тех, но и город Межибож, бежали до войск своих к обозу, который стоял тогда под Константиновым, и коль скоро оный сведал о приближении сил Хмельницкого, пошел от страха обратно до Каменя Чаганского, а оттуда пришли под город Збараж. Отселе послали в разъезд Гулевича с партиею до Вышгородка, чтоб сведать о неприятеле: где и как далеко еще. Они, следуючи ночью, напали на татар, оторопели и бросились в бегство, где пропали: Душинский, Сераковский и Пингмовский с хорунгами своими. В то ж самое время ударил гром, и молнием своим разбило древко хоругвы, или знамя коронного гетмана, которого приключения поляки себе в несчастное предзнаменование поставя, содрогнулись и все бы прежде времени, если б к тому не подоспел в обоз князь Вишневецкий, не видавши еще и Хмельницкого, разбежались.
     
     
     
     
Хмельницкий, наступя на поляк, город Збараж осадил
     
     Хмельницкий же следовал прямо противу той силы польской, которая стояла под тем Збаражьем станом под командою того князя Еремея Вишневецкого, и, дошед до Каменя Чаганского, оставил тут обоз и тягости войсковые, чтоб оттоль следовать за ним по малу, сам /169/ же дошел на самый день праздника Петра и Павла под Збараж, куда вскоре за ним и обоз приспел. Войско ж коронное, выступя им на супротивление, в 13 день июля сражалось и, видя, наконец, упадок свой великий, в коем числе убито из начальнейших господ их: Сброский, Сераковский, Сваршевский, Цеклинский, Длоцкий, Держка, Галайма, Подгородинский и иные многие, видя тут неприятеля своего в такой великой силе, хотя и сами были во множественном числе, но, уже убоясь, немедленно убрались в город, оставя и окопы свои на месте станишном. Хмельницкий тотчас силами своими облег весь город и держал их в неослабной осаде даже до Успенского поста 84, чрез которое время терпели в городе осажденные в пище великую нужду, потом и самый голод такой, что принуждены были, наконец, конину и всякую падаль, собак и кошек есть, но и того уже не доставало.
     
     
     
     
Оставя в осаде Збараж, Хмельницкий на короля наступил и разбил войско польское, и их осаждает близ Зборова
     
     Между сим временем король польский Ян Казимир уже находился при городе Топоровом с своими магнатами, где с общего совета собрали 2000 лучшего войска своего под командою великого канцлера и генерала Осолинского, так же посполито рушенье, и по уведомлении о самой крайности коронного войска состоящей последовали немедленно к Збаражу ж на освобождение осажденных. Хмельницкий, коль скоро сведал о следовании на него той силы, оставив пристойное число войска своего для держания Збаражья в неослабной осаде, пошел сам с ханом и с войсками напротив самого короля, коего встретил идущего уже от города Зборова. Тут, сошедшись войско с войском, сделали друг на друга ударение, в котором сражении козаки и татары ужасный урон полякам причинили и так разбили их, что до 5000 войска побили, а знатных полководцев — Осолинского, Тышкевича, Речицкого, Урендовского, Стобнецкого, Захария Четвертинского, Сверского, хорунжего подольского, полковников — Кашовского, Хоцимирского, подкомория львовского, Мясковского, Гдешинского, Бродовского и иных великородных господ и при них шляхетные полки Премигельского и Санецкого, и гнали их так, что с нуждою король их остановить и собрать мог. Устроившись паки, наступил он на Козаков, но Хмельницкий с войском своим сделал ударение на поляк с левой их стороны и привел их паки в великое замешательство и бегство, что видя, король просьбами своими еще их поворотил и бился с ними даже до тех пор, что козаки с татарами совсем окружили их и привели в такую тесноту, что ни биться, ни выдраться им уже неможно было. Козаки отбили весь обоз у них и привели тем поляк в такую скудость, что и пропитать себя уже нечем было. Видя, поляки, такое бедствие свое, что ни назад к Зборову отступить, ниже оттудова за пресечением коммуникации сикурса полу-/170/чить возможно, тотчас в совет вступили, чтоб всемерно бегством короля своего, как главу, спасти. Другие ж советовали: лучше к хану послать и просить его, чтоб он, Хмельницкого отложась, отстал, и обещать ему за то дары. На сем согласись, утвердили и послали нижеследующего содержания грамоту к хану.
     
     
     
     
Королевское письмо к хану
     
     Ян Казимир Король, здравия зычит Крымскому Хану. Много еси должен Владиславови Королевы, нашему брату, занеже сушу тебе во узах не яко узника тя, но яко пана, почестьми почиташе и свободна тя отпустивши, даде ти на свое взыти господствование, ему же господствуеши ныне. Удивляюжеся, почто еси сего забыв, егда мне, восстающу на подручного врага моего, и тебя ту выжду, подносяща оружие на мя, чесого не убоюся, видя тя в мале корысти приемша оттуда, ибо такового и Бог ненавидит, ниже тебе в преложении твоем имать ублажити. Обаче, аще хощеши дружбы моея, се припосылаю ти ону, желая оной непорушимой быти, или инако явно есть неблагодарствие твое, Крымский Хане, егда живот и господствование татарское обладаеши пособием Польского Короля, а без вины от тебя вражду имеем, привязавшуся ко врагу подручному нашему, а прежде дружеством Королевским блажен был еси и преславен, ему же козаки всегда были неприязненны; а еже днесь мняться послугою и друзи тебе быти, но абие ненависть и оружие на вас, способников своих, обратят, вскоре возмужаете в силу, яко бо волчие дети, возрастше питавшую их козу снедят последи; тожде страждет и врач, уврачевавый болезнь неблагодарному. Добро есть с Королем, иже управляет подданных, им же мощно без пособия иного и прибежища быти, без наказания же невозможно; добро есть конец брани смотрети, аще праведно восстание ея; а чия первее правда есть, яко праведен судия тому буди помогаяй.
     
     
     
     
Отступление короля к Зборову
     
     Король по отправлении той грамоты к хану во всю ночь устроевал свое войско и при рассвете сделал жестокое сражение с козаками под обозом польским, сам же отступая к Зборову, где также козаки с татарами нападали на обоз их усильно.
     
     
     
     
На королевскую грамоту следует 
     
     
ответ ханский
     По получении ж грамоты королевской велел оную хая вслух при всех своих начальниках и мурзах прочесть и на оное ответствовать нижеследующим образом: /171/
     
     Ислам-Гирей Хан, Королю Польскому, Яну Казимиру, здравия!
     Аще твое Королевское Величество щастливе живеши, я с моей стороны Вашему Королевскому Маестату здравия и счастия и всему Королевству Польскому на долгая лета зычу. Известно ти буди, что писанием дружество нам возвещавши, приях от Вашего Маестату; зело же удивляюся, яко Ваше Величество, отнележе прият скипетр, доселе мне писанием не изволили возвестити, памятствуя убо, яко несть от человек никто же, да не будет кому благопотребен; что же либо есть, буди; обаче дружбы не отметаю, ни беседы отщетиваю.
     
     При сем случае и Хмельницкий, как об оном и ему знать дано, послал к королю свою отписку, объявляя тем ему давнюю верность и военные заслуги польской короне и извещая при том, что за великие обиды и всей Украйне наглую тяжесть, единственно от зависти людской причиненную, неволею защищаючи свою неповинность, до меча взяться принужден нашелся.
     На сие, по условию, в урочный день выехал ханский визирь и генерал Осолинский на назначенное место, где по приветствию друг друга начал говорить Осолинский: «Какой бы ради вины союз древней дружбы между обойма народы, польским и татарским, расторгнулся ныне? Для чего соседская обязанность опровержена войною, и чего ради козакам прибежище у вас дано? Чего для татары сделались оберегатели врагам, а злодеи друзьям? Какое зло поляки вам сделали, что терпят ныне от вас беды?»
     
     
     
     
При том словесное изъяснение с ханской стороны
     
     На оное отвечал визирь: «Союз дружества нарушен с Польшею того ради, что должная дань от оной хану удержана. Когда ж оная дана будет разойдемся все в домы целы».
     
     
     
     
На то оправдание от поляков
     
     Осолинский на сие вопреки говорил: «Поляки дань умеют брать, а не давать. О сем инако говорить следует, то есть просить из милости, что королю нашему, как милостивому, за обычай дарствовати. Ты ж напрасно скрепился однаково друзей и врагов признавать». И так по разговорах сих и других условившись, на другой день визирь дал статьи полякам нижеследующего содержания.
     
     
     
     
Татарские статьи полякам
     
     Оттоле Хану с Королем мир и дружество неподвижимо будет. Король Польский дара сто тысяч до Каменца прислати должен. Нахождения и вражды на Польскую державу воспящати будет и нахождения более не попустит. Войско татарское в то ж время от обло-/172/жения польского обозу из-под Збаража выступит и воевати не будет. Войско татарское и турецкое с Ханом абие от границ польских без обиды пойдет. Король Польский должен Войску Запорожскому вину отпустити и Припяти в милость, Войско же Запорожское должно в своей службе быти по сем верно и клятвою утвердити.
     При сем случае и Хмельницкий, написав статьи свои, отослал к королю, а каковым содержанием, тому здесь список прилагается:
     Войско Запорожское да будет свободно и вновь Королевским привилегием утверждено. Войска Запорожского четыредесять тысяч быти и написоватися чрез старшины козацкие должно, и до присуду замку Киевского да будет. Старшина козацкая по местах и поветах Королевских да- живет, яко шляхта, свободно же, и кому либо от простых без препятствия всякого от шляхты перейти и жити в тех же Королевских градех, иным же вольно и в подданстве жити. Хлеб войсковый и станции в местех козацких войску польскому и значитися да не будет. Свободою церкве Восточной, клир и добра духовны мают быти упривилигированны явне. Митрополит Киевский по Примасе место в Сенате да имет, и униаты на ня не мают наступовати. Начальства повету Киевского, Брацлавского, Черниговского, яко то воеводства, каштелянства, староства и иные, обывателям тех земель Русии даватися должны, а не полякам. Староство Чигиринское як ся в себе мает, должно быти при Гетмане Запорожском.
     
     
     
     
Об установлении мира между Хмельницким и поляками
     
     Поляки, слушая статьи, присланные от Хмельницкого, хотя для них и неугодны были, но не могли опровергнуть оные по крайней их тогда необходимой нужде, а паче желающие мира, находящиеся в Збараже и под Зборовым. И так, при заключении и подтверждении оном, обнародовано публичным объявлением, с трубным и литавренным звуком и пушечною пальбою, 1649 году августа 16 дня.
     
     
     
     
О бытии Хмельницкого у короля и о говорении речи его
     
     По сем король и хан между собою дарами обослались, а Хмельницкий сам по приглашению к королю пошел, испрося наперед для уверения своего в аманаты, или в залог, польского магната одного, по чему и дан великий канцлер Любомирский, коего оставил в лагере своем, и, пришед пред короля, почтил его своим нижайшим поклонением и говорил:
     
     Не сим подобием тако собранным воинством Ваш Маестат Королевский имел приветствовати. Что либо прилучися вяще случаем /173/ злобным, нежели виною моею, за что да будет прощено! Исповедаю несть милости достоин; обаче свойственно есть, яко же самому Богу, тако и наместным Его, милостивым противу смиренного быти. Той бо сердца сокрушенна не презирает.
     
     
     
     
Ответ с польской стороны к Хмельницкому
     
     На то отвечал литовский подканцлер:
     Что либо ныне видим, и есть явне, кто тому виновен, невозможно познати, но не считати требе то; токмо яко Король найяснейший ран раздражати не хощет, где своею милостию, аки врачебством, исцеление видим; яко же солнце благих и злых освещает, тако над лучшим Монархом, егда граждан сохраняет, кротких и сопротивных прощает; прощает же сим образом, егда преизлишное дело, достойное казни, твердою по сем верою за отчество воздает кто работою.
     
     
     
     
Объявление мира в войсках и городах
     
     И так сим ответом Хмельницкий был прощен, следовательно, и статьи его были приняты и подтверждены, хотя полякам и не угодно то было. Но чтоб Козаков не раздражить и паки к войне не привесть, должно было снизойти, и по сему, оное замирение коль скоро в Збараже объявлено всем осажденным и осаждающим было, произвели в знак радости своей с обоих сторон пушечную пальбу и растворили в городе ворота, а в обозах базары для свободной всем продажи. Граждане тотчас бросились в козацкий и татарский обозы, покупали себе хлеб и всякий харч, в чем крайнюю нужду и недостаток имели. Козаки их тем снабдили, а татары, вместо продажи чего, самих их множество побили. Король же, за неимением тогда для хана обещанных ста тысяч в готовности денег, дал ему, доколе заплачено будет, в заклад Потоцкого с Динофом, старостою сокальским, коих взяли татары и пошли восвояси. Так равно и Хмельницкий, отступая со всем войском своим, пошел до Куземова, воспевши козаки песнь:
     
     Победу над ляхами нося Украйне,
     Которых голов без числа под Збаражьем ныне
     Зличить хыба той, кому там сдарилося быти,
     Где и наибольший пан мусел головою наложити,
     Що ж слуги и войско грошовое
     Тямить имуть и все ляхи веселье Зборовое.
     
     
     
     
О роптании поляк об оном мире
     
     О сем мире пишет аббат Кое, что «дворяне роптали на сей заключенный при Зборове мир и то, что Казимир, не отрынувши прежнего своего намерения, чтоб привести Козаков кротостию в послушание, заключил с ними такие договоры, которые они могли употребить /174/во зло, и оставил их вооруженных, коих было 20 000 в воеводстве Киевском, которое обещался он жаловать токмо вельможам греческого, а не иного какого исповедания. А как должно всегда определить нечто и для удовлетворения королевского величества, то положено было на мере, чтоб Хмельницкий, став на колени, просил у короля прощения, на которое уничижение и согласился он для пользы своего отечества. Все сие мудро учреждено было, но польское дворянство, не принимающее во уважение истинной своей пользы, говорило, что король предает республику, и помышляло о разрушении оного мира.
     Козаки, усмотрев, что сообщество вельмож преодолевает десницу короля, и что заключенный мир колеблется, приняли паки купно с татарами, оружие противу их» и так далее, что и воспоследовало, как ниже явствуется.
     
     
     
     
Действие посланных от Хмельницкого в Полесье
     
     А между тем посланный с самого начала года сего Хмельницким в Полесье полковник Гладкой с козаками там многие города, селы, деревни и домы шляхетские разорил и разграбил и достигал нашествием до Кобрина, Вишницы. Бобрики и Бресту Литовскую взял, где, напавши уже на него, поляки брань жестокую сделали с ним, в которой с их стороны убиты Тышкевич и иные многие, и с тем их прогнал. Но потом в Пинску напали на него поляки нечаянно и побили Гладкого со всеми козаками его. При наступлении ж весны некий Голота, полководец, вступил в Литву с козаками ж и победил Воловича с литовским войском, но после сего и сам от Гонсеневского и Фалендского побежден и живота лишен. Так же и Подобайло с козаками ж и с ним Кречевский с киевским полком, пришедши туда, сражения многие с поляками имели, точию от Радзивила и литовцами под Заганьем и Хвойниками поражены и убиты.
     
     
     
     
О сочинении на короля пасквиля от поляк о мире
     
     При возвращении королевском от Зборова в Варшаву бывшие шляхты там на сейме тотчас сочинили на короля пасквили, понося оными о Зборовском замирении и о учиненных статьях с Хмельницким, с тем, что король уже побратался с ханом, прилагая: «Коль се добро, и коль красно братья вкупе!» Другие писали о дне оном, в который статьи сочинены, козакам, а не полякам по вкусу, и на то приложили: «Сей день, его же сотвори Господь, возрадуемся и возвеселимся в он!» В третьих стихи выдали: /175/
     Премени король стаи, но не фортуну,
     Принес убийство нам не едино оттуду.
     Весть отчизна сил твоих днесь блаженство,
     Сеймами плод буее королевство!
     
     
     
     
Король пасквили сносит, а поляки Киевского митрополита, в противность мирных договоров, к заседанию в сенате не допускают, а паче их епископы. По совету вельможи Киселя митрополит возвращается в Киев
     
     Король, хотя и слышал о пасквилях и о поношении себе в оных, но сносить терпеливо принужден был, потому что довольно ведал во многом непостоянство их и неповиновение иногда и самому королю и несогласность междуусобную. Ибо сколько в Польше есть шляхетства, столько рассуждениев и согласия. Всякий своим словом и хотением хочет пред другим своим братом, да и пред лучшим, первенство одержать, а в противном случае и полезный или иногда и нужный совет, по буйству своему, опровергнуть. Иногда ж и всем обществом установленный, и их голосами и подписками уже утвержденный совет после нарушают и переменяют или от оного совсем отрицаются, так, как и со статьями, учиненными при замирении с Хмельницким под Зборовым, которые тогда все общим советом приговорили и утвердили с королем, а после присудили инако, чтоб митрополит Киевский во время собрания их в сенате не имел заседание по примасе первое, как то и самым делом после учинили. Когда прибыл тогдашний Киевский митрополит Сильвестр Косов, в силу установленного мирного договору того, до Варшавы, тотчас роптание восстало, и условились твердо не дать митрополиту в сенате места, так как русаку и той веры, а паче всех роптали из сего епископы польские на короля своего и считали себе за обиду, что будет с ними и российский архиепископ местничаться. На что иные, хотя и объясняли им, что всякий совет политический в сенате не от духовных токмо, но и от мирских бывает, то чтоб мешало и митрополиту в советах о правлениях светских быть, а чрез сие могло б наипаче любовь и мир у козаков с поляками утвердиться, да и статьи Зборовские ненарушими пребыли б, точию епископы польские в том были непреклонны и, озлясь, вышли все из собрания. О сем узнал Кисель, родом от древних господ русских, известил преосвященному митрополиту и присоветовал ему скорее возвратиться в Киев, дабы поляки, по легкомыслию своему, не сделали какой обиды. Почему Сильвестр блаженный, не мешкав, возвратился восвояси и оставил им только войну и бедствие на немалое время. /176/
     
     
     
     
Возвращение Хмельницкого в Украйну
     
     Когда ж Хмельницкий с великим богатством, полученным из Польши в добычь, возвращался от Зборова обратно в Украйну, с не малою радостию встречал его там весь народ русский, принося ему яко избавителю своему и всей Украйны от ига польского великие похвалы с благодарностию.
     
     
     
     
Об отпущении хана в Крым
     
     Хана ж крымского с султанами, мурзами и чиновниками его, одаривши довольно, отпустил восвояси с благодарением за их вспомоществование.
     
     
     
     
Хмельницкий остается с опережением
     
     Сам же на следующий год остался в Украйне с обережением и имел того для три полка выборных Козаков и 3000 татар всегда при себе ради охранения своего.
     
     
     
     
О присылке в Украйну воевод для подтверждения мирных статей и чтоб польской шляхте по-прежнему быть, и что чрез то воспоследовало
     
     По установленному мирному договору присланы были в Украйну из Польши по-прежнему в свои места старосты с чиновниками. На место ж бывшего в Киеве Януша Тышкевича воеводою — православного закона благороднейшего вельможу Адама Киселя, который завсегда находился к русским и с самим Хмельницким благосклонным и доброжелателем, и с ним Брозовский. Сим всем велено было Зборовские статьи подтвердить, и чтоб все те места имели поляки во владении, по-прежнему могли засесть и принять в свое правление. Но Хмельницким уже те самые места прежде розданы были своим начальникам, а Козаков коль скоро начали переписывать, коим состоять только в сорокатысячном числе, а не более, оставшим же от того числа всем быть неслужащим и в работе у панов своих по-прежнему, то от сего произошел чрез пронесшийся слух во всех местах от козаков великий ропот и мятеж, и послали от себя к Хмельницкому, объявляя: «Так ли ты вздумал, гетман запорожский, чтоб нас по-прежнему отдать ляхам в холопство и на мучение? Не. должен ли ты нас заступать, как верных своих слуг и одноземцев, по обещанию своему? Или ты не знаешь, что ляхи миром сим хотят тебя и нас всех только уловить и злее прежнего под тяжесть правления своего при-/177/весть? Ежели ж тебе угодно под польским игом быть, так извещаем, что мы иного гетмана себе изберем и такого, который нас конечно лучше тебя обстоивать будет». А более всех забогские и поднестровские об оном роптали и волновались, коим был в том наставник и возмутитель их начальник Нечай. Услышавши сие, устрашился Хмельницкий и побоялся, чтоб не лишили его оной чести гетманской, оставил ту переписку козацкую, а дал на волю всем: кто хочет быть оным, да будет.
     
     
     
     
Для удобрения малороссийских жителей король жалует городам привилегии
     
     Во время самого начала царствования своего король Ян Казимир V, удобряя мещан и посполитых людей, живущих в Малой России, оказывал им всем свое благоволение, чем намерен был приласкать их тем более к своей державе своими благодеяниями. А в доказательство таковой его милости дал он между прочим, по прошению, города Нежина жителям, кои били челом его величеству о пожаловании им на место утраченных чрез разорение города в прошедшую войну жалованных от покойных королей, отца и брата его, привилегиев, чтоб наградить их из высокомонаршей милости своей таковыми ж, на что от него охотно, в рассуждении, что оный город принадлежал Черниговскому княжеству, точно такая привилегия вновь дана, каковая последняя жалована была от брата его Владислава IV, короля польского, в 1639 году сентября 10 дня в силу данных тому городу от покойного отца их, короля Сигизмунда III. Пожаловал, как видно, в сие самое мирное время с Хмельницким за собственноручным подписанием от имени своего в следующем содержании:
     
     
     
     
Королевская привилегия, данная городу Нежину
     
     Ян Казимир, з Божей ласки Король Польский, Великий Князь Литовский, Руский, Пруский, Мазовецкий, Жмудский, Лифляндский, Смоленский, Черниговский, а и Шведский, и Готский, Вандальский дедичний Король *.
     
     
    * Сия подлинная привилегия и доныне сохраняется в магистрате города Нежина. 
     
     
     Ознаймуем нынешним привилегием нашим всем вообще и каждому зособно, кому бы о том ведати належить албо будет належати на часы потомные, продуковане суть перед нами два паргаменовыи привилегии, рукою найяснейшего святой памяти Короля, Его Милости Жигмунта Третьяга, отца нашего, подписанные, данные в Варшаве дня 26 месяца марта, року Господнего тысяча шестьсот двадцать пятого выданные, с которых первый право Майдебурское 85, другый ограничение места Нежина, в собе замыкають, тут же конфирмацию /178/ тих обох привилегиев генеральную, с подписом найяснейшего святой памяти Владислава Четвертого, брата нашего, данную в Варшаве дня 9 месяца мая, року тысяча шестьсот тридцать третьего, все печатью Коронною стверженые целые, ни в чем не нарушенные, который таки тенор, яки и путь, един по другим слово в слово выраженный есть: Жигмунт Третий, с Божей ласки Король Польский, Великий Князь. Литовский, Руский, Пруский, Мазоветский, Жмудский, Лифляндский, а Шведский, Готский, Вандальский дедичный Король, ознаймуем сим листом нашим на вечные и потомные часы, иж за особливою ласкою и опатрностю Божиею, под счастливым панованьем нашим, впредь за отвагою нас самых под Смоленск, а потим за экспедициею найяснейшего Королевича, Его Мосце Владислава, сына нашего, под столицу Московскую, яко иншие земли, места и во части панства нашего, которые были за предков наших дедичных, неприятель москвитин, пакты вечные несправедливе зламавши, фортелне розни часы одорвал и посел; а нам и городище наше Нежин, в Княжестве Черниговском лежащее, теперь ново оселое, счасливе з рук неприятельских есть рекуперовано и до панства нашего привернено. Мы, упатраючи же тое городище пограничное новоселов Нежин, будучи на месцу оборонном в валах, не только самые импеты неприятельские здержати, але и границам панства нашего Коронным заслоною бути может, зычим того зо всех мер, иж бы яко найлепше крепило и умножалось, и до оздоби приходило, а за тим потужнейше против неприятелей и наглым не безпечностям оставило. Аже бысмы до сего людей, звлаще купцов и ремесленников всяких, приохотили, право Майдебурское прикладом инших мест наших, упривилигованных тим всем, которые теперь в месте нашем Нежине, албо наперед места мешкають, любо потим мешкати будуть, надаем, привлащаем и теперешним привилегием нашим на вечность утвержаем и всех мещан нежинских, купцов, ремесников, всяких шинкаров, перекупцев, и всякой меской кондиции людей так взглядом особ самых, яко и взглядом домов, огородов и грунтов, которые месту нашему Нежину пред ревизора нашего, уроженного Геронема Цехановича, Подсудка Смоленского, заведеные и поданые суть, также взглядом товаров, шинков и ремесл всяких от всяких прав и судов и юрисдикции иных, яко же копеек названных, внимуем, вылучаем и отдаляем, а самому только праву Майдебурскому и юрисдикции уряду меского нежинского поддаем и вцеляем, так, иж от того часу все мещане нежинские, купцы, ремесники, шинкари, перекупни и яке колвек забавы меские люде не мают и не будут повины жадной иншой юрисдикции, окроме войта маестрату меского нежинского подлегати и отповедати, а надто купцы приезжие, ремесники, перекупни и иные меской забавы люде, которые бы, з иных мест наших до места нашего Нежина приехавши, збиток албо выступок який пополнили, албо в чем против всякой слушности и праву выкрочили, тому ж урядови мескому нежинскому взглядом товаров и ремесл своих подлегать и о прибытью своем до /179/ места гостинным, которые на тое збудованые будуть, складати повинны будуть. А если бы шляхтич который, албо человек служилый и козак запорожский дому от огорода, албо и грунту меского нежинского якого колвек набил, албо ся гендлем, шинком и ремеслом яким колвек в месте нашем Нежине бавил, теды каждый таковый тому же праву Майдебурскому и урядови мескому нежинскому подлегати и отповедати, и тежары меские поносити будет. Аже бы справедливость святая отволоки не мела, тут же для лепших порядков меских подаем и назначаем войтом нежинским доживотным уроженного Щасного Вешля, хоружего и капитана Новгородка Северского и нежинского, и потим завше Мы сами, сукцесорове наши, Короли Польские и Великие Князи Литовские, войтов нежинских, католиков Святого набожества Римского (албо Русского), стосуючись до права Майдебурского, от нас им наданного, подавати маем, а инших урядников меских, бурмистров, раицов, лавников, теперь на початку войт с посполитым, а потом завше войт из урядом меским и поспольством, в повечерие нового лета Католицкого Римского, змежи себе людей добрых, цнотливых и права Магдебурского, вместных Католицкого Римского и Руского набожества, ведлуг звычаю права Магдебурского, собирати млеть, чего теперь на початку дозор и зпоряжене ревизорови нашему, который от нас там зъедет, злецаем. А когда те урядники меские обраны будуть и присягу звычайную, яко и войт, выполняють, теды зараз все справы меские, ведлуг бегу права Магдебурского, стосуючись звычаем инших мест наших Коронных, судить и отправовать, винных карать, и справедливость стачечную и неотволочную, так мещанам нежинским, яко общим, чинити повинны будуть. А войта и урядников меских нежинских, если бы хто крывду себе от их претендовал, Королевич, Его Мосце Владислав, сын наш, паки там тие Северние провинци в администрации своей мети будеть; а за аппеляциею от суду Королевича, Его Мосци, администраторского, также за позвы и мандатов Канцелярии нашей Коронной винисеными, мы сами и сукцесорови наши, Короли Польские и Великие Княжата Литовские, судити маем. А декрета меские нежинские и все справы языком польским писанные быть мають; а если бы в суде котором войтовском, бурмистревском албо лавничим сторона которая колвек декретом разумелася быти укривжона, теды каждому укривжоному от яких колвек декретов аппеляции таким способом, яко место наше Чернигов заживаеть, позволяем. Еднак от таких справ, которые бы пятьдесят золотых не переходили, от суда войтовского, бурмистровского и лавничого аппеляции ити не мають. А до печатованя справ меских нежинских уряду бурмистровского и лавничего за герб меский назначаем Святого Юрия на коню с копием, в збруях убранного. А жебы то место наше Нежин тим прудше росло и запомогатися могло, яко им торгов и гендлев всяких пристойных позволяем, так и то воруем, иж вольно будеть каждому мещанинови нежинскому вечными часы, меды и пива варити, солоды робити, горелку курить /180/ и всякие таковые трунки, домовые и привозные, также вина мальмазии, галеканты и прочее горцем справедливым, албо квартою львовскою, шинковать без жадной перешкоды вечными часы. А взглядом таковой вечистой в шинках вольности повинен будеть каждый мещанин нежинский, также и козак, который шинковать будеть, в кождый рок о Святом Мартыни, в осень, заплатить капщизни по золотых полтреть от каждого напою, особливе, который сам на продажу робити або шинковать будеть; а той капщизне всей якого колвек стану, которые бы горелки робити або напой який колвек в месте нашем Нежине шинковать хотели, подлегать мають и взглядом наданя теразнейшего права и вольности починати мають платити и выплачивати завше тую капщизну от року прошлого 1626. На то повинны будутъ все мещане нежинские, за таким позволением шинков, корчем, всякие солоды и збожа свой у млинах молоти наших на реке Остре под самим местом Нежином и платити за мливо ведлуг устава ревизорского. Если бы теж когда млины наши от места, на ближшия з яких колвек причин, мелися будовати, албо гребля направы потребовала, теды все мещане нежинские челядь свою, яко на гвалт, посылати мають, абы гребля у двох толко млинов каких на реке Остре, места найблизших, ведлуг потребы засыповать и соломы навозить; а дерево, хворост, камене, волость до млинов возити и млинов поправлять будуть. А если бы которые мещане нежинские роли и грунтов потребовали, теды них, ведлуг устава ревизорского, повистью слободи им наданной, платити будуть побором. Теж, которые бы Речь Посполитая ухвалила, подлегать, ища от товаров звычайное, повинны платити будуть. Аже бы урядники меские нежинские охотней в рядах своих працевали и добро посполитое меское обмисляли, надаем и фундуем вечными часы на войтовство нежинское волок двадцать, на бурмистров волок дванадцать, на писаров меских волок четыре, от всяких повинностей ухвал Речи Посполитой вольных; а волоки тые помянутые не при особах, але при урядах вечными часы зоставати мають, особливо на фолварок ратушный до скрынки меской надаем и фундуем вечными часы волок тридцать от всяких повинностей, кроме ухвал Речи Посполитой, вольных. Надто до тоей же скрынки меской на посполитые меские оздобы, торговое слушне и звычайне, от всяких речей привозных, которые бы на продажу привезено, так же от коней, была, возов рыб, селедцев и прочее, тож от збож продажных и ваговое от ваг всяких товаров, которые порадне и справедливе быть мають, до скрынки меской вечными часы надаем дом гостинный, един в месте для купцов, из иных мест наших приезжаючих, а другий на предместью для купцов московских; так же лазне посполитые, ятки резничие, урядови мескому нежинскому збудовать и на месце способном поставить, из того всего доходы слушны, так же от купцов взглядом купечества, от резников, пекаров и всяких ремесленников нежинских, взглядом ремесла, покилько грошей на рок, ведлуг пропорции пожитку их, до скрынки меской брать позволяем; так же /181/ и млин овдеевский на реце Остре, полмиле от места Нежина, на них и мостовое, которое они сами, мещане нежинские, в грунте нежинском по злым переездам мостили и робили, ведлуг устава ревизорского браты мають, что мы до той скрипки меской ратушной вечными часы прилучаем, и от скрынки меской и акцесорове наши тех помянутых доходов, месту наданных, отлучати и отдаляти не мають. То еднак варуем, абы тые доходы не на приватны чьи пожитки, але на муницию около места, на пороки, до стрельбы и на иные меские посполитые порадки и оздобы через шафаров меских за ведом уряду меского отбираные и выдаваные были, и жебы личба з них що рок перед войтом и перед поспольством о Новом Лету чинена была, а меновати то на уряд мески нежински взглядом меж доходов, от нас наданных, вкладаем, абы на оздобу мескую ратуш на месце способном яко найскорее збудовали и дзигарь справили, а потом завше, ведлуг потребы, направовали и трубача уставили кого, дая трубача на ратушу о полдне и в ноче, щоб годины держали и всякие иные порадки и потребы меские обмышляли, и воле чему цехи всякие урядови мескому нежинскому становити и закладать и на подтверждение до нас отсылать позволяем. А иж то место на Украйне будучое обороны и варунку уставичного потребует, то на них вечными часы вкладаем, абы валов перекопу и острогу так коло замку, яко и около места, завше поправовали и варовали, чего уряд замковый посполу с урядом меским огледати будуть, и над тие повинности и податки, вышей описанные, жадных, иных мещане нежинские полнити, подвод старостам, албо преложенным нежинским, давать сторожи, жадной, окром толко сами по воле своей — сколько места оправовать, листов носить, на влови ходити и работать, жодных подлегати не будуть; повинны вечними часы послушество еднак взглядом обороны замку и места тамошнего нежинского только преложенным замковым отдавати, риштунки до обороны имети готовые и на кажду чверть року перед урядом меским и замковым пописыватися повинны будуть, яко ж для тим варовнейшей и грунтовнейшей обороны замку и места тамошнего нежинского уряд войтовский, як мы теперь дали, так и в потомные часы от нас и сукцесоров наших, даваный маеть быть мещаниновы преложоному тамошнему нежинскому, а не кому иншему. Подводы теж под посланцы наши за власными тылко листами нашими, ведлуг звычая инших мест наших Коронных, повисть еднак вольности им позволенной, давати мають. А жебы место тим знатнейшее выживление мело, вольно будеть каждому мещанину нежинскому на реце Остре и инших речках в ограничению их, през ревизора нашего им указанных, рыбы ловити. Если бы теж купец з иншего места товар який до Нежина привез, маеть его огулом, а не локтем и не квар тою продавать. То теж особливе в тим привилегии нашем за речь слушную и потребную выразити казалисмо, абы в том нежинском месте нашем, яко и во всем Княжестве Черниговском, духовенство /182/ все набожества Святого Римского в диоцезие и послушенстве Бискупа Смоленского, а духовенство руское в диоцезии и послушестве Архиепископа Смоленского, от нас и сукцесоров наших, легитиме поданых, быти мають; а уряд тамошний нежинский так в закони, яко и мески инех, инших, мимо властинных пастиров их, выше описанных, в справы духовные вдаватися и до судов своих светских потягати их не мають. Що все на вечность утверждаючи сей привилегией, рукою нашею подписались, до которой и печать нашу Коронную завесити росказалисмо. Писан в Варшаве дня 26 месяца марта, року Господнего 1625, панованья нашего Польского тридцать осьмого, а Шведского — тридцать второго. Жигмунд король. Андрей Шулский, писарь гнезненскии — Жигмунт Третий, з ласки Божей Король Польский, Великий Князь Литовский, Руский, Пруский, Жмудский, Мазовецкий, Лифлянский, а Шведский, Готский, Вандальский дедичный Король. Ознаймуем, иж покладали пред нами мещане места нашего Нежина, в Князстве Черниговском лежачего, лист ревизора нашего в замках, от Москвы рекуперованных, уроженного Геронема Цехановича, Подсудка Смоленского, которым помянутый ревизор наш, за особливым злеценем нашим, грунты, месту подлеглы, часть на выгоны, часть на роли меские вымовивших, еднак с тих грунтов на вас и потомки наши повинности, местам нашим тамошним звычайны, в певных границах до помянутого места нашего прилучил и границе грунтов месту Нежину заведенных и поданых достаточне описал, в чим абы то место было безпечнейше, и всякое господарство на них грунтах охотней проводило, супликовали нам о тоем, абысмо тое ограниченье грунтов меских нежинских через помянутого ревизора нашего, за росказаньем нашим учиненное, привилегиями нашими ствердили, як же и лист ревизорский, на тое ограниченье данный, перед нами покладали, который так ся в себе маеть: Героним Цеханович, Подсудок Смоленский в замках и вольностях, от Москвы рекуперованных, ревизор Его Королевской Мосци, ознаймуе, иж то упатруючи, же то место Нежин, от многих лет опустошалое, значне за ласкою Божиею ростеть, и що раз людей до его пребуваеть, абыся барзей умножало и крепилось и напротив неприятелей потежнейше доставало, а за тим и Речи Посполитой пожиточнейше было, придалем и распространил владзою моею ревизорскою, от Королевства Их Мосце себе даною, грунтов тому месту Нежинови, частью на выгоны, которых место людное, якое уже есть Нежин, пространных потребует, частью на роли, фолверки и сеножати меские, с которых мещане нежинские повсюду вольности собе данной повинны будут платити, ведлуг звычаю иных мест Его Королевской Мосци, Нежину найближей прилеглых. Граница тих грунтов меских нежинских почитается от двох Девиц-речок, где ся те речки Девицы разделились и граничать Носовку с Нежином, отколь граница нежинская идеть, едною Девицею к противой речки найближша, которая ся с Кропивною сходить, и там же обидве в Остер впадают, рекою Остром на доль по бо-/183/лото плоское, болотом плоским в гору, с одной стороны того болота к дорозе Черниговской, межи Нежином и болотом плоским, к Чернигову идучи та дорога до реки Смолянки, Смолянка — до Сацевой Рудки, аж до грунту Колчевского и мимо Беду Якова суходолом до Березовой речки, от Рибуя о границу Зейволожем городищем, от Рибуя в реку в Устр мимо Печилесы, с Печилесы в Химовку речку. Тая Химовка идеть аж под Татарскую Могилу просто мимо Ржавец, о границу с Дарогинским грунтом, через речку Крапивную мимо Ржавец и мимо Обсировку речку до тих же двох Девиц, отколь граница зачала. Которого ограниченья абы место Нежин спокойне, без всякой перешкоды уживало, даю им тот лист мой ревизорский с подписом руки моей и з моею печетью. Дан в Нежине дня 26 мая року 1624. Героним Цеханович, Подсудок Смоленский, ревизор Его Королевской Мосци, рукою своею. Мы теды зычачи того, абы тое место наше Нежин зо всех мер помножалося и крепило, а за тим и Речи Посполитой оздобу и неприятельству пострах чинило, и грунты помянутые, тому месту нашему чрез ревизора, от нас высланного, заведенные и поданные и тим листом ревизорским описанные, до места нашего Нежина с повинностью, еднак местом нашем, Нежину прилеглым, звычайную, на вечность прилучаем и ограничены тых грунтов ревизорское вышеописанное утвержаем; а на то для лепшего упевненя и варунку помянутого места нашего Нежину далисмо тот привилегий наш, рукою нашею подписаный, до которого и печать нашу Коронную завесити росказалисмо. Писан в Варшаве дня 23 месяца марта року Господнего 1625, панованья нашего Польского — 38, а Шведского — 32. Жигмунд Король. Андрей Шолдерский, писарь гнезнский. — Владислав Четвертый, з ласки Божей Король Польский, Великий Князь Литовский, Руский, Пруский, Мазоветский, Жмудский, Лифлянский, а Шведский, Готский, Вандальский дедичный Король, обраный Великий Царь Московский. Ознаемуемо тим листом нашим всем вообще и каждому зособно, кому то ведати належить, иж показанные суть перед нами привилегии два паргаминовые, рукою найяснейшего святой памяти Короля Его Мосци Жигмунда Третьего, пана отца нашего, подписаные, с притиснением печати Коронной данные, в Варшаве дня 26 марта року 1625 виданные, несказительные, ни в чем не нарушенные, першый, которым святой памяти Король, Его Мосци пан отец наш, месту Нежинови, в Княжстве Черниговском лежачему, через частые инкурсии неприятельские и переходы войска козацкого и Запорожского спустошенному, для того, жебы тим лутче и потужней садовитися могло, право Магдебурское, ведлуг которого все маются судити, и иные вольности, то есть всяких товаров вольное купованье и продаванье, гендлов, провожень напоев розмаитых, меновите горелок паленье и оных шинкованье, не поношаючи перешкоды от тамошних державцев больш, и пожитки певные, месту тому служащие, роле, грунты, поля и волоки, на бурмистра, писаря мескаго, также и ратушу места того Нежина, чрез святой /184/ памяти Короля Его Мосци, пана отца нашего, назначенные суть; другый зась ограниченье места того ж, Нежина, и грунтов, до его належащих, через уроженного Геронема Цехановича, Подсудка земского Смоленского, ревизора до тоей справы назначенного, которое ограничение святой памяти Король, Его Мосць Жигмунт Третий, пан отец наш, от звыше менованного Подсудка Смоленского ревидованное и месту тому назначенное, подтвердил. Мы теды, Владислав Король, маючи взгляд и баченье на просьбу обывателей места нашего Нежина, звышеменованные привилеги два данные, яко сии выше описано, во всех пунктах, клявзулах, артикулах и кондициях тим листом нашим так, яко в себе ширей описанные суть, подтверждаем от слова до слова, иле право посполитое кажеть и допускаеть звычай, умочняем, хотячи, абы во всяком тое подтверждение наше зуполную моц и власть свою на веки мело. На щося, для лепшей веры, рукою власною подписуем и печать Коронную притиснути росказалисмо. Дан в Варшаве дня 9 месяца мая року Божего 1633, панованья нашего Польского и Шведского першого року. Владислав Король. Иван Бедерман. — Мы теды, Иван Камель, з Божей ласки Король польский и проч., маючи взгляд и баченье на просьбу обывателев места Нежина, звышмянованные привилегиев два, першый право Магдебурское и иншие вольности и пожитки певные, месту тому служащие, другый ограничении места того ж Нежина и грунтов, до него належащих, в себе заверяючые, данные, яково выше описано, во всех пунктах, клявзулах, артикулах и кондициях, тим привилегием нашим, так, яко в себе ширей описаны суть от слова до слова, иле право посполитое кажеть и допущаеть звычай, умочнаям, хотячи, абы во всем тое подтверждение наше за полную моц и власть свою на веки мело. На що ся для лепшей веры рукою нашею подписуем и печать Коронную притиснути росказалисмо. Дано в Варшаве дня 10 месяца сентября року Господнего 1639, панованья Королевств наших, Польского — одиннадцатого, а Шведского — дванадцатого року.
     
     На оной привилегии подписано:
     
     Ян Казимир Король.
     Еварист Ян Белжецкий, писарь и дворянин покоевый Королевской Мосци за уряду канцелярского, ясне велебного Его Милости Ксенгза Миколая, на прозвавы Празмовского, а номината Бискупа Луцкого, абата Сецаховского, пробоща Краковского, наивысшего канцеляра Коронного, реестровано и индуктовано до акт Метрика Руской, Канцелярии Великой Коронной.
     Стефан Ганкевич, Короля, Его Мосци, секретарь.
     
     Печать на красном воску висящая при той привилегии, писанной на пергаменте.
     
     Примеч. В оном 1650 году при гибельном состоянии для Польши была еще и саранча немалая, которая причинила и в самой Украйне великие убытки; оная поела все травы и хлеб посеянный. Чрез сие в наступившую зиму, случившуюся тогда жестокою, прокормить было скота почти невозможно. При том, зазимовавши, оная в Украйне от выпущенного семени ее на весну еще больше родилася, и сделана была тем во всем не мала дороговизна, от чего терпели люди великую нужду./185/


http://izbornyk.org.ua/dynasty/dyn58.htm

Розділ п’ятий. КНЯЗІВСЬКІ РОДИНИ НЕВСТАНОВЛЕНОГО І ОРДИНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ.
     
     
     
5.1. КНЯЗІ НЕВСТАНОВЛЕНОГО ПОХОДЖЕННЯ 
     
     Походження цілого ряду князівських родин через брак джерел встановити неможливо. Звичайно, що справжні князівські родини могли бути тільки нащадками Рюриковичів, Гедиміновичів або інших литовських князівських родин і, як виняток, нащадками половецьких ханів.
     Князі БУЙНИЦЬКІ мали невеликий уділ з центром у Буйничі на південь від Могильова. Перший з цих князів Юрій Толочко згаданий у 1399 р. в сумнівному привілею Вітовта віленському канонікові (256, 1.1, N 36). Про конфіскацію частини його майна згадує Ягайло у привілеї віденській катедрі з 25.05.1391 р. (256, 1.1, N 20). Я.Тенговський пропонує вважати цього князя Юрієм Войдатовичем, внуком Кейстута (2077, s. 116). Така версія виглядає досить правдоподібною. Юрій Толочко мав двох синів: Федора і незнаного з імені. В останього був син Лев, дружину якого звали Феодосією. У них був син Олексій Львович († 1506 р.), останній з князів Буйницьких, та три дочки: Марія, одружена з Кіндратом Івашковичем; незнана з імені, одружена з Олександром Солтановичем; Ганна, видана за князя Івана Крошенського (2112,8.12-13).
     Князі ГАЛИЧИНСЬКІ Іван і Григорій згадані у 1528 р. в пописі війська, до якого мали виставити двох вершників (1700, с.99,333). Чиєю гілкою була ця родина волинських князів встановити неможливо. Виписки А.Кальнофойського з Молодшої редакції Києво-Печерського пом'яника дозволяють припускати існування князя Герасима Галичанського, сина Івана або Григорія.
     Князі ГОЛОВНІ-ОСТРОЖЕЦЬКІ, судячи з їх знаку на печатці, який нагадував різновид тризуба, походили від Рюриковичів. Мали невеликий уділ у Луцькому повіті на Волині з центром у Острожці, який могли отримати від Свидригайла Ольгердовича, як багато його прихильників, які втратили свої князівства в інших землях. За пописом війська 1528 р. виставляли 16 вершників. Походили від Дмитра Головні (перша третина XV ст.). Його син Іван та внуки Гліб і Михайло згадані у 1446 р. Петро Михайлович († 1538 р.) був троцьким городничим. Його дві сестри Катерина і Білухна згадані у 1518 р. Федір Петрович († 1569 р.) був справцею Брацлавського і Вінницького староств. Він був одружений з кн. Г.С.Одинцевич. Юрій Петрович (•† до 1545 р.) був одружений з кн. А.В.Сангушко. їх сестра Софія згадана у 1566 р. Родина вигасла у 1585 р. зі смертю Андрія Федоровича, у якого було дві сестри : Ганна (видана за А.Потія) та Марина (видана за Ф.Богуша-Тушевицького). Обі померли після 1586 р. Судячи з їх невеликої службової активності, князі Головні-Острожецькі до кінця зберігали статус удільних князів (2112, s. 131 -134). Версія про їх походження від Гедиміновичів позбавлена будь-яких доказів (1700, с.56, 95, 99, 100, 278-279).
     Князі КАПУСТИ за непевними свідченнями були переяславського походження (2112, s. 157), тобто нащадками князя Олега, який загинув у битві на р.Ірпені у 1324 р. їх володіння були розкидані у Київському Поліссі, під Оршею і на Брянщині. Князь Іван Капуста жив у першій половині XV ст. Мав двох синів: Федора (згаданого у 1475 р.) та Тимофія († 1515 р.), який був черкаським і канівським намісником (1507-1511 рр.). Дружину Тимофія звали Анна. Єдиний син Федора Івановича — князь Петро Федорович Капуста Горчак помер після 1539 р. без нащадків. Князь Андрій Тимофійович Капуста († 1571 р.) був державцею овруцьким (1546-1551,1553-1571 рр.) та брацлавським каштеляном (1566-1571 рр.). Був одружений двічі. Перша дружина незнана з імені та походження. Другою була Анна Шимківна (* 28.02.1503 † 19.07.1577), яку поховали у Києво-Печерському монастирі. Княжна Катерина Тимофіївка також двічі виходила заміж: за Семена Кміта-Подолянина та Миколу Гулевича. Андрій Тимофійович мав четверо дітей із смертю яких рід КАПУСТ вигас: сини Пилип та Іван померли дітьми, Марина († до 1574 р.), а Олександра († бл. 1603 р.) була видана за князя Олександра Олександровича Вишневецького (1982; 2112, s.157-159; 1700, с.86, 96, 98, 101, 109,120, 331).
     Князі КОЖАНОВИЧІ-ВЕЛИЦЬКІ мали незначні володіння на Волині, які могли отримати свого часу від Свидригайла Ольгердовича. За пописом війська 1528 р. виставляли трьох вершників. Князь Григорій Кожанович жив у першій половині XV ст. Мав сина Івана († після 1545 р.). У Івана було двоє синів: Василь († до 1544 р.), який був двічі одружений: з Уляною Дашківною Єло-Малинською та кн Фрузиною Збаразькою, та Федір († після 1536 р.). Василь Іванович мав сина Мартина († після 1583 р.), здається одруженого з дочкою Гаврила Бокія, та дочку Анастасію († після 1571 р.), одружену з
     Миськом Шпаковським. Князь Дмитро Велицький († до 1572 р.), здається, був сином Федора Івановича. Чиїм сином був князь Андрій Велицький, який згадується у 1611-1613 рр. — Мартина Васильовича чи Дмитра Федоровича — залишається загадкою (1700. с.96, 99, 103, 331).
     Князі КОЗЕКИ у кінці XV ст. мали володіння на р.Росі, що могло вказувати, на думку Н.Яковенко, на їх ординське походження (1700, с.86). Однак Чингізиди завжди підкреслювали своє походження і трималися дещо окремо. Козеки, на нашу думку, скоріше нащадки Ольговичів або Смоленських Мономаховичів, які могли вціліти на Київщині. Могли Козеки бути і нащадками хрещених половецьких князів, наприклад, Юрія Кончаковича. Таблиця князів Козек складена на базі праць А.Бонєцкого (1765, s.151-152), Ю.Вольфа (2112, s. 181-183) та Н.Яковенко (1700, с.332). Відлік поколінь умовно ведеться від князя Федора Козеки, згаданого у документі Свидригайла Ольгердовича з 1445 р.
     
     
     
     
     
     
     Таблиця 51
     Князі КОЗЕКИ
     
     
     І
     
     1. ФЕДІР КОЗЕКА († після 1445) 
     
     
     II
     
     2. АНДРІЙ ФЕДОРОВИЧ КОЗЕЧИЧ († до 1492) ...................................................................... 1 
     
     3. ЛЕВ ФЕДОРОВИЧ КОЗЕЧИЧ († до 1492) ...................................................................... 1 
     
     4. ІВАН ФЕДОРОВИЧ КОЗЕЧИЧ († до 1488) ...................................................................... 1 
     Згадується з 1466 р.
     
     5. ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ КОЗЕЧИЧ († пісдя 1493) ...................................................................... 1 
     Згадується з 1466 р.
     
     6. МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ КОЗЕКА († до 1512) ...................................................................... 1 
     
     
     I II
     
     7. ОЛЕХНО [ОЛЕКСАНДР] ІВАНОВИЧ КОЗЕКА († після 1533) ...................................................................... 4 
     
     8. ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ КОЗЕКА ЗАМЛИЦЬКИЙ († до 1545) ...................................................................... 5 
     ~ Марія
     
     9. АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ КОЗЕКА ЗАМЛИЦЬКИЙ (після 1550) ...................................................................... б 
     ~ Анастасія Кірдеївна
     
     10. ЯНУШ МИХАЙЛОВИЧ КОЗЕКА († до 1541) ...................................................................... 6 
     
     11. АННА МИХАЙЛІВНА КОЗЕКА († після 1541) ...................................................................... 6 
     ~ Тихно Козинський
     
     12. СОФІЯ МИХАЙЛІВНА КОЗЕКА († після 1541) ...................................................................... 6 
     
     13. МАРІЯ МИХАЙЛІВНА КОЗЕКА († після 1541) ...................................................................... 6 
     
     
     IV
     
     14. КАТЕРИНА ІВАНІВНА КОЗЕКА († після 1547) ...................................................................... 8 
     
     15. NN ІВАНІВНА КОЗЕКА ...................................................................... 8
     
     16. ДМИТРО АНДРІЙОВИЧ ЗАМЛИЦЬКИЙ († 1583) ...................................................................... 9 
     ~ Катерина Фальчевська
     
     17. NN АНДРІЇВНА КОЗЕКА († після 1569) ...................................................................... 9
     ~ Василь Микулинський
     
     18. NN АНДРІЇВНА КОЗЕКА ...................................................................... 9 
     ~ кн. Федір Андрійович Полубенський
     
     19. NN АНДРІЇВНА КОЗЕКА ...................................................................... 9
     ~ кн. Микола Андрійович Збаразький
     
     
     V
     
     20. АНДРІЙ ДМИТРОВИЧ КОЗЕКА († бл.1628) ...................................................................... 16 
     ~ кн. Барбара Олександрівна Порицька
     
     21. ЯНУШ ДМИТРОВИЧ КОЗЕКА († після 1606) ...................................................................... 16 
     
     22. ЮРІЙ ДМИТРОВИЧ КОЗЕКА († після 1632) ...................................................................... 16 
     
     23. СТЕФАН ДМИТРОВИЧ КОЗЕКА († після 1591) ...................................................................... 16 
     
     24. МАРІЯ ДМИТРІВНА КОЗЕЧАНКА († після 1591) ...................................................................... 16 
     
     25. АННА ДМИТРІВНА КОЗЕЧАНКА (після 1601) ...................................................................... 16 
     ~ Шимон Миколайович Харленський
     
     26. АГАФІЯ ДМИТРІВНА КОЗЕЧАНКА († після 1594) ...................................................................... 16 
     
     27. ЯДВІГА ДМИТРІВНА КОЗЕЧАНКА († після 1600) ...................................................................... 16 
     ~ Максим Креховецький
     
     
     VI
     
     28. ВАЦЛАВ АНДРІЙОВИЧ КОЗЕКА († після 1632) ...................................................................... 20
     
     29 ПЕТРО АНДРІЙОВИЧ КОЗЕКА († після 1631) ...................................................................... 20 < князі КОЗЕКИ
     
     31. ХРИСТИНА АНДРІЇВНА КОЗЕЧАНКА († після 1631) ...................................................................... 20
     ~ Ян Свідерський
     
     32. ТОМАШ КОЗЕКА з Русинова († після 1649) ...................................................................... 22 ?< князі КОЗЕКИ
     Волинський підстолій (з 1632 р.), володимирський підкоморій (з 1649 р.).
     
     33. КРИШТОФ КОЗЕКА († після 1653) ...................................................................... 22? < князі КОЗЕКИ
     
     34. ШИМОН КОЗЕКА († після 1632) ...................................................................... 22 ? < князі КОЗЕКИ
     
     Серед волинських князів зустрічаються князі ЛИЗИНОСИ, які теж потрапили на Волинь невідомо звідки за часів Свидригайла Ольгердовича. Князь Лизинос згадується у середині XV ст. Його син Гліб помер до 1493 р. Дочка Гліба Лизиносовича — Василиса Глібівна Лизиносівна згадана у 1493р. як дружина кн. Івана Васильовича Корецького (1700, с.333).
     Під 1465 р. згадується князь Ілляш САТИЇВСЬКИЙ володіння якого були на Волині (1700, с.85, 96, 333, 379).
     Князі СЕНСЬКІ мали володіння на Київщині та Брацлавщині, але це скоріше були надання по службі ніж рештки родових володінь. Чиїми вони були гілками сказати неможливо. Григорій Сенський жив на початку XVI ст. У нього були син Іван († після 1528 р.), одружений з Фенною, дочкою Сенка Полозовича, та дочка († до 1531 р.), яка була видана за Гурка Олехновича. У Івана Григоровича було двоє синів: Григорій († бл.1561 р.), одружений з Мариною Іванівною Кмітою-Стретович та Дмитро († бл. 1545 р.), і дочка Богдана († до 1561 р.), яка була видана за Василя Михайловича Корсака. Князі Сенські Григорій та Дмитро Івановичі нащадків не мали (1700, с.ЗЗЗ).
     Володіння князів СМАГІВ були на Черкащині, що дало можливість припускати їх ординське походження. Нам здається, що не можна виключати як ординське так і половецьке походження князів Смаг. Юрій Смага жив у другій половині XV ст. Його незнана з імені дочка згадується у 1509 р. (1700, с.85-86, 96, 98, 101, 157, 333).
     Незнане походження і князів ЧЕРТЕНСЬКИХ, які володіли невеликим уділом на Смоленщині. Могло то бути і відгалуження Смоленських Мономаховичів іякесь відгалуження Гедиміновичів. Андрій Чертенський з двома синами та його брат Іван з'являються у джерелах кінця XV ст. У документі з 1516 р. Андрій та Семен Івановичі виступають як свідки. Потім князі Чертенські емігрували у Московську державу, де їх представники займали місця при дворі у 1661 -1691 рр. Родина князів ЧЕРТЕНСЬКИХ вигасла у XVIII ст. (2112, s.34-35).


http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur70401.htm

IV. Перші козацькі війни
     
КОСИНСЬКИЙ І ВІЙНИ ТА РОЗРУХИ 1592-3 Р.: ЗАЧІПКА КОСИНСЬКОГО З ОСТРОЗЬКИМ, ПОГЛЯДИ СУЧАСНИКІВ І ПІЗНЇЙША ТРАДИЦІЯ, ДЇЙСНІ ПРИЧИНИ КОНФЛЇКТУ, НАПАД НА БІЛОЦЕРКІВЩИНУ, КОМІСІЯ 1592 Р. І ПЕРЕГОВОРИ ПІД ТРИПІЛЛЄМ, РОЗРУХИ ПЕРЕЯСЛАВСЬКІ І БРАСЛАВСЬКО-ВОЛИНСЬКІ, МОБІЛЇЗАЦІЯ ВОЛИНСЬКОЇ ШЛЯХТИ, ПОХІД НА КОСИНСЬКОГО І БИТВА ПІД ПЯТКОЮ, КАПІТУЛЯЦІЯ КОСИНСЬКОГО, НОВІ ПРИГОТОВАННЯ КОСИНСЬКОГО, ОПОВІДАННЯ ВИШНЕВЕЦЬКОГО ПРО ЙОГО ПЛЯНИ.
     
     
     Ряд конфлїктів козачини з пограничною адмінїстрацією й маґнатством, закінчених грізним фіналом — війною 1596 р., піднятою вже самим центральним правительством на повне знищеннє козацтва, розпочав ся зачіпкою козацького ватажка Криштофа Косинського з кн. Острозькими. Сама по собі була се зачіпка анальоґічна з тими, які оповідають нам з тих часів судові книги досить часто 1), тільки що сим разом в гру входили такі „кити” українського маґнатства, як київський воєвода і його син, краківський каштелян, і щоб доїхати їм, треба було добре напружити ся. Се Косинський дїйсно зробив — через те й зачіпка ся прибрала більші розміри, і за неї почали ся чіпляти ся все нові й нові епізоди, розятрюючи все більше відносини козачини до пограничного маґнатства й адмінїстрації, яку репрезентували сї маґнати. 
     На сучасників історія з Косинським в першій хвилї не зробила особливого вражіння: її вважали дрібною зачіпкою кн. Острозьких з козацьким ватажком, без більшого і принціпіальнїйшого значіння, і шефи польського війська — коронний гетьман Замойский і польний Жолкевский винуватили старого князя, що він замість аби скінчити справу по доброму, розвів з того таку велику війну 2). Роздували її участники сеї війни, але в дальших кругах не надавали їй значіння, і тільки по далеко грізнїйших рухах 1594-6 рр. стали дивити ся на епізод Косинського як на прелюдію тих рухів 3). А ще пізнїйше, коли затратила ся справжня перспектива сих подїй — в українських кругах XVII в. епізод став представляти ся вступним актом великої національної боротьби українського народу під традиційним прапором благочестивої віри. У Грабянки вже читаємо оповіданнє, що коли українські епископи ухвалили піддати ся папі, і „благочестивіи синове” вирікли ся тих „наємниковъ, а не истинныхъ пастырей”, — „разжег ся ревностію благочестія Косинскій на Ляховъ зъ войскомъ запорожскимъ прійде и много замковъ повоєва и Ляховъ поби, но въ року 1594 подъ Пяткою отъ Ляховъ пораженъ былъ” 4). А невичерпаний в фантазіях автор „Історії Русів”, не вдоволений з такої прози, пояснив, що Косинський, „яко намЂстникъ королевскій и министръ правленія”, протестував против владичих ухвал, але його тодї умисно звабили на берестейський собор, засудили як „апостата” на смерть, „и замуровавши въ одномъ кляшторЂ въ столпъ каменный, уморили голодомъ”, — „и такъ гетманъ Косинскій за ревность свою къ благочестію и спокойствію народному, учинился первою жертвою уніи”. Козаки пішли його ратувати; Поляки їх стріли під Пяткою, але козаки їх погромили, та прийшовши вже не застали живим Косинського 5). 
     Така була ся історія, широко розповсюджена по підручниках і популярних книжках, що й минї, малому хлопцеви, колись жалем і гнївом стискала серце. Але тепер ми знаємо вже зовсїм добре, що „повстаннє Косинського” було в початках своїх нїчим, як зачіпкою козацького ватажка, може навіть і не Українця анї православного зроду, з тодїшнїм столпом православія і українства, Конст. Острозьким, і викликана була ся зачіпка хапчивістю білоцерківських урядників його кн. Януша Острозького 6). 
     Особа самого Косинського, Криштофа на імя, знана нам дуже мало. Сучасник каже, що він був з Підляша родом 7); був він правдоподібно шляхтичем 8). Народність і релїґія його не звісні; з того факту, що підписав ся він на своїй капітуляції по польськи 9), розумієть ся, не можна нїчого витягнути: і кілька панів звісних з своєї української народности теж підписались тут по польськи. В 1586 р. бачимо Косинського в козацькім війську: в листї Богдана Микошинського з мая 1586 р. він згадує про вісти, принесені сторожами з над Тавани „від Криштофа”; приймаєть ся звичайно, що се Косинський, і се мабуть так. В кождім разї він в тім часї мусїв займати вже визначне становище в козацькім війську, бо в 1590 р. разом з иньшими визначними козацькими ватажками „шляхетського стану” 10) дістав від короля наданнє. Косинському дано велику, але пусту маєтність Рокитну над р. Рокитною на Поросю, і зза неї й пішла біда. І на Рокитну і на ґрунти Володарецькі, надані разом з тим иньшій „особі козацькій”, заявив претенсії Януш Острозький як староста білоцерківський, чи властиво його урядники. Обидві маєтности лежали в сусїдстві білоцерківської королївщини, і Острозький опротестував сї надання, очевидно — доводячи, що сї маєтности належать до білоцерківської королївщини, та виправи собі на сї ґрунти королївські привилеї 11). Історія, як бачимо, досить нагадує пізнїйшу історію з Хмельницьким. Розгнїваний Косинський постановив навчити українського маґната. Здаєть ся, вже в серпнї збирав ся він в похід. Маємо цїкавий лист його (по польськи), писаний з місць сусїднїх з маєтностями Острозьких до реєстрових козаків кудись на Поділє: 
     „Наші ласкаві панове товариші! Нашу товариську прихильність поручаємо ласцї вашій!. Дошла до нас вість, що и староста (мб. Язловецкий) з тими грошима до нас не спішить ся. Тому ви не чекаючи нїчого, пускайте ся зараз до нас. Скажіть слузї п. Претвича від імени війська, що вже його більше чекати не будемо: мусимо самі промишляти. Скажіть і уряднику в Шаравцї, аби свого пана (Претвича) повідомив, що військо тих грошей не хоче чекати. Мабуть заведуть нас з тим у зиму, як і торік: мали дати нам на св. Яна, а тепер уже й осїнь надходить. Писано з Пикова, місяця авґуста. Ваш жичливий товариш Криштов Косинський і все рицарство” 12). 
     Може бути гроші, що вдало ся Претвичу нарештї роздобути для козаків з початком вересня 13), відтягнули трохи козацьку завірюху. Але з кінцем року Косинський з військом козацьким рушив таки — робити рахунок з кн. Острозькими. В останнїх днях грудня він напав на Білу церкву, пограбив і позабирав майно кн. Острозького і його заступника — підстарости кн. Курцевича-Булиги; між иньшим повиймав документи на забранї маєтности, і шкоди великі починив 14). Так оповідає скарга кн. Ян. Острозького „на Криштофа Косиньского, который на сесь часъ гетманомъ козацкимъ се учинилъ, также и на все войско козаковъ Низовыхъ”; вона підсуває поясненнє, що Косинський вчинив се „снать зъ направы чиєє” — себто що наслав його якийсь пан, що мав рахунки з Острозьким. Цїкаво що про грабованнє міщан й иньших людей тут нема згадки — Косинський зводить рахунок чисто тільки з самим кн. Острозьким і підстаростою — властивим мабуть інїціатором цїлої історії. Але може князївська скарга всього не вичисляє. Иньший документ згадує про козацький напад на Білу церкву і Богуслав — також державу кн. Януша Острозького, і каже, що козаки здобувши сї замки оружно, не тільки пограбили підстаросту, але й позабирали всю гармату, амунїцію і запаси, і людей пограбили „як якийсь неприятель” 15) 
     Разом із тим дїяли ся також наїзди на иньші околицї. Між иньшим козаки напали на замок в Трипілю й тут засїли з арматою, зібраною з ріжних місць 16). 
     Король ще на перші вісти про сї козацькі погроми, на початку 1592 р. визначив комісарів на Україну для розслїдження своєвільств і покарання провинників 17). Були тими комісарами іменовані Як. Претвич, староста черкаський Олександр Вишневецький, староста браславський Якуб Струсь, староста барський Станислав Ґульский і войський браславський Ян Ґульський — переважно самі українські старости, що мали дїло з козачиною. Вони стягнувши які мали сили, разом з офіціальним старшиною козацтва Язловецким рушили на Україну оружною рукою 18). Був се перший комісарській похід — слїдча комісія, яка виступала на чолї війська, щоб стрільним і холодним арґументом в потребі потвердити свою правосильність — спосіб так часто потім уживаний в „зносинах” річи посполитої з своїми своєвільиими підданими. 
     Козаки засїли в Трипілю, укріпили його й приготовили ся до оборони, не слухаючи позвів до слїдства, присиланих їм від комісарів, що отаборили ся в Хвастові. Маємо досить інтересний лист до них від їх номінального зверхника Миколая Язловецкого, висланий з хвастівського табору, дня 10 марта. 
     „Панам Молодцям Запорозьким, що в Триполю під той час. Панове Молодцї! Хоч ви невважаючи на моє писаннє вже показали себе непослушними і королеви пану моєму і минї самому, забувши свою присягу і обовязки супроти свого прирожденного пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника королеви і річи посполитій, і думаю, що за одного лотра всї не схочете терпіти. Тому посилаю до вас ще сей лист, наказуючи вам іменем короля, аби ви того лотра видали, а самі волї королївській не противили ся, бо тут ви породили ся і трудно б було вам обійтись без Польщі, котрої вам би вже не знати. Инакше замість того що я з вами мав служити королеви й кров поганську розливати, — коли ви зараз не увязните того лотра і не вишлете послів до мене, то я за помічю божою з людьми королївськими буду мстити ся над вами” 19). 
     Козаки очевидно не злякали ся сих погроз, і готовили ся до оружної розправи з комісарським військом, і Язловецкий з комісарами, приступивши під Трипілє і побачивши таку рішучу поставу, не рішив ся „мстити ся за помічю Божою”. Комісари постановили на козаків заочне рішеннє, осудивши їх як бунтівників і ворогів держави 20). Але стидаючи ся вертати ся з отсим кусником паперу з свого походу, поновили переговори, і кінець кінцем заявили охоту вдоволити ся тим, що козаки формально пообіцяють бути послушними на будуще й приймуть нового старшого на місце Косинського — не видаючи його правительству. На тім і стало, і з тим комісари вернули ся 21). Але спокою через те не стало більше. 
     Факти з козацьких розрухів сього року (1592) ми взагалї знаємо в видї відірваних епізодів, які переважно не можемо анї хронольоґічно анї праґматично повязати одні з одними. Кн. Конст. Острозький на осїннїм соймі того року, остерігаючи сеймові стани про лихий стан замку київського і білоцерківського, згадував, що козаки низові кілька разів на місто і замок київський нападали, позабирали силоміць гармати котрі лїпші, порох і всю стрільбу, й досї їх не вернули” 22). В Переяславі, де вже перед тим вийшли якісь суперечки між козаками і міщанами (козаки занесли скаргу на міщан, і король висилав в сїй справі комісію до Василькова, яка мовляв під террором від козаків потвердила їх претенсії, а потім признала се неважним) 23) — тепер прийшло до крівавих розрухів. Козаки, як оповідає один документ, здобули Переяслав силоміць, вбили місцевого підстаросту і багато шляхти, забрали всю армату й амунїцію й спалили замок і місто 24). І знову тут можна підозрівати певну звязь з ворожнечою Косинського на Острозьких, бо Переяслав був державою старого князя, так як і замок київський. Ішли якісь розрухи на Поділю, може в звязку з тодїшнїми подїями в Волощинї, де Поляки під той час висаджували на господарство свого претендента 25). Але Косинський при тім далї не давав спокою волостям Острозьких, і маємо звістку що старий князь за помічю сусїднїх старост пробував відборонити ся від нього оружно, але козаки побили се військо 26). 
     На зиму сї розрухи з Київщини й Браславщини перекинули ся на Волинь. Вони звернені далї головно против Острозьких; але влїтало й иньшим панам, що помогали Острозькому. Рух козацький з спорадичних грабовань маєтностей немилих панів, коли вірити шляхетським проклямаціям, все більше переходив на справжню козацьку кампанїю против української шляхти, яку козаки змушували до згоди і послушности своїм домаганням. В перших днях 1593 р. волинська шляхта, зібрана в Луцьку на рочках судових, ухваляє відложити судові справи й зайняти ся обезпеченнєм спокою супроти того, що люде своєвільні „которыє се называютъ быти козаками низовыми”, вийшовши в воєводства Київське й Волинське, „обычаємъ неприятелскимъ замки и места такъ єго корол. милости яко и шляхетскиє поседаютъ и людей забияютъ и мордують, палятъ и пустошатъ и до присегъ на послушенство своє примушаютъ, подбиваючи ихъ на послушенство своє” 27). Шляхта володимирська пише, що від свого старости кн. Острозького і від ріжних панів з воєводств Київського і Браславського, так само від шляхти луцької вона дістає відомости про велику небезпечність від козаків: вони „обычаємъ неприятельскимъ не мало замковъ, местъ и селъ украинныхъ повоєвавши, зголдовавши маєтность брати нашей — шляхтичевъ оныхъ краєвъ и никоторыхъ самыхъ особъ въ неволю до везеня побравшы, теперъ зъ немалымъ войскомъ зъ арматою способомъ неприятельскимъ южъ до воєводства Волинского притягнули, умысливши далей панства короля єго милости пустошити и плондровати” 28). Не без того певно, що ті, кому найбільше сей рух грозив — і в першій лїнїї кн. Острозькі, умисно старали ся представити його як найбільше грізним і загальним, клясовим. Але безперечно, що бувши в своїй основі актом пімсти над Острозькими, рух сей що далї прибирав таки ширші й загальнїйші розміри. 
     Волинська шляхта рішила просити опіки й помочи у короля й гетьмана коронного, а сама почала мобілїзувати ся під проводом кн. Острозького 29). Король від себе також видав листи до шляхти інтересованих воєводств — Київського, Волинського і Браславського, наказуючи їй іти загальним походом і для того збирати ся до Константинова, під провід кн. Острозького 30). Більше в правительственних кругах не вважали потрібним робити для справи, яку вважали приватною справою Острозьких — як уважали її і в суспільности, і як вона справдї була. В правительственних же кругах старий князь не був persona grata, a з шефом польских воєнних сил Замойским він таки зовсїм був посварений в останнїх часах, і той з свого боку підчеркував, що козацькі розрухи — се приватна справа Острозького і пішла з його вини. Тим поясняєть ся дуже здержливе і пасивне становище правительственних і воєнних кругів польських супроти сих розрухів. На осїннїм соймі 1592 р, як довідуємо ся тепер, був проєкт дуже гострих репресій на козаків: конфіскувати маєтности надані війську і поодиноким особам козацьким, уневажнити всї права і привилеї, оголосити участників розрухів за бунтівників і ворогів держави, ловити їх скрізь, де покажуть ся, сполученими силами старост і шляхт і арештувати. Се було те, що кілька років пізнїйше було ухвалено — по кампанії 1596 р., але тепер очевидно такі гострі репресії (що мали форму потвердження засуду даного комісарами під Трипілєм) на соймі не пройшли 32). І зимою 1592/3 р., коли козаки господарили на Волини, гетьман Замойский спокійно сидїв дома, і під той час коли король видавав своє оповіщеннє до української шляхти, щоб ішла помагати Конст. Острозькому, він поручав свому помічнику, гетьману польному Жолкєвскому писати до Острозького, щоб не доводив до війни, закінчив справу по доброму. Очевидно, обидва гетьмани складали провину сеї „клотнї” на Острозького і не вважали потрібним мішати коронне військо в сю домашню справу українського маґната 33); вони вважали своїм обовязком слїдити за Татарами 34). 
     Острозькому приходило ся своїми засобами, за помічю шляхти й старостами, що стояли в близших відносинах до нього, ратувати свої маєтности. Вони дїйсно енерґічно забрали ся до сього. Старий князь громадив наоколо себе шляхту в (Старо) Константинові; Януш спішно зібрав в Галичинї яке можна було військо з тутешнїх країв і Угорщини. До помочи зявились також торішні комісари: Якуб Претвич, кн. Олександр Вишневецький, Ян Ґульский. Косинський мав свою резіденцію в містечку Острополю, в маєтностях кн. Острозького. Коли почали громадити ся війська Острозьких, він вийшов відти далї на схід і окопав ся під м. Пяткою, недалеко від Чуднова, в тихже Острозьких маєтностях, на сильнїйшій і безпечнїйшій позиції. В перших битвах, які мав він з кн. Константином, перед приходом полків Януша, Косинському досить щастило. Але в рішучій битві, що задумав задати Косинський Острозьким, аби не дати себе облягти, він програв зовсїм. Можливо, що тут завинила стратеґічна помилка: Бєльский оповідає, що Косинський хотїв мати опорну позицію далї в степу, аби його не відтяли відти, й вислав частину війська туди, щоб заложили йому табор. Се досить відповідає козацький тактицї, яку знаємо з пізнїйших битв, і могло ослабити і сили і розложеннє головного козацького війська. В сїй битві, яку Косинський дав Острозьким на латинське вшестє (2 лютого н. ст., 23 сїчня ст. ст.), йому з початку теж щастило, і ряди противників почали подавати ся, але тут ударив дуже сильно на козацьке військо Януш Острозький з своєю кіннотою і розірвав його ряди. Козаки почали тїкати до міста (Пятки); військо Острозьких гонило за ними. Сучасники оповідають, що вбито йому масу людей (один каже більше як дві, иньший — що до трох тисяч, що вбитих виглядало в двоє більше як в великій битві під Бичиною), забрано 26 гармат, иньшу стрільбу, майже всї хоругви. Се очевидно перебільшені оповідання, особливо коли додають, що в війську Острозького не згинуло й десяти людей 35). Але битва в кождім разї була програна сильно, і військо козацьке стратило дух і не мало відваги далї боронити ся. Як оповідав служебник Вишневецького, козаки звернули ся до його пана, просячи бути посередником і привести до згоди. Переговори стали на тім, що й торїк під Трипілєм. Козаки обіцяли, що скинуть Косинського з гетьманства і на будуще не будуть зачіпати маєтностей Острозьких і иньших учасників походу, і на тім Острозькі годили ся пустити їх свобідно на Низ. В такім дусї списано було 10/II н. ст. акт, захований для нас в повнім текстї, я наведу його в скороченню: 
     „Я Крыштофъ Косинскій на тотъ часъ гетманъ, а мы сотники, атаманья, все рыцерство войска запорозского вызнаваємо тымъ листомъ нашимъ, ижесмы великиє добродейства и ласки ясновельможного пана Костантина княжати Острозского, которыя є. м. намъ -всему войску и кождому зъ насъ зъ особна по всЂ часы вЂку своєго зъ милостивоє ласки своєи панскои показовать и веле доброго для насъ чинити рачилъ, а мы запомневши того всего немало смы прикростей и шкодъ є. м. самому и деткамъ є. м., слугамъ и подданымъ поделали и завинили, ласки ихъ милости собе нарушили. Которыє то всЂ выступки наши за унижеными а пилными прозбами и за причиною веле людей зацныхъ ихъ милости то все зъ милостивоє ласки своєи, яко панове християнскиє, не прагнучи пролитя крови нашеи, намъ отпустити рачили. Для чего мы тыє вси кондыцыє намъ отъ ихъ милости княжатъ поданые и тут въ томъ листе нашомъ менованыє выполнимы, и присегою своєю утвержаємъ: Ижъ отъ тыхъ часовъ пана Косинского за атамана не меть, и овшемъ на Украине заразомъ з насъ иншого на тоє местце надалей за недель чотыри наставить; а потомъ въ послушенстве королю є. м., не чинечи жадного розмерья зъ суседми посторонними панствъ є. кор. милости, на звыклыхъ местцехъ за пороги быть; лежъ жадныхъ ани приставствъ, шкодъ ани кривдъ жадныхъ въ державахъ кнежатъ ихъ милости и въ маєтностяхъ приятелъ ихъ: є. м. кнежати Александра Вишневецкого старосты черкаского и иныхъ на тотъ часъ при ихъ милости будучихъ и тежъ въ маєтностяхъ и державахъ слугъ ихъ не мевать и не чинить; збеги, здрайцы кнежатъ и. м. слугъ ихъ до насъ збеглыхъ выдавать и тыхъ у себе не переховывать; стрелбу гдеколвекъ взятую на замкахъ, местахъ яко и державахъ ихъ окромъ Триполскихъ вернуть; также и хорогве, кони, быдла и речи рухомыє, теперь въ маєтностяхъ кнежатъ ихъ милости побраныє, вернуть маємо; также челядь обоє плъти, которая єсть при насъ, отъ себе отправить; и вечне у кнежатъ ихъ м. въ стародавной милости мешкать и николи противъ ихъ м. зъ жаднымъ человекомъ не приставать и овшемъ ихъ м. служить''. (Наступає формула присяги). Лист підписав Косинський і Іван Кречкович „писарь войсковый именемъ всего войска”, Претвич. Вишневецький, Ґульский і двох волинських панів — Боговитин і Гулевич 36). Крім сього листу Косинський мусїв іще особисто „ударити чолом” перед кн. Острозьким — „три рази упав до ніг самого пана воєводи, також і синїв його” 37). І по тій церемонїї був пущений з військом на волю. 
     
     
     
     
     
     
     
Примітки
     
      1) Пор. вище с. 171. 
      2) Listy ???kiewskiego c. 22-3, як низше. 
      3) Nie trzeba sobie by?o lekce tych rzeczy wa?y?, bo pospolicie z takich ma?ych poczatk?w wielkie sie rzeczy stawai?, завважає Бєльский про історію з Косинським по Наливайкових рухах (с. 1689). 
      4) Грабянка с. 24, пор Краткое описаніе (при Самовидцї) с. 215. 
      5) Исторія Руссовъ с. 34. 
      6) Лїтературу див. в прим. 5 
      7) Бєльский с. 1689, теж в реляції Пясочиньского — у Кулїша Ист. возсоед, II с. 176; Костомаров замість Подляшья написав „ПолЂсья” і се пішло потім далї. 
      8) Не перевіреною лишаєть ся звістка давнїйших біоґрафів Косинського, буцім він служив у К. Острозького, але погнївавшись пішов на Низ. Се оповіданнє, здаєть ся, виникло з здогаду, звідки пішла ворожнеча у Косинського на Острозького: але ми тепер знаємо лїпше, звідки. 
     9 Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 19. 
      10) Таку умову ставляла соймова конституція — Vol. legum II с. 318; з сього можна думати, що й Косинський був шляхтичем. 
      11) Так, я думаю, належить розуміти сю історію. Рулїковский, автор просторих статей про сї маєтности в S?ownik-y Geograficzn-ім (sub voce Rokitno, Wo?odarka), толкував се инакше: що Косинський дістав свою пустиню з обовязком залюднити її, але не будучи спроможен, відпродав її. З скарги на Косинського 9/I. 1592 бачимо, що він спеціально інтересував ся деякими документами і забрав грамоти Ян. Острозького на стар. Білоцерківське і Богуслав, на Розволоже і на Рокитну (Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 12); значить, Ян. Острозький вже випросив був собі на них привилеї, і я думаю, що з початку були то потвердження на сї ґрунти як на королївщину. Але на Рокитну дістав привилей Вишневецький, і Ян. Острозький потім, купивши його претензії, став приватним власником Рокитни (див. лист Януша з 1599 р. в додатках до Исторіи возсоед. II с. 447: dwie wsi, ktory by? i. m. pan hetman (Замойский) ziedna? u k. i. m. Kosinskiemu, od Kosinskiego kupi? (sic! — знаємо ті купна, хиба дав якесь відчіпне, діставши привилей) niebosczyk xi?ze Wiszniewiecki, ia za? uchodz?c w s?siedstwie tak bliskiem niezgody iakiey, dla swego pokoiu musia?em kupic te wsi wiecznosi? u хсіа Wiszniewieckiego, пор. ?r?d?a dz. XX c. 16). Права на Володарку купив у Загоровського і Трембіцкого кн. Збаразький, і вона за ним зістала ся; але цїкаво, що білоцерківські урядники далї претендовали на Володарецькі ґрунти (ibid. c. 392, пор. Рулїковского l. c.). Думаю, що се кидає світло на властивий початок спору Острозького з Косинським — що він піднїс претензії на сї ґрунти як білоцерківські. 
      12) Listy ???kiewskiego c. 22. Новійші дослїдники (Николайчик, Доманицький) датували сей лист 1592 роком, але се не можливо — тодї реєстрова козачина була збунтована, й які ще переговори про платню могла вести! 
      13) Докум. львів краєв. архиву. 
      14) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 12. 
      15) Жерела VIII ч. 48. 
      16) Жерела VIII ч. 43 і 48. Значіннє сього нападу на Трипілє не зовсїм ясне. Рулїковский думав, що се козаки розширяли свої Терехтемирівські володїння (S?ownik geogr. sub voce Trypol); може бути одначе, що й тут був якийсь звязок з аферою Острозького, бо на Трипілє претендували воєводи київські (ibid.). 
      17) Архивъ Ю. З. Р. III. 1 ч. 13. 
      18) Жерела VIII ч. 48. 
      19) Listy St. ???kiewskiego c. 21-2. 
      20) Жерела VIII ч. 48. 
      21) Ibid. ч. 43. Як виходить з сього, Косинський цїлий сей час був „на волости”, сидїв у Трипілю з козаками. Отже помиляють ся дослїдники, думаючи, що по нападї на Білу Церкву Косинський пішов на Низ і про ньго не чути було більше як півроку. 
      22) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 14. 
      23) Матеріали до іст. козацьких рухів ч. 1. 
      24) Жерела VIII ч. 48, пор. Сборникъ лЂтоп. Ю. и З. Рос. с. 77. 
      25) Бєльский с. 1080-1, пор. Гайденштайна с 302 = польського перекладу II. с 367. 
      26) Бєльский с. 1681. 
      27) Архивъ III. І. ч. 15 і 16. 
      28) Ibid. ч. 18. 
      29) Ibid. ч. 50. 
      30) Архивъ III. І ч. 17. 
      31) „Былъ послухъ, же козаки воєводу києвского воюютъ,” опо-відає про сю фазу рухів оден з учасників — Архивъ Ю. З. Р. III І с. 60. 
      32) Проєкт конституції виданий недавно в Жерелах т. VIII ч. 48. Не знати, чи була прийнята постанова иньша — про скасованнє уряду козацького старшого (що займав Язловецкий) та підданнє козацького війська просто гетьману коронному — тамже ч. 49. 
      33) By?a to was? domowa, spory powiatowe, zajscia pomiedzy Rusinami, do kt?orych nie miesza?a si? ani powaga rzeczypospolitej ani or?z wojska koronnego, добре коментує становище польських гетьманів видавець Любомірский (Listy). Для повного пояснення треба додати було тільки що й особисту was? між Замойским і Острозькими. 
      34) Listy St. ???kiewhkego ч. 14. 
      35) Бєльский 
      36) Лист маємо в копії з володимирських книг, вид. в Архиві Ю. З. Р. III. І ч. 19 і в дефектнім видї Listy St. ???kiewhkiego ч. 15; невважаючи на свою дефектність, се виданнє справляє одначе деякі помилки володимирської копії (я їх використав в сїй виписи). 
      37) Listy ч. 16. 


http://izbornyk.org.ua/dynasty/dyn43.htm

     4.4. ГЕДИМІНОВИЧІ. НАРИМУНТОВИЧІ. КНЯЗІ РУЖИНСЬКІ. 
КНЯЗІ КОРЕЦЬКІ
     
     Подібно до інших Гедиміновичів генеалогія Наримунтовичів далеко не однозначна. Ю.Пузина, а за ним Н.Яковенко до цієї гілки залучають багато князівських родин. Виходячи з наявності джерел, які збереглися, можна стверджувати, що чимало проблем, пов'язаних з Наримунтовичами, залишаються дискусійними.
     
     
     Таблиця 32
     ГЕДИМІНОВИЧІ. НАРИМУНТОВИЧІ 
     
     
     II
     
     1. НАРИМУНТ-ГЛІБ ГЕДИМІНОВИЧ († 1348) 
     Див. табл. 30 поз. 5
     
     
     III
     
     2. МИХАЙЛО НАРИМУНТОВИЧ († до 1355) ...................................................................... 1 
     Князь пінський (1348 — до 1355 рр.). Напевно найстарший з синів Наримунта, так як його нащадки успадкували Турово-Пінську землю, тоді як інші сини Наримунта та їх нащадки змушені були шукати щастя на стороні (2111, s.25).
     
     3. СЕМЕН-ФЕОДОСІЙ НАРИМУНТОВИЧ [?] († бл.1352) ...................................................................... 1 
     У 1349 р. разом з Коріатом Гедиміновичем в Орду був посланий князь свислоцький Семен. Ю.Вольф вважав його сином Наримунта (2111, s.25). У Холмському пом'янику серед белзьких князів попереду Юрія записаний Феодосій (поз.З). Скоріше всього це старший брат і попередник Юрія. Дуже вірогідно, що Феодосій тотожний свислоцькому князю Семенові, який у 1350 р. прийшов на допомогу Любарту-Дмитру Гедиміновичу і отримав від нього Белз. У 1352 р. після важкого поранення князь Семен міг померти, прийнявши перед цим чернецтво під іменем Феодосія. Тому Белз під час облоги угорського війська обороняв вже воєвода Дрозд. У тому ж 1352 р. князівство відійшло до брата Семена — Юрія, який перед цим тримав Кременець (504, c. 118-119). Виходячи з цього запису можна припускати, що його дружиною була внучка Гремислави Всеволодівни опольська княжна Анна Болеславна († 1365 р. в монастирі кларисок у Вроцлаві). Шлюб з правнучкою белзького князя попередньої династії закріпляв наданім Дмитра-Любарта і стверджував легітимність прав спадкоємців Семена Наримунтовича на Белзьке князівство.
     
     4. ПУНІГАЙЛО НАРИМУНТОВИЧ [?] ...................................................................... 1 
     Відомий литовський рід Сапєг, піднесення якого припадає на XVII-XVIII ст. [Лев Сапєга, вел. гетьман литовський (1621-1633 рр.); Павло Сапєга, вел. гетьман литовський (1655-1667 рр.); Казимір Сапєга, польний гетьман литовський (1680-1682 рр.) і вел. гетьман литовський (1682-1703 рр.); Олександр Сапєга, польний гетьман литовський (1762-1775 рр.)], але які тільки з XIX ст. стали користуватися князівським титулом, намагалися вивести свій рід від Гедиміна. За їх версією, внук Гедиміна — Пунігайло Наримунтович, каштелян троцький, від якого походили Сапєги, помер у 1380 р. у віці 78 років. Цю версію прийняв Т.Нарбут (1391, t.3, dop. 15). Вже К.Несецький звернув увагу, що троцький каштелян Сунігал-Семен у 1421 р. брав участь у фундації Жемайтської єпископії, а, отже, не міг бути за віком сином Наримунта. Він був одружений двічі: З Анастасією Глинською та Анною Гаштольд. Від цих шлюбів народилися сини Василь, Юрій, Иосиф, Богдан та Іван. Коялович долучав до них ще й Семена, воєводу підляського. Від Богдана та Івана згідно традиції походять дві гілки родини Сапєг. Богдан, напевно, був реальним засновником гілки сіверської гілки Сапєг, а Іван († 1519 р.), за віком не міг бути сином Сунігала-Семена (279, t.8, s.241-243). Все це показує наскільки заплутаним та непевним є родовід Сапєг. Ми приймаємо висновки Ю.Вольфа, який відкидав князівське походження Сапєг.
     
     5. ОЛЕКСАНДР НАРИМУНТОВИЧ († після 1338 чи у 1390 ?) ...................................................................... 1 < табл. 33
     У 1338 р. княжив у новгородському Орєшку. Дальша доля невідома. Відомості, що у 1390 р. Олександр Наримунтович був взятий у полон при обороні Вільна і повішений Вітовтом Кейстутовичем досить непевні. Згідно С.Окольського від нього походили князі Ружинські.
     
     6. ЮРІЙ НАРИМУНТОВИЧ († після 1392) ...................................................................... 1
     Остання згадка під 1392 р. (140, с.101, 158, 185, 206). Князь кременецький (бл. 13 50 -до 1352 рр.), белзький (1352-1377, 1383-1387 рр.), холмський (бл.1366 — бл.1370 рр.), новгородський (1378-1383 рр.). Васал і соратник Любарта-Дмитра Гедиміновича від якого отримав князівства на Волині (504, с. 118-119, 126). Записаний у Холмськомупом'янику (поз.3).
     
     7. ПАТРИКІЙ НАРИМУНТОВИЧ († після 1408) ...................................................................... 1 
     Князь новгородський (1380-і — до 1390 рр.), хотимський (кінець XIV ст.), стародубський (початок XV ст.) і карачевський (? — 1408 рр.). У 1396 р. вперше виїхав на службу до московського князя (709, с.200-201), але згодом поверігувся назад. У 1408 р. знову виїхав у Москву із Свидригайлом Ольгердовичем і залишився там остаточно (133, с.237). Ю.Пузина висловив здогад, що Патрикій Наримунтович помер у 1397 р., а у 1408 р. у Москву виїхав його внук Патрикій Олександрович (1990, s.35-36; 1993, s. 107-109). Цей здогад не підкріплений джерелами, родоводи відомих російських князівських родин, які походять від Патрикія Наримунтовича (Патрикеєвих, Булгакових, Голіциних, Куракіних, Щенятєвих, Хованських) не знають Патрикія Олександровича. Згідно Любецького пом'яника хрестильне ім'я князя було Давид, а дружину звали Оленою (поз.71). Виходячи з запису у Холмському пом'янику (поз.З) був наймолодшим сином Наримунта. Записаний також у Києво-Печерському пом'янику (поз.96).
     
     
     IV
     
     8. ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ († після 1392) ...................................................................... 2 
     Востаннє згаданий у документі з 1392 р. (23, T.1, N 2, с.2). Князь пінський (до 1355-після 1392 рр.). Згадується також у документах 1355 і 1386 рр.
     
     9. ІВАН ЮРІЙОВИЧ († 12.08.1399) ...................................................................... 6 < князі БЕЛЗЬКІ
     У 1386 р. був у числі заложників вел. кн. литовського Ягайла, відправлених перед переговорами з оточенням Ядвіги: Iwan Georgii Belzensis filius dux Russiae. Загинув 12.08.1399 p. у битві на р.Ворсклі (2112, s. 1-2; 140, c.46,73). Записаний у Холмському пом'янику (поз.З). Схоже, що з його смертю рід князів БЕЛЗЬКИХ обірвався.
     
     10. ПАРАСКОВІЯ ЮРІЇВНА ...................................................................... 6 
     Записана у Холмському пом'янику (поз.3).
     
     11. МАРТА ЮРІЇВНА ...................................................................... 6 
     Записана у Холмському пом'янику (поз.3).
     
     12. ЮРІЙ ПАТРИКІЙОВИЧ ...................................................................... 7 
     Залишився у Московській державі. Одружився з Анною Василівною, дочкою великого князя Василя Дмитровича (410).
     
     13. ФЕДІР ПАТРИКІЙОВИЧ († 12.08.1399) ...................................................................... 7 < князі ХОВАНСЬКІ
     Князь стародубський (? -1399 рр.). Загинув у битві на р. Ворсклі. Запис у Любецькому пом'янику (поз.71) дозволяє припустити, що його хрестильним іменем було Іван. Його син Василь виїхав на московську службу, отримав землі по р.Хованці у Волоколамському князівстві і став писатися князем Хованським (700, с.71 -78). Протягом XV-XVI ст. ХОВАНСЬКІ служили удільним волоцьким та углицьким князям (711, с.29-30). Найзначніший представник роду — Іван Андрійович Тараруй († 1682 р.), боярин з 1659 р., який на хвилях стрілецького бунту пробував захопити владу у Московській державі. Рід князів ХОВАНСЬКИХ вигас у XIX ст.
     
     14. ОЛЕКСАНДР ПАТРИКІЙОВИЧ († після 1406) ...................................................................... 7 
     Князь стародубський (1399-1406 рр.), корецький (бл. 1407 — ?рр.). Як князь стародубський у 1400 р. присягнув Владиславу-Ягайлові, але продовжував проводити самостійну політику. У 1406 р. був схоплений і ув'язнений Вітовтом Кейстутовичем, але незабаром був відпущений і отримав Корецьке князівство (2112, s.18-19; 23, т.1, N 17, с.28-29; 140, с.52-53). Записаний у Києво-Печерському пом'янику (поз.97).
     
     15. ДМИТРО ПАТРИКІЙОВИЧ († 12.08.1399) ...................................................................... 7 
     Загинув у битві на р. Ворсклі (140, с.52-53). Нащадків не мав (2053, s.26-27).
     
     
     V
     
     16. ФЕДУШКО ВАСИЛЬОВИЧ ...................................................................... 8 
     Князь пінський (після 1392 — до 1398 ?рр.) (2111, s.21).
     
     17. МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ († до 1398) ...................................................................... 8
     Напевно князь турівський (? — до 1398 рр.), бо Пінське князівство залишилося за нащадками Федушка Васильовича. (2111, s.21)
     
     18. СЕМЕН ВАСИЛЬОВИЧ († 12.08.1399) ...................................................................... 8 
     Князь турівський [?] (до 1398 — 1399 рр.). Загинув у битві на р.Ворслі. (2111, s.36; 2112, s.366).
     
     19. ВАСИЛЬ ЮРІЙОВИЧ ...................................................................... 12 
     Відомий з родоводів.
     
     20. ІВАН ЮРІЙОВИЧ († після 1499) ...................................................................... 12 < князі ПАТРИКЕЄВИ
     Зробив кар'єру на московській службі (боярин з 1461 р., московський намісник з 1472 р., один з головних воєвод і політиків), але у січні 1499 р. насильно пострижений у ченці (711, с.31-32). Був одружений з дочкою московського боярина В.Г.Ховріна. Рід князів ПАТРИКЕЄВИХ обірвався у наступному поколінні. Сини Михайло Колишка та Іван Мунінда померли без нащадків. Василь Косий був пострижений разом з батьком. Як старець Вассіан з Кирило-Білоозерського монастиря він з 1508 р. очолив боротьбу проти офіційного курсу московського православ'я на розширення земельних володінь церкви, пропагуючи ідеї Ніла Сорського. Зазнавши переслідувань, у 1531 р. був осуджений разом з Максимом Греком і закінчив в'язнем Волоцького монастиря (768).
     
     21. АНРИПИНА ОЛЕКСАНДРІВНА ...................................................................... 14 
     У 1403 р. видана за можайського і білоозерського князя Андрія Дмитровича († 1432 р.).
     
     22. СЕМЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ ...................................................................... 14 < князі КОРЕЦЬКІ (московська гілка)
     Князь корецький (після 1407 р.). Виїхав на московську службу. Від нього походить московська гілка князів КОРЕЦЬКИХ. За родоводами мав двох синів: Данила і Волоха. У Данила був син Богдан. У кінці XV ст. у новгородських писцевих книгах фігурують Іван Великий, Іван Менший, Семен Волох і Василь Семенович (98, стб.218,408). Московська гілка князів КОРЕЦЬКИХ вигасла у XVI ст. або втратила князівський титул.
     
     23. ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ († після 1443) ...................................................................... 14 < табл. 34
     Князь корецький (? — після 1443 рр.). Соратник Свидригайла Ольгердовича. Коялович навіть вважав, що Корецьке князівство він отримав від Свидригайла (257, s. 152). Записаний у Києво-Печерському пом'янику (поз.98).
     
     
     VI
     
     24. ЮРІЙ ФЕДОРОВИЧ НІС († після 1410) ...................................................................... 16 
     Князь пінський (1398 — до 1410 рр.). У 1398 р. як князь пінський підписав мир Вітовта Кейстутовича з хрестоносцями. Бл. 1410 р. був псковським намісником як васал Вітовта (2112, s.366).
     
     25. ІВАН ФЕДОРОВИЧ НІС [?] ...................................................................... 16 
     Його існування випливає з діяльності його сина, якщо, звичайно, Іван — не хрестильне ім'я Юрія Носа.
     
     26. КОСТЯНТИН [?] ...................................................................... 17 чи 18 
     Його існування випливає з діяльності сина. Міг бути сином Михайла або Семена Васильовичів, скоріше першого, з огляду на ім'я сина. В такому разі певно був князем турівським. Деякі дослідники вважають його сина Михайла Костянтиновича Корятовичем, що навряд чи могло мати місце і коректно доказати неможливо.
     
     27. ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ БУЛГАК († 04.1498) ...................................................................... 19 < князі БУЛГАКОВИ, князі ГОЛІЦИНИ, князі КУРАКІНИ
     
     Московський боярин (з 1475 р.), новгородський намісник. Одружений з дочкою І.І.Заболоцького. Він і його діти писалися князями БУЛГАКОВИМИ. Мав чотирьох синів: Івана Мошка, Михайла Голіцу, Андрія Кураку та Дмитра. Іван Мошко та Дмитро нащадків не мали.
     Від князя Михайла Голіци († 1554 р.), який програв знамениту битву під Оршею у 1514 р., пішов рід князів ГОЛІЦИНИХ, які живуть і нині. Найбільш відомі з них політик, дипломат і керівник уряду у часи регенства Софії Олексіївної боярин Василь Васильович (1643-1714 рр.); вихователь Петра І боярин Борис Олексійович (1654-1714рр.); дипломат і політик Дмитро Михайлович (1665-1737 рр.); генерал-фельдмаршал Михайло Михайлович (1675-1730 рр.), генерал-адмірал Михайло Михайлович (1681 -1764 рр.); дипломат і вчений Дмитро Олексійович (1734-1801 рр.), політик Олександр Миколайович (1773-1844 рр.), військовий історик Микола Сергійович (1809-1892 рр.), останній прим'єр царського уряду Микола Дмитрович (1850-1925 рр.).
     Від князя Андрія Кураки пішов рід князів КУРАКІНИХ, які вигасли у XIX ст. Найбільш відомі з них блискучі дипломати та ерудити Борис Іванович (1676-1727 рр.) та Олександр Борисович (1697-1749 рр.).
     
     28. ДАНИЛО ВАСИЛЬОВИЧ ЩЕНЯ († після 1515) ...................................................................... 19 < князі ЩЕНЯТЄВИ
     Боярин, один з найвидніших московських полководців у 1474-1515 рр. Був одружений з дочкою князя І.В.Горбатого-Шуйського. Від нього пішов рід князів ЩЕНЯТЄВИХ. Мав одного сина Михайла († 1531 р.), також боярина і одного з видніших московських полководців. Його сини Василь та Петро, видний боярин часів Івана Грозного, нащадків не мали. Останньою з Щенятєвих була їх сестра, видана за І.Ф.Бельського (711,с.32-35).
     
     
     VII
     
     29. ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ НІС († після 1435) ...................................................................... 25 
     Князь пінський (до 1410 — після 1435 рр.). Один з найближчих соратників Свидригайла Ольгердовича. У 1418 р. допоміг йому втекти з кременецького замку (28).
     
     30. СЕМЕН ІВАНОВИЧ († до 1452) ...................................................................... 25 
     Князь пінський (1443-до1452 рр.). Був одружений з дочкою київського Федкою Олельківною (2112, s.328).
     
     31. МИХАЙЛО КОСТЯНТИНОВИЧ († після 1443) ...................................................................... 26 < князі ДОЛЬСЬКІ ?
     Згадується як князь ганський (володіння якого знаходилися у Галицькій землі), під 1435 та 1443 рр. (2111, s.24). Можливо, що від нього походили князі ДОЛЬСЬКІ. Центр їх володінь знаходився у Дольську Старому поблизу Любечова у Пінському повіті. Князь Андрій Дольський згадується у 1488 р., тому дуже вірогідно, що він належав до бічної гілки пінських князів. Ця родина вигасла у XVIII ст. Найбільш відомий з них вел. маршалок литовський князь Ян Кароль (1640-1695 рр.). Його друга дружина княгиня Анна († 6.05.1711 р.), з дому Ходоровська, вдова за князем Костянтином Вишневецьким, була останньою симпатією і спільницею гетьмана Івана Мазепи у контактах із Карлом XII. (2112, s.49-51).
     
     
     VIII
     
     32. ЮРІЙ СЕМЕНОВИЧ († 1471) ...................................................................... 30 
     Князь пінський (до 1452 -1471 рр.). Останній пінський князь з династії Наримунтовичів. Був присутнім при смерті Свидригайла Ольгердовича у Луцьку як його соратник. Напевно не мав нащадків, бо по його смерті Пінське князівство перейшло до родини його матері — Олельковичів (2111, s.24-25).
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     Таблиця 33
     ГЕДИМІНОВИЧІ. НАРИМУНТОВИЧІ. РУЖИНСЬКІ 
     
     Походження князів Ружинських залишається дискусійним. Б.Папроцький вважав 'ix нащадками Олександра Корятовича (284, s.847). С.Окольський виводив цю родину від Олександра Наримунтовича (280, р.651,653). Ю.Вольф вагався кому віддати перевагу (2112, s.413-419). Родинна традиція князів Ружинських не збереглася, правда у XVII ст. окремі з них писалися як Наримунтовичі-Ружинські. Центром їх володінь був Ружин поблизу Ковеля. Діяльність першого з відомих представників роду князя Івана Ружинського можна віднести до середини — другої половини XV ст. Ружин та інші землі він або його батько міг отримати від Свидригайла Ольгердовича (814, с.59-84). Версія С.Окольського прийнята більшістю польських дослідників, починаючи з Т.Нарбута. Наримунтовичами вважає Ружинських і Н.Яковенко (1700, с.282-283). Ми приймаємо версію С.Окольського і вважаємо, що за віком, розташуванням володінь і політичній орієнтації князь Іван Ружинський скоріше міг бути нащадком Олександра Наримунтовича (його правнуком) ніж нащадком Олександра Корятовича, хоча повністю усвідомлюємо дискусійність цієї проблеми. Таблиця князів Ружинських складена за дослідженнями Ю.Вольфа, А.Бонєцкого (1765, s.286-289) з урахуванням уточнень Н.Яковенко та наших (505, табл.33).
     
     
     III
     
     1. ОЛЕКСАНДР НАРИМУНТОВИЧ († після 1338 чи у 1390 ?) Див. табл. 32 поз. 5
     
     
     VI
     
     2. ІВАН РУЖИНСЬКИЙ († після 1486) ...................................................................... ? 
     Князь ружинський (?-після 1486 рр.).
     
     
     VII
     
     3. МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ († бл.1523) ...................................................................... 2 
     Князь ружинський і роговицький.
     
     4. NN ІВАНІВНА († після 1522) ...................................................................... 2
     ~ Михайло Клочко
     
     
     VIII
     
     5. ІВАН МИХАЙЛОВИЧ († після 1545) ...................................................................... 3 
     Князь роговицький і ружинський.
     
     6. ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ († до 1545) ...................................................................... 3 
     ~ Анастасія. Князь роговицький і ружинський.
     
     7. ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ († до 1545) ...................................................................... 3 
     ~ Василиса. Князь роговицький і ружинський.
     
     
     IX
     
     8. МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ († після 1586) ...................................................................... 5 
     Гетьман Війська Запорозького (1584-1586 рр.).
     
     9. ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ († до 1577) ...................................................................... 5 
     Сотник надвірної хоругви війська князів Сангушків (1569-1577 рр.).
     
     10. ОСТАФІЙ ІВАНОВИЧ († 1587) ...................................................................... 5 
     ~ Богдана Олізар-Вовчок. Підстароста черкаський і канівський (1569-1573 рр.), підвоєвода київський (1575-1581 рр.), отаман Війська Запорозького (1580-1583 рр.).
     
     11. ДМИТРО ІВАНОВИЧ († після 1583) ...................................................................... 5 
     
     12. СТЕФАН ВАСИЛЬОВИЧ († після 1577) ...................................................................... 6
     
     13. МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ († після 1569) ...................................................................... 6
     
     14. ВАСИЛИСА ВАСИЛІВНА († після 1582) ...................................................................... 6 
     ~ Дем'ян Мокренський.
     
     15. АБРАХАМ ФЕДОРОВИЧ († до 1603) ...................................................................... 7 
     ~ Катерина Духнівна.
     
     16. СТЕФАН ФЕДОРОВИЧ († до 1603) ...................................................................... 7 
     
     17. ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ († до 1577) ...................................................................... 7 
     
     
     X
     
     18. ЯН НАРИМУНТОВИЧ-РУЖИНСЬКИЙ († після 1633) ...................................................................... 8 
     ~ Катерина Чацька.
     
     19. ІВАН МИХАЙЛОВИЧ († 1621) ...................................................................... 8 
     Підстароста білоцерківський (1621 р.).
     
     20. ФЕДОРА МИХАЙЛІВНА († після 1621) ...................................................................... 8 
     ~ Андрій Чосновський.
     
     21. МАРУША МИХАЙЛІВНА († після 1621) ...................................................................... 8 
     ~ Олександр Залеський
     
     22. АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ († після 1627) ...................................................................... 8? 
     У 1627 р. разом з Яном мав судову суперечку з Яловицькими (1765, s.288). Напевно був молодшим рідним братом Яна.
     
     23. АДАМ ГРИГОРОВИЧ НАРИМУНТОВИЧ-РУЖИНСЬКИЙ († після 1633) ...................................................................... 9 
     
     24. МАРІЯ ОСТАФІЇВНА ...................................................................... 10 
     ~ Гордій Сурин.
     
     25. КИРИК ОСТАФІЙОВИЧ († 1599) ...................................................................... 10 
     ~ 1). Авдотія Андріївна Куневська; 2). Ядвіга Фальчевська Отаман Війська Запорозького (1588 р.)
     
     26. МАРУША ОСТАФІЇВНА ...................................................................... 10 ? 
     ~ Криштоф Косинський († 1593 р.), гетьман Війська Запорозького. Чиєю дочкою була княжна Маруша Ружинська невідомо (2112, s.421), але з огляду на тісний зв'язок Остафія Івановича та його нащадків з Військом Запорозьким можна майже не сумніватися, що Маруша була його дочкою.
     
     27. МИКОЛА ОСТАФІЙОВИЧ († 1592) ...................................................................... 10
     ~ Гальшка Стужинська
     Отаман Війська Запорозького (1587 р.), київський войський (1591 -1592 рр.).
     
     28. БОГДАН ОСТАФІЙОВИЧ († 1576) ...................................................................... 10 
     Гетьман Війська Запорозького (1575-1576). Прославлений у народних піснях як Чорний гетьман (72, с. 163-166).
     
     29. МИХАЙЛО ОСТАФІЙОВИЧ († після 1592) ...................................................................... 10 
     ~ Раїна Яцьківна Миськовська
     Київський підвоєвода (1586-1587 рр.).
     
     30. АННА ОСТАФІЇВНА († після 1597) ...................................................................... 10 ? 
     ~ Пилип Бокій Печигойський
     
     31. СЕМЕН ДМИТРОВИЧ ...................................................................... 11? 
     Перейшов на московську службу. Стрілецький полковник.
     
     32. ГРИГОРІЙ АБРАХАМОВИЧ († після 1620) ...................................................................... 15 
     
     33. ІВАН СТЕФАНОВИЧ († після 1633) ...................................................................... 16 
     
     34. МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ († до 1603) ...................................................................... 17 
     ~ Регіна Стахурська.
     
     
     XI
     
     35. ІВАН ЯНОВИЧ († після 1640) ...................................................................... 18 ? 
     
     36. МИКОЛА ІВАНОВИЧ († 1628) ...................................................................... 19 
     
     37. АННА ІВАНІВНА († після 1627) ...................................................................... 19 
     ~ Юзеф Якубовський.
     
     38. РОМАН КИРИКОВИЧ НАРИМУНТОВИЧ-РУЖИНСЬКИЙ ...................................................................... 25 
     * 1575 р. † 18.04.1610р. ~ Софія Карабчіївська.
     Королівський ротмістр, гетьман війська Лжедмитрія II (1608-1610 рр.).
     
     39. АННА КИРИКІВНА († після 1618) ...................................................................... 25 
     ~ 1). Станіслав Надаржинський; 2). Древецький.
     
     40. ЯДВІГА КИРИКІВНА († після 1619) ...................................................................... 25 
     ~ 1). кн. Іван Ярошович Жижемський; 2). Петро Свирський; 3). Адам Тиравський; 4). Ян Одривольський.
     
     41. ГЕЛЕНА КИРИКІВНА († після 1618) ...................................................................... 25 
     ~ 1). Ян Угровецький; 2). Самуель Немста-Славський.
     
     42. АНАСТАСІЯ-ТОМІЛА КИРИКІВНА († до 1611) ...................................................................... 25 
     
     43 ГЕЛЕНА ГРИГОРІВНА [ІВАНІВНА ?] († після 1624) ...................................................................... 32 чи 33 ?
     
     44. ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ БУРДИНОВИЧ-РУЖИНСЬКИЙ († після 1633) ...................................................................... 34 
     
     45. ГРИГОРІЙ МИХАЙЛОВИЧ БУРДИНОВИЧ-РУЖИНСЬКИЙ († після 1633)... 34
     
     
     XII
     
     46. ЯКУБ РОМАНОВИЧ [?] ...................................................................... 38
     Документами не засвідчений. Існування його сумнівне. У пізніших генеалогіях від нього виводили свій рід графи Розумовські, нащадки останнього гетьмана Кирила Розумовського (249, tabl.79).
     
     
     
     
     
     
     Таблиця 34
     ГЕДИМІНОВИЧІ. НАРИМУНТОВИЧІ. КОРЕЦЬКІ 
     
     Генеалогія української гілки князів Корецьких добре досліджена у працях Ю. Вольфа (2112, s. 174-176) та Ю.Дубовського (1794). Уточнені таблиці були приведені у Н.Яковенко (1700, с.284-285) та у нас (505, табл.34). Дана таблиця враховує останні уточнення з врахуванням відомостей пом'яників.
     
     
     V
     
     1. ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ († після 1443) 
     
     
     VI
     
     2 БОГУШ ВАСИЛЬОВИЧ († після 1483) ...................................................................... 1 
     Князь корецький (після 1443 — після 1483 рр.). На підставі запису у Києво-Печерському пом'янику (поз.99) можна вважати, що його хрестильне ім'я було Федір.
     
     3. ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ († до 1502) ...................................................................... 1 
     ~ кн. Василиса Глібівна Лизоносівна. Князь корецький (після 1483 -до 1502 рр.), намісник красносільський (з 1492 р.). На підставі запису у Києво-Печерському пом'янику (поз. 100) можна вважати, що його хрестильне ім'я було Михайло.
     
     
     VII
     
     4. ФЕДІР ІВАНОВИЧ († 1522) ...................................................................... 3
     ~ кн. Анна Михайлівна Жижемська.
     Князь корецький (до 1502 — 1522 рр.). Записаний у Києво-Печерському пом'янику (поз. 105). Згідно реєстру ктиторів Києво-Печерської лаври А.Кальнофойського (поз.45) його хрестильне ім'я було Григорій.
     
     5. ІВАН ІВАНОВИЧ († 1517) ...................................................................... 3 
     ~ Федька.
     Князь корецький (до 1502 -1517 рр.). Записаний у Києво-Печерському пом'янику (поз. 103).
     
     6. ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ († 1519) ...................................................................... 3 
     Князь корецький (до 1502 -1519 рр.). Записаний у Києво-Печерському пом'янику (поз. 107).
     
     7. ЛЕВ ІВАНОВИЧ († 1519) ...................................................................... 3 
     Князь корецький (до 1502 -1519 рр.). Записаний у Києво-Печерському пом'янику (поз. 102).
     
     8. ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ († 1519) ...................................................................... 3 
     Князь корецький (до 1502 -1519 рр.). Записаний у Києво-Печерському пом'янику (поз. 101).
     
     9. АННА ІВАНІВНА († після 1512) ...................................................................... 3 
     ~ Михайло Зброхович-Гулевич. Записана у Києво-Печерському пом'янику (поз. 104).
     
     
     
     VIII
     
     10. БОГУШ-ЄВФИМІЙ ФЕДОРОВИЧ (* бл.1510 † 19.08.1576) ...................................................................... 4 
     ~ 1). кн. Анна Андріївна Сангушко; 2). Марія Василівна Чаплич.
     Князь корецький (1522-1576 рр.), староста житомирський (1539-1548 рр.), брацлавський і винницький (1548-1576 рр.), луцький (1560-1576 рр.), воєвода волинський (1572-1576 рр.). Копія напису на могилі князя у Києво-Печерській лаврі, зроблена А.Кальнофойським та його реєстр ктиторів лаври (поз.46) подають точну дату смерті та хрестильне ім'я.
     
     И. АННА ФЕДОРІВНА († 1532) ...................................................................... 4 
     - кн. Іван Васильович Мосальський. Реєстр ктиторів Києво-Печерської лаври А.Кальнофойського (поз.48) засвідчив, що вона стала черницею під іменем Анастасії.
     
     12. МИКОЛА [?] ...................................................................... 4, 5, 6 чи 7 ?
     Записаний у Києво-Печерському пом'янику (поз. 106)
     
     13. СЕРАФИМА [?] ...................................................................... 4,5, 6 чи 7?
     Реєстр ктиторів Києво-Печерської лаври А.Кальнофойського (поз.49) засвідчив, що вона стала черницею під іменем Олени і закінчила ігуменею котрогось з монастирів.
     
     
     IX
     
     14. ЮРІЙ БОГУШОВИЧ († до 1576) ...................................................................... 10 
     Внесений до реєстру ктиторів Києво-Печерської лаври А.Кальнофойського (поз.47). '
     
     15. ІОАХИМ БОГУШОВИЧ († 1612) ...................................................................... 10 
     ~ Ганна Янівна Ходкевич. Князь корецький (1576-1612рр.).
     
     
     X
     
     16. САМІЙЛО (* бл.1586 † 1622) ...................................................................... 15 
     - кн. Катерина Могила.
     Князь корецький (1612-1622 рр.). Загинув у турецькому полоні.
     
     17. КАРОЛЬ (* бл.1588 † 1633) ...................................................................... 15
     ~ Анна Потоцька.
     Князь корецький (1612-1633 рр.), каштелян волинський (1622-1633 рр.).
     
     18. ЛАВІНІЯ († 1641) ...................................................................... 15 
     ~ 1609 кн.Ян Ольбрахт Радзивіл († 1626 р.).
     
     19. МАРЦИБЕЛЛА († 1648) ...................................................................... 15 
     ~ 1). Микола Глібович; 2). Ян Раковський
     
     20. ІЗАБЕЛЛА († 1669) ...................................................................... 15 
     ~ 1617 кн. Микола Чорторийський († 1662р.).
     
     21. ГЕЛЕНА ...................................................................... 15 
     ~ Мартин Калиновський († 1652 р.)
     
     22. СОФІЯ († після 1630) ...................................................................... 15 
     З 1626 р. черниця Серафіна у Корецькому монастирі.
     
     
     XI
     
     23. АННА (* 1618 † 1639) ...................................................................... 16 
     ~ 1636 Андрій Лещинський († 1651 р.).
     
     24. ОЛЕКСАНДР († до 1621 ?) ...................................................................... 17
     
     25. САМІЙЛО-КАРОЛЬ (* 1621 † 1651) ...................................................................... 17 
     ~. 1). Марціана Лігеза; 2). Софія Опалінська.
     Князь корецький (1633-1651 рр.).
     
     26 ЄВФРОСИНІЯ (* 1623 † 1647) ...................................................................... 17 
     ~ М.Стемпковський.


http://litopys.org.ua/suspil/sus103.htm

ІВАН ВИГОВСЬКИЙ
ПЕРЕЛІК ПУНКТІВ І ПОКІРНИХ ПРОХАНЬ, ЯКІ ПОДАЄ ЙОГО МИЛІСТЬ ЯСНОВЕЛЬМОЖНИЙ ГЕТЬМАН ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО РАЗОМ З УСІМ ВІЙСЬКОМ ЗАПОРОЗЬКИМ І НАРОДОМ РУСЬКИМ ЙОГО КОРОЛІВСЬКІЙ МИЛОСТІ І ВСІЙ РІЧІ ПОСПОЛИТІЙ
     від 1659 року
     
     
     
     Пункт перший
     Просить його милість пан гетьман з усім військом, щоб відповідно до Гадяцької комісії унія була скасована де-факто, грецька релігія заспокоєна і весь народ руський повністю втихомирений згідно з проведеним розслідуванням комісії, [результати] якого будуть перелічені нижче.
     
     
     
     Пункт другий
     Просить його милість пан гетьман з військом Запорозьким, щоб згідно з тою комісією повністю військо Запорозьке заспокоїти і задовольнити. Також аби було видано Декларацію щодо приєднання воєводств Руського, Волинського і Подільського до Руського князівства, тому що їхні милості панове комісари подали це [на розгляд] сейму, а також аби були виконані інші прохання самого війська Запорозького, які будуть перелічені нижче.
     
     
     
     Пункт третій
     Просить його милість пан гетьман з військом про шляхетський стан Руського князівства, щоб, згідно з Гадяцькою комісією, весь час надавали людям грецької віри всі [становища] від найвищого сану аж до найменших посад. Особливо ж, щоб амністія, гарантована Гадяцькою комісією, записана в дуже двозначній формі, була здійснена як для війська Запорозького, так і для шляхти в Короні та Великому Литовському князівстві.
     
     
     
     Пункт четвертий
     У зв’язку з тим, що руська шляхта вельми зубожіла і, хоча б роздавалися якісь посади, не може з гідністю виконувати своїх обов’язків, тому просить його милість пан гетьман з військом Запорозьким, щоб маєтності його королівської милості і Річі Посполитої, як нижче було сказано, були впорядковані й потім розподілялися на вічні часи. При тому ще просить, щоб установлення судів того ж князівства відбулося, згідно з Гадяцькою комісією, відповідно до нижчеперелічених вимог.
     
     
     
     Пункт п’ятий
     Просить його милість пан гетьман з військом Запорозьким, щоб всі ухвалені [раніше] постанови для військової влади на Україні про військову дисципліну було зібрано разом й щоб було надано повну владу його милості пану гетьманові за прикладом святої пам’яті покійного пана Яна Замойського, великого гетьмана, а також обмірковано було все необхідне для війни, згідно з вимогами, які нижче будуть перелічені, тому що в Гадяцькій комісії це гарантовано в багатьох місцях.
     
     
     
     Пункт шостий
     Просить його милість пан гетьман з військом Запорозьким, щоб усі приватні претензії як його милості пана великого гетьмана, так і польного запорозького, як теж і третього брата і його милості пана київського підкоморія 1 щодо його інтересів, а також інших осіб, про яких писав його милість пан гетьман до його королівської милості і про яких записано в інструкціях, було доведено до щасливого здійснення згідно з нижчеподаним реєстром та, врешті, щоб усе те, про що говориться в Гадяцькій комісії, збереглося. Військо Запорозьке просить одночасно, щоб доповнення Гадяцької комісії як щодо справи і особи його милості пана гетьмана війська Запорозького, так і його милості пана підкоморія були виконані.
     
     
     
     
     Вимоги до першого пункту щодо задоволення потреб грецької релігії і цілого руського народу
     
     І
     Щоб унія так у Короні, як і в Великому Литовському князівстві була знесена привселюдно постановою, і коли б хтось у Короні або в королівстві 2 чи в спадкових добрах переховував уніатів і за їхньою допомогою гнобив руський народ, такий повинен підлягати карі анатеми і конфіскації маєтків, і це повинно здійснюватися на вимогу інстигатора Великого Руського князівства 3 у будь-якому надворному суді і трибуналі, а після вирішення [справа] виконання вироку має належати до його милості пана гетьмана війська Запорозького.
     
     
     II
     Єпископи з катедрами і маєтностями, а також архімандрії, ігуменства і всі церкви по містах і селах його королівської милості і шляхетських повинні бути передані негайно де-факто у справжнє володіння неуніатам; і щоб панове уніати не мали можливості цькувати руський народ наклепами, як це робили раніше, що неуніати викидали з церкви найсвятіші дари і топтали [їх]; щоб відразу ж після сейму протягом двох тижнів і дари євхаристії, і освячений хризмат а повиносили з церкви. Якщо б хтось із уніатів протиставився цьому і не вчинив так, тоді не тільки не матиме права позивати за це до суду греко-католиків 4, але як ворог батьківщини і порушник договорів має бути покараний названою вище карою на вимогу інстигатора Великого Руського Князівства через повноважний суд; [це стосується] також тих, що не повертають катедр і церков.
     
     а Хризмат — мирниця, посудина для зберігання святого мира.
     
     
     
     III
     Щоб де-факто повернули усі церковні маєтності, які недавно були відторгнені від церковних маєтностей різними людьми, зокрема їхніми милостями отцями єзуїтами, так у Литві — від їхньої милості отця Токальського 5, як і в Короні — від Свято-Троїцького Острозького шпиталю. Щоб відбулося також затвердження декрету його милості отця Токальського, архімандрита Лещинського, у справі їхніх милостей, з паном Станіславом Юдицьким і паном Григорієм Войною-Ясенецьким 6.
     
     
     IV
     Тому що як тіло без душі, так і справедливість без виконання [вироку] — мертва, тому мають бути призначені до пана інстигатора Великого Руського князівства певні їхні милості панове комісари для відбирання катедр єпископій, архімандрій та ігуменств, церков і всіх маєтностей духовних з усіма [від них] відсотками. При цьому цивільна королівська влада має створити де-факто виконавчий орган під вищеназваною карою.
     
     
     V
     Як стан духовний римо-католицької віри є забезпечений шляхетськими вольностями, так і стан духовний греко-католицької віри на підставі удільного статуту [має бути] забезпечений такими ж вольностями. Тому пильно треба домовлятися, щоб це було публічно закріплене постановою, щоб жоден пан, як духовний, так і світський дідич римо-католицької віри, не мав жодної влади судити духовних грецької віри, [щоб він міг] тільки у звичайному місці позивати до духовного суду. Також і в карних справах — як римських ксьондзів, так і грецьких духовних не можна судити, тільки судом, відповідним для духовних. А хто б цьому противився, кожного такого мають позивати у будьякому суді на вимогу інстигатора або віце-інстигатора Великого Руського князівства як порушника надворних і трибунальських декретів.
     
     
     VI
     Інстигатор Великого Руського князівства, як і його віце-інстигатор, повинні мати забезпечену публічним законом силу позивати до сейму, трибуналів зухвалих людей, які чинили б якусь кривду грекокатолицькій релігії, або особам, або їхнім маєтностям як у Короні, так і в Великому Литовському князівстві духовним і світським людям, якого б статусу і стану вони не були, позивати для публічного покарання, як порушників договорів, і для публічного покарання, встановленого на порушників надворних і трибунальських декретів, а також за шкоди, особливо коли будуть фальшиво присягати. Цей же Інстигатор матиме таку ж силу позивати без будь-яких обмежень за всі маєтності, давно забрані і відторгнені від церкви.
     
     
     VII
     Щоб анатему, яку наклали на отця єпископа перемишльського 7 і шляхту цього ж повіту, де-факто скасували і гарантували можливість добиватися відшкодування від уніатів.
     
     
     VIII
     Щоб зайняли свої місця в сенаті і його милість отець митрополит, і їхні милості отці владики, згадані в Гадяцькій комісії, а також майбутній владика володимирський — про це наполегливо просимо. Щоб також урядовці Великого Руського князівства призначалися і утворення урядів проводилося через канцелярію Великого Руського князівства.
     
     
     IX
     Щоб усі привілеї на духовні маєтності, семінарії, шпиталі як у Короні, так і в Великому Литовському князівстві надавалися з канцелярії Великого Руського князівства всім людям грецької віри, тому що [цю вимогу] взяли їхні милості панове комісари їхньої королівської милості і Річі Посполитої для вирішення їхньою королівською милістю та для того, щоб порозумітися зі станами Річі Посполитої. Якщо б їхні милості панове литовські на це не дозволили, то, не порушуючи договорів з Короною їхніх милостей панів громадян Великого Литовського князівства, військо Запорозьке не зможе віддавати ні маєтності, які має в своїх руках, ані не буде дотримувати договорів з їхніми милостями. Академії, дозволені Гадяцькою комісією руському народові, повинні бути затверджені публічною постановою.
     
     
     X
     Просить його милість пан гетьман з військом, щоб отці єзуїти, що перешкоджають нашим руським школам, не мешкали у воєводствах Київському, Брацлавському і Чернігівському.
     
     
     XI
     Духовні римської віри ні у своїх маєтностях, ні в дієцезіях не можуть мати жодної влади над духовними грецької віри.
     Коли все це здійсниться, тоді його милість пан гетьман з військом погодиться відправити свого великого посла до найвищого римського первосвященика і до його милості християнського імператора вести переговори про загальну згоду, про час і місце генерального синоду, до чого повинні приєднатися їхні милості панове духовні римо-католики.
     
     
     
     
     Вимоги до другого пункту щодо війська Запорозького
     
     І
     Нове рішення постанов 1638 року, ухвалене проти війська Запорозького, а також записка, подана в зв’язку з цим до королівського архіву, повинні бути скасовані, а треба видати іншу ухвалену постанову про затвердження усіх давніх прав запорозьких, і привілеї в урочистій формі мають бути дані.
     
     
     II
     Щоб пана обозного війська Запорозького, суддів, осавулів і сотників задовольнили щедро так само, як встановив цар московський. Щоб і чернь, особливо та, що залишилася в реєстрі, одержала різні вольності.
     
     
     III
     Панові обозному Великого Руського князівства і війська Запорозького має належати тепер кварта зі староства Житомирського з гізанією а або з іншого місця, а після смерті теперішнього посідача як Житомирське староство, так і адміністрація всіх селітроварень у всій Україні в королівських маєтках має належати тому ж панові обозному, щоб Річ Посполита і військо мали завжди надмір пороху і куль, не витрачаючи на це інших коштів.
     
     а Гізанія — слово неясне.
     
     
     
     IV
     Жодного козака не може судити жоден пан, ані орендар, тільки власний отаман, сотник і полковник.
     
     
     V
     Наполегливо просить військо задовольнити його у зв’язку з тим, що їхні милості панове комісари на Гадяцькій комісії взяли, [аби подати] до теперішнього сейму [справу] воєводств Волинського, Руського і Подільського, щоб прийняти остаточну декларацію, що ці [землі] повинні залишатися у Великому Руському князівстві.
     
     
     
     
     Вимоги до третього пункту
     
     І
     Просить його милість пан гетьман з військом Запорозьким про стан шляхетський українських громадян, щоб, згідно з Гадяцькою комісією, уряди, починаючи від найвищого рангу аж до найменших земських і ґродських, після того, як помруть теперішні їхні посідачі, надавати посади і будь-які уряди людям грецької віри, що шляхетно народжені й мають маєтності, а коли б хтось посмів проти того виступити, той має бути покараний карою анатеми і конфіскацією маєтностей. У воєводстві Руському, Волинському і Подільському урядовцями і службовцями земськими і гродськими повинні бути по черзі раз римо-католицької, а інший раз — грецької віри.
     
     
     II
     Право черговості на уряд посла належатиме Великому Руському князівству як у сеймах, так і в комісіях, і в посольствах за таким принципом, як у Великому Литовському князівстві. 
     
     
     III
     Просять, щоб амністія, запевнена Гадяцькою комісією як шляхетському станові, так і війську Запорозькому, здійснювалася обома сторонами як у Короні, так і в Великому Литовському князівстві.
     
     
     IV
     У палаті послів [сеймі] повинні бути призначені місця для послів Київського воєводства, які здавна їм належаться, зразу ж біля послів Сандомирського воєводства.
     
     
     V
     Будь-які вироки, штрафи, вигнання, анатеми й [судові] процеси, що ведуться на будь-якому рівні та в будь-якому місці, що досі зберігалися відносно тих, що були зі шведами або з військом Запорозьким, скасовуються.
     
     
     VI
     У вільній Річі Посполитій немає важчої неволі, як та, коли комусь силоміць закривають шлях до здобуття своїх свобод і вольностей. Тому, коли хтось хотів би (чого не розуміємо) гнобити наш вільний народ тим, що чого немає в Гадяцькій комісії, того не можемо просити, щоб нас тим не гнобили, бо вільний народ до вільного добровільно приходить і єднається, і чого треба, про це просить.
     
     
     VII
     Князі, що живуть у Великому Руському князівстві, не мають і не зможуть мати [права] вимагати або захоплювати жодної вищої прерогативи або першенства понад шляхетський стан.
     
     
     
     
     Вимоги до четвертого пункту
     
     І
     Через те, що народ шляхетський грецької віри вельми зубожів, а від тих посад і урядів, що не дають прибутків, не тільки жодної втіхи не матиме, але швидше буде змушений терпіти жалі й наругу, тому просить його милість пан гетьман з усім військом Запорозьким, щоб воєводство Київське належало до булави Великого Руського князівства, приєднавши деякі староства навіки до цього ж воєводства і булави, а саме: Острозьке, Переяславське, Богуславське, Білоцерківське, Черкаське і Канівське з Вишгородом і Київською орендою; а до каштелянії Київської після смерті теперішнього посідача — староство Новницьке [?] і Димерські маєтності з Демидовом; а до воєводства Чернігівського — маєтності Чернігівські, староство Ніжинське; до каштелянії Чернігівської — староство Новоґродське; до воєводства Брацлавського — Брацлавське, Вінницьке, Хмельницьке; до каштелянії Брацлавської — Літинське, Ланівське; до польної булави Великого Руського князівства — Корсунське, Чигиринське, Крем’янецьке, не рухаючи теперішніх посідачів. А заки це станеться, просять його королівську милість і Річ Посполиту забезпечити цим особам утримання з ласки його королівської милості.
     
     
     II
     Трибунал Великого Руського князівства тепер почне судити в Житомирі, початок і черга повинні бути встановлені на брацлавській зустрічі. Щодо статусу надворних судів Великого Руського князівства має бути окрема постанова на сеймі.
     
     
     III
     Який би не ухвалено спосіб проведення трибунальських судів, його милість пан гетьман просить затвердити його публічною постановою.
     
     
     
     
     Вимоги до п’ятого пункту
     
     І
     Як би це не було, але то саме в Україні сила полягає у військовій дисципліні, тому його милість пан гетьман з військом просить, щоб усі постанови про військову дисципліну було зібрано разом і щоб його милості пану гетьманові, за прикладом святої пам’яті покійного пана Яна Замойського, була надана повна влада над усім лицарством, шляхтою, що є на Україні, щоб він мав право війни, а коли б наказав когось виключити з війська, щоб негайно і всюди було це виконано відносно маєтностей і самої особи. Свіжі приклади повинні кожного до цього спонукати.
     
     
     II
     Щоб не доходило на Україні до заворушень і ускладнень на випадок, Боже борони, смерті його милості пана гетьмана, тому його милість пан гетьман просить, щоб без жодних виборів рідний брат його милості — його милість Данило Виговський, Боже борони його від швидкої смерті, де-факто успадкував Велике гетьманство і Київське воєводство, а третій брат його милість пан Костянтин Виговський успадкував би польне гетьманство, про що наполегливо просить його милість пан гетьман, щоб на Україні не доходило до вибуху заворушень.
     
     
     III
     Кварту з українних староств треба призначити на жовнірів до скарбниці Великого Руського князівства, і повинні бути обрані люстратори а для ревізії цієї кварти.
     
     а Люстратори — доглядачі, ревізори.
     
     
     
     IV
     Заки прийде до утворення скарбниці Великого Руського князівства, просимо його королівську милість, пана нашого милостивого, і Річ Посполиту, щоб нам дали стільки і такого війська, скільки і якого потребуємо, обміркувавши плату від Річі Посполитої щонайменше на три роки. А ми, зі свого боку, його королівській милості і Річі Посполитій обіцяємо давати війська Запорозького подвійну кількість від тої, яка в нас буде.
     
     
     V 
     Давнє право про перебування [старостів] у староствах українських треба зібрати разом і загострити під карою усунення зі староства на вимогу інстигатора Великого Руського князівства, призначивши розгляд справ у трибуналі Великого Руського князівства.
     
     
     VI
     Щоб у своїх спадкових маєтностях і ленах 8, розташованих в межах Великого Руського князівства, князі і панове перебували особисто — залежить на цьому цілій Річі Посполитій, а коли б самі не могли перебувати в них, повинні доручати управління своїх маєтностей осілій шляхті Великого Руського князівства грецької віри, про що повинен бути написаний закон.
     
     
     VII
     Внутрішню війну вивести за кордони і продовжувати обережно.
     
     
     VIII
     Існує давній закон, щоб жінки не мали жодних українних староств, бо в Україні завжди, а тепер особливо, потрібно якнайбільше лицарських людей. Тому дуже-дуже просить його милість пан гетьман, щоб ці права зібрали разом і щоб не лише для королівських маєтностей, але й для ленних, в цілій Україні і в Сівері, всі права [на ці маєтності] скасували, а віддали добре заслуженим справним жовнірам, які кров свою проливають у війську, за рекомендацією його милості пана гетьмана запорозького.
     
     
     IX
     Зустріч у Брацлаві Великого Руського князівства, в якій має потребу Річ Посполита, пропонують їхні милості панове посли, визначивши термін [зустрічі] в межах дванадцятьох тижнів, а керівником призначити одного з двох; на цій зустрічі будуть вести переговори про ці справи.
     
     
     X
     Перш за все про те, що під Гадячем вирішено, і про те, що на цьому сеймі ухвалять, якнайпокірніше проситимуть їхні милості панове посли його милість короля, пана нашого милостивого, щоб ці святі переговори було затверджено урочистою присягою його королівської милості та їхніх милостей панів сенаторів і осіб, згаданих у Комісії.
     
     
     XI
     На забезпечення стола його королівської милості Велике Руське князівство дарує Миргород з Полтавою і з усіми містами, які перед війною належали до Миргорода, а її милості королеві — Мину з волостю, Носівське староство і Кобищу.
     
     
     
     
     Вимоги до шостого пункту відносно приватних претензій
     
     І
     Згідно з гарантією його королівської милості, пана нашого милостивого, переданою їхніми милостями панами комісарами гадяцькими відносно власних претензій, його милість пан гетьман з військом Запорозьким просить, щоб насамперед жодні маєтності і бенефіції світські й духовні нікому не давали без письмового дозволу його милості пана гетьмана Запорозького, і нинішні якщо хтось випросив під фальшивим приводом від його королівської милості, щоб геть усі публічною постановою були скасовані, про що вельми наполегливо просить його милість пан гетьман. Особливо ж просить його милість пан гетьман як особа, майже [цілком] пригнічена постійними воєнними труднощами в Україні, щоб жодні справи, чи то карні, чи цивільні, не був зобов’язаний особисто полагоджувати, а щоб виконував це і відповідав [за них] за посередництвом своїх урядовців у гродських судах і трибуналі, а також на сеймі при допомозі своїх слуг або урядовців.
     
     
     II
     Щоб якнайшвидше українські громадяни почали володіти маєтностями його королівської милості, які є в Україні, просить його милість пан гетьман з військом, щоб у Короні вакансії приділяли насамперед римо-католикам.
     
     
     III
     Його милість пан гетьман вважає, що страшна згуба Вітчизни прийшла не від чого іншого, як саме від того словечка «не позволяю», тому, вливаючись в єдине тіло Річі Посполитої, завчасу протиставляємося такій великій небезпеці; [пан гетьман] просить, не порушуючи вольності, такого поліпшення, щоб вирішувала більшість трибунальським способом. А коли б хтось захотів захопити її, [Вітчизни], добро і цим займатися, тоді й ця більшість має вирішувати, крім [таких ситуацій], коли весь народ буде проти.
     
     
     IV
     Щодо Любомля і Бара, то його милість пан гетьман уклінно просить його королівську милість і Річ Посполиту, щоб ці маєтності, беручи до уваги вимоги всіх польських законів, чого приклад дав святої пам’яті небіжчик Ян Замойський, затверджено постановою.
     
     
     V
     Його милість пан гетьман подає окреме своє покірне прохання про його милість старого свого батька 9, про його милість пана Данила і про його милість пана Костянтина Виговського — рідних своїх братів, щоб зі своєї щедрої і панської ласки їхня королівська милість зволила обдарувати за їхнім станом і заслугами відповідним забезпеченням — з тих маєтностей Річі Посполитої, які, згідно з Гадяцькою комісією, після смерті теперішніх посідачів мають відійти до українних громадян. При цьому щоб і його милість пана київського підкоморія 10, згідно з Гадяцькими угодами і поданою підтримкою його милості пана гетьмана, милостиво зволив заспокоїти. Подає також своє прохання і за пана Юрія Хмельницького.
     
     
     VI
     Окремо його милість пан гетьман подає своє прохання про всіх своїх родичів, особливо про його милість отця Гунашевського 11, а також про всіх, про кого писав листи до його королівської милості, щоб їхня королівська милість задовольнила їхні приватні претензії, особливо його милість пана Прокопа Верещаки 12, прикордонного чернігівського комірника як давнього вірного слуги їхньої королівської милості.
     
     
     VII
     Щоб великий гетьман Великого Руського князівства призначав польного, а після смерті великого — спадщину щоб брав польний також на вищеназвані староства; на маєтностях Річі Посполитої могло б формуватися також і воєводство Запорозьке.
     
     
     VIII
     Усі заслуги його милості пана Григорія Гуляницького 13, наказного гетьмана Сіверського — високі й гідні заслуженої нагороди їхньої королівської милості, пана нашого милостивого, — про нього просить його милість пан гетьман, щоб за свої заслуги разом з усіма сотниками і своєю черню був нагороджений.
     
     
     IX
     Достойні цього заслуги світлого князя його милості Богуслава Радзивілла, конюшого Великого Литовського князівства, які засвідчував він самому його милості королеві та Річі Посполитій, а ще його предки дуже заслужилися Богові й вітчизні, щоб усебічно його милість король і Річ Посполита задовольнили всі ті його претензії, які належні рангові прав та привілеїв його милості князя.
     
     
     X
     Просимо, щоб його милість пан Гаврило Гулевич, хорунжий чернігівський, був повністю відновлений [в правах], а також пан Олександр Чаплич-Кісельницький 14 і всі, хто під час цього фатального нещастя Республіки провинився перед Богом і Батьківщиною, тішилися батьківською ласкою його королівської милості і материнською любов’ю Річі Посполитої.
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     ПРИМІТКИ
     
    Перекладено з польської мови. Подаємо за виданням: ЗНТШ. — T. CCII. — Львів, 1991. — С. 329-339.
     
     1 Великий гетьман — Іван Виговський; польний запорозький — Данило Виговський; третій брат — Костянтин Виговський, полковник турівський; київський підкоморій — Юрій Немирич.
     2 Тобто в королівських маєтностях по всій Річі Посполитій.
     3 Інстигатор Великого Руського князівства — головний прокурор князівства.
     4 Тобто представників грецької католицької церкви — православних; католицький — це вселенський; отож в той час католицькою звалася і східна, і західна церкви.
     5 Йосипа Нелюбовича-Тукальського, майбутнього київського митрополита; тоді був архімандритом лещинським і пінським.
     6 Йдеться про майнові суперечки з тамтешніми шляхтичами Й. Нелюбовича-Тукальського. Дещо ширше про це див. у нашому виданні лист П. Камінського.
     7 Єпископ перемишлянський — Антон Винницький (? — 1679), був перемишлянським єпископом із 1650 до 1663 року.
     8 Тобто маєтностей за ленною системою, коли вони надаються з умовою виконання певних обов’язків, грошових чи військових.
     9 Остафій Виговський брав у тодішніх подіях активну участь.
     10 Тобто Юрія Немирича.
     11 Отець Гунашевський Михайло — київський протопоп; брав активну участь у складанні Гадяцьких пактів.
     12 Верещака Прокіп — шляхтич Овруцького повіту, близький прихильник Івана Виговського; входив до числа українських послів на сейм для затвердження Гадяцьких пактів від Чернігівського воєводства; загинув разом із Ю. Немиричем.
     13 Гуляницький Григорій — М. Грушевський називає його ніжинським полковником, інші дані (напис на звісному портреті) — полковником був Іван Гуляницький, один із найближчих прибічників І. Виговського.
     14 Тут згадуються українські шляхтичі, прихильники І. Виговського. О. Чаплич належав до звісного роду антитринітаріїв.


http://litopys.org.ua/gramvkl/gra07.htm

[Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год / Под ред. В. Антоновича и К. Козловского. — К., 1868. — С. 113-149.]

     51.
     Грамота Сигизмунда-Августа, утверждающая привилегію, данную епископомъ Луцкимъ и Острожскимъ, Маркомъ Журавлицкимъ, боярину Григорію Сестршану, по которой отдается ему за службу во владЂніе церковное село ТочивЂки. 1568 года, января 22 дня.
     
     Zygm?nt trzeci etc.
     Oznajmuiem tym Listem naszym komu to wiedzie? nale?y; pok?ada? przed nami . . . . . . ??da? od nas dworzanin nasz urodzony Mikolay Fronckiewicz-Radzymi?sky, starosta Wasilisky, aby?my z metrik Cancellarii naszey W. X. L. vidimusem wyda? rozkazali spraw? w tym li?cie ni?ey opisan?, kt?ra w ten nasz list, nazwany vidimus, s?owo w s?owo wpisa?e?my kazali i tak si? w sobie ma:
     »Zygmunt-August, Bo?? mi?o?ci? kr?l Polsky, wielki xi??e Litewski, Ruski, Pruski, ?omoidsky, Mazowiecky, Inflancky, y innych. Oznaymuiem tym listem naszym ninieyszym y na potym b?d?cym: bi? nam czo?em bojarzyn episkopstwa ?uckiego i Ostrogskiego, Hryhory Siestrzan, y powiedzia? przed nami, i? bywszy episkop ?ucky i Ostro?sky Josif, za s?u?by iego, kt?re on w sprawach y w niema?ych potrzebach cerkiewnych episkopu ?uckiey y Ostro?skiey, imieniczko nazwane Toczywieki, z dworcem, z lud?mi, z stawy, z m?yny, z lasy i ze wszystkimi grunty, p?aty, dochody y po?ytki iako si? to imianiczko samo w sobie ma, w granicach y obychodziech swoich niczego na sobie nie zostawuj?c; a potem y tera?nieyszy episkop ?ucky Ostro?sky, Marko ?orawnicky, widz?c iego tak?e by? cz?o-/114/wieka godnego y potrzebnego w ka?dych sprawach cerkiewnych, wedle daniny przodka swojego, episkopa Jozefa, przy tem ymieniezku Toczywiekach jego zostawiwszy, na to iemu list sw?y dali, kt?ry list przed nami pok?ada?, bii?c czo?em, abysmo my, hospodar, zwierchno?ci naszey hospodarskiey, iako podawca one iemu dali, na list iemu stwierdzili naszym listem na wieczno??, kt?ry list ie?mo, ogl?dawszy, kazali?mo s?owo od s?owa w ten nasz list wypisa? y tak si? w sobie ma:
     »Mi?o?ci? Bo?? y przeczystey jego macierzy y ?wi?tego aposto?a ewanielista, Chrystozoma Joanna Bohos?owa, my, Marko, episkop ?ucki y Ostro?sky, czynim iawno tym naszym listem niniesznim y na potem b?d?cym, komu b?dzie tego wiedzie? potrzeba okazywa?a, i? z ?aski Bo?ey y hospodarskiey b?d?c nam obdarzonym miejscem tym stolic? Episkopii ?uckiey y Ostro?skiey ieszcze narzeczonym Episkopem, pok?ada? przed nami list, danin? przodka naszego episkopa ?uckiego y Ostro?skiego, nieboszczyka J?zefa z podpisem w?asney r?ki iego, bojarzyn nasz cerkiewny, Hrehory Siestrzan, kt?remum da? y opatrznie udzia?a? za s?u?by iego y nak?ady, kt?re on od niema?ego czasu czyni?, ie?d??c do dworu hospodarskiego y dowodz?c praw w krzywdach y doleg?o?ciach cerkiewnych, przyjmuj?c trudno?ci y nak?ady nie ma?e, w tem iemu nagrod? y opatrzenie czyni?c y rozumiei?c y naprz?d iego by? potrzebnym y godnym s?ug? Cerkwie Bo?ey, da? iemu imienie cerkiewne pod Ostrogiem, Toczywicki, kt?re le? izdawna bojarze dzier?ywali i s?u?bu Cerkwi Bo?ey z niego s?u?yli, i bi? nam czo?em, aby?mo iego przy tym imieniu Toczywiekach, wedle daniny i listu przodka naszego, nieboszczyka J?zefa, zostawili y z tego jego nie ruszyli; a tak my onego listu daniny przodka naszego ogl?dawszy y dostatecznie z niego wyrozumiawsy, wziowszy s tego wiadomo??, i? on w pos?ugach Cerkwi Bo?ej do dworu hospodarskiego trudno?ci y nak?ady nic ma?e przyjmowa?, a naiwi?cey te? y ia rozumiej?c jego by? potrzebnym y po?ytecznym s?ug? Cerkwie Bo?ey, ni w czym nie naruszaj?c daniny przodka naszego, nieboszczyka J?zefa, a wiedz?c, i? te? z dawnych czas?w te imienie cerkiewne bojarze dzier?ywali, na czo?embicie iego to?my uczynili y przy tym imieniu Toczywiekach wed?ug daniny przodka naszego zostawili; a tak teraz, gdy nas prosi? y bi? nam czo?em, abychmo iemu na to imienie Toczywieki list nasz pod piecz?ci? stolicy naszey episkopskiey dali y to iemu potwierdzili, gdzie b?d?c nam w tym mie?cie episkopskim czas niema?y, bacz?c ochotne y pilne s?u?by iego ku sobie y Cerkwi Bo?ey, y za pro?b? y czo?em biciem iego, to?my udzie?ali i tym listem naszym to imienie Toczywieki iemu daiem i potwierdzamy, — ma on sam, ?ona, dzieci /115/ y potomki iego, to imienie z lud?mi y ich robotami, y podaczkami, y z ziemiami naszymi, y z d?browami, a lesy, zaroslami, y z pasiekami, y siano???mi, z stawy, kt?re w siele Toczywiekach, y ze wszystkim, a wszystkim, tak iako si? to imienie Toczywieki z dawnych czas?w w sobie y granicach y obchodziech y po?ytkach swoich ma, potem iako y pierwsze boiarze prz?d te imienie Toczywifki y u?ywali iednego m?yna na rzece Lubuci, kt?ry Siestrzan dzier?a?, ma na nas do imienia naszego Tuszczy dzier?an by?. A on wolen b?dzie w tym imieniu Toczywiekach dw?r sobie zbudowa? y wszystkie po?ytki, wed?ug woli y zdania swego, iako chc?c ku swemu dobremu y po?ytecznemu przyw?aszcza? y iego dzier?e? wiecznie y u?ywa?, a z tego s?u?b? bojarsk?, iako pirsze boiarze szlachta cerkwi Bo?ey s?u??, y on ma nam y potomkom naszym ku cerkwi Bo?ey s?u?y?; a my sami y potym b?d?cy Episkopi ?uckie i Ostrogskie z ludzi iego ?adnjch p?at?w y wo?owszczyzn na siebie bra?, y iego samego, ?ony, dzieci y potomki iego niekt?rymi przyczynami z tego imienia Toczywiek?w, y oni sami y niekt?re krzywdy y przekazy iemu w tym imieniu czyni? nie mai? y nato?my dali temu boiarzynu naszem i Sestrzanu, ?onie y potomkom iego, ten nasz list pod piecz?ci? y s podpisem r?ki mey. Pisan w Zorawnikach. Roku pa?skiego 1567, miesi?ca Januaria 12 dnia. — I gdy? imienia ko?cielne, iako w?asno?? nasza hospodarska, w podaniu i szafowaniu naszym iest; my z zwierzchno?ci naszey ?askawey na to pozwoliwszy, przy tym imieniu Toczywiekach, wedle daniny episkop?w ?uckich, iego zostawili, y tym listem naszym zoslawuiem y utwierdzamy to na wieczne czasy ma Hrehory Sestrzan sam y iego ?ona, dzieci y potomkowie ich one imieniczko w episkopii ?uckiey i Ostro?skiey Toczywieki, z dworem, z lud?mi, stawy, z lesy i ze wszystkimi grunty, p?aty, y dochody, y po?ytki, y ze wszystkiem, iako si? imieniczko samo w sobie w szyroko?ci gruntu, w granicach y obychodziech swoich ma, dzier?e? y u?ywa? wieczno y na wieki nieporuszno, b?d?c wolny w tym imieniu Toczywiekach przybawi?, rozszyrza? y wszelakie po?ytki jakiekolwiek imienie nazwane abo mianowane by? mai?, przymna?a? y przyczynia?, sprawuj?c y zachowuj?c si? we wszystkim po temu wed?ug listu tera?nicyszego episkopa ?uckiego Marka ?orawnickiego, na to imieniczko danego, y s tego imieniezka Toczywiek b?dzie powinien on y potomki iego episkopii tera?nieyszev ?uckicy y Ostro?skiey y potym b?d?cym episkopom ?uckim y Ostro?skim ku episkopii ?uckiey s?u?y? y podarek y p?ata niiakiego z tego imieniczka on sam y potomki iego dawa? mai?. A na twierdost tego ten nasz list r?k? nasz? hospodarsk? podpisawszy y piecz?? nasz? k niemu /116/ przywiesi? ie?mo kazali. Pisan w Wo?o?ynie. Roku 1568, miesi?ca Januaria 22 dnia.
     Podpis r?ki Hospodarskiey. Michay?o Haraburda, pisarz. — Kt?rey sprawy ten nasz list nazwany vidimus, pod piecz?ci? nasz? wielka W. X. L. dworzaninu naszemu urodzonemu Micha?owi Fronckiewicza Radzymi?skiemu staro?cie Wasiliskiemu wydan iest. Pisan w Wo?o?ynie na Sejmie Walnym. Roku panskiego 1605, miesi?ca marca 2 dnia. U tego vidimusa piecz?? hospodarska W. X. L, a podpis r?ki — Lew Sapieha. Cancell. W. X. L. Jan Duksza. A tak my k prozbie, іако s?uszney, ?askawie si? przichilai?c, listy wysze pomienione, iako si? w sobie maja, kazawszy do xi?g Cancellarii naszey przyi?? y wpisa?; a na wi?ksz? twardo?? do tego listu naszego piecz?? koronn? przycisn?? ie?my kazali. Pisan w Warszawie, roku 1619, miesi?ca Marca 2 dnia. Panowania naszego polskiego 32, a ?wiedzkiego 26 roku. Stanis?aw ?o?kiewskius Regni poloniae Cancellarii, Sprawa Ja?nie wielmo?nego JS. M. pana Stanis?awa ?o?kiewskiego kanclerza i hetmana naywy?szego koronnego. Floryan Oleszko, woyski W?odzimirski, sekretarz y pisarz jego kr?lewskiej mo?ci.
     
     Piecz??
     Wielka Coronna.
     
     
     Сообщено B. Антоновичемъ.
     
     
     
     
     
     52.
     Уступка протоіереемъ овруцкой церкви св. Василія Великаго, Григоріемъ Василевскимъ, урочища Трыстеницкого въ потомственное владЂніе крестьянамъ села МухоЂдъ, Даниловичамъ, подъ условіемъ отдачи ежегодной дани въ пользу церкви по 10 ведеръ меду. 1568, марта 9.
     
     Року тисеча шестъсотъ деветдесіятъ семого, месаца окътобрия двадцатъ второго дня. /117/
     На уряде кгродскомъ, в замку его королевъское мылости Овъруцъкомъ, передо мною, Даныелемъ Левъковскимъ, намесником на тот час подстароства и реентом кгродским Овъруцъкимъ и книгамы нинешьнимы кгродскими Овъруцькими comparens personaliter prze wielebny w Bogu jego mo?? ociec Semion Komar, protopopa Owrucki, ten zapis, od Jakowa, Hrynia, Kalenika y Kondrata Dani?owiczow, poddanych Muchoiedowskich, przy piecz?ciach dwoch przycisnionych, wielebnemu w Bogu jego mo?ci oycu Hrehoremu Wasylewskiemu, protopopie Owruckiemu, ratione intro contentorum dany y s?u??cy, dla zapisania do xi?g ninipyszych grodzkich Owruckich per oblalam poda?, prosz?c mnie, urz?du, aby ten zapis do xi?g ninieyszych wpisany by?, a tak ja, urz?d, ex munere officii mei, pomieniony zapis ad acticandum przymui?c, z pocz?tku a? do koncz czyta? przed sob? kaza?em, ktorego iest russkim pismem tenor takowy: »Я Яковъ весполъ з братиею моею: Грынемь, а Каленыкомъ, а Кондратомъ Даныловычы, подданные ее милости панее Ивановое Служъчиное, Пани Богъданы, Мухоедовъские, сознавамы и явъно чынымъ тымъ лыстомъ нашымъ, кому буде потреба того вЂдаты, такъ теперешнымъ, яко и на потомъ будучымъ, ижъ которая земля звечыстая, никому ничымъ непенная, храму святого Велыкого Васыля Овруцского, на имя Трыстеницкая, островъ Обрубный, ино мы братя вышейреченая всЂ сполечне били есмо чоломъ отцу Грыгорю Васылевъскому, протопопе Овруцъкому, абы его мылость той островъ нам вес далъ на даныны десеты ведрехъ меду пресного мЂры Овруцское на вЂчностъ; ино его милост то на наше чоломбытъе вчыныл и той остров вышепысаный намь вес на даныны десеты ведрехъ меду мЂры Овруцское далъ, маем его мылосты, отцу Грыгорю, або потомком его в кождый год с того острова вышемененого дани давати десет вЂдер меду пресного, доброго, мЂры Овруцское; а если быхмо его мылости не мЂли той даны десеты вЂдеръ меду сполняти, або гранъ земли сказити, або иншее знамя в тот остров Церъковъный вносити и якую колъвекъ шкоду земли вчынити, тогды повинни будемъ за то отцу Грыгорю, або потомку его, ведле права посполитого и статуту земского, всю шкоду платити, а вины се милости паней своей двадъцат копъ грошей маемъ заплатити, а отцу Грыгорию, або потомку его, вины десетъ копъ грошей маемъ заплатити, а потомъ отецъ Грыгорей, або потомокъ его, воленъ будет тот островъ вышереченый Святого Васыля от нас отнявъши, кому хотя дати, а его мылост то шкодыти. /118/ не будет, а для лепъшого сведомя и болшее твердосты сего нашего лысту о прыложене печатей били есмо чоломъ ихъ мылости: пану Богуфалу Мыхайловычу Павши, писару земскому, бирчому господарскому повЂту Киевъского, а пану Ивану Грыгоревичу Шысце Ставецскому; ихъ мылостей за прозбою нашею то вчинили и печати свои прыложити рачылы. Пысанъ ув Овъручомъ, под лето Божего нароженя тисеча пятъсотъ шестьдесятъ осмого, месяца марта девятого дня; у того запысу печатей две .... прытысненые«. Который-же то запыс за поданем и прозбою вышъмянованое особы подаваючое, а за моим урядовымъ прынятемъ, до кныгъ нынешныхъ естъ упысаный.
     
     Книга Овручская гродская, 1697 — 1699 г. № 3319, листъ 61, на обор.
     
     
     
     
     
     53.
     Грамота Сигизмунда-Августа, освобождающая дворянина Ивана Борзобогатого-Красенского отъ отвЂтственности за неисполненіе военной повинности, такъ какъ онъ во время похода занятъ былъ господарскою службою. 1568, АпрЂля 25.
     
     Року 1569, месяца ноября 23 дня.
     Пришедши на врядъ его королевской милости, до мене, Яроша Паликиевскаго, воротного замкового, в тотъ часъ будучого на местцу пана Петра Хомяка, подстаростего Луцкого, панъ Иванъ Борзобогатовичъ Красенский, мостовничий Луцкий, покладалъ передо мною листъ его кролевской милости, подъ печатю и с подписью властное руки его милости господарьское, и тежъ с подписанемъ руки писара его кролевское милости, пана Матиса Савицкого, писаный до его милости пана Василя Петровича Загоровского, а до пана Кирдея Мнишинского, и просилъ панъ Иванъ Борзобогатый, абы тотъ листъ его кролевское милости вычитанъ и в книги кгродские былъ записанъ, который листъ такъ ся в собе маетъ: »Жикгимонтъ-Августъ, Божю милостю король Полский, великий князь Литовский, Руский, Пруский, Жомоитский, Мазовецкий, Ифлянский и иныхъ, городничому володимерскому, Василю Загоровскому, дворенину нашому Ивану Кирдею Мнишинскому, што есте /119/ отправлены до поветовъ Луцкого и Кремянецкого на увязоване в ыйменя князские, панские, шляхетские и земянские, которыхъ, водле повинности своее шляхетское, уфалы сойму городенского, на сей часъ войны не служили; ино ижъ мостовничий Луцкий, дворенинъ нашъ Иванъ Борзобогатовичъ Красенский, который будучи презъ лето и зиму на послузе нашой, выправуючи розную спижу з Волыни до обозу нашого и до Борисова, не былъ спешонъ войны служити зъ именей, который онъ жоны своее Ганны и сестры ее Марьи Семашковне, тежъ сестры своее Ганны Боговитиновое в держаню и въ опеце маетъ и чотыри дей кони ку службе з нихъ ставити повиненъ; для чого приказуемъ вамъ, ижъ бы есте именямъ тымъ, которыхъ онъ войну служити и чотыри кони ставити повиненъ былъ, дали покой и увязованя жадного не чинили, бо онъ, будучи на таковой послузе нашой земской, не могъ и не повиненъ был войны служити и таковыхъ четырохъ коней, с повинности свое шляхетское, ку службе военной ставити, и будете ли ся увязали, вы бы за се ему . . . . . . . . . . . . чинили, яко бы онъ в той мери безъ вины и причины шкоды не терпелъ. Писанъ у Кнышине, лета Божого нароженя тысеча пятьсотъ шестьдесять осмого, месяца априля двадцять пятого дня. Подпись руки его кролевское милости, и тежъ писара его милости господарьского пана Матыса Савицкого«. A такъ я, за прозбою пана Ивана Борзобогатого Красенского тотъ листъ его кролевское милости с початъку ажъ до конца в книги кгродские записати казалъ.
     
     Книга гродская, Луцкая, поточная, 1569 года, № 2043, стр. 561.
     
     
     
     
     
     54.
     Увяжчій листъ, выданный Сигизмундомъ-Августомъ князю Богушу Федоровичу Корецкому, старостЂ Луцкому, Брацлавскому и Винницкому, въ имЂнія Серадскаго воеводы, Ольбрыхта Ласкаго и жены его, княжны Беаты Острожской. Король присудилъ ихъ имЂнія князю Корецкому за сумму 47,407 копъ грошей, которые Ласкіе должны были, вслЂдствіе королевскаго приговора, уплатить ему въ удовлетвореніе за 35 наЂздовъ и грабежей, произведенныхъ ими въ имЂніяхъ Корецкаго. 1568 года, іюля 10.
     
     ЛЂта Божого нароженя 1568, августа 2 дня. /120/
     Присылалъ на врядъ его кролевское милости замку Луцкого, до мене, Петра Хомяка, подстаростего Луцкого, вельможный панъ его милость, князь Богушъ Федоровичъ Корецкий, староста Луцкий, Браславский и ВЂницкий, з листомъ господарскимъ увяжчимъ, которого его милость одержалъ з дворениномъ его милости господарсъкимъ, паномъ Иваномъ Семеновичомъ, съ канцлереи его кролевское милости до вельможного пана его милости пана Олбрыхта Лаского, воеводы Сирадского, и до малжонки его милости панее Бияты съ Костелца, княгини Острозское, на сумму пенязей, на увязане до права во ймемъя ихъ милости, черезъ вырокъ его королевское милости, князю старосте его милости, на сойме Виленскомъ, валномъ, указаную, даный, просячи, абы тотъ листъ его кролевское милости на вряде былъ вычитанъ и в книги кгродские для певнейшого хованъя уписанъ, который листъ господарский такся въ собе маетъ:
     »Жикгимонтъ-Августъ, Божю милостю король Полский, великий князь Литовский, Руский, Пруский, Жомоитский, Мазовецкий, Ифлянский и иныхъ. Воеводе Сирадскому, пану Олбрыхту Ласкому и малжонце его, паней Бияте съ Костелца княгинЂ Острозской, што первей сего, въ року минувшомъ, тисеча пятьсотъ шестдесятъ шостомъ, будучи намъ господару у Вилни, на сойме великомъ, валномъ . . . . . . . . . . . . . . . . . . съ панами радами нашими ихъ милостю, жаловалъ намъ староста Луцкий, Браславский и ВЂницкий, князь Богушъ Федоровичъ Корецкий, за чотырма мандаты нашими, водлугъ уфалы сойму великого, валного, Виленского, минулого, в року шестдесятъ третемъ съ канцеляреи нашое выданными, о томъ, штожъ дей, будучи ему за росказанемъ нашимъ господарскимъ въ року прошломъ шестдесятъ четвертомъ, службе нашой и земской военной часъ немалый, дошла до его тая ведомость отъ врядниковъ его з Волыня, ижъ дей вы, невЂдомо для которое причины в ономъ року, шестдесятъ четвертомъ, месяца сентебря девятого дня, наславши моцно кгвалтомъ на власные именья и кгрунты его, то есть на Криловъ и на Черницу, боярина своего Острозского, Федора Вербовецкого, зъ многими слугами, бояры и подданными своими Острозскими, Клепачовскими, и к тому дей есте росказали дать помочь отъ врядниковое Березъдовское, Сокоровое, всЂхъ Берездовцовъ, которыхъ дей было околко сотъ чоловековъ, з бронями, з гаковницами, з ручницами, з сагайдаки, з луки, з рогатинами и з ыншимъ оружемъ, и в онже часъ тотъ Вербовецкий с тыми верху /121/ писаными помочниками своими, по трикротъ наежаючы на тые именя его верхуписаные, первый дей разъ в томъ року минуломъ, шестдесятъ четвертомъ, месяца сентебра девятого дня, в суботу, на властные дей кгрунты и на именя его, то есть на Криловъ и на Черницу, — збожя, въ оныхъ поляхъ стоячые, колко тысячъ копъ жита и ярины его властного и подданныхъ его . . . . . . . одно побрали, другое попалили; а потомъ де, того месяца сентебра третего и четвертого дня, тотъ же дей бояринъ вашъ, Вербовецкій, з многими слугами, бояры и подданными вашими Острозскими и Берездовскими, наехавши моцно, кгвалтомъ — на власные кгрунты тыхъ вышепомененныхъ — Крылова и Черницы и к тому дей иншихъ селъ его: на Киликиевское, Богдановское и на Печибодское, перешедчи чрезь границу военную, которую дей онъ от ыменей вашихъ Клепачовъ и Снытокъ и Плоское, волости Острозское, почавши оть границы Русивлское пановъ Чапличовъ, черезъ певный дей знакъ кграни, ажъ до руды Полское, которая впадаетъ в рЂчку Жеревъ, подданныхъ дей его тыхъ верхуписанныхъ селъ о колко тисячъ возъ сЂна одно побрати, а иное попалили, — а подданныхь дей его познаходивши, самихъ побили и поранили; кони, з возы, з сокиры, з нихъ сермяги, шапки, кожухи, поясы с калитами и з мошнами, в которыхъ дей в тотчасъ пенязи были, побрали; а потомъ дей тогожъ року прошлого, шестдесять четвертого, месяца ноябра первогонадцать дня, наславши дей вы врядника своего Берездовскаго, Томаша Подоского, з многими слугами, бояры и подданными своими Березъдовскими и Полонскими, в зброяхъ, з бронями, яко на одного неприятеля, моцно, кгвалтомъ на властный кгрунтъ его Корецкий . . . . . . в селе Правотине, рудныковъ дей жида Ратненского, ЖилмЂновыхъ, о колко десять чоловековъ побили и поранили; з самыхъ сукни, сермяги, кожухи, поясы с калитами и с пенязьми готовыми, и иншие многие речи, што при нихъ были, и сокиры . . . . . . . . . . . . . . . . a многіе речи на тотъ часъ въ них были . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . тогожъ мЂсяца ноябра шостогонадцать дня, наславши того-ж врядника своего Берездовского, Подоского, з многими слугами, бояры и подданными своими Острозскими и Берездовскими моцно, кгвалтомъ, также на властный дей кгрунтъ — се що Горбиковский, Жолобовский, Правотинскнй, Горицкий и Бабинский, перешедчи дей через границу звечистую, почовши отъ Гаврикова ставу, на реце Царели, отъ шляху великого Киевского, ажъ до реки /122/ Сетчи, который делит кгрунтъ его отъ именей вашихъ Брозъдовскихъ и Хлыпатскихъ, сена дей властные бояръ и подданныхъ его тыхъ вышеймененныхъ селъ, презъ колко тисечъ возовъ — одно побрали, а другое огнемъ попалили; людей, которыхъ дей на онъ часъ при тыхъ селахъ находили, позбивали и помордовали; кони, з возы, и зъ самыхъ сермяги, кожухи, поясы с калитами, и пенязьми готовыми и иншие многие речи, што колвекъ на тотъ часъ при собЂ мЂли, то все побрали; и ктому дей вы, на томъ мало маючи, наславши врядника своего Берездовского, Томаша Подоского, а боярина вашого Острозского, Ивана Сокуру, з ыншими многими, слугами, бояры и поддаными вашими, волости Острозское и Берездовское, которые дей вжо в року минуломъ, шестдесятъ пятомъ, месяца февраля девятого дня, наехавши моцно, кгвалтомъ, на именъе его Печыбоды, подданныхъ его шести человековъ на ймя: Опанаса отамана, Гурина, Устина, Ивана, Игнатца а Хурса побили и поранили и праве за вмерлыхъ полишили, а чотырохъ чоловековъ на ймя: Дмитра, Тимофея, Ивана а Моисея поймали и з собою повели и всю маетность ихъ, што в нихъ в домахъ было, то все побрали; а отътоль дей едучи, на дубро†чотиры стоги жита, в которыхъ было по шестдесятъ копъ, огнемъ спалили; и въ тотъ же дей часъ в селЂ его, Киликиевскомъ, шестнадцатеры бчолы з дерева бартного подрали, а дерева попалили, — и в тотъ же дей часъ, поткавши чотырохъ подданныхъ его Киликиевскихъ, наймя: Мирона, Дениса а Олизара, которые ехали до волости Жеславское збожя куповати, а четвертый дей чоловикъ, на ймя Трохимъ, ехалъ з жоною и съ детятемъ своимъ до волости до Жеславское, посполъ с тыми-жъ людми до приятелей своихь, тыхъ, дей они, перенемши на доброволной дорозе, якъ самыхъ, такъ и тую невЂсту, которая з ними ехала, побила и помордовали; и зо всего, што колвекъ при нихъ было, поотбирали, и праве за вмерлыхъ полишити, олижъ де ихъ другие поде, едучы по нихъ дорогою, нашли ихъ мало не померлыхъ, а тое де детя того подданого его Трохима на смерть замордовано; и к тому дей еще, на томъ мало маючи, въ тотъ же де часъ, тотъ жо врядникъ Березъдовский. Подоский, перенемши на доброволной дорозе подданныхъ его Корецкихъ, на ймя: Марка, Андрея а Лукъяна зъ ихъ товарышми, едучихъ с Коломыи зъ солю двадцатъ чотыри возы с конъми, з возы и зо всимъ тымъ, што колвекъ при нихъ было, побрали, а самыхъ збивши, змордовавши, и зо всего, што при нихъ было, отобравши, такъ-ще за мерлыхъ полишили, и многие, /123/ a незносные кривды в тотъ часъ тымъ подданнымъ его поделали. За другимъ мандатомъ жаловалъ князь староста о томъ, што-жъ дей вы, подъ часомъ заказаня на службу нашу господарскую и земскую военную, року прошлого шестъдесятъ пятого, месяца мая десятого дня наславши бояръ своихъ Острозскихъ: Федора Вербовецкого а Ивана Сокора, з иншими многими слугами, бояры и подданными своими моцно, кгвалтомъ на имене его Крыловъ, на властный кгрунтъ его, на поляхъ плуговъ двадцатъ семъ, з возы и железами побрали, другие плуги порубали, а подданые его, которые на тотъ часъ при тыхъ плугахъ были, о колко десять человековъ побили и поранили, кони з возы, с хомутами, з самыхъ сермяги, шапки, поясы с калитами и с пенязьми готовыми, к тому сокиры и иншие многие речы, што колвекъ на тотъ часъ при нихъ было, то дей все побрали; а потомъ дей тогожъ месяца мая семогонадцатъ дня тыхъ же бояръ своихъ острозскихъ Хведора Вербовецкого а Ивана Сокора з ыншими слугами, врядниками, бояры и подданными вашими Острозскими и Берездовскими, наславши дей вы, моцно, кгвалтомъ, на властивый кгрунтъ именя его Русивлского, на поли воловъ три плуги, одны с плугами и з железами побрали, а иншие плуги порубали, а подданыхъ дей его тамошънихъ, Русивлскихъ, которые при тыхъ плугахъ были, иныхъ многихъ находячы на поляхъ, побили и поранили, и што дей колвекъ на тотъ часъ при нихъ было — кони з возы, сокиры, а зъ самыхъ сермяги, шапки, поясы с калитами и с пенязми готовыми такъжо побрали. Надъ то дей того-жъ месяца мая двадцать девятого дня, наславши врядниковъ своихъ — Острозского Франца Круша а Берездовского Томаша Подоского а Юрья Зарубу, и к тому з ыными многими врядниками, слугами, бояры и поддаными вашими Острозскими и Берездовскими, обычаемъ военънымъ, а праве неприятелскимъ, маючи з собою колко сотъ человековъ, зъ сагайдаками, з ручницами, з рогатинами и з ыншими многими а розьмаитыми бронями, моцно, кгвалтомъ, на именъя его Корецкие, то есть на Зусивлю, на Осташовку, на Саножинь, и на Криловъ, бояръ и подданыхь его тыхъ вышемененыхъ селъ жонъ и детей ихъ побили и поранили, а в домехъ ихъ ворота и въ клете двери повыбивали, всю маетъность ихъ, то есть: сукни, сермяги, кожухи, шапки, сорочки, полотна, пенязи готовые, мяса старые, масла. сыры и иншие многие речи з домовъ ихъ, также и на поляхъ кони, волы, коровы, овцы, козы, свиньи и всякое быдло с чередами оныхъ, впередречоныхъ селъ подданныхъ его побрали, /124/ имъ многие а незъносные дей кривды и шкоды на тоть часъ тымъ подданымъ его починили: а потомъ дей тогожъ месяца мая тридцать первого для, наславши дей вы врядника своего Берездовского, Томаша Подоского, а боярь Острозскихъ — Хведора Вербовецкого а Ивана Сокуру а многими слугами, бояры и поддаными своими не зъброяхъ, яко на одного неприятеля, моцно, кгвалтомъ, на властивые именя его волости Корецкое, на Селичовъ, на Горицю и на Чернокалы, людей подданыхъ его тыхъ вышемененыхъ селъ его жонъ и детей ихъ побили и поранили, а в домехъ ихъ, в некоторыхъ — ворота и в клетей двери поодбивавши, маетность ихъ, то естъ: сукни, сермяги, кожухи, пенязи готовые, сорочки, полотна и иншие многие речы, а на поли кони и быдло с чередами, в Чоряокалахъ, побрали и многие дей кривды и шкоды тымъ подданымъ его на тотъ чась, в побранью маетности, поделали; к тому дей тогожъ року прошлого шестдесятъ пятого месяца июля другого дня, такъ-же дей, наславши вы бояръ своихъ Острозскихъ, — Хведора Веръбовецкого, а Ивана Сокора з ыншими бояры и поддаными своими Берездовскими, моцно, кгвалтомъ, на властный кгрунтъ его волости Корецкое — Крыловский, Киликиевский и Русивлский, людей подданыхъ его тыхъ верхумененныхъ селъ на поляхъ и на дубровахъ находячы, одныхъ людеи и жонъ ихъ побили и поранити, а другихъ многихъ, поймавши и позъбивавши, зъ собою у везенъе повели, а маетности ихъ: кони з возы; зъ самыхъ сермяги, шапки, сорочки, сокиры, поясы с калитами и с пенязми готовыми побрали. Еще дей тогожъ месяца июля пятого дня, наславши дей вы врядника своего Берездовского, Томаша Подоского, а бояръ Острозскихъ, тогожъ Федора Вербовецкого и Ивана Сокора, з ыншими многими слугами, бояры и поддаными своими Острозскими и Берездовскими, моцно, кгвалтомъ, по другий разъ, натыежъ именъя его властные Корецкие — на Селичово, на Куты и на Горицу, людей и подданыхъ его, жонъ и детей побили и поранили, а другихь пятнадцати чоловековъ, поймавши и позбивавши, у везенъе зъ собою повели, а въ домехъ ихь ворота и въ клете двери поотбивавши, а на поли кони и быдло с чередами, в тыхъ вышемененыхъ селехъ его Селичове а в Горицы, заняли, а особливе дей кони служебниковъ его, которые дей в тыхъ жо селехъ его — в Селичове и в Кутахъ, на власномъ кгрунъте его пасены были, всихъ сто двадцать и пять коней, тыежъ дей врядники, слуги, бояре и подъданые ваши взяли, и то все, посполъ с конми и счередами, которые в подданыхъ его в тыхъ /125/ же селехъ побрали. И к тому жъ оными жъ дей конми служебниковъ его, такжо и быдломъ подданыхъ его, которые тотъ врядникъ и бояре ваши заняли, проводячи ихъ до замку вашого, Берездова, збожъя о колко сотъ копъ, на поляхъ лежачого, на властномъ кгрунте его жита и яринъ потоптали. Потомъ дей тогожъ месяца июля семого дня, в суботу, врядникъ вашъ Берездовский, Томашъ Подоский, а бояре ваши Острозские: Федоръ Вербовецкий а Иванъ Сокоръ, з многими помочниками своими, перенявши мещанъ его Корецкихъ сорокъ человековъ, которые с Коломыи зъ солъю ехали, на доброволной дорозе близко замку вашого Березъдовского, тыхъ всихъ людей сорока человековъ побили и поранили, возы с конъми, и з солью, и зо всема речами, што у возехъ было, а з нихъ сукни, сермяги, гроши готовые побрали, а самыхъ, повезавши, до замку вашого Берездовского приведши, у в окрутное везенье посадили; а того жъ дей дня отаманъ вашъ Сусмецкий, на ймя Юрко, с помочниками своими, такь жо перенявши пахоля его, на ймя Остафъя Мокренского, на доброволной дорозе в селе Сусмецкомъ, который дей ехаль в потребахъ его самого зъ староствъ его, з Бряславля и з Веницы, безъвинъне збили и, поймавши, до врядника вашого Берездовского, до Подоского, привели, и такъ же у в окрутное везенъе осадили, и гроши, што при немъ были, до него посланые, коня зъ седломъ и иньшие многие речы въ него побрали; потомъ дей тогожъ месяца июля осмого дня, наславши дей есте врядниковъ своихъ: Острозского, Франца Круша, а Берездовского, Томаша Подоского, а бояръ Острозскихъ: Федора Вербовецкого а Ивана Сокора, з ыншими многими слугами, бояры и поддаными своими Острозскими и Берездовскими, на домъ служебника его, Бориса Совы, на Селичовъ, самого дей того служебника его, Бориса Сову, збили, зранили и змордоваля, слугъ и челядь его такъ же дей побили и поранили, и шкоды дей немалые оному служебнику его в побраню маетности его поделали; за тымъ дей на завтріе, в понеделокъ, тогожъ месяца июля девятого дня, наславши дей вы справцу своего, Юря Зарубу, и тыхь же врядниковъ своихъ: Острозского, Франца Круша, а Берездовского, Томаша Подоского, и оныхъ бояръ своихъ Острозскихъ: Федора Вербовецкого а Ивана Сокура, и иныхъ многихъ слугъ, боярь и подданыхъ своихъ Острозскихъ и Березъдовскихъ о колко сотъ коней, моцно, кгвалтомъ, на йменъе его Куты, служебниковъ его, которые дей въ ономъ селе его мужали для постереганя правъды, подданыхъ его, одныхъ тамжо побили /126/ и поранили, а которые дей, видячи, ижъ ся не могутъ имъ в томъ селЂ оборонить, и оборонъною рукою до другого именъя его, до Печибодъ, входили, они дей, и за тыми гонячи, на тое другое именъе его, на Печибоды, также моцно, кгвалтомь, з немалымъ войскомъ . . . . . . . . . . . . . . . и якъ оныхъ слугъ, которые дей, передъ ними входячи, до того именъя его пришли, также бояръ и подданыхъ его, мешкаючихъ въ томъ селе Печибодехъ, самихь побили и поранили, ажъ дей некоторые з нихъ ледве водою отплыли, а иншие повтекали, а маетность дей, як оныхъ служебниковъ его, которые на тотъ часъ при нихъ были, и которыхъ, в оном селе его, в Кутахъ, входечи перед ними, . . . . . . . . . селе, такъ тежъ бояръ и подданыхъ Печибодскихъ маетности, з домовъ ихъ, а на поле быдло, побрали и многие а незъносные кривды тымъ слугамъ и подданымъ его поделали; и к тому дей тыежъ бояре ваши: Хведоръ Вербовецкий а Иванъ Сокоръ, тогожъ месяца июля двадъцать шостого дня, в понеделокъ, вночы, собравшися з многими слугами и помочниками своими, и тежъ с поддаными вашими Острозскими, подехавши, моцно, кгвалтомъ, подъ место его Корецкое, двохъ неволниковъ его Татаръ, пойманцовъ, на ймя: Ахмата а Шабана, а швачку малжонки его, татарку, на ймя Татяну, и з нею челяди Московское пятеро, которые при тойже швацце для науки оставлены были, выпроводили и на возехъ своихъ до замку Острозского отвезли, которая дей швачка Taтяна, маючи ключи отъ кнегини малжонки его до всякого схованъя, не маю речей, то есть: шатъ, перел, клейнотовъ, грошей; покрала и зъ собою побрала; якожъ дей князь Корецкий до приятеля вашого, который отъ васъ тамъ у в Острозе на тоть часъ былъ, до пана Юря Зарубы, о то жалуючы и права просячи, посылалъ, онъ дей, якъ права дать, такъ и тыхъ неволниковъ его выдать не хотелъ. За третимъ мандатомъ жаловалъ князь староста о томъ, штожъ дей, вжо выехавши ему на службу нашу господаръскую и земъскую военную з ыменей его до Ракова, в року минуломъ шестдесятъ пятомъ, и будучи ему вжо в дорозе, дошла его ведомость одъ врядниковъ его з Волыня, ижъ дей вы, неведомо для которое причины, наславши бояръ своихъ Острозскихъ: Хведора Вербовецкого а Ивана Сокора, з многими поддаными вашими Острозскими и Берездовскими, моцно, кгвалтомъ, на властный кгрунтъ именъя его Крыловского, вночЂ, сена кошеного в копахъ, подданыхъ его Крыловскихъ: Степана Тишевича, Данила Протасовича а Грица Рожка, сто двадцать два возы спалили, а потомъ дей въ томъ же року /127/ шестдесятъ пятомъ, месяца августа третего дня, такжо в небытности его, наславши дей есте тыхъ жо бояръ вашихъ Острозскихъ: Хведора Вербовецкаго, а Ивана Сокора, с поддаными вашими Острозскими, повторе моцно, кгвалтомъ, на властный кгрунтъ того жъ именя его Крылова, сеножати его дворные на триста и на тридцать возъ покосили и сено побрати казали; ктому дей, в томъ же року и тогожъ месяца августа девятого дня, в четьверъгъ, наславши дей есте тыхъ жо бояръ вашихъ Федора Вербовецкого а Ивана Сокора третий разъ моцно, кгвалтомъ, на властный кгрунтъ именъя его Черницкое, на сеножати подданого его Черницкого Хведора Воробъя и трехь сыновь его: Ивана, Дмитра а Якова, збили, изранили и четверо коней взяли, а з самыхъ сермяги, шапки, поясы с калитами и с пенязми готовыми побрали и многие кривды и шкоды ему самому и подданымъ его, в покошенъю сенъ, в побраню маетностей ихъ, подЂлали; за четвертымъ мандатомъ жаловалъ князь староста о томъ, штожъ дей вжо по тыхъ всихъ першихъ кривдахъ и кгвалтехъ, боехъ, грабежахъ и наежчкахъ ему отъ васъ самыхъ, врядниковъ и слугъ, бояръ вашихъ поделаныхъ, вышей в семъ листе нашомъ описаныхъ, будучи дей ему . . . . . . . . у Вилни при насъ, господари, на сойме валномъ, всимъ землямъ нынешнего панства нашого великого князства Литовского зложономъ, в року прошломъ шестдесятъ пятомъ, месяца ноября первого дня, наславши дей ecтe бояръ своихъ Острозскихъ: Федора Вербовецкого а Ивана Сокора з ыншими многими слугами, бояры и поддаными вашими, а помочниками ихъ, кгвалтомъ на именъе его Киликиевъ, которые дей, наехавши на тое именъе его, подданыхъ Каликиевъскихъ нашедчы на гребли Киликиевской, побили и поранили и чотырохъ чоловековъ, на ймя: Зенца, Ивашка, Василя, а Бориса, поймавши и позбивавши, зъ собою повели, а кони, быдла остатокъ, што вжо небожята люде, после первшихъ кгвалтехъ были здобыли, то все побрали, а потомъ дей у тымъ дне, тогожъ месяца ноября десятого дня, наславши дей есте другого боярина своего Острозского, Федора Колоденъского, такъжо з многими слугами, бояры и поддаными вашими, моцно, кгвалтомъ на именъе его Русивль, на домъ боярина его, Ивана Лозицкого, — самого того боярина Лозицкого збили, змордовали, а сына его Грицка изранили и шкоды не малые в тотъ часъ, в побраню остатку маетности, ему самому и подданнымъ его поделали; которыхъ жо дей кривдъ и шкодъ зо всими тыми кгвалтовными посылками вашими от тыхъ всихъ /128/ верху писаныхъ бояръ, слугъ и людей вашихъ в ыйменъяхъ, селехъ и на кгрунтехъ его первопомененыхъ, ему самому, слугамъ, боярамъ и подданымъ его поделаныхъ, князь староста реестръ меновите написаный передъ нами, оказовалъ. И на онъ часъ, по вычитаню мандату, поведалъ князь Корецкий, же за тыми мандаты принялъ былъ рокъ вашъ передъ нами, ку росправе з нимъ стати за трема мандаты месяца декабря семогонадцать дня, в году минуломь шестдесятъ пятомъ, a за четвертымъ тогожъ месяца декабря двадцать четвертого дня; на которые то обадва роки князь староста передъ нами оповеданъе и пилность ку праву чинилъ, и по рокахъ, черезъ немалый часъ будучи, онъ зде у Вилни, на соймЂ, при насъ, господари, частокротне прозъбами своими о учиненъе ему з вами в тыхъ речахъ справедливости усиловалъ; нижли передъ инъшими болшими и важнейшими справами нашими и земскими, не будучи дей намъ доспешнымъ тое речи ваши слухати и судовне отправовати, за прикладанъемъ и помынанъемъ по колко кротъ роковъ, стягнулася тая справа ваша ажъ до дня месяца генваря осмого, в году минуломъ, шестдесятъ шостомъ, гдеж, будучи намъ на суде с паны радами нашими ихъ милостю, по вчиненю жалобы черезъ князя Корецкого за оными мандатами, веръху описаными, отъ твоей милости пане Лаский служебъникъ твой, Якубъ Кресинский, менячися быть умоцованымъ твоимъ, справы противъ князя Корецкого домовялся, абы князь староста первей того довель, если тебе тыми мандаты позвалъ, а князь Корецкий не хотелъ того мовенъа его y права приймовати, абы первей Кресинский моцъ отъ обудвухъ васъ в той речи показалъ. Кресинский положилъ листъ вмоцованый одного твоей милости, пане воеводо, с печатю и с подписъю руки твоее властное, который былъ вычитанъ передъ нами и слово отъ слова такъ ся в собе метъ: я, Лаский Олбрыхтъ, воевода Сирацкий, вызнаваю тымъ моимъ листомъ, ижъ што воевода Киевский, маршалокъ Волынское земли, староста Володимерский, князь Костентинъ Костентиновичъ Острозский, позвалъ мене и малжонку мою паню Беяту с Костелца Княжну Острозскую мандатомъ его кролевское милости о насланъе кгвалтовное подчасомъ военнымъ на имене Славенское и о шкоды в томъ именю поделаные, которое собе на мандате от неякого Павла Итщолды быти менилъ; особливе тежъ, што староста Луцкий, Бряславский и ВЂницкий, князь Богушъ Хведоровичъ Корецкий позвалъ мене и малжонку мою мандаты двЂма о кгвалтовные наезды, бои, грабежи и о попаленъя сЂна, /129/ которые собЂ отъ земянъ моихъ Острозскихъ: Федора Вербовецкого, а Ивана Сокора быти менилъ; яко тая вся справа ширей и достаточней на тыхъ мандатехъ есть доложона, где ся, отьежаючи на пилные а важные потребы его кролевское милости и корунъные, имъ за тыми мандаты на року собЂ назначономъ стати и в отказе быти не могу, про то в томъ отъеханю своемъ, давши зуполную моцъ служебнику моему, Якубу Кресинскому, на томь року, за тыми мандаты припаломъ, на зъбите тыхъ мандатовъ причинами слушными и у права передъ его королевскою милостю а ихъ милостю паны радами, которого тымъ мандатомъ в томь, яко и во всихъ справахъ моихъ, передъ его королевскою милостю припалыхъ, на томъ соймЂ теперешнемъ и по розъеханъю соймовомъ моцно чиню, вирючи и змоцаючи ему вся поступки правные тые зыски и страты во всихъ потребахъ моихъ справовати. И на то есмь ему далъ сей мой листъ подъ моею печатю и с подписомъ властное руки моее. Писанъ у Вилни, лета Божого нароженя тисеча пятъсотъ шестдесять пятого, месяца декабря пятогонадцать дня. Князь, староста Луцкій, выслухавши того листу умоцованого и заховавши впередъ всЂ причины правные к тому листу умоцованому мовити, на онъ часъ тую толко одну причину, розумеючи ее быти головнейшою, поведилъ, ижъ в томъ листе поручономъ твоемъ, пане Лаский, не дана дей была Кресинскому моцъ ку отказу и розправе з нимъ судовной о самые речи, о што онъ васъ позвалъ, але дей толко дана ему моцъ ку збиваню мандатовъ, зыскъ и страту в томъ поручаючи, к тому повЂдилъ князь староста, ижъ онъ тыми мандаты позвалъ твою милость, пане Лаский, и малжонку твою, пани Беяту с Костелца, княгиню Острозскую, а моць тая была дана толко от самого тебе, пане воеводо, и не до правного мовенъя, одно до збиванья мандатовъ, и докладалъ того, же дей тые именъя не такь много суть твое, пане Лаский, хотяжъ в держаню ахь есте-сь, яко твоя, пани воеводиная; и с тыхъ дей причинъ онъ Крестинского за моцного ку мовеню правному в той спра†приймовати не могъ, и домовлялся, абы Кресинскій моцъ отъ самое . твоей милости, пани Лаская, если бы мЂлъ, оказалъ. Кресинскій повЂдилъ, ижъ ему моцъ отъ тебе не есть потребно покладати, а жебы досыть мело ему быти ку праву моцы самого твоей милости, пане воеводо, тыми причинами то выводячи, ижъ ты, пане Лаский, на мандатехъ в головахъ чрезь князя старосту описанъ и обжалованъ естесь, и в тому, будучи малжонкомъ, головою старшого, яко самую малжонку /130/ свою, такъ и именя ее въ моцы, опеце и обороне своей маешъ, и яко бысь ты мелъ быти о именъя ее самъ одинъ, кромь ее порученя чинити, и в прага мовити; князь староста поведилъ: ачъколвекъ онъ на мандатахъ в головахъ самого тебе, пане воеводо, яко старшого, а молжонка княгини Острозское описалъ, але тые именъя, с которыхъ ся ему тые кгвалты, кривды в забиранъю кгрунтовъ и инъшихъ шкодахъ стали, суть самое тобе, пани Лаская, и для того потребовалъ видети моцы самое твоее милости. Кресинский, попераючи першое повести своее, ижъ волно тобЂ, пане Лаский, самому, яко головЂ, именья малжонки своее правомъ чинити, докладалъ и того, же дей ты, пани Лаская, ему, малжонъку своему, вси именъя свои записала и в моцъ поступила. Князь Корецкий поведилъ, ижъ онъ о тыхъ записахъ ни чого не ведаетъ; Кресинский припущалъ то памети нашой господарьской, яко бы ся то з ведомьстю нашою дЂяти мало быти, же пани Лаская, будучи въ ПетриковЂ, на СоймЂ, пану Ласкому, малжонъку своему, вси именъя свои записала, где жъ за тымъ пытати есьмо казали Кресинского, естлибы то на писме мелъ, ку праву оказалъ, же ты, пани Лаская, малонку своему именъя свои записала, — не показалъ и ничимъ того ведле права не довель; гдежъ мы, обмовившися о томъ с паны радами нашими ихъ милостю, нашли то, абы Кресинский моць отъ самое тебе, пани Лаская, указалъ; нижли Кресинский и моцы жадное не положилъ, а такъ мы. господаръ, на онъ часъ того мовенья ихъ з обу сторонъ достаточне выслухавши а оглядавши, ктому листовъ вызнаныхъ дворенъ нашихъ: Григоря Кацевича а Миколая Войдена, черезъ князя Корецкого передъ нами покладаныхъ, съ печатью и с подписомъ рукъ ихъ властныхъ, которые дворене наши тебе, пане Лаский, тыми мандаты нашими оть князя Корецкого позывали, гдежъ созване оныхъ дворянъ нашихъ на тыхъ листехъ ихъ посведчило и оказало то, же ты, пане Лаский, очевисто черезъ нихъ тыми мандаты естесь позванъ, а на листе одного з нихъ, Воденевомъ, и того доложоно, же ся твоя милость обецалъ передъ нами стати и во всемъ ся князю старосте усправедливити, а около року, за тыми мандаты зложоного, згодилося сознане ихъ с повестю князя старостиною, верхучиненою, и повторе, обмовивши мы около того зъ ихъ милостю паны радами нашими, а видечи то, кгдыжь князь староста Луцкий позвалъ 6ылъ тыми манъдаты нашими обеЂхъ васъ сполне, зъвлаща о кгвалты, утиски, и кривды поделаные з именей самое твоей милости, пани воеводиная, /131/ в забранъю кгрунтовъ его и починенъю инъшихъ шкодъ, а служебникъ милости твоей, пане воеводо, передречоный Якубъ Кресинский, толко отъ одного твоей милости моцъ положилъ и то одно ку збыванЂ мандатовъ а не ку судовной справе отъ самое тебе, пани воеводиная, моцы жадной не показалъ ани тежъ того ничимъ ся з стороны твоей, пане Лаский, подпиралъ, жебы. малжонка твоя мела тобЂ именя свои записати тутъ, у суду нашого, за пытанъем нашимъ не довелъ и тыхъ записовъ не показалъ, а за мандатомъ, ижъ рокъ кождый есть певный, яко завитый, кгдыжъ таковые мандаты уфалены были на сойме валномъ для прудкое сараведливости людское; с тыхъ причинъ знашли есьмо то вырокомъ нашимъ, же князь староста Луцкий за тыми чотырма мандаты нашими в онъ часъ року противъ васъ обудвухъ усталъ и за таковымъ непослушенствомъ и нестанемъ вашимъ ку праву, заховываючи мы князя старосту Луцкого в томъ водлугъ обычаю права посполитого, статуту земского, сказали есмо вырокомь нашимъ господарскимъ кгрунты тые, и мандатехъ и вышей в семъ нашимъ листе менованые, описаные, князю старосте Луцкому в держане до права, а за кгвалты головщину, навезки и шкоды, при тыхъ кгвалтовныхъ наездахъ поделаные, свазали есмо на васъ, также до права суму пенязей водле реестру, черезъ князя Корецкого положоного, который, з росказаня нашого, для певности тое речи впередь, запечатань есть печатю нашою господарскою и рукою писара нашого подписанъ, казавши тое все с канцлереи нашое ошацовати, подле статуту з навезкою некоторые шацункомъ, в статуте описаномъ, а чого в статуте не описано, то ведле повести под даныхъ его, яко ихъ што коштовало, водлугъ которого реестру учинило таковую суму пенязей: за тридцать пять кгвалтовъ — за каждый кгвалтъ водлугъ статугу по дванадцати рублевъ грошей, чинитъ семсотъ копь грошей, а за одну головщину чоловека тяглого . . . . . . a навязки слугъ, бояръ, шлячтичовъ, слугь путныхъ, отамановъ, рикуней, будниковъ, бортниковъ, невестъ, людей тяглыхъ, кладучи каждую навязку водлугъ статута, чинитъ тисячу сто пятнадцать копъ грошей за каждый при тыхъ кгвалтовныхь наездахъ и боехъ, поделаные, чинитъ двадцать две тысячи семъсотъ девятдеся . шесть копъ грошей и пенязей девять, а навязки шкодамъ, водлугъ статуту такъ жо много кладучы, чинитъ шкодъ з навезкою сорокъ пять тысячь пять сотъ девятдесятъ две копы и одынъ грошъ, пенязей осмь; того въсего за кгвалты, навязки, головщину, за шкоды, и навязву шкодамъ, головною /132/ сумою — чинитъ сорокъ семъ тисячь, чотыреста семъ копъ, одинъ грошъ, и пенязей осмъ. И за тую суму сказали есмо князю старосте Луцкому увязанъе до права в люди именей властныхъ самое твоее милости, пани Лаская, с которыхъ собЂ князь староста тые кгвалты, кривды и шкоды менитъ быти почыненые, водлугъ статуту, за кождую десять копъ грошей в службу людей, то есть два дыми людей Волынскихъ, а где бы в тыхъ именъяхъ твоихъ, с которыхъ ся князю Корецкому кгвалты и шкоды стали, такъ много людей не было, штобы тую суму, за шкоды ввязаную, вынесло, тогды и з иншихъ имений вашихъ, люди по тому жъ ведле статуту, штобы за тую суму, вышей описаную стояло, яко и ввязати есмо в то князя старосту послали были заразомъ з оного-жъ сойму виленского дворенина нашого; нижли борздо а по томъ выроку нашомъ з некоторыхъ певныхъ причинъ, а для лепшого вашого, росказали есмо листъ нашъ писати до князя старосты луцкого, и с подписомъ властное руки нашое к нему послали, уживаючи и ожедаючи его милости в томъ, абы онъ того увязанъя позанехалъ и задержался с тымъ до сойму Берестейского прошлого в ономь жо году, шестъдесятъ шостомъ, маючи волю то промежду васъ на ономъ соймЂ Берестейскомъ, постановити и цомерковати, гдежъ князь Корецкий, на писане нашо, а чинячи досить воля и жадливости нашой господарской, оного увязанъя позанехалъ и не уживалъ его противъ васъ, подле выроку сказаня и листу нашого увяжчого, одножь, про небытность нашу господарскую на ономъ соймЂ Берестейскомъ, в той речи, на которое ся застановене промежду васъ нестало, а князь Корецкий, будучи от нась ужитъ, абы ся с тымъ увязанемъ не сквапилъ, терпЂливымъ в томъ былъ, не увязывался во именя ваши ажъ и до сихъ местъ; лечь ижъ твоя милость, пане воеводо Сирацкий, вЂдаючи о таковымъ выроку нашомъ, противъ собе вделаномъ, так жо и о томъ, же есмо тое увезанъе, яко верху поменено, для вашого лепшого и спокойнейшого, уживши в томъ кънязя Корецкого, жаданемъ нашимъ задержали, а будучи потомъ колкокротъ у насъ, господаря, не хотечи ся въ томъ чути, и жадного застановенъя въ тыхъ речахъ съ княземъ Корецкимъ вчинити, а князь Корецкий, будучи зде при насъ, господари, на теперешнемъ сойме Городенскомъ, просиль насъ, абыхъмо ему в томъ далей того надъ право посполитое вырокъ нашъ шкоды приймовати не узычали, але вжо того увязанъя водле оного выроку нашого, верху припоминаного, ему призволили и дворенина нашого увяжчимъ ему на /133/ то придали; а такъ мы, заховываючи князя старосту ведле оного выроку нашого, на сойме Виленскомъ вчиненого, и водлугъ листу нашого увяжчого, на онъ же часъ ему в той речи до вась даного, послати до васъ дворенина нашого Ивана Семеновича и росказали ему князя старосту, яко в кгрунты на выписе выроку нашого и в семъ нашомъ листе вышей меновите описаные, князю Корецкому до права прислужоны, и за суму пенязей, и за головщину, кгвалты, навезки и шкоды на насъ сказаную сорокъ семъ тисячъ чотыриста семъ конъ, оденъ грошъ, пенязей осмъ, в люди именей самое твоеи милости пани воеводиная, и тежъ хотя будешъ ли твоя милость, пане Лаский, которое право записы до тыхъ именей мЂти, с которыхъ онъ тые кгвалты, кривды и шкоды менитъ быти почыненые, водлугъ статуту, за кождую десять копъ грошей в службу людей, то есть в два дымы людей волынскихъ, а гдебы в тыхъ именяхъ вашихъ, с которыхъ ся Князю Корецкому кгвалты и шкоды стали, такъ много людей не было, што бы тую суму за шкоды сказаную вынесло, тогды у в ыншихъ именяхъ вашихъ люди, по тому жъ ведле статуту, што бы за тую суму, вышей описаную, стояла, до права увязати и в держане ему подати; про то приказуемъ вамъ, абы есте, о томъ вЂдаючи, тому дворенину нашому в томъ противни не были, яко увязованя в кгрунты, верху описаные, князю Корецкому в держанъе до права сказане, и в суме пенязей, за шкоды сказаной, перво помененой, в люди именей вашихъ сами черезъ врядниковъ, слугъ и подданыхъ своихъ не боронили, такъ и по ввязанью нычимъся у в оные кгрунты, вышей выображоные, и тежъ в люди черезъ того дворенина нашого ему поданые, до права не вступовали, и з моцы его не выймовали, подъ закладомъ нашимъ сорока тысячми копами грошей, а о безъпечность здоровя того дворенина нашого абы ся ему, будучи на той справе, никоторая не безъпечъность здоровъя его от васъ самыхъ, врядниковъ, слугъ, бояръ и подданныхъ вашихъ не деяла, покладаемъ на вась особливый закладъ нашъ две тысячи копъ грошей. Писанъ у Городни, лета Божого нароженъя тисяча пятсотъ шесдесять осмого, месяца июля десятого дня«.
     
     Книга Луцкая гродская поточная 1567 года, № 2042, листъ 241. /134/
     
     
     
     
     
     55
     Д†грамоты Сигизмунда-Августа, извЂщающія объ отдачЂ на откупъ; на годъ, таможенныхъ пошлинъ великаго княжества литовскаго жмудскому старостЂ Яну Еронимовичу Ходкевичу, подканцлеру литовскому Остафію Воловичу, и еврею Менделю Изаковичу. 1568 года, сентября 5 и 8.
     
     ЛЂта Божого нароженя 1567, ноября 2-го дня, въ неделю. 
     Пришедши на врядъ замку господарского. Вододимірского, передъ мене, Михайла Привередовского, подстаростего Володимірского, дворенинъ господарский, панъ Павель Оранский, то отповедилъ и тыми словы до книгъ вызналъ, ижъ, и что первей сего и при старосте Жомоитскомъ, маршалку земскомъ великаго князства Литовского, справцы и гетману его королевское милости земли Лифланское, державцы Плотелскому и Телшовскому, пану Яну Еронимовичу Ходкевича, а при подканцлеромъ его королевское милости великого князства литовского, маршалку дворному, старосте Берестейскомъ и Кобрынскомъ, пану Остафъю Воловичу, Исакъ Бродавка и дети небожчика Давида Шмерлевича: Шмерль и Лазаръ, поборы у великомъ князстве литовскомъ и на Волыни отъ его королевское милости, на оранде до певного часу, до дня всихъ святыхъ, въ року теперешнемъ, шесдесятъ семомъ, которое свято дня вчорашнего въ суботу минуло, держали; а такъ его кролевская милость знову тые вси поборы, на пришлый годъ, шестдесятъ осмый, также пану старосте Жомоитскому и пану подканцлерому, а при ихъ милостяхъ жиду берестейскому, Менделю Исаковичу и товарышом его арендовать, и мне, слузе своему господарскому, черезъ листъ свой господарский росказати рачить, абыхъ я печатъ, скрынки, ключи, и всю справу поборовую на коморахъ и прикоморахъ поборовыхъ, на тее свято всихъ святыхъ, отъ Изака Бродавки и детей небозчика Давыда Шмерлевича-Шмерли и Лазара, слугъ и сцравецъ ихъ, взявши, слугамъ и справцамъ пана старосты Жомоитского и пана подканцлерого и Менделю Изаковичу съ товариши его слугамъ и справцамъ ихъ жидовскимъ, въ моцъ и справу подалъ; ино я, водле листу и росказаня его милости господарского, на коморе тутошней Володимірской, печатъ, скрынку, ключи и всю справу поборовую у справцы /135/ Изака Бродавки и детей небожчика Давыда Шмерлевича — Шмерли а Лазара, въ Маира Аврамовича взявши, справцы поборовому его милости пана подканцлерого, пану Михайлу Василевичу Дубницкому на имя его милости пана старосты Жомоитского и пана его, а справцамъ Менделевымь: жиду Володимірскому, Маиру Изаевичу, а жиду Любомскому, Июде Агроновичу, въ моцъ подалъ, при которомъ оповеданю и вызнаню своемъ выписъ съ книгъ врядовыхъ замку господарского Берестейского записаня въ книги листу его кролевское милости въ той справе поборовой до Изака Бродавки а детей небожчика Давыда Шмерлевича Шмерли и Лазара писаного, и Менделю даного, и на вряде замку Берестецкого отъ оного Менделя показованого, и к тому особливе листъ его кролевское милости, съ подписанемъ руки и печатю его милости господарскою, справы писара его милости господарского, пана Матыса Савицкого до кнезей, пановъ, воеводъ кашталяновъ, старостъ и всихь вобецъ обывателей земли Волынское, въ той же справе поборовой писаный, передо мною на вряде показовалъ и просилъ мене абы тое оповедане и вызнане его взятя печати, скрынки, ключовъ и всее справы поборовое коморы Володимірское отъ справцы Изака Бродавки и детей небожчика Давыда Шмерлевича — Шмерли и Лазара въ Маира Аврамовича, и подане справцы поборовому пана подканцлерого, его милости пану Михайлу Дубницкому, на имя пана старосты его милости Жомоитского и пана его, а справцамъ Менделевымъ: жиду Володимірскому, Маиру Изаевичу, а жиду Любомскому, Июде Агроновичу, и выписъ с книгъ замку Берестейского, листъ его кролевское милости перво помененый, въ книги замку Володимірского записано было; я того выпису съ книгъ замку Берестецкого и листу его кролевское милости въ справе поборовой писаныхъ, оглядевши и вычитавши, яко тое оповедане и вызнане его, такъ тотъ выписъ съ книгъ замку Берестецкоого и листъ его кролевское милости слово отъ слова въ книги замковые записати казалъ, которые такъ ся въ собе мають:
     »Выписъ съ книгъ врядовыхъ замку господарского Берестецкого. ЛЂта Божого нароженя тысяча пятсотъ шестдесятъ семого, месяца октебра пятогонадцать дня, въ середу. Пришедши облычне до вряду господарского замку Берестецкого, передъ мене Дмитрего Сапеги, подстаростего Берестейского, жидъ Берестецкій, Мендедь Исаковичъ, передо мною на вряде листъ его кролевское милости, съ подписанемъ власное руки его милости господарское и съ подписанемъ руки пи-/136/capa его милости господарского, пана Матыса Савицкого, писаный справцамъ мытъ и поборовъ господаря, короля его милости, въ великомъ князстве Литовскомъ, Изаку Бродавке а детемь небожчика Давыда Шмерлевича — Шмерли а Лазару, о который листъ просилъ Мендель, абымъ его до книгь врядовыхъ замку господарского Берестейского вписати велелъ, которого листу короля его милости я, подстароста, огледавши, за прозбою Менделевою, велелъ есми тотъ листъ его до книгъ врядовыхъ уписати, который слово оть слова такъ ся въ собе маеть: 
     »Жикгимонтъ-Авкгустъ . Божого милостю король Полский, великий князь Литовский, Руский, Пруский, Жомоитский, Мазовецкий, Инфлянский и иныхъ. Справцамь мытъ и поборовъ нашихъ у великомъ князстве Литовскомъ: Изаку Бродавке а детемъ небожчика Давыда Шмерлевича — Шмерлу и Лазару. Ознаймуемъ вамъ, што на сей часъ маете и держите тые поборы при старосте Жомоитскомъ, маршалку земскому великого князства Литовского справцы и гетману нашому земли Инфлянское, державцы Плотелскому и Телшовскому, пану Еронимовичу Ходкевича, а при подканцлеромъ нашомъ великого князства Литовскаго, маршалку дворномъ, старосте Берестейскомъ и Кобрынскомъ, пану Остафию Воловичу, отъ насъ господара на аренде до певного часу, которой аренде вашой рокъ выйти маетъ на день свята всихъ святыхъ в року теперешнемъ, шестдесятъ семомъ, близко пришлого; а такъ мы, господарь, знову тыи вси поборы на пришлый годъ, шестдесятъ осмый, также пану старосте Жомоитскому и пану подканцлерому, а при ихъ милости подданому нашому, жиду Берестейскому, Менделю Исаковичу, яко сведомому и беглому у справахъ поборовыхъ, и товаришомъ его, которыхъ онъ къ собе приметъ, арендовали, почавши от того свята всихъ святыхъ в року теперешнемъ, шестдесятъ семомъ, пришлого, коли ваша аренда выходитъ, ажъ до другого такового свята всихъ, святыхъ, которое в року шестдесять осмомъ быти маеть, для чого до коморъ мытныхъ и поборовыхъ головныхь, то есть, до Виленское, до Жомоитское, до Ковелское, до Волынскихъ, Подляшскихъ, Городенское, и до всихъ прикоморковъ, к тымъ коморамъ приналежачихъ, послали есмо дворенина нашого Павла Оранского, которому росказали есмо, аж бы онъ печать, скринки, ключи и всю справу поборовую на тыхъ всихъ коморахъ и прикоморкахъ, на тое свято близко пришлое всихъ святыхъ, от васъ самыхъ, отъ слугъ и справецъ вашихъ взявши, слугамъ и справцамъ пана старосты Жомоитского, и пана подканцлерого, /137/ и Менделю Исаковичу с товариши его, и слугамъ и справцамъ ихъ жидовскимъ в моцъ и справу подалъ, вы бы о томъ ведали, а противеня и непослушенства никоторого противъ сему росказаню нашому господарскому чинити не смеючи, на часъ помененый всихъ святыхъ, на сконченю тое аренды своее, печать, скрынки, ключи и вси справы поборовые, которые на сей часъ в заведеню своемъ маете, слугамъ пана старосты Жомоитского, и пана подканцлерого, и Менделю Исаковичу с товариши его, слугамъ и справцамъ ихъ, передъ тымъ дворениномъ нашимъ в моцъ и справу нашыхъ коморахъ головныхъ и на всихъ прикоморкахъ, к нимъ приналежачихъ, подали, а черезъ то, сами, в тую справу поборовую не вступуючися, имъ в ней переказы никоторые не чинили конечно, абы то инакъ не было. Писанъ у Кнышине, лета Божего нароженя тисеча пятсотъ шестдесять семого, месяца сентебря осмого дня. Которыйжъ листъ его кролевское милости Мендель, давши до книгъ врадовыхъ замку господарского Берестейского записати, и выписъ с книгъ взялъ собе под моею печатю. Писанъ у Берести. Василей Григоревичъ«.
     »Жикгимонтъ-Августъ, Божю милостю король Полский, великий князь Литовский, Руский, Пруский, Жомоитский, Мазовецкий, Инфлянтский и иныхъ. Княземъ, паномъ, воеводамъ, каштеляномъ и княгинямъ, панямъ, старостамъ, державцамъ, вдовамъ, земянамъ и дворанамъ нашимъ, войтомъ, бурмистромъ, радцамъ и всимъ мещаномъ и купцомъ, местъ и селъ нашихъ господарскихь и князскихъ, панскихъ, духовныхъ, светскихъ, во всей земли волынской лежачихъ. Ознаймуемъ вамь, ижъ под теперешнимъ тягненемъ особою нашею господарскою обозомъ до войскъ нашихъ, на оборону панства нашого, великого князства Литовского, противко неприятелеви нашему, великому князю Московскому, взяли есмо в скарбъ нашъ на заплату людемъ служебнымъ и на выправу двору и обозу нашего певную суму пенязей у старосты Жомоитского, маршалка земского великого князства Литовского, справцы и гетмана нашого земли Лифлянское, державцы Плотелского и Телшовского, пана Яна Еронимовича Ходкевича, а у подканцлерого нашого великого князства Литовского, маршалка дворного, старосты Берестецского и Кобрынского, пана Остафия Воловича, у подданого нашого, жида Берестейского, Менделя Изаковича, и у товаришовъ его, которого ихъ милостъ ку собе, яко сведомого справы поборовое, припустили; якоже ще на раты розложоные мают въ скарб наш немалое сумы пе-/138/незей дати, а иж-бы были певни заплаты своеи, панъ староста жомоитский и панъ подканцлерый, а при ихь милости Мендель жидъ, тогды завели есмо имъ арендою поборы великого князства Литовского, якъ давные, яко и на сойме Берестейскомъ прошломъ уфаленые, отъ товаровъ всякихъ, которые съ панства нашого, великого князства Литовского, за границу, и з-за граничья до панства нашого проважоны бываютъ, на цалый годъ, почавши отъ дня всихъ святыхъ, пришлого свята, въ року теперешнемъ, шестдесятъ семомъ ажъ до того року всихъ святыхъ въ року пришломъ, шестдесятъ осмомъ, яко то на аренде нашой естъ описано, о чомъ бы ecтe ведали, и на коморахъ мытныхъ и поборовыхъ головныхь и всихъ прикоморкахъ, къ нимъ прислухаючихъ, въ земли Волынскои лежачихъ, у воеводствахъ, староствахъ, державахъ и тивонствахъ своихъ, где колвекъ, передъ тымъ и сего году, коморы и прикоморки сторожа тыхъ поборовъ нашихъ бывала и знову уставлена, такъ въ местехъ нашихъ господарскихъ, яко и въ вашихъ: князскихъ, панскихъ, духовныхъ и свецкихъ слугамъ пана старосты жомоитского, и пана подканцлерого, и Менделю Изаковичу съ товариши его, слугамъ и справцамъ ихъ и жидовскимъ, которые за симъ листомъ нашимъ до коморъ головныхъ и прикоморковъ ихъ, въ земли волынской лежачихъ, приедутъ, отъ всякого товару съ купцовъ нашихъ господарскихъ и своихъ: князскихъ, панскихъ, духовныхъ и светскихъ, из за граничя переежчихъ, поборовъ, першихъ и на Берестейскомъ сойме прошломъ уфаленыхъ, выбирати с коморъ и прикоморковъ, где здавна мытные суть, и еще, где бы ихъ для устреженя прекрадаючихся съ товары причинити потреба, допустили и помочъ зъ урадовъ нашихъ и зъ ыменей своихъ, на промыту, хто бы сваволне, або потаемне проехалъ, укрившися, о потребу, яко въ речи нашой господарской и земской, давали, спротивеня ниякого зъ себе не показуючи и инымъ чинити не допущаючи, конечно. Писанъ у Кнышине, лЂта Божого нароженя тысяча пятсотъ шестдесятъ семого, месяца сентебра пятого дня. Подписъ руки его милости господарское. Матысъ Савицкій писаръ«.
     
     Книга Владимирская гродская. записовая и поточная, 1567 года, № 934, листъ 183. /139/
     
     
     
     
     
     56.
     Грамота Сигизмунда-Августа, князю Андрею Михайловичу Курбскому, о томъ, что назначается новый судебный срокъ, по дЂлу его съ Судомирскою каштеляншею. Анною Мацеевскою, впредь до выздоровленія ея повЂреннаго, Магнушевскаго; кромЂ того, грамота предписываетъ Курбскому возвратитъ Мацеевской 200 овецъ, похищенныхъ въ ея имЂніи, 1568 года, сентября 17.
     
     ЛЂта Божего нароженя 1568, месяца октебра третего дня.
     Пришедчи на вралъ замку господарського володимерского, до мене, Якима Василевича, будучи мне на тотъ чась на местъцу пана Михайла Павловича, подстаростего володимерского, градникъ кашталяновое Судомирское, паней Станиславовой Мацеевское, панее Анны зъ Стоянецъ Мацеевской, панъ янъ Некгошевский, показалъ листъ его кролевское милости, в справе панее своее, еи милости панее Мацеевское, до князя Андрея Михайловича Курпского писаный, о одложенье року для фороби пана Войтеха Макгнушевского, на зоставене заштий и розниць межи их милостями, через пана Магнушевского, до выздоровеня его, до светого Мартына, свята рымского, близко пришлого, о двесте овецъ, которые дей у подданых ее милости, панее моеи взяты, абы князь Курпскій подданымъ ее милости вернути велел, яко ширей на томъ листе его кролевское милости описано есть, и просилъ мене, абы тотъ листъ его кролевской милости в книги замковые заведенъ и вписанъ былъ; я, того листу кролевское милости огледавши и достаточне его вычитавши, слово отъ слова в книги замковые вписати казалъ, который так ся в собе маетъ:
     »Жыкгимонтъ-Августъ, Божю милостю король Полский, великий князь Литовский, Руский, Пруский, Жомоитский, Мазовецкий, Инфлянтский и иныхъ. Старосте Кревскому, князю Андрею Михайловичу Курпскому. Присылала до насъ каштеляновая Судомирская, пани Ганна з Стоянец, оповедаючи, иж што умоцованый приятелъ ее, Войтехъ Макгнушевскій, именемъ ее постановилъ с тобою, на томъ прошломъ сойме в Городне, передъ паномъ Виленскимъ, гетманомъ навышшимъ великого князства Литовского, старостою Городенскимъ, державцою Могилевскимъ, паномъ Грегоремъ Александровичомъ Ходкевича, а пe-/140/редъ секретаромъ нашимъ, войтомъ Виленскимъ, державцею Стоклишскимъ, дикторомъ Августыномъ Ротундомъ, и иншыми приятелы, цриехавши до тебе, до Ковля, о вси заштъя и розницы, которые ся межи твоими и ее поддаными, в боехъ, грабежахъ, и в бортехъ, и иншихъ речах и шкодах дестъ, мел с тобою, водле намовы, у Городне учененое, конечное застановене приятелскимъ способомъ уделати на певный рокъ, тамъ же в Городне зложоный, на который дей она кгды того приятеля своего, Макгнушевского, для хоробы его ку той справе мети не могла, тогды, чинечи досыть тому постановеню свому, служебника своего, Яна Некгошевского, до тебе присылала; нижли дей ты иного никого ку той справе припустити не хотел, одного того самого Макгнушевского, с которымъ ся тое постановене стало, на которого дей Макгнушевского бытность власным еси листомъ своимъ, до нее писанымъ, отзывалъ; а теперъ-де ее о то ку праву потегаеши: надто, безвинно у подданыхъ ее двесте овецъ взяти казалъ; и просила насъ пани Судомирская, абыхъмо о томъ до тебе листъ нашъ писати, а тую речъ тобе зъ нею, водле постановеня Макгнушевского съ тобою, кончити велели, и ку становеню, або посланю Магнушевского на тую справу по той хоробе его, для лепшого, способнейшого выздоровеня его, часу ему узычили, и тые овцы, у подданыхъ ее побраные, вернути ей велели; ино, кгды жъ она того приятеля своего, Макгнушевского, не для чего иного, — одно для хоробы его, на онъ часъ до тебе посылати не могла, также и теперъ, для неспособного здоровя его, пани послати, и онъ самъ ехати не можетъ, твоя бы милость съ тою справою на застановене тыхъ заштей и розницъ межи нею и тобою, черезъ Макгнушевского, до выздоровеня его, до светого Мартина, теперъ близко пришлого, римского свята, въ семъ року, шестдесятъ осмомъ, подождалъ; а подданымъ своимъ ку ее подданымъ до того часу спокойне заховати и тые двесте овецъ, если будутъ у подданыхъ ее вляты, им вернути велелъ. Писанъ у Варшаве, лЂта Божого нароженя тысяча пятсотъ шестдесятъ осмого, месяца сентебра семогонадцать дня. Базилиусъ Древинский, писаръ«.
     
     Книга Владимірская гродская, записовая и поточная, 1568 года, № 935, листъ 137 на обор. /141/
     
     
     
     
     
     57.
     Грамота Сигизмунда-Августа, къ сборщикамъ податей: князю Дмитрію КозекЂ и Ивану Гулевичу, предписывающая имъ принять подать изъ имЂній князя Андрея Михайловича Курбскаго, безъ взысканія штрафа за несвоевременную уплату оной. 1568 года, октября 5.
     
     ЛЂта Божого нароженя 1568, месеца ноябра двадцать второго дня.
     Постановившися обличне на враде замку господарского, Володимерского, передо мною, Павломъ Григоровичомъ Ораньскимъ, на тоть чась будучимъ подстаростимъ володимерскимъ, а передо мною Иваномъ Петровичомъ Калусовскимъ, судіею княжскимъ володимерскимъ, князь Дмитрей Анъдреевичъ Козека, а панъ Иванъ Михайловичъ Гулевичъ, поборцы повету Володимерского, на року за позвы кгродскими припаломъ, жаловали, водле позваня своего, на князя Андрея Михайловича Курпского, старосту Кревского, тыми словы: што-жъ который плать подымный его кролевская милость съ паны радами ихъ милости князи, паны, врадовниками земскими и дворнымн, и послами поветовыми, и всими станы, сойму належачими, на сойме великомъ валномъ Городенскомъ, въ року теперь-идучомъ, шестъдесятъ осмомъ, съ подданыхъ своихъ господарскихъ, и тежъ князскихъ, панскихъ и земянскихъ, духовныхь и светскихъ, уфалити и постановити, и роки отданю того податку зложити рачилъ, на которые еслибы хто не отдалъ, тогды совито заплатити повиненъ, — яко ширей а достаточней меновите на рецесе и листе его кролевское милости описано естъ, почому хто оть чого и на которые роки до бирчихъ поветовыхъ отдавати маетъ, и въ неотданю яко ся бирчие заховачи и поступовати въ томъ маютъ, то такь рокъ первый, на который половину того податку кождый отдати былъ повиненъ, вже давно минулъ, а князь-де Курпский, не ведети для которое причины, половицы того податку, на сойме уфаленого, первшое и на рокъ первшый намъ, яко бирчимъ поветовымъ, зъ ыменей своихъ, въ повете володимерскомъ лежачихъ, не отдалъ. Мы, заховываючися въ томь, ведле поставенъя и рецесу сойму городенского, позвомъ кгродскимъ о неотданье того податку половицы первшое, на рокъ /142/ зложоный, его позвали и тотъ позовъ на праве передъ нами положили, который имъ читанъ былъ. По вычитанью позву, служебникъ князя Анъдрея Михайловича Курпского, Миколай Богушевский, тутъ-же стоячи, очевисто за листомъ моцованымъ князя его милости пана своего, который передъ нами показалъ, на то поведилъ: панъ мой, князь Андрей его милость Михайловичъ Курпский, не без причины, але зъ причиною, то естъ за небытностю его милости самого у КовлЂ, и ктому иж-дей врадникь его милость Ковелский, пригодне естъ пострелен, для того-дей на рокъ назначоный отданъю тыхь пенезей, отдати поомешкано, а ведже-дей после того року, по два кротъ, тые пенензи плату подымную до васъ, панове поборцы, князь его милость панъ мой посылалъ, ваша-дей милость пенензей без совитости брати не хотели, и показалъ выписъ съ книгъ замку Володимірского оповеданя на враде слугъ его милости князя Курпского пана своего: Грышки Клечковского а Шимона Меженского, иж-дей князь Козека тыхъ пенензей без совитости брати не хотелъ и вызнаня возного повету Володимерского, Хацка Чувала, ижь-дей при немъ тые слуги князя Курпского зъ ыменей князя своего его милости пана своего Ковелскихъ гроши подымные князю Козеце отдавали, а онъ дей тыхъ грошей подымныхъ въ нихъ взяти не хотелъ и не взялъ, поведаючи, ижъ вже роки отданю того податку проминули, прото дей безъ совитости брати не буду, але-дей нехай князь вашъ пришле зъ совитостью, тогды-дей я озму, а въ посланца пана Михайла Малинского на завтрее-дей после того въ середу, таковый же платъ подымный при мне, возномъ, взялъ; потомъ служебникъ князя Курпского, Миколай Богушевский, поведилъ, кгдыжъ дей, ваша милость, панове поборцы, того податку отъ князя его милости пана моего безъ совитости взяти не хотели, князь, его милость панъ мой, о то посылалъ до его кролевское милости, а такъ его кролевская милость листъ свой господарский до вашей милости писати казати рачилъ, росказуючи, абы ваша милость тотъ податокъ съ причинъ перво-помененыхъ, и въ листе его милости господарскомъ описаныхъ, звлаща, ижъ имене Ковелское естъ властность его милости господарская, безъ совитости взяли и тотъ листъ его кролевское милости отвороный, съ подписомъ руки его милости господарское, до поборцовъ повету Володимірского, — князя Дмитрия Козеки, до пана Ивана Гулевича, передъ нами показалъ, писаный тыми словы:
     »Жикгимонтъ-Августъ, Божою милостю король Полский, великий /143/ князь Литовский, Руский, Пруский, Жомоитский, Мазовецкий, Лифлянский и иныхъ. Поборцамъ повету Володимерского на выбиране податку земского, на сойме недавно минуломъ Городенскомъ уставленнымъ, князю Дмитру Козеце а Ивану Гулевичу. Писалъ и присылалъ до насъ староста Кревский, князь Андрей Михайловичъ Курпский, о томъ, ижъ-дей, за небытностю его самого у КовлЂ, и къ тому-жъ, ижъ врадникь его Ковелский пригодне есть постреленъ, для того-дей пенези серебщизные зъ ыменей Ковелскихъ, водле уфаты сойму Городенского выбраные, на рокъ, отданю тыхъ пенезей назначоный, до васъ отдати поомешкано, а вы-дей теперъ безь совитости тыхъ пенезей приняти отъ него не хочете. и просилъ насъ, абыхъмо листъ нашъ о томъ ему до васъ дати велели; а такъ, кгдыжъ тые пенези серебщизные не за недбалостю его, але за тыми причинами поменеными на рокъ назначоный не отданы, звлаща, ижъ имене Ковелское есть власность наша господарская, для того приказуемъ вамъ, ажъбы есте тые пенези серебщизные, зъ ыменей Ковелскихъ выбраные, у князя Курпского безъ совитости взяли и трудности никоторые въ томъ ему не чинили конечно. Писанъ у Варшаве, лета Божого нароженя тысяча пятсотъ шестдесятъ осмого, месеца октобра пятого дня. Тутъ подписъ руки господарское, а потомъ писарское, пана Михайла Гарабурды. Панове поборцы: князь Дмитрей Козека а панъ Иванъ Гулевичъ мовили, што ты, Богушевский, поведаешъ, жебы панъ твой, князь Курпский, тые пенези, плату подымную, двакротъ до васъ посылалъ, ино, — съ пенезми оденъ разъ, а не два, а другий первый разъ безъ пенезей, толко доведываючися, где бы до насъ съ тыми пенезми послати мелъ, присылалъ; и то не передъ рокомъ, а ни на рокъ назначоный, але после року, што на властныхъ листехъ князя, его милости, пана твоего, до насъ писаныхъ, покажемо; якже и тые листы князя Курпского, до нихъ писаные, два передъ нами показали, поведаючи, ижъ за неотдане на рокъ назначоный безъ совитости брати не хотели, и мовили, же-дей то и самъ признаваешъ и на выписе врадовомъ, такъ тежъ и на листе его кролевское милости поменено, а што-дей на выписе врадовомъ вызнане возного написано, яко быхъ я, Дмитръ Козека, на завтрее, после того, яко князя Курпского слуги съ тыми пенезми подымными до мене приежчали, въ посланца пана Михайла Малинского таковый-же платъ подымный взяти мелъ, ино-дей того не было, и ачъколвекъ-дей тотъ податокъ не на што иншого, одно на оборону речи посполитое, на людъ служебный /144/ уфаленъ, и на таковыхъ, хто бы на рокъ, отданю того податку назначоный, не отдалъ, тотъ обовязокъ учиненъ, абы совито заплатилъ, яко и князь Курпский за неотдане того податку на рокъ назначоный, водле уфалы соймовое въ совитость упалъ; але ижъ его кролевская милость листъ свой господарский до насъ писати казати рачилъ, росказуючи, абыхъмо, съ причинъ, въ листе его милости господарскомъ помененыхъ, у князя Курпского тые пенези безъ совитости взяли. Мы, чинечи досыть воли и росказаню его милости господарскому, тые пенези, плату подымного, если же еси ихъ принесъ отъ пана твоего, князя Курпского, безъ совитости озмемъ. A такъ тоть листъ его кролевское милости при собе зоставимъ и часу чиненя личбы имъ ся въ томъ боронити будемъ. Служебникъ князя Курпского, Миколай Богушевский, противо тому поведилъ: же тыхъ пенезей, плату подымного, отъ пана своего до васъ, панове поборцы, не принесъ, бо якже есте перво безъ совитости брати не хотели, тогды князь его милсть, панъ мой, писалъ до его кролевское милости и до папа гетмана его милости, даючи о томъ ведати, и за тымъ его кролевская милость тотъ листъ свой господарский до васъ писати казати рачилъ, абы тые пенези безъ совитости взяли, а панъ гетманъ его милость до князя его милости, пана моего, листъ свой писати рачилъ, абы князь его милость, панъ мой, тые пенези и реестры выбираня того податку до его милости послалъ, хотечи казать личбы прослухати и тые пенези взять, а его милость своимъ квитомъ съ того квитовал и за писаньемъ листу его милости пана гетмана, яко тые пенези подымные первое раты, такъ тежъ и другое раты, зо всихъ именей Ковелскихъ, казавши выбрать, до его милости пана гетмана послалъ, и показалъ цедулу подъ печатю князя Курпского, пана своего, по полски писаную, поведаючи, иж-дей тую цедулу панъ мой, князь Курпский, зъ листу его милости пана гетмана, до его милости писаного, тотъ оденъ артикулъ, абы тые пенези и реестра до его милости послалъ, выписати казалъ, и для ведомости до васъ послалъ, которая цедула написана есть тыми словы: въ томъ же листе своемъ, ускаржатисе передо мною ваша милость на поборцовъ поветовыхъ рачишъ, воторые, розгневавшися на вашу милость, пенезей, на оборону постановленыхъ зъ ыменей прилеглыхъ, ани приймуютъ, ани личбы вашей милости слухать хотятъ, и просишъ мене ваша милость о науку, штобы зъ тымъ ваша милость чинити мелъ, а такъ, милостивый пане, поневажъ ихъ милость, тамътые панове, противко /145/ вашей милости такъ зубато поступуютъ, теды ваша милость за обе рате съ тамътыхъ именей своихъ пенези казавши выбрать и реестра справить, рачилъ тые пенези весполокъ и реестра до мене прислати, а оказавши, личбы прослухать, а водлугъ ней пенези одбирать буду, зъ того вашу милость квитовать, што ваша милость стане за квитъ поборцовъ тамътыхъ. Данъ зъ Брестовецъ первогонадцать октебра. Панове поборцы поведели: мы того не ведаемъ, если же князь Курпский тые пенези до пана гетмана его милости послалъ, або не послалъ, кгды-жъ листу его милости о то до себе не маемъ и квиту не видимъ, прото мусимъ ся зъ братею своею, зъ шляхтою того повету Володимерского въ томъ намовить, звлаща ку ведомости князя воеводы его милости Волынского и иншихъ ихъ милости пановъ, передъ которыми, есмо личбу чинить повинни, и паномъ посломъ, на сеймъ до его кролевское милости отправенымъ, донести, и до его кролевсвое милости послать, даючи о томъ ведать и просечи о науку, што съ тымь чинить; а што ся дотычеть листу его кролевское милости, до пановъ поборцовъ писаного, ино ижъ промежку обудву сторонъ, то есть пановъ поборцовъ и служебника князя Андрея Курпского, Миколая Богушевского, споръ сталъ; панове поборцы хотели тоть листъ его кролевское милости при собе зоставить, а служебникъ его милости князя Курпского, Миколай Богушевский, хотелъ, абы ему зася былъ верненъ, и для того обедве стороне, на то зволивши, тотъ листъ его милости господарский до справы скутечное тих речи при враде зоставили, и просили зъ обудву сторонъ, абы тая справа въ книги замковые была записана. Мы то все достаточне для памети въ книги замковые записати казали. 
     
     Книга Владимірская гродская, 1568 года, № 935; листъ 151.
     
     
     
     
     
     58.
     Грамота Сигизмунда-Августа, извЂщающая объ отдачЂ на годъ въ откупъ таможенныхъ пошлинъ евреямъ: Менделю Изаковичу и Липману Шмерлевичу, и приглашающая всЂхъ жителей великого княжества литовскаго оказывать откупщикамъ возможную помощь при сборЂ пошлинъ и не способствовать тайному провозу товаровъ. 1568 года, октября 30.
     
     Року 1568, декабря 5 дня. /146/
     Пришедчи на врядъ его королевское милости, въ замокъ Луцкій, до мене Яроша Палишевского, воротного замку Луцкого, въ тотъ часъ будучого на месцу Петра Хомека, подстаростего Луцкого, писаря коморы Луцкое побору и мыта его королевское милости, Давыдъ-Марковичъ а Мойзышъ Юсковичъ, показовали мни листъ его кролевское милости подъ печатю и съ подписомъ власное руки его милости господарское, просечи, абы быль вычитанъ и въ книги гродскіе уписанъ, который листъ такъ ся въ собе маетъ:
     »Жикгимонтъ-Августъ, Божею милостю король Полский, великий князь Литовский, Руский, Пруский, Жомоитский, Мазовецкий, Лифлянский и иныхъ. Княземъ, паномь, духовнымъ и светскимъ, воеводамъ, каштеляномъ, княгинямъ, панеямъ, маршалкамъ, врядникамъ нашымъ земскимъ, и дворнымъ старостамъ, державцамъ, тивуномъ ихъ, и наместникомъ земяномъ и дворяномь, нашимъ, и тежъ войтомъ, бурмистромъ, райцамъ, мещаномъ местъ нашихъ: Луцкого, Кремянецкого, и Володимирского и иныхъ местъ и селъ нашихъ господарскихъ, князьскихъ, панскихь, духовныхъ и светскихъ, въ земли Волынской лежачихь, а особливе людемъ купецкимь такъ хрестияномъ яко и жидомъ, и иного стану людемъ, и всимъ тымъ, которые колвекъ именъя и оселости свои земские и местские мають въ земли Волынской, што которые поборы отъ всякихъ товаровъ по всему панству нашому, великому князству Литовскому, такъ давней и повъторе другий поборь на соймехъ валныхъ на потребу речи посполитой, а меновите на оборону земъли Флянское, уфаленые, арендованые сутъ отъ насъ господаря, старосте Жомоитскому, маршалку земскому великого князства Литовского, державци Плотелскому и Телшовскому, пану Яну Ерониму Ходкевичу и подканъцлерому нашому великого князьства Литовского, маршалку дворному, старосте Берестейскому и Добринскому, пану Остафью Воловичу, якобы за дозренемъ ихъ милости пилнымъ нихто, не отдавши побору на коморахъ пограничныхъ, потаемъне съ товары не могъ проезжати за границы панствъ нашихъ . . . . . . . водле позволенья староствъ на сойме кождый зъ васъ, пановъ вышейпомененыхъ въ замцехъ, дворехъ, местехъ и селехъ, въ нашихъ господарскихь и въ своихь коморъ сторожу держаты допустили; нижли панъ староста Жомоитский и пань подканцлерый, будучи быти забавны справами нашими господаръскими и земъскими, а ведаючи на то людей беглыхъ и сведомыхъ справъ поборовыхъ подданыхъ нашихъ, жидовъ Берестейскихь: Менъ-/147/деля Изаковича а Липмана Шмерлевича за ведомостю и позволенемъ нашимъ господаръскимь, поручали имъ тыми поборами отъ себе справоваты, которыми ажъ по сей часъ . . . . . . . . . и платечи въ скарбъ нашъ все сполна на раты, за плате розложеные, а въ аренде нашой описаные, которые въ томь укривжоные справе поборовой намъ ознаймуютъ, же многие зъ васъ въ замцехъ, въ местехъ, и въ селехъ нашихъ господарскихъ, такъже и во всихъ коморахъ при границахъ на озбиранъе побору отъ товаровъ и сторожи промыты стеречи не допустили, за чимъ великая шкода потребе земской дЂетъся такъ, ижь зъ скарбу нашого на тое местьцо великая сума выдана на людъ служебный, а зособна вытрученъе за тое не допущене, коморъ места хочуть водле аренды нашой; а ижъ вжо въ аренде пана старосты Жомоитского и пана подканцлерого на тые поборы день всихъ сватыхъ, въ року нинешнемъ, шестъдесятъ осмомъ, выходитъ, про то мы, хотечи пожитковъ и шкоды земъское постеречи, абы нихто укрыватися не смелъ занеханьемъ неякимъ того къ по колко годовъ, коморъ и прикоморковъ на выбране поборовъ и сторожи на то при границахъ панства нашого, великого князства Литовского, не поступлено, за чимъ собе такий пожитокъ отъ людей купецкихъ потаемне проежчаючихъ съ товары за границу множила . . . . . . . . . . и скарбови нашому, который . . . . . себе великий . . . . . . . . поноситхъ шкоду . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ободва давнешний и на сойме Берестецкомъ прошлому ухваленый, отъ товаровь всякихъ купецкихъ, которые сухимъ и воднымъ путемъ за границу и з за граничъя провадыть ку вернымъ рукамь поручили есмо отъ насъ тымъжо подданымъ нашимъ, жидомь Берестейскимъ, Менделю Исаковичу а Липману Шмерлевичу, по вышстью пана старосты Жомоитского и пана подканцлерого аренды, на той рокъ пришлый, тысяча пятсотъ шесдесятъ девятый, и, маючи тежъ оть нихъ упевнене, то есмо а передъ-же на тотъ рокъ, шесдесятъ девятый, колконадцатъ тысячей копъ грошей, да въ скарбъ нашь на отправу посла татарского и на заплату людемъ служебнымъ на замки наши украйные и на иные земскіе потребы и тому и, тыхъъ причинъ, абыхмо ведали отъ нихъ и правне дозысковати могли шкоды земъские скарбу нашого, по которыхъ месцахь коморъ на сторожу купцовь, потаемъне проежчаючихъ, а то поступили, гдыжъ они причиненю личбы за то немалую суму за рокъ теперешній, шесдесятъ осмый, вытрученемъ чинити хочутъ, чого они и теперъ правомъ /148/ нашимъ господарскимъ, яко въ речи земской, попирати будутъ повини, маючи на то доводы слушные; а такь мы тые поборы вышейпомененые на коморахъ и прикоморахъ во всемъ панстве нашемъ, великомъ князьстве Литовскомъ, подати имъ, послали дворенина нашого . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . вы бы о томъ ведали о тые поборы помененые або старые и новыи, на потребу речи посполитой, на соймахъ уфаленые, отъ всихъ купцовъ на коморахъ и прикоморахъ звыклыхъ, где передъ . . . . . . за аренды пана старосты Жомоитского и пана подканцлерого сторожа бывала, поборъ выбырати допустили съ коморъ и прикоморковъ въсюды въ местехъ и селехъ нашихъ господарскихъ и тежъ у своихъ, подле уфалъ соймовыхъ, на выбиране и перестерегане тыхъ поборовъ, поступовали и нисчимъ есте забороняли, и кождый отъ себе помочъ вшелякую . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . у промыте купцовъ своеволныхъ, которые, не хотечи поборовъ . . . . . . . . . . своихъ коморы и прикоморки поборовые потаемъне або упорне, сухимъ и воденымъ путемъ проежчачи, Менделю и Липшану и справцамъ ихъ давали помочь, и завжды, яко въ речи нашой и земской, отъ всихъ крывдъ боронили, а сами въ справы ихъ поборовые уступоватыся, и имъ въ нихъ шкоды и перешкоды никоторые чинити, и ихъ кривдити и утыскати ничымъ не смели, але-ся ку тымъ поборцамъ нашимъ и справцамъ ихъ во всемъ спокойне а пристойне заховали конечно. Писанъ у Варшаве, лета Божого нароженя, тысеча пятсотъ шестдесять осмого, месяца октобря двадцатого дня. Подписъ руки господарское — Жикгимонтъ-Августь, кроль; Подписъ руки писарское — Матысъ Савицкий, писаръ«. A такъ я тотъ листь его кролевское милости слово отъ слова, з конца ажъ до конца, до книгъ кгродскихъ записати казалъ.
     
     Книга гродская Луцкая, 1568 года, № 2042; листъ 398 на об.
     
     
     
     
     
     59.
     Грамота Сигизмунда-Августа, старостЂ луцкому, брацлавскому и винницкому, князю Богушу Федоровичу Корецкому, предписывающая ему выдашь бЂглыхъ крестьянъ и вознаградить убытки, причиненные Владимірскому подкоморію, Александру Семашку. 1569 года, февраля 1.
     
     Жикгимонтъ-Августъ, Божою милостю король Полский, великий /149/ князь Литовский, Руский, Пруский, Жомоитский, Маковецкий, Лифлянский и иныхъ. Старосте Луцкому, Браславскому и ВЂницкому, князю Богушу Федоровичу Корецкому. Жаловалъ намъ подкоморий Володимерский, панъ Александро Семашко, о томъ, штожъ дей людей его не мало, отчичовъ именія его Голышевского, зъ жонами, зъ дЂтми и зо всими статками и маетностями своими от него втекши, до именья твоего . . . . . . . . зашли; а ты дей, не толко за напоминаніемъ его тыхъ подданыхъ его ему не выдаешъ и справедливости зъ нихъ не чинишъ, але дей ще тымъ людемь его, которые за тебе зашли, земли и грунты того именія, Голышевского, черезъ границы забирати и в иныхъ поточныхъ речахъ многіе кривды, звлаща въ бои и грабежахъ, ему и людемъ его, Голышевскимъ, чиниты кажешъ; въ чомъ онъ кривду и шкоду собе мелуючи быти, а тыхъ людей своихъ позыскати хотечи, билъ намъ чоломъ, абыхмо листъ и дворанина нашого о томъ ему до тебе дали, и кгрунтовъ его властныхъ забирати и никоторыхъ кривдъ делати не допустили. A такъ мы придаемъ ему на то дворанина нашого . . . . . . . . жебы зъ тымъ листомъ и двораниномъ нашимъ людей своихъ въ именяхъ твоихъ знашолъ; а будутъ ли ея знати властными поддаными ихъ, — приказуемъ тобе, ажь бы жесь тыхъ людей его, зо всЂми статками и маетностями ихъ, съ чимъ буде до тебе зашли, передъ тымъ двораниномъ нашимъ, ничимъ не чикуючи (sic), выдалъ. A пакъ ли бы ся людьми его быти не знали, ты бы ему зъ ними справедливость не отволочную, водле обычаю права посполитого и статуту земского, при томъ же дворанине нашомъ вчини лъ, а особливе жебы сесь грунтовъ и землю его властныхъ забирати и никоторыхъ кривдъ людемъ его делати не велель, же бы онъ въ томъ собе нешкодовалъ и намъ нежаловалъ. Писанъ у Люблине, лета Божого нароженя 1569 года, месеца февраля 1 дня. (LS.) Михайло Гарабурда.
     
     Сообщено В. Антоновичемъ. /150/


http://litopys.org.ua/istkult2/ikult236.htm

І. З. Мицько
4.5. Осередки культури при магнатських і шляхетських дворах. Острозька академія
     
     
     Двори князів і бояр, а пізніше двори магнатів і шляхтичів були насамперед центрами адміністрації їхніх маєтків. І цілком природно, що прибутки, примноження маєтків становили головну турботу їх власників. Тому в архівній спадщині дворів найбільше підтверджувальних актів на володіння землями, документів про майнові суперечки та про господарювання, в тому числі й про визиск селян. Натомість про роль дворів як осередків культури збереглися лише спорадичні згадки. Найбільше їх, очевидно, про справи побожні — фундації монастирів, будівництво храмів, оздоблювання їх іконами тощо. Значення цих фундацій важко переоцінити. Вони дуже важливі і для культурного розвитку. Однак про безпосередню діяльність на полі книжності, освіти, науки доводиться судити на підставі окремих розрізнених прикладів. Унікальним документом є лист з полону українського шляхтича Василя Загоровського з його заповітом, де йшлося і про школу, і про обов’язок дяка-вчителя переписувати книги 1. Збереглися джерела про окремі релігійно-освітні фундації православних князів Сангушків, Корецьких, Чорторийських, католицьких (Т. Замойський, Конєцпольські, Сенявські, Собєські) і протестантських (Я. Потоцький) магнатів. Порівняно докладніші, хоч теж фрагментарні відомості є про фінансовані православними князями два освітніх центри на Волині — в Миляновичах та Острозі.
     
     
     
     
Літературно-перекладацький гурток князя Андрія Курбського в Миляновичах. До визначних культурних вогнищ України другої половини XVI ст. належав миляновицький осередок 2. Його фундатором і керівником став один із чільних російських політичних діячів і публіцистів XVI ст. князь Андрій Михайлович Курбський (1528 — 1583). Спершу він належав до числа найбільше наближених до російського царя Івана Грозного осіб, однак вже 1564 р. змушений був втікати до Литви, боячись переслідувань за участь у боярсько-аристократичній опозиції. 
     
     
      1 Возняк М. Історія української літератури. 2-е вид. — Львів, 1992. — С. 314 — 315.
      2 Там само. — С. 308 — 313; Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. — Київ, 1990. — С. 14 — 16.
     
     
     Як компенсацію за залишені маєтності отримав від великого князя Литовського Сигізмунда Августа в оренду володіння Ковель і Миляновичі разом із 28 навколишніми селами і, осівши на Волині, відійшов від активної політичної діяльності, натомість розгорнув широку культурно-освітницьку. Курбський належав до освічених людей, був вихований на східнослов’янській культурній традиції; мав непересічний літературно-публіцистичний хист. Ще на батьківщині близько стояв до культурного руху: був членом "Вибраної Ради", котра, як припускають, сприяла заснуванню в 50-х рр. XVI ст. першої російської друкарні, так званої анонімної. Виявляв великий інтерес до візантійської книжності, поширення якої серед православних обговорював зі своїм вчителем Максимом Греком. Саме Максим Грек звернув його увагу на відсутність старослов’янських перекладів багатьох творів, у тому числі й вкрай необхідних для тогочасної ідеологічної боротьби. Вже тоді у Курбського виник задум зайнятися перекладами.
     Однак здійснити його вдалося лише в Україні. Приїзд Курбського на Волинь збігся із загальним культурним піднесенням на українських землях. Тому його літературні ініціативи та суспільна активність знайшли досить сприятливий ґрунт. Неабияке значення мало й те, що саме Волинь у ті часи найбільше була охоплена культурно-освітнім рухом.
     Розгортанню діяльності гуртка передували пошуки спеціалістів і концентрація книжок, необхідних для перекладу. Князь Курбський став не тільки керівником гурту перекладачів, але був безпосереднім виконавцем більшості перекладів. Приступаючи до реалізації поставлених завдань, він насамперед зайнявся поглибленням своїх знань. Візантійську книжність знав ще з Росії, де його вчителями були відомі літератори й публіцисти Максим Грек і старець Артемій. Натомість латинської мови, діалектики, "внешних наук" довелось навчатися вже на Волині у "зело в писаниях искусна мужа и верх философии внешне достигша" бакалавра Амброжія, якого згодом було залучено до літературно-наукової діяльності. Зайнявся перекладами і двоюрідний брат Курбського князь Михайло Оболенський. Його попередньо було відправлено на п’ятирічне навчання до Кракова й Італії. Повернувшись, він активно включився до праці, що засвідчує спільний з Курбським переклад книги Іоанна Дамаскина. На жаль, крім цієї згадки і ще декількох, де зафіксоване ім’я Курбського, праці миляновицького гуртка анонімні. Лише про деяких книжників можна довідатися з документальних матеріалів. Так, у книзі записів ковельського крамаря 1579 р. зазначено отримання членами гуртка Брумом, Бартоломеєм, Станіславом Ольшевським, священиком Силою "паперу до переводу". Останній отримав також "орішки і копирвас", з яких у ті часи виготовляли чорнило.
     Можна припустити, що певну участь в роботах брали також сповідник князя смідинський священик Карпо, ігумен миляновицького монастиря Симеон. Співробітником міг бути і російський емігрант, служебник князя Петро Вороновецький. До трагічного конфлікту з Курбським 1582 р. він користався його особливим довір’ям. Був книжником, бо після смерті залишив "книг великих дванадцять, коштовали тридцать осм золотих польських, статут руский за две копи грошей литовських". Добрі стосунки Вороновецький підтримував зі Станіславом Войшевським, "бакаляром князя", котрому позичив гроші. Близьким його приятелем виступав відомий перекладач Євангелія Валентин Негалевський: саме він від імені вдови подав в суд на Курбського за вбивство Вороновецького. Цей факт свідчить проти близьких стосунків В. Негалевського з князем. Проти його співпраці з миляновицьким осередком говорить те, що він виконав переклад українською книжною мовою, та ще й з протестантського видання Чеховича. А це в очах Курбського було непробачною єрессю, яка виключала творчі контакти.
     Нелегким завданням для миляновицьких діячів було остаточне редагування перекладених на церковнослов’янську мову текстів. Ніхто з них, включаючи Курбського й Оболенського, не знав цієї мови настільки добре, щоб братися за таку відповідальну справу. Звернення за допомогою до кліриків і світських нічого не дало... "Мниси отрекошася уничижающеся непохвалне..., миряне не восхотеша обойти будущи суеты мира сего..." Тоді Курбський спробував залучити своїх співвітчизників-емігрантів. У білоруському місті Слуцьку проживав колишній ігумен московського Троїцько-Сергіївського монастиря старець Артемій, відомий учень і сподвижник Максима Грека. Він із задоволенням прийняв пропозицію, але смерть не дозволила йому виконати обіцянку. Тоді князь звернувся до учня старця — Марка Саригозіна, який і підключився до робіт. У другому заповіті Курбського (1583) зазначена позика Маркові немалої суми в 100 золотих (даної впродовж останніх трьох років, оскільки вона не згадана в попередньому заповіті 1581 р.). Вже сам факт такої позики стверджує близькі відносини між обома діячами. Відсутність вказівки на місце проживання Саригозіна дає змогу припустити його постійне перебування в Миляновичах, бо при згадках про інших боржників такі дані наводяться.
     Не викликає сумніву, що переклади виконувалися на кошти засновника осередку — Курбського, який фінансував придбання книжок, паперу, поїздки в інші культурні центри. Літератори, напевно, не отримували оплати за роботу, а зате обіймали добре оплачувані посади. Так, Войшевський багато разів фігурує як довірений слуга, священик Сила був протопопом.
     Рівень роботи осередка передбачав наявність відповідної книгозбірні. Хоч вона не збереглась, але про склад можна судити із згадок про окремі книжки, а також про репертуар перекладів гуртка: відповідні твори мусили бути доступні в латиномовному і старослов’янському варіантах. Курбський неодноразово згадує і цитує твори Арістотеля, "Життя Іоанна Златоуста" Еразма Роттердамського. За словами самого Курбського, тут в нього збірники творів Василія Великого: "все оперы книг Златоустових, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскина", перекладена з грецької мови на латинську хроніка Никифора Калліста. Високий рівень і значний обсяг тамтешніх перекладів потребував також кваліфіковано підібраної підручної бібліотеки (словників, енциклопедичних видань). В бібліотеці були представлені й оригінальні твори східнослов’янських авторів, насамперед Максима Грека. Напевно, зберігались тут і посланія Артемія. Поповнювалась бібліотека книгами, придбаними в Острозі, Вільнюсі, Слуцьку. Так, є відомості про отримання від К.-В. Острозького афонського рукопису для скопіювання, подаровані Артемієм твори Василія Великого. При написанні твору про Флорентійську унію Курбський використав аналогічний твір вільнюського піддиякона. Збереглося кілька згадок про надсилання творів для ознайомлення і копіювання. Так, Курбський постійно надавав у користування книжки Остафієві Воловичу з тим, щоб вони сприяли його наверненню від протестантизму до православ’я. Натомість вже "наверненого" Федора Бокія Печихвостого князь запрошує для прочитання "священих книг сущих у мене ко утверждению твоєму".
     Ймовірно, що князь Курбський отримав ковельські маєтності 1564 р., але переїхав туди лише через рік. До того часу політичне і фінансове становище було непевним, що, зрозуміло, не сприяло культурно-освітницькій діяльності. Після приїзду на Волинь він також не одразу приступив до перекладів, бо мусив ще "немало лет" поглиблювати свої знання. Це дозволяє датувати початок перекладацьких робіт кінцем 60-х рр. Підтвердження цьому бачимо і в тому місці передмови до "Нового Маргариту", де Курбський говорить про твори патристики. "...Ныне... преведена немалая часть от них на наш язык словенский ово Максимом Философом и Селиваном учеником его, ово мною многогрЂшным и помощники моими учеными мужами искусными толковники в римской беседе". З наведеної цитати видно, що на час створення "Нового Маргариту 1573 р. у Миляновичах були вже виконані значні роботи, які мусили розпочатися ще наприкінці попереднього десятиліття.
     Літературно-науковий гурток припинив свою діяльність 1583 р. після смерті його засновника і керівника А. М. Курбського. Надані йому маєтності поступово почали відходити назад до короля, а вдова була далека від того, щоб фінансувати культурні починання покійного чоловіка. Вона навіть не хотіла віддати ті суми, які були записані церквам і шпиталям. Деякі з діячів гуртка могли ще лишитися на службі у княгині, як, наприклад, С. Бойшевський (згаданий як її слуга 1584 р.), інші ж мусили залишити Миляновичі. Не виключено, що деяких міг запросити до своєї академії князь Острозький. Щодо школи, то вона могла бути заснована одразу ж 1565 р. (якщо не існувала раніше), і не обов’язково мусила припиняти свою діяльність після 1583 р. Інша річ, що її рівень повинен був знизитися з відходом кваліфікованих викладачів.
     Отже, миляновицький літературноперекладацький гурток діяв півтора десятка років (кінець 60-х рр. XVI ст. — 1583).
     Про культурно-освітницькі погляди князя дізнаємося з його перекладів, листів. Він твердив, що католики привласнили собі візантійську літературу, яку необхідно повернути православним шляхом перекладу "слов’янською" мовою. (Цю думку з часом розвинув Захарія Копистенський у "Палінодії"). Для більшої авторитетності такі міркування підкріплюються висловлюваннями з цього приводу Максима Грека: мовляв, твори патристики спершу були тільки у Візантії, а після падіння Константинополя, коли їх перевезли до Венеції, католики ними скористалися, переклали латиною і розповсюдили. Таким чином, доводилася закономірність використання латиномовних творів патристики для перекладів. Водночас дещо применшувалось значення католицької культури, яка, мовляв, не маючи власної книжності, змушена була перейняти її від греків. Проте загалом Курбський не цурався західної (католицької) культурної традиції. Судячи з імен, більшість співробітників його гуртка (Амброжій Брежевський, Брум, Бартоломей, Станіслав Войшевський) були неправославними. Освічена людина, він не міг не усвідомлювати високого рівня тогочасної західної освіти. Тому, коли виникла потреба, відіслав на навчання до Кракова й Італії свого брата. Необхідність молоді навчатися "визволеним наукам" та ще й в неправославних навчальних закладах він намагається виправдати тим, що і "великі християнські вчителі" їздили навчатися до поганських філософів. Для теологічної літератури визнавав лише три мови: грецьку, слов’янську, латинську. Коли К. Острозький запропонував йому перекласти польською мовою "для кращого вирозуміння" одну бесіду Іоанна Златоуста, це викликало в нього негативну реакцію: мовляв, ніяка "польська барбарія" не в змозі передати сенсу оригіналу. Водночас у щоденному вжитку він нею користувався, бо навіть заповіти підписав на польський манер — "ренька све". Треба зазначити, що антикатолицька діяльність Курбського значно поступалась антипротестантській. Можливо, тут відіграло роль те, що католицизм був державною релігією, вірою католиків, від яких він теж залежав. Натомість у гострій нетерпимості до всіляких "єретиків" проявилась ортодоксальність виховання і класові погляди.
     Отже, переважна кількість перекладів миляновицького гуртка була спрямована саме проти протестантів. Цьому ж присвячено більшість полемічних листів. Навіть поздоровлення з Новим роком (це свято вважав єретичним) могло глибоко вразити його та викликати гнівну відповідь. А книгу-відповідь аріанина Мотовила ("сваров и ядов смертоносных исполненую") на трактат П. Скарги "Про єдність церкви..." він відіслав назад К.-В. Острозькому. Його обурив як сам факт написання протестантом книги на захист православних, так і те, що автор називає римських єпископів антихристовими, що "есть смеху и предивлению достойно перед теми, яже ум имеет". Треба сказати, що сам він неодноразово виступав проти примату пап, але без використання аргументів, які вважав негідними. Погляди Курбського на форми ведення полеміки відрізнялися від поглядів багатьох тогочасних публіцистів. Він визнавав лише дискусію, що ґрунтувалась на авторитетних творах отців церкви, а не на вигадках, легендах, "бабьих сварах", приниженні противника, особистих випадах. Проте не можна не визнати, що ці принципи ним порушувалися стосовно незнатних протестантських діячів (Мотовила, Ігнатія, Феодосія Косого).
     М. Возняк слушно вказував, що "діяльність Курбського на Волині — це немов продовження на українському ґрунті тієї діяльності, котру розвинув Максим Грек у Москві" 3. 
     
     
      3 Возняк М. Історія української літератури. — Т. 2. — С. 309.
     
     
     І справді, основна увага в Миляновичах зосереджувалася на перекладах, причому тих творів, які найбільше відповідали потребам ідеологічної боротьби і культурного розвитку. Здебільшого опрацьовувалося те, що можна було одразу використати проти "зверей прелютых и многоглавых сірич розличных єретиков".
     На жаль, дотепер миляновицькі переклади не тільки не опрацьовані науково, а й не зібрані й не систематизовані. Проте навіть виявлені підтверджують значний обсяг праць і високий темп виконання перекладів. Так, за декілька місяців, на які Курбський запрошував М. Саригозіна, він планував опрацювати один з найфундаментальніших творів патристики. "То бы азь, — говорить князь, — сел со единым бакалавром за книгу Павловых епистолей, а Ваша бы милость (М. Саригозін. — Авт.) сЂл за другую со князем Михайлом або Григория Богослова або Василия Великого".
     Особливо шанованим тут автором виступав Іоанн Дамаскин. Знаємо про переклади його "Діалектики", "Богословія", окремих догматичних послань "О судном днЂ", "Об єресях", "О двух Христовых волях и действованиях и о других естественных свойствах", "Прение христианина c сарацином". Не менш шанованим був й Іоанн Златоуст, частина перекладених творів якого увійшла в скомпонований Курдським "Новий Маргарит". Цей збірник поряд з творами Максима Грека використовують миляновицькі літератори при створенні оригінального Псалтиря з толкуванням, спрямованого проти єретиків, акцентуючи на засудженні старовинної єресі Павла Самосатського (III ст.). Курбському належав переклад біографії і деяких творів Августина Блаженного. 1576 р., коли посилюється антиправославна пропаганда вільнюських єзуїтів, Курбський пише полемічні твори: "Історію Флорентійського собору" ("От истории о осмом соборе и о разорванию или раздранию усилено восточной церкви западными") і "Ответ восточных или щит церкви правовЂрний".
     У ті часи особливо актуальним стало питання підготовки освічених кадрів антикатолицьких діячів. Тому Курбський і перекладає, значно переробивши відповідно до умов тогочасної релігійної полеміки, частину діалектики Іоанна Спанґенберґа. Спрямований проти тих, хто "словесные силы навыкши, лукаве сопротив правды действует", цей підручник елементарної логіки мав навчати православних мистецтва ведення дискусій.
     Миляновицькі переклади набули популярності, що видно з їхніх списків XVI — XVII ст., виявлених в Україні, Білорусії, Росії. Деякі з них пов’язані з відомими культурно-освітніми центрами, знаними діячами. Можна назвати збірник з Кутеїнського монастиря, твори Іоанна Дамаскина з бібліотеки митрополита Петра Могили. Дослівно й у відредагованому вигляді вони використовувались і у виданнях кінця XVI — XVIII ст. Вже згадувалися їхні публікації у Вільнюсі. Багато з перекладів використано в острозьких "Маргариті" Іоанна Златоуста (1594) і "Книзі о постничестві" Василія Великого (1595). Користувався полемічним твором Курбського Клірик Острозький, коли писав "Исторію о лістрікійском, то есть о разбойническом Ферарском, або Флоренском синоді". Мусили враховувати ці переклади в Києві та Москві, коли видавали твори отців церкви.
     Поряд із вже згаданою популяризацією спадщини Максима Грека розповсюджувались й інші твори російської книжності. Прикладом може бути збірник, переписаний 1569 р. у Корці Матяшом — дяком "повелением и накладом... князя Богуша" 4. 
     
     
      4 Боянівська М. Переписувачі книжок як культурні діячі України. — Львів, 1994. — С. 21.
     
     
     В ньому між іншим містяться типово російські житійні тексти, зокрема про смоленського і ярославського князя Федора, ярославських святих Федора, Давида, Костянтина. Саме вони були предками А. Курбського, тому цей факт, як і тісні взаємини князя Курбського з князем Богушем-Єфимієм Корецьким, говорить на користь походження матеріалів збірника з Милянович.
     Поряд з оригінальними творами й перекладами значну роль у тогочасній літературній полеміці відіграло листування А. Курбського. З близько двадцяти листів, які дійшли до нас, найцінніші сімнадцять, які творять публіцистичний кодекс, відомий в багатьох рукописних збірниках, скопійованих в Україні впродовж 1575 — 1580 рр. Всі вони засвідчують жваві контакти як з найвідомішими тогочасними культурно-освітніми осередками (Львів, Острог, Вільнюс, Слуцьк), так і з окремими впливовими особами. Не може не впасти у вічі, що більшість кореспондентів — шляхтичі (дев’ять листів) і лише три послання було адресовано міщанам, та по одному — до М. Саригозіна і анонімного прихильника єзуїтів. Заслуговує на увагу лист до одного з найосвіченіших представників львівської української громади Семена Калениковича (Сенька Сідляра). Познайомитися з ним Курбський міг як під час неодноразових відвідин Львова в родинних справах, так і через Івана Федорова, якому Сенько Сідляр був найближчим приятелем. Знаючи Курбського як авторитетну особу в справах антикатолицької пропаганди і знавця теологічної літератури, С. Сідляр звернувся до нього за роз’ясненням деяких місць з толкування Іоанна Златоуста на послання апостола Павла і за порадою щодо конкретних антикатолицьких акцій. На перше прохання князь скоро надіслав відповідь, а щодо другого просив його відвідати, щоб "усты ко устам беседовати о том будем, како c ними (католиками. — Авт.) подобает поступовати". При нагоді Курбський запросив монаха львівського Онуфріївського монастиря Мину: "А проси от мене отца Мины..., иже бы мне наведил". Судячи з цих слів, його він добре знав і, напевне, також мав якісь справи на ґрунті культурно-освітньої діяльності. Мина був не простий клірик, — дещо пізніше він стане відомий як "вчений друкар", займатиметься збиранням грошей для викупу друкарні Івана Федорова, тому його цілком слушно вважають учнем першодрукаря. Виникає закономірне питання, чи був знайомий Курбський з Іваном Федоровим? Як зазначалося, на батьківщині Курбський близько стояв до культурного руху, в тому числі і до друкарства. Тому він не міг не знати одного з чільних його діячів. Цих людей обов’язково мусила зблизити їхня подальша доля: вимушена еміграція, активна роль у культурно-національному русі в Білорусі та Україні. Багато знайомих князя одночасно були добрими знайомими Івана Федорова (П. Мстиславець, С. Каленикович, К.-В. Острозький). Привертає увагу й той факт, що після переїзду першодрукаря в Литву він (хоч високоосвічений, але все ж ремісник) був прийнятий королем і панами-радою (сенатом). Зрозуміло, що така зустріч могла відбутися завдяки чийомусь сприянню. Протекцію міг зробити той, хто добре його знав і водночас був наближений до короля. Такою особою і міг бути Курбський, котрий декілька років перед тим покинув Росію і саме в цей час був у великій ласці короля, і, крім підтвердження попередніх надань, отримав ще й нові маєтності. Важливо, що грамоти на це походять з Книшина і Радошківців. Перше місто було королівською резиденцією, де часто збиралися пани-рада, натомість радошковецька грамота була видана одразу після грудневого сейму 1576 р., на якому обговорювалися російські справи. А присутність членів сенату на сеймах була обов’язковою. Контакти Курбського з Іваном Федоровим у Львові в 1572 — 1578 рр. засвідчує використання першодрукарем Першого послання князя до Івана Грозного в передмові до Апостола 1574 р. Щодо зв’язків з першодрукарем під час його перебування на Волині, то тут нема ніяких сумнівів, бо співпраця Курбського з Острогом підтверджується багатьма даними.
     Найактивніші багаторічні взаємини налагодились із заснованою восени 1576 р. Острозькою академією, проте творче спілкування не обмежилося книжковим обміном. Є підстави говорити про участь Курбського у підготовці острозьких видань. Крім князя, з Острозьким співпрацювали й інші, менш знані миляновицькі діячі. Так, 1579 р., у час інтенсивної роботи над Біблією, сюди був направлений перекладач Брум, який попередньо отримав у Ковелі 2 ризи (50 повних аркушів) чистого паперу. У географії зв’язків миляновицького осередку важливе місце займав і Вільнюс, столиця Великого князівства Литовського, до складу якого до 1569 р. входила Волинь. У середовищі тамтешніх білоруських міщан на початку 70~х рр. сформувався культурно-освітній і видавничий гурток, з яким і були налагоджені контакти. Значним успіхом цього осередку було відновлення в столиці князівства кириличного друкарства, заснованого ще Франциском Скориною. Фінансували це підприємство представники відомої купецької родини Мамоничів — Лука і Кузьма. Мамоничі вели операції не тільки в Речі Посполитій, але й у Священній Римській імперії, Росії. Ініціаторами створення друкарні була відома вільнюська родина Зарецьких, пов’язана з Мамоничами фінансовими й родинними стосунками. Не випадково вони приєдналися до цього культурного почину: відомо, наприклад, що Іван Зарецький брав активну участь в ідеологічній боротьбі (це видно з його листування зі старцем Артемієм). Друкарем у Мамоничів впродовж 1575 — 1576 рр. працював Петро Тимофійович Мстиславець, який разом з Іваном Федоровим випустив у Москві перші точно датовані російські видання. Контакти з ним Курбського, безсумнівно, започатковані ще в Росії, тривали і в Речі Посполитій.
     Літературно-наукові зв’язки налагодились і з іншими співробітниками вільнюського гуртка, зокрема із служебником троцького воєводи Остафія Воловича Василем Гарабурдою. Останній також відзначився на видавничій ниві: у заснованій ним друкарні вийшов Октоїх (Вільнюс, 1582). Вважається, що близько 1580 р. він випустив копію заблудівського Учительного Євангелія 1569 р. До числа добрих знайомих Курбського належали і клірики, пов’язані з вільнюським культурно-просвітнім центром. Висновок про це можна зробити на основі заповіту князя, де певні суми записано протопопові і шпиталеві при церкві Богородиці. Про пропагандистську діяльність одного з вільнюських єзуїтів Курбський дізнався "от немалых людей знаных" (Кузьми Мамонича, Петра Мстиславця). Хоч у листах його ім’я не зазначалося, без сумніву, це був Петро Скарга. У 70-х рр. у Вільнюсі діяли лише два проповідники-єзуїти О. Варшевіцький (впродовж 1562 — 1574 рр.) і П. Скарга (1572 — 1584), причому перший з них не вирізнявся ораторським талантом, натомість П. Скарга, часто-густо використовуючи соціальну демагогію, збирав значну аудиторію слухачів різних станів і конфесій. Спершу його діяльність була спрямована проти протестантів, але вже у другій половині 70-х рр. він зосереджується на виступах проти православних. Виголошувані Скаргою проповіді виходять у світ у формі трактату "Про єдність церкви під одним пастирем" (Вільнюс, 1577). Лейтмотив цієї книги — необхідність запровадження унії православної церкви в Речі Посполитій з Римом. Стурбовані успіхом єзуїтських акцій вільнюські міщани-білоруси звернулися до Курбського за допомогою. Князь, враховуючи непідготовленість православних до дискусій з добре вишколеними єзуїтами, радить уникати зустрічей і спорів з ними. Водночас пообіцяв написати на основі творів Діонісія Ареопагіта, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскина відповідь на єзуїтські проповіді. Але, здається, своєї обіцянки не встиг виконати, бо з Афону надійшла книга, в якій солунські митрополити Григорій і Ніл, "на всЂ те острые і ядовитые софизматы як давно им (католикам. — Авт.) соборне отвечать и описывать". Тому в другому листі до Мамонича і повідомляв про неї"...юже княже Костенти (Острозький. — Авт.) дал пану Гарабурде на перепис и мне яка у мене уже переписана скорописью и исправлена по силе моей". її радив скопіювати і, вибравши спосеред себе одного найбільш підготовленого, передати йому для використання в антикатолицьких творах. За життя Курбського його твори розповсюджувались у Вільнюсі в рукописах. Напевно, лише недовговічність існування першої друкарні Мамоничів не дозволила опублікувати їх. Вже у другій половині XVI ст. в їхній друкарні вийшли в світ переклади частин "Діалектики" Спангенберґа, діалог Геннадія Схоларія. Три твори були надруковані в збірнику, де присвяту Остафієві Воловичу написав колишній острозький діяч А. Римша. Знаменно, що "Діалог" Геннадія Схоларія Курбський свого часу отримав від Максима Грека. Це, як і інші моменти з життя Курбського, дозволяє припустити, що твір Максима Грека "О крестном знамени", який випустили Мамоничі 1585 р., був підготовлений за списком, що походив з миляновицької бібліотеки.
     Зв’язки Курбського не обмежувалися культурно-пропагандистськими осередками. Він підтримував жваві взаємини з відомими тогочасними особистостями, деякі з котрих близько стояли до культурного руху. Збережені листи і актові матеріали доносять до нас імена цих людей. В першу чергу, це волинський воєвода Богуш Корецький, троцький воєвода Остафій Волович, брацлавський каштелян Василь Загоровський, королівський писар Василь Древинський, Анна із Заславських Чорторийська, Кадіян Чаплич, Федір Бокій Печихвостий. Одразу впадає у вічі приналежність їх всіх до шляхетського стану. Важливо також підкреслити, що не було випадкових осіб — всі були пов’язані між собою діловими, приятельськими й родинними стосунками. З Остафієм Воловичем князь листувався ще з Росії. Його дружина була співвласницею маєтку на Волині з другою дружиною Курбського Марією Гольшанською і Ганною з Заславських Чорторийською. Серед близьких до Богуша Корецького осіб бачимо Василя Древинського, Анну Чорторийську, батька Федора Бокія Печихвостого — луцького земського суддю Гаврила Бокія. Натомість тещею В. Загоровського була Анна Чорторийська, а двоюрідним братом — Федір Бокій, з яким він разом потрапив у татарський полон. Деякі з цих людей відзначились тою чи іншою мірою на культурній ниві. Відоме Євангеліє, перекладене на книжну українську мову 1571 р. і прикрашене гербом третьої жінки Загоровського Катерини Іванівни Чорторийської. При його перекладі використовувалося Пересопницьке Євангеліє. Саме ж славнозвісне Євангеліє фундувала Анастасія (Параскевія) Заславська в часи, коли Пересопницьким монастирем володіли її зять Іван Чорторийський і донька Ганна (Євдокія). Анастасія Заславська доводилася сестрою другої дружини Курбського і бабусею дружини В. Загоровського.
     
     
     
     
Острозька слов’яно-греко-латинська академія 5. Заснування саме у приватних волинських володіннях літературно-перекладацького гуртка нового типу і першої української школи вищого рівня було закономірним явищем. Адже найсприятливіші умови для розвитку української культури на той час склалися саме у Східній Волині. Тут сильними були позиції православних магнатів, які мали можливість матеріально забезпечити різноманітні коштовні починання, зокрема у шкільництві. Активність міщанства була незначною, частково внаслідок приватного характеру абсолютної більшості міст. Їхні мешканці на відміну від міщан державних (королівських) міст користувалися меншою політичною та економічною свободою і загалом мало проявляли себе в громадському житті краю. Особливо не виділялась і місцева церковна ієрархія, яка, як і вся українська церква, перебувала в той час у стані кризи. Ані Луцько-Острозьке, ані Володимиро-Берестейське єпископство не вели перед у культурному русі. Національний гніт на цих землях відчувався порівняно мало. Мала кількість католиків (переважно поляків) не могла відігравати домінуючої ролі, місцева адміністрація рекрутувалася переважно з числа українців, які ще обіймали всі ключові посади 6. 
     
     
      5 Розділ є скороченим викладом (доповненим та уточненим) фактів і висновків, ширше висвітлених у кн.: Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. — Київ, 1990. Повніші поклики на джерела див. в окремій розвідці автора цього розділу. Див.: Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія // Острозька давнина: Досл. і матеріали. — Львів, 1995. — С. 13 — 22.
      6 Dembi?ska A. Wp?ywy kultury polskiej na Wo?y? w XVI wieku (w ?onie warstwy szlacheckiej) // Prace Komisji Historycznej. — 1933. — T. 7. — S. 5-41.
     
     
     До того ж Волинь перед 1596 р. входила до складу Великого князівства Литовського, відомого своєю віротерпимістю. Отож, у силу історично зумовлених причин, провідною культуротворчою силою у 70-х рр. XVI ст. стали великі волинські землевласники. Те, що вони найбільше були зацікавлені у заснуванні в своєму реґіоні школи вищого типу, крім загальнокультурних мотивів, стимулювалось і суто місцевими обставинами. Інкорпорація "литовської" України до польського королівства спричинила певні зміни в побуті. Для отримання посад в установах, де попередньо панувала українська мова, стало потрібне досконале володіння польською та латинською, загалом вищий освітньо-культурний рівень. Цього потребувало і загальнодержавне політичне життя (сеймики, з’їзди, сейми), до якого прилучилися волинські феодали. Система домашнього, прицерковного чи примонастирського навчання шляхетських та міщанських дітей вже не відповідала вимогам часу. Натомість висилання юнаків на студії в польські, а тим більше закордонні вищі школи, потребувало значних витрат. До того ж вони, як і католицькі та протестантські школи Речі Посполитої, прямо чи посередньо сприяли полонізації української молоді. Вирішити ці непрості проблеми і були покликані гурток інтелектуалів у Миляновичах та школа вищого типу в Острозі.
     Академію в Острозі заснував Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526 — 1608), найбільший магнат держави, відомий меценат, нащадок самого Володимира Святославича 7.
     Вибір князем Острога для влаштування академії, друкарні і літературнонаукового гуртка був невипадковим. Насамперед з престижних міркувань, йому важило те, щоб розмістити академію в "домоначальному граді" — місті, яке дало назву родові — і одному з осередків православної Луцько-Острозької єпархії. При кафедральному соборі — замковій Богоявленській церкві — не раз перебував владика із клірошанами. Відповідної ваги осередкові надавало і те, що на зламі XVI — XVII ст. князівський двір (в Острозі та Дубні) ставав центром політичного життя України.
     К.-В. Острозький споруджував школу "майже з королівським розмахом" 8. Значні суми записала їй близько 1579 р. і його племінниця Галшка Острозька 9. Вона надала на "шпиталь и академию острозьку, на манастиръ святого Спаса недалеко Луцка над рекою Стыром и на сели Доросиню" шість тисяч коп грошей. До речі, за її прикладом інша Галшка, Гулевичівна, 1615 р. подарувала Київському братству землю під "школу дЂтем, так шляхетским, яко і местским" 10.
     
     
      7 Попри виняткову роль К.-В. Острозького в історії України, в українській науці досі нема Ґрунтовного монографічного дослідження про цього діяча. Його найсумлінніші біографи: Chynczewska-Hennel T. Ostrogski Konstanty-Wasyl // PSB. — T. 24. — S. 489-495; Kempa T. Konstanty-Wasyl Ostrogski (ok. 1524/ 1525 — 1608) wojewoda Kijowski i marsza?ek ziemi Wo?y?skiej. — Toru?, 1997.
      8 Monumenta Poloniae Vaticana. Cracoviae, 1938. — T. 6. — Pars. — P. 198.
      9 Яковенко H. Цікавий документ // Жовтень. — 1987. — Ч. 2. — C. 128.
      10 Памятники, изданные Комиссией для разбора древних актов. — Киев, 1846. — Т. 2. — С. 5. Очевидно, ця Галшка добре знала про надання своєї тезки. Адже її батько, Василь Гулевич, як володимирський войський багато років співпрацював з володимирським старостою К.-В. Острозьким. А першим чоловіком Гулевичівни був Христофор Потій, син Адама-Іпатія, особи, на той час особливо близької до князівського двору.
     
     
     При повній втраті архіву Академії про її внутрішній устрій, систему і предмети викладання можна говорити лише на основі посередніх даних і на підставі вивчення аналогічних сучасних навчальних закладів. При організації школи, як і всього культурно-видавничого центру в Острозі, зразком стали, очевидно, приватні католицькі і протестантські освітні осередки Речі Посполитої та деякі закордонні. В основу діяльності було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи "вільних наук". Така програма обіймала предмети "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) та "квадривіуму" (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Проте новозаснована школа докорінно відрізнялася від західноєвропейських чи польських початкових та середніх шкіл насамперед своїм активним використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразно національним характером. Унікальність та оригінальність її виявилися і в тому, що відповідно до культурних та політичнорелігійних потреб України тут своєрідно інтерпретували гуманістичну ідею "тримовного ліцею" (тобто гебрайськогреко-латинського). Православний характер школи зумовив заміну гебрайської церковнослов’янською мовою 11. Вперше ідею тримовної школи (покликаної готувати видання Біблії) висунув і спопуляризував у Європі Еразм Роттердамський (1467 — 1536). її засади послідовно втілював у життя іспанський кардинал Франсіско Хіменес. Він заснував університет в Алкалі та заініціював випуск першої в світі друкованої багатомовної Біблії (гебрайською, грецькою, латинською і халдейською мовами), так званої Комплютенської поліґлоти (1517 — 1577). Гуманістичні, педагогічні та лінгвістичні аспекти еразмівського ідеалу "тримовного виховання" найповніше реалізуються у створеному при Лувенському університеті "Collegium Trilingue" (1517). Виник аналогічний колегіум і в Парижі (1530), згодом відомий як славетний "Колеж де Франс". Вивчення гебрайської та грецької мов стало поширеним явищем у Європі XVI ст. Прямо чи посередньо еразмівський тримовний ліцей послужив за прообраз школи в Острозі, що засвідчують книжки, які передували виходові тут першої друкованої Біблії церковнослов’янською мовою (Острог, 1581). Всі вони призначалися для школи. Греко-церковнослов’янський Буквар 1578 — це елементарний підручник двох мов з острозької лінгвістичної тріади. На його титулі декларується ідея "тримовної школи": Бог повелів князю "устроити дом на дЂло книг печатных, к тому же еще дом и дЂтям к наученію,...и избравши мужей в божественном писаній искусных, в греческом языцЂ и в латиньском, паче же и в русском. И пристави их дЂтищному училищу" 12. 
     
     
      11 Ісаєвич Я. "Lycaeum Trilingue": концепція гуманістичної школи в Європі // Острозька давнина. — 1995. — Вип. 1. — С. 8 — 12.
      12 ППЛ. — 1882. — Кн. 2. — Стб. 485 — 486.
     
     
     Для історичного та політичного обґрунтування нововведення наприкінці книги додано: "Сказаніє, како состави святий Кирил Філософ азбуку по языку словеньску и книги проведе от греческих на словенській язык" Чорноризця Храбра (X ст.). У цьому полемічному трактаті доводилася рівноправність слов’янської і класичних мов.
     Через два роки з’являється Новий Завіт разом із Псалтирем. 5 травня 1581 р. виходить суто шкільне видання — так звана Хронологія Андрія Римші — перелік назв місяців року церковнослов’янською, гебрайською і українською мовами. До кожного з них було додано вірш на сюжет із Старого Завіту.
     Звертає на себе увагу Книга Нового Завіту, яку видавці підкреслено величають "яко пръвый овощ от дому печатного" К.-В. Острозького.
     На високий науково-методичний рівень було поставлено навчання церковнослов’янської. Підготовка до публікації Біблії стимулювала тут вироблення певних сталих граматичних засад, ознайомлення з тогочасною європейською мовознавчою думкою. Трьома мовами читались і якісь початкові філософські курси, бо, за свідченням сучасника, К.-В. Острозький "мЂл у ОстрозЂ и школы философскія, языком греческим, и латинским, и словенским" 13. Отже, в Острозькій академії вперше серед українських шкіл викладання велося церковнослов’янською, грецькою та латинською мовами. Відповідно до вимог часу студенти могли знайомитись із основами права, зокрема церковного (останнє засвідчує культивоване в Острозі переписування "Кормчої") 14.
     Починаючи з 1583 р., Острозьку школу сучасники часто називали "Академією", зокрема так про неї писали фундаторка Галшка Острозька, ректор Герасим Смотрицький, ідеологічний супротивник Іпатій Потій, укладач інвентарю міста 1620 р. Навіть єзуїтський хроніст Ян Вєлєвіцький з Кракова величав її "схизматицькою академією", на противагу єзуїтській острозькій "колегії" (1623) 15. Фактично вона була середнім навчальним закладом. У певні періоди, за наявності висококваліфікованих фахівців могли впроваджуватись і окремі курси академічного рівня. Європейські престижні навчальні заклади підвищеного рівня у XVI ст. іменувались академіями і за відсутності для цього формальних підстав, наприклад, так звана Академія Любранського в Познані (Великопольща), заснована 1519 р., чи організована 1559 р. Жаном Кальвіном відома Женевська гімназія, яка готувала кандидатів на пасторів та урядовців-правників. У тодішніх умовах навіть магнат К.-В. Острозький не зміг би добитися для своєї школи, антикатолицької за спрямуванням, прав вищого навчального закладу. Згідно з європейською практикою прерогатива надання університетських прав належала королеві (при апробації папи римського і сейму). До того ж вже існуючі академії всіляко чинили опір виникненню нових, конкурентних шкіл. Однак формальна невизначеність статусу закладу, його приватний характер опосередковано сприяли виникненню вперше в Україні світської публічної школи, незалежної не тільки від державних чинників та костьольної ієрархії, але навіть від православної церкви. Світськими людьми були викладачі (бакалаври), більшість ректорів. Фактично в Острозі вперше було подолано монополію церкви в українській освіті.
     В історії академії можна окреслити три періоди. Перший, час формування (1576 — 1586), характеризується значним інтелектуальним спалахом — випуском першої церковнослов’янської Біблії (1581) 16. 
     
     
      13 Автор Київського літопису першої чверті XVII ст. Кирило Іванович // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. — Киев, 1888. — С. 78; ЛНБ, відділ рукописів, Ф. Оссолінських, од. зб. 2169, арк. 113.
      14 Список, виконаний Григорієм Голубниковичем в Острозі 1593 р., був згаданий у каталозі рукописів збірки професора Баузе (ЧОИДР. — 1862. — Кн. 3. Смесь. — С. 54). Список, виконаний Петром Яневським у школі м. Костянтинова 5 грудня 1599 р., опубл. у ст. Є. Калужняцького "Обзор славянорусских памятников языка и письма, находящихся в библиотеках и архивах львовских" // Труды III Археологического съезда. — Киев, 1874. — Т. 2. Приложения. — С. 241 — 246. За даними Я. Щапова, він тепер зберігається в НБВ (шифр — Akc. 10 782). Відомий і список, виконаний парохом острозької церкви Богородиці Стефаном Смотрицьким ще за життя К.-В. Острозького (помер 23 лютого 1608 р.) // А, Петрушевич. Сводная галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. — Львов, 1874. — С. 35.
      15 Scriptores rerum Polonicarum. — Krak?w, 1899. — T. 17. — P. 151.
      16 Верхню часову межу цього періоду встановлено на підставі того, що десь на зламі 1586 — 1587 рр. академії були надані Суразькі маєтності, а одночасно активізується публіцистична діяльність острозьких книжників.
     
     
     Уже тоді простежується унікальна ознака Острозького культурно-освітнього центру (який, окрім академії, включав ще літературно-публіцистичний гурток та видавництво). Це залучення до співпраці діячів різних конфесій, ідеологічних та політичних орієнтацій, яке відбувалося за умов домінуючого православного спрямування діяльності осередку. Тут перебували православні — українець Герасим Смотрицький 17 та росіянин Іван Федоров; випускник Римського Грецького колегіуму (однак активний антипапіст) грек Мануїл Мосхопулос, протестанти — білорус Андрій Римша і українець Мотовило, проватиканськи настроєні греки Діонісій Раллі та Євстахій Нафанаїл.
     Наступний період діяльності академії (1587 — 1608) — час її розквіту. Саме тоді до Острога та підпорядкованих йому культурно-ідеологічних осередків було запрошено цілу плеяду видатних особистостей свого часу — українців та іноземців. Винесений ними з відомих європейських університетів, протестантських чи католицьких середніх шкіл науковий та педагогічний досвід, слід думати, був втілений у діяльності Острозької академії. Адже українець Кипріян вчився в Падуанському університеті, Ісакій Борискович — в Александрійській патріаршій школі, львів’янин, за народженням грек, Мануїл Ахілеос закінчив римську Афанасіївську колегію. З-поміж пов’язаних з Острогом вихованців Падуанської академії вирізнялися греки Никифор Кантакузин та Кирило Лукаріс, пізніше Александрійський та Константинопольський патріарх.
     Залучення наукових кадрів та викладачів з-поза кордону відбувалося двома хвилями. Перша пов’язана із заснуванням колегії і підготовкою до випуску Біблії, наступна припала на другу половину 90-х рр. XVI ст. Один із списків Святого Письма з Батикану привіз грек Діонісій Раллі. 1579 р. Євстахій Нафанаїл перекладав тексти до Біблії; Мануїл Мосхопулос теж брав участь у підготовчих роботах. Очевидно, тоді до гуртка входили і Тимофій, єпископ міста Пула, могленський єпископ Феофан Грек та ін.
     Никифор Кантакузин, відомий своєю ерудицією ще у Падуї та Венеції, приїхав до Острога "для отправовання наук визволених", тут же писав якісь публіцистичні твори. Кирило Лукаріс у 1594 — 1600 рр., будучи ректором, викладав грецьку мову 18. Вони, як тоді велося, давали приватні лекції обдарованим учням 19.
     У жодному з культурно-ідеологічних центрів України XVI — XVII ст. не побувало стільки впливових, здебільшого високоосвічених особистостей православного Сходу та Балкан. З видатних достойників слід згадати Пелагонського митрополита Єремію, Стагонського єпископа Аврамія Гаціду, архієпископа Кізікійського та Тирновського Діонісія Раллі (героя болгарського національно-визвольного руху), архімандрита Феофана (згодом Єрусалимського патріарха). Особливим авторитетом користувався у князя Охрідський архієпископ Афанасій 20. Гості консультували перекладачів, сприяли налагодженню книжних контактів з тими краями, звідкіля походили чи де посідали церковні посади.
     
     
      17 Біограми острозьких діячів див.: Мицько І. Острозька академія. — С. 81 — 115. Надалі відзначено лише нововиявлені дані до їхніх життєписів.
      18 Regenvolscius A. Systema historico-chronologicum ecclesiarum Slavonicorum. — Utrecht, 1652. — P. 470.
      19 Legrand E. Bibliographie hell?nique au 17-e si?cle. — Paris, 1896. — T. 4. — P. 221.
      20 ЦДІАУК, ф. 220, оп. l, спр. 129, арк. 1 — 1 зв.
     
     
     Постійними були зв’язки з Афоном — найвідомішим осередком зберігання пам’яток православної книжності. Взаємовигідні культурні контакти налагодилися ще з 70-х рр. XVI ст. Сюди для морального вдосконалення, вивчення та копіювання багатої грецької та церковнослов’янської спадщини мандрували Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Ісакій Борискович, ієромонах Афанасій та інші діячі. Натомість афонські ченці приходили до Острога за ялмужною, місцевими виданнями, приносили рукописи, необхідні для друкарні та колегії і відсутні в Україні.
     З академією співпрацювали і польські діячі, забезпечуючи відповідний рівень викладання польською і латинською мовами. Вирізнявся Ян Лятош (1539 — 1608) — астроном, математик, доктор медицини, випускник Краківського та Падуанського університетів. Через конфлікт з консервативними католицькими колами він змушений був покинути викладання у Краківському університеті й останні десять років свого життя провів у Острозі. Певну допомогу академії могли надавати і Симон Пекалід (латиномовний поет, вихованець Краківського університету), блискучий полеміст, випускник однієї з протестантських шкіл Великопольщі Мартин Броневський (Христофор Філалет).
     Авторитет Острогу принесли і українці-самоуки, визнані православні публіцисти Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Василь Малюшицький (Суразький), Клірик Острозький, протопоп Ігнатій, літератор Дем’ян Наливайко, друкарі, книжники. З другої половини 90-х рр. XVI ст. Острог об’єднав блискучі інтелектуальні сили України та з-поза її меж. В ньому сформувалася перша наукова установа України (філологічного профілю), найпотужніше тогочасне українське видавництво.
     Для повнокровної діяльності академії важливе значення мала духовна атмосфера міста. На зламі XVI — XVII ст. тут стикуються, взаємозбагачуючись, різні національно-культурні традиції. У відносно невеликому місті (близько 5 тис. мешканців) були одні з найбільших і найстаріших в Україні колонії євреїв і татар. Як місто, залучене до міжнародної торгівлі, Острог був особливо відкритим до сприйняття культурних, мистецьких та релігійних новацій. В останній чверті століття докорінно змінюється навіть зовнішній вид Острога, його прикрасили замок, три дерев’яні палаци, міські вежі та будинки, ратуша. Інтелектуально-мистецьке середовище міста творили малярі, співаки, цехові та придворні музики, будівничі-іноземці; ксьондзи та вчителі католицької школи, приватні та міські лікарі та аптекарі — бакалаври Краківського університету. З академією були пов’язані острозькі парохи, ченці з монастирів Острожчини — Дерманського Святотроїцького, Дубенських — Преображенського та Воздвиженського, Дорогобузького Богородичного, Степанського Святотроїцького, Любарського Святоюрського. Поряд з дев’ятьма церквами активно діяли костьол з високоосвіченим настоятелем та вчителем, дві синагоги зі знаною єшібою — школою коментаторів Талмуду, татарська мечеть зі школою, кальвіністський та протестантський збори. Свої традиції плекали представники різних народів, мов, конфесій. Витворився оригінальний синтез української культурно-побутової традиції із загальноєвропейською (носіями якої стали поляки, німці, шотландці, угорці, греки з Італії) та східною (виразниками якої були євреї, татари, греки з малоазійських колоній).
     Підготовка в стінах академії Біблії ініціювала вироблення певного стандарту церковнослов’янської мови для всіх слов’яно-православних народів у XVI — XVII ст. Це ж відбувалося і під час навчального процесу. Тому закономірно, що саме випускник академії Мелетій Смотрицький створив церковнослов’янську "Граматику" 1619 р. — найвідоміший твір давнього українського мовознавства. В ній він використав особистий мовознавчий досвід і лінгвістично-педагогічну практику своєї "альма-матер".
     Великим досягненням у діяльності школи було певне внормування й української книжної мови. Цьому сприяв Дем’ян Наливайко, який послідовно супроводжував церковнослов’янські тексти своїх публікацій перекладами на українську мову. Вироблені в Острозі лінгвістичні засади, правдоподібно, були творчо використані у Львівській братській друкарні. І саме острожанин Тарасій Земка 21, "вчена людина у грецькому, латинському, слов’янському та руському діалекті", вперше переклав з грецької на українську мову синаксарі Никифора Калліста Ксанфопула (до "Тріоді постної", Київ, 1627).
     Для потреб освіти водночас з академією в Острозі була заснована і друкарня. Частина видань готувалася викладачами, а низка книжок призначалася для початкових класів школи (церковнослов’янські та грецькі букварі, Катехізис 22, поетичні твори). Організував видавництво близько 1578 р. засновник друкарства на землях України росіянин Іван Федоров. Він же очолив гурт технічних працівників, що випустив у світ шедевр давньоукраїнської поліграфії — Острозьку Біблію 1581 р.
     Надалі керували видавництвом місцеві діячі: полеміст Василь Малюшицький-Суразький, вчитель Дем’ян Наливайко. При академії та пов’язаних із нею осередках книжки і копіювались, внаслідок чого виробилася своя школа скоропису. Правдоподібно, що якісь характерні риси були притаманні книгам, скопійованим тут півуставом.
     Острозьке видавництво не мало змоги випустити в світ історичні праці. Дозвіл на вихід таких книжок надавав король, а від нього не доводилося чекати протекції у справі випуску українських книжок. Однак при школі, одним з основних завдань якої було виховання молоді у патріотичному дусі, культивувалася вітчизняна історична традиція, студенти вочевидь знайомились з давньоукраїнськими літописами (з "Повістю временних літ", Київським та Галицько-Волинським літописами 23), грецькими хроніками 24, польськими та західноєвропейськими історичними працями. Острог уславився як центр високої музичної культури, чому сприяло особисте замилування К.-В. Острозького до хорових співів 25 та культивування їх у стінах академії: ректор заопікувався хором при кафедральному Богоявленському соборі, а його учасниками були студенти. 
     
     
      21 Про острозьке походження Земки див.: Monumenta Ucrainae Historica. — Romae, 1965. — T. 2/1624 — 1648. — P. 130.
      22 Унікальна згадка від 27 жовтня 1649 p. про "Katechizm druku ostrozkiego in 4, za zloty l" міститься в описі майна померлого вільнюського бургомістра C. Лебедича.
      23 О. Пріцак припускає виготовлення так званого Хлєбніковського списку XVI ст. Іпатського літописного кодексу для Пінського Ліщинського монастиря із Острозького рукопису. (Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? — Нью-Йорк, 1973. — С. 48 — 50; The Old Rus Kievan and Galician Volhynian Chronicles. The Ostrozkyj (Xlebnikov) and ?etvertyns’kyj (Pogodin) Codices. — Harvard, 1990. — P. XXXIII, LIX). Попри відсутність наочних пов’язань цього списку із Пінським монастирем, його палеографія, однак, дуже близька до півуставних почерків Данила та Герасима Смотрицьких (Див.: Мицько І. Острозька... іл. на с. 9, 11, 169).
      24 Legrand E. Bibliographie... — Р. 220 (Принагідна згадка: К. Лукаріс просить Кипріяна позичити йому серед інших книжок і "Хроніку" Кедрина).
      25 Бібліотека Оссолінських у Вроцлаві, рукоп. II/629, арк. 242.
     
     
     В Острозі виник відомий згодом "острозький" напів. Рівночасно спостерігається і високий розвиток світської музики, в місті засновується цех музикантів, явище рідкісне для України. 1624 р. в Острозі зафіксовано навіть цех скрипалів, а 1635 р. лише в половині міста Острога згадано аж "музыков 22 посполитых".
     Належний рівень мовознавчих студій та викладання в академії забезпечувала "бібліотека, зібрана з немалим трудом" 26. Географія книжкових зв’язків академії та видавництва була надзвичайно велика — Константинополь, Александрія (Єгипетська), Москва, Італія, Аравія, Білорусь та Польща.
     Навколо академії утворився антикатолицький полемічний осередок, до початку XVII ст. найактивніший серед східних та південних слов’ян та волохів. Поряд з Патріаршою академією в Константинополі та Венеціанським екзархатом, впливи яких поширювалися на грецькі землі та середземноморські колонії, він став одним із провідних православних центрів. Літературно-публіцистичний гурток готував відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів, переклади таких відомих тогочасних діячів, як Александрійський патріарх Мелетій Пігас та філадельфійський митрополит Гавриїл Север. В Острозі не цуралися і допомоги протестантів. Протестант Мотовило підготував перший відомий оригінальний твірвідповідь на антиправославний трактат Петра Скарги "Про єдність Церкви Божої" (1577). Через десять років ректор академії Герасим Смотрицький пише і об’єднує в збірник дві статті — "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий" 27. В них він дискутував з проунійними "Виводами віри" єзуїта Бенедикта Гербеста. "Славний острозький богослов", управитель приналежних академії маєтностей Василь Малюшицький-Суразький, призначав свою полемічну "Книжицю у шести розділах" (1588) теологічно підготовленим читачам, зокрема студентам вищих класів.
     Найактивніший період публіцистичної діяльності осередку пов’язаний з Берестейським собором 1596 р. Керівництво православним контрсобором, який діяв паралельно, здійснювали острозькі діячі К.-В. Острозький, Мартин Броневський, Гаврило Гойський, Дем’ян Наливайко, ієродиякон Кипріян, "учитель богодухновенних наук і писаній отечественних іскусний", протопоп Ігнатій. У післяунійну полеміку з єпископом Іпатієм Потієм вступив анонімний Клірик Острозький, пишучи йому дві відповіді "в школЂ грецкой" (1598 — 1599) 28. Свої "Вопроси і отвіти православному з папіжником" (1603) присвятив "отроком вшелякого стану, в науках языка латинского спудеом" 29, інший автор (Василь Малюшицький-Суразький).
     
     
      26 Українська поезія XVI ст. — Київ, 1987. — С. 203.
      27 Твір написано "у академії острозьской" 1587 р., після свята Пасхи, що того року святкували 29 березня за н. с. Надрукований він дещо пізніше, можливо, вільнюською братською друкарнею. Маяышевский И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви. — Киев, 1872. — Т. 2. — Приложение. — С. 101 — 133.
      28 Клірик Острозький. "Отпис на лист... Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа "Острозька друкарня". 1598. Опубл.: ППЛ. — Кн. 3. — Стб. 377 — 432, 433 — 476. "На другий лист... Іпатія єпископа до...княжати Константина" відповідь. Остріг, 1599 (відомий лише у рукописах) // ЛНБ, ч. 4453, арк. 521 — 572; Інститут літератури НАН України, архів І. Франка (ф. 3), ч. 4726, арк. 52 — 116. Опублікований за обома списками: Пам’ятки полемічного письменства кінця XVI і поч. XVII ст. — Львів, 1906. — Т. 1. — С. 201 — 209.
      29 "Діалогос, або розмова папежника з православним", написаний перед католицькою Пасхою 1603 р., яку того року святкували 30 березня за н. с. Опубл.: ППЛ. — Кн. 2. — Стб. 4 — 110. Лише у примірнику ЛНБ (Від. рук., Ф. Петрушевича, ч. 160) збереглись у значних фрагментах присвята і передмова (досі не опубліковані).
     
     
     Острозька академія 1602 р. за особистим проханням Александрійських патріархів Мелетія Пігаса та Кирила Лукаріса створює в Дерманському монастирі свою філію, яку передбачалося перетворити на впливовий духовний заклад. Серед співробітників осередку, де навчали "письма словенського, грецького і латинського", та примонастирської друкарні відомі грецист Ісакій Борискович, Йов Борецький, Дем’ян Наливайко, Йов Княгиницький.
     Академія мала позитивний вплив на розвиток вищих українських шкіл, зокрема Волині. До них йшли вчителями випускники академії, постачалися учбові видання, рукописи із Острога. При реорганізації з ініціативи К.-В. Острозького Володимирської присоборної школи 1588 р. було засновано фундації для підготовки грецьких та слов’янських бакалаврів 30. 
     
     
      30 АЮЗР. — Ч. 1, т. 1. — С. 237.
     
     
     А це, без сумніву, копіювало структуру Острозької академії, де, як свідчать виявлені Ю. Мициком матеріали, навчалося стільки ж "штатних" викладачів. Плідні зв’язки підтримував Острог з українськими братствами та їхніми школами, насамперед із Ставропігійським у Львові, де була заснована друга після Острозької українська школа вищого типу. При виробленні її статуту, очевидно, був використаний набутий досвід. Деякі з братських дидаскалів закінчували Острозьку академію, львівські випускники вдосконалювали свої знання в Острозі, і, навпаки, студенти колегії їхали до Львова викладачами. Острозькі діячі стояли біля джерел Київської братської школи, закономірним було перейняття Києвом естафети українського вищого шкільництва. Близько 1615 р. (у час поступового занепаду Острозької академії) у Києві витворилися два культурно-освітні осередки — братство зі школою та літературно-перекладацький гурток із друкарнею у Печерській лаврі, їхній організації особливо сприяли "острожани" Іван Борецький (перший ректор братської школи) та лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький. Через мукачівських єпископів Амфілохія Арданівського (1596), Сергія Тисьмянського (1601 — 1624) та Івана Заславського (1627 — 1633), які довго жили на Острожчині, поширюється вплив тутешнього культурно-ідеологічного центру і на Закарпаття. Згадані владики могли також опікуватися навчанням своїх молодих краян в академії.
     Творчі контакти нав’язувалися з протестантськими осередками. Студенти православної академії навіть навчалися в антитринітарській школі, заснованій надвірним маршалком К.-В. Острозького Гаврилом Гойським у Гощі (1600 — 1635).
     Занепад академії, як і всього центру, розпочинається після смерті 1608 р. її патрона К.-В. Острозького, коли місто перейшло до спадкоємців-католиків. В академію вже не мали змоги приїжджати висококваліфіковані викладачічужинці; почався розпад літературнопубліцистичного гуртка, згортала свою діяльність друкарня. Цей процес розтягнувся десь на десять років. Ще 1610 р. виготовляє список свого перекладу із грецької мови на церковнослов’янську знаний філолог Кипріян. А через рік анонімний учень академії виконує досить складний переклад із греки книги полемічних творів Федора Авукара, за якою він попередньо їздив аж в Аравію. 1612 р. датовано останнє острозьке друковане видання. Надалі переклади острозьких діячів виходять у світ уже в київській та білоруських друкарнях. Висококваліфікованих викладачів школи замінили її вихованці чи випадкові особи. Тому острожани своїх дітей посилають на навчання вже до інших міст, у вільнюську 31 та київську братські школи, Володимирську присоборну греко-католицьку школу 32, Афанасіївський колегіум у Римі.
     На початку 1621 р., із переходом частини міста у власність онуки К.-В. Острозького Анни-Алоїзи Ходкевич, настав останній період історії школи. Інспірована єзуїтами княжна розпочала нагінки вчителів, заборонила викладати латинською та польською мовами 33, позбавила колегію дотацій, чим звела її до рівня початкової школи. Кошти на утримання вчителів академії, як і острозького шпиталя, були записані на Суразькому маєткові. Тому княжна 1624 р. спершу половину суми (180 злотих) передала польській школі. Згодом відібрала і решту. В листі Івана Підвисоцького від 11 листопада 1624 р., писаному церковнослов’янською мовою, читаємо: "У нас бо нинЂ ко западу сонцу надходящ мрак сЂвера неприязни омрачевает. Державствующии бо нами нам злолютЂ. Противно самым же и дЂлу нашему возбраняєма немала понуждаема многа". Рівночасно на противагу українському навчальному закладові А.-А. Ходкевич засновує в Острозі 1624 р. єзуїтський колегіум. Ліквідовано школу після придушення повстання острожан-українців, спровокованих на виступ цією фанатичкою 34.
     
     
      31 НБУВ, Інститут рук., ч. 74 П/20, арк. 102. Відомий острозький діяч Іван ПідвисоцькийБережанський в листі до ректора Вільнюської братської школи Йосифа Бобриковича згадує про навчання в нього своїх синів Івана та Петра (1624).
     У ЦДІАУК виявлено запис про спір між Павлом Маращичом, "подбакалярым школы володымерской при церкви соборной Святое Пречистое" і Острозьким міщанином Остапом Авдієвичем. Останній, забираючи свого сина 22 квітня 1613 р. зі школи додому, поміж іншими книжками взяв і вчителевий Ірмолой.
      33 Akta ko?cio?a farnego ostrogskiego // Rocznik wo?y?ski. — R?wne, 1934. — T. 3. — S. 210.
      34 Віршований опис цієї події — "Лямент о утрапєню міщан острозьких" — залишив вчитель рівненської школи, який заховався під ініціалами МН (див.: Житецъкий П. Острозька трагедія // ЗНТШ. — Т. 51. — С. 1 — 24). Згадана вона у Львівському та Острозькому літописах (Бевзо О. Львівський літопис і Острозький літописець. — Київ, 1971. — С. 115 — 138) та "Індіціумі" (Вінниця, 1638 р. // АЮЗР. — Ч. 1, т. 8. — С. 797 — 798).
     
     
     Однак вироблена в академії система шкільництва, що ґрунтувалася на поєднанні українсько-візантійських традицій та певних досягнень європейської педагогіки та науки, не зникла безслідно. Сформований тут тип національного вищого навчального закладу православного спрямування — слов’яно-греко-латинська академія — був перенесений до Києва (1632), звідки поширився в Молдавське князівство (Ясси, 1640 р.), а після декількох невдалих спроб — і до Москви (1687).
     Виняткове значення Острога полягало в тому, що більшість культурно-освітніх та релігійних діячів тогочасної України і Білорусі були пов’язані з ним походженням, навчанням, участю в політичних та культурницьких акціях центру. Серед знаних випускників академії — острожани ректор Сава Флячич, брати Наливайки — Северин (козацький керівник) та Дем’ян (острозький літератор), Стефан Смотрицький (острозький книжник) та його брат Мелетій (відомий письменник), коректор Печерської друкарні Тарасій Земка, ректор Гойської школи, а згодом і Києво-Могилянської академії Ігнатій Старушич, а також відомі православні аскети Йов Княгиницький та Афанасій Межигірський, патрон українського шкільництва, гетьман Петро Сагайдачний, хроніст Йоаким Єрлич.
     Вищий тип, національний характер Острозької школи, як і відносно невеликі витрати на навчання, сприяли її популярності в українсько-білоруському середовищі. Не менш важливими були і суб’єктивні чинники: можливість знайомства та близьких контактів з впливовими особистостями в місті та школі, на князівських дворах в Острозі та Дубні, в монастирях, на з’їздах шляхти і т. п. Це до певної міри забезпечувало українській молоді можливості здобувати вищі позиції в суспільстві, а згодом — відповідний авторитет у державних, політичних та релігійних колах. Натомість добраний колектив викладачів різних національностей і поглядів сприяв розвиткові у студентів гуманістичного та ренесансного світогляду, толерантності, неортодоксальних поглядів.
     Протягом 60-річної діяльності Острозької академії (1576 — 1636) її закінчило не менше як 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарями в державних та приватних установах. Деякі з них були впливовими релігійними діячами. Вперше учительський стан поповнився не учнями дяківських шкілок, а професійними викладачами з новим світоглядом, значно ширшими знаннями. А це мало наслідком відчутне підвищення рівня освіти всього суспільства, її демократизацію. Академія відіграла і значну політичну роль: до певної міри стримувала полонізаторський вплив на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, сприяла утвердженню національної свідомості серед всіх верств українського народу. Непересічним є внесок її діячів у становлення вітчизняного мовознавства як науки. Став Острог і впливовим центром міжнародного спілкування.
http://litopys.org.ua/anton/ant09.htm

Владимир АНТОНОВИЧ
КИЕВСКИЕ ВОЙТЫ ХОДЫКИ
Эпизод из истории городского самоуправления в Киеве в XVI — XVII ст.
     
     
     В исходе XV века город Киев получил от великого князя литовского Александра Казимировича уставную грамоту, дававшую мещанам полный самосуд и самоуправление по магдебургскому праву, а также предоставлявшую киевской общине многие льготы и привилегии, которые поощряли развитие городской торговли и промышленности. Благосостояние города, и до того значительное, вследствие выгодного в торговом отношении его географического положения, должно было значительно возвыситься; благодаря самостоятельности городской общины, ее самоуправлению и полученным льготам, мещане должны были получить значительный простор действия, обеспеченность труда и легкость сбыта его продуктов; можно было ожидать развития города во всех отношениях и полного процветания городской общины. Ожидания эти, однако, не вполне оправдались. Правда, торговля оживилась, капиталы умножились, многие мещанские роды разбогатели, стали приобретать поземельные владения и переходить в сословия: земянское, а после 1569 года в шляхетское; но богатство и значение были достоянием только немногих избранных. Новые льготы не отозвались плодотворно на поднятии уровня благосостояния всей массы городского населения: образовалась городская аристократия, кружок, тесно связанный интересом и заботившийся о расширении своего богатства и влияния; кружок этот не только не обращал внимания на нужды более бедных сограждан, но, напротив, употреблял всевозможные меры для того, чтобы, захватив в свои руки городские должности и опираясь на авторитет городского уряда, эксплуатировать остальное народонаселение. Причина этого ненормального явления в жизни киевской городской общины лежала не исключительно в эгоистических инстинктах и побуждениях к захвату лиц, успевших выдвинуться в передовые ряды: стремления к наживе находили богатую почву в самом устройстве городского самоуправления. Магдебургское право, по статьям /161/ которого должно было управляться и судиться киевское мещанство, представляло кодекс, сложившийся в другое время, среди другого племени и при других исторических условиях; его юридические понятия, формы городского суда и самоуправления могли быть вполне применимы к быту саксонских городов X — XI столетий, где сложилось и магдебургское право, как результат понятий и нужд своего времени и своей страны, но право это не имело ничего общего с русскими городами вообще, развивавшимися на других началах, стремившимися к порядку вечевому, а не коллегиальному, и следовавшими в обычном праве другим юридическим понятиям и воззрениям. Не вытекая из местных потребностей, не выработавшись на местной почве, магдебургское право представляло юридическую почву, незнакомую, непонятную для жителей русских городов и, притом, весьма часто противоречившую их убеждениям и взглядам; право это оставалось для них чуждым кодексом, истиной формальной, — мертвой, хотя обязательной буквой, не согласной с теми понятиями о юридической правде, какие сложились в местных воззрениях и привычках. Случилось то, что бывает обыкновенно в странах, управляемых по законоположениям заимствованным, не выросшим на данной почве; формальная истина противополагалась правде по народному пониманию и, никем не считаясь правдивой, послужила лишь оружием в руках дельцов, пожелавших воспользоваться ею для личных выгод, во вред массе, которой навязана была эта чуждая ей юридическая норма, уснащенная бесконечным количеством статей и параграфов, мало понятных и еще менее симпатичных.
     Для того, чтобы воспользоваться такого рода положением юридических отношений, конечно, каждое лицо, желавшее поживиться и стать в ряды городской аристократии, должно было представлять известный, мало привлекательный нравственный образ: для этого необходимо было отречься от народных воззрений и народной морали, — отказаться от правил совести, принести все нравственное свое достоинство в жертву личному интересу и стремлению к наживе, искать точки опоры вне своей общины, постоянно враждебно настроенной к кружку своих заправителей, в силах внешних, чуждых или враждебных ей, и только при таких условиях можно было, пользуясь то буквой писанного закона, то солидарностью между собой членов небольшого кружка знатных сотоварищей, производить всевозможные действия, правда, весьма выгодные для усиления богатства и значения дельцов, но далеко не отвечавшие ни законам, даже азбучной, справедливости, ни интересам всей городской общины. /162/
     Понятно, что стать в ряды на таких началах зарождавшейся городской аристократии труднее было туземным, старожилым киевским мещанам, которых родственные связи, приобретенные от своей среды понятия и привычка к уважению общественного мнения сограждан, значительно сдерживали; препятствий этих не существовало для инородцев и для лиц, примкнувших к мещанству из других сословий края; те и другие поступали в состав городской общины исключительно с целью захватить должности, скопить состояние и потом бросить вскормивший их город для того, чтобы продолжать карьеру на более выгодном поприще. Действительно, пересматривая дошедшие до нас документы XVI столетия, мы среди городской знати встречаем множество имен иноземных: литовцев, поляков, армян, греков, крещенных татар, а также лиц, приписавшихся к городу из сословий земского и боярского. Коренные киевские мещане, составлявшие значительное большинство киевского населения, находятся в постоянной борьбе с кружком пришельцев, но киевляне действуют гораздо менее солидарно и более застенчиво; они менее способны на интригу, менее нахальны и потому им редко удается выдвинуть своего кандидата в войты или райцы. Между тем пришельцы исключительно лишь заняты тем, чтобы держать городское управление в своих руках; для этого они пускают в ход всевозможные средства: роднятся с более богатыми киевлянами и таким образом увлекают их в свою партию, других склоняют обещаниями доли в своих выгодах, на иных влияют связями с воеводой и застращивают авторитетом королевской власти, с которой они будто находятся в более близких отношениях чем их противники, наконец, стараются поселить раздор и личные ссоры среди старожилов и таким образом ослабить их силы.
     Как эпизод, характеризующий все вышенамеченные явления в жизни киевской городской общины XVI — XVII столетий, мы представляем рассказ, извлеченный из документов, хранящихся частью в архиве министерства иностранных дел в Москве, частью в киевском центральном архиве. Это рассказ о судьбе знатной мещанской семьи, составившей в Киеве колоссальное для того времени состояние и выдвинувшей из среды своей трех киевских войтов. Семья эта, по мере того, как переменялось ее положение в обществе, носила разные фамильные названия, в городе же, в период своего преобладания, носила прозвище Ходыки. /163/
     В начале XVI столетия среди бояр, приписанных к мозырскому замку, жила семья Кобызевичей. Род Кобызевичей был татарского происхождения: предок их Кобыз 1 находится в числе татарских пленников, поселенных Витовтом в окрестности Мозыря и приписанных им к числу замковых слуг. С течением времени Кобызевичи крестились и вошли в состав мозырского боярства, приобрев небольшую боярскую землю: «третину земли Боковские, фольварок Пашковщину и Чортковщину, а в них 4 волок поля». Земля эта возлагала на владельцев обязанность военной службы и не подлежала дележу между сонаследниками; поэтому, когда представителями семьи в начале XVI века оказались два родные брата, Федор и Иван, то староста мозырский отдал землю во владение старшему брату Федору, младший же, Иван, получил только половину движимого наследства и должен был искать занятия на стороне, почему отправился в Киев. Не знаем, каким промыслом он занялся здесь, но в течение 30 лет он разбогател, купил дом на Боричевом Току и оставил сыну обеспеченное состояние. Сын этот, Устин, принявший новую фамилию «Фиц», занимал уже одну из важных магистратских должностей — райцы и держал от города в аренде «местские корчмы», т. е. городские шинки. В 1578 году Устин Фиц-Кобызевич умер беспотомно.
     
     
      1 Слово «Кобыз» или «Кобуз» по-татарски означает музыкальный инструмент, заимствованный у них впоследствии козаками под именем кобзы.
     
     
     Между тем как Иван и Устин Кобызевичи богатели в Киеве, представитель другой ветви их рода, Федор, оставался на родине, в Мозырском повете. Обстоятельства его были далеко не блестящи; судьба наделила его весьма многочисленной семьей; у него было 10 душ детей: 8 сыновей и две дочери, и его небольшая боярская вотчина оказалась недостаточной для содержания семейства. Федор Кобызевич должен был искать новых средств для усиления своих доходов. Возложив обязанность военной службы и заведывание боярским поместьем на старших сыновей, он перебрался с младшими детьми в Мозырь. Здесь он приобрел двор с маленьким участком «поля на косогоре» и лавку в городском рынке и занялся торговлей. В 1569 году умер Федор Кобызевич и многочисленная его семья приступила к дележу наследства; но братья и сестры не могли уладить дела миролюбиво и потому обратились к мозырскому старосте, пану Федьку Балакиру, с просьбой распределить между ними отцовское имущество. По решению старосты, последовавшему 8 февраля 1569 г., состоялся дележ на следующих ос- /164/нованиях: боярская поземельная вотчина досталась старшему из братьев Кузьме, находившемуся в то время в походе, лавка и двор в Мозыре отданы другому брату Лазарю, приписавшемуся уже давно к мозырским мещанам и заведывавшему торговлей еще при жизни отца; Лазарь уплатил при этом в пользу братьев и сестер излишек стоимости достававшейся ему собственности: затем в пользу незамужней сестры Авдотьи выделено было, в качестве приданого, 39 коп грошей литовских 1, остальными же деньгами и движимым имуществом должны были поделиться поровну 6 остальных братьев, 1 сестра замужняя и мать их, вдова Федора Кобызевича, Зоня. Из движимого имущества староста выделил один полный мужской костюм и полный набор оружия и приказал эти вещи оставить «при дому для господарской службы». Когда сонаследники приступили к дележу остальной движимости, то оказалось, что на долю каждого пришлось лишь следующее: по 1 копе и 6 1/2 грошей денег, по одной серебряной ложке, по две оловянные тарелки («цени: одна миса и 1 талер»), по одному медному котлу, по сабле, седлу и сагайдаку; сверх того, каждый из сонаследников получил по одному коню, волу, корове и свинье и по 2 овцы.
     
     
      1 Копа равняется 7,5 руб. 
     
     
     Получив скудные доли своего наследства, молодые Кобызевичи должны были немедленно подумать об устройстве своей будущей судьбы. Трое из них: Василий, Федор и Иов решились отправиться искать счастья в Киев, где на первое время рассчитывали найти поддержку в лице своего двоюродного брата, тогда уже магистратского райцы — Устина Фица-Кобызевича. План этот предложил братьям старший из выселявшихся Василий. Это был человек, обладавший огромным запасом энергии, предприимчивости и находчивости: он решился во что бы то ни стало сделать карьеру и добиться значения и богатства. Для достижения своей цели Василий Кобызевич намерен был не разбирать средств и пользоваться всяким удобным случаем, не стесняясь ни моралью, ни совестью; он чувствовал, что при таких нравственных данных он найдет в Киеве широкое поприще для деятельности и с полной уверенностью устремился на это поприще. Оставляя родной город, он хотел скопить возможно большую сумму в запас для начала будущих оборотов; все три брата продали с этой целью доставшуюся на их долю движимость, но вырученная сумма оказалась слишком ничтожной и потому Василий принял меры для ее увеличения. Заручившись согласием матери, он отправился в дом, принадлежавший отсутствующему брату Кузьме, взломал две-/165/ри его «светлицы» и присвоил себе все его имущество: деньги, одежду, оружие, скот и т. д. Между прочими вещами Кузьма, перечисляя впоследствии в жалобе убытки, указывает на то, что у него были взяты даже два десятка стрел, которые «коштовали копу и четыре гроши литовские». Продав все захваченное, Василий немедленно вместе с братьями «под присуд замку Киевского зъехал», отмалчивался потом на все жалобы брата, до смерти последнего, и не являлся в суд мозырского староства, несмотря на многократные вызовы.
     В Киеве братья Кобызевичи были радушно приняты родственником. Богатый, приобревший значение и влияние, но бездетный Устин Фиц рад был на старости лет обществу лиц, связанных с ним кровными узами; он употребил все свое влияние, чтобы доставить братьям выгодные занятия и долю в торговых предприятиях. Но медленное, постепенное приращение благосостояния было не по нраву Василию Кобызевичу, мечтавшему о быстрой и блестящей карьере. В течение нескольких лет, промышляя то службой у богатых купцов, то мелочной торговлей, то отдачей в рост небольших своих денег, Василий Кобызевич выжидал случая, который позволил бы ему повести дела в более широких размерах. Случай такой доставило ему общественное бедствие. С 1569 года в течение нескольких лет в Литве и Южной Руси свирепствовал голод; в 1571 году урожай был обильный, но вдруг летом случился во время цветения хлеба трехдневный мороз, уничтоживший все надежды на новый сбор; осенью хлеба вовсе не было. По свидетельству летописей, в Полесьи, на Волыни, в Подолии и Литве люди умирали и вообще сильно страдали от голода; в начале следующего года от истощения, гнилой и нездоровой пищи появилось во многих местностях «моровое поветрие» (чума). Зараза коснулась и Киева, хотя не в особенно сильных размерах. В числе жертв, пострадавших от моровой язвы, было богатое семейство купцов Митковичей. Митковичи принадлежали к числу киевских старожилых мещан и уже в течение нескольких поколений вели богатую торговлю сукном и тканями; им принадлежало несколько «крамных комор» (т. е. лавок) в рынке, несколько домов в городе и за городом, большие склады сукна и различных тканей и т. д. На фамильной печати Митковичей красовалась эмблема их торговли — два «локтя», лежавшие крестообразно, и две буквы: Ф. М. в воспоминание предка Федора Митковича, положившего основание торговой фирме. В 1572 году над этой семьей разразилась беда; в течение нескольких дней чума, посетившая их дом, унесла отца Митка (Дмитрия) Богдановича, мать Татьяну Крутликовну, /166/ четырех дочерей и сына, а также многих слуг и челядников; из многочисленной семьи остались в живых только: молодая девушка Пося (Евфросиния) и малолетний брат ее Федор Миткович. Прежде чем прошла паника, поразившая город при появлении чумы, прежде чем магистрат успел принять меры для охранения имущества Митковичеи и назначить опеку над оставшимися детьми, Василий Кобызевич уже воспользовался положением их семьи. Он предложил Посе свои услуги для того, чтобы временно заведывать торговыми делами, не побоялся посещать дом, пораженный чумой, от которого бежали друзья и родственники Митковичеи, и постепенно сблизился и подружился с детьми. Не прошло и месяца со времени катастрофы, постигшей Митковичеи, как соседи узнали, что наследница их обвенчалась с новым своим приказчиком. Василий Кобызевич, немедленно после брака, обратился в магистрат с просьбой поручить ему и его жене, как ближайшим родственникам, опеку над малолетним Федором и его имуществом; магистрату ничего не оставалось, как принять это предложение, и таким образом Василий стал представителем одной из самых крупных торговых фирм в Киеве. Из распоряжения магистрата по этому поводу мы узнаем, что братья Кобызевичи носили уже тогда новую фамилию, данную им вроде клички в Киеве, именно фамилию «Ходык», и магистрат выдает распоряжение о вручении опеки «славетному Василию Кобызевичу Ходыке». Впоследствии все три брата подписываются исключительно этой последней фамилией, вероятно желая предать забвению свое первоначальное, не знатное происхождение.
     В течение одиннадцати лет Василий Ходыка управлял бесконтрольно добром Митковичеи 1 и, помимо половины имущества, принадлежавшей по наследству его жене, скопил из торговых оборотов значительные суммы.
     
     
      1 В 1582 году Федор Миткович достиг совершеннолетия и потребовал у Ходыки возврата своего имущества и отчета за время опеки; но Василий Ходыка отказал в том и другом, и магистрат, состоявший из друзей, родственников и союзников Ходыки, до того вяло относился к жалобам Митковича, усложнял формальности и путался в казуистических ответах Ходыки, что, год спустя, Миткович предпочел покончить дело с зятем миром и принять все предложенные им условия. Сделка состоялась на следующих условиях: Ходыка выделил Митковичу по своему усмотрению половину отцовского имущества. Миткович же выдал ему квитанцию, в которой признал себя вполне удовлетворенным и принимал обязательство, под опасением штрафа в 1600 коп грошей, никогда не заявлять претензии и не тре0овать отчета за время опеки. Перечень предметов, составивших долю Митковича, сохранился и мы приведем из него извлечение для характеристики обстановки, в которой жили зажиточные киевские мещане XVI столетия. Федор Миткович получил во владение в 1583 году: «два дома: один в рынку и один на Болоню (Оболони), две крамные коморы в рынку, готовых денег 544 копы грошей литовских, векселей разных лиц на 98 коп грошей, серебра: кубков позлотистых 4, кубков срибных 5, ложек позлотистых 12, пояс ко/167/ванный серебряный 1; одежды: шуб 5 (2 собольи, 2 лисьи, одна беличья), сукон и жупанов 7, все з позлотистыми пуговицами, ковры восточные — 2; посуды: цини (оловяной): мис и полумисков 10, талеров (т. е. тарелок) 36, коязей 3, фляш 2; меди: котел медосытный великий 1, котлов побелянных 7, медница 1, панвей медяных 6; — оружие: конь, седло, панцер, 2 сагайдаки, лук, стрелы» и т. д. (следует перечень разных мелочей), наконец, товаров в складе на 300 коп грошей литовских. 
     
     
     
     Сверх того, он приобрел значение и огромное влияние в городе: он породнился или вошел в сделки со всеми более влиятельными членами магистрата и заручился такими связями, при которых всякое затеянное им дело решалось по его воле, было бы оно спорно или даже явно беззаконно. Влияние свое Ходыка направил к тому, чтобы вывести в люди своих родственников, но еще более к тому, чтобы всякими правдами и неправдами увеличивать собственное состояние. Теперь он намечает новую цель для своих стяжаний: свое влияние и средства он стремится употребить на приобретение поземельной собственности, которая дала бы ему возможность занять видное место в рядах «шляхты» киевской земли, получившей после Люблинского сейма 1569 года громадное политическое значение и привилегированное положение в крае. В 1583 году Василий Ходыка заседал уже в магистрате в качестве «райцы», Большая часть членов верховной городской коллегии была с ним связана родством или общностью интересов: брат его Федор женат был на внучке войта Василия Черевчея, рядом с ним сидели: райцы — Мартын Жолнер, женатый на сестре Ходыки Федоре, Гаврило Рай и Федор Левонович, породнившиеся тоже с Ходыкою, хотя степеней их родства документы не указывают; остальные члены магистрата или находились в кумовстве с ним, или, подобно бурмистру Стефану Крывковичу, состояли его должниками. Не удивительно, что члены магистрата по тем или иным причинам поддерживали постоянно во всех делах Ходыку и составляли прочную точку опоры для дальнейших его предприятий. Вследствие того, что польский строй общества, введенный de jure после Люблинской унии, не успел еще прочно установиться и только постепенно вытеснял понятия, привычки и обычаи, сложившиеся в литовское время, в юридических отношениях царствовал в крае значительный беспорядок; разные судебные учреждения не установили еще точных границ своего ведомства и каждое считало себя компетентным в делах, выходивших по смыслу новоустановленного закона за район его подсудности; таким хаотическим положением дел и пользовались ловкие люди для /168/ того, чтобы получать выгодные для себя судебные решения в тех учреждениях, где они пользовались протекцией или влиянием, даже в таких делах, которые не были подсудны данному учреждению. Положением этим воспользовался и Василий Ходыка для приобретения поземельной собственности. Мы увидим, что, большинство дел, касавшихся захвата им поместий у разных лиц, он умел заправить в суд магистратский, в благоприятном решении которого он был вполне уверен.
     Но прежде чем Ходыка выступил на это поприще, он позаботился о том, чтобы обеспечить за собой право владеть земской собственностью, а это право, по Литовскому статуту, признавалось исключительно за лицами дворянского происхождения. Не оставляя занятия торговлей и должности райцы магистрата, он начал собирать документы о своем будто бы дворянском происхождении. Так, в 1586 году, он неведомыми путями владел уже свидетельством, выданным будто еще в 1568 году литовским гетманом Григорием Александровичем Ходкевичем (умершим в 1569 г.) в том, что «земянин господарский повету Овруцкого, Василий Ходычич-Кобызевич, отбыл службу военную в два коня» 1, и киевский магистрат посвидетельствовал достоверность этого документа. 
     
     
      1 Из предыдущей биографии Ходыки мы знаем, что в 1568 году он был боярином, не земянином, жил в Мозыре, не в Овруцком повете, и не носил вовсе еще фамилии Ходыки.
     
     
     Три года спустя, в 1589 г. у него является уже другой, гораздо более важный документ, — он предъявляет королевскую привилегию, которая гласила, что, по представлению гетмана Яна Замойского, сейм признал «киевских жителей»: Василия, Федора и Иова Ходык-Кобызевичей потомственными дворянами за услуги, оказанные ими при покойном короле Стефане Баторие во время московской войны, в которой они принимали будто участие на свой счет. Хотя братья Ходыки в продолжение московской кампании (1579 — 1581 г.) не отлучались из города и занимались торговлей, хотя документ, заявленный Ходыкой, был весьма сомнительного достоинства, магистрат признал его без всякого колебания действительным.
     Запасаясь постепенно документами, которые должны были со временем открыть ему доступ в шляхетство, Василий Ходыка стал приобретать и поземельную собственность: в 1586 году он купил у шляхтича Гулевича село Криничи, «в четырех милях от замку киевского», и с того времени стал именоваться Ходыкою-Криницким, а впоследствии сын его /169/ подписывался просто Федором Криницким, положив таким образом начало новому дворянскому роду. Подробности о приобретении Ходыкою Кринич не сохранились в документах, но о способе приобретения следующего поместия — Юревич мы имеем весьма характеристические данные. Село Юревичи издавна принадлежало в качестве «выслуги» старому роду земян киевских Суринам. В 1579 году два брата Сурины; Гордей и Потей продали это имение киевскому мещанину Ваську Крывковичу, который и владел им спокойно до 1593 года; но в этом году Василий Ходыка решился овладеть им тем или другим способом. Затеяв ссору с Крывковичем, повод которой нам неизвестен, Ходыка с толпой вооруженных слуг напал на дом Крывковича в Юревичах, овладел им и посадил самого Крывковича в тюрьму, находившуюся при квартире киевского подвоеводия Яна Аксака. Все протесты Крывковича оставались тщетными, так как Аксак, подкупленный Ходыкою, не внимал его жалобам, киевский же воевода, князь Константин Острожский, проживал на Волыни; только после 14 недель заточения Крывкович успел освободиться из тюрьмы и немедленно принес жалобу на насилие, причиненное ему Ходыкою; но председательствовавший в суде, тот же Аксак, опираясь на свидетельские показания членов киевского магистрата, нашел, что жалоба Крывковича о нападении на его дом и самовольное лишение свободы совершенная ложь, и приговорил Крывковича за клевету к уплате штрафа в 20 коп грошей литовских в пользу Ходыки. Крывкович апеллировал на это решение в трибунал, куда, между прочим, представил свидетельство от кн. Константина Острожского о том, что Аксак поступал в его деле пристрастно. Но у Ходыки, как оказалось, была рука и в трибунале, дело по апелляции затянулось на десятки лет. Ходыка скоплял между тем приговоры к штрафам в свою пользу, высчитывал от них проценты и насчитывал судебные издержки, пока наконец утомленный и разорившийся Крывкович не согласился покончить дела миром. В 1607 году он признал за собой обязательство уплатить в пользу Ходыки 120 коп грошей литовских и выдал на эту сумму закладную запись на село Юревичи; три года спустя кончился срок закладной записи, Крывкович оказался несостоятельным плательщиком и Юревичи, по приговору киевского земского суда, были признаны потомственной собственностью Ходыки. Пока продолжалось дело с Крывковичем, Ходыка купил еще одно имение, село Щульжинцы, в двух милях от Киева над Днепром, и оттягал часть земель, принадлежавших киевскому Кирилловскому монастырю, сопредельных с его владениями. /170/
     Все эти приобретения составляли впрочем лишь мелочи в сравнении с крупным делом, которое наметил Василий Ходыка, заседая в качестве райцы в магистрате, и которое решился преследовать со свойственной ему настойчивостью; оно должно было, правда не без больших усилий и препятствий, доставить ему в собственность столь обширные владения, какими могли располагать лишь потомки удельных князей. Дело это заключалось в приобретении имений Басанского и Быковского и требует более подробного разъяснения.
     Еще в конце XV столетия, после окончательного опустошения южной части Киевского княжения Менгли-Гиреем в 1482 г., Переяславский повет представлял одну из областей, более всего пострадавших от татарского погрома; поветовый город и его замок были разрушены татарами; народонаселение или уведено в рабство, или бежало в северную часть Киевщины; на протяжении всего повета оставались только редкие хутора и пасеки, сел не было вовсе. Оставшуюся впусте землю долго никто не хотел брать ни за службу, ни в выслугу. Наконец, в 1503 г. великий князь Александр грамотой, данной на имя киевского воеводы, князя Дмитрия Путятича, пожаловал всю северную половину Переяславского повета, лежавшую по Трубежу и Супою, в качестве выслуги, дворянину своему Дашку Ивановичу, которого сын, известный своими подвигами черкасский и Каневский староста Остафий Дашкович, прочной организацией формировавшегося тогда казачества создал надежный оплот для отражения татарских набегов и дал быстрый ход новой колонизации южных частей Киевщины, а вместе и собственных переяславских «выслуг», в которых «на грунтах басанском и быковском» вскоре явилось 2 местечка: Басань и Быков и 9 сел 1. 
     
     
      1 Старая Басань, Марковь, Юрковь, Павлов, Максимов, Брегинцы, Кулажин, Карпиловка и Воронков.
     
     
     Обширные имения эти, по смерти Остафия Дашковича, перешли к старшей племяннице его по сестре, Духне, вышедшей замуж за земянина Стефана Дублянского в 1530 г., сын которого Григорий по причине больших долгов продал, в 1578 году, эти вотчины разбогатевшему киевскому мещанину (из крещеных татар) Андрею Кошколдовичу, зятю киевского войта Василия Черевчея. Когда между тестем и зятем после этой покупки возник спор и Черёвчей потребовал от Кошколдовича возврата каких-то векселей, выданных 11 лет назад еще Григорием Дублянским на имя киевского войта Семена Мелешкевича, приобретенных впоследствии Черевчеем и заставивших главным образом Дублянского продать свои имения, то, по позву Черевчея против Кошкол-/171/довича, киевский магистрат снарядил для разбора дела комиссию, которая состояла из райцев: Гаврила Рая, Василия Ходыки и Леона Федоровича. Райцы потребовали от Кошколдовича документы, на основании которых он владел Басанью и Быковым, и когда документы были представлены, они не отдали их Кошколдовичу, требуя, чтобы он прежде удовлетворил претензию Черевчея, а на протесты Кошколдовича отвечали побоями во время самого заседания и заключением его в тюрьму, в которой продержали несколько месяцев. Хотя, по жалобе Кошколдовича к киевскому воеводе князю Константину Острожскому, назначенная, по ходатайству сего последнего, от короля особая комиссия, рассмотрев действия магистрата, приговорила райцев к уплате 4000 золотых штрафа за обиды, нанесенные Кошколдовичу, и воевода приступил было уже ко взысканию этой суммы из имущества виновных, во, неожиданно, потерпевший заявил, что он вследствие посредничества «зацных панов и добродеев» отказывается от получения присужденной ему суммы. Оказалось, что в промежутке Василий Ходыка дал делу совершенно неожиданный оборот: с одной стороны он припрятал документы, отнятые у Кошколдовича в магистрате, и приобрел у Черевчея право на векселя, составлявшие главную причину спора, с другой — успел сблизиться с Кошколдовичем и женить на его единственной дочери и наследнице, Богдане, своего брата Федора. Затем попеременно, то оказывая на него влияние, как на близкого родственника, то угрожая нескончаемым процессом вследствие захваченных документов и векселей, он довел Кошколдовича постепенно к заключению сделки, в силу которой последний за возврат векселей и обязательство, данное Ходыкою, не подымать процесса, а также оказывать постоянную помощь своему брату Федору, переуступал ему все свои права на имения басанское и быковское и оставлял за собой лишь право владения ими до смерти. В 1592 году Кошколдович умер и Василий Ходыка предъявил свои права на приобретенные имения. Вдова Кошколдовича, Палагея Черевчиевна, и дочь его, Богдана Ходыкова, признали подлинность предъявленной им уступочной записи. Таким образом Василий Ходыка-Криницкий стал самым богатым шляхтичем-землевладельцем Киевского воеводства. Теперь он переуступил свое место в магистрате и свои торговые дела брату своему Федору, сам же, проживая по большей части в Басани и Переяславле, занялся устройством и округлением своего имущества. С этой целью прежде всего он перезывал в свои села крестьян из разных полесских имений и вел по этому поводу нескончаемые тяжбы с их бывшими владель-/172/цами: Лозками, Тышами, Ратомскими и т. д. Заметив, что Остерское староство врезывается клином в его владения, он с вооруженным отрядом занял местечко Девицу, избил, ограбил и прогнал старостинских слуг и урядников, и присоединил местечко к своим владениям, несмотря на продолжительную тяжбу с остерскими старостами. Получая из своих поместий значительные доходы, он стал соседям шляхтичам занимать крупные суммы под залог имений и, при неустой, ке плательщиков, отбирал их имения в свое владение, за суммы, далеко не отвечавшие их стоимости; так он приобрел: села Варевичи и Рыжки от Харлепских, Бугаевку и Давидковичи от Солтанов и т. п. В самом городе Киеве, сверх трех домов, доставшихся ему по наследству от Митковичей и от двоюродного его брата Устина Фица, Василий Ходыка-Криницкий выстроил большой дом на улице, соединявшей рынок с Днепром, и другой в ограде замка; сверх того, он приобрел в разных частях города 10 дворов, на которых настроил «халуп для куничников» (т. е. наемных помещений), 6 сеножатей на «киевском Болонью», несколько садов на Кудрявце и т. д.
     Впрочем, всем этим добром Василий Ходыка не сразу мог владеть совершенно спокойно; темные пути, которыми он приобрел басанское и быковское имения, возбудили сомнение в законности этого владения и раздражили инстинкты стяжания нескольких предприимчивых соперников, от притязаний которых Ходыка отделался лишь с крайними усилиями, благодаря своей неистощимой настойчивости и изворотливости. Первым таким соискателем явился королевский секретарь Захарий Еловицкий. В 1596 году он выпросил у короля жалованную грамоту на Басань и Быков, как на поместья, составлявшие выслугу Дашковичей и после прекращения их рода не подлежавшие отчуждению без королевского разрешения; но Ходыка не допустил Еловицкого к владению имением и в течение возникшего процесса успел столь прочно обставить свои права на спорные имения, что сам король в 1605 году кассировал свою жалованную грамоту и взамен ее выдал Еловицкому другую на имения в Остерском повете.
     Пока Василий Ходыка вел процесс с Еловицким, права на Басань и Быков предъявил новый, совершенно неожиданный соискатель, опиравшийся на права почти фантастические, но, тем не менее, причинивший Ходыке гораздо больше хлопот и беспокойства. Новый этот соперник, называвший себя князем Юрием Семеновичем со Сквира Рожыновским-Половцем, выдвинут был киевским подвоеводием, Яном Аксаком, мирволившим некогда Ходыке, но теперь с завистью смотревшим на его неимоверный успех. /173/
     Ян Аксак, киевский подвоеводий, впоследствии судья земский киевский, представлял тип весьма близкий к Василию Ходыке. Происходя из захудавшего земянского рода, владевшего лишь небольшим сельцем Путиловщиною в Овруцком повете, он упорно, не разбирая средств, всю жизнь скоплял имущество и оставил детям в собственность 4 местечка с замками и 15 сел в воеводствах Киевском и Волынском. Карьерой своей Аксак был обязан главным образом своим юридическим познаниям и способностям. О нем установилось мнение, как о самом опытном знатоке судопроизводства по Литовскому статуту, и современники высказывают наивно в похвалу Яну Аксаку то, что он умел всякий приговор так обставить, что его не решался кассировать ни трибунал, ни королевский задворный суд, хотя бы он явственно противоречил справедливости. Исполняя обязанности киевского подвоеводия и судьи, Аксак, опираясь на свою репутацию первоклассного юриста, всегда готов был, конечно, за соответственное вознаграждение, покривить душой, оправдать виновного и обвинить правого, пример чему был выше представлен в деле Ходыки с Крывковичем; но, не ограничиваясь посулами, Аксак стал сам высматривать сомнительные дела и подставлять лиц для вчинення исков, если при этом он ожидал сколько-нибудь крупной для себя прибыли. Зная отлично приемы и юридические данные своего бывшего клиента, Василия Ходыки, Аксак решился вступиться в дело покупки им Басанского и Быковского имений, в полной уверенности, что так или иначе он из этого дела извлечет для себя барыш. Обдумав обстоятельства дела, он выдвинул подставное лицо, именовавшее себя князем Юрием Половцем-Рожыновским.
     В Киевском княжении с весьма давнего времени существовал род князей Половцев со Сквира Рожыновских. По фамильному преданию этого рода, он происходил от половецкого хана Тугорхана (тестя Святополка II Изяславича), сын которого Карыман переселился в русскую землю, принял крещение под именем Льва и получил обширный удел в Киевском княжестве, будто еще от Владимира Мономаха. Трудно решить, насколько было достоверно это фамильное предание князей со Сквира Половцев-Рожыновских; несомненно однако то, что в XIV и XV столетиях этот род владел обширными землями в Киевском княжестве, на которые получил подтвердительные грамоты от князей Владимира Ольгердовича и Олелька Владимировича. Земли эти лежали частью около самого Киева, частью же распределялись по обеим сторонам Днепра. Одна, большая, половина земель их находилась между реками Стугною, Тетеревом и Росью, /174/ вдоль по бассейнам рек: верхнего Ирпеня, Раставицы и Каменки, и центром этой части, а равно резиденцией князей Половцев был ими же основанный замок Сквир (ныне город: Сквира). Другая, также обширная половина их владений находилась на левой стороне Днера, в поветах Остерском и Переяславском, между реками: нижним течением Десны, Сновью, Остром и Удаем; центром этой половины владений был замок Рожынов, лежавший в Остерском повете. К этой половине владений князей Половцев со Сквира Рожыновских принадлежали города: Нежин, Басань и Быков с окружавшими их грунтами и селами. Татарское разорение, постигшей Киевщину в конце XV столетия, легло всей своей тяжестью на имения князей Половцев: замки их были разграблены и разрушены, села разорены, народонаселение угнано в полон или бежало; словом, по выражению грамоты великокняжеской, «поместил их вельми спустошали от недругов наших». Два последние представителя рода, князья: Михайло Юрьевич и сын его, Яцко Михайлович, напрасно пытались, «не литуючи здоровья и маетностей», отражать нападения хищников; они были почти совершенно разорены и числились лишь de jure владельцами обширных земель, не приносивших им теперь никакой действительной пользы. В 1536 году умер князь Яцко Михайлович, поручая опеку над своими детьми и имуществом своим приятелям, земянам киевским: Ивану Немиричу и Юрию Скобейку. В дошедшем до нас его духовном завещании он просит опекунов заложить немногие, оставшиеся в окрестности Киева, свои поместья, а деньги употребить на выкуп сына Демьяна, попавшегося в татарскую неволю, и на обеспечение другого малолетнего сына Семена, в заключение же, как бы предчувствуя скорое прекращение своего рода, он отказывает, в случае бездетной кончины своих детей, все остававшееся имущество Ивану Немиричу, Не знаем, возвратился ли князь Демьян Половец из плена, но, во всяком случае, как он, так и брат его, Семен, скончались безпотомно, потому что 30 лет спустя после смерти князя Яцка, сын Ивана Немирича — Иосиф, предъявил великому князю Сигизмунду Августу завещание Яцка с просьбой передать ему права на все владения вымершего рода князей Половцев. Так как заявление Немирича последовало до Люблинской унии, когда действовало еще литовское право по отношению к землевладению, то требование его не было удовлетворено; имения вотчинные и выслуженные, в случае прекращения рода владельцев, должны были поступить в государственную собственность; на этом основании имения князей Половцев-Рожыновских были частью приписаны к господарским староствам, частью роз/175/даны, в качестве служб, новым лицам, в том числе незначительная доля и Иосифу Немиричу.
     Всю эту давно уже минувшую и забытую историю вспомнил, около 1600 года, Ян Аксак и решился сделать из нее оружие против Ходыки. Он ознакомился с документами и генеалогией последних представителей рода князей Половцев и решился воскресить его. Замок Рожынов и окружавшее его местечко были приписаны еще в 1568 году к Остерскому староству; в числе других жителей местечка было несколько боярских семейств, несших службу в пользу остерского замка и, по месту жительства, называвшихся боярами Рожыновскими. Один из этих бояр: Юрий Семенович Рожыновский в 1592 году оказался причастным к козацкому восстанию Косинского и за эту вину остерский староста Ратомский, конфисковал его боярскую отчизну. Возвратившись в Остер, Юрий Рожыновский должен был в качестве «рукодайного слуги» поступить в услужение к старосте. Конечно, положение его было далеко не блестящее; между тем случайное созвучие его фамилии и отчества обратили внимание Аксака, по совету которого, вероятно в отсутствии Ратомского, Юрий Рожыновский взломал двери в комору, где хранился архив старостинский, и похитил все хранившиеся в нем документы, относившиеся к роду князей Половцев-Рожыновских и к их имениям, и сбежал с ними в Киев. Здесь он передал документы Аксаку и, выдавая себя за сына князя Семена Яцковича Половца-Рожыновского, поручил Аксаку хлопотать о восстановлении своих прав на наследственные имения своих предков. В 1602 году Аксак и Рожыновский заключили формальный договор, по которому Аксак обязывался на свой счет «доходить» имений, растраченных опекунами мнимого отца Рожыновского, последний же, не имея возможности «ложить великих коштов и накладов, для своего убожества», уступает Аксаку половину «дойденного» имущества. Вооружившись этой сделкой, Аксак вел одновременно иск и против остерского старосты Ратомского, и против Василия Ходыки, требуя возвращения своему клиенту наследства князей Половцев-Рожыновских; он предъявлял в поддержание иска грамоты князей Владимира Ольгердовича, Олелька Владимировича, завещание князя Яцка Михайловича Половца и документы, свидетельствовавшие о том, что клиент его есть действительно Юрий Семенович Рожыновский.
     Как ни было сомнительно родство последнего с князьями Половцами, дело в руках столь опытного дельца, как Аксак, становилось грозным для его противников. Действительно, пользуясь тем, что староста Ратомский, принявший горячее /176/ участие в деле первого лже-Димитрия, находился в отсутствии из староства, Аксак успел выиграть дело во всех инстанциях и в 1606 году вступил во владение замком Рожыновым и окружавшими его селами и засчитал эти имения в свою долю, в пользу же мнимого князя Половца обязался возвратить имения быковское и басанское. Он повел дело с Ходыкою так, что, не вникая в правильность покупки им имений у Кошколдовича и не оспаривая прав прежних владельцев, доказывал, что сам Остафий Дашкевич владел этими имениями неправильно и что отец его получил жалованную на них грамоту только потому, что великий князь Александр не знал, что пустынные в то время земли принадлежали по праву князьям Половцам-Рожыновским, предкам его клиента. Встретив сильного и опасного противника в лице Аксака, Ходыка употребил все силы для защиты; он и доказывал несостоятельность генеалогии Рожыновского, и выхлопотал из литовской метрики копии документов Дашкевичей, и, наконец, несмотря на всевозможные приговоры, не допускал противника к фактическому владению имениями, причем он находил опору в протекции киевского воеводы, князя Константина Острожского, не любившего Аксака и считавшего его злостным казуистом и лихоимцем. Сообразив положение дела, не нуждаясь притом более в своем клиенте, так как остерские волости уже находились в его руках, Аксак, желая отделаться вместе и от Ходыки, и от Рожыновского, присоветовал последнему, вместо продолжительного и бесплодного процесса, удовлетвориться небольшим, но действительным вознаграждением. Следуя его совету, мнимый князь Половец-Рожыновский уступил в начале 1605 года за несколько сот коп грошей свои притязания на Басань и Быков переяславскому старосте, князю Янушу Константиновичу Острожскому, сыну киевского воеводы. Таким образом Ходыка лишился важнейшей своей опоры и приобрел могущественного противника. Немедленно, в 1605 году, князь Януш Острожский занял с помощью вооруженного отряда Басань и Быков и на жалобу Василия Ходыки ответил встречным иском. По совету Аксака, вместо того, чтобы доказывать свои права на спорные имения, князь Острожский напал на самую слабую сторону Ходыки: он обвинил его в незаконном присвоении себе шляхетского звания, за что тот по закону должен был подлежать конфискации имущества; притом кн. Острожский утверждал, что если бы Ходыка даже и мог доказать дворянское происхождение, то он потерял дворянские права, так как в течение многих лет, живя в городе, занимался торговлей и отдавал деньги в рост. Ходыка должен был предъявить документы, доказывавшие его дворян/177/ство; он и представил вышеупомянутые свидетельства: гетмана Ходкевича 1568 года и короля Стефана 1589 г., но, ввиду столь сильных противников, как князь Острожский и Аксак, он не осмелился показать сомнительных, вероятно, подлинников, а представил лишь копии, посвидетельствованные киевским магистратом, утверждая, что подлинные грамоты сгорели в 1600 году во время пожара, истребившего в замке дом Ходыки, в котором хранились будто все его документы. К копиям этим Ходыка присоединил свидетельство, выданное ему киевским войтом Яцком Балыкою и всем магистратом, в том, что, хотя он и вел некоторое время торговлю, но не занимался ею лично, а поручал ее ведение факторам, со времени же получения грамоты о дворянстве в 1589 году и вовсе ее оставил.
     Среди юридических препирательств процес затягивался все дальше и дальше, а между тем переяславские поместья находились во владении князя Острожского. Для Ходыки важнее всего было получить возможность заведывания ими, и для того, чтобы достигнуть этой цели, в 1607 году он предложил князю Острожскому кончить дело миром. Обе стороны согласились на следующие условия: Ходыка продал князю Янушу свои права на басанское и быковское имения, получил в задаток 3 000 золотых, а остальную сумму должен был получить при окончательном совершении крепостного акта; между тем, впредь до его совершения, князь Острожский возвратил ему имения для приведения в порядок движимого имущества. Получив обратно поместья, Василий Ходыка стал оттягивать под разными предлогами совершение продажной записи, пока в 1608 году не умер киевский воевода князь Константин Острожский. По смерти отца Януш Константинович был постоянно занят то разделом волынских имений с братом, то сенаторскими обязанностями в качестве краковского кастеляна; он проживал постоянно то в столице, то в Остроге и стал мало заботиться о переяславских поместьях. Ходыка воспользовался этим положением, не совершил вовсе продажной записи и даже отказался возвратить задаток. Последние 8 лет жизни Василий Ходыка прожил относительно спокойно: он повыдавал многочисленных своих дочерей замуж, частью за богатых мещан, частью за дворян Киевского воеводства, и заботился главным образом о выплате им приданого; всю же поземельную собственность, умирая в 1616 году, отказал единственному сыну Федору Васильевичу, который подписывался уже Крыницким, а не Ходыкою. Федор этот, отличавшийся беспокойным нравом и склонностью к самоуправству, встречается в многочисленных тяжебных делах до 1640 года. Громадное наследство /178/ он еще увеличил новыми приобретениями, по большей части захваченными насильно. Впрочем, это большое состояние, приобретенное не трудом, а темными средствами, оказалось непрочным; козацкая гроза, поднявшаяся в 1648 году, захватила всю территорию, на которой помещались маетности панов Крыницких, и уничтожила бесследно их благосостояние; Быков и Басань вошли, в качестве сотенных местечек, в состав Переяславского козачьего полка, а внуки Василия Ходыки-Крыницкого должны были искать убежища на Волыни и проживать там на весьма скудные средства.
     О братьях Василия Ходыки и потомстве их до нас, к сожалению, дошло гораздо менее документов, чем об основателе знатности их рода. Постараемся извлечь, насколько дозволяют дошедшие до нас сведения, данные о судьбе других представителей рода Ходык, оставшихся в среде киевского мещанства. Когда Василий Ходыка приобрел переяславские поместья, он передал свою городскую торговлю брату Федору, успевшему еще раньше под его покровительством скопить довольно значительное состояние. Федор Ходыка, уступавший брату в способностях, не отличался от него ни нравственными качествами, ни приемами в достижении практических целей. Занимая должность киевского райцы, он постепенно расширял свои связи и влияние в кружке городской аристократии и в начале XVII столетия стал добиваться избрания в войты. Впрочем, достичь этого избрания было не легко: войтом киевским с 1592 года был представитель партии старожилых мещан, Яцко Балыка, которого при норма- " льном течении дел в течение 18 лет не могли сдвинуть с места приверженцы Ходыки. Но с конца XVI столетия борьба мещанских киевских партий осложнилась весьма важным вопросом, имевшим широкое значение для жизни всего края, — это был вопрос о введении церковной унии, горячо покровительствуемой польским правительством. Лишь только уния была провозглашена на Брестском соборе, она немедленно отразилась на жизни Киева: этот город, вмещавший в себе важнейшие храмы и святыни православные и бывший местом пребывания православного митрополита, необходимо было униатам завоевать для упрочения своего дела; не удивительно поэтому, что усилия иерархов, подписавших унию, и поддерживавшего их правительства в самом же начале устремились к тому, чтобы овладеть киевскими церквями и духовными учреждениями. Уже с 1597 года встречаем распоряжения: об отнятии Киево-Печерской архимандрии у ревностного поборника православия, архимандрита Никифора Тура, о передаче митрополичьих и монастырских имений в распоряжение принявшего унию митрополита Ми/179/хаила Рогозы и его преемника Ипатия Потея, о передаче униатам киевских церквей и монастырей и т. д. Но распоряжения эти долго оставались без последствий: киевское, как белое, так и монашествующее, духовенство не признало унии и не хотело подчиниться власти униатских митрополитов; попытки овладеть церквями были отражены при помощи киевского населения, дружно поддерживавшего свое духовенство; правительству необходимо было прежде опереться на какую-нибудь влиятельную партию в городе и попытаться провести с ее помощью задуманное дело. Оно и обратилось к кружку городской аристократии, состоявшему по преимуществу из лиц пришлых, не связанных ни происхождением, ни солидарностью убеждений с массой жителей и готовому служить всякому направлению из-за удовлетворения личного корыстолюбия и честолюбия. Главным представителем этого кружка в данное время был райца Федор Ходыка, давно уже ожидавший удобного случая для того, чтобы с помощью правительства усилить свое влияние в городе; он сразу заявил себя горячим поборником унии и верным слугой правительства и не переставал подстрекать как униатского митрополита, так и польского воеводу к применению строгих мер для проведения насильно задуманной религиозной перемены.
     Между тем заботы правительства о введении унии, равно как и начавшиеся смуты крестьянские и козацкие, делали положение края все более и более тревожным. Среди неудовольствия народонаселения, крутые действия польского правительства и покровительствуемых им партий вызывали все более и более резкие вспышки в народных массах. Собиралась медленно гроза, которая должна была разразиться через сорок лет страшной катастрофой; но для людей такого закала, как Ходыка, будущее страны было безразлично: обыкновенно люди беспринципные, стремящиеся к удовлетворению исключительно личного интереса, сосредотачивают все свое внимание и всю деятельность на сегодняшнем дне, о будущем они не думают; чем более общее положение общества смутно и тревожно, тем с большим удобством они бросаются на поживу. Среди накопившегося раздражения и в городе, и в киевской области, в 1609 году назначен был киевским воеводой человек решительный и крутой по характеру, но весьма распорядительный, энергичный и пользовавшийся репутацией опытного администратора и искусного полководца. То был Станислав Жолкевский. Федор Ходыка умел снискать его милость, выставляя своих противников — войта Балыку и поддерживавшую его городскую партию людьми злонамеренными, склонными к /180/ смутам и бунту, ищущими популярности и потому мирволящими незаконным инстинктам городской черни. Между прочим было два дела, в которых войт и магистрат пассивным поведением навлекли на себя неодобрение властей: одно из них состояло в бездействии городского уряда в вопросе о передаче православных церквей униатам, и даже в косвенной поддержке православного духовенства, другое — в том, что магистрат уклонялся от расходов на возобновление укреплений киевского замка. Ввиду смутного положения края, нa сейме 1607 г. постановлено было вновь отстроить и укрепить в Киеве замок и воеводе поручено было возложить расходы на жителей воеводства, главным же образом на богатую городскую общину; но ни народонаселение, ни магистрат не желали расходовать своей казны на постройку укреплений, возведение которых, конечно, они не считали для себя особенно желательным. Оба дела сразу поставили магистрат в холодные отношения к воеводе и послужили вместе с тем точками сближения между ним и Федором Ходыкою и его партией.
     Между тем, надеясь на поддержку нового воеводы, униатское духовенство решилось действовать смелее. Уже несколько лет проживал в Киеве уполномоченный официал униатского митрополита Потея, некто Антоний Грекович. В 1605 году Грекович, бывший тогда еще диаконом, подлежал духовному суду за какой-то скандал, «ексцесе», совершенный в стенах монастыря. Вероятно он и поплатился бы за свой проступок, если бы Потей, ввиду его преданности унии, не защитил его своим покровительством. Вскоре милость к нему Потея усилилась до того, что, быстро повышая в должностях своего любимца, он, наконец, сделал его своим официалом и поручил ему важное дело — отнять у православных в Киеве церкви и монастыри. В первое время поручение это оказалось весьма трудным: Грекович успел завладеть, и то не без больших препятствий, одним только Выдубицким монастырем, и, постоянно встречая отказ духовенства и ропот жителей, не знал, что дальше предпринять. Но после назначения воеводой Жолкевского он заручился поддержкой светского уряда и решился поступать энергичнее. В воскресенье, на первой неделе великого поста, в 1610 году, когда все приходские священники города собрались для совершения собором церковной службы в храме святой Софии, туда явился с конвоем Грекович; он предъявил грамоту Потея, назначавшую его митрополичьим наместником, и, когда духовные не согласились признать его, он выгнал их из церкви, принял храм в свое ведение и опечатал его. Действия эти возбудили в народе страшное негодование: находившиеся в /181/ церкви: войт Яцко Балыка, бурмистры Матвей Мачоха и Денис Мартынович, а также другие члены магистрата, протестовали против поступка Грековича, объявили, что город не признает его духовной власти, и с угрозами удалились из церкви. В тот же день вечером толпа народа собралась у Выдубицкого монастыря и из среды ее один из казаков выстрелил из мушкета в Грековича: последний едва успел спастись, выбежав из монастырской ограды и укрывшись на берегу Днепра. Духовенство, магистрат, православные дворяне Киевского воеводства и находившиеся в Киеве козаки подали жалобы на Грековича в гродский суд о насилии и буйстве в церкви; со своей стороны Потей жаловался на духовенство и на членов магистрата за самоуправство, и последних упрекал в том, что они состоят в сношениях с козаками и подстрекают их к бунту: в доказательство Потей предъявил письмо, полученное киевским подвоеводием от козацкого гетмана Григория Тискиневича, в котором последний угрожал «оного ростригу (Грековича), если бы умыслу свого отменити не мел, гдеж колвек сдыбавши, як пса убити». Начался продолжительный процесс, исход которого нам неизвестен, но до конца его не дожил киевский войт Яцко Балыка. В 1613 году должность войта была уже вакантной и за нее вступили в борьбу две сильные партии: большинство мещан выбрало одного из сыновей последнего войта — Дениса Балыку 1, но воевода настоял на утверждении не его, а кандидата меньшинства — Федора Ходыки. Впрочем, положение нового войта в магистрате было не особенно удобно: большинство райцев и бурмистров принадлежали к числу его противников и городское население вообще относилось к нему враждебно. 
     
     
      1 Яцко Балыка оставил 4 сыновей: Александра, Созона, Дениса и Богдана: последний составил весьма интересные записки о своем участий в московском походе 1612 года. 
     
     
     Немедленно после своего назначения Ходыка поднял вопрос о постройке замка на городской счет, но представители цехов и городских корпораций отказались от участия в этом деле; в то же время выдвинуто был другое, совершенно противоположное предложение, и магистрат, согласившись с ним, показал, что идет не по одной с войтом дороге. Дело в том, что после занятия Грековичем Софийского храма православные лишены были соборной церкви; желая восполнить этот недостаток, магистрат решил возобновить древнюю каменную церковь Успения Пресвятой Богородицы, развалины которой находились на рынке (на Подоле). Церковь эта построена была еще при киевских князьях, но в 1482 году ее сожгли татаре. Маги-/182/страт, цехи, богатые граждане и «поспольство» приняли участие в сборе денежных средств и усердно принялись за дело под руководством архитектора, итальянца Севастияна Брачи, жившего уже давно в Киеве 1, «а дозорцею той работы был пан Созон Балыка, упрошоный от всего места». Отстройка началась 13 мая, а 1 октября была уже окончена. Войт совершенно устранился от этого общего городского дела и не переставал хлопотать о постройке замка, но только после трехлетних усилий, благодаря беспрестанным настойниям воеводы, успел, наконец, начать ее. В 1616 году под его руководством принялись планировать гору Уздыхальницу, господствовавшую над замком 2, но вскоре работа эта была прекращена и Ходыка должен был отказаться на время от должности войта. В 1618 году Жолкевский получил должность канцлера и место его на киевском воеводстве занял человек более мягкий и терпимый — Фома Замойский: притом в том же году Киев, благодаря политическому такту Петра Сагайдачного, подчинился влиянию козацкого гетмана; одновременно с этими событиями в городе произведены были новые выборы и должность войта занял, в качестве представителя народной партии, Семен Мелешкевич.
     
     
      1 Дочь Севастияна Брачи была замужем за Богданом Балыкою.
      2 Замок находился на горе Киселевке, которая господствовала над Подолом со стороны нынешнего Флоровского монастыря, а гора Уздыхальница — лежащая против Киселевки, находится ныне по правую сторону Андреевского спуска. В ту пору она была значительно выше, а понижена частью тогда же, частью в позднейшее время, особливо в 50-х годах нынешнего столетия, в генерал-губернаторство Бибикова. Сведения о постройке Успенской церкви и о планировке Уздыхальницы заимствованы из неизданной Киевской летописи Ильи Кощаковского. Вот что говорит летопись о последнем сооружении: «Року 1616 при воеводе киевском Станиславе Жолковском, старанем и коштом панов мещан киевских: пана войта на тот час Федора Ходыки и бурмистра Матвея Мачохи и всего поспольства места Киева, копали гору Уздыхальницу, которая стоит пред замком киевским; а выкопали полшеста сажня у звыш, а нашли там печерку трох саженей у гору, и вширь сажень; там нашли горщик порожний и написано на стене имя: Павел; знать, же то колись был пустелник». 
     
     
     Пока жив был Сагайдачный и пока над православной и народной партией в Киеве простиралось его покровительство, мы не находим в документах упоминаний о Федоре Ходыке. Но после смерти козацкого гетмана, когда польское правительство нашло возможным возвратиться к продолжению в Киеве насильственных мер против православия, он опять является на сцену в прежней роли пособника и рачителя правительственных забот о расширении унии. Уже в конце 1621 года Ходыка вновь занимает должность войта и начинает исправление своего уряда жалобой королю на киевских мещан в том, что они уклоняются от обязанности /183/ «прикладатися до муниции замка», очевидно, он продолжает прежнюю тактику, подымая старый вопрос о возведении и содержании киевских укреплений на счет города; точно так же отнесся он и к другому щекотливому вопросу — о передаче униатам киевских православных церквей. Исполнить это намерение теперь было значительно труднее, чем во время занятия Софийского собора Грековичем. Теперь, благодаря деятельности Сагайдачного, восстановлена была церковная православная иерархия; притом православие приобрело многочисленных и усердных защитников в усилившемся козачестве. Опасность резких мер испытал на себе сам Грекович. В 1618 году он предъявил королевскую грамоту, выданную еще в 1612 г., о подчинении Михайловского Златоверхого монастыря униатскому митрополиту, и собирался овладеть им насильно, но 15-го февраля на Зверинце был задержан квартировавшими там козаками и «против Выдубицкого монастыря под лед посажен воды пити» 1.
     
     
      1 Также из летописи Ильи Кощаковского.
     
     
     Наученный опытом Грековича, Ходыка медлил исполнением передачи церквей униатам, выжидая удобных для того обстоятельств; наконец таковые, по его мнению, представились в 1624 году. В конце предыдущего года погиб в Витебске под ударами выведенных им из терпения мещан, гонитель православия Иосафат Кунцевич: смерть его вызвала в польско-католическом обществе страшное раздражение и побудила правительство к крайне репрессивным мерам против православия. Желая воспользоваться удобной минутой и оказать правительству услугу, соответственную его настроению, Федор Ходыка решился покончить дело передачи церквей в Киеве. В сопровождении бурмистров, райцев и мещан своей партии и священника Трехсвятительской церкви Ивана Юзефовича, перешедшего в унию, он отправился опечатывать православные церкви. Но оказалось, что в среде киевских мещан страх перед правительственной реакцией, грозно и жестоко покаравшей Витебск, был слабее преданности своей церкви и своей народности. Ходыку окружила толпа мещан и квартировавших в городе Козаков; среди нареканий и попреков войт и его товарищи были схвачены: священнику Юзефовичу отрубили голову, войт же Федор Ходыка разделил участь Грековича, — его также бросили в Днепр «воды пити».
     После трагической смерти Федора Ходыки осталось три сына его: Иосиф, Иван и Андрей. Сведения о них в архивных источниках весьма скудны и разрознены, но, хотя до некоторой степени, дают характеристику их деятельности: /184/ все три брата продолжают играть в городе видную роль и следуют направлению отца, они постоянно находятся в рядах той, слабой числом, но сильной поддержкой польского правительства городской аристократической партии, которая стремилась к проведению антинациональных целей среди киевского городского населения. Братья Ходыки являются не только, подобно отцу, поборниками унии, они, по примеру большинства дворян киевской земли, стараются примкнуть к господствовавшей народности, усваивая себе ее национальные характеристические черты. Все дошедшие до нас акты, составленные Ходыками, даже в официальных сношениях их с магистратом, писаны по-польски, а не порусски, все подписи их, в качестве райцев и свидетелей также на польском языке. Данные, собранные нами о судьбе их, заключаются в следующих немногих сведениях, которые мы перечислим в хронологическом порядке.
     В 1631 году все три брата занимали должности райцев в магистрате, что видно из процесса, который они вели со своим двоюродным братом Федором Васильевичем Крыницким, пограбившим у них лошадей и возы с товарами в своем имении Басани, а также из подписей их на купчих крепостях, совершенных в этом году.
     В 1637 году Иосиф Ходыка занимал уже должность киевского войта, а брат его, Андрей — должность райцы; имя Ивана не упоминается среди членов магистрата. Вскоре потом умер Иосиф Ходыка и на его место избран войтом Самуил Мехидович, но в 1644 г. и этот войт скончался и король Владислав IV грамотою, данной 18-го мая, утвердил киевским войтом Андрея Ходыку. Выбирая его из четырех кандидатов, предложенных магистратом, король следующим образом мотивирует оказанное им предпочтение: «потвержаем Андрея Ходыку, сына славетного негды Федора Ходыки, войта киевского, добре нам и месту заслуженнаго мужа, который, против бунтов козацких крепко стоячи при достоинстве нашем господарском, горлом запечатовал, а брата родного зошлого негды Иосифа Ходыки, войта также киевского, Добре уряд справуючаго». Притом король указывает на опытность Андрея Ходыки, которую он. приобрел, «заседаючи з молодых лет своих на вряде помененного места Киева». В дальнейшем тексте грамоты король поручает новому войту: «бунтовникам и шкодливым замишком в месте нашом Киеве вчасно забегати, и выкротных и непослушных в войтовском присуду водле права карати». Инструкцию эту усердно исполнял Андрей Ходыка до 1648 года, пока не вспыхнуло восстание Хмельницкого. Не сообразив последствий и не предугадав его размеров, Ходыка продолжал уси/185/ленно преследовать в городе лиц, подозреваемых в сочувствии козакам, и принимал строгие меры против мещан «зуфалых» (непокорных). Между тем события следовали с поразительной быстротой и вскоре сделалось очевидным, что на этот раз козацкое движение восторжествует: киевское население стало заявлять все более и более свое сочувствие движению и козаки приближались к городу. Положение войта и его партии сделалось весьма трудным. Некоторые члены магистрата, жаловался впоследствии Андрей Ходыка, составили заговор против войта и решились не только лишить его уряда, но даже отнять имущество и самую жизнь. Долгое время войт принужден был скрываться и, наконец, в начале 1649 года он подписал отречение от должности и письменно признал незаконными все свои действия в течение четырехлетнего управления городом. Место войта занял представитель народной партии — Богдан Сомкович.
     В 1651 году, после Берестецкой битвы и занятия Киева Радзивиллом, появляется еще раз Андрей Ходыка и спешит возбудить иск против лиц, заставивших его отречься от должности: но с удалением польского войска он исчезает навсегда из города. Имущество, скопленное мещанской ветвью рода Ходык, рассеялось так же бесследно, как и имения, захваченные их родственниками Крыницкими. Ходыки должны были оставить Киев вместе с тем иноземным правительством, в угоду которому они попирали интересы своих сограждан. Дальнейшая судьба их рода нам неизвестна, но в рядах киевского мещанства после 1651 года имени Ходык более не встречается.
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
    Киевские войты Ходыки — эпизод из истории городского самоуправления в Киеве в XVI — XVII ст.
    
    Вперше прочитана як доповідь в Історичному товаристві Нестора-Літописця в 1874 р. (ЧИОНЛ. 1888. Кн. 2. С. 168 — 169). Пізніше, під назвою «Паны Ходыки, воротилы городского самоуправления в Киеве в XVI и XVII ст.» була опублікована в «Киевской Старине» (1882. Кн. 2. С. 233 — 261) і під цією /762/ ж назвою передрукована в «Монографиях по истории Западной и Юго-Западной России» (К., 1885. С. 195 — 220). У цьому виданні текст поданий за останньою публікацією.
    Сучасники сприйняли статтю як сатиричний натяк на діячів київського міського самоуправління 70-х — початку 80-х років XIX ст., до якого входили також кілька університетських професорів — колег автора.
    В статті розкривається картина опанування татарським родом Ходик видатного становища у київському магдебурзькому самоврядуванні та їхніх зловживань й збагачення. І на сьогодні це зразкова праця, яка у даному жанрі може вважатися класичною.


http://litopys.org.ua/ostrog/ostr01.htm

ІСПИСАНІЄ ЛІТОМ ОТ РОЖДЕСТВА ХРИСТОВА... 
РОКУ І ПО НІМ ІДУЩИХ
(Львівський літопис)
       


А Року 1339. Польський король Казимир взяв Львів, [мешканці якого] піддалися сами; забрав великі скарби, срібла, золота, дорогоцінного каміння, блаватів, 2 золотих хрести, усіяних камінням, в одному дерево святого хреста, 2 корони, крісло коштовної роботи, ризу чистим золотом шиту і дорогоцінним камінням усіяну; два замки - Високий і Низький - дерев'яні спалили. Хроніки 263 лист, книга XII. 
Б 1471. Польський король Казимир перетворив Київське князівство на повіт [на становищі] воєводства під владою Литви. Першим старостою [був] литвин Гоштольд. 

Першу з цих звісток, яка хронологічно передує першій даті основного тексту літопису, в рукопису вміщено на вільній 162 сторінці перед текстом літопису. Другу звістку вписано на сторінці 163 між заголовком документа і першим рядком тексту. Мабуть, ці звістки вписано після написання першої сторінки літопису і, очевидно, значно пізніше. Обидві ці звістки в жодному з попередніх видань літопису не відтворювалися, хоч мають істотне значення для характеристики політичної лінії автора літопису. 
       Roku 1339. Kr?l Kazimierz polski Lw?w wzi??, poddali si? sami; skarby wielkie pobra?, srebra, z?ota, kamieni drogich, b?awat?w, 2 krzy?e z?ote, kamieniami sadzone, w jednym drzewo kr?y?a ?., 2 koronie, krzes?o drogo robione, szat? szczerym z?otem przetykan? i drogim kamienien sadzon?; zamki obadwa, Wysoki i Niski, drzewiane pali А. Kroniki 263 list, ksi?ga XII 1./163/
       1471. Kr?l Kazimierz 2 polski przerobi? ksi?stwo Kijowskie na powiat i za wojew?dstwo za rad? litowsk? l starosta litwin Gosztold Б. 
       1498. Татаре проводки 3. 
       1499. 
       1500. Татаре Ярослав спалили і турци Рогатин звоєвали 4. 
       1501. То ж. 
       1502. 
       1503. 
       1504. 
       1505. 
       1506. 
       1507. 
       1508. 
       1509. 
       1510. 
       1511. \100\
       1512.
       1513.
       1514.
       1515.
       1516.
       1517.
       1518. Битва [у] Сокаля була 5.
       1519.
       1520.
       1521.
       1522.
       1523.
       1524. Татаре були на Подолю і Чурилова замку доставали 6.
       1525. Турци Рогатин доставали 7.
       1526.
       1527.
       1528.
       1529. 
       1530. 
       1531. /с. 164/ 
       1532.
       1533.
       1534.
       1535.
       1536.
       1537. 
       1538.
       1539.
       1540.
       1541.
       1542. Саранча о матці божой 3. 
       1543. 
       1544. 
       1545.
       1546.
       1547. 
       1548. Ярослав погоріл. 
       1549. Арсеній 9 владика умер львовський А.
А Це скорочене слово у вид. РИС і НС читається «львовський» у ЮРЛ — «в Львові». Правильним читанням, безумовно, слід визнати «львовський», тому що у звістці під 1607 роком про смерть Г. Балабана, а також під 1641 роком про смерть І. Тисаровського у подібних випадках автор літопису писав це слово повністю —«львовський». 
       1550. 
       1551. \101\
       1553.
       1554.
       1555. Угорська королева їхала іс сином 10.
       1556. Ляхове до Інфлянт шли на войну 11.
       1557.
       1558. Зимі татаре були на Подолю 12.
       1559.
       1560. Мор бул у Ярославлі.
       1561.
       1562. Замок будовано Ярославський і Домшу, господаря   волоського, стято 13.
       1563.
       1564.
       1565.
       1566.
       1567. Татаре були на Подолю 14.
       1568. Сніг упал по воскресенії 15.
       1569.
       1570. Мороз поморозил жито мая подполня.
       1571.
       1572.
       1573. Круль Август умер 16.
       1574. Француз кроль утік 17. Іона, господар волоський, битву точил з цісарем турецьким 18. /с. 168/ 
       
       1575. Татаре о покрові були 19.
       1576. Стефан Баторій кроль настал.
       1577. 
       1578. Баторій бул во Львові і поїхал на лови, а казал козака Подкову стяти, бо посол турецький скаржил на него, що татарув біял і до Польщі недопущал 20.
       Того ж року земля тряслася.
       1579.
       1580. 
       1581.
       1582. Ляхове отмінили календар 21.
       1583. 
       1584. 
       1585.
       1586. Стефан кроль умер.
       1587. Жигмунт III кроль настал.
       Того ж року церков святої пречистої закладано 22. \102\
       1588. Татаре спаськії 23. Под Краковом битва була 24. 1589. 
       1590. Татаре Галич спалили 25.
       1591. Дорожиня була, жито було по золотих 9 колода 
       1592. Унія настала таким способом. Іпатій, владика володимерський, і Кирил Терлецький, владика луцький, іменем владики львовського, так же і пінського і митрополита київського Рагозу, їхавши до папіжа, поклонилися єму а повіли, же   «ми суть присланії на тоє, абихмо   унію приняли от вшистких   с посполитої шляхти   і от священиков і от людей». Он тому рад бувши барзо, одослал їх до короля, аби їм привілей надал. І дал їм, що і до сего часу мучать християн, як слуги і предитечі антихристові 26. О том всім вищей широце «Пересторога» 27, лист... і прочії. 
       1593. 
       1594. Татаре вишли були і Галич спалили, шкоди много учинили 28. 
       1595. Мор бул великий в Перемишлю і во Львові А.
А Це скорочене слово у виданнях РИС і НС читається «і Волв...», а у вид. ЮРЛ воно зовсім пропущене і замінене крапками як непрочитане. Я. Головацький в одній з копій, знятих ним з оригіналу, написав «і Белзі», а в другій — «і околі». Безумовно, це слово слід читати «і во Львові», тому що літописець вживав скорочене написання назви міста Львова. Крім того, це скорочене слово дуже подібне до початку повного його написання на цій же сторінці рукопису у звістці під 1599 роком. 
       1596. В п'яток світлий земля ся трясла. Наливайко до Венгер ходил 29. 
       1597. Наливайка згублено 30. 
       1598. По дахах на домах щось писало і падовало на землю, що і люде слихали, як о землю чим ударив, а по тому скот здихал барзо. 
       Того ж року 1-ої неділі поста 31 гриміло і блискало.
       1599. Мор бул великий во Львові, що, мовили, і птах, як летів през   місто, то впал і здох. 
       1600. Мигаля бито ляхове 32. 
       1601. 
       1602. Радимна вигоріла вшистка. 1603.
       1604. Цар до Москви ішол 33. 
       1605. Стадницький ліський старосту перемиського забил 34. 
       Того ж року цар московський ся явил і ве Львові бул 35. Мнішко, воєвода руський, дочку за него дал і до Москви єго провадил на паньство   і осадил єго \103\ бул. Єднак же /с.166/ ляхи хотіли верх мати над Москвою, почали їх зневажати. Москва, видівши, що зле, ізмінила царя, убили, і людей много, а других в неволю побрано, і Мнішко сиділ. І с того ся война почала в Москві і точилася много. Потім през присягу поддалась була столиця гетьманові Жолкувському. Потом знову облегла їх була москва і так їх трапили, же не мали що їсти, а ні пити. Же до того пришло було, же не только псов, альбо коток, альбо щуров, але і людей їли, спячих різали, а моч свою пили 36. 
Року А
       1606. Рокош   великий под Вислицею бул против кролеві, а кроль поймал бул Гербурта і інших 37.
А Слова, вміщені на полях рукопису. 
Б У виданнях РИС і НС після слова «тисечі» поставлено цифру «7». Це наслідок неправильного читання букви «а», яку поставив автор літопису, дублюючи слово «тисяча» відповідною цифрою. 
       1607. Гербурт із Стадницьким войну точили, поймал бул Стадницького, і згодилися були в Жолкві. А Стадницькії ся були зобрали з великим людом, було їх 5 Стадницьких і люду було больше тисечі (1000) Б. А Гербурт до Львова бул з'їхал, а Стадницькії за ним, і стали обозом   под святим Юрим 38, шкоду чинили по передмістю великую, а потом, коли от'їздили, казали діло   нарихтовати в ратуш, і раз минув, а другий раз трафил, і поїхал 39. 
       Того ж року Балабан, владика львовський, умер 40. 
Року
       1608. Знову Опалінський із Стадницьким о пса войну точил, і людий погубили много. Наостаток Стадницькому козак Шевлюга голову втял, ланцуцькому 41. 
       1609. 
       1610. 
Року
       1611. В Мостиськах поставлено церков, котрої там нігди   не було, бо не вольно було.
Року
       1612. У Волосіх побито польськоє войсько с Потоцьким 42, без волі королевської поїхал. 
       Того ж року шаранча великая вишла була до Польськи 43. 
       1613. 
       1614. 
Року
       1615. Конфедерація була москевськая, во Львові ся скарбами ділили, і конфедерацію палили, і сами ся в нівущо пообертали 44. \104\
Року
       1616. Купилися знову конфедерати, а кроль росказал їх зносити. Теди, где заскочено, то імано   і гублено. І ве Львові єдного дня под ратушем 19 порану стято, а ку вечеру в замку 6 так же стято, а старшину 4 панув в поле випровадили: Карвацького і Конського на паль убито, а Сцібора і Сума чвертовано. Такую їм нагороду дано 45. 
       Чудо Того ж року на знесіння А невіста уродила дітей двоє, которії ся зросли були митусь, а пупок бул єдин. Єдно було живоє, а другоє умерлоє, і тоє зась   умерло.
       Року 1617. Кам'янець-Подольський погоріл.
       Року 1618. Татаре о вознесенії 46.
Шидерство з козаков Б 
А У вид. НС, а за ним і у вид. ЮРЛ це слово читається «на Знесіню», гадаючи що тут мова йде про село під Львовом з такою назвою. В рукопису ясно написано «на знесЂня», тобто в день свята знесіння, яке в 1616 році припадало на 9 травня. Таке розуміння даного виразу більш правдоподібне, виходячи з самого написання цього слова. Крім того, у звістках літопису під цим роком розповідається лише про львівські події, в тому числі і про згадане явище. До того ж в старі часи датування різних подій пов'я зувалося з днями релігійних свят.
Б Цей і наступні написи на полях рукопису досі залишалися непрочитаними і друком не відтворювалися.
Року 
       1619. Канцлера   Жолковського у Волосіх забито і Корецького взято, бо без ко/с.167/заков войну точил, мовил так: «Не хочу я з Грицями воєвати, нехай ідуть до ролі, альбо свині пасти». В той час тут трвога наступила. Татаров великоє мнозство розсіялося було. Не було того чоловіка, щоби ся не трвожил, навіть сам король у Варшаві у великой трвозі бул. А тоє ся діяло о святой покрові 47. 
       В той же час в день суботній земля ся трясла о годині 20-туй, же із окен шиби випадали, шкляниці із столув іспадали, і люде в страху були великом.
       1620. Кролевич Владислав бул ве Львові, коли до Волох їхал, бо чекал на Сагайдачного, гетьмана козацького, бо коли бул у Варшаві у кроля, і кроль єму мовил: «Ото я на твою опіку посилаю сина моєго». І коли виїждчал зе Львова с кам'яниці арцибіскупії, Сагайдачний у ворот стоял і поклонился єму, а он руку єму положил на голові і мовил так: «Взявши на помоч господа бога, ото я з вами сміле іду противко неприятелем нашим». І так за помоччю божиєю а за стараннем козацьким сталося, где видячи старання їх, сам признал їм рицерство, і отримали звитязтво   великоє. В той час Сагайдачний спосродку турков, беручи по єдному, водил до своєго обозу. Там єго пострілено, і умер, а в Києві лежить тіло єго. \105\
       Того ж року посполитоє рушеннє було, стоял обуз под Львовом, і король сам бул во Львові 48.
       Того ж року по от'їзді кролевськом дорожня ся почала, гроші в гору пошли, щораз вишше. Таляри були по золотих   4, а червонії   по золотих 6, а жита колода по золотих 24. 
Року 
       1621. Турчин под Хотиням бул.
       Того ж року я-м ся учити почал в Межибожу у дяка Дмитра Щирецького. Того ж року отець мой умер. Я з школи заніс в дом хоробу гарячку, і всі хоріли в дому. 
       Приморки   були всюди і дорожня. Року 1622. Дорожня, жита колода по золотих 24. Року 1623. Мур   бул ве Львові великий; почалося по святом Петрі 9 а по матці божой, бо було святої, пречистої в п'ятницу 50. А в неділю вночі вигоріло передмістя Краковськоє вшистко, і церквій згоріло 3: святого Феодора, святого Онуфрія, святого отця Николи; костелов 3: святого Яна, панни Марії, всіх святих; ормянських 3: монастир, святого Якуба і святого крижа; і жидовськая божница єдна. Шкода незлічоная була вшистким.
       1624. 
Року 
       1625. Ярослав погоріл вшисток у ярмарок 51. Шкода незлічоная і людей много погоріло. 
Року 
       1626. Гетьман Конецьпольський ходил за козаками аже до Медвежих Лоз і гетьмана дал їм Дорошенка. Завіл бул ляхов хорошенько, але не хотіл бити, мусили би ся були просити 52.
       Швед воєвал 53./с.168/
       1627. 
       1628. 
       1629. 
       1630. Гетьман Конецьпольський ходил за Дніпр козаков зносити. Людий много стратил і сам ледве ся виніс, але предця гармати   їм зоставил і познал, що козаки! І як ся му поводило, єсть виписано таким способом А: 
Причини войни з козаками. 
       «Жолніре до Києва приїхали с тим інтентом, аби впрод козаков, а затим во вшисткой Україні 54 русь   вистинати аж до Москви. А отколь би то відомо? Сами под час визичали Б под добрую мисль. \106\ Другії зась русь жолніре отцу митрополиту 55 з милості о том повідали. То єдині в Києві, а другії всюди поза Дніпром, где нігди ніхто не пам'ятаєт, аби туди стояти міли. І так збродні   і кривди незноснії чинили, людей без дання причини забиваючи. Пред вокресенієм 56 отца митрополитового челядника Петра на штуки розсікли і трьох подданих.
Діло Лащове на самий великдень 

А Далі йде текст документа, включеного в літопис. 
Б Це слово читається по-різному: у вид. РИС-«вижигали», у вид. НЄ - «визнавали», у вид. ЮРЛ -«визнали». Зіставлення цих слів з словом, написаним в рукопису, а також зі змістом речення доводить, що його треба читати «визичали», тобто ставилися доброзичливо, робили добру послугу. Тоді зміст речення означатиме, що деякі польські жовніри сами «под добрую мисль»- доброзичливо розповідали про наміри польських військ, які полягали в тому, щоб спочатку винищити козаків, а потім всю русь на Україні аж до Москви, тобто до кордонів Московської держави.
       Козаки, вишовши з Запорожжа, і того Гриська гетьмана, же зле пінязі, рекомо, поділил, котрий на унію бул присягл,—сам ся признал, — которого стято 57. Потім зобравшися, почали ся купити зевсюд. Пан Лащ 58, до Києва шедши, Лисінку містечко на самий день великодній вшистко вистинал, як мужов, так і жон, так і дітей, в Церкві будучих, і попа з ними. По дорозі людий невинних, буле би тілько русин бул, забивали. 
       А козаки, видячи войсько, вступили за Дніпр і станули в Переяславлю, завше громили го на кілька місцу значне. А Лащ до Києва притягнувши, рекомо, гонячи за козаками, кілька неділь очікуваючи люду і пана гетьмана Конецьпольського. Потім же, не дочекавшися, шол до пана Потоцького 59 з людом і з козаками реєстровими, котрих дві тисячі було, а 4 — до Тараса 60 були пошли за Дніпр. Потім сам пан гетьман прибул з великим гнівом на козаки і на вшистку русь. Приїхавши, зараз за Дніпр ял   ся перевозити, где найпервій переправі, ту ж под Києвом, козаки капітана німецького живцем поймали і самого пана гетьмана мало не поймали, але умкнул до Києва. А оних тілько за сто коний шпигов   було. А капітан, котрий бул пойманий, на ве[ли]кой помочі бул козаком в стрельбі.
       Переправившися, пан гетьман обозом станул под Переяславлем, а козаки в місті. Битва була великая в седьмую суботу 61. Пан Лащ, люд постерегши козацький, котрий на чату їхал, 5-ти сот коний, повідають, взявши жолніров, штурм до них учинил і, не доставши їх, дал знати пану гетьманові. І пан гетьман жолніра доброго взял з собою 2000 і шол з Лащом. Там же оних козаков на онім місцу не нашовши, других натрафили, которії оним на помоч шли. Повідають, гди ж їх не много було, тілько зо двісті коний, а \107\ поляци повідають же 500. Там же ся козаки заперши в єдной шопі, боронилися так, же жадного живцем не поймали, тілько єдного сотника, і то юж   раненого. В тім іж   з обозу польського два гайдуки   ся до козаков передали. Тії повідали, же «час маєте, бо і гетьмана в обозі німаш ». В той час козаки до обозу. А намісником бул гетьманським пан Потоцький. Там же були сікли, до двох тисячий люду з обох сторон пало. Там же єдні були козаки, а другії діл щонайбольших три взяли і гаковниць /с.169/ дві і в свой обоз впровадили. В тім же ся пан гетьман поспішил, теди ся з собою на шесть годин били. Кгди би не дощ окрутне   великий перешкодил, снать би вшистких і ноги не впустили, аж гетьман знак покою виставил 62 і перестали. С тої битви значних жолніров 30 до Києва припроважено — полковников, ротмістров, межи которими ніякись   пан Ганібаля, котрий бул 30 літ ротмістром і вшисткой Короні   значний і заслужоний, по которім сам пан гетьман як по отцу плакал, бо єго ради во вшистком заживано; і другого пана Ганібаля, повинного   єго поручника ; пана Паковського, пана Карського, пана Красноставського, пана Красновойського, пана Красносільського. І тая то значнійшая битва, в которой пан Стефан, син старший отца митрополита, поліг межи козаками.
А У виданнях РИС і НС це слово читається «поляков», але в рукопису ясно написано «полков». Так воно і відтворено у вид. ЮРЛ. Тут автор літопису, коментуючи звістки вписаного ним у літопис документа, протиставляє польські війська, 
Стратегма козацькоє.
що стояли обозом і були оточені козаками, іншим польським полкам, які бродили по Україні і придушували виступи селян та козаків. 
Золотая рота. 
Б Тут і далі в дужках автор літопису, очевидно, вмістив свої зауваження з приводу окремих фактів, про які говориться у вписаному в літопис документі. 
В У виданнях РИС і НС слово «Где ж» неправильно передано словом «Єдин». 
Г В рукопису слово «которий» помилково написано двічі або написано замість якогось іншого слова — загін, полк тощо.
Д Це слово в рукопису трудно читається. У вид. РИС воно просто пропущено, у вид. НС надруковано «і гетьман». Правильно це слово відтворено у вид. ЮРЛ - «і 7-м». Порівняння літери «з» (земля), що означає тут цифру «7», з цією ж літерою в інших місцях рукопису, зокрема в слові «вози» на цій же сторінці рукопису в шостому рядку вище, повністю переконує в правильності такого розуміння цього місця в документі. В такий спосіб визначається, що в тій роті було 157 шляхтичів. 
       Потім козаков що день прибуваєт. Повідають, же под сто тисячий їх було. Взяли моць особливе за тоє, же Лащ містечко тоє висік, же жолніре Димер, маєтность ксюнженца Вишневецького 63 висікли. (Поляков так були облегли зо вшистких сторон, же юж не могли що радити, як богач з Лазарем 64. Обуз обозом, а тут полков А незлічоних ходить по вшисткой Україні) Б. Где ж В которий Г ішол до войська польського, заступивши, побили, вшистко побрали, а що гайдуци були, же русь була, зоставляли, не забивали, а в їх сукні повбиравшися, тих жолніров кілька сот побили, котрії за гайдуками шли, бо жолніре розуміли, же \108\ гайдуки стоять, і обезпечилися . (Знову в Копачові жолніров вшистких збили, і вози їх побрали з скарбами). Потом і в Димеру жолніров громили. (Знову в Білгородці, под Києвом, жолніров побили, же повідають, же в них коний почтових до шести сот взяли і вози їх з добрами; а то по святому духу, в п'ятницу) 65. В неділю всіх святих 66 в окопі за Дніпром зараз, в котором ся бул пан гетьман зразу окопал, роту єдну вельце   богатую, мудрую, зо вшистких панят, ім'я їй було Золотая рота — на хоренкві   коло золотоє було — на світанню вшистких побито, і ноги не впустили, і там в окопі поклали і ховати не казали; где скарби великії окрутне побрали. Которих то панят самих полтораста було і 7-м Д, кром челяді, і купцов києвських зо 20 було, котрії живность   до обозу провадили. Котрая рота стала, повідають, в Че[н]стохові, полковник їй бул ніякись Мишчинський.
       Тоєї ж неділі другую роту, перевізшися з-за Дніпра, на містечку монастирськім побили, же, як в повітря, по улицах і домах лежали, і тіла їх жолнірськії оголені, і подданих монастирських десять забито. Другії от вшисткого поутікали, і сам отець архімандрит бул у великом страху. Других с тої ж роти в лісі Никольськом побили до 50. Єдного русина Попеля знашли в чернца, взяли і розстріляли, а другого с церкви святого Феодосія. Межи котрими паня якоєсь було великоє — Гломбоцький, в осмьнасту тілько літах повідають, і втекло було. Леч   они, нашовши єго, казали ся єму з соболеї шуби розобрати, а он ся просил, по три крот сто тисячий окупу даючи, а они ніц   не дбаючи, і того розстріляли.
       На завтрі в Києві байдаков 50 а чолнув без лічби спалили, жеби ся поляци не міли чим перевезти на тамтую сторону до гетьмана. В той час страх великий на вшистких бул, потом юж були одешли. Того ж дня люд кролевський настигл, котрий, повідають, наятий за жидовськії бул пінязі. Пришедши в вечор на містечко, на монастир хтіли ударити, і ударили були. Леч козаци неподалеку були, а до того услишали звонов великих ґвалт, вернулися, тії опановали \109\ монастир і німцов одразили. На завтре знову німці штурмовали до монастира, кулі с кобил   на церков падали, где що за страх бул, хто виповість!   В тім козаки одешли, а німці, рекомо, впросилися в козакув до містечка, /с.170/ вшистко містечко сплюндровали, і самому би ся монастиреві достало, гди [би] не особливая ласка святої пречистої і тих святих, коториє фундовали. (Тая война через тиждень немало около монастира була) А.
А В рукопису тут помилково пропущена дужка. 
Б Очевидно, тут в рукопису пропущено слово «Кириловським», внаслідок чого речення стало неясним. Така здогадка виходить з того факту, що в північно-західній околиці Києва, за Подолом, на місцевості під назвою «Плоске», дійсно в 1616 році при церкві Миколая був заснований жіночий монастир, названий Іорданським, який перебував у залежності від київського чоловічого Кирилівського монастиря (див. Н. Закревский. Описание Киева, т. І, над. 2, М., 1868, стор. 201). Ця неясність спричинилася до заміни у вид. ЮРЛ слів «под києвським монастирем», всупереч тому, що написано в рукопису, словами «под Києвом монастир». 
В Березань. 
Г У вид. НС надруковано «короливичевої», а у вид. ЮРЛ «королевичевої». В рукопису ж ясно написано «короличевої». Очевидно, в ті часи вживалася і така форма цього слова. 
       Потім німці монастир Пустинний святого Николи, напавши, сплюндровали і вшистко заграбили, що було в податі людського ховання і монастирського. 
       На третій день тії ж німці Ієрданський под києвським Б монастирем пошарпали   і до Межигорського монастиря хтіли штурмовати, леч ся чернці постерегли, забіжали тому. Що ж, розумієте, в яком ми страху були, же юж в козацькім монастиру, на котрий вшисткі зубами скреготали! І певне, гди би ся їм ведлуг   замислов їх повело, вшисткой би ся русі було достало, але тамтому місцу на горі так ся трагедія точила.
       П'ять миль от Барисполя, в Буржаню В, жолніров тілько 25 зосталося с полтори тисячі, же їх побито на тім то місцу. 
       С короличевої Г роти, [що] стала в Луцьку і на русь окрутне ся перехваляли, «гди ся вернемо вшистких вас в п'ясті міти будемо», мовили, п'ятдесят товаришов   згинуло, окром пахоликов. Німцов і гайдуков ніц, альбо мало ся што остало, тих, що за Дніпром були. Бо тії, що монастирі лупили за Дніпром, так повідають, же триста вельце значних панов коронних згинуло; вшисткого войська до десяти тисячий згинуло. 
       То видячи пан гетьман, же зле, що біють, хоть би єще десять раз так великоє було войсько, нога би їх \110\ не войшла, молился, слише, бо і єго намет А навіжали : «Найсвятійшая панно, винесь же мене оттоль здорового!» І так о примир'є просил, і що хотіли козаки, то собі вимовили, же знову козаков хоть сто тисячий. Яко і сам виділ, гди му, слише, Тарас 67 обраного войська показал позосталого: юж не 6 тисячий нех будет, гетьмана не он, а ні кроль маєт надавати, тілько сами обирати, признал му рицерство. При пану гетьману отцов було честніших Б п'ять. Теди, слише, показовал їм, слези отираючи, труп великий, тії слова мовячи: «Ото ж унія — лежить русь с поляками!»
Dista Coniecpolsky
А В рукопису це слово написано нерозбірливо, внаслідок чого у вид. РИС надруковано «на місті», у вид. НС теж надруковано «на місті», а в дужках додано «намет». У рукопису ж ясно написано «намЂт», що означає — палатка, шатро. У вид. ЮРЛ так і надруковано —«намЂт» (наміт). 
Б Це одне з найтрудніших для читання місць рукопису. У виданнях РИС і НС це слово передано фразою «от наших», у вид. ЮРЛ —«і наших», але, очевидно, і те і друге читання неправильні. В рукопису цілком ясно написано «чеснїших». Слова дорікання, висловлені Конецьпольським: «Ото ж унія — лежить русь с поляками!»— могли бути скеровані лише до представників католицького духовенства, як ініціаторів унії, і навряд чи міг би він звернутися з такими словами до представників православного духовенства. Написання цього слова в рукопису відповідає прочитанню його — «честнЂших». 
В У всіх попередніх виданнях літопису це слово читається «заплатить». Це неправильно. В рукопису ясно написано «заплатил». Обставини в польській армії тоді склалися так, що Конецьпольський вирішив розплатитися з військом негайно за рахунок своїх маєтків. 
Г У попередніх виданнях літопису це слово читалося —«збирали». Уважніший розгляд рукопису показав, що тут написано—«здирали». Це дуже важлива деталь, що свідчить про виразну антиуніатську спрямованість як автора опису повстання 1630 року, так і автора літопису, який вписав у свій твір документ з певним соціальним забарвленням, що позначається, зокрема, в цьому багатозначному слові. 
Д Так в рукопису. Має бути —«Рутський». 
Е Тут закінчується текст документа, вписаного автором літопису у свій твір (початок див. на стор. 105). 
Є Текст, вміщений тут автором літопису в дужках, до цього часу залишався непрочитаним. Окремі літери цього тексту написано з явним відхиленням від звичайної для автора манери письма, що, мабуть, пояснюється браком вільного місця. Ця обставина, разом зі скороченнями слів, дуже утруднює читання і не дає впевненості в тому, що це місце в рукопису прочитано цілком правильно. Однак, за своїм змістом, цей образний вираз, вписаний автором в текст літопису, цілком відповідає звістці останнього абзаца документа і має істотне значення, бо виявляв ставлення автора літопису до подій селянсько-козацького повстання 1630 року. 
Ж У виданнях РИС і НС це місце тексту спотворено і передано словами — «починал знаменем». У вид. ЮРЛ надруковано правильно — «посилал знаємим своїм», тобто знайомим.
З Рукою автора літопису між рядками над словом «прийду» вписано слово «пойду», яке по смислу більш підходить для фрази, сказаної турецьким воєначальником. 
И Тут явно не вистачає слова «турчин». 
К Тобто на території Московської держави. 
Л Так в рукопису. Мав бути - «Шеїн».
       Жолніре зась позосталії хотіли конфедерацію на него поднести, же їх так много погинуло і гине, а не платять їм. Теди ся їм записал на своїх маетностях, же зараз вшистко заплатил В і єще їм чверть даровал. Козаци реєстровії, що позостали скілька сот, до них же пан гетьман приточил больше. Юж мі ся с пам'яті вибило. Можете кто інший повідати, хто ся бога боїть, справедливе.
       Тоє зась запевно повідано єго милості отцу архімандриту, же унітове, що през кілька літ юж пінязі здирали Г, на школи рекомо, теди тії пінязі послали були до єго милості пана гетьмана, котрих було, єдні \111\ повідають 40 тисячий, а другії—80 тисячий. Теди і тії пінязі козаки за Дніпром юж отняли. Яко ж єсть подобенство, бо Рудський Д в Києві бул, і з жолнірами ся намовлял, і у пана гетьмана бул. 
       Пан гетьман, гди за Дніпр мал іти, теди мнісі   домінікани меч посвящовали і около костела   носили, і през вшистку мшу   на олтару лежал с тим докладом, же на то поганство, на русь, жеби їх викоренати» Е. (Собралися бо лізти на главу її і на віру, іскопа яму і впасти) Є. 
       Гетьманом козацьким ніякись Тимош Мигайлович Оренда 68, которий рукою власною тії новини   посилал знаємим   Ж своїм в року 1630.
       Року 1631. Кроль Жигмунт III умер 69. В тім же року церков посвящовано во Львові святої пречистої./с.171/
       1632. 
       Року 1633. Король Владислав настал 70, син старого короля, і русі прав старих поправил без унії, і на митрополитство право надал так же без унії. А того ж року Петр Могила, воєводич молдавський, архімандрит києвський печерський, ве Львові посвящовался у святої пречистої на митрополитство. А було при посвященню владик 4:1. Авраамій, владика смоленський, 2. Єремія Тисаровський, владика львовський, 3. Ісаакій, 4. Паїсій, милецький; архімандритов, ігуменов і священиков барзо много; так же і шляхти руської і польської, і людей барзо много. А першеє посвященнє було в середу святочную, бо святого Юр'я було, другоє в суботу, а третєє в неділю проводную; \112\ і апарата   взял на себе, которії сам патріарх святійший посвящовал 71. 
       В том же року 33 король Владислав скоро по коронації поїхал до Москви з войськом великим, бо юж Москва отбирала Сіверщизну, а Смоленськ юж хтіли взяти, ілі би   король бул не приїхал 72. Турчин, довідавшися, їж король польський поїхал до Москви, казал гетьманові своєму на ім'я Базі баші 73, аби з войськом великим ішол до Польськи і бул аж под Каменцем-Подольським. Єднак же гетьман польський, то єсть Конецьпольський, же король бул в Москві, мал ся на осторожності, войсько мал великоє і там же лежал обозом   у Каменца-Подольського. І коли притягнул Базі баша, которий мовил, же «скоро до Польськи прийду З, без жадної трудності буду отбирати міста і замки», а коли обачил войсько польськоє і спробовал трохи, обачил, іж не учинить нічого і ще жеби зе встидом не втікал, вернулся взад і містечко Студеницю сплюндровал, і замок спалил, і людей побрал і пошол до Турок.
       В том же року 33 Бернацький, господар волоський, на подмову волохов, же «поєднаємо турчина (бо бул виїхал до Польськи) і будеш господарем знову», добровольне поїхал до Турок із скарбом великим, то єсть 3 мільйони повіз. А турчин тому рад: скарби побрал, а єму казал шию утяти і на господарство казал поїхати до Волох Семионові, воєводичові молдавському, брату отца святійшого митрополита Петра, которий немного будучи на господарстві, бо скоро послал отповідь до короля єго милості до Польськи. А И господареві волоському росказал до себе Симеонові, а он ся побоял, щоби єму тоє ж не було, що Бернавському, до Польськи виїхал 74. 
       Року 1634. Король єще в Москві К бул, бо таки й там і зимовал, отбивши Москву от Смоленська. А Шагін Л, гетьман московський, з войськом великим окопался у острожку   противко короля, которий бул барзо оборонний, с которого ся боронил, же не могли їм що чинити. Потом до короля козаков пришло много і другії єще шли, а Шагін, коли тоє вчул, \113\ перестрашившися і мусил ся поддати. А король, видячи тоє, їж ся сами поддали, пустил їх вшистких вольно, тілько гармату побрал і порохи, которих було барзо много. А цар московський 75, видячи тоє, що Шагін вчинил, же ся поддал, в котором он великеє уфанє   міл, мусил юж і сам склонитися до примир'я, і учинил примир'я, а сам ся на Шагіну помстил, которого і з єго народом вигубил. 
       В той же рок 34, єще король в Москві бул, як турчин прислал отповідь, а сам войсько великоє зготовил юж до Польськи, що король єго милость видячи, послал з Москви до гетьмана Конецьпольського, росказал, аби войсько зготовил потужноє . І так учинил: росказал королевським іменем вшистким воєводам і ксьонжентом, і вшистким паном, аби каждый ставился як з набольшим людом і сам гетьман зобрал великоє войсько, і вшисткі ставилися с потугою великою і з'ї/с.172/хавшися, вшисткі положилися с тамтої сторони Каменця-Подольського от волох обозом, которого обозу було на 2 милі. Так повідали, же єще не було так вкупі войська польського і так гарматного . А козаков єще було 12 тисячий, которії особно стояли, же ся не могли столпити вкупі і для обляження, і для живності. А король єго милость, учинивши примир'я, виїхал з Москви і, прибравши собі єще люду німецького, не отпочиваючи, тягнул просто на Подулля і приїхал до Львова місяця септеврія 16 дня, во второк. О том турчин довідавшися, не ставился, а ні войська не пустил овде; а король росказал до волох гетьманові альбо козаков пустити вперед. Тоє турчин почувши, почал о примир'я просити. Король єго милость, будучи ве Львові, коли до него прислали, оповідаючи, же просить турчин о примир'я, рад був барзо і мовил: «Юж собі отпочну ту і не пойду далі». Коли бул ве Львові, їздил на проїзчщки, осмотривал вшистко, і галичане с передмістя Галицького просили єго королевськую милость о свободу. І росказал їм місто будувати і заложити на ім'я брата своєго Казимира, бо ве Львові були з ним два брати: Казимир — старший, а молодший — Александер 76. І були ве Львові неділь 4 і 3 дні, а виїхали в п'ятницу, октоврія 17 дня. А Казимир захо[ро]вал бул на вуспу і остался ве Львові, поки аж не виздоровился. А молодший Александер поїхал із королем і, приїхавши до Любліна, і Александер расхоровался на вуспу. А король єго милость от'їхал, а он не хотіл ся остати і поїхал за королем хорий і так умер в дорозі. \114\ А король аж до Гданська поїхал, а тут і другий кролевич, намолодший, умер, которий бул біскупом   краковським назначений. І так 2 ораз умерли.
Року

Дуга в запусти на небі.



Кодак муровано.



Кодак збурено




Збитки козацькії вад капітаном.
       1635. Сейм бул 77, на котором побори великії настали. Тілько в Руськом паньстві давалихмо по 30 поборов, а у інших сторонах єще большей. По том сейму, на маснії запусти, дуга великая вказалася на заход солнца. На літо зась король пошол до Прус з войськом великим. А ніякий капітан, которий ся бул оженил ве Львові у пана Дзяного, у влоха, обнялся   королеві, а набольше духовним, на Україні, где Ніпр упадаєт в дунай   78, замок муровати і місто осадити німцями, аби козаки не ходили на море, котрому дано скарби не малії. І поїхал, і муровал, і люду щось мал много, кілька тисячий. Козаци указовали му тоє же, «то не потребноє, а тобі теж не безпечне тоє обійматися чинити», а он їх не слухал, єще хотіл їх зневажати. Они, учинивши раду, ніякий Самуйло Сулима 79 з Черкас, єще два полковники з ним, зобравши козаков 3 000, пошли до него. І так напавши місяца августа, скоро запустивши, до матки божієї 3 дня 80, з вечера то до світа збили вшисток люд єго і ноги не оставили, тілько що на чату були виїхали 15 коней і тії ся остали. А самого живо взявши, наперві руки му ізсікли і за пазуху вложили, і у плюдри   пороху насипали і поставили у столпа над Дніпром і запалили, і порох го втиснул в Дніпр. І на розсвіті скарбом ся ділили куршаком, розославши килимув кілька, а потом, зробивши тоє, поїхали. 
       В том же року 35, на святий Михал, арцибіскуп Гроховський на арцибіскупство в'їхал до Львова 81.




Присяга здрадливая реєстровців 
       В том же року по святом Марцині 82 сейм бул зложений сторони тих речий, що на Україні козаци починили, бо хотіли знову козаков зносити. Козаци реєстровії, що при королю служать, запоровції, довідавшися, где суть тії, що поброїли   с тим Сули'мою гетьманом, послали до них, оповідаючи, їж «нас ляхи хотять бити, а так прийміть нас до себе, же бихмо   ся боронити вкупі». Они юм   не вірили, боячися здради, і не уйшли її. А потом, за присягами їх, прий[ня]ли їх/с.173/ до себе, до окопу, которий барзо потенжний бул. І так учинивши здраду з войськом, аби їм старшину видали: «хочете лі сами не погинути?» А они, довідавшися о том, сами ся добровольне дали. А они, взявши їх, обецали їм, же «не погинете», а потом, оковавши їх, отвезли до Варшави, до короля, на сейм. \115\ Там же послове були турецький і татарський, просили: «Єжелі хочете у згоді з нами мешкати, чиніте нам справедливость с тих здрайцов наших, то єсть козаков, бо в тім року 5 раз на море ходили». І позволено їх потратити, которії і смотрилися на їх смерть. І стято їх 4, а двох упросил посел турецький.
       Року 1636. По сеймі кроль от'їхал бул до Литви і там през літо бавился.
Року 
Перенесеніє костей княжих з Острога до Ярославля.
А В рукопису досить чітко написано слово «святим». Так воно і відтворено у виданнях РИС і НС. Але О. Левицький чомусь вважав це помилкою, допущеною в рукопису, яку зберегли і видавці. Він безпідставно замінив слово «святим» на слово «отцом». 
       В том же року на свята великоднії, з неділі на понеділок 83, у Острогу пані воєводиная, дочка ксьонжни ярославської 84, пошедши до замку, казала собі груб   створити і добити склепу, где лежало тіло отця її, і казала єго взяти, котороє юж було згнило, тілько кості, которії взявши, казала їх помити і посвятити святим А єзуїтом   і отвезла до Ярославля до святої Б матки своєї. А казала їх провадити з церкве, гди русь звикла на пам'ять звитязства Христа спасителя нашего с крестами, с хорогвами тріумф коло церквій отправовати, аби с того напасть на русь учинити. І так учинили много злого християнству.
       В том же року, перед зеленими святи 85, і тут не без клопоту християнам справедливим було. Єго милость отець Гулевич, єпіскоп   перемиський, ведлуг привілея, которий король надал, уїхати хотіл до святого Спаса в горах, которому не хотіл допустити Крупський В, але он, маючи при собі королевських комісаров, і през росказанне їх, уїхал. Теди Крупський, поїхавши на трибунал до Мазуров, до Пьотркова, і удал єго за гвалтовника, же «мя наїхал і розбил в монастиру, в котором шкод маю на 30 тисячий», і присяг на него.
Початок неволі козацької. 
Б Тут же в рукопису ясно написано слово «святої». Так воно відтворено у виданнях РИС і НС. Але і тут О. Левицький без будь-яких підстав слово «святої» замінив на слово «тої». Хоч нам і важко тепер визначити, в якому розумінні - благоговійно-шанобливому чи іронічному - автор вжив тут це слово, однак немає сумніву, що воно читається саме так. 
В Так в рукопису. Має бути-«Крупецький». 
Г Так в рукопису. Має бути -«своїх». 
Воєводич руський Данилович 
       Того ж року пощастило ляхом. Гетьман корунний Конецьпольський ведлуг свих Г способов поїхал на Україну до обозу. Воєводич руський Данилович 86, взявшися із обозу і[з] седмисти люду, поїхал на отбирання \116\ староства до міст, где козаки мешкають, і росказовал, аби заровно отправовали подданство як міщане, так і козаки, которії ся отмовляли: «Ми смо   люд рицерський, тому смо не привикли, бо то нам не звичай, але тя прохаєм, заховай нас з ласки своєї, милостивий пане, бо можем ся на що вам придати». А он їм отповідил, же «я не дбаю о вас, бо я маю над вас ліпших рициров». Скоро тоє вчули от него, подяковали му з[а] мешкання. Он тиж поїхал з німцями назад, а було при нюм 4 сот, обачил трошки татаров, хотіл із славою до гетьмана приїхати, але свідомий тих речей козак мовил: «Милостивий пане, дай покой, бо то ваб на вас, жебисте не програли за виграння і будет встид». А он того не слухал, але рушился к нім, которого огорнули вкруг і ледве сам утік, і то за помоччю козацькою, а німці, як мухи, погинули. І так до обозу приїхавши, знову взял 4 ста люду, поїхал в дикії поля, хотячи німецькою штукою помститися. І так єго зо вшистким взяли татаре.
       В тім же року гетьман польний   пан Казановський 87 умер у обозі, которий много воєвал в Москві із старим королем, так же і с тим. 
       В тім же року і іних панов много померло: умер ксюнжа Януш Вишневецький, староста   кременецький, которий ставил под час потреби до обозу люду 1 000 альбо полтори. Так же умер ксюнжа Заславськоє Єрій, так же ставил часу потреби 1 000 люду. Так же пан Лукаш Жолкевський, /с.174/ староста переяславський, що с козаками оріхи гриз, так же 1 000 люду ставил. Так же і литовський гетьман пан Сапіга 88, которий ставил 10 000 люду. Пан Бережанський, подчаший, умер, пан Куликовський умер і інших много померло.
Року 




Новина.
Дощ крвавий.
Мніх літал над Римом.
       Року 1637. Скоро под сейм земля ся трясла на велію панни Марії гдромниці 89, із суботи на неділю, о годині дев'ятой. Потом весна була барзо сухая, не хотіло ся нічого родити, але і трави не було. А потом огні почали пановати, же много міст погоріло: Сокаль, Крилув, Белз, Самбур, у Вишні передмістя, у Яворові, і ве Львові предмістя Галицькоє вшистко і костелов два, і третьому ся достало. Не досить ту, але і Україна о тих же огня роскошах мають що повідати. В тім же року новина була принесена от Риму, же там дощ падал крвавий і град так великий, як полтора фунта олива, і перун   ударил на каплицу, где єсть у схованню папезькая корона; мніх, літаючий над містом волал : «Біда тобі, біда Риме!» А бул \117\ в білих шатах . На пророчество тоє, где мовить: «Горе тобі Віфсаїдо, і ти Капернауме, вознесийся до небес, снійдеши до ада» 90. Так тиж і з Волох чутно було о якомсь мужу, о велеті, же, мовить, у господара волоського на бенкеті носил верблюда на єдной руці, а великий, мовить, барзо, а літ му 18. 
А Це слово в рукопису написано дуже нерозбірливо. За змістом речення тут має бути - «поб'ють» або «побіють». У вид. ЮРЛ надруковано «поб'ють». У виданнях РИС і НС надруковано «побити», що зі змістом тексту ніяк не в'яжеться.
Б У примітках до видань НС і ЮРЛ зазначено, що в цьому місці тексту нібито пропущено закінчення речення. Мабуть, це не так. Автор літопису, очевидно, вважав само собою зрозумілим, що той же шляхтич, який пограбував козацькі вози, захопив також і посланців, направлених козаками зі скаргою до польського гетьмана. 
       В тім же року татаров поддалося дванадцять тисячий королю польському і присягнули пред гетьманом Конецьпольським, і указано їм мешканне за Дніпром межи козаками. Гетьман, зараз польний, Потоцький, староста каменецький, приїхавши до обозу, позволенням   гетьмана великого коронного   Конецьпольського, росказал вшисткому войську, аби за Дніпр на лежу   пошли на зиму, рекомо для татар, але больше для козаков. А козаки тиж не пишнії:, єще ся войсько лятськоє не осмотрило, а они юж гдесь зад[ли] 5 хорогвій (їдять не лупячи). Жолніре, видячи тоє, стали обозом за Білою Церквою, мовячи: «Поки нам пінязей не дадуть, не будемо ся роз'їздити». А они ся бояли: поб'ють А козаки. Що тут було на той стороні Дніпру, послали живность тамтим, що ся живності не міли, і трафилося, же мимо єдин замок везли. Тен шляхтич, маючи надію, що єсть войсько польськоє, «юж ся козаков не боїмо», випавши   з замку, забрали онії подводи козацькії. Онії козаки дали до козаков знати. Козаки послали скаржити до пана гетьмана лятського на того шляхтича, а он і тих посланцов Б. 
       Козаки, видячи зневагу, же не могут одержати справедливості, учинили собі сами справедливость: послали кілька сот козаков одобрати своє. Онії под'їхавши, побили всіх що до єдного, і пана, і паню, і діти, і вшистко забрали, що єдно було в замку. По тім дано знати до гетьмана польського, котрий розгнівавшись барзо, послал хорогвий п'ять, под которими було людей 7 сот, казали місто козацькоє висічи, і жонок, і дітей, аби єдно бул русин, казал губити, бо козаков не було. О чом довідалися козаки, пошло їх с тисячу альбо і больше. Оступивши тоє місто, отдали їм, же ніхто не знає, где ся поділи тії \118\ то 7 сот жолніров, бо і жадного забитого не знашли, мовили: «Альбо їх поїли?». В тім гетьман польний пан Потоцький, довідавшися где суть козаки, пошол за ними, і так то битву вчинили с козаками, але штукою, бо перше подослано жидов з горілками, і Павлюк ручил жидом, же заплатять. І так поспивалося войсько — не знали о собі, не так о битві. А Лащ стеріг на тоє і гетьманові /с.175/ дал знати, і так напавши, і побили їх.
А Ця фраза, безперечно, написана після деякої перерви в роботі над літописом. Записавши, явно не на своєму місці, поодинокий, уривчастий факт — звістку про смерть Зборецького,— літописець потім продовжив свою розповідь про боротьбу козаків проти польсько-шляхетських військ. 
Б В тексті рукопису написано — «Павлюка», але це явна описка.
       В тім же року пан Зборецький умер А. Тілько сами не знають, [як] много: єдні кажуть 6000, другії кажуть шестсот, третії кажуть 3 000, не могуть ся згодити. А гетьмана, а ні полковника жадного не кажуть, щоби забито. А поляки Б кажуть, же нічого не збито в войську, а кількадесят значних панов, рохмістров, поручников (на велію святого Николи 91 тая битва пред польськими святи була), старих полковников побито. О том коли ся довідал канцлер пан Замойський 92, жаловав того, що без єго волі важилися того: «Бо скоро я встану с тої хороби, я тоє поганство знесу, а єжелі умру, навіки їм ніхто нічого не вчинить». І так розгнівавшися, жеби пророчество єго сполнилося, умер перед велією руського Христова рождества, впрод   казавши зо всіх маєтностий попом перед себе стати, хотячи їм права і вольності отобрати, хто би на унію не позволил. І скоро ся з ближших міст зобрали скількадесят їх до Замостя, — он кадуками   забит. І так с того нічого, бо пані Замойськая 93 казала їм до домов своїх с тим, з чим пришли, іти. 
Смерть пана Замойського і єзуїти
       В рок по пану канцлеру єзуїта того ж дня і години от кадуков забит, сповідник пана Замойського, скьондз Бартош. Пред смертю виділ пан Замойський пекло отвореноє і огонь геєнський, а они правили, же «то чистець, не бойся». 
       А межи козаками здрада ся учинила. Павлюка, що бул перше у Варшаві, коли Сулиму загублено, упрошено, яко ж бул і в Замостю по випущенню, козаки, обачивши, же то їх зведено, видали Павлюка, Томашика 94 і Чечугу, а небожчика Кизиму в Києві з сином зтрачено. 
       Року 1638. Сейм бул о середопостю 95, на котором потратили козаков старших, що їх козаки видали, \119\ того то Павлюка, і Василія Томашика, і Сахна Черняка, которий ся їх ужаловавши, сам поїхал з ними доброльне. І так їх постинано. А на Україні козаки броїли і ляхом деспекти   чинили, німцюв як мух били, міста палили, жидов різали, як кур, мніхов у костелах палили єдні, а другії гумна молотили, їздячи стада займовали, м'яса до бочок солили, живность собі готовали. А потом, под'їхавши под лядський  обоз, вшисткі коні займили, же небожата ляхи, поверши пиху, мусили піхотою  ходити. А потом ляхи, обачивши, що зле, почали для бога о ратунок просити. І так почали уїздити і на три обози становилися, бо ся бояли. А козаки стали і оточилися так потенжне, хотяй би кілька літ їх доставали, то би їх не достали. І так що раз то ляхов в луках штук учинили, хотяй сами хлопи, бо ся сами ляхи раховали, же мовили: «Не помнимо нігди такої потреби у чужих землях, жеби так шляхти, корунних панов погинуло, як ту», же самого товариства, ротмістров, поручников — шестсот, опроче пахолков, опроче німцов, що їх барзо много погинуло. І остаток би бул вигинул, же юж ізложивши встид на сторону, хотіли би назад, але ніяк було, а хотяй ся хто збирал там їм на помоч, неспоро було. Потом почали примир'я просити, альбо рачій  згоду з собою запирати А. 
А Слова «згоду запирати» — буквальний переклад латинського вислову: «pacem claudere». 
       І так заперли згоду перед лядьскими святи 96. І наказано їм гетьмана собі обирати, полковников надано їм польських до каждої тисячі, а при каждом полку триста німцов /с.176/ драганов   для остороги ліпшеї. 
       В тім же року 1638 весна була барзо сухая, не хотіл дощ падати, не хотіло ся нічого родити, а ні трава, і що ся було озимини сказало, то у свята зеленії 97 мороз попсовал, а що сіяно ярини, то за посухою не сходило. Аж по святом Петрі 98 дощ спал, тож почало сходити.
       В тім же року у пришлом новину було принесено от Заходу, же там коло Риму много міст і сіл позападало, а в єдном місті костел барзо великий под час казання завалился, і ксьондза на кафедрі   і вшистких людей, которих барзо много, побило. 
       А ту зась в Польщі, так же, яко і пришлом року 99, огні пановали. Радимно вшистко вигоріло, Яворув, Тишовці, Щирець міста погоріли, і в Ярославлю передмістя, так же і ве Львові на кілька містах показовалося. І так за тими роскошами, а больше за божією волею, з нового — жито було колода по золотих 22, а гречка по золотих 19. Єще і то би нічого, але юж споминається, як перше на фараона   була помста 100, так же і тепер: не досить, що по дереві хробацтва були, але єще горше — що посіяно, то і тоє поїдають в землі якієсь робаки. Помста божая!
       В тім же року комісія була, і староста вшисткого ремесла пустил, до цеху казал приступовати . А тоє бу[ло] о ярославськом ярмарку 101.
Місяць ушел бул с неба. 1638 
       В тім же року на небі якієсь чуда ся показовали, і місяць гдесь ся бул заділ: тілько с подполня а погодливої ночі таки єго не було в небі.
       Року 1639. Урожай бог дал над сподіваннє, бо ся бояли сіяти, ще б не було урожаю, і так мало сіяли. Але бог дал великий урожай, же колода жита була по золотих три, гороху полумірок   по гроший 20, і вшистко було танє .
       Року 1640. Перед зеленими святи, в четвер (тогди було царя Константина) 102, о годині 12, у Львові на мості запалилося і вшистко передмістя згоріло до години 18. Раховано шесть тисячий домов згоріло.
       Року 1641. Скоро по ярмарку ярославськом у Ярославлю мор ся почал і трвал аж до року. В тім же року владика львовський умер Тисаровський в середу, на святого Феодора Тірона 103./с.177/ 
       Року 1642. Кляштор   заложено в воєводином дворі на стрільниці . І приморок почался починати таким способом. Люде злодії викрали домов 5, що у Ярославлю повимирало богатих людей щонайбольших, і тії речі принесли до Львова, і жиди во Львові передміськії покупили. І так с того почалося примирати помалу-малу. В том же місті син пана Мигалов поїхал до Турок і заповітрился, і сам умер в Турцех, а до Львова товари припроважено. І з того ся мор почал у місті і на передмістю, до святих П'ятниць 104 занесли, і так поп і дяк і много людей померло в том року. 
       Року 1643. Пасха вкупі 105. Георгія в неділю. Жидов на предмістю бурено. І святий Юрій 106 погоріл.
       Року 1644. Умер староста львовський Мнішок пред   рождеством Христовим. В тім же року на польськіє запусти до великого поста, во второк 107, умер арцибіскуп львовський Гроховський. 
       Року 1645. Церков святих П'ятниць во Львові господар волоський 108 збудовал і посвящена в тім року./с.178/ \121\
       Року 1646. Кроль польський Владислав IV хотіл воєвати на Турка і затяг бул люд шведський, котрий великії збитки всюди чинили. Сенаторове і Річ Посполитая того не допустили, войни з турчином міти не зезволили, бо єще примир'я було не вишло.
       Року 1647./с.179/
       Року 1648. Король Владислав четвертий перед вознесенієм умер, по которого смерті в тиждень войсько польськоє кварцяноє, котороє на козаки було пошло скоро на весну на Україну, Богдан Хмельницький, з реєстровими козаками ребеллізовавши   і з Ордою кон'юровавши   татарською; под Жолтими Водами збили і о трех годинах на порох обоз і жолніре живцем зо всіма добрами, оружієм і арматою захватили і в неволю татарськую гетьманов Потоцького, коронного, Калиновського, польного, з многи шляхти задали 109. 
       Тогди Потоцький досить анімушно   строфовал   Хмельницького: «Хлопе, мовить, чим же так зацному   рицерству Орд татарських (которим и звитяг приписовали) заплатиш?» Которому отповіділ Хмельницький не глупе: «Тобою, мовить, і іншими с тобою». І на тих міст   отдал єго татаром, і окован зо всіми. З того обозу ледво хто уйшол, для оповідення чуда так знаменитого захован, і то в сермяжці, не в блаватах   вишол. 
       Потом екскузовался Хмельницький у сенату, і у ксенжунт, і у панов великих, же то з неволі учинити мусил, боронячися, і же єму ж полковники над козаками лядськії кривди чинили великіє і всему Войську Запорозькому, старшинствуючи, особливе Чаплінський 110, і хуружого коронного   на то побудивши Конецьпольського 111. Просил теди о приверненнє   вольностий давніх Войську Запорозькому, посли на конвокацію   виправивши до Варшави, которим обіцано було под кондиціями   певними все през комісаров пана Киселя, воєводу браславського, і інших до Києва на комісію виправлених, привернути 112. А же Хмельницький розослал бул полковников на, всі сторони: на Білую Русь, на Сіверщизну, на Поліссє, на руську Подоллю, на Волинь з козаками, до которих навенцей  хлопства   в'язалося, і добивали містечок і міст, шляхту і жидов, і ляхов всіх впень стинаючи, а добра у всіх огулом отбираючи і обдираючи, і людей невинних губ'ячи, костели і кляштори луп'ячи. Особливе Кривонос на Подоллю тоє броїл. Теди ксюнжента Домінік 113, булаву гетьманськую \122\ маючи, і Вишневецький 114, і Остророг 115, подчаший корунний, которії войська рейментарами   були 118, зо всею шляхтою жолніря битного   А большей, ніжлі на п'ятдесят тисячий за Константинов, под Пилявці, занехавши комісії, з Хмельницьким битися зезволили. 
А У вид. ЮРЛ внаслідок неправильного читання рукопису надруковано «жолнірю, битною». 
       А же войська козацькії з ордами і хлопства незлічоного купами перестрашили їх великостю своєю, теди всі ноччю з обозу без потички, у чім хто мог і з чим хто мог, і где хто мог, армагу, оружія і добра всі зоставивши, утекли. За которими Хмельницький зо всею потугою, тоє ж містам усім чинячи, аж под Львов притягнул, ксюнженця Вишневецького гонячи, которий пред єго пристям з подчашим і Синявським 117 всі клейноти, і золото, і сребро от міщан і кляшторов, і костелов, і церквей поотбирал на войсько, обіцуючися боронити Львова і не отступити міста і міщан./с.180/ 
       Вшак же, скоро послишали о козаках і орді, поутікали: Вишневецький — до Замостя, другії, — где хто могл. А Хмельницький, от міста на два крот сто тисячий червоних злотих дані узявши і залогу їм зоставивши, под Замостя потягнул . О том ксенжа 118 відомость взявши, до Варшави вступил. А Хмельницький і от Замостя дань взявши, отступил і посли до сенату виправил, вотуючи, на короля Казимира 119, которого і Корона вся, хотя не хотя обрали, которий на тих міст писал до Хмельницького през посла своєго і уступити жадал їм на Україну, обіцуючи їм і то все пробачити, що поробили, і що просили, даровати на коронації своїй. І уступил Хмельницький зо всім войськом на Україну, упоминаючи   шляхту універсалом своїм, аби русі, подданих своїх, не губили, що і король мандатом   своїм подтвердил бул. 
       Але орди люд незлічонний з собою до поганських країн затягли ж во плін. Бул теж і голод всюди, куди тілько прошли войська козацькії. Було і повітря   ніякоєсь, бо люд мер окрутне всюди наголову, навіть і в самих їх войськах, набарзі   на бігунки . Мнозство їх великоє на дорозіх і на Україні змерло. І з самих татар Тогай бей, царик татарський, умер, і той Кривонос, полковник, і іни многії по звроті от Польськи. 
       Львов, боронячися, передмістя сами спалили всі округом. Воду отняли були козаки, рури * \123\ поперетинавши. Замку Високого добули і люд вистинали, также по кляшторах все побрали і по церквах. І люд єдин татаре вибрали, другий от меча погинул, третій — от голоду, четвертий — от повітря. У церкві святого Юр'я трупа 54 забитих людей, і татарин, на самий престол упадшй, розбився. У бернадинов русі ж, що була поутікала для оборони, на п'ятсот і большей постинано, также і в місті, на ратушу, на валах./с.181/ 
       Року 1649. Коронація по трех кролях в Кракові була і сейм тронедільний, на котором знову посполитеє рушенне на козаков ухвалено 120. Виправлено і комісаров було, пана воєводу браславського 121, до козаков, але с того нічого, бо ледво назад в покою вернулися, конклюдовавши   і отложивши комісію до зелених свят 122, под кондиціями певними покой заварши : аби козаки по Горинь і Случ і Пріпить далей не заходили і залоги свої міли і по Каменець-Подольський, а поляци з сего боку ку нім не переходили, русі ж теж аби по містах і по селах не губили; що єднак не сполнили поляци, бо многих і духовних і світських, винних і невинних на паль повбивали, і погубили таємне и явне, і наїзди   чинячи, і каждий в своїй маєтності шляхтич. Що гди ся донесло Хмельницького, не схотіл покою і згоди жадної, любо бул пункта   послал до кроля 123, аби воєвода києвський завше русин бул, і каштелян, і митрополит в сенаті аби засідал, і унія аби повсюду знесена була. Вшак же і того венцей не домагаючися, годитися отмовил для недотримання слова і тиранства над руссю лядського строгого. 
А Тут скорочено написане якесь слово. Мабуть, «інші». 
Б Тут пропущено слово «войськом». 
В Так в рукопису. Має бути «белзький». 
Г Тут пропущено слово «воєводства».
Д Так в рукопису. Має бути «повітов». 
Е Тут же пропущено слово «воєводства». 
       Гди теди міста і містечка висікали, на Подоллю, добиваючи Острополя, Полонного, Красилова, Константинова Старого і Нового і інших, Синявку, Зінькув...А, козаки почали — наступова[в] пост Петров — і, Межибожа добувши, впень вистинали і спалили і ляхов з тамтих крайов вибили. Уступили ляхи аж под Збараж місто і окопалися потенжне, а козаки за ними здалека, чекаючи конца посту Петрова 124. В п'яток теди самий з вечера приближившися, назавтріє, на 12 апостолов 125, скоро ксюнже Вишневецький Єремія Корибут, з руського покоління лях, швагер пана Замойського 126 і Конецьпольського хоружного, до обозу того (где були старшими над Б пан бельський В Фірлей 127, пан каменецький \124\ Ляскорунський 128, пан подчаший коронний Остророг, пан хоружий коронний 129, ксьонже Корецький 130 і іншії панове з повітов   Каменецького-Подольського Г, пан Сенявський, староста львовський, і с повіту Д Волинського Е зобрани в тисячах 18) в'їхал, на тих міст огорнули єго козаки в суботу по святом Петрі 131. І так знову окопавши їх на шесть миль вшир, коло них стоячи з ордами, стерегли їх през неділь п'ять, аж от голоду і страху поздихали сами. Мало що їх позосталих безоружно вишли на піших ногах і достиховали по дорозі і по містах. 
       Которим на одсіч сам король с посполитим рушеннем в п'ять неділь в тисячах чотиридесятих пошовши, под Зборовом оскочоний от козаков і татаров, где сам Хмельницький і ган, цар кримський 132, будучи, так нагнали в сак ляхов, же аж ся попод вози і в вози крили пред кулями і стрілами, где больш їх погинуло, ніжлі под Збаражом. Аж о примир'я сам король просил і, обецавши козаком вольності і надавши на письмі под певними кондиціями, покой запер так з Войськом Запорозьким, яко і з ганом кримським, що все на пришлом   сеймі при концу того ж року міли потвердити і вічними часи так у згоді жити. А так на тот час аж ви/с.82/пущени були обляженці і недобитки збаразькії, подписавшися впрод на тії ж пункта, с которих напереднійшії тії були: 
       1. Аби козаков 40000 було реєстрових. 
       2. Аби Чегрин, отчизна Хмельницького, зо всім обестєм своїм в околиці при булаві Войська Запорозького вічними часи зоставал. 
       3. Аби от Дністра по Браслав і іншії міста, просто лежачії до Дніпра аж і от Дніпра до границь Московських, все козаки були, где нігди жовнір стояти не маєт. 
       4. Аби воєвода київський завше русин бул і всі урядникове в Київськом, Браславськом і Черніговськом воєводствах русь були. 
       5. Аби митрополита в сенаті столець міл. 
       6. Аби унія всюди знесена була. 
       І іншії пункта дробнійшії були, одинадцять в лічбі. 


http://litopys.org.ua/synopsis/uniadokum.htm

Документи
     
     Документ 1
Донесення пресвітера Костянтина Григоровича про те, що наречений архимандрит Києво-Печерської лаври, Никифор Тур відмовився прийняти від митрополита Михаїла Рогози висвячення в сан архимандрита
     
     6 жовтня 1594.
    
Публ. за: Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов. — К., 1859. — Ч. 1. — Т. 1. — С. 447-448.
     
     ЛЂта Божого нароженя тисеча пятьсотъ деветдесятъ четвертого, месеца октебра, шестого дня.
     Передо мною Михайломъ Рагозою, Божию милостию архиепископомъ митрополитомъ Киевскимъ, Галицкимъ и всея России, постановившися очевисто у дворе нашомъ архиепископимъ, при церкви соборной святыхъ Бориса и ГлЂба, презвитеръ намъ тоежъ церкви соборное, Костентинъ Григоревичъ, ку записаню до книгъ созналъ тыми словы: ижъ ездилъ есми зъ листомъ наупоминалнымъ вашое светителское милости до манастыра Печерского Киевского Успения Пресветое Богородицы, до нареченного архимандрыта Печерского Киевъского Никифора, упоминаючи его, абы онъ на себе чинъ архимандрычий принялъ и посвещение звыклое отъ вашое светителское милости, яко отъ старшого своего, взялъ. И кгдымъ тамъ приехалъ, року теперешнего тисеча пятьсотъ деветдесятъ четвертого, месеца сентебра, двадцатого дня, тамъже есми того дня самого Никифора Тура въ манастыри Печерскомъ засталъ, которому зъ листу упоминалного списавши, подъ печатю и съ подписомъ руки моее, далъ есми и притомъ оповЂдиломъ ему, абы ся водле того листу упоминалного заховалъ, а безчинне въ томъ манастыру, будучи непосвященымъ, не мешкалъ. На што помененый Никифоръ Туръ мнЂ на то такъ повЂдилъ: "ижъ, якомъ тя первей отправилъ, ижъ панъ твой, митрополитъ, тутъ жадного вряду и владзы не маетъ, съ тымъ тебе и теперъ отправую". Што я слышечи, оттуль есми прочъ отехалъ. Котороежъ то очевисто сознанъе помененого презвитера до книгъ духовныхъ митрополихъ есть записано, съ которого сесь листъ под печатю нашою духовною выданъ. Писанъ въ Новогородку.
     Юрий Полховский, митрополии Киевское писарь.
     
     
     
     
     Документ 2
Лист Сигізмунда III митрополиту Київському Михаїлу Рогозі
     
     5 травня 1595
    
Публікується за: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. — Спб., 1863. — Т. 2. — С. 194.
     
     Жикгимонтъ третій, Божю милостю король Полскій, великій князь Литовскій, Рускій, Прускій, Жомойтскій, Мазовецкій, Ифлянтьскій а Шведскій, Кгодьскій, Ваньдальскій, дЂдичный король etc.
     Архіепископу митрополиту Кіевскому, Галицкому и всея Руси, въ БозЂ велебному Михайлу РогозЂ. Ознаймуемъ твоей милости, ижъ маемъ того вЂдомость, же Никифоръ Туръ, которому есмо недавно дали были архиманьдритію Кіевскую Печерского манастыра, не мало имЂней церковныхъ тое архимандритіи рознымъ особомъ позаставовалъ, а што болшая — ижъ и на станъ архиманьдриченьскій водлугъ порядку и закону Греческого и до сихъ часовъ не поставился, але яко простымъ ермонахомъ будучы, тамъ въ томъ манастыру живеть, зачимъ се великій непорядокъ а фалы Божое знищенье, добръ и скарбовъ тамошнихъ церковныхъ распрошенье и спустошенье дЂеть. Чому мы, господаръ, яко найвышьшій дозорца и обороньца церквей Божихъ и добръ духовныхъ, съ повинности нашое забЂгаючы и постерегаючы, ижъбы се болшъ тамътымъ непорядкомъ фала Божая не нищила а добра и скарбы церковные роспрашаны не были, прихиляючисе тежъ до постановенья соймового, отъ продка нашого светобливое памети короля его милости Жикгимонта Августа на соймЂ валномъ Городеньскомъ, въ року тисеча пять сотъ шетьдесять осмого, выданого и передъ нами оказованого, гдЂ описуеть, ижъ которая бы особа свЂцькая, упро[сив]ши собЂ у насъ господара достоеньство духовное а въ трехъ мЂсецахъ на станъ духов[ный не] становилъся, о таковомъ архіепископъ и епископо[ве] намъ… а мы отъ таковыхъ отбираючы, иньшымъ водлугъ…. мъ [149], абы се къ тому поставенью продка нашого не дерекговало, твоей милости, як[о найвыс]шому пастыру церквей Божыхъ, которого во всемъ пристойное, пор[адное] и светобливое справованье се на той столицы духовной естъ намъ добре вЂдомо, то злецаемъ и поручаемъ, абы твоя милость тамъ до того манастыра Печерьского яко наборздей могучы зъЂхалъ а съ пильностью того досмотрЂлъ, покажетъ ли се то, ижъ помененый Туръ архиманьдритъ теперешьній и на станъ се тотъ духовьный архиманьдричый водле належности безъ омешканья часу, въ звышъ помененомъ постановенью продка нашого замероного, не постановилъ а добра церковные оного манастыри Печерьского позаводилъ и скарбы церковьные нарушилъ, абы твоя милость тотъ манастыръ Печерскій зовсимъ-на-все, што до дворенина нашого, которого на то твоей милости посылаемъ, заразомъ взялъ и въ дерьжанью своемъ мЂлъ, а о всемъ достаточньне намъ господару ознаймилъ, зачымъ мы господаръ съ тымъ-то учынимъ што се намъ слушного видЂти будеть. Писанъ у КраковЂ, лЂта Божьего нароженья тисеча пять сотъ деветьдесятъ пятого, мЂсеца мая 5 дня. Sigismundus rex.
     
     
     
     
     Документ 3
"Ектезис, або коротке зібрання справ, які відбувалися на партикулярному, тобто на помісному, синоді в Бресті Литовському"
     
     6-9 жовтня 1596 р.
    
Твір опубліковано в Кракові польською мовою 1597 р.
     
     Публ. за українським перекладом, поміщеним у виданні: Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (X — початок XVII ст.) Збірник документів і матеріалів. — К., 1988. — С. 127-144 з внесенням деяких правок для правильного цитування церковної термінології (із залученням видання польського тексту за публ.: Русская историческая библиотека. — Спб., 1884. — Т. 19. - С. 329-276).
Ектезис
короткий зміст справ, які з ласки Божої і з волі найяснішого і найвищого його милості короля Польського і великого князя Литовського Зиґмунда Третього відбувалися на партикулярному синоді, що зібрався у місті Бресті Литовському року 1596, жовтня 6, індикту 10, у зв'язку з тим, що недавно виникли чималі незгоди і тривоги між київським руським митрополитом Михайлом і деякими владиками, його однодумцями, та між безліччю християнського населення руського народу через деякі нововведення в Церкві, розпочаті, незважаючи на заповіти і канони святих отців, згаданим митрополитом, який посмів разом зі своїми владиками в це втрутитися.

Передмова до згаданої справи
     Це невдало випало і київському руському митрополитові Михайлові, і деяким владикам, які були його однодумцями, і які, ставши гідними вище гідності пастирського сану, не вважали за потрібне зробити те, що було їх обов’язком, що його вони мали б виконувати без жодної відмови, дотримуючись постанов і догм святих отців та їхньої власної присяги, яку склали перед Богом і святими Ангелами посеред церкви під час свого голосування [в тому], що будуть зберігати, не порушуючи, як самі основи праведних догм та звичаїв кафоличного і апостольського Константинопольського престолу, так теж і інше, що стосується їхнього обов'язку турбуватися про христових овечок, про яких і про число [яких] буде запитувати їх як пастирів Найвищий Пастир у день того Страшного рахунку.
     Але вони після одержання санів швидко задумали відступити від святого престолу Нового Риму і приліпитися до Старого, проводячи між собою часті підмови. Це немало стурбувало і стривожило всіх, що були в державах найвищої і найякіснішої Корони Польської, Богом улюблених єпископів, преподобних архимандритів, побожних пресвітерів, як теж і освічених князів, вельможних панів та інших людей руського народу, що називають себе Христовим іменем. Чимало з них, повідомляючи про це, писали не тільки до святого Вселенського Константинопольського патріарха, їхнього власного кафоличного верховного пастиря, просячи, щоб він прислав когось із церковних учених, але й до більш красномовного великого протосингела Никифора тієї ж великої церкви святого Константинопольського престолу, на якому значною мірою тримається уряд і справа того престолу, який перебував тоді на Волощині, посилали багато листів, кладучи їх із іншими в записки з проханням, щоб, не проживаючи тут, зволив прибути та залагодити все, як належиться. Бо це його повинність доглянути такі справи й керувати ними, згідно з канонами, виявляючи усесторонню пильність як великий протосингел і дидаскал патріаршого константинопольського престолу.
     Для того ще вирішили, що слушно було б, аби по волі його королівської милості зібрався і приватний синод у Бресті. Туди ж, саме на час скликаного синоду, прибув також згаданий великий протосингел Никифор. По-перше, щоб виконати накази великої церкви. По-друге, щоб не поминути прохань християн руського народу. По-третє, щоб виконати як слід свій обов’язок. А коли приїхали туди, на день раніше перед визначеним терміном, гарно придумали (спільно з більш застережливим Кирилом, протосингелом Олександрійської кафоличної і апостольської святої церкви, який випадково перебував у тутешніх краях і який також прибув на цей синод з певною метою, для тієї ж потреби), щоб вислати декого з братії до згаданого митрополита Михайла, який перебуває в Бресті разом зі своїми владиками, з тим, щоб від них передали їм гідне во Христі привітання, і пішли до них, аби нагадати, виявляючи належну любов і виконуючи свою повинність щодо тих, які носять на собі подобу східної Святої Божої кафоличної і апостольської Церкви, власної їхньої Матері, тобто святого патріаршого Константинопольського престолу, від якого одержали архієрейські звання, щоб разом, духовно засівши, наглянули й церкву, яку вибрали для скликання синоду, і щоб також приборкали зі святим духом ті заворушення. На це вони відповіли послам: «Вникнемо в це: якщо нам належить прийти, прийдемо». І не прийшли.
Що діялося в перший день синоду
     А наступного дня, в призначений день синоду, багато радилися, говорячи про церкву, в якій мав би відбутися синод. І всі одностайно погодилися на тому і вирішили, що краще буде синодувати в якомусь просторому будинку, ніж притьмом ринутися всім у будь-яку церкву (тому що всі підлягали їхній владі), дбаючи про те, щоб через це не виникло якесь заворушення або тривога, і щоб не було труднощів у справах, що цього стосуються-що затурбувало б його милість найяснішого короля і його освічений сенат,- зважаючи ще й на те, що такі з'їзди синоду відбувалися багато разів, і не тільки в церквах.
     І так ранком розпочався синод в просторому будинку, придатному для великого зібрання людей. Раніше, ніж розпочати, вибрали двох, гідних для цього примікириїв [старших]: одного для [утримування] порядку в колі духовних, пресвітера Нестора, заблудівського протопопа, щоб угамовував всілякі непорозуміння і робив лад у синоді; а другого пресвітера Острозького, проповідника Ігнатія, щоб був старшим для порядку серед писарів синоду.
     І так тоді всі в порядку засіли за станом: особи духовного стану в своєму колі, поклавши посередині Святе Євангеліє, яке означало, що присутній сам Христос, а їх милості світські особи мали своє окреме коло і одного маршала між собою.
     А після закінчення святих молитов і попереднього посвячення першим промовив руською мовою львівський владика Гедеон, виступ якого перекладав по-грецьки ієродиякон Киприян.
     «Що ми прийняли від Святої Божої східної Церкви, нашої рідної Матері, так звичаї, як і догми, то в них кохаємося і хочемо бути з ними до останньої хвилини життя, і готові за них умерти. А на що я сам звертаю увагу, розумію це і в усіх наших братів, які зібралися на цей синод, що кожному з них здається, ніби митрополит Михайло і його владики вчинили необачно й протизаконно, коли не захотіли ані послухатися патріарших осіб, ані стати перед ними. Тому нам треба вдалися до вияснення тих справ, за які вони посміли взятися».
     Кирило, вище згаданий протосингел олександрійської апостольської церкви, говорив: «Личило б преподобному митрополитові Михайлу і владикам, які є з ним, виявити якусь прихильність і вдячність до тих, які носять на собі символ Святої Божої кафоличної і апостольської церкви, яка їх ушанувала і визначила гідними того стану, та прийти без жодної відмовки. А через те, що натворили доволі безладдя і не хотіли прибути, навіть тоді, коли їх викликало таке поважне зібрання християн, слушно буде виконати щодо них те, що належить за святими канонами.
     А ці його слова були прийняті і схвалені всім синодом.
     Никифор, згаданий великий протосингел святого патріаршого константинопольського престолу, сказав: 
     "Те, що і небесна і земна влада має розпорядок, визнано старими й новими мудрецями в Божому Письмі. А тому, що і сам митрополит, і ті владики, які з ним були (чи то через незнання описаної в канонах застороги, чи то через власну невдячність і нерозумну їхню пильність, не розважили, що треба було зробити, і не зробили),-то кожній розсудливій [людині] ясно, що зробили зле. Однак ми з ними не будемо поводитися так необачно і непорядно, але у всьому — згідно з правом і канонами, як це від самого початку ведеться в нашій Святій Східній Церкві. А ще більше того — з паранагностиком, що закликає їх скромно і ласкаво, щоб прийшли на синоді,- нехай ідуть сім братів».
     То ж були послані: Никифор, київський архимандрит; Геннадій, архимандрит дерманський, примікирий і Дем'ян, острозькі пресвітери: Іоанн, щирецький протопоп; і Андрій, пресвітер львівський; а з ними Григорій, нотар, який мав зі собою синодальний паранагностикум, написаний тими словами:
Перший паранагностикум
     Було б краще, преподобні брати во Христі, щоб ви не були причиною такого непорозуміння. А тому, що це сталося, то і його королівська милість дозволив, щоб синод полагодив ці справи. Для цього ми з'їхалися. Тому-то слушно було б, аби ваше преподобіє, якому нагадували і листами за декілька днів і вчора патріарші екзархи і намісники Святої Божої і апостольської кафоличної церкви, послухалися зразу ж, і ставилися перед нами за власною волею, як того вимагає від вас і сама ваша повинність. А тому, що й це вам пробачено, пильно нагадуємо і просимо за посередництвом наших побожних братів, аби ви зволили прийти на синод; бо ми вас чекаємо, щоб у згоді разом піти до котроїсь церкви і, сівши там, могли втихомирити з допомогою Святого Духа ті заворушення.
     
     Коли ж названі посли повернулися від них, Михайло, перемишльський владика, почав говорити: «У зв'язку з тим, що повернулися ті, кого посилав синод, просимо їх преподобність, щоб нам доповіли, яку одержали відповідь від тієї сторони».
     Ігнатій, пресвітер острозький і примікирий у ранзі синодальних нотарів, сказав: «Тому, що ми були послані вашою святістю до преподобного митрополита Михайла, то, заставши його, нагадували пристойно і майже прихильно, згідно з повчанням, яке одержали від вас, щоб він сам і владики, які є з ним, прибули на синод. А він нам відповідав: ми маємо над тим подумати і порадитися, і з його милістю архієпископом львівським Іоанном Дмитром Соліковським і з іншими двома преподобними єпископами римськими — з Бернардом Мацейовським, єпископом луцьким, і зі Станіславом Гомолинським, єпископом Холмським; а потім можемо прибути». Інші брати, які були послані зо мною, можуть сказати це, як було. Також й інші, яких запитувано, сказали і підтвердили те саме.
     Почувши таке від них, синод увесь той день аж до самого вечора чекав прибуття митрополита і його єпископів. І не могли дочекатися.
     
     Другого дня діялося таке: 
     А на другий день засіли вельми рано, зібравшись на тому ж місці синоду, за порядком у колах, як уже згадувалося. Лука, белградський митрополит почав казати: «Ви добре зволите помічати, ваша святість, по вище згаданому митрополитові Михайлу та його владиках, що він виразно сам себе засуджує і сам проти себе. Це всі ми можемо ясно бачити, бо через ті справи, які недавно розпочав і посмів ними зайнятися і в яких його підозрюють, не сміє з'явитися сюди на синод».
     Никифор, великий протосингел патріаршого Константинопольського престолу, сказав: «Треба знову послати шість осіб з інших наших братів; нехай би ще раз пішли до побожного митрополита Михайла і нагадали йому і його владикам, щоб прибули сюди і разом з нами засіли в цьому синоді».
     І зараз були вислані: Єлисей, пінський архимандрит [150]; Василій, лубенський архимандрит; Іларіон, супрасльський архимандрит; Клемент, каменецький протопоп; Іоанн, ярославський протопоп і Андрій, львівський пресвітер, нотар, і мали з собою також паранагностикум, написаний такими словами:
Паранагностикум другий
     Личило вашій преподобності вчора, коли вам нагадали посвячені особи і брати наші прибути на синод і в жодному випадку від нього не відмовитися. А хоч ви відмовилися, синод вчинив ще й те, що чекав на вас аж до самого вечора. Тому знову наполегливо закликаємо вас за посередництвом преподобних архимандритів і побожних пресвітерів цим другим паранагностиком і просимо, щоб ви прибули і не усувалися від тих справ, які будуть вирішуватися.
     
     Коли посли повернулися, пресвітер острозький і примікирий Ігнатій сказав: «Тому що вже привернулися ті, що їх було послано, наші преподобні брати, просимо, щоб сказали: яку відповідь одержали від [другої] сторони?». 
     Андрій, пресвітер львівський, синодальний писар, сказав: «Тому що ми були послані від благочесного вашого синоду до преподобного київського митрополита Михайла і до владик, що є при ньому, то ми в їхньому заїзді чекали їх від четвертої години дня аж до самого вечора, бажаючи отримати якусь відповідь. І ось аж тепер ледве відправили нас, кажучи: «Надаремно нас чекаєте, ми не підемо». Почувши це, ми відразу пішли від них».
     Іларіон, супрасльський архимандрит, підтвердив ці слова, кажучи: «І я також чув ці слова». Це ж саме одностайно сказали один за одним й інші, говорячи: «Те, що тут побожний пресвітер Андрій сказав-чиста правда, так і було, не інакше; бо ж і ми будучи там, це ж само бачили і чули».
На третій день було таке:
     А наступного дня ранком, коли зібрався синод, [багато з церковних станів] почали на них нарікати, тобто на митрополита і його владик, кажучи: «Майже перед двадцятьма п'ятьома днями досить уважно красномовний великий протосингел великої церкви Никифор, який має перше місце в сьогочасному нашому синоді [як було раніше оповіщено], писав до преподобного того митрополита Михайла і посилав листа, сповненого здорової ради і науки: щоб, не тривожачись, зустрілися разом в будь-якому місці, де б йому подобалося, перед тим, як їх багато збереться для того, щоб зрозуміли, аби це своєчасно змінилося, що їм усі християни закидають: що стали відступниками. Незважаючи на це, в день перед тим самим терміном посилав належним чином [як було сказано] до вищезгаданого Кирила, протосингела Олександрійської церкви. І це ще не все. Але ж нинішній святий синод першим і другим викликом закликав їх-як самого митрополита Михайла, так і владик, що з ним разом, посилаючи до них паранагностикум, закликаючи їх скромно і ласкаво, аби прибули на синод і аби доповіли про те, що посміли вчинити; а тому, що не хотіли на це погодитися, аби прибули сюди. Тому слушно треба застосувати до них належне, згідно зі святими канонами».
     Ігнатій, острозький пресвітер і примікирий, сказав: «Ми тут при собі маємо копію листа великого протосингела, якого він свого часу вислав до того ж митрополита Михайла. Чи зволите її прочитати?»
     Никифор, архимандрит київський, сказав: «У зв'язку з тим, що маємо її переписану руською, нехай буде зачитана».
Власна копія листа
     Никифор, великий протосингел і т. д. освяченому київському митрополитові Михайлу- аби були дані мир, спасіння від Бога Отця і Господа нашого Ісуса Христа зі Святим Духом, молиться. Цим нашим листом доводимо до відома твоєї святості, що минулого вересня, коли його святість вселенський патріарх Ієремія довідався про непорозуміння, яке мало місце через деякі нові вигадки в Церкві, зволив до нас писати, щоб ми тут, згідно зі стародавнім звичаєм і порядком, екзархом прибули і виправили та втихомирили все безчесне, що зусиллям сатани сталося між вашими владиками на спокусу людям.
     Коли ми прибули сюди, нас по-різному повідомляли про ці справи. Бо одні говорять, що твоя святість ще згадуєш при [Службах] Божих і Святій Євхаристії ім'я патріарха, та всі інші справи виконуєш, як і раніше, згідно з приписами. Інші ж доносять, що твоє преподобіє ніяк не згадуєш патріаршого імені, і не дотримуєтеся вже старих святих обрядів і канонів Святої східної Кафоличної і Апостольської Церкви. Не ймемо віри, щоб таке діялося. Тому пишемо до вашого преподобія, щоб ви нам своїм листом виявили всю правду, як є, якщо дотримуєтеся старих обрядів і святих канонів, згідно з першим порядком. Або, якщо ви й покинули, щоб ми, довідавшись саму правду, з Духом Святим все те, що натворив чорт, який ненавидить добро, знищили і справи втихомирили. Щоб таким чином був збережений мир церковний і аби нерозривним став зв'язок однодумності і любові між Божими ієреями, за що славився б улюблений Господь Бог у Трійці.
     Зроби так, наймиліший мій брате по духу, напиши нам і повідом нас про всі ці справи. А ще про те постарайся пильно, аби ми якнайшвидше з'їхалися в якесь місце, побачилися і подумали над тим, як з Божою допомогою припинити всілякі непорозуміння і тривогу. Бувай здоров. Вересень, 13.
     Передаємо вітання улюбленим Господом богом владикам, наймилішим нашим братам во Христі.
     Потім зачитувався другий лист, висланий на день перед терміном від Никифора і Кирила до митрополита і владик написаний таким чином:
Копія власна листа, який було вислано за день до синоду
     Никифор, великий протосингел і т. д. Кирило, протосингел Олександрійської церкви.
     Висвяченому київському митрополитові Михайлу і милим Богові владикам, що з ним перебувають, бажаємо миру, любові, Спасіння від Бога.
     Коли Свята Східна Божа і Апостольська Церква, яка має певний обов'язок дбати про всі церкви у своїх межах, довідалася про розбрат, який виник тут між владиками і між усіма людьми великого руського народу (їх милостями освіченими князями, вельможними панами, лицарством та іншими православними християнами, які [разом] з нами дотримуються звичаїв і святих догматів, які перебувають у державі великого і найяснішого королівства Польського через деякі нові вигадки в церкві), наказала нам, як найменшим своїм слугам у Св. Духові, щоб ми з'їхалися сюди і успішно, згідно з правом і канонами випитали про все, що про вас говорять і які причини вказують, і це все канонічно втихомирили і пильно простежили, щоб її [Церкви] догмати і звичаї ні в чому не змінилися, а щоб залишилися на своєму місці і твердо зберігалися.
     А прибувши, ми дізналися, що найясніший його милість король Польщі Зиґмунд Третій призначив певне місце в Бресті Литовському, щоб там відбувався відносно цього партикулярний синод. Для цього вже з'їхалися, як це бачимо.
     І ми, поспішивши на цей термін, і приїхавши швидко, посилаємо до твоєї преподобності, а разом і до твоїх владик цього нашого листа, який є ознакою непідробної і чистої во Христі нашої любові, яку до вас відчуваємо.
     Отож, братіє, нагадуємо вам, щоб ви виконували святі канони і постанови святих отців, беручи з них приклад, як чесні члени самого початку. Виявіть до них своє бажання і свою прихильність, тому що сама справедливість вимагає того від вас, аби ви прибули до тих, хто представляє свою Церкву (одне - для того, щоб ми зраділи один одному, здійснюючи в Ісусі Христі братню любов; друге - щоб ми по-братньому між собою порадилися над тим, яку маємо вибрати церкву для синоду; а в той же час заспокоїли всілякий розбрат і тривогу і чудово уклали б з Духом Святим союз на честь і славу Єдиному Богу і на втіху та радість християнського народу).
     Будьте здорові. 
     У Бресті, п'ятого жовтня, десятого індикту.
     
     І зараз же після прочитання тих листів Никифор, великий протосингел великої церкви, відповів: «Господь наш Ісус Христос, Який й нині на цих зборах є разом з нами, зволив нам виявити істотну справу, кажучи: «Кожний, хто зле чинить, ненавидить ясність і не приступає до неї, щоб не виявилися його справи». І саме це, а не щось інше, думаю про преподобного митрополита київського Михайла та про однодумних з ним владик. Вони, відрікшись звичаїв і догматів Святої Східної Церкви, яку прийняли від своїх предків (а потім необачно обдумували, як би то потягнути за собою до тієї ж своєї сваволі і підлеглих їхнім єпархіям християн, не через що інше, як через те, що бракувало таких людей, які б уміли відбити ворожі нападки, а тому, що сподівалися, що у зв'язку з небезпечним переїздом сюди з Константинополя трудно буде приїхати патріаршим особам і вченим тієї ж великої церкви) і відмовляються прийти на цей нинішній синод (який попри їхні сподівання, за Божою допомогою зібрався), боячись [почути] слушні дорікання і одержати кару, якої ніколи не зможуть уникнути, якщо далі будуть тривати у своїй злобі.
     Однак тому, що не годиться нічого поминути, щоб могло б призвести до порушення церковного права, буде слушно, братіє, до кінця зберегти терпеливість і зробити їм зауваження ще третім паранагностиком, з яким нехай ідуть сім братів.
     І були послані київський архимандрит Никифор [151], Геннадій, дерманський архимандрит; Симеон, пересопницький архимандрит. Із протопопів четверо: Герасим скальський, Андрій костянтинівський, Костянтин дубнівський, і Клим кам'янець-подільський. А з ними Григорій, писар, який мав при собі паранагностикум, написаний такими словами:
Паранагностикум третій
     «Святий синод ось уже третім позовом закликає ваше преподобство, підпорядковуючись і виконуючи святі канони, даючи вам доволі часу і виявляючи свою терпеливість. Отже, хоч уже наприкінці, зробіть що належить: з'явившись [сюди], здайте звіт про себе, про те, що ви посміли вчинити (бо так дуже скаржаться на вас усі збори), знайте, що коли не прийдете і не виступите проти всього того, що про вас говорять (вказуючи це як усно, так і на письмі), то в кінці дійде до того, що святий синод накаже нам застосувати до вас [те], що належить за канонами святих отців. А тоді же не матимете часу і місця здавати звіт про себе».
     І з тим до них відійшли, а тоді посли повернулися.
     
     Никифор, київський архимандрит, сказав: «Згідно з наказом вашого преподобія, щоб після нагадування третім паранагностиком митрополит київський преподобний Михайло і з ним його владики хоч сьогодні прийшли на синод і, ставши тут, були опитані про заворушення, про ті справи, за які посміли взятися, тоді ми, там було наказано, прийшовши до їх заїзду і заставши їх, просили і вмовляли, аби прийшли до синоду. А вони відповіли так: «Що сталося, то вже сталося, інакше не може бути і відстатися не може, незважаючи на те, слушно чи неслушно ми підкорилися західному костьолові». І з цим нас відправили. Можуть також інші, що були зі мною сказати, що чули, як було». А інші, відповідаючи, сказали: «Визнаємо, що було саме так, а не інакше, як тут побожний архимандрит Никифор вашій преподобності доповів».
     Никифор, великий протосингел великої церкви, сказав:
     «Згідно з церковним правом і канонами, які в своїх розділах повчають, що треба і третім позовом викликати тих, кого в чомусь звинувачують, щоб ті, яких викликають, виправилися (в чому ми пересвідчилися за третім позовом або, либонь, за четвертим), на основі самої їхньої відповіді нашим послам, мушу сказати, що [вони] явно зневажили нашу Святу Східну Божу Кафоличну Апостольську Церкву, тобто патріарший Константинопольський престол. А ця церква вшанувала їх тим саном, який мають з ласки Святого Духа, що живе в ній і все досконало робить.
     А ви ж — рідні сини тої Східної Святої Церкви, ставши [ними] від початку, ви — просто весь улюблений богом руський народ, і ця єпархія - її власна. Вони ж, досягнувши, не знати, яким чином, сану владарів і пастирів, - люди, з-посеред яких багато не мають жодної освіти — ані богословської, ані філософської, будучи невідомими, саме тому порізнилися. Бо одні, відхиляючись від правдивої Віри, вдаються до змови з різними єресями та безвір'ям, а інші-до різних сатанинських справ, доводячи до схизми. Про це багато з них повідомили нас. А тому заповнили великими тривогами і розбратом ці єпархії як звироднілі пастирі і новоприбулі апостоли, насіявши в них куколю.
     Але Вседержитель не залишився без воїнів. Знайде Він [таких], які можуть принести порятунок Його Церквам, тут, дочасно, як здається, без плати, але одержуючи заслужену нагороду в небі. Дехто і з Ієзекіїлем до них закличе, неначе від самого Бога, говорячи: “простягнуту руку свою на пророків, які вдаються до брехні й говорять пусті речі; вони не будуть видатними між моїми людьми, ані не будуть записані в реєстрі ізраїльського дому, і не увійдуть у Землю обітовану - за те, що обманули мій народ».
     І де ж те піклування про святе стадо, яке пастирі повинні виявляти? Де забезпечення стін господньої вівчарні? І яку ж надію може мати його стадо, коли пастирі стали вовками і так нападають на овечок, що шалено кидаються на кожну окремо? Чи ж не порадилися пильно і не намітили кожну з єпархій, які є в руській землі, як би її підкорити західному костьолові? Тих, що більше, ніж п'ятсот років, з ласки Святого Духа, яка осіяла їх чудесами Божими і знаками і прищепила в їх серцях правдиву чисту Віру, показала їх синами і спадкоємцями небесного королівства. А це мають [вони] не від кого іншого, а від рідної матері своєї, тобто від патріаршого святого Константинопольського престолу. Саме ці звичаї і догмати Святої Східної Церкви, якими над усе побожно величаємо Бога, вони заповзялися відмітити, або провести якусь єдність між церквами і задумали се діло вчинити, викручуючи своєю фантазією. А це мають право виясняти і вирішувати (це стосується віри і вимагає багато розмов і роздумів) не п'ять владик і навіть не синод, але має законну силу зі святим духом загальний синод і посвячені в Бозі збори мудрих і богословесних мужів з усього світу. І як то вони зазналися через таку велику дурість, що посміли на такі справи! 
     А що ж це таке, що Він говорить? Він [Господь] наказує звільнити з посади і скинути тих, хто погано виконує ввірений їм пастирський обов'язок і справу, і позбавити їх будь-якої шани і гідності, а поставити вірних і щирих виконавців, аби вони зі славою і чесністю та з іншими сповненими радості дарами прийняли управління над малими й великими.
     Але невідкладна наша потреба - дослідити таку сміливість відступництва. Тому насамперед запитую вашу побожність - усіх духовного стану і їх милостей ясновельможних князів, і вельможних панів, і всіх [інших], що зібралися тут з різних повітів і міст у державі славної та возвеличеної Корони Польської, не шкодуючи праці та чималого кошту для віри і побожності, прийняти яку від [своїх] предків ви давним давно стали гідними: а тоді чи залишаєтеся в ній непохитними, незмінно дотримуючись Божих і Святих обрядів і догматів Східної Кафоличної і Апостольської Церкви, вашої рідної матері? А може й ви хочете її покинути за новими і різними чужими помилками і постановами, вдавшись до втіхи зрадливого і швидко проминаючого віку?
     Але раджу всім вам: думайте про те, що подобається Господу Богу і нічого не пробачайте через недбалість, боячись загибелі тих, які б хотіли цьому заперечувати. Отже, слушно буде вам (яких Своєю Кров'ю викупив Господь наш Ісус Христос і сказав, що ви маєте бути правдивими його поклонниками і назвав народ вибраним, королівська посвята, святий народ і народ прийнятий у доброзичливості для Східної Святої Церкви), міцно оберігаючи Віру та всі її Божі і святі звичаї та догмати, відкрито її визнавати і сповідувати без сумнівів сміливо своїми устами, а не йти за думкою декого.
     Бо деякі [люди] задля тимчасової і марної слави скороминущого цього віку і задля того, щоб будь-яким чином одержати села й міста, інші через боязнь і страх, покидають пресвяті Божі звичаї і догмати, за допомогою яких ваші предки були визволені від первородного гріха та від гріхів, у яких перебували, і стали з ласки синами Божими і спадкоємцями вічного і щасливого життя-то мені видається доречним коротко розповісти вам усім, боячись страшного суду Боголюдини Ісуса Христа, Господа нашого, який буде судити нас усіх, хто настановлений для того, щоб посвячувати і навчати, в той страшний день заплати, коли станемо голі перед страшним маєстатом.
     Отже, знаєте силу і справедливість цього пророцтва і відплату, яка чекає кожного з [тих] духовних, хто є сторожем і вчителем, призначеним Богом для народу і яку призначив Бог відплату для тих, які не хочуть говорити правди! «Буду, каже, шукати крові з його рук». 
     Отже, знаю, що ви в Вірі непохитні і зміцнені в щирій любові, яку відчуваєте від [самого] початку до Святих і Божих догматів і звичаїв Святої Східної Церкви, рідної вашої матері.
     Однак через те, що вся ця єпархія виповнена сумнівами і тривогою і в ній множилися різні розбрати, які дійшли до відому всього східного пастирства, тобто до всіх чотирьох благочестивих патріарших престолів: Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського і набирають сили (за сказанням Соломона: «Крапля, капаючи, пробиває камінь» і «Псуються добрі звичаї поганими розмовами», як каже святий Павло), то чи ж не годиться, узявши святу церковну сурму, радити всім вам триматися остаточно святого Православ'я і сповістити вам послання, і з вами, посвячені брати, все це геть відігнати. Бо ж часто слово починається, як крапля в розумі людей, які звикли повставати проти правди, і не малу, але як я сказав, велику шкоду приносить, і задля цього всього необхідне і дуже потрібне те моє нагадування і порада, яку я вам дав.
     Але винахідники нового відступництва, не навчені ані мови, ані мудрості і несвідомі канонічного провидіння [нестримано говорять]: «Не мав права розглядати цю справу Никифор, і не тільки не мав [права] бути присутнім на синоді, як сторонній і чужий для цієї єпархії, але й ніби будучи запідозреним недругом християнських справ, що представляє посольство поган, могли зробити [це відступництво], скріплюючи свою справу чесності гідним посланцям його милості короля, в якому він наказує, щоб нікого чужого не зараховували до синоду — і це неустанно й по-дурному до мене приточують, не зрозумівши як слід складності написаного.
     Бо ж лист його милості короля виданий передбачливо і мудро (якщо так і є), наказуючи, щоб жоден чужий і сторонній, крім власних керівників цієї єпархії не був на синоді, то значить чужими і сторонніми мають бути ті, що тлумачать церковні права і канони? А тих називають своїми, які вискакують із меж своєї Церкви і зопалу на них наступають, тримають здавна обмежену їхню власну єпархію?
     А з цього явно виникає, що Никифор, без усякого сумніву, є рідним для цієї єпархії, як протосингел і дидаскал патріаршого константинопольського престолу, до якого належить ця єпархія від початку й до сьогодні; може тоді за волею Святого Духа - зайняти на теперішньому синоді перше місце і всі справи і розсуджувати і вести не як чужий, але як людина, яка любить християнський мир. Це відкрито виявиться у свій час і найяснішому його милості королю, до якого маю надію в Бозі сам прибути: по-перше, щоб побачити і відвідати його королівську світлість: по-друге, щоб розплутати неслушні наклепи і потаємні вигадки на мене від людей, які не бояться Бога, які від мене не відчули ніякої злоби, але навіть скажу протилежне, як свідчать про це самі справи, віддають мені злом за добро.
     Але треба звернутися до самої справи і до того питання, про яке була мова. Скажіть мені, прошу вашу побожність, якщо любите правду, коли і яким чином зрадник митрополит київський Михайло і владики, котрі пішли його шляхом, почали старатися про відступництво?».
     Попередивши так від усього синоду духовних осіб, до того ще й ясновельможних князів та інших, що сиділи окремо у своєму колі, як про це говорилося, Никифор, київський архимандрит, говорив до всіх голосно руською мовою. А цю його мову перекладав по-грецьки перекладач згаданий Кипріян, ієродиякон: «Благословенне Ім'я Господнє і прославлене нехай буде на віки! Він не забув нас до кінця, і не відкинув прохання нашого, негідних слуг своїх, але Пришестям відвідав нас через своє велике милосердя і послав до нас не когось іншого, а того, кого ми давним давно хотіли бачити, про кого ми просили його доброти, до якого багато з нас писали з найбільшим молінням, щоб якнайшвидше до нас прибув (одягнений у зброю духовної науки як великий протосингел і вчитель Святої Східної Божої Кафоличної і Апостольської Церкви, тобто патріаршого святого Константинопольського престолу, якого рідними синами ми здавна вважаємося і називаємося, і ціла ця єпархія великого руського народу) для того, щоб відігнати воєнну зброю, яка на нас скерована, щоб відсікти звичаї і догмати нашої Святої непохитної Віри, що їх ми прийняли від наших предків. І тобі самому складаємо гідну подяку, з одного боку, за те, що не полінувався працювати для святого Православ'я, з другого-за те, що ти зводив зважати на наше прохання. А що стосується того, яким чином і від якого часу придумали це відступництво, зараз почну коротко розповідати.
Причини відступництва, яке владики таємно вчинили без відома християнської спільності руського народу, що засвідчують посли розповіддю
     Перед минулим роком (тобто вже минув тому четвертий рік), коли святої пам'яті Ієремія, константинопольський патріарх, довідався, що той митрополит Михайло вчинив багато беззаконних і непристойних справ, що не тільки висвячував попами двоєженців і багатоженців, та ще й до того явних розпусників, котрі жили з чужими жінками, та ще й іншим, подібним до них дозволяв літургісати, але ще й безжалісно поробив незліченні беззаконня та страждання ще гірші від них (через що і його попередник Онисифор був скинутий зі столиці та митрополичої єпархії), своїм патріаршим листом відлучив його від Церкви до часу, наклав на нього слушне покарання, наказуючи йому з Духом Святим, щоб опам'ятався і припинив такі беззаконня, аби не був справедливо покараний, як Онисифор, обов'язковим скиненням [зі свого сану]. А він, побачивши це, відразу разом зі своїми владиками задумав відступитися. І потаємно вчинивши між собою нараду, відступилися від Східної Церкви і приліпилися до західного костьолу, виславши двох владик -володимирського Іпатія і луцького Кирила, які поїхали аж до самого старого Риму, і не тільки самих себе поставили проти законів, але й усю цю руську єпархію, яка здавна належить до патріаршого Константинопольського престолу, і посміли взятися до таких великих справ, думаючи, що це їм по силі.
     А потім, повернувши відтіля, хотіли будь-яким чином змусити і нас усіх. А ми, освячені ласкою Духа і Вірою гідних пам'яті наших предків, пізнали Господа нашого Ісуса Христа не інакше, а саме через Святу Східну Церкву (чого свідома майже вся земля) і Її рідними синами іменувалися з давніх-давен всі, хто зазнавав Її ласки, то ж і ми ніколи не відступимося від звичаїв і святих догматів, які ми прийняли від наших предків; а крім того, ще приймаємо і вирішуємо, визнаючи це, триматися міцно, доки стане нашого життя. І не тільки ми, котрі з'їхалися сюди на синод (ні в чому не втручаючись до того вчинку, якого допустилися митрополит Михайло і його однодумці-владики супроти права і канонів святих отців), але й усі ортодокси, тобто православні християни цієї єпархії: їх милості ясновельможні князі, вельможні панове, шляхетного роду лицарство, церковні братства і всі без ліку чесного руського народу, що називає себе Христовим іменем.
     А це виразно видно з тих інструкцій, що їх вони прислали сюди на синод через своїх шляхетного роду послів.
     Панове посли!
     З трибуналу Литовського князівства від їх милостей панів депутатів-їх милість пан Пилип Лімонт і пан Шимон Цівинський, волковиський войський.
     З київського воєводства — пан Ясько Бутович, київський хорунжий, пан Іван Корчевський і пан Данило Абдула.
     З Русі [152] - пан Григорій Балабан і пан Прокіп Літинський.
     З Волині - пан Федір Чаплич, луцький земський суддя; пан Іван Хренецький, луцький земський підсудок; пан Андрій Боговитин, стольник; пан Федір Рудецький, чашник; пан Василь Семашно, пан Дем'ян Гулевич; пан Остафій Малинський; пан Адам Боговитин, підкоморій; пан Гавриїл Гощський і пан Дмитро Яловицький.
     Із Браславського воєводства — його милість князь Юрій Друцький-Горський і пан Микола Шашкевич, брацлавський хорунжий.
     Від Перемишльської землі-пан Михайло Літинський і пан Лукаш Боярський.
     Із Пінського повіту-пан Діонісій Слободський. І чимало їх милостей з інших [місцевостей]. 
     А з міст:
     З Віленського міста: від міщан - Євстафій Максимович Боровик, райця, та Іван Андрійович Кириян, писар. З того ж Віленського міста: від церковного братства: Гаврило Дашкович, Іван Васильович, Ісак Кононович, Григорій Жданович, Іван Карпович, Прокіп Стрилюдович, Левон Іванович, Іван Андрійович.
     Із Львівського міста: від братства -Дмитро Красовський, Юрій та Іван Рогатинці, Микола Добрянськнй. А від Львівських передміщан-Антошко Абрамович, Андрій Брудний і Григорій Васильович.
     З Пінського міста: від міщан-Іван Васильович Медзянка. З Більського міста: від міщан-Кирило Козьмич, Василь Євхимович, Василь Серпевич, Михайло Левкович, Михайло Тимошович.
     З Бреста, з Підгайців, з Києва, зі Скали Подільської, з Брацлава, з Кам'янець-Подільського, з Галича, з Володимира, з Мінська, зі Слуцька, з Луцька та з багатьох інших повітів і міст шановні посли принесли інструкції, частину яких ми вклали в інструкції. А в сумі вони всі згідно містять у собі таке.
Сума всіх посольських інструкцій. 
     Не даємо дозволу на нову віру. Не відкидаємо Православ'я і Богослужіння наших предків. Не відступаємося від звичаїв і святих догматів Східної Святої Господа Христа Кафоличної церкви, яка освітила і всіх нас і наших предків привела до пізнання Бога і назвала синами та спадкоємцями вічного і благословенного життя в ласки Господа Христа за нашу беззавітну віру. Тому всі ми, малі й великі, тримаємося ортодоксії, якої непохитно трималися і [яку] берегли наші батьки, тобто Божих і святих звичаїв і догматів Святої Східної Церкви, рідної нашої матері, будучи і називаючись правдивими Її синами, задля догматів і звичаїв Якої не пошкодуємо не тільки маєтності, імення і будь-якого багатства цього світу, але й жінок і дітей і самого дочасного свого життя. Не виступаємо з вічних границь, які поклали наші батьки. Не віддаємо послуху папі, залишаючись вірними вселенському патріархові. Не приймаємо нового календаря. І не хочемо більше таких пастирів -митрополита і його однодумців-єпископів, які є злод?ями і вовками, що шарпають і розганяють Христових овечок, тобто нас - християн.
     Тому, що ми тісно об'єднані і тією меншою і більшою братією нашою та говоримо як рідні сини патріаршого Константинопольського престолу. Звідки ваша милість можете розсудити: чи ми існуємо, зберігаючи ті звичаї і догмати Святої Східної Церкви, які прийняли від наших предків, чи ні.
     А тоді просить весь синод в моєму імені, щоб на них вказане було все, що належиться згідно з Божими і святими канонами та згідно з декретами святих отців”.
     
     Кирило, протосингел Олександрійської церкви, сказав: «Слушна вимога побожного отця архимандрита та інших православних братів. Бо ж явне відступництво і нові вигадки митрополита Михайла та однодумних з ним єпископів, тому слушно виконати на них декрет, що його наказують відносно таких церковні канони».
     І говорив іще, що прийшов найславетніший і найбільш красномовний між єзуїтами в Польщі провідник його милості короля Петро Скарга з деякими вельможними панами, що додержуються звичаїв західного костьолу. Він, зайшовши в дім, де був синод, пішов до одної малої кімнати, в якій виголосив доволі мудро і старанно підготовану промову до ясновельможних князів Острозьких (Костянтина і його сина Олександра) гадаючи здолати їх своїми премудрими вигадками, як це звик [робити].
     А коли про це дійшла чутка до синоду, Никифор, великий протосингел патріаршого константинопольського престолу, сказав: «Ніхто із вчених не може висловити жодної похвали, і не годиться, що красномовний Скарга, заходячи до малої кімнати, ступає діалектичними кроками. Годилося б йому, що був тут біля самих дверей, прийти сюди на збори, нічим не хвилюючись і дискутувати з ученими, а не з тими, які дуже обізнані в теології та в поступах науки. Особливо ж ми просили і його і всіх [тих], хто хотів би знаходити щось супротивне і говорити проти Божих і святих догматів, звичаїв і основ, що їх тримається патріарша Константинопольська столиця, прийти на диспут, який треба проводити не в кінці, а перед усіма нами і перед тими, хто хотів би прийти послухати. А що стосується правильності святої Віри, яка є непохитна і укріплена в кмітливій і розумній душі ясновельможних князів Острозьких - тою ласкою Божою, що в них живе, то вона буде незмінно збережена, доки числяться роки життя. Не відцураються вічних границь святих отців, які прийняли від святої пам'яті Володимира та інших гідних своїх предків. Не така душа може бути переможена фарбованими словами і софістичними вчинками.
     А коли так про це говорилося, було багато питань про уявну папську зверхність та про багато інших справ, відповіді на які і достатні докази давали Никифор і Кирило, керівники того синоду, який затягнувся того дня до самого вечора. Висновки його та інші справи увійшли [записано] в постанові.
     І так того дня розійшлися з синоду.
     На четвертий день було так: виявлення причин, через які повстав канонічний декрет на відступників. Другого дня, ще на зорі, зібрався весь синод.
     Никифор, великий протосингел патріаршого константинопольського престолу, сказав: «Було б правильно, коли б побожний митрополит і ті, що [тримаються] з ним, зараз же послухалися і прийшли сюди на синод, тому що синод канонічно чинить у [відповідь] на таке нахабне завзяття після третього, або, точніше кажучи, після четвертого позову до них від синоду. Він [синод], виявляючи свою доброту, вимагав, щоб вони, зібравшись до котроїсь однієї церкви і будучи разом, [могли] розглянути і заспокоїти беззаконно і немудро розпочаті ними справи, а також утихомирити серед народу різні заворушення та тривоги. А тому, що не захотіли послухатися [того] знаку і в колі святого синоду розповісти і відверто вказати причини, через які відступилися від прав і канонів святих отців Святої Східної Церкви, рідної своєї матері, тобто патріаршого Константинопольського престолу, і посміли вдатися до таких нових вигадок,-мусить видати необхідний згідно з канонами і за їх власним віросповіданням декрет з різних причин:
     Перша така. Що вони стали відступниками, які зневажили свою рідну Матір-Церкву, це значить, патріарший Константинопольський престол, від якого через предків своїх прийняли Віру, одержали сан, який мають, стали достойними і відступилися від свого рідного віросповідання, яке їх засуджує і змітає суворим наказом, який вони сповідували перед Богом і Його святими Ангелами під час хіротонії в церкві.
     Деякі слова коротко нагадаю, які, після визнання святого символу, звучать так...
     Після того синод почав наполягати, щоб без жодного зволікання оголосити декрет. Тоді Никифор, великий протосингел і проедрос цього синоду, ставши на високому місці, згідно з усталеним порядком, тримаючи у правій руці Чесне і Животворче знамення Святого Хреста, а в лівій святе Євангеліє, вголос усім оповістив декрет. А він містить у собі таке:
Апофазис це значить декрет, який скидає тих, що відступаються від Східної Церкви
     У зв'язку з тим, що крім інших немаловажних справ, відступник, київський митрополит руський Михайло, і з ним однодумці його владики: володимирський Ігнатій, луцький Кирило, полоцький Герман, холмський Денис і пінський Іона, не захотіли послухатися нашого канонічного позову і прийти на синод, щоб здати справу, як посміли вдатися до нових схизматських вигадок, для пильного дослідження яких ми з'їхалися і застали їх, проти котрих геть усі (скільки їх є в цій Богом збереженій єпархії, що однаково з нами визнають звичаї та догмати Святої Божої Кафоличної і Апостольської Церкви) свідчать, що вони - явні Її відступники, і задумали цю свою єпархію від'єднати від святого патріаршого Константинопольського Новоримського престолу і підкорити її столиці старого Риму понад право і канони, відмітаючи їх [власне] рідне віросповідання, власне признання і визнаючи приватне і явне їхнє відступництво, - ми, з вище згаданих причин, змушені божими і святими канонами вдатися до цього жалюгідного декрету проти них.
Оголошення декрету
     Потоптана ними свята Божа Східна Церква, як і теперішній синод, наказує нам позбавити митрополита Михайла і згаданих владик будь-якого архієрейського стану і урядування та єпископського звання і будь-якого нашого духовного сану.
     І зараз же після оголошення вислано до них те зняття в таких словах: «Знайте, що через нові вигадки і ваше відступництво та непокірність супроти Божих і святих канонів, за вироком церковних прав цьогорічний святий синод знімає вас [з посад] і позбавляє будь-якого церковного ступеня».
     Дев'ятого дня жовтня, тисяча п'ятсот дев'яносто шостого, індикту десятого.
     І так під тим декретом підписалися нижче пойменовані:
     Никифор, великий протосингел і видатний діяч церкви патріаршого константинопольського престолу, декретуючи разом зі святим синодом, підписався.
     Кирило, протосингел і намісник патріаршого олександрійського престолу, декретуючи разом зі святим синодом, підписався.
     Лукаш, митрополит белградський патріаршого константинопольського престолу, декретуючи разом зі святим синодом, підписався за наказом всечесного Паїсія, єпископа венеціанського патріаршого Константинопольського престолу, декретуючи разом зі святим синодом, підписався.
     Михайло Копистенський, єпископ перемишльський і самборський патріаршого константинопольського престолу, декретуючи разом із святим синодом, підписався.
     Макарій, архимандрит монастиря Симона Петра зі Святої гори, за наказом всечесного Паїсія, єпископа венеціанського патріаршого константинопольського престолу, через труднощі його [приїзду], декретуючи разом зі святим синодом, підписався.
     Матфей, архимандрит монастиря св. Пантелеймона із Святої гори за наказом всечесного Амфілоха, єпископа Мукачівського, [який не міг прибути] через труднощі, декретуючи разом зі святим синодом, підписався.
     Никифор, київський архимандрит, декретуючи разом зі святим синодом, підписався.
     Геннадій, архимандрит дерманський, декретуючи [разом] зі святим синодом, підписався.
     Іларіон, архимандрит супрасльський, декретуючи разом зі святим синодом, підписався.
     Єлисей, архимандрит пінський, декретуючи разом зі святим синодом, підписався.
     Василь, архимандрит дубнівський, декретуючи разом зі святим синодом, підписався.
     Тимофій, архимандрит дорогобузький, підписався. 
     Михайло, архимандрит лавришівський, підписався. 
     Симон Косовський, архимандрит пересопницький, підписався. 
     Ісак, архимандрит степанський, підписався. 
     Сергій, ієромонах, ігумен смільницький, підписався. 
     Нестор, протопоп заблудівський і синоду примікирий, підписався.
     Ігнатій, пресвітер острозький і примікирий над синодальними писарями, підписався. 
     Андрій Вознесенський, львівський синодальний писар, підписався. 
     Леонтій Воскресенський і Омелян Юріївський, пресвітери і посли від усього віденського криласу, підписалися. 
     Яків Смаський, протопоп волковиський, підписався. 
     Никон, старець Видубицького київського монастиря, підписався. 
     Омелян Никольський, протопоп слуцький, підписався. 
     Петро Воскресенський, намісник жидачівський, підписався. 
     Іван Пречинський, намісник рогатинський, підписався. 
     Андрій Троїцький, протопоп константинівський, підписався. 
     Кирило Спаський, протопоп остромильський, підписався. 
     Костянтин Остропільський, протопоп дубнівський, підписався. 
     Пилип, протопоп волковиського повіту, підписався. 
     Петро, протопоп перемишльський, підписався. 
     Василь Левкевич, протопоп клеванський, підписався. 
     Андрій, намісник самбірський, підписався. 
     Герасим Рождественський, намісник скальський, підписався. 
     Климентій Троїцький, намісник кам'янецький, підписався. 
     Василь Троїцький, братський віденський пресвітер, підписався. 
     Павло, пресвітер, від брестського братства, підписався. 
     Іоанн протопоп ярославський, підписався. 
     Леонтій, варварівський протопоп із Мільчиць, підписався. 
     Ігнатій Підселецький, крилошанин монастиря у Зимному, підписався.
     Було ще багато інших пресвітерів, більше двохсот. Однак тому, що не було в тому потреби, вони тут не названі. Також і записки нині для широкого загалу не надруковані; але незабаром, з Божою допомогою, можуть бути видані друком. А читаючи це тепер, бувайте здорові.
     
     
     
     
     Документ 4
Соборна грамота митр. Михайла Рогози і єпископів, що прийняли унію про скинення Києво-Печерського архимандрита Никифора Тура з архимандритства та пресвітерства
     
     1596, жовтня 9.
    
Публ. за: Акты, относящіеся къ истории Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. — Спб., 1851. — Т. 4. — С. 147-148.
     
     
     Волею Божьею Михаилъ, архіепископъ митрополитъ Кіевскій, Галицкій и всея Руссіи, нареченному архимандриту манастыра Печерского, въ КіевЂ, Никифору Туру. Ознаймили есмо тобЂ, ижъ за волею и росказаньемъ его королевской милости, зложили есмо соборъ на день шостый мЂсяца октября по старому, яко и зъ универсаловъ его королевской милости тобЂ вЂдомо дано и ознаймено. Якожъ ты пріехавши се-здЂ до Берестья, на день сыноду отъ насъ назначоный, со мною митрополитомъ, пастыремъ и старшимъ своимъ, на мЂсце сынодови звыклое, въ церкви, сходитися не хотЂлъ, але противячися зверхности его королевской милости, также и мнЂ старшому пастырови своему, на мЂстцу незвыкломъ и непристойномъ, въ дому таковомъ, гдЂ схажки геретыческіе и казанья блюзнерскіе звыкли бывать, особно отъ насъ пастыря своего и иныхъ ихъ милости епископовъ, братьи моее, схажки якіесь мЂлъ, и тамъ покутнЂ съ геретыками сполковалъ и съ особами до собору неналежными. А што не разъ упоминали есмо тебе, абы-сь занЂхавши тыхъ покутныхъ схажокъ, со мною архіепископомъ, старшимъ своимъ, и съ иными епископы, на мЂстцу звыкломъ, гдЂ первЂй соборы отправованы были, засЂдалъ и о потребахъ церкви БожоЂ намовлялъ, соборовалъ и радилъ. А ижъ ты и противъ зверхности господарской и мимо волю нашу пастырскую то учинилъ, и зъ геретыками против правъ и каноновъ нашихъ обцовалъ: ино мы зверхностью отъ Бога и отъ старшого моего мнЂ даною, владзою соборовою, и зъ вЂдомостью ихъ милости епископовъ, братьи моее, при насъ будучихъ, складаемъ тебе зъ столицы архимандритства твоего, абы-сь не дерзнулъ петрахыля на выю свою взлагати и отнюдъ никоего священнодЂйствія правити, вЂчно и неразЂшенно отъ Бога; а хто бы тебе мЂлъ за архимандрита или презвитера, яко отъ насъ выклятого, самъ да будетъ проклятъ и домъ его отъ Отца, Сына и Святого Духа. О чомъ и его королевской милости господару своему ознаймили есмо, абы его королевская милость, яко панъ зверхній, тую архимандритію, яко вакуючую, иному, кому будетъ воля его королевской милости, отдати рачилъ. Писанъ въ Берестью, року Божьего нароженья 1596, мЂсяца Октябра 9 дня.
     
     
     
     
     Документ 5
Заява в київському градському суді возного землі Київської Романа Овсяного про те, що Києво-Печерські ченці зі зброєю в руках не припустили виконати королівські укази про запровадження у володіння Печерським монастирем митрополита Михаїла Рогози, у заміні архимандрита, що не прийняв унії, Никифора Тура. 
     
     1597, серпня 11.
    
Публікується за: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — Спб., 1865. — Т. 2. — С. 196-198.
     
     Див. також російський переклад із польського варіанту грамоти: ЦНБ. — Відділ рукописів. — I. 5415. — С. 11-13.
     ЛЂта Божого нароженя тисеча пять сотъ деветьдесятъ семого, мЂсяца августа одиннадцатого дня.
     Постановившисе обличне на врадЂ его королевское милости кгродскомъ Кіевскомъ передо мною Яномъ Аксакомъ, подвоеводимъ Кіевскимъ, енералъ земли Кіевское шляхетный Романъ Овсяный ку записаню до книгъ кгродскихъ Кіевскихъ, созналъ и водлугъ того сознанья своего квитъ подъ печатю и съ подписомъ руки своее далъ, писаный тыми словы:
     Я Романъ Овсяный, енералъ земли Кіевское, сознаваю на семъ квитЂ моемъ, ижъ року теперъ идучого тысеча пять сотъ деветьдесять семого, мЂсяца августа девятого дня, будучи мнЂ при спра†преосвещенного в у БозЂ велебного его милости отца Михайла Рагозы, митрополита Кіевского и Галицького и всея Руси, при его милости пану Стефану ЛозцЂ, маршалку Мозырскомъ и дворенину его королевское милости, который былъ отцу митрополиту на увязанье въ манастырь Печерскій и во вси добра въ коронЂ будучіе, до манастыра Печерского будучіе, приданъ, абы отъ отца Никифора Тура отъ архимандрыта тые добра одобравши, его милость отца митрополита увезалъ [153] ..............ные манастырскіе также подалъ. То пакъ заховуючисе панъ маршалокъ водле тое воли и листовъ его королевское милости увяжчихъ, на тотъ манастырь Печерскій даныхъ, яко ширей есть у тыхъ листехъ есть наука господарьская описана; ино маючи его милость при собЂ на тотъ часъ мене возного и зъ стороною двЂма шляхтичи, дня вышей менованого Ђхавши на увязованье упередъ мнЂ зъ стороною шляхтою до манастыра Печерского до архимандрыта Никифора Тура, ознаймуючи, ижъ «за росказаньемъ его королевское милости, тотъ манастырь Печерскій подавать отцу митрополиту Ђду», послалъ насъ панъ маршалокъ. И кгды мы пріЂхали до манастыра къ воротамъ, тамъ насъ чернци манастыра Печерского, которые у воротъ стояли, и къ архимандрыту не пустили у манастырь: «мы де тутъ пана дворенина ждемъ, и откажемъ." И кгды самъ панъ маршалокъ до тыхъ воротъ до чернцовъ пріЂхалъ и подлЂ тыхъ воротъ сталъ, ино тые чернци до архимандрыта его милости пана дворенина, мене возного и стороны не пустили, и тамъ за вороты людей не мало зъ ручницы и съ кноты запалеными были, а меновите тые чернци, которые до архимандрыта не пустили, то есть капитула Никонъ игуменъ Печерскій, діяконъ Іона, діяконъ Протасъ, ключникъ Сава, панамарь Гедіонъ, иконникъ Гарасимъ, панамарь Аврамей, полатникъ Михайло, келарь манастырскій Печерскій и вся яже о ХристЂ братья, крылошане и застолпники капитула чернци манастыра Печерского пустить насъ не хотЂли и увязаня боронили: «архимандрыта дей маемъ, не потреба намъ иншого; бо дей митрополита у Кіе†не маемъ: который былъ Михайло Рагоза, того яко отщепенця вЂры нашое, церкви Восточное, ижъ онъ отъ вЂры нашое отступилъ, духовные наши на санотЂ у Берести его дей зъ митрополитьства зложили, и не естъ де онъ митрополитомъ, и мы его дей за митрополита не маемъ, и моцно того у манастырь Печерскій увязанья боронимъ.» Панъ маршалокъ, не дбаючи ихъ на тые слова, знову у ворота манастыра Печерского почаль се ку архимандрыту добывать. Они крикнули уси, ижъ «мы того увязанья у манастырь и во вси имЂнья, тутъ у КієвЂ будучіе, моцно бороним.» И подали цедулу. Которую я цедулу на урядЂ покладаю съ печатю манастырскою и съ подписомъ рукъ своихъ .... подали, которую цедулу я на урядЂ до книгъ покладаю. Панъ дворанинъ д ....... «(кгвал)ту вамъ не чиню, ани кгвалтомъ се увязовати хочу.» И принявши де цедулу тую отъ нихъ панъ Лозка и вычитавши, подалъ имъ листы господарскіе, два по польску писаные, а трети по руску, съ подписами рукъ господарьскихъ, до читанья у руки той капитулЂ. Которые они листы господарскіе вычитавши, и копЂи съ тыхъ листовъ господарьскихъ у руки имъ давалъ подъ печатю моею и съ подписомъ руки моее, такъ тежъ и съ подписомъ руки его милости пана дворенина его королевское милости и съ печатю его милости. Они тыхъ копЂй до рукъ своихъ брать не хотЂли, тые копЂи у ворота манастырскіе панъ маршалокъ увоткнулъ. Въ тыхъ листехъ господарьскихъ двухъ увъ одномъ пишеть, ижъ за злаженьемъ старшихъ, Никифора Тура изъ архимандрыцства тотъ манастырь Печерскій его королевская милость митрополиту отдалъ; у другомъ листЂ: господарь и у томъ своемъ росказуе, абы тое архимандрыцство манастырь Печерскій и уси добра его митрополита увезалъ; а у третемъ его кр. млсть пише листЂ до духовныхъ и всЂхъ вобець подъ нагороженьемъ шкодъ, абы нихто добра манастыра Печерского, кгды увязованье будеть, не боронилъ, яко шире у тыхъ листехъ господарьскихъ описуетъ. И такъ, же по третій разъ панъ маршалокъ, дворенинъ его королевское милости панъ Стефанъ Лозка, имъ повЂдалъ и заручилъ подъ десетьми тисечми на сторону чирвоныхъ, абы увязанье не боронилъ у манастырь Печерскій, а ижъ онъ яко до головы у манастырь идеть къ архимандрыту зъ листы его королевское милости, абы его у манастырь для увязаня пустили и не боронили, нижли тые чернци, того ничого не слухаючи, моцно увязаня боронили, а такъ тотъ дворянинъ его кор. млсти панъ Стефанъ Лозка мною вознымъ свитчилъ и стороною - двЂма шляхтичы, которые на тотъ часъ при мнЂ были. Которого то свядецства его милости папу Стефану ЛозцЂ, маршалку и дворенину его королевское милости, квитъ сознаня своего ку записованю до книгъ кгродскихъ Кіевскихъ далъ. Писанъ у КіевЂ, року и дня вышей помененого.
     Которое жъ то очевистое сознанье возного вышъ менованого и квитъ его до книгъ кгродскихъ Кіевскихъ записати есми казалъ (што есть записано) и сесь выписъ подъ печатю моею его милости отцу ми(трополиту Кіе)вскому есть выданъ. Писанъ у КіевЂ, лЂ...
     
     
     
     
     Документ 6
Наказна грамота королівському дворянину Яну Кошицю про введення Київського митрополита Михаїла Рогози в управління Києво-Печерським монастирем і всіма його маєтками.
     
     2 грудня 1597.
    
Публікується за: Акты, относящіеся къ истории Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. — Спб., 1851. — Т. 4. — С. 176. Російська копія з польського оригіналу цієї грамоти знаходиться в ЦНБ України ім. Вернадського \ЦНБ України ім. Вернадського. Інститут рукопису. I. 5415. — С.16-16 об.\.
     
     
     Жикгмонтъ третій, Божьею милостью король Польскій, великій князь Литовскій, Рускій, Прускій, Жомойтскій, Мазовецкій, Инфлянтскій, а Шведскій, Кготскій, Вандальскій дЂдичный король, дворянину нашому, урожоному Янови Кошыцови. Ознаймуемъ вЂрности твоей, ижъ за отлученьемъ отъ церкви Божой и за зложеньемъ зъ стану архимандритского Никифора Тура отъ зверхности его старшого духовного, для того, ижъ онъ добра церковные держачи, посвященья на станъ духовный отъ отца митрополита яко старшого своего не мЂлъ и о то не старался, а маетности церковные нищилъ и пустошилъ, и много иншихъ выступовъ неслушныхъ противъ зверхности своей духовной чинилъ: теды тотъ манастыръ Печерскій, въ воеводст†ʳевскомъ лежачій, до вольного шафунку нашого спалый, со всЂми добрами до него належачими дали есьмо велебному въ БозЂ Михаилу РагозЂ, митрополитови Кіевскому, Галицкому и всея Руси, правомъ доживотнымъ; и на поданье того манастыря и добръ отъ него нажачихъ въ держанье отцу митролиту, вЂрность твою посылаемъ, и хочемъ мЂти и росказуемъ, абы вЂрность твоя, зъЂхавши, всЂ села и маетности лежачіе и рухомые, у великомъ князст†Литовскомъ будучіе, до манастыря Печерского Кіевского належачіе, вышейпомЂненому велебному отцу митрополиту до держанья подалъ и въ то его увязяалъ, иначей того не чинячи. Данъ въ ВаршавЂ, року Божого нароженья тысяча пятьсотъ девятдесятъ семого, мЂсяца Декабря дня второго.
     
     
     
     
     
     Документ 7
Грамота короля Сигізмунда III до ченців Києво-Печерського монастиря, щоб вони митрополита Михайла Рогозу прийняли за свого архимандрита.
     
     2 грудня 1597 р. 
    
Публікується за рукописним перекладом польськомовної в оригіналі грамоти \ЦНБ України ім. Вернадського. Інститут рукопису. I. 5415. — С.16 об.\. Переклад з російської.
     
     
     Сигізмунд III, Божою милістю король Польський, В.К. Литовський і т.д. і т.д. Преподобним отцям Києво-Печерського монастиря, старшим і молодшим, наша королівська милість. Повідомляємо ваших преподобій, що внаслідок законного позову митрополита Михайла Рогози з Никифором Туром, котрий, не маючи висвячення на архимандритство, незаконно жив у монастирі, ми відняли в нього, підданого прокляттю за непослух і інші провини, управління монастирем, і декретом нашим дали Печерський монастир у володіння і користування Митрополиту Київському Михайлові Рогозі.
     
     
     
     
     
     Документ 8
Докладне вирішення, що відбулося між Михайлом Рогозою, митрополитом усієї Русі і Никифором Туром, архимандритом Печерським.
     
     18 грудня 1597 р.
    
Публікується за рукописним перекладом польськомовної в оригіналі грамоти \ЦНБ України ім. Вернадського. Інститут рукопису. I. 5415. — С.13-16\. Переклад з російської.
     
     Станіслав Август, король Польський, великий князь Литовський і т.д. і т.д.
     Повідомляємо всіх, кому потрібно знати, що в акти нашої канцелярії надійшла справа, яка відбулася між митрополитом Рогозою і Печерським архимандритом Никифором Туром. Справа ця, що надійшла в наш державний суд, полягає в тому, що митрополит Рогоза скаржиться на Никифора Тура, архимандрита Києво-Печерського монастиря. Отець митрополит через уповноваженого свого Матвія Важинского, ґрунтовно довів свою владу і важливість її затвердив Кирило Терлецький, єпископ Луцький, і усе, що по владі митрополита наказано буде нашим судом, він зобов'язаний прийняти з вдячністю, що затвердив і забезпечив Кирило Терлецький, єпископ Луцький. Унаслідок цього 1597 року місяця березня, він пред'явив наше визначення про опір Никифора Тура нам, Государю, і неповазі до указів наших і нашого дворянина Степана Ложки, якому наказано було, щоб він відняв владу над Печерським монастирем у архимандрита Никифора Тура, який нерозумно і несправедливо ним володіє, і передав її митрополитові Рогозі. Не дивлячись на це, Тур, хоча був віддалений від єднання християнського і служби церковної і підданий за гордість та неслухняність анафемі, однак цьому противився.
     Тоді уповноважений митрополичий від його імені письмово нагадував Никифорові Туру в 1594 р. місяця березня 6 дня, щоб він без висвячення в архимандритство від верховного архієрея не смів жити в Печерськом монастирі. У 1594 р. місяця квітня 9 дня, уповноважений пред'явив повернення цього листа Туром через священика Новогродської соборної церкви Костянтина Угарцевича, з чого видно велику неповагу Никифора Тура до старшого. Повернення цього листа записано в митрополичі канцелярські книги. 
     Після цього пішов інший напучувальний лист до Туру, щоб він без благословення і висвячення не смів жити у св. монастирі, але він і цей лист повернув через священика Новогрудської соборної церкви Костянтина Григоровича, чим показав ще більшу неповагу до духовної влади. 
     Нарешті був посланий третій напучувальний лист, у якому, як і в двох перших, митрополит милостиво перестерігає Тура - не противитися, і без висвячення й благословення не жити в монастирі, застерігаючи його у випадку неслухняності повідомити нас, государя. 1595 р. місяця січня 9 дня.
     При поверненні і цього листа, усупереч владі духовній й отця митрополита, священик Новогрудської соборної церкви Костянтин Григорович, переказав наступні слова Тура, сказані до нього: "Я тебе перші два рази відправив тому, що митрополит не має тут влади, і тепер, поважаючи тебе, як духовного отця, прошу більше не бувати в мене". 1595, місяця лютого 10 дня.
     У 1595 році місяця липня 10 дня, отець митрополит наказав консисторському стряпчому Ісайї Соболевському, щоб він непокірливого Никифора Тура покликав на духовний суд і повідомив духовенство про цей указ, щоб воно умовило Тура з'явитися на суд. У силу цього указу стряпчий оголосив перший свій позов Туру, щоб він, усупереч правилам св. отців, не користався церковними маєтками монастиря, не маючи висвячення в архимандритство. 1595 р. травня 4го дня.
     А 1595 р. місяця червня 7 дня, доводячи пред'явлення цього позову назад, представив свідчення свящ. Костянтина Григоровича. 
     Рік позову минув на 2 день липня. Після цього, у наступному році, був він позиваний першого, другого і третього дня, але не відповів ні на один позов; тому за неслухняність підданий прокльону, 1595 р. липня 9 дня.
     Бачачи завзятість Тура, стряпчий Ісайя Соболевський знову покликав Тура в 1596 році місяця січня 2 дні. Неприйняття цього позову засвідчив священик соборної Новогрудівської церкви Костянтин Григорович 1596 р., місяця лютого 5 дня. 
     Рік позову цьому минуло 2 березня 1596 р. За неявку на позов 1го, 2го і 3го дня [терміну], Тур підданий прокльону, віддалений від християнського єднання і служби церковної в 1596 р. березня 6 дня. 
     Після цього представлений третій позов Туру, щоб він, за попрання духовного начальства, з'явився на Брестський синод, складений з осіб духовних грецької релігії 1596 р. липня 9. Пред'явлення цього позову засвідчив священик соборної Новогрудської церкви Костянтин Григорович 1596 року місяця серпня 21 дня.
     Оскільки Тур після всіх позовів, зроблених йому по милості св. отців не з'явився на Брестський собор і не надіслав свого уповноваженого, то він, за розпорядженням митрополита, владиками, духовенством своєї релігії підданий анафемі і вічному прокльону, віддалений від Божого і духовного благословення і зарахований до синів загиблих.
     Уповноважений митрополита представив нам привілей предка нашого Сигізмунда Августа, визначений на Гродненському сеймі, по якому ніхто без висвячення старшого не може утримувати духовного чину більш 12 тижнів. Привілей ця даний у 1568 році червня 25 дня. Уповноважений пред'явив також визначення наше про це, дане в 1596 р. травня 20 дня і домовлявся, щоб беззаконний і проклятий Тур був нами засуджений за неявку в суд. 
     Від названого Никифора Тура з'явився до нас, нарешті, уповноважений Христофор Білобережний з ченцем монастиря Печерського Феодосієм, і, представивши нам дане йому письмове повноваження за 1597 рік, місяця вересня 7 числа, сказав, що постанови духовного права, зазначені стряпчим, отримані без відому - під час відсутності покликаного, і тому не мають сили. Крім того, Тура, згідно правил духовних, повинно судити десять владик, а не один, і повинен бути покликаний через двох архимандритів, а не одного священика, йому повинен бути призначений чотирьохтижневий термін, а не двотижневий, і що покликаний підданий прокляттю за першим, а не за третім разом, тим більше, що покликаний призначений на посаду нами. Тому уповноважений покликаного просив нас, щоб цей процес був знищений, як незгідний з духовними правилами, чи, щоб проведення позову під присягою було віднесено до невідання. Ми з радниками нашими, бачачи цю справу досить роз'ясненою, знаючи непослух згаданого Тура, і те, що не буває присяги на невіданні постанов, а також, оскільки постанови духовні не відносяться до нашого суду - тому, згідно з духовними правилами і нашими привілеями, не дали цій справі місця в себе, а відправили для подальшого ходу до сторони позивачів. 
     Але Тур, покликаний для подальшого ходу справи, знову не з'явився. Тому, ми за неслухняність Тура і неприйняття ним у призначений час архимандричого висвячення, отсуджуємо від нього монастир і знищуємо усі права, дані йому на нього. Монастир же цей із усіма його селами, землями, доходами і маєтками передаємо київському митрополиту Михайлові Рогозі. 
     Тому, привівши цей декрет наш до закінчення, відсилаємо його при спеціальному листі нашому до нашого дворянина, щоб він у силу цього декрету передав цей монастир з усіма його угіддями Михайлові Рогозі, митрополиту Київському, для управління. Для усунення перешкод, що можуть трапитися при виконанні декрету нашого з боку чи Тура інших яких-небудь людей, ми кладемо штраф у сто тисяч коп литовських грошів і надаємо право нашому стряпчому взяти звіт з колишнього архимандрита про вживання рухомого церковного майна.
     Для кращої достовірності додаємо нашу королівську печатку. Писано у Варшаві 1597 року місяця листопада 18 числа. 
     
     
     
     
     Документ 9
Жалувана грамота Іпатію Потію на Києво-Печерську архимандрію [154]
     
     26 вересня 1599 року
    
Публікується за: Акты, относящіеся къ истории Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. — Спб., 1851. — Т. 4. — С. 199.
     
     Жикгимонтъ третій, Божьею милостью король Польскій, великій князь Литовскій и пр. Ознаймуемъ симъ листомъ нашимъ, ижъ што по смерти велебного отца Михаила Рагозы, митрополита Кіевского, который правомъ доживотнымъ архимандрытство Кіевское со всими добрами къ тому манастыру належачими держалъ, певные села до тогожъ архимандрытства приналежачіе, въ панст†нашомъ великомъ князст†Литовскомъ, до шафунку нашого пришли. Про то мы господаръ, зъ ласки нашое, тые села до архимандрытства Кіевского належачые, у великомъ князьст†Литовскомъ въ которомъ-колвекъ повЂтЂ будучые, велебному отцу Ипатію архіепископу митрополиту Кіевскому даемъ и симъ листомъ нашим утвержаемъ. Маетъ въ БозЂ велебный митрополитъ тые села, со всими приналежностями и пожитками, гдЂ-кольвекъ у великомъ князст†Литовскомъ лежачые, съ поддаными и повинностями ихъ и со всимъ тымъ што къ тымъ селамъ належитъ, держати и уживати до живота своего. И на то дали есмо велебному въ БозЂ отцу Ипатію митрополиту Кіевскому сесь нашъ листъ, съ подписомъ руки нашое и зъ нашою печатью. Писанъ у ВаршавЂ, лЂта Божьего нароженья 1599, мЂсяца сентябра 26 дня. — Подписъ руки господарской. “Ярошъ Воловичъ, писарь”.
     
     
     
     
     Документ 10
Грамота польського короля Сигизмунда нареченому уніатському митрополиту Київському Іпатію Потію на сан архимандрита Києво-Печерського и на маєтки цього монастиря, при чому звання архимандрита назавжди мало бути з’єднане з митрополичим саном
     
     2 жовтня 1599 р.
    
Публікується за: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Росии. — Спб., 1865. — Т. 2. — С. 1-3. Російський переклад польської версії грамоти зберігається: ЦНБ України ім. Вернадського. Інститут рукопису. I. 5415. — С.13-16.
     
     
     Жикгимонтъ третій, Божью милостью король Польскій, великій князь Литовскій, Рускій, Прускій, Мазовецькій, Жомоитскій, Ифлянскій и Шведскій, Кгодскій, Вандалскій дЂдичный король. Ознаймуемъ тымъ нашимъ листомъ всЂмъ вобецъ и каждому зособна, кому то вЂдати належить. Кгдыжъ одъ немалого часу святое памяти продкове наши королЂ Полскіе и великіе князи Литовскіе, на честь и хвалу Пану Богу всемогучому и помноженье вЂры святое повшехное католицьское, великіе волности, наданья и тежъ иншіе вшелякіе учасництва, оздобы и достоенства епископомъ ихъ милости закону Руского и тежъ иншимъ того духовенства преложенымъ особамъ, для зъединоченья церковного, здавна въ Флоренцыи учиненого позволивши, надали и утвердили, которые то оздобы, волности и привилья сами жъ люде Рускіе здадуться, же упустили, а то для того, ижъ одъ першого постановенья одступили а до разрозненья и одшепенства вернулися и одлучилися; мы однакъ господаръ взаемнымъ обычаемъ и способомъ, который есмо зъ великою утЂхою нашою знову того святого зъедноченья церкви Руское закону Греческого зъ Римскою правдивою и единою церквою Божою, яко единою маткою всЂхъ церквій, щасливе дочекали и огледали и надъ то ласкою и хутью нашою кролевскою оные взмагали и посиляли, также и далей за часомъ вшелякими усилностями нашими попирати, покрЂплати и выносити естесьмо готовы, такъ отцовъ ихъ милости владыковъ, яко тымъ большей и найстаршого преложеного митрополита Кіевского. Для тогожъ архимандрыцтво Кіевское манастыра Печерского зо всими его належностями, которые есмо были для того зъедноченья святого годное памети отцу Михайлови РагозЂ, митрополитови Кіевскому, Галицькому и всее Руси и наступцомъ его митрополитомъ Кіевскимь, подъ тымъ же послушенствомъ столицы Римское будучимъ, позволяемо и зъ митрополією Кіевскою злучаемо и сцЂляемо, абы тымъ снаднЂй и оздобнЂй повага и достоенство митрополита Кіевского стати и задерживатися могло. Котороето архимандрицтво Кіевское манастыра Печерского, ку митрополіи Кіевской одъ насъ прилучоные и втЂленые, маеть велебный ИпатЂй ПотЂй, менованый митрополитъ Кіевскій, зъ замками, мЂстами, дворами, фолварками, селами и зо всими людьми, кгрунтами и зъ ихъ належностями и повинностями, пожитками и доходами держати и уживати въ церкви и въ манастыру Печерскомъ, такъ же и въ иншихъ манастырахъ и церквахъ надъ игуменами, крылошанми, протопопами, попами, чернцами, черницами и всЂмъ духовенствомъ парафіи манастыра Печерского зверхности архимандрыцтва и всЂхъ приходовъ, а особливе зъ имЂней, людей и зо всЂхъ кгрунтовъ и ихъ пожитковъ, зъ службъ, подачокъ, повинностей ажъ до живота своего, розмнажаючи хвалу Божую, за насъ господара Пана Бога просити повиненъ. И обЂцуемъ словомъ нашимъ кролевскимъ за насъ и за наяснЂйшіе потомки наши королЂ Полскіе и великіе князЂ Литовскіе, же тое архимандрыцтво, имЂня и пожитки зъ моцы и уживанья его ажъ до остатнего вЂку живота одъ него взяты и оддалены не будуть.
     Што всимъ вобець и каждому зособна, сенаторомъ, урядникомъ, шляхтЂ, рыцерству и иншимъ всЂмъ посполите духовнымъ и свЂтскимъ въ землЂ Кіевской обывателемъ, а особливе всему духовенству, слугамъ, бояромъ и подданымъ манастыра Печерского и иншимъ къ нему належачимъ до вЂдомости приводячи, росказуемо, абы есте пререченого велебного ИпатЂя ПотЂя, менованого митрополита Кіевского, за власного архимандрыта мЂли и признавали, зверхность, владзу и учьтивость ему чинили, и всЂ належности и пожитки завжды оному оддавали. Чого на лЂпшую вЂру и сведецтва тотъ листъ рукою нашою подпісавши, печать коронную къ нему привЂсити есмо росказали. Писанъ у ВаршавЂ, року одъ нароженья Исусъ Христа Сына Бозкого тысеча пять сотъ деветьдесять девятого, мЂсяца октебра второго дня , а панованья кролевствъ нашихъ Полского второгонадцать, а Шведского шостого року. — Sigismundus rex. — Zachar. Je?owicky w. r. 
     
     
     
     
     Документ 11
Випис із міських книг заяви уніатського митрополита Іпатія Потія проти Києво-Печерських ченців
     
     14 жовтня 1599. 
    
Публікується за: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Росии. — Спб., 1865. — Т. 2. — С. 3-5. Російський переклад польської версії грамоти зберігається: ЦНБ України ім. Вернадського. Інститут рукопису. I. 5415. — С.13-16.
     
     Выписъ съ книгъ справъ кгродскихъ замку господарьского староства Оршаньского.
     ЛЂта отъ нароженья Сыного Божого тисеча пять сотъ деветьдесятъ девятого, мЂсяца октебра четырнадцатого дня.
     На врадЂ господарьскомъ кгродскомъ Оршаньскомъ передо мною Петромъ Григорьевичомъ Кублицкимъ, подстаростимъ Оршаньскимъ будучымъ, отъ велможного пана его милости пана Андрея СапЂги, старосты Оршаньского, державцы Ораньского, постановившысе очевисто служебникъ въ БозЂ велебного отьца Ипатія, архієпископа митрополита Кіевского, Галицького и всея Руси, архимандрита Печерского, на име панъ ?едоръ Пучковскій, оповЂ.......... [155] жаловалъ именемъ пана своего, его милости отьца митрополита на чернцовъ Кіевскихъ, прозываемыхъ на Іону Корченина а на ОксентЂя Табора, которые дей пропомнЂвшы боязни Божое и срокгости права посполитого, менуючысе быть капитулою Кіевскою, приспособившы до себЂ гултайства лотровъ козаковъ и иншыхъ посторонныхъ людей немало, зъ рознымъ оружъемъ войнЂ належачымъ, въЂждчаючы свовольне до тыхъ селъ Рускихъ въ положенью великого князства Литовского въ повЂтЂ Оршаньскомъ лежачыхъ, къ манастыру Кіевскому Печерскому прислухаючыхъ, яко до дворца подъ Могилевымъ прозываемого села Печерска, села Цвиркова, села Борсуковъ, села Холикъ, села Озеранъ и села Тарасовичъ, такъ тежъ и до иншыхъ сель, подданыхъ его милости отьца митрополитовыхъ, которые дей за правомъ слушнымъ зъ ласки его королевской милости зъ монастыремъ Печерскимъ и зо всими добрами, ку нему належачыми, впродъ речоному отьцу митрополиту есть отданы; тогды дей тые впродъ речоные чернцы Іона Корченинъ и ОксентЂй Таборъ, не вЂдати зъ якихъ причынъ набравшысе сноееволи, не дбаючы ничего и о звирхность его королевское милости и старшого своего его милости отьца митрополита Кіевского архимандрита Печерского, отъ господара короля его милости поданого, и теперъ дей въ тыхъ селахъ лежать, подданыхъ деруть, липять, нищать и пустошать, гдЂжъ дей вжо немало и подданыхъ съ тыхъ селъ вышъ помененыхъ прочь разогнали и пусто учинили; якожъ дей и дворянинъ господарьской панъ Янъ Кощыцъ теперь въ тыхъ часехъ будучы въ сесь край Рускій посланый для отбиранья тыхъ впредъ мененыхъ селъ маетности Печерскихъ и поданья въ моцу и во властность его милости вышей речоному отьцу митрополиту, и кгды дей тотъ дворянинъ его королевской милости панъ Янъ Кощыцъ въ року теперъ идучомъ тисеча пять сотъ деветьдесятъ девятомъ, мЂсяца октебра дванадцатого дня, найпервей до того села и двора Печерска пріЂхалъ, (взявши возного) енерала повЂту Оршаньскаго, пана Оникея Зеньковича, и сторону людей добрыхъ двухъ шляхтичовъ и зъ слугами его милости отьца митрополита пана моего, то есть со мною ?едоромъ Пучковскимъ, Миколаемъ Скиримонтомъ а Иваномъ Миничомъ, то пакъ того року, мЂсяца и дня вышъ помененого, тые чернцы вышей помененые, Іона Корченинъ и Оксентей Таборъ, маючы при собЂ въ томъ дворЂ Печерскомъ врадника своего Юрья Рожановского, не мало гультаевъ помочниковъ своихъ зъ Могилева мЂщанъ, меновите Лазара Кондратовича, боярына замку Могилевского, Никипора а Осипа Купріяновичовъ Гришковичовъ, Петрушу Кондратовича, Опанаса Пирожника, Игната Окулинича, которыхъ они сами лЂпЂй знають и вЂдають, затворившы дворные ворота передъ нами еще добре оподаль, Ђхать у дворъ не допущали, дворенина его королевской милости словы неучстивыми соромотили, мовечы въщыпливе: «ты дей, дворанине, тутъ не Ђдь, будешъ забитый». Тогды дворанинъ его королевское милости, поднесшы листы королевскіе, хотечы оповЂдать (волю) и росказанье его королевское милости, абы слухали. Тые чернцы Іона и Таборъ, не дбаючы на то ничого, дворенина не слухали и листовъ господарьскихъ не учстившы, росказанью его королевское милости спротивили, еще тымъ болшей пана дворанина соромотили и заразомъ съ кольку пулгаковъ разъ-по-разъ на дворанина его королевское милости и на насъ стрЂлили; въ тотъ же часъ подъ стороною, при енералЂ будучою, подъ паномъ Лукашомъ Тросниничемъ коня шерстью гнЂдого пострЂлили и насъ всихъ мало не позабивали, и увязыванья дворенину его королевское милости до тыхъ селъ вышей помененыхъ не допустили. Што шырей и достаточнЂй на реляцыи того енерала Оникея Зеньковича описано н доложоно есть.
     При которомъ оповЂданью, тогожъ року, мЂсяца и дня, ставшы передо мною на врадЂ очевисто енералъ его королевское милости повЂту Оршанского Оникей Зеньковичъ, сознанье свое устьное учинилъ и того сознанья своего квитъ подъ печатью съ подписомъ руки своее и подъ печатьми стороны шляхты и съ подписомъ одного зъ нихъ ку записаню до книгъ кгродскихъ Оршаньскихъ далъ написаный въ тые слова:
     «Я Оникей Зеньковичъ, енералъ повъту Оршаньского, сознаваю то симъ моимъ квитомъ, ижъ року теперь идучомъ тисеча пять сотъ девятьдесятъ девятомъ, мЂсяца октебра дванадцатого дня у волторокъ, будучы я взятый на справы господарскіе отъ дворенина его королевское милости пана Яна Кощыца при листехъ господарскихъ, Ђздиломъ на въвязыванье до двора и до села Печерского, прислухаючого до манастыра Кіевского Печерского въ повЂтЂ Оршаньскомъ лежачого; а маючы я при собЂ сторону людей добрыхъ двухъ шляхтичовъ, пана Лукаша Трыстинича а пана Леона Семеновича, тамъ же кгдысмы зъ двораниномъ его королевское милости помененымъ паномъ Кощыцомъ до того села Печерьска приЂхали, хотечы тотъ дворець и села къ нему прислухаючые подати въ моцъ, во владзу, за листами его королевское милости, отьцу Гипатею, архіепископу митрополиту Кіевскому, Галицькому и всея Руси, епископу Володымерскому и архимандриту Печерскому, тогды чернцы Кіевскіе Іона Корченинъ а Оксентей Таборъ зъ урадникомъ своимъ нЂякимсь Юрьемъ Рожновскимъ, приспособившы до себе козаковъ и мЂщанъ Могилевскихъ не мало и иньшихъ многихъ помочниковъ своихъ, о которыхъ оны сами лЂпЂй вЂдають и имены называти могуть, зъ розными бронями войнЂ належачыми, зъ ручницами, зъ сагайдаки, зъ ощепы, которые, затворившы дворные ворота передъ нами еще добре оподаль, Ђхати у дворъ не допущали, дворенина его королевское милости словы иеучстивыми соромотили, мовечы въщипливе: «ты дей, дворенине, тутъ не Ђдь, будешъ забитый!» Тогды дворенинъ его королевское милости, поднесшы листы королевьскіе, хотечы оповЂдать волю и росказанье его королевское милости, абы слухали; тые чернцы Іона и Таборъ, не дбаючы на то ничого, дворенина не слухаючы и листовъ господарьскихъ не учстившы, росказанью его короское милости спротивили, еще тымъ болшей пана дворенина соромотили и заразомъ съ кольку пулгаковъ разъ-по-разъ на дворенина его королевское милости и на насъ стрЂлили, въ тотъ же часъ подъ стороною при мнЂ будучою, подъ паномъ Лукашомъ коня шерстью гнЂдого пострЂлили, который заразъ здохъ, и насъ всихъ мало не позабивали , и увязанья отьцу .......... [156] до тыхъ селъ не допустили. Што мною вознымъ енераломъ и то ............ [157] на тотъ часъ при мнЂ будучою, панъ дворанинъ его королевское милости освЂдьчывшы, прочъ есмо отъЂхали. А есми видЂлъ и слышалъ, правдиве до книгъ кгродскихъ Оршаньскихъ доношу и сознаваю. Писанъ року, мЂсяца и дня вышей помененого".
     У того квиту печатей притисненыхъ три, а подписы рукъ подписаны естъ тыми словы: Оникей Зеньковичъ, енералъ повЂту Оршаньского, власною рукою. Левонъ Семеновичъ власною рукою.
     Котороежъ тое оповЂданье пана ?едора Пучковского , также и сознанье енерала его королевское милости Оникея Зеньковича, при квитЂ учиненое, до книгъ справъ кгродскихъ замку господарьского староства Оршаньского записано есть, съ которыхь книгъ и сесь выписъ подъ моею печатю пану ?едору Пучковскому естъ выданъ. Писанъ увъ Оршы.
     «Богданъ Бурый, писаръ кгродской Оршансьскій»
     Отъ книгъ корыкгованъ.
     
     
     
     
     Документ 12
Грамота короля Сигізмунда III Єлисею Плетенецькому на право бути архимандритом Києво-Печерського монастиря
     
     22 лютого 1605 р.
    
Публікується за: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России… — Т. 2. — С. 31-32.
     
     Жикгимонтъ третій, Божъю милостю король Полскій, великій князь Литовській, Рускій, Прускій, Мазовецкій, Жомоитскій, Ифлянтскій и Шведскій, Кготскій, Вандалскій дЂдичный король. 
     Ознаймуемъ тымъ листомъ нашимъ всЂмъ вобець и кождому зособна, кому то вЂдати належить. Билъ намъ чоломъ смиренный Єлисей Плетенецкій зъ чернцами манастыра Печерского и просили насъ архимандрытіи манастыра светое Пречистое Печерской въ КіевЂ, которую отъ насъ держалъ архимандрытъ Никифоръ Туръ, который часу недавного умеръ. Якожъ причинялись до насъ пилными прозбами своими ясневельможные княжата Констянтинъ, воевода Кіевскій, и сынъ упремости его Янушъ, кашталянъ Краковскій, староста нашъ Володимирській ..... [158]скій, Каневскій, БЂлоцерковскій и Богуславській намъ его въ томъ залецили и годность его на то оповЂдили, же бысмы водлугъ правъ давныхъ оного яко електа тоею архимандрытіею его пожаловали. А такъ мы на жаданье и на чоломбитье ихъ и на причину княжатъ ихъ милости Острозскихъ, зъ ласки нашее тое учинили: тотъ манастыръ — архимандрытію светой Пречистой Печерской въ Кіе†оному Елисееви дали и тымъ листомъ нашимъ даемъ зо всЂми платы, доходы и пожитки, зъ замками, мЂстами, фольварками, имЂньми, селами и лугами и людьми церковными, данными и тяглыми, и даньми грошовыми и медовыми, бобровыми и куничными и зо всЂмъ, што предъ тымъ здавна ку той архиманрытіи манастыра Печерського прислухало и прихожувало, и яко продкове его першіи архимандрытове Печерскіе отъ продковъ нашихъ и насъ тое держали; маетъ он, будучи на томъ манастырЂ, за насъ Господа Бога просити [и съ повин]ности поволаня своего добре ся справовать и часу потребы на той..... [159] пиленъ быти и зо всими ся на томъ мЂстцу такъ радити, заховать, яко бы было..... [160] господарскимъ добрымъ и Речи Посполитое пожиточнымъ. А панъ воєвода Кіевскій и урядъ его тамошній теперъ и съ часомъ будучій не маетъ ни въ чомъ его знижати и въ имЂня, платы и всЂ пожитки манастырскіе ничимъ се не вступовати, лечъ маетъ панъ воєвода и князЂ и панове земяне повЂту Кіевского въ таковой же учтивости его держати, яко и предковъ его першихъ архимандрытовъ Печерскихъ. А мы тежъ не маемо зъ оного манастыры его рушати и никому тои архимандрытіи Печерской подъ нимъ давати ажъ до его жи[вота]; права еднакъ зверхности нашее королевское и духовное водлугъ давныхъ привильевъ и вольной елекцыи або обераня отъ чернцовъ и обывателевъ тамошнихъ вцали тамъ заховуючи, безъ уближеня еднакъ правъ давныхъ зверхности въ панствахъ нашихъ. На то дали есмо ему тотъ нашъ листъ съ подписомъ руки нашое и печатю коронною. Писанъ у Варша†на сеймЂ вальномъ коронномъ, року отъ нароженя Сына Божего тисеча шесть сотъ пятого, мЂсяца февраля двадцять второго дня, а панованя королевствъ нашихъ Полского 17, а Шведського... [161] рока. 
     
     
     
     
     
     
     
     


ПРИМІТКИ
     
     [149] Дефект оригіналу.
     [150] Майбутній архимандрит Києво-Печерський, наступник Никифора Тура.
     [151] Архимандрит Києво-Печерський Никифор Тур.
     [152] Тобто, від Руського воєводства.
     [153] Тут і далі в цьому документі крапками позначено зотлілі фрагменти.
     [154] Того ж дня було Іпатію Потію було видано й грамоту на Київську митрополію.
     [155] Дефект оригіналу.
     [156] Дефект оригіналу.
     [157] Дефект оригіналу.
     [158] Дефект оригіналу.
     [159] Дефект оригіналу.
     [160] Дефект оригіналу.
     [161] Дефект оригіналу.


http://litopys.org.ua/istkult2/ikult234.htm

В. І. Любащенко
4.3. Реформаційний рух
     
     
     З другої чверті XVI ст. ряд країн Європи став ареною Реформації — соціально-політичного та релігійного руху, під гаслами якого розгорталися Селянська війна у Німеччині, національно-визвольна боротьба у Нідерландах, Чехії, Угорщині, відбувалися глибокі політичні зміни у Франції, Швейцарії, Швеції, революції в Англії та Нідерландах. Внаслідок Реформації з римо-католицизму вийшла низка церков (лютеранська, кальвіністська, англіканська) і сект (анабаптизм, антитринітаризм), що отримали назву протестантських. Висунувши доктрину спасіння однією вірою, вони запропонували радикальне оновлення догматичних засад з метою наближення до духу раннього християнства, переглянули структуру і сутність церковних таїнств, відкинули авторитет церковної традиції, вважаючи єдиним джерелом Божественної істини Біблію. Протестанти надали провідну роль мирянам у церковному житті та управлінні, переосмислили функцію церкви і священства, заперечили їхню роль як посередників між людиною і Богом.
     У другій половині XVI ст. і особливо наприкінці цього століття Реформація поширилась і в Україні 1. У лоні православ’я виявом її були деякі аспекти діяльності й програми братського руху. Як зазначалось у відповідних розділах цієї праці, братства у багатьох питаннях ставили цілі, подібні до тих, що їх вирішували реформаційні течії. Водночас і протестантські осередки знайшли собі прибічників в українських землях, значною мірою внаслідок попередньої діяльності раціоналістичних єресей, а згодом під впливом нововірчих центрів, які вже в середині XVI ст. діяли у прикордонних польських, білоруських, литовських, угорських теренах.
     В Україні не могло залишитися непоміченим, хоч прямих свідчень в джерелах до нас не дійшло, виникнення протестантизму в Німеччині та інших країнах Європи. Звістки про повстання міщан Ґданська (1521), заворушення в Ельблонгу і Торуні мусили справити певне враження насамперед у Львові, який підтримував з цими містами постійні економічні зв’язки. Лютеранство, починаючи з 30-х рр., знайшло собі певну кількість прибічників у польських містах, а також у Вільнюсі. Поширювалося воно переважно серед міщан німецького походження. Якщо йдеться про Україну, то твори лютеранських авторів були відомі в містах. Однак серед українських міщан вони не могли в той час мати істотного впливу, оскільки виникли на ґрунті зовсім інших соціально-економічних та політичних відносин. Заможні міщани польського, німецького, італійського походження, як й інші католики, не прийняли лютеранства насамперед тому, що дорожили католицизмом як знаряддям для збереження їхнього привілейованого становища 2. Ось чому навіть серед німецьких міщан міст України лютеранство не знайшло такого поширення, як у деяких містах Польщі.
     Певний відгук в Україні мали ідеї тодішніх антитринітаріїв, погляди яких систематизував італійський вчений-гуманіст М. Сервет. За розпорядженням Кальвіна, 1553 р. Сервета було спалено в Женеві. Прибічники його вчення тікають на Схід. Зокрема, в Західній Україні деякий час перебував відомий антитринітарій Франческо Станкаро 3. Антитринітарії критикували догмат про Трійцю, заперечували вчення про божественність Ісуса Христа і безсмертя душі. Погляди їх проникали в Україну безпосередньо з країн Західної Європи, а також через Південну Польщу, Трансільванію, Білорусь.
     
     
      1 Див.: Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. — Київ, 1996.
      2 Schramm G. Lemberg und die Reformation // Jahrb?cher f?r Geschichte Osteuropas. Neue Folg?. — 1963. — № 3. — S. 250.
      3 Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси // Киевская старина. — 1882. — № 4 — 6.
     
     
     
     
Кальвінізм в Україні. Серед протестантських церков України особливо динамічно розвивалася кальвіністська (реформаторська). На Заході кальвінізм розвинувся насамперед в середовищі ранньої міської буржуазії, зацікавленої у радикальних суспільно-політичних перетвореннях, заміні монархії (котру підтримало лютеранство) республіканським устроєм, здешевленні обтяжливої для "середнього класу" феодальної церкви, спрощенні обрядовості та релігійної атрибутики. Натомість в Україні, як в Польщі та Угорщині, головним провідником реформатства виступила шляхта, котра була не задоволена королівсько-князівським всевладдям, особливими привілеями та необмеженим духовним пануванням католицької церкви. Тому боротьба шляхти за свої соціальні права так чи інакше пов’язувалася і з релігійною, а точніше, з боротьбою за право влади над церквою. Найбільше можливостей у цьому давав кальвінізм з його демократизацією релігійного інституту, виборністю пастирів, їхньою підпорядкованістю світському елементу. Керівне становище у реформатській церкві мав не король (князь), як у лютеранстві, і не духовний сановник, як у католицизмі, а її фундатор або власник населеного пункту (тобто патрон), де створювалася нова релігійна громада. Цікаво, що у XVI ст. реформатські синоди в Речі Посполитій мали двох головуючих: духовного і світського місцевого патрона; з 1618 р. ця функція переходить до останнього. Шляхту приваблювали кальвіністські вимоги секуляризації церковних земель, встановлення контролю за діяльністю духовенства і церковної адміністрації, ідея помісної, не залежної від будьякого вищого органу, церкви, що відповідало меті шляхетського самоврядування.
     У середовищі українських магнатів і шляхти кальвінізм поширювався переважно через Угорщину, Південну Польщу, Велике князівство Литовське. Значне враження справило на сучасників прийняття близько 1553 р. кальвінізму литовським канцлером, власником м. Олики на Волині Миколою Радивилом (Чорним). Серед кальвіністів бачимо представників багатьох родів українських і білоруських магнатів та шляхтичів — Воловичів, Огінських, Пузин, Сапіг, Ходкевичів та ін. В останній чверті XVI ст. князь О. Пронський перетворив на значний центр кальвінізму м. Берестечко на Волині. Я. Сєненський заснував кальвіністську громаду в містечку Поморянах. Брацлавський воєвода Ян Потоцький заснував громади в Панівцях на Поділлі, Гвіздці у Галичині та інших своїх маєтках. Громади кальвіністів виникли і в деяких інших місцевостях, особливо в Перемишльській і Холмській землях Руського воєводства, Белзькому і Підляському воєводствах, а найгустіше — на Закарпатті. Крім шляхтичів, до кальвіністських громад належали міщани. Натомість селяни, як правило, не сприймали проповіді шляхтичів-кальвіністів, що залишалися для них такими ж експлуататорами, як і феодали інших релігій. Нерідко пани, особливо на Закарпатті, запроваджували серед своїх кріпаків "нову віру" примусово. Як тільки феодальний власник відходив від кальвінізму, селяни, а часто й міщани поверталися до віри батьків.
     Певний успіх кальвінізму в Україні пояснює те, що, як у більшості європейських країн, реформатство діяло тут у напрямі адаптації до місцевих традицій та народної культури. Це знаходило відображення, зокрема, в його науково-освітній, перекладацькій, полемічній практиці, у зверненні до національних мов. В українських та білоруських етнічних землях у XVI — XVII ст. виникла низка кальвіністських шкіл, друкарень, культурно-освітніх центрів.
     Деякі особливості кальвінізму робили його зрозумілішим для православних, культова практика і церковне життя яких також будувалися на демократичних елементах (участь мирян в євхаристії, застосування зрозумілої мови у богослужінні, відсутність целібату). Православ’ю в українських землях у XVI — XVII ст. були притаманні активна участь мирян у церковних справах, менша, ніж у Росії, залежність нижчих церковних ланок від вищих, слабкість релігійної верхівки через практику патронату. Утвердження політичного статусу православних (як і протестантів) зазнавало в Україні перешкод з боку католицьких сил. На думку М. Космана, зовнішня подібність православ’я і кальвінізму давала останньому надію на "мирне завоювання" православних і союз з ними проти католиків 4. Невипадково серед кальвіністів було чимало представників відомих українських шляхетських родин.
     Після Берестейської церковної унії 1596 р. кальвіністські діячі намагалися домовитися з православними про спільну боротьбу проти наступу католицизму. 1599 р. у Вільнюсі було підписано угоду про конфедерацію кальвіністів і православних для захисту політичних та релігійних прав шляхтичів, духівництва, міщан. Однак ця угода не стала тривкою.
     Цікавою постаттю в історії кальвінізму в Україні був Андрій Добрянський, син Івана, православного священика з Галичини, який перейшов у протестантизм, щоб стати "слугою Божим народу руському". Андрій — учень кількох європейських університетів, професор філософії, поет, перекладач, педагог, пастор зборів у Яблунові, потім — у Бучачі. Разом зі своїм швагром Яном Зиґровським брав активну участь у роботі Панівецької школи, виданні кількох творів Зиґровського. Через переслідування католиків вони переїжджають до Великого князівства Литовського. Тут Андрій обіймав посаду віленського суперінтенданта, згодом ректора школи у Слуцьку, написав кілька праць, що вийшли у Базелі. Разом з братом Лукашем ще у Глинянах розпочав переклад Послань апостолів, який, однак, не встиг завершити 5.
     Саме з кальвіністського середовища вийшов перший віросповідний твір, написаний слов’яно-руською мовою — славнозвісний "Катехізис" Симона Будного (Несвіж, 1562). Відомо, що Будний був автором ще одного руськомовного твору — "Оправданнє грішного чоловіка перед Богом". А у невеличкому списку, вміщеному наприкінці "Катехізису, згадує він свою працю "Про святе хрещення і вечерю сина Божого", "писану у мові руській" (ці твори, на жаль, втрачені).
     Цінна пам’ятка української Реформації — "Крехівський Апостол" знайдений у 20-х рр. XX ст. у Крехівському монастирі. Це переклад (ім’я перекладача невідоме) окремих частин Апостола з Берестейської Біблії, яка за матеріальної підтримки відомого покровителя кальвіністів у Великому князівстві Литовському Миколи Радивила (Чорного) була видрукувана у Бересті 1563 р. "Крехівський Апостол" (збережений у рукописах) перекладено у другій половині XVI ст. у Галичині мовою, наближеною до народної. На думку І. Огієнка, який здійснив ґрунтовний аналіз джерела 6, "Крехівський Апостол" — завдяки наявності приміток і пояснень перекладача — цілком оригінальний твір, адресований православному читачеві.
     
     
      4 Kosman M. Reformacja i Kontrreformacja w Wielkim Ksi?stwie Litewskim w ?wietle propagandy wyznaniowej. — Wroc?aw, 1973. — S. 65.
      5 Любащенко В, І. Історія протестантизму в Україні. — C. 103.
      6 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го ст. і Крехівський Апостол 1560-х рр.: У 2 т. — Варшава, 1930.
     
     
     Так, Берестейська Біблія у коментарях до "Діяній апостолів" вказує на помилки, зроблені тлумачами при перекладі з грецьких текстів на латинські. У "Крехівському Апостолі" ці помилки віднесено до тих, "которыи грецький книги на словенский язык переклали". Визнаючи свої запозичення з інших видань (наприклад, "Нового Завіту" Мартина Чеховича), невідомий перекладач водночас використовує церковнослов’янські тексти, а послання апостолів подає у тому порядку, що застосований у православних виданнях. Звертаючись до українського читача, Анонім (а І. Огієнко переконаний у його православному походженні) пропонує нове розуміння божественних істин. Вони — не у вшануванні церков ("штрофуєт глупство люду оного, которий зле розуміючи о церквах руками будованих хотіли в них бога замкнути"), не у поклонінні святим ("штож коли б тепер били живі і обачили, што ся за хвала образом их дієт, певне бы большей на то кричали"), не у визнанні Божественного намісництва папи ("то значит антихреста теперешнего [за] которим стоят всі баламутне рускії і орменскії"). Істина — у прийнятті Христа особистим спасителем, у вірі, а не формальних приписах: "Жаден не будет збавен для учинков своих, коли только чрез Х[рист]а збавеньє ... усправедливенє єст щироє ласки Божей через віру Христову, а не через учинки законни" 7.
     Полемічне спрямування мав наявний у складі рукопису "Крехівського Апостола" апокрифічний "Лист апостола Павла до Лаодикіян" — відомий в Європі твір антицерковного змісту, який використовували ідеологи опозиційно-релігійних рухів (наприклад, альбігойці). У XVI ст. апокриф було перекладено багатьма мовами. Апокриф тлумачить тему спасіння у протестантському дусі: його запорукою тут проголошено не дотримання обрядів, шанування ієрархії, а перебування в "умислі Христовом"; життя во Христі протиставлено виконанню церковних приписів 8.
     Кальвіністам або їхнім прибічникам в Україні належить і низка Учительних Євангелій, котрі також збереглися переважно у вигляді анонімних рукописів. В історіографії відома, зокрема, збірка тлумачко-повчальних слів на Євангельські та Апостольські читання, укладена в Галичині у 60-х рр. XVI ст.; знайдена Ю. Яворським, вперше проаналізована М. Дмитрієвим (видана нещодавно сучасною українською мовою П. Русиним) 9. Мова збірки свідчить, що її автор походив із Західної України і також адресував свій твір православному читачеві. Головним об’єктом його критики є православна церква: серед священиків, яких згадано у збірці, — патріархи та ігумени, римська ж ієрархія залишається поза увагою; до істинного, живого Бога закликано повернутися "невірних греків і русь". У тлумаченні Євангелія від Іоанна автор пише: "Євангелію цю читають сьогодні повсюдно — у церквах грецьких і руських. Цей же чин має бути збережений і в зібраннях християнських..." 10. При зіставленні рукопису збірки з "Посталою" відомого польського письменника, кальвініста Миколая Рея, "Катехізисом" Симона Будного, творами "зжидовілих" М. Дмитрієв робить висновок про оригінальність української пам’ятки, її спорідненість з ідеями релігійних раціоналістів і про "значне поширення цих ідей серед пробудженого Реформацією населення Речі Посполитої" 11.
     Вплив кальвінізму на православне середовище України засвідчує і той резонанс, якого набули його ідеї у Закарпатті. Документальною ілюстрацією цього є низка православних Учительних Євангелій місцевого походження, спрямованих проти "лютерів та єретиків". Наприклад, у Скотарському Євангелії *, написаному 1588 р., автор відмежовується переважно від кальвіністського вчення (особливість якого, зокрема, у твердженні про спасіння лише обраних Богом віруючих) цих нововірців: 
     
     
      7 Там само. — С. 163 — 170, 195, 241, 631.
      8 Там само. — С. 406.
      9 Петров А. Отзвук Реформации в русском Закарпатье XVI в. — Прага, 1923; Дмитриев М. В. Указ. соч.; На світанку протестантизму (Євангельський рукопис XVI ст.). — Б. м., б. р.
      10 На світанку протестантизму. — С. 171.
      11 Дмитриев М. Д. Указ. соч. — С. 84.
      * Нещодавно видано повний текст пам’ятки: Скотарське Учительне Євангеліє — український гоміліар 1588 р. / Текст рукопису підготував і видав Мігай Кочіш. Передм. В. Німчука. — Самбатгей, 1997.
     
     
     "Не ганит Господь Бог особних станов... але не такії, як нині повстали новиє евангеликове, коториї вимышляют убіры спросниї, суть против Богу и против людій ... Они чужеє берут, церкви дранят, ... и инших христіан називают болванохвальцами; а самі себе вірними вибраними Божіїми називают, живот собі запевне вічний обіцяют" 12. Поширеність цих ідей серед місцевого населення зазначає й анонімний автор Ладомирового Євангелія, створеного у Земплинській жупі народною мовою (датоване кінцем XVI ст.), у якому знову читаємо про "нових учителів", котрі "науки фалшивиї тепер, ново наставши, єдин от другого взяли собі, а тими науками своїми много людій ізводят" 13. Дослідження І. Франка істотно доповнюють відомості про закарпатські Учительні Євангелія XVI — XVII ст., сповнені антипротестантськими інвективами 14. І хоча в них, за полемічною традицією, об’єктом критики є Лютер і Кальвін, цілком зрозуміло, що збірки були спрямовані передусім проти місцевих нововірців.
     Особливо красномовним прикладом кальвіністських впливів є "Нягівські повчання на Євангелія", написані невідомим автором у другій половині XVI ст. Оригінал твору відомий зі списку 1758 р., знайденого у Нягові Мараморошської жупи, який переписав чернець М. Горбенський, а на початку XX ст. дослідив та опублікував О. Петров 15. Ґрунтовно розглянув пам’ятку також Л. Деже 16. На перший погляд, автор "Нягівських повчань" відкрито не виступає проти церкви і православного вчення. Але у тлумаченні біблійних текстів, баченні змісту церковного життя висловлює думки, що суперечать традиційному християнству. Не заперечує він ієрархії, однак гостро критикує її, приділяючи особливу увагу переліку обов’язків "істинного" пастиря. Вони полягають у моральному вихованні, духовному наставництві, учительстві, євангельському служінні, що їх автор ставить вище за обряди та церковну службу. Не заперечує він і посту, але розуміє його не як утримання від їжі, а як духовно-етичну категорію — життя поза гріхом, за взірцем Христа, у служінні ближньому, творенні милосердя. Не заперечує автор інституту церкви, однак не визнає особливої святості храму: "Не у тоту церков увыйшов Христос, што руками учинена, али у самоє небо, штоби ся явив перед Богом для нас" 17. "Автор... свою згоду з протестантами засвідчує вже самими замовчуваннями: ніде він не покликається на голос чи вчення церкви, ні на авторитет вселенських соборів, святих отців і вчителів. Навпаки, у багатьох місцях повторює і досить чітко, що "правдива віра", істинне вчення Христа пізнаються тільки "Словом Божим, святим Євангелієм" 18.
     
     
      12 Цит. за: Там само. — С. 45, 46.
      13 Цит. за: Панькевич І. Ладомировське Учительне Євангеліє // Наук. збірник тов-ва "Просвіта" в Ужгороді. — 1913. — Т. 2. — С. 101.
      14 Франко І. Карпато-руське письменство XVII — XVIII ст. // Франко І. Зібр. тв. 1981. — Т. 32; його ж. Студії на полі карпаторуського письменства XVII — XVIII ст. // Там само.
      15 Петров А. Отзвук Реформации...; Петров А. Памятники церковно-религиозной жизни угро-русов XVI — XVII вв.: Поучение на Евангелие по Няговскому списку 1758 г. Тексты // Сборник статей, читанных в отделении русского языка и словесности. — Санкт-Петербург. — 1921. — Т. 38.
      16 Деже Л. Украинская лексика середины XVI века. Няговские поучения (словарь и анализ). — Дебрецен, 1985.
      17 Петров А. Памятники церковно-религиозной жизни угро-русов... — С. 89.
      18 Петров А. Отзвук Реформации... — С. 69 — 70.
     
     
     Реформаційно-протестантський характер пам’ятки підтверджує звернення автора до народної мови. Він не просто шанує її, а вважає головним засобом пізнання Біблії, наголошуючи на необхідності її розуміння звичайними віруючими, "по розуменію и некнижных мірян". Адже "проповідав слово Божеє Святое на язык, которим мовлят люде... усім народом, чтоби... одним... язиком у одно дати славу Божу" 19. Водночас аналіз "Повчань" засвідчує кальвіністське розуміння Анонімом проблеми спасіння. Наприклад: "Віра то ест у надежі отца небеснаго, чом нам простить усі гріхи наши діля смерте сина своего... Аврам спасься віров правов, то же и другий святий із віров, як єсть написано... "Праведний віров жив будеть"... Али што віра правая, то есть дар Божій, може імати лиш тот, кому дано..." 20.
     Прикладом поєднання реформаційно-протестантської світоглядної традиції з національно-мовною слід вважати також коментарі невідомого волинського вільнодумця першої третини XVII ст., залишені на одному з примірників Острозької Біблії. Коментарі стосуються політичних, побутових, а найбільше богословських питань і мають очевидне полемічне спрямування. Основний критичний пафос марґіналій адресовано католицькій церкві, ієрархії, папі. У розумінні проблеми спасіння, у баченні церкви автор коментарів наближується до протестантизму, заперечуючи клір як посередника між Богом і людиною: "Присмотрітеся, христіане милиї...в єдиного бога...вірти...не потребуючи жадних посредников, кром єдиного милого сина єго господа нашего Іісуса Христа" 21. "Його ченці тільки аскети, його священики і владики вчителі та керівники церковної громади, якщо гідні цього своїм знанням і моральністю, але не люди, наділені особливою духовною владою і наданим у таїнстві священства благодійним даром" 22. На думку О. Фотинського, авторство марґіналій, безумовно, належить українцеві, який виховувався у православному середовищі. Дослідник припускає, що це був чернець, який потрапив під вплив раціоналістичної пропаганди, однак не до кінця порвав з православною вірою. Автор коментарів прагне наповнити віру "новою думкою", максимально наблизивши її до Божественної істини. Свою спробу вільнодумець здійснює "простою" мовою, чим, по суті, утверджує рідну мову як засіб богословського мислення і світоглядної полеміки. Автор коментарів водночас постає як відвертий іконоборець, противник церковних обрядів, зовнішнього благочестя, шанування святих, мощів. Чимало спільного у нього з поглядами релігійних раціоналістів, зокрема, у засудженні практики поклоніння хресту, запереченні натільних хрестиків, що було властиве багатьом дуалістичним єресям, наприклад богумилам. "Кажет каждому свой крест [иміти], а не єго носити, то есть сам своє терпеніє, то есть укоризну, бесчестя, рани і смерть за імя Христово і за правду єго, а не дерев’яний або срібний" 23. Це переконує у впливі на вільнодумця й місцевих антитринітаріїв, які в своєму вченні адаптували чимало раціоналістично-єретичних ідей, а за кількістю громад у першій половині XVII ст. уже не поступалися кальвіністам.
     
     
      19 Петров А. Памятники церковно-религиозной жизни... — С. 1, 164.
      20 Там само. — С. 185 б, 27 б, 201 а.
      21 Фотинский О. Волынский религиозный вольнодумец XVII в. // ЧОНЛ. — 1905. — Кн. 18, вып. 3/4, отдел 2. — С. 83.
      22 Там само. — С. 86.
      23 Там само. — С. 88.
     
     
     
     
Антитринітарії. Антитринітаризм у XVI — XVII ст. посів значне місце на карті протестантизму України, набувши багатьох прибічників серед місцевих протестантів — тих, які тяжіли до радикальнішої, ніж у кальвінізмі, реформи релігійного і світського життя, дальшого перегляду традиційних догматичних уявлень, їх наповнення ренесансно-гуманістичним змістом. Ця течія розвинулася тут з двох джерел. Перше — ідейні традиції місцевих єретичних рухів ("зжидовілі", феодосіани) та лівого крила польсько-литовського антитринітаризму (60 — 70-ті рр. XVI ст.), що акумулювали ідеї, близькі радикальній Реформації. Соціальний склад унітаризму у цей ранній етап доволі строкатий: крім шляхти, у ньому перебували окремі міщани, ремісники, торговці, міська біднота (чимало лідерів руху в Польщі, Білорусії та Литві вийшло з дрібної шляхти, міщан — Мартин Чехович, Мартин Кровицький, Симон Будний, Петро Гонезій та ін.). Його ідейна програма передбачала скасування кріпацтва, експлуатації, державних інститутів, війни, насильства, потребувала спільності майна, загального братерства і рівності. Це наближало ліве крило антитринітаризму до анабаптизму (від грецьк. anabaptizo — знову хрещу, тому ще перехрещенці) — радикальної протестантської секти, котра об’єднала речників селянсько-плебейського крила Реформації, незадоволених компромісним характером лютеранства і кальвінізму. Невипадково деякі польські і литовські антитринітарії (Мартин Чехович, Лаврентій Кришковський, Ян Немоєвський) були спочатку анабаптистами. Є відомості про існування громади анабаптистів 1536 р. у Володимирі-Волинському. Щоправда, конкретних даних про її зміст і характер діяльності не збереглося 24. Про вплив анабаптизму на місцевих протестантів пише Андрій Любенецький у своїй праці "Poloneutichia" 25; засвідчує це і написання у 80-х рр. XVI ст. кальвіністом Андрієм Воланом і лютеранином Еразмом Ґлічнером полемічних творів, спрямованих проти перехрещенців. 
     
     
      24 Tazbir J. Pa?stwo bez stos?w. Szkice z dziej?w tolerancji w Polsce XVI — XVII w. — Warszawa, 1967. — S. 45.
      25 Lubieniecki A. Poloneutichia / Wyd. A. Batowski. — Lw?w, 1843.
     
     
     Завдяки створенню у 60 — 70-х рр. справжнього центру антитринітаризму у південно-західних землях Великого князівства Литовського та Південній Польщі, основним регіоном поширення течії в Україні цього періоду були Волинь, Підляшшя, Галичина, Сяноччина. Друге ідейне джерело унітарного руху — європейський антитринітаризм, який внаслідок еміграції своїх головних речників (Лелія Социна, Валентина Гентілія, Бернардо Окіно, Франческо Лісманіні, Франческо Станкаро та ін.) набув поширення у східних землях Речі Посполитої та Трансільванії. Ця пізніша течія вийшла з кола італійських, французьких, швейцарських гуманістів і принесла у Східну Європу новітні філософсько-раціоналістичні й політикоправничі концепції, науковий, літературний, педагогічний досвід, помірковане соціо-етичне вчення. У 80-х рр. ліве крило антитринітаризму було вже, по суті, поглинуто поміркованою течією, яка набула багатьох прибічників серед місцевих шляхтичів. Загалом можна твердити, що у 70 — 80-х рр. XVI ст. у Польщі й Великому князівстві Литовському відбулося злиття "східного" і "західного" потоків реформаційного руху. І хоча на цьому етапі антитринітаризм перебував ще у стадії ідейно-організаційного оформлення, він зафіксував поворотний момент в еволюції східнослов’янського релігійного вільнодумства — остаточне з’єднання єретичних течій, що вийшли з надр православ’я, з протестантизмом. Також у Закарпатті, водночас з італійськими гуманістами, проповідували діячі лівого крила "польських братів", емігранти "з Галичини і литовсько-руських областей, де з крайніми антитринітаріями злились учні московських вільнодумців" 26.
     Православне середовище, підготовлене попередньою зустріччю з раціоналістичними єресями, рішуче виступило проти поширення нового протестантського вчення, яке мало вищий науковофілософський рівень і становило значно більшу небезпеку для своїх супротивників. У 70 — 80-х рр. XVI ст. з’являється ціла низка православних творів, написаних проти унітаріїв. Так, гостре полемічне спрямування має "Книга блаженного Йова Желізо" (написана за часів настоятельства преподобного Іова у Дубенському Воздвиженському монастирі). Збереглася невеличка частина з майже тисячі сторінок твору, що є компілятивною збіркою різних статей та книжних виписок на захист православ’я. Подібну мету ставив собі Василь Суразький (Малюшицький) у книжиці "О єдиной істинной православной вірі" (написана 1588, видана в Острозі 1598 р.). Полемічним загостренням відзначається передмова до Острозької Біблії (1581), написана Герасимом Смотрицьким, а також низка православних Учительних Євангелій, створених наприкінці XVI ст. в українсько-білоруському пограниччі.
     Окрему сторінку в історію релігійної полеміки вписав Андрій Курбський, який з кінця 60-х до 1583 р. мешкав у Миляновичах під Ковелем, де створив культурно-освітній осередок. Стурбованість князя поширенням протестантизму звучить в багатьох його листах, перекладах, полемічних творах. В них зустрічаємо й цікаву історичну інформацію. Наприклад, у перекладі твору "Повість кратка о Симеоні Метафрасті" Курбський зазначає, що нововірці не лише проповідували ("сих развращенных словес безчисленное множество во церквах Божиих насеяно"), а й поширювали "повестей множество" 27. У посланні старцеві Вассіану Муромцеву Курбський оцінює ці твори як такі, що містять виразні протестантсько-унітарні ідеї: "...не мало от язык верующих соблазнишася, и близ разума жидовскаго во всем мудрствующе апостолских же и святых всех уставов и законоположения ни слышати хотят, но паче хулят и ругаются им з жиды вкупе, яковы же есть от Лютора, у них же аз сам видел библии Люторов перевод, согласующ по всему Скориным библием" 28.
     
     
      26 Петров А. Отзвук Реформации... — С. 79 — 80.
      27 Цит. за: Владимиров П. Новые данные для изучения литературной деятельности князя Андрея Курбского // Труды 9-го археологического съезда в Вильно, 1893. — Москва, 1897. — Т. 2. — С. 310.
      28 Памятники полемической литературы // РИБ. — Т. 31. — Стб. 403 — 404.
     
     
     Поєднання єретичних доктрин, що йшли з Росії, з вченням плебейської течії польсько-литовського антитринітаризму — одна з рис, що були виявом своєрідності раннього білорусько-українського антитринітаризму. Однак на початку XVII ст. в антитринітарському русі взяли верх поміркованіші социніани — послідовники італійського гуманіста і реформаційного діяча Фавсто Соціні. Вони, враховуючи посилення релігійного гніту, декларували тимчасове примирення з державою, хоч і не відмовлялися від принципового осуду нерівності. Социніани з раціоналістичних позицій критикували традиційну догматику, виступали за свободу совісті як умову морального вдосконалення людини. У діячів лівого крила социніан проповідь морально-етичних засад не вела, як у правих течіях реформації, до примирення з суспільною несправедливістю, яку вони гостро критикували. Популярним був серед них і гуманістичний погляд, що цінність людини визначається не її вірністю релігійним догмам, а тим, чи в своєму житті вона дотримується норм етики. Деякі з антитринітаріїв за своїми філософськими поглядами наближалися до атеїзму 29. В цьому звинувачували, наприклад, колишнього антитринітарія, а пізніше маршалка світської частини православного Берестейського собору Дем’яна Гулевича.
     Характерним явищем на той час стало зосередження окремих реформаційних течій у різних реґіонах. Так, лютеранство на території Речі Посполитої в першій половині XVII ст. поширювалось у Королівській Прусії і частково у Великопольщі. Кальвінізм зберіг свої позиції на Закарпатті, а також в деяких районах Білорусі й Литви (у північній і центральній частині Великого князівства Литовського). Натомість громади социніан (аріан, "польських братів") зосередилися в деяких районах Польщі (Краківське воєводство, Сандомирщина і Люблінщина), а з другого-третього десятиріччя XVII ст. на українських землях (Волинь, західна частина Київського воєводства) 30.
     Близько 1612 р. український шляхтич Юрій Федорович Чаплич-Шпанівський заснував аріанський збір (молитовний будинок) в Киселині, а його брат Мартин — у сусідньому Березьку 31. Чапличі стали також фундаторами громад социніан у Берестечку, Галичанах, Милостові, Шпанові. До Киселина збиралися на синоди (з’їзди) социніани з усієї Волині. Після розгрому 1638 р. їхнього раківського осередка у Польщі Киселин став головним центром социніан Речі Посполитої, і в 1638 — 1640 рр. тут відбувалися генеральні синоди аріан.
     Другим важливим центром стала Гоща. Збір у цьому місті, як і в Сокалі над Случчю, заснував близько 1600 р. український магнат, краківський каштелян Гаврило Гойський. Павло Христофор Сенюта, який 1616 р. став членом социніанської громади, заснував збір у Ляхівцях, який незабаром вступив у гострий конфлікт з ляхівецьким домініканським монастирем. П. X. Сенюта заснував збір і у Тихомлі, який також перетворився в один з важливих осередків аріанства 32.
     Найважливішим центром суспільнополітичної діяльності социніан Київщини став Черняхів, де збір заснував на початку XVII ст. (мабуть, до 1610 р.) Степан Немирич, який пізніше був овруцьким старостою і київським підкоморієм. Крім перелічених основних осередків социніанської пропаганди, слід назвати також громади у Водирадах Луцького повіту (тут С. Кандиба 1599 р. перетворив церкву на збір), Бабині (поблизу Рівного) 33, Іваничах, Полонному, Варві. Шляхтичі-социніани засновували громади антитринітаріїв не лише у власних маєтках, а й у тих містах і селах, які вони брали в оренду. 
     
     
      29 Подокшин С. А. Зазн. праця. — С. 156 — 164.
      30 Tazbir J. Antytrynitaryzm... — S. 119 — 120.
      31 Tazbir J. Kiseli?sko-bereski zb?r Braci polskich // Przegl?d Historyczny. — 1966. — Z. 1. — S. 57.
      32 Dubiecki M. Na kresach i za kresami. Wspomnienie i szkice. — Kij?w, 1914. — T. 1. — S. 225 — 231.
      33 Stecki T. J. Z boru i stepu. Obrazy i pami?tki. — Krak?w, 1888. — S. 119 — 124.
     
     
     Наприкінці XVI — на початку XVII ст. виникли громади социніан у маєтках найбільшого православного магната, князя К.-В. Острозького — у Острозі, Острополі і Старокостянтинові. Князь користувався послугами аріан у своїй політичній та освітній діяльності. Однак і після смерті князя К.-В. Острозького 1608 р. згадані громади продовжували існувати 34.
     Хоч ініціаторами переходу на нову віру були переважно шляхтичі, до социніанських громад належали також міщани низки міст — Гощі, Рафалівки, Ляховець, Берестечка, Полонного та ін. Слід гадати, шляхтичі-социніани вдавалися до певних засобів тиску, щоб поширювати свою доктрину у містах, які належали цим шляхтичам. Домінікани з Ляховець твердили, що власники цього міста пани Сенюти "підданих різними способами спонукають і змушують до єретицтва" 35. В Киселині, Рафалівці, очевидно і в інших містечках, їхні власники призначали прибічників социніанства на посади війтів та бурмистрів. Однак значна кількість міщан переходила на бік социніан не з примусу, а у зв’язку з тим, що поділяла їхні суспільно-політичні погляди. У Киселині серед старшин громади один час були міщани Ілько і Федір, за фахом ткачі 36. Подібне становище склалося і в Рафалівці. З реєстру витрат киселинсько-березької громади видно, що до неї належали міщани різного ступеня заможності: від багатіїв до злидарів, які платили дуже низькі внески і час від часу отримували допомогу від інших членів громади. Трапляються між ними ремісники різних фахів (цирульник, кравець, ткач), жінки 37.
     Є відомості про залучення до социніанських громад селян-кріпаків без їхньої згоди. У вироці Люблінського трибуналу від 18 травня 1644 р. стверджується, що Чапличі поширювали социніанство серед селян, "позволяючи їм вольность од вшеляких робот" 38. Саме цим пояснювали сучасники те, що при прощанні селян з Олександром Чапличем, який був засуджений на вигнання, можна було почути "не плач, а ридання" 39. Є також звістки про втечі селян з інших маєтків до володінь Гаврила Гойського, який співчував социніанам. Все ж социніанство не набувало серед селян хоч трохи значного поширення. Адже шляхтичі, які примкнули до социніанського табору, лише на словах прийняли радикальні соціальні доктрини деяких проповідників. Практична їхня діяльність була далека від тих засад, вірність яким вони декларували. Так, кріпаки з ляхівецьких маєтків Сенют на визиск відповідали масовими втечами 40. Немає підстав вважати, що інші шляхтичі-протестанти були кращими від Сенют. Тому не доводиться дивуватися, що землевласникам-социніанам не вдалося привернути селян на свій бік.
     За оцінкою О. Левицького, серед місцевої шляхти у цей час "було так багато послідовників секти, що вони іноді заповнювали собою місцеві провінційні сейми і становили тут переважаючу партію" 41.
     
     
      34 Tazbir J. Antytrynitaryzm... — S. 99.
      35 Ibid. — S. 101.
      36 Ibid.
      37 Tazbir J. Kiseli?sko-bereski zb?r... — S. 128.
      38 АЮЗР. — Ч. l, t. 6. — C. 795.
      39 Urban W. Praktyczna dzia?alno?? braci polskich // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. — 1960. — T. 9. — S. 121, 124.
      40 Tazbir J. Antytrynitaryzm... — S. 110.
      41 Левицкий О. Указ. соч. — Кн. 6. — C. 406.
     
     
     Як і кальвіністи, социніани прагнули адаптувати своє вчення до української культури, православних ідейних традицій. Цікавим прикладом цього є польськомовний полемічний твір "Antapologia", написаний Євстахієм Ґізелем (Кисілем) у відповідь на "Апологію" Мелетія Смотрицького та на захист автора "Апокрисису" Христофора Філалета. Видана книжка в Ракові 1632 р. Вона була написана чи не на замовлення православних, які, однак, гостро засудили позицію автора. Незважаючи на присвяту твору Петрові Могилі, останній наказав спалити весь його наклад 42. Зміст "Антапології" дозволяє зробити висновок, що її автор не просто виховувався у православному середовищі, а й, попри свої унітарні переконання, був духовно зв’язаний з рідною культурою. Висловлюючи жаль з приводу її занедбання, він закликає "панів-мужів" забути розпусне життя, "що довело нас до такої простоти". Відстоюючи право Філалета (під іменем якого, ймовірно, виступив кальвініст Мартин Броневський) боронити православну церкву перед наступом католицизму, Кисіль пише: "Чому ж нам не радіти захистові істинної віри єретиками та іноді не користати з цього?.. несправедливо звинувачувати наш народ у тому, що захисником його віри є людина, у якихось відношеннях відмінна від нас?" При цьому він виступає захисником не лише Філалета, а й православ’я взагалі: "Це і є важливою ознакою ґрунтовності віри руського народу, що навіть ті, котрі не належать до неї, здатні перемагати людей, які не припиняють нападок на його віру, і перемагати грецькими доказами" 43.
     Підтримував Кисіль Філалета передусім у тих питаннях, які хвилювали православного читача і, на думку полеміста, могли зацікавити його в протестантизмі. Так, він поділяв православне розуміння євхаристії, стверджуючи обов’язковість участі у ній мирян. Водночас акцентував на відмінностях православних з католиками і на спільності перших з нововірами. Цей прийом використав Кисіль, розглядаючи церковне життя. Він відстоював право простих віруючих на участь у церковних справах, вибір пастирів, вияв самоініціативи. Та, будучи протестантом, не зупинився на цьому і висунув ще радикальніші нововведення, наприклад, право мирян мати власні погляди в питаннях віри. У розв’язанні спірних питань вчення і культу Кисіль пропонує звертатися не до церкви та ієрархії, а до Біблії і власного розуму. При цьому радить читачеві пильніше придивитися до вчень, що їх в Україні звикли вважати єретичними, бо не все в них неістинне. "Якщо, за словами Апології, Апостоли Павло та Іван навчать руський народ, у тому числі мирян, які становлять більшість руського народу, перевіряти єресі та хиби ... а перевірка не може бути здійснена без суджень, то кому із розсудливих не зрозуміло, що виголошувати судження про різниці у вірі не тільки дозволяється, а є обов’язковим для людей світських? Як же шляхетський стан зможе очистити віру від єресі, не розмірковуючи над тим, що є віра і що єресь" 44.
     
     
      42 Исаевич Я. Преемники... — С. 78, 127 — 128.
      43 Diplic G. Antapologia albo Apologiey, kt?ra do przezacnego narodu Ruskiego. [Rak?w], 1632. — S. 616.
      44 Ibid. — S. 650 — 651.
     
     
     Безсумнівним внеском социніан у національно-культурне життя України є їхня науково-перекладацька діяльність. Маємо на увазі, зокрема, незавершений переклад Євангелія (від Матвія, Марка і початок Євангелія від Луки; виданий не пізніше 1570 р.) Василя Тяпинського, здійснений на основі польськомовного Нового Завіту Симона Будного. Переклад Євангелія українською книжною мовою (залишився у рукописі) здійснено 1589 р. социніанином Валентином Негалевським. Свою спробу автор мотивує гуманістично-патріотичною метою, не приховує і свого прагнення — переконати співвітчизників у необхідності самостійного оволодіння змістом Біблії як важливого кроку у пізнанні Бога. Поширення перекладу Негалевського (судячи із записів на полях, твір мав багатьох читачів) свідчить про вплив унітаризму на частину православних.
     Невипадково наприкінці XVI — першій половині XVII ст. з православних церковних кіл виходять нові полемічні твори, повністю або частково спрямовані проти протестантів, у тому числі віршований комплекс 80 — 90-х рр. XVI ст., знайдений у бібліотеці Києво-Михайлівського монастиря, "Книга о вірі", датована 1640-ми рр. Аргументовані відповіді на головні антитринітарні ідеї зустрічаємо й в "Екзегесисі" та "Патериконі" Сильвестра Косова (друковані у Києво-Печерській лаврі 1635 р.), "Тератургимі" Афанасія Кальнофойського, "Парергоні" Іларіона Денисовича (там само, 1638 р.).
     У другій чверті XVII ст., особливо з кінця 30-х рр., у Речі Посполитій посилюються репресії щодо представників антикатолицьких течій. За неперевіреними даними, вже 1626 р. юрба фанатиків розгромила збір аріан у м. Бережанах 45. 1639 р. у м. Більську страчено міщанина Івана Тишкевича за відмову складати присягу в ім’я Трійці 46. 1640 р. луцький католицький єпископ Анджей Ґембіцький та володимирський декан Станіслав Урбанович розпочали судовий процес проти родини Чапличів за те, що вони поширюють "заборонену сеймовими і трибунальськими аріанську секту", надають притулок аріанським діячам з інших міст. Процес тривав досить довго, і 1644 р. за вироком люблінського головного трибуналу Чапличам було наказано вигнати социніан з Киселина й Березька, скасувати їхні громади і школи. Коли Юрій Чаплич не виконав декрету, його, а також социніанських проповідників, покарано "інфамією", що означало позбавлення громадянських прав і вигнання 47. Три социніанські діячі змушені були виїхати з Киселина, однак киселинсько-березький збір існував і далі. Так само в Ляхівцях і Тихомлі і після декрету від 8 червня 1644 р. продовжували існувати социніанські громади. Сенюти, щоправда, були змушені заплатити значні грошові штрафи, однак социніан з своїх маєтків не вигнали. Вироків про скасування социніанських громад під загрозою високих грошових штрафів, інфамії, вигнання та позбавлення шляхетства було набагато більше. Правда, виконання вироків в умовах анархії, властивої шляхетській Речі Посполитій, затягувалося. Социніанські громади найчастіше зникали не внаслідок вироків, а внаслідок переходу на католицтво шляхтичів, які бачили, що належність до "єретичної секти" стає дедалі невигіднішою. Переходячи на католицизм, шляхтичі змушували до цього і своїх кріпаків та підданих-міщан.
     Відчуваючи погіршення умов для социніанства на Правобережній Україні, київський підкоморій Юрій Немирич 1643 р. купив обширні землі на Лівобережжі, на берегах Ворскли та Орелі. Орендаторами в цих маєтках він настановлював социніан 48. Того ж року він запрошував відомого реформаційного діяча Вишоватого, щоб той погодився проповідувати свої погляди "скіфам та сусіднім народам". 1658 р. у Дазьві на Волині (поблизу Володимира) відбувся синод социніан — останній в Речі Посполитій. Як припускає історик С. Щотка, це були тільки збори керівників руху 49. 
     
     
      45 Wasyl Jaremczuk diak czyli aryanie w Brze?anach // Lwowiania — 1837. — T. 2. — S. 25.
      46 Tazbir J. Pa?stwo bez stos?w. — Warszawa, 1967. — S. 145.
      47 АЮЗР. — Ч. l, t. 6. — C. 795.
      48 Lipinski W. Stanis?aw Micha? Krzyczewski // Z dziej?w Ukrainy. — Kij?w. 1912. — S. 162 — 163.
      45 Szczotka S. Synody arian polskich. Od za?o?enia Krakowa do wygnania z kraju (1569 — 1662) // Reformacja w Polsce. — 1935 — 1936. — R. 7/8. — S. 96.
     
     
     Очевидно, синод відбувся в першій половині року, оскільки вже 20 липня 1658 р. сейм Речі Посполитої прийняв ухвалу про вигнання аріан (социніан) з краю. Чернихівський чашник Товія Іваницький, який був депутатом від шляхтичів Волинського воєводства, намагався не допустити здійснення цієї ухвали і зірвати сейм на підставі права "ліберум вето". Однак "вето" Іваницького не було взяте до уваги, як гадають, тому, що вже кілька днів перед тим социніан позбавили права участі в сеймі.
     Загалом поширення протестантизму в Україні тривало недовго. Вже у другій чверті XVII ст. більшість шляхтичів відійшла від нововірства. Політика польського короля — прибічника контрреформації, єзуїтська пропаганда, посилення репресій проти дисидентів, відсутність необхідної для Реформації соціальної бази, міцного класу бюргерів, розвинутої міської демократичної культури, врешті той факт, що цілі, що їх ставили собі шляхтичі, були значною мірою досягнуті, — все це зумовило спад протестантського руху. При цьому родини, які були колись православними, вже рідко поверталися до віри батьків, а переходили здебільшого у католицизм. У цьому сенсі протестантизм став своєрідним містком на шляху до покатоличення української шляхти. Зрештою, основну національну базу цієї релігії в Україні становили саме поляки і сполонізована українська шляхта. Цілком слушною є думка О. Петрова, який зазначає: "Переходили у нововірство люди, котрі вже піддалися польському культурному впливові, вже відірвались від національного ґрунту, від національних традицій" 50. Ця відірваність після прийняття протестантизму ставала ще глибшою.
     Оцінюючи значення реформаційних процесів в Україні, слід враховувати вплив протестантизму на її релігійно-культурне життя. На думку М. Кояловича, протестантська література "була і численна, і ...становила багатюще зібрання фактів і свідчень... Більша частина всього цього була спрямована проти... латинства... Нарешті, майже вся ця література написана загальнодоступною мовою... Варто переглянути Апокрисис, Фринос, Аполлію та інші полемічні твори православних того часу, щоб дійти висновку, що їхні автори не могли мати під руками всіх тих творів, якими користувалися. Можна безпомилково сказати, що вони взяті переважно з протестантської літератури... Православному письменникові, який не мав ні розробленої історії своєї церкви, ні навіть повного катехізису, нелегко було відмовитися від такого багатого посібника..." 51. Як слушно підкреслює сучасний дослідник історії церкви та релігійної думки в Україні В. І. Ульяновський, "діяльність протестантів, покликана заперечувати необхідність традиційних християнських конфесій, як це не парадоксально, сприяла їхньому відродженню, самоочищенню і пробудженню до духовної праці. Діячі православної церкви в Україні значною мірою використали досвід протестантів для внутрішньої реорганізації та вдосконалення церковного життя" 52. 
     
     
      50 Петров А. Отзвук Реформации... — С. 64.
      51 Коялович М. Об отношениях западнорусских православных к литовским протестантам во Бремена унии // Христианское чтение. — 1860. — Кн. 10. — С. 243, 244.
      52 Ульяновський В. І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — Київ, 1994. — Кн. 2. — С. 211.
     
     
     Таким чином, протестанти вплинули і на культурно-освітнє, і на власне церковне життя України. І хоча їхня шкільна, видавнича, перекладацька, полемічна практика була спричинена передусім конфесійним завданням, об’єктивно, у контексті переломової епохи, вона мала загальнокультурне значення. Протестантизм поряд з православ’ям і католицизмом посів власне місце в історії української культури.


http://litopys.org.ua/old18/old18_37.htm

ЛІТОПИС ГРИГОРІЯ ГРАБЯНКИ
(Уривки) 
       
       
       ОБ’ЯВЛЕНІЄ К ЧИТАТЕЛЮ, КОЄЯ РАДИ ВИНИ СІЯ ІСТОРІЯ НАЧАТСЯ ПИСАТИ
       
       Понеже в книгах древніми історіографи, римськими і польськими, Кромером 1, Бєльським 2, Стрийковським, Гвагніном 3, Коховським 4, також німецькими, Пуфендорфом 5 і Гібнером 6, составленними, а нині повеленієм Петра Первого, імператора всеросійського на словенський язик преведенних, везді о многих козацьких противу бісурман бранєх обретаєтся написано, яко козаки в пустих лугах окрест ріки Дніпра і Бугу іздревлє собирающиєся не мздою коєю держимі, но хотінієм розширенія віри християнської привлащаємі, везді на морі і на землі множицею турков і татар розбивали, і под образом самовольства сугубую добродітель творили: єдину, яко от хищников татар плінених християн от’ємлюще, свободою даровали, другую, яко польськоє королевство і Русь от всяких ім наносимих татарами озлобленій кріпко защищали. Тим же в брані іскуством не точію слави, но і преділов землі своєй от хотящих єю заобладати доселі ціло соблюдши і розширеніє пристяжали, что ясній землеміри на мапах світу явили, положивши у оних воєводство Кієвськоє, Черніговськоє, Браславськоє і Подольськоє, ідіже текуть ріки Дністр, Буг, Горинь, Дніпр, Десна і Сурж, а оттуду по Черноє море. Тоє ради толь знаменитая їх дійствія за предводительством благополучних вождів бившая, паче же за Богдана Хмельницького, преславного вождя запорозького, за от’ятіє вольностій Русі з поляки содіянная і за совіт, даби в землях руських не були з русов воєводи, кашталяни, старости, судді і прочії власті, якіє король Казімір Первий 7 в року 1340, по присязі наслідником своїм тот устав хранити повеліл, і за от’ятіє вольностей, от королей козакам наданних і за ініє нестерпиміє от поляков обиди з найяснішими королями польськими Владиславом і Казіміром 8 з неоплаканним і нікогда возратним полякам убитком воздаваємая, да не прийдуть в крайнєє забвеніє, умислих історію сію в пам’ять посліднєму роду написати, собирая ово от діаріуша наших воїнов, в обозі писанного, і от духовних і мирських літописцов, єлика в них возмогох обрісти достовірніє написанного, ово от повіствованія самобитних тамо свідителей, єще в живих обрітающихся, їх же повість віроятно літописцов утверждаєт. Не буди убо чтущим розуміти, яко нічто где от своєго умствованія приложих, но якоже ріх от достовірних істориков написанная і от очевистих свідителей сказуємая, собрах і написанію предах. А яко многіє мимо нинішная преславная дійствія воїнськая древнійших царей славою писаннії откровенною, новая молчанієм угнетають і в слух посліднім родом даятися упущають. Но кто би сих времен відал богом устроєнного вождя Мойсея, род єврейський от єгипетськой роботи чудесні чрез море Чермноє по суху проведшого, і в нем царя єгипетського со вої потопившего, аще не би писаніє о том свідительствовало? Кто би Навуходоносора 9 в славі на землі первійшого, кто Кіра 10, первіє кораблями море наполнившого, Александра 11, в славі превознесенного, і Августа 12, вселенною єдиновластвующого, напослідок і Димитрія 13, князя московського, міліон і двісті тисячей гордящихся в своєм Мамаї 14 татар істребившого і їх царства татарськая росіянам подчинити принудившого коїх всіх, аще іногда слави і мір не вміщаше, но нині не преплили б забвенія пучини, но весьма в глубині невідінія були би погружені, аще би Святоє писаніє не поставило дійствія їх на всемирном поприщі і слова божія проповідником і красноглаголивим вітіям не подало їм сими украшати своїх трудов? Тих убо і тим подобних побідителей історії мні многочасні в сладок чтущу і пользу народом їх єже к безсмертной їм славі пророзумівшу, соболізновах немало, яко і нашого отчества нічим же от іних во воїнських трудах разнствующого, в толикой забвенія пучині діла видя погруженна; сего ради не коєю-либо любострастною славицею, но общою возбужденій пользою судих і сего вірнійшого російського сина благоразумного вождя Богдана Хмельницького, Малую Росію от тяжчайшого іга лядського козацьким мужеством свободившого і російському монарсі із стольними гради в первобитность приведшого, немолчная дійствія не оставляю в пепелі погребенних повістьми світу явити, являя во вся народи, яко не точію самі словено-російськіє монархи мужества своєго страхом обносили вселенную, но і раби їх за отчествіє собственних государей і за обиду росіян могуть і премощнійших чуждих монарх силам вооружившись противустати.
       
       
       
       
       
       
       
       СКАЗАНІЄ О РАЗЛИЧНИХ БРАНЕХ І ОРУЖІЇ КОЗАЦЬКОМ І О ПИЩІ ЇХ
       
       Восприявши убо во область свою поляки Кієв і малоросійськія страни, по довольном времені усовітоваша в роботі іміти живущія в них люди; но іже бяху от сих воїнського чина отдревлє і мечем упражняхуся, а не работним ігом, сії рабського не навикше іга і діла, ізволиша самовольно около ріки Дніпра нижає порогов в пустих містах і в диких полях пребувати, кормлящеся рибними і звіриними ловлі і морським на бісурман розбоєм. Но в року 1516, єгда Жигмонт Первий 15, того імені король польський пойде бранію на великого царя московського, хан татарський Мелин-Герей, усмотрівши время, не хранячи утвержденного себе мира з поляки, насла свою силу в Руськую землю, огнем і мечем повоєваша гради і весі, і много пліни взєм, в Перекоп возвратися. Тогда король, видя поношеніє, охотного воїнства от козаков і поляков собра, посла їх под Білгород, гді такожде множество користей заємше, возвращахуся в Руськую землю, но турки і татаре на їх нападоша; обаче, брань сведше, премогоша християнськії вої турков, і оттого времені козаками нарицахуся, аще кто і поляк бяше, сієсть свободноє воїнство, яко без найму, своєю волею на татаре хождаху. І оттуду, многократних ради браней, вельми козаки в храбрость і силу возросташа, гладу же, жажді і зною і всяким воздушним нахожденіям вельми обикли. Пища їх бі житноє тісто квашеноє, зовомоє саломаха, рідко звареное, і тим суть довольні; когда случиться з рибною, яко козаки глаголють, щербою, то за найпереднійшую трапезу іміють. Живуть же в куренях по сто п’ятдесят і боліє і всі пищу вишереченную імуть єдину. Єдиного же старійшого в курені іміють, в воїнських ділах воїна іскуснійшого, і того почитають і повинуються єму, аки найвищому по кошовом атамані началу; но і старійшини їх живуть купно з опаством, аще-бо би чим-небудь їх оскорбил над право, то абіє бідні і безчесні предають їх смерті. Татьба же і блуд между іми отнюд не буваєт, і за єдно путо іли пліть вішають на древі. Одежда в їх бі єдна іли дві.
       По сем, єгда воєваша турськую і татарськую землю, обагатишася зіло і ісполнені суть довольством всякого багатства. Оружіє імуть самопали, шаблі, обухи, стріли і списи; і до сих тако суть іскусні, яко і найлучший польський гусарин і німецький райтарин примірен бути їм не может. Сколько конних, столько і піших, і колико у Малой Росії людей, толико і козаков; їх не треба нуждою собирати, яко по іних чужоземських странах творять, не треба найму обіщевати: рече старійшин слово іли реймент держащий на охотника, і абіє сколько треба воїнства, аки трава соберется: і добре реченно турському царю на вопрос о коликості козацького войська: «В нас (рече), турський царю, що лоза то козак, а где байрак, то по сто і по двісті козаков там». І всі тії на войні зіло храбрі. Тако бо о них пишеться:
       
       Роси багатство веліє мають,
       Хитрость і храбрость до війни знають.
       
       О которих і султан турський ізрек: «Когда окрестніє панства на мя возстають, я на обидві уші сплю, а о козаках мушу єдиним ухом слухати». В мирі же жити нікогда не хощуть, но єгда в землі їх мир оглашен будет, то самовольно ідуть на помощ іним царствам, і малія ради користі великую нужду подіймуть, море перепливати дерзають в єднодревних суднах. І сих ради славних їх воєнних діл, не возгнушалися їм бути гетьманами великородних сенаторських домов знатнії люди; ібо в року 1506 був первим козацьким гетьманом Предслав Лянцкоронський 16, а в року 1514, будучи гетьманом запорозьким, ніякийсь козак Венжик Хмельницький розбил великую орду в Польщі под Заславлєм; потом був гетьманом Димитрій, князь Вишневецький 17, а по нем Євстафій, князь Ружинський 18. За якіє знатнії козацькії служби король польський Жигмонт Первий дал козакам по обоїх строках Дніпра увиш і вниз коло порогів землю во владініє вічное, аби туркам і татарам, у чолі ставши, нападати руських і польських земель не допускали. Року 1574, за Генріка 19, короля польського, француза, за упрошенієм Івонії 20, господаря волоського, собравшеся тисяча чотириста з гетьманом Свирговським 21, прийдоша в молдавськую землю, і тамо, при господарі волоськом, чтиренадесят кроть брань з турки зведше, силу їх поразиша; наконець же от множества турков отгорненні, всі мечем умроша. Но вскорі козаки туркам і татарам отмстиша за сіє, ібо в року 1575, посланні бувше от кієвського воєводи з Черкас і Канева човнами Дніпром» на орди нападоша і много побивше і плін взємше, возвратишася к своїм з користьми; обаче татаре, собравшеся зо трема султани і седьм синов перекопського хана, зо множеством орд найдоша на Подоллє і много людей пліниша, і сожгоша огнем гради і села. Вскорі козаки воздали їм і за сіє, єгда вшедше за Перекоп з вождем своїм Богданком, такожде огнем і мечем повоєваша. А в літо 1576 за Стефана Баторія, короля польського, козаки в лучший єще строй учиненні. Той же король, видя у козаков мужество великоє із татари на бранєх, постави їм гетьмана, присла їм корогов, бунчук і булаву, і на печаті герб — рицар з самопалом і на голові ковпак перекривлений, армат і всяких воєнних припасов, і самі козаки, замки турецькії воююще, много набрали, і учинив їм строй, і начаша по гетьмані бути обозні, судді, осаули, полковники, сотники, атамани, і повелі стрещи от татар около порогов. Но всегда король Стефан, от храбрості козаков порозумівая, пророчеськи глаголаше: «Будет (рече) когдась от тих юнаков Реч Посполитая вольная». Єже собиться посліди. Той же король Баторій опроч давнєго старинного града складового Чигирина дал єще низовим козакам в пристанище град Терехтемиров з монастирем, да во время зими тамо всегда пребувають, і в год платил їм по червоному і по жожуху; і сим козаки бяху надовзі довольні і многія брані іміяху з татари на землі, а з турки на морі, обаче всегда побіждаху їх. В то время Азію козаки нападше, на тисячу миль повоєваша і Трапезонт взяша і ізсікоша, Синоп до основанія опровергоша, і под Константинополем многія взяша користі. А оттолі боліє в силу козаки ростяху, єже виділ, король Стефан смущашеся зіло, вкупі і бояся, да не како укріпившеся, козаки тяжці будуть ляхом, і хотя внизу около Дніпра побити їх; но козаки, розумія кролевський замисл, пойдоша от кочевиськ своїх к донським козакам, і отсюду єще в больший страх ляхи впадоша, обаче до времені король остави козаков тако пребувати; они же паки з Дону возвращшеся в луги Дніпровії, мечем і бранію на татар упражняхуся.
       
       
       
       
       
       
       
       СКАЗАНІЄ О ГЕТЬМАНІ КОЗАЦЬКОМ ШАХУ І ПОДКОВІ, І О РАЗЛИЧНИХ БРАНЄХ КОЗАЦЬКИХ
       
       За того же кроля Стефана Баторія, в року 1577, бі между козаками запорозькими козак славний, іменем Подкова 22; єго же храбрості волохи ради на господарство призиваху волоськоє. З тим Подковою Шах 23, гетьман запорозький, з козаками пришедши в Волоськую землю, от господарства Молдавського ізгна воєводу Петра, посади на господарстві Подкову. Тогда Петр-воєвода, собра турського войська много, на Подкову ополчися; но козаки побідиша турськую силу. По времені же паки Петро, молдавський воєвода, зо многими турськими силами на Подкову бранію прийде, но Подкова противу єму ізийде і бисть брань великая, обаче козаки турков побідиша, яко єдва Петро-воєвода убіже з малими людьми. Видів же Подкова, яко на господарстві Молдавськом не укріпиться, остави і на Подолля возвратися; того ляхи, лестію ємше, до кроля отослаша, которий повелі отсіщи главу Подкові во Львові; тіло же єго козаки, взємше, в Каневі в монастирі погребоша. Посла же кроль і до низових козаков комісаров, даби їх ширили; но приняли їх козаки, не якоже ляхи хотяху, гнівающегося за Подкову, єго же ради многажди на Молдавськую землю находяше, великія пакості творяху, яко храбрим юнакам бі свойственно, а найпаче татарам вельми бяху тяжкі, а кріпкі, яко стіна, по Бузі Росію от врагов защищая.
       
       
       
       
       
       
       
       ОТКУДУ І ЧЕГО РАДИ ВОЗСТАША КОЗАКИ НА ПОЛЯКОВ?
       
       Єгда нікія архієреї в Литовськой страні не боящієся бога, ніоткуду не імущі нужди, отрекшися православнія католичеськія віри, собраша собор в Бресті-Литовськом; і на том соборі бі митрополит Михаїл Рогоза 24; Іпатій 25 прототроній, єпископ владимирський і брестський; Кирил Терлецький 26, екзарх, єпископ луцький і острозький; Єрмоген, єпископ полоцький і вітебський; Іоанн Гоголь, єпископ пінський і туровський; Діонісій, єпископ холмський і белзьський. На том соборі оставише благословеніє первоначального архіпастиря своєго константинопольського патріарха, послаша в Рим к папі Клименту Осьмому, отдающе себе в соєдиненіє западному костелу. Тогда, видівше благочестивії синове сію новоявлвшуюся химеру, ужасахуся, і отділиша себе от єдиності тих наємников, а не істинних пастирей; розжегся ревностію благочестія, Косинський на ляхов з войськом запорозьким прийде і много замков повоєва і ляхов поби, но в року 1594 под П’яткою от ляхов поражен був.
       Того ж року гетьман войська запорозького Наливайко 27, повоєвавши Угри, прийде на Україну і не обріте в живих Косинського 28; і, яко син православія, ненавидя новоявлвшуюся унію, собра єще от низових козаков больше войська і пойде в Литву; і тамо, сведше многія брани, Слуцьк і Могилев спалил і многих от ляхов уби. На него же гетьман коронний Жолкевський 29 з войськом польським прийде во Україну і в року 1597 под Лубнами-містом на Урочищі Солониці войсько козацькоє ізби і самого гетьмана з полковниками Лободою і Мазепою, живо ємши, до Варшави заведе, ідіже на мідяком волу єго ляхи сожгоша, і от тоя вини война козацькая з ляхами зачася. По сем були гетьмани запорозького войська перво Кушка, по нем Бородавка.
       По сем также, в року 1606, Петр Конашевич Сагайдачний 30, гетьман запорозький, озвася, і хотячи ізвідати щастя своєго, ходил з войськом запорозьким водними суди под Каїру, турецькоє місто, єго же моцно повоєвавши і з неволі християн множество висвободивши, з пребагатими користі з Чорного моря возвратися, за что великую ласку і прихильність міл от запорозького войська і поляков. Также року 1608, за Жигмонта, короля польського, не требуючи уже к себі в помощ войска запорозького, собра з України козаков, і потяг гетьман коронний Жолкевський на Цоцору з ляхами і з козаками. Между же іми бі в то время і Михайло Хмельницький 31 сотником над козаками.
       
       
       
       
       
       
       
       СКАЗАНІЄ ВОКРАТЦІ О ХМЕЛЬНИЦЬКОГО РОДІ, І О ВОЙНІ НА ЦОЦОРІ
       
       Пишучи літописець польський Веспесіан Коховський Хмельницького начало, воспоминаєт от жмудськія страни родом єго бути, а по іних свідительству, от Лисянки, українського града. Аще убо отсюду іли оттуду, обаче первіє із Жолковського дому приложися. Єгда же Іоанну Даниловичу, воєводі руському, староство Чигиринськоє от короля дано бі, тогда Хмельницький пойде тамо, і бі писець, написуя поємлемія от людей дані. В том мало пожив, поять жену, і роди от нея сина Зіновія (єго же послі Богданом нарекоша); і єго же от малих літ даде в наученіє писаній первіє в Кієв, таже в Ярослав до ксендзов єзуїтов, і тако в наученії проводив літа, доспі возраста. Єгда же отець єго учинен сотником над козаками, в року 1620, пойде на Цоцору гетьману Жолкевському в помощ, іде он з отцем своїм, войськовому присмотрюючися ділу. Єгда же сведоша брань ляхи з турки і татари, премогоша турки, ізбиша всю лядськую силу; ідіже гетьман Жолкевський і Михаїл Хмельницький убієн, а Зіновій, син єго, в плін взят в татарськую землю; от нея же по двулітнєм пліненії іскупиша єго козаки такожде пліном татарським, і бисть воїн кролевський. Но между сим в року 1621, єгда Осман, цар турецький, ізбивши на Цоцорі польськую силу, прийде в год на польськую землю з неіщетними силами, тогда Жигмонт, кроль польський, послал сина своєго Владислава з польськими войськами противу турков; а занеже далече большія сили турськія бяху паче польських, того ради в кріпком обстоянії і тісноті польськоє військо бі от турков. Тогда Жигмонт посла по козаки за пороги, призивая їх на помощ, і мзду сребром і свободою дати обіщевая. Петр же Сагайдачний, убивши Бородавку, гетьмана, за непоспіх для рятунку кролевичеві за п’янством, принял на себе повторе гетьманство і собрал шесть тисяч козаков реєстрових і запорозьких такожде виборних, пойде кролевичу в помощ под Хотин, яко найскорій і пробившися чрез войсько з великою турецькою шкодою, ста при кролевичу во облеженню; іде же єгда брані прийде время, поставлено бі войсько запорозькоє напреді, на него же огнь і меч турки іспустиша і всю свою силу, але оперлися, аки о мур кріпок, і бисть того дня січ великая, і много тогда паде турської сили, козацької же і польськой мало. Тако богу защищающу от поган християни, нашедшей же нощі турком спящим, козаки впадоша в обози їх, і всю нощ убиваху турков по наметах; і єгда бисть утро, узрівше турки безчисленних своїх побитих, возвістиша царю своєму, ужасеся серце єго, і начат просити мира у Владислава-кролевича, і сотворися мир вічний. За что Сагайдачний у кроля і Річи Посполитой з’єднал милость і свободу великую народу малоросійському; і когда би гетьман сей запорозький Сагайдачний з козаками туркам і татарам не воспятил, то би турки в Росії і Польщі з церквей і костелов для коней стойла поробили. Року 1622 Петро Сагайдачний, славний гетьман запорозький, великий защитник православной віри і ктитор Братського монастиря і школ латинських, преставися; тіло же єго погребено в Кієві, в монастирі Братськом, з великим плачем запорозького войська і всіх людей православних.
       
       
       
       
       
       
       
       СКАЗАНІЄ, ЧЕСО РАДИ ВОЗСТА ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НА ПОЛЯКОВ
       
       Различнії вини літописці войні козацькой полагають. Єдині собор Берестейський, на нем же новоуведенна унія смути благочестивих, ібо в то время Наливайко возста на ляхи первий. Літописець же польський Веспесіан Коховський написа, яко ляхи великії тяжесті людєм українським і козакам налагаху насилія, і обиди церквам божіїм творяху, от’ємлюще нуждою от благочестивих імінія і самих смерті предаяху, от честі і власті ізгоняху, суду не даяху, козаков всячеськи озлобляху, от всякого бидла і пчел десятоє взимаху. Імет ли кто звіра — кожу дай пану; імет ли рибу — дай урочную дань оттуду на пана; от воєнних користей татарських конь іли оружіє в козака буде — дай, хлопе, на пана. А что горше, жиди всегда смишляху новії дані і вся імінія козацькая не свободна бяху, кромі кому жени вольной в дому і то не вовсє. Аще же когда случится на козака вина і малая, то таковими муками їх казняху, яко ниже погане такових смишляху мученій, і тако, в казнєх сих проливающе ізлиш міру, невірних превосхождаху мучительством. І что єсть мучительство фараонє противу поляков тиранству? Дітей в котлах варяху, женам сосци древієм ізгнітаху і іная неісповідимая творяху біди, не воспоминая, же наступство чинить осторожность, ібо, по звитяжствах звитяжецьких упадок добре можется напрововати; занеже звитяжці, живучи в великой свободі всегда землі добровольне подданнії і завоєваннії начинають озлобляти і права їм природнії ломати. Для чего аще бисть от крайней нужди которая прилеглая кролевству земля в чом стала сопротивна, то їх нужду розсмотріти, єднак і повинні укаранню, снисходя не перебирати міри і в невольничой їх грозі не держати, і, не приводя їх до розпачі, дощенту не зносити: ібо, которая присяга при ґвалті твердо устоїть, і як той не зрадить, кто всегда боїться? Яко і зле от малія вини сотвори бог ляхам отмщеніє сицевим образом; єгда в літо 1647 ляхове, пришедши з польської землі, сташа в Чигирині і в Черкасах, і людей, в тих градіх живущих, зіло озлобляху (яко їм всегда обичай), тогда і Богдан Хмельницький многія понесе обиди от ляхов за вину сицеву. Прежде єще Михаїл, отець Богдана Хмельницького, храбрості ради своєя іміяше любов в Івана Даниловича, старости чигиринського, іже даде єму землю, примірко річенную Суботов. На ней же єгда сей Богдан Хмельницький, от короля пришед, начать людей населяти, надіючися на отця своєго і свої в Речі Посполитой великії заслуги, ібо отець єго, будучи сотником чигиринським, з гетьманом Жолкевським на Цоцорі за Річ Посполитую польськую голову положил; где і он, взятий в неволю, сиділ, таже козаки пліном татарським єго викупили; но і по викупі ходячи в чамбулі, орду бивал і язиков до кроля привождал, а в року 1629 двох Кантиміров живо до кроля привел (от которих король много о тайних замислах турецьких на ляхов ізвістился), чрез що мівал у кроля милость великую: бо був з природи розумен і в науці язика латинського біглий. Ізваживши кроль єго розум, допустил себі за совітника, ібо когда умислил мстити на турчину за перешкожованную войну московськую, будучую в року 1635 под Смоленськом, то мимо своїх сенаторов з ним радился, і великий регімент морськой всей армати єму вручал; чему (за пришествієм єго от двору кролевського на свою отчизную землю) завиствуючи, яко ж і слободі поселенной, подстаростій Чаплинський 32, за неслушность розуміл Хмельницькому бути багатим і в міста фундоватися; за что старості чигиринському Івану Даниловичу обнесе зависно: «Не достоїть (рече) просту человіку села і подданих іміти». Іван же Данилович повелі от’яти село оно Чаплинському, Хмельницький же таково насиліє видів і от’ятіє села своєго і услуги вспом’янув польськой короні, за їя же місто воздаянія честі принял от Чаплинського обиду, ізрече: «Ляхи нас козаков озлобляють, єще козацькая не умерла мати!» Сіє услиша Чаплинський, повелі Хмельницького яти і в темницю воврещи, сина же Хмельницького, Тимоша, велі двома палицями посреді града Чигирина бити. Видів же Хмельницький, яко ніоткуду помощі не надежен, не відяще что творити; бог же преклони серце на милость жени Чаплинського, да упросить мужа своєго і повелить Хмельницького з темниці отпустити, і тако іспущен живяще, ожидая что время впред покажет. Токмо рек: «Жив бог і козацькая не умирала мати! Не все єще Чаплинський у мене побрал, когда шаблю в руках маю». Не токмо же Хмельницькому, но і всім козакам ляхи великія обиди творяху. Козаки же аще кролеві польському Владиславу і плачевним челобитієм возвіщаху, но той козаков і ляхов жалія надолзі снисходяще, розмишляя, не віди что творяти; понеже і прежде от всей Русі много челобитних подаванно до королей польських, і князь Острозький Константан Іванович 33 (нині в Печерськом з каменя вибитий лежащий), будучи сам гречеського закону, до всего сенату за творимія Русі обиди супліковал, і кроль Владислав межи всім сенатом на трибуналі медіятором для облегченія Русі був; обаче тіє тако високих лиць улженя і руськія супліки нічто завзятості поляков не погамовали.
       
       
       
       
       
       
       
       СКАЗАНІЄ О ПЕРВОЙ БРАНІ КОЗАЦЬКОЙ НА ЖОЛТОЙ ВОДІ З ЛЯХАМИ
       
       З таковими вістьми от татар єгда к Хмельницькому козаки возвратишася, услишано то по всей Україні і радовахуся, яко ізбавленіє господнє людем своїм от лядськія неволі. День же от дне козацькоє умножашеся воїнство, о чесом слишал гетьман коронний Павел Потоцький 34, заповіда всім польським воям і козацьким реєстровим і полководцем бути готовим Хмельницького імати, но бог не даде єму пособія, аще бо і вскорі прийде со многою силою ко граду українському Черкасам; но неволею ста в нем, яко зима прийде. Зимі же мимошедшей і теплотою солнца Дніпру і всім рікам розтаявшим, да скоріє Хмельницького і муть, зараз повелі реєстровим козакам Дніпром іти з Барабашем 36 човнами, присягою вірності їх утвердивши, і німецькую піхоту до їх суден водних посади і сина своєго Степана з комісаром козацьким; з которими войська коронного тисячей шесть опроч козаков полем виправил, приказавши їм просто іти на Запорожжя до Січі, і, осадивши Хмельницького, зносити з войском єго дощенту, іли аки зайцов по полю розогнати, хотя ту побіду і славу сину своєму написати вовіки. А самі гетьманове з войськами коронними і з тяжарами войськовими і піхотами помалу ішли в тропи, не відуще, какая біда хощет їм бути. Но Хмельницький, не дожидая войськ коронних до Запорожжя і хотя обновити прежних козаков славу, єже что імі козацькой сили от лугов, яко храбр воїн в поле ізийде на Жолтія Води, ждуще добра себі лова, і не на силу, но на бога уповзше. Такожде і ляхи храбро ідяху, мняще Хмельницького до пришествія побити і всю козацькую силу постидити вовіки, не відуще, яко і он готов к брані, а от господа помощ. Но прежде даже оба полки не снійдошася, особого посла Хмельницький к Дніпру до реєстрових козаков Ганжу, возвіщая їм о своєй силі і о татарах, і повелі глаголати їм: «Чию кров ідуть розливати, не братії ли своєй, їх не єдина породи мати Україна? По ком достоїть їм поборати по костелам ли, іли по церквам божіїм, породившим нас і воспитавшим от крещенія духовні? Короні ли польськой пособити хошуть, яже неволею мужество їм заплатила, іли матері своєй Україні, яже свободою дарствовати хощет?» Се реєстровіє козаки слишавше, всі шість тисящ яко єдиним серцем і мислію возставше. Первіє своєго гетьмана Барабаша копієм Филон Джечелей Зб пронзе спящого. Той-бо Барабаш по ляхах поборяше, таже всю старшину і полководці людськії з хорогвами в Дніпр потопивше, самі всі з драгунією німецькою, з ними на волі будучою, прийдоша к Хмельницькому в помощ; которих видячи братій своїх при Хмельницьком войська козацькіє будучіє з комісаром козацьким при войськах коронних, і драгунія польськая в німецькоє платтє і риштунки прибранная, значним гроном оторвавшися от ляхов і ізмінивши, до Хмельницького пристали. Се же видів Хмельницький рад бяше зіло, і начал своїх утверждати, глаголя: «Братія і молодці славного запорозького войська! Се прийде время, прийміте оружіє і щит віри, імущи помощника бога, не устрашайтеся гордостной лядськой сили, не убойтеся сверіпства і страшилищ от кожей. лямпартових і перьев трусевих устроєнних; пом’яніте прежде бувших воїнов українських, яже аще і невірні бяху, но мужеством своїм всі страни обношаху страхом. Тогожде древа єсть вітви і храбрих воїнов синове покажете мужество. Вам напишуть навіки славу, а надежда на бога не постидить ви!» Тако Хмельницькому войсько козацькоє утверждающему мужественно стати противу ляхов к брані. Єнерал, син Потоцького Степан, видів аки львов на себе козаков з татари, послал нікоєго Яська з списанієм к отцю своєму, тому о надходящей біді своєї возвіщая; но татаре посланого ємше, приведоша под козацькіє полки і посланника і писаніє, что в нем бі написано являюще, і в то время началась брань, і бисть січ велика. Видівше же ляхове, яко сила їх ізнемогаєт, начаша в бігство обращати плещі; но Потоцький начал утверждати, да понеізволять на брані воїнськія умерети, нежелі в бігство претворшеся, уподобитися розпудженним овцам і бути снідь, аки звірем противним. Тими словеси опрошася ляхове паки і валяхуся аки снопи от меча противних, а в сем паде дождь велій і вся оружія огненная омочи і приведе їх побіді послідней, что принуждені табором рушити оборонною рукою к Княжим Байракам, ближачись к городам; но Хмельницький, заславши передом козацькую піхоту у Княжих Байраках казал рови копати, до которих пришедши, табор войська польського змішался, а татаре і козаки на обоз нападше розграбивша, і сам Потоцький два рази устрілен пад скончася, і все войсько польськоє в плін взято. Взяли же татаре тамо Сапігу і Шемберка; Чернецький і Гродзінський Хмельницькому досталися, Фома Улінський, Іван Хребтович, новгородський воєвода, Христофор Хелмський, Гаврило Баллацький, Малицький і Семигродський — великородніє панове; такожде і все польськоє войсько, єдино мечем убієнно, а другоє в плін татарами заведено; і оттак многого войська в той брані, єдин токмо Марк Гдешинський убіже, но і той ранен, что ся стало року 1684 мая 2.
       
       
       
       
       
       
       
       О ВТОРОЙ ВОИНІ І ПОБІДІ КОЗАКОВ НАД ЛЯХАМИ ПОД КОРСУНЕМ
       
       О таковой погибелі і убієнію всего войська лядського, єгда возвісти Потоцькому-гетьману Марко Гдешинський, яко козаки з татари над поляками, мечем побивши і в неволю всіх взємши, побіду носять і над самим генералом Потоцького сином смерть тріумфують, за булаву заступ єму в руки давши; ужасеся сам гетьман Потоцький і польний Калиновський 37, такожде і всі полководці і все лядськоє воїнство і не оста в них сили, яко трава іли цвіту от мразу, єгда по нощі зимной солнце возсіяєт. Не відуще что творити і самі тих же надіющеся честей вскорі, собрашася вколо всі полководці і совітоваху, како би чаємой біди ізийти: і на том совіт свой утвердиша, да ідуть под Корсунь ближає к польським краям, да скоріє помощ стяжуть, і яко яшася путі пришедше над Рось, сташа от Стеблева в милі в полі ровном і оборонном. І се во вторник приспіша татаре і козаки з поля до ляхов в гостину, і, крикнувши великим воплем, битися начаша, а занеже ляхи стояху в окопі, не можаху татаре і козаки ляхов одоліти, (понеже не було козаков і татар больше над тисяч п’ятнадесят), но, ставше на горі, на самоборство ляхов визиваху. В то время яша нікоєго козака ляхове і приведше пред гетьманов, вопрошаху о силі татарськой і козацькой, плінник оній, хитр сущи і премудр імія розум (а подобно яко от Хмельницького научен), сказа: пятдесят тисяч татар бути з Тугай-Беєм і хан вскорі зо всею силою будет, а козаков без лічби; что слишавши ляхове, яша віру і страх паде на них тяжек, яко всі унили і руки їм ослабіша і розум отступи от них, ібо боящеся не токмо силу козацькую слишавше, но глада і облоги, і усовітовавше яшася путі на пролом обозом, но і зді іміяху козака, путь їм показующа; і тако ідяше обоз з ридвани у осьм лав, а піхота і капітани, такожде і слуги з мушкетами около обозу, а гетьмани по обіїх сторонах з їздним войськом. Но козаки, припавши з самопалами, в примір огню давши, коней в возах много побили і піхоту польськую воспятили кріпко, яко і не хотяще всі от мала до велика, зсідше з коней піхотою з козаками брань творяху, і в том бою єдва увойти возмогоша полмилі, огнем з козацьких самопалов і мечем татарським откриті. На большую же пагубу козак, водяй їм дорогу, нарочно наведе лядський обоз на долини і вертепи і блато; зде видівше ляхи свою біду і конечную погибель, силою обоз свой начаша преводити, бисть же яко єдині на гору, другіє в болото начаша входити; Хмельницький посла напред козаков шість тисящ і, закопавши ляхам путь, а от стран древієм засікше, засіли в тих закопах. Поляки же, о том не відуще, нуждою ідяху і яко біху єдині на горі, другіє в болоті лядськіє вози осташа; тим временем татаре з козаками скочивши мужественно на них, обоз розгромиша. Калиновський розгнівася зіло, стоя з войськом на лівой строні, єгда же і тому рани даша, смирися і начат мира і живота просити. Прочіє же, наконець, начаша утікати, і собираху їх, аки снопи, козаки і татаре, понеже і слуги, держачи коні панськіє і за панськими упадуючи головами, самі себе хотячи ізбавити, на тіє ж коні повсідавши утікали, єднак і тих мужики по лісах зловили, такожде і прочіє полководці польськіє у козаков і татар живота прошаху. І тако козаки, побідную піснь богу воспіяша, начаша користі польськії брати, татаром же плін остася, їм же пліниша двох гетьманов Потоцького і Калиновського, Козановського, Одривольського, Балабана, Бекчановського, Хмелецького, Комаровського, Яскольського, Ковальського і іних многих полководцев і капітанов,
       
       Которіє прийшли, Хмельницького аби поймали,
       Леч самі в неволю бісурманськую впали.
       Поїхали бучно до Криму ридвани,
       З совітниками обої польськіє гетьмани,
       А вози скарбніє козакам остали,
       Аби худобу свою полатали.
       Хотіли ляхи з козаков славу мати,
       Аж бог дал тому, хто ся вмієт смиряти;
       Той вознес нині смиренних руснаков;
       А гордих з престола низложи поляков,
       Багатих тщих отпусти до Криму,
       Хотівших руси наклонить до Риму.
       
       
       
       
       
       
       
       
       
       СКАЗАНІЄ О ЗБАРАЗЬКОЙ І ЗБОРОВСЬКОЙ ПОБІДІ НАД ЛЯХАМИ 1649 РОКУ
       
       Тим временем Хмельницький полковников по всей Україні поставил: чигиринському сам Хмельницький полковником бяше, а черкаський — Воронченко, переяславський — Лобода, каневський — Кутак, браславський — Нечай, білоцерківський — Гиря, уманський — Степка, корсунський — Мороз, кальницький — Остап, гадяцький — Бурлай; такожде і в прочіїх градіх.
       О всем же том Ян Казімір 38, уже вінчаний на кролевство, слиша, повелі Фирлієві воїнство польськоє в время совокупляти і собрася ляхов много в року 1649. І єгда весна теплотою согрі землю і польнії явишися трави, начат розпростирати і Марс своя загони, ібо і козацькому воїнству собиратися наченшу ляхове нападаху і по розличних містах розграбляху. Та же от начала єще войни козацькой з ляхами у первоє хану кримському з татари к Хмельницькому пришедшу, обоз же лядський тогда под Константиновим бяше, в нем же єгда возвіщено о Хмельницьком близ со вої своїми, абіє паде на ляхи страх і смятеся їм серце, яко всі до бігства начаше себе приуготовляти, а саміє первійшіє, яже мняхуся бути храбрі і кріпші — їм же война кровію в корчебницях кипяше і за столами і Александров побивали, — се і тим тогда лице побліді і руці ослабіша. Того ради воспять поїдоша обозом под Чогланський камень, а оттуду прийдоша под Збараж, но і там ї при кріпком з каменя тесаного устроєнном граді бяхуся зіло. К сему єще на большую біду ляхом гетьмани їх между собой розміришася, і бяху неєдиносовітни, і єгда в под’їзд послаша Гулевича под Вишгородок, ідуще нощію в невидінії нападоша на татаре, а абіє от єдиного токмо страха всі побігоша, і Душинський, і Сіраковський свої хорогви погубиша. Тім же день от дне отчаявахуся надежди на сили своєя, к чим же єще случися тогда удари грома, і розби копіє у хорогви гетьманськой, єже неложним пророчеством біди ляхом бяше, ібо прежде времені убояшася ляхове, і аще би не пришед до обозу князь Вишневецький 39, всі би побігоша і Хмельницького не видівши.
       Бисть в суботу місяця іюля, в день десятий, єгда войсько козацькоє з татари прийде к ляхам в гостину, єже видівши і зведоша полки своя противу козаком, а обоз начаша обносити валом, і бисть січ велика ляхам з козаками і татари. По чем Хмельницькому з ханом в вечор пришедшу і, мало нічто давше ляхи брані, затворишася в обозі, ідіже чрез ніколико седмиць брань творяще от обою страну мнозі смертію умроша; к тому теж, за умаленієм воїнства, не могуще ляхове валу об’яти меншіє другіє сотвориша, і нощію внійдоша в тія. По ніколицем теж времені недоставшей ні ляхом, ні конем їх пищі, самі ляхи коні свої козакам ізгнаша і пішо у окопи затворишася. Почем єдиного дне прийде Шефер Косен Ага, канцлер ханський ї взивая ляхов акиби до умиренія; к сему теж виєхал князь Вишневецький з хорунжим коронним і по многих словесех нача Вишневецький з хорунжим совітовати, да отступять Хмельницького татаре, но не бі от словес обоїх пользи. Також і до Хмельницького був послан Кисіль, староста черкаський, которому Хмельницький предложил за окуп своїх всіх голов, аби при них будучіє достатки татарам отдали, а єму армати і оружіє, корогви і бубни положили, і так з душами будуть вольні, чего ляхи жодною мірою учинити не похотіли і, доколь їх станет, обіщалися отбиватися. Того ради Хмельницький вся подвиже своя сили і удари на лядськіє окопи і мнозі острієм меча от обою страну падоша, в таковой ляхи тісноті сущей ісхождяху з обозу нужних ради потребств в поле, і сих много паче татаре посікоша, По мнозіх же хитростях воєнних Хмельницький окопа їх валом і стісни тако, яко уже послїдняя їм приближашеся нужда, ібо от ровов своїх козаки велію тщету ляхом і біду смертную творяху, яко невозможно бі їм і поднести глави. Тамо убієно значальніших от лядського войська — Збройзського, Сєраковського, Сваршевського, Цеглинського, Злоцького, Держка, Галаїла, Подгородинського і іних многих, і на базарі лядськом не єдин мито заплатил головою, і води бідний не напився без кровной заплати, но і ту з червієм от трупія і ропою піяху ляхове, істощише ж і пищу всяку.
       Тім начася глад великий і начаша ясти конськія м’яса, кошечая, песія і миші, і уже ослабіваху руці і ізнемогаху сили і мнозі умроша напрасними смертьми, живії же не могоша оружія подносити, другі кусали землю спеклую зубами, і бисть обоз много празден, тім меншіє єще третіє зділаша себі вали і внощі входити в тія начаша; что козаки услишавше, на ляхов удариша і много обозу оторваша і замкнули їх, аки в вічном мраці, к сему і пороху до стрельби не бі у ляхов і прихождаху к посліднему злу. К сему козаки, придаючи большого бідним обложенцям утраплення досадами ляхов уражаху, мовячи: «Ото вам, ляхи, очковоє, роговоє, аренди, ставщизни, панщини, пересуди і сухомельщизни? А докуль будете кунтуші по шанцях марати, понеже то наші, будучи ви і самі уже ясир татарам голодним, а до тих пор удержуєтеся; а видіте, як по стройной музиці козаки у дудку вам заграли?»
       Видів же князь Вишневецький, яко уже польськоє войсько гладом і мором ізнемогаєт кріпко, змислив писаніє, аки би ніякий шляхтич з Хмельницького обозу верже в місто Збараж писаніє стрілою, возвіщая о кролю недалече і совітуя стояти противу козаков кріпко, і аки би Хмельницький з татари убояся; ібо Хмельницький в то время начат обоз свой перевозити под старий Збараж, аки би бігу ятися хощет, хотя ляхов тим обольстити, яко да ізшедших пищі ради на єго обозі притаєнніє козаки ізсікуть нетрудно; обаче ляхи, відуще на себе таковіє сіті, не дерзаху ісходити із града. Потом оттуду яко би уже всім обозом вночі рушил і, самотугом мажі з потребами до штурму проводячи, веліл козакам между собою, аби ляхи в окопах чули, голосно говорити: «Рушай, минай, не ближся к лядським шанцям, уже бачу ляхов не будем доставати», і ініє до порушення накшталт утеку говорити річі, яко би о кролю на отсіч ідучому близько чуючи. Аже у світі увидять ляхи, же новіє шанці вище їх валов стали і приправленніє на котвиціях в землі і в дерну драбини до штурму к горі стоячіє і блякавзи, яко гори, з которих могли до єдной душі облеженцов видіти, і так зближившися, желізними круками з валу ляхов крали, і, скачучи на вал, корогви лядськіє хватали і самих забивали; якую ляхи видя крайную згибель, совітовали, яко би послати до кроля з писанієм молебним, да прийдет їм на помощ тако принужденним, і мнозі честі ради хотяху таковую дерзость показати да отнесуть писаніє к королю; обаче не єдин з таковими писанії убіже рук татарських іли козацьких. Єднак же нікто шляхтич Скретуський, прозванієм, от облеженцов пойти з писанієм ятся і, одіявся в райтарськіє одежди, препли ріку временем нощним, і тако ползущи на чреві войсько Хмельницького пройде, таже нощію ідяще, во дні же хврастієм зеленим себе отикав, лежаще до нощі, і таковим промислом прийде к королю і дав писаніє от облеженцов, возвістив біду в Збаражі польському войську. Кроль же Казімір скорбяше, яко не возможе скоро прийти под Збараж в помощ облеженцом, єдно за собранієм воїнства нескорим, другоє, понеже дожд на всяк день ліяше. І тако зо многим трудом і страхом кроль ідяше і уже не зіло далече от Зборова бяше, вісти же ні єдиной імі о Хмельницьком, той-бо, єще прежде вся потребная воїнству обмислив, заповідал под смертною казною, да нікто где дерзнет от обозу ізходити. Кроль же, двадесят тисяч самого ізбранного воїнства польського іміяй, ідяше спішно, поставиже Оссолінського, великого канцлера, першим войську єнералом і всі ідяху своїми строї на брань готові, такожде і все рушеніє Речі Посполитой.
       Все же войсько своє кроль словеси увіщеваше, да за честь і отчество своє до смерті стануть, не яко под Пилявцями стид і поношеніє вічноє польському роду сотвориша, і аще би кто дерзнул ко збігству вдати плещі, (тако огласи) не імать видіти честі вовіки. Таким устроєнім укріплені і кролевськими слови мужественно противу Хмельницькому ідяху, єгда прийдоша к Єзерной і начаша блото преходити, стражці бігоша з поля возвіщающе о Хмельницьком. Хмельницький бо, остави под Збаражем пішоє войсько, сам з єдним і татари противу кроля пойде, і там под обоз тихо подойде, же когда єдина часть прехождаше блото зо трудом, другая остася позаду. Тогда Хмельницький усмотрі погодноє время і удари всіми силами на обоз, і бисть січ велика, польськоє войсько розсвіріпівше отділися от обозу своєго за козаками, а тим временем татарове, скочивше на обоз, піхоту нападше, всіх мечем посікли. Таже обращеся за польською їздою і їх ізсікоша, не іміяху-бо ляхи гді прибігнути гонимі; тамо убієн бисть первійший єнерал Оссолінський, Р.ечицький, Столницький, Уржендовський, Захарія Четвертенський, сіверський хоружий, Подольський, Кашовський, Хоцимирський — полковники, М’ясковський, подкоморій львовський, Гдешинський, Брозовський, даже до п’яти тисяч І ініє великородніє панове, а при них шляхти львовськой, премисльськой, савецькой полки побієні; їх спровадивши бідніє жони боліє вовіки не увиділи, для чего в Польщі вдов і сирот і пустих домов без числа бисть, понеже трупієм на милю поле услася, ібо при кролевських очах хотяще всяк слави іли булави достати на недостижимоє смертію запетліша. І тако войсько Хмельницького і татаре користі отбираху, посікающе оставших, кроль же паки войсько устроїл, до брані поступовати повеліл; но Хмельницький з татари обратися на рог лівий і бисть ляхом силен, яко начаша ляхи уступовати образом Пилявецьким. Тогда кроль, моляше зо слезами, да не творять себі стиду бігством, і тім ляхи мало укріпившеся, сотвориша січ велику. В той день тоже обляже войськом своїм Хмельницький ляхов, яко ні єдиному біжати возможно, ні битія боліє; місто же бяше неудобно ко брані і тісно к себі, і обоза половину взяша козаки з татари і яко хліба начинашеся скудость, і уже будуще яко в сіти і сташе на конех, начаше кроль совітовати зо сановники своїми і єнерали; і мнозі совітоваху, да оставише обоз і слуги, кроля токмо уведуть бігством, глаголаша-бо, да погибнуть вся уди, токмо глава да здрава будет; друзії совітоваху ко хану посланіє послати, да отступять козаков, і на такой совіт утвердися...
       
       
       
       
       
       
       
       СКАЗАНІЄ О ВОЙНІ БЕРЕСТЕЦЬКОИ
       
       Кроль убо з так многолюдним посполитим рушенієм собрався, пойде з-под Сокаля, і не остася в польськой землі жоден шляхтич, кромі жен, панієн і ксендзов, яко бути всего польського войська на триста тисяч, а Твардовський 40 в книзі, часті 2-й, на листі 30-м, свідительствує, что запевне з обох сторон було войська до бою на п’ятсот тисяч, опроч что при так великом обозі і на стражі оставалось; о чем і Пуфендорфій пише, яко ляхи от всего кролевства опроч шляхти, з подданних седьмого человіка на тую войну взявши, ізучили і вивели. З тим войськом прийде кроль под Берестецькою, лежачоє на пол-Волиня. Містечко же то Лещинського 41 єсть держави, лежить оно над рікою Стиром. В сем вість кролю прийде, яко Хмельницький под Збаражем і хан недалече єго з татари; но да увіститься єще кроль лучше о Хмельницьком і о хані наджидаже боліє вістей, а в сем прийде єден жолнір з под’їзду, ібо князь Вишневецький з Бестековським добрих послав корогвій кілька, на їх же татаре нападше, всіх ізсікоша, яко єдин токмо возможе убіжати, о чесом глаголющим: «се орда нападе на обоз лядський, ізсікоша, яко стебліє ляхов по полю». Тим ляхи остережені ісправляти обоз і войсько начаша, татаре же, видівши войсько польськоє безчисленно, воспятишеся мало, донелі би Хмельницький і хан подтягли зо силами своїми. По сем козакам і татарам купно пришедшим брань з обою страну сведоша, і бисть січ в той день немала, таже престаша до утра от брані. Воутріє паки в день четвертковий ізведені полки многіє от обою страну, і часу брані пришедшу козаки і татаре сопроша лядськіє полки зіло, яко падоша острієм меча і от оружія огненна ляхов; много тамо убієні славніє ротмістри і полковник Стадницький і іних до п’ятисот польських юнаков лучших, а іменно: Казановський, Оссолінський, Лігеза, Молчицький і інших много; шляхти до кілько тисяч остало на пляцу, їх не жени і діти боліє не видіша вовіки. І в том оба войська ноч покрила. Тонок бі сон поляком, ібо кроль, созвав синкліт свой, совітоваше, яко би козакам і татарам отпор дати, і устроїх полки якоже подобаше.
       Тажде і Хмельницький з гор от полудня рано полки устроїв і обоз свой, ханові же правий бок давши з татари, пусти войсько до бою строєм добрим. І бившей січі козацькое войсько ляхи премогоша, ібо хан когда нечаянно начал входити з пляцу, козаки хотяще єму лівія страни дати помощ, наразишася самі на свої армати і, змісившеся строю, отпадоша, а хан пошед воспять не обратися паки, самих козаков остави, но і тіє начаша уходити ко своєму обозу. Обоз же лежаше от лядського обозу у милі над річкою Плешивою, где Хмельницький повелі полковникам і всему козацькому войську бути і брань творити з обозу. Сам з Виговським 42 пойде за ханом, унимаючи оного, но не даючи хан намовити даже до кільканадцять миль, єдним попасом под Ожеговці увойшедши стал, которого Хмельницький заледво упросил, аби дал для отсічі войську орди тисяч двадцять, но і тая, не дошедши до облеженцов, повернулась. Хмельницький же, видя явную ханськую зміну, мусил і себі з неутолимим по войську своєм плачу, зоставивши оноє у облеженню з татари, пойти, міючи при себі токмо козаков тридесять і єще з межи татар козаков прийшло сімдесять; з тими отлучившися от мурз, пошол на Любар, не вірячи татарам, аби і єго самого взявши, ляхам не видали; понеже хан з прелесті лядськой для лакомства даров і для переїднання кроля же без причини на землю єго кілька раз наступал, упустошил, а барзі для вигублення християн, умислне козаков видавши, з пляцу втік. І так ідучи Хмельницький от Любара многих козаков, по городах на залогах будучих і которіє до войська за татарми не могли дойти, назбиравши, пришол до Паволочі і начал остальцов до своєго войська вигонити, а ініє самі, боячися панов своїх і жолнірства, же будучи мужиками покозачились, за Хмельницьким на Україну уступовали і у великіє купи до боку Хмельницького собирались, откуду Хмельницький опять по орду послал.
       Но тіє козаки, которих хан і Хмельницький под Берестечком отбіг, зараз ночі той окопаша обоз свой валом високо, і воутріє подступи лядськоє войсько силами всіми под обоз і з армати. І був той день весь брань велика і паде много войська от обою страну. Тамо убієн бисть Шкурат, полковник прилуцький, а усмотрівши лядський шанець козаки на горі, поблизу себе, вночі німцов уснувших нападше много побиша, яко і на всіх ляхов паде страх от тамошнего клича. По сем кроль, собрав сенаторов на совіт: добувати ли козаков штурмом іли, облегши полками, морить їх гладом, да по не тако пред кролем смиряться, і всі совітовали не погубляючи шляхетськой крові, для убогой користі гуней, дерг і сермляг, но от’явши пашу держать їх в тісном облозі. А в том утворися свар между посполитим рушенім і кварцяним войськом, єдні єдних напред ку облеженню козакам предпосилаху; о чом їм сварящимся между собою і ночі той небрегущимся, козаки нападоша на шанець, которий був їм на перешкоді, і много тамо ляхов побиша і возвратишася до обозу. По нікоторих же днех слишаша козаки, яко їм ні хан, ні Хмельницький на помощ не возвратися, к сему не могу ще на гетьмана згодитися, не відуще, кому булаву і управленіє войська дати і отвсюду облежені, послаша ко кролю, просяще мира, Крису Переяславця і Петрашенка, даби при Зборовських пактах остатися їм. Но ляхи не помислиша о мирі, забиша, яко тая ж де їм под Зборовом, близ погибелі бувшим, козаки вземше вольності своєя пакта, короля з войськом пустиша здрава. Ляхи же не тако, но всіми силами наступиша, неже іміху козаки єдину отраду із-за Пляшовой і тую заступити усовітоваша, і сотвориша тамо мост шанец, і німцами осадиша. Совітоваху же кого би послати на страж із-за Пляшовой, поставиша Вишневецькому со пятнадцять тисяч ізбранійшого войська іти на стражу за Пляшовую. Но бог розміси їх совіти, яко да всі козаки не погибнуть; глаголаху-бо другіє от сенату, яко аще за Пляшовую ізбранійшоє пойде. Тогде козаки урозумівше найпосліднійшоє войсько всіма силами обратяться і побіють, і в обоз возьмуть, і будет отдаленіє отдаленним і побіда побіжденним. Того ради судиша Лянцкоронському со трема тисячми на страж пойти на ту страну Пляшовой. Досланії же тогда от козаков кролю предстояху, і даша їм ляхи пакта сія: «даби Хмельницького видали ляхам з Виговським, а донелі то будет, аби старшину свою козаки дали в заставу, армати же і все оружіє да оддадуть ляхам в руки; гетьмана аби козаки самі не збирали, но кого їм ляхи дати ізволять. Много бути козакам на реєстрі, то пришлій сейм покажет, і Зборовськіє уже да оставлять пакта». На що отвіщаша послові: «Хмельницького отдати обіщаєм з Виговським, но армати і старшину видати ни помислим, аще прийдет нам і умерти». І з тим козаки до обозу своєго отийдоша; єдин токмо Криса у ляхов остался і тояжде ночі, не зіло стрігущихся в шанцу близ мосту лядського, козаки ляхов видівше, нападоша тайно і побиша много раденієм Богуновим 43, єго же тогда козаки уже вождем поставиша. Собравше Богун полководці ко совіту, предложи їм, како би ізийти от тоя обсади; к сим і черні не вконець віроваша, даби прельстившися от ляхов і своєго ради свобожденія старшину не предали ляхам в руки. Тім усовітоваша полководці сотворити мост чрез Пляшовую і перевести войська довольно, даби Лянцкоронського отогнали і дали всему войську козацькому увойти діло. І тако вночі то сотвориша козаки три мости от епанчей, возов, войлоков і наметов чрез Пляшовую, і воутріє начат войсько переходити комонноє, єже видів Лянцкоронський, яко козацькая вся сила к нему приближаєтся, уступи і дасть проход козакам біжащим. От черні же о том совіті нікто ж відяше, тім і смятошася всі сущії в обозі, і начаша біжати на тіє мости, а занеже розтопташа зіло мости тія, там єдні других потопиша, где і многоє множество потоне козаков во блаті, а іже кто і прибіже мостами, сії біжаху, гді кто можаху, даша-бо ляхи переход вольний, донелі преправися кілька десять тисяч в погоню. Обоз же весь со арматами і со всіми запасами остася празден, єго же ляхи нападше всего розграбиша, кромі армат, їх же шістдесят менших і осьманадесят пулкартанов, кролю отдаша і дві корогвії Хмельницькому данніє, єдну Владиславом-кролем, которій, когда замишлял поднести войну на турка, дав, чинячи єго рейментаром, а другую кролем Казіміром чрез Киселя Хмельницькому присланную, і меч на тую войну, от патріарха гречеського благословенний, чрез руки архієпископа коринтського внов присланний, которий, будучи там забитий, сам кровію своєю оний посвятил. І погибе тогда козаков яко до п’ятидесят тисяч; все же то бі судом божіїм, іже суть нікому несвідомій.
       Ніції повіствують, яко нарочно Хмельницький остави козацькоє войсько, ібо не во всем єму козаки повиноватися начинаху, ниже от войни з ляхами престати хотяху. Бисть же то в літо 1651 чрез Петрів весь пост 44, а на Собор святих апостол 45 козаки розбігошася і обоз оставиша,
       
       
       
       
       
       
       
       
       СКАЗАНІЄ, ЧТО ПОД БІЛОЮ ЦЕРКВОЮ ЛЯХОМ БЯШЕ 1651 РОКУ
       
       Ляхи, убо козацький обоз розграбиша і многих посікше, возвратишася до обозу своєго. І воутріє сотвори совіт кроль, како би козаков вконець погубить, і совіщаху ніції всім воїнством іти на Україну; но посполитоє рушенів возропта зіло, не хотяху-бо даліє іти за козаками, понеже уже і лядськоє воїнство много погибаше от голода і трудов і умираху по путем напрасно. Тім судиша іти обом гетьманом з войськом наємним во слід козаков на Україну. І тако гетьманом пошедшим кроль возвратися до Варшави з посполитим рушенієм, но кварцяноє войсько тогда лядськоє ослабіваше, ідуще пустим краєм. А тим временем Хмельницький, пришед на Україну, паки собра козаков п’ятдесят тисяч і татар чотиридесят тисяч з Карач-Мурзою і готовляшеся ляхом противу.
       Во остатніх же днях августа прийдоша ляхи под Паволоч, аще же іміли от безгодія многія скорбі, но єще і боліє прибуло їм печалі, ібо єго же ляхи найщасливійшого вождя іміяху, сего тамо погубиша, славного оного князя Ієремія Вишневецького, которий дотираючи войни много з козаками, тут в Паволочі зложил оружіє своє смерті под ноги; що лядськоє войсько за нещасливий знак міючи походу своєго, тіло єго опровадиши до гробов отчистих, самі же готовляху в поход дальній. Хмельницький же в то время стояше з войськом на Масловом Ставу, которого як би ні убуло нічого под Берестечком, так їх зараз многоплодная зродила против ляхов козацькая матка, і іміл пильноє око на польськіє гетьмани, яко і на Радивілла 46, которий, поразивши под Лоєвом Небабу 47 і Гаркушу, з Антоном завітал в Кієв, где огнем спаливши пустоє подольноє місто, понеже козаки і міщане, у байдаки всівши, на низ Дніпра ку Черкасом далій со імінієм повиєздили, вислав сем корогвей зараз на под’їзд з вождем Андзулом, того ідучого назад здобичу тяжко козаки напали і поразили, і отняли всі користі. О чом польськіє гетьмани і Радивілл почувши, под Хвастовом совкупили свої обози, оттоль пошли под Триліси і там огнем і мечем повоєвали. В то время прийде Хмельницький под Ольшанку, а оттоль под Білую Церков, где обят оба береги Росі і город около. Що услишавши польські гетьмани, собраша раду і совітоваша, что творити вкупі же і бояхуся, понеже от посілков своїх далече і зима надхождаше, а от тіх безгодій і войсько польської ізнемогоше. Тім усовітоваша послати призивающе Хмельницького ку згоді і послаша Маховського з писанієм мирним.
       Сіє прочтет Хмельницький пред полководці, не отрече бути миру і повелі лядським комісарам до Білой Церкві бути, і послані комісари: Кисіль, воєвода браславський і воєвода смоленський, Григорій Гребович, Гонсевський, подстольник литовський, Косаковський, подсудов браславський. Ідуще же комісари чрез обоз козацький, много утерпіша от козаков лаянієм, а єгда чтені бяху пункта пред черню о мирі дойдоша до той статії, аби козаки татар отступили і войська даби було козацького токмо двадесять тисяч, напрасно возста ропот і клич между козаками, і глаголяху-бо козаки: «І так же то, гетьмане, берешся до покою з ляхами. Орди отступуєш і нас хощещи видати ляхам на муки, донелі то будет, сам первіє наложиш головою, где купно і ляхи погинуть». І отступиша замок білоцерковський всім воїнством, хотяще всіх там комісаров, яко і Хмельницького, побити. Видів же Хмельницький такоє возстаніє черні, внійде з Виговським і з іншими полковниками і єдва возможе народ утолити в той молві, в окно брамноє вомалі не уби Кисіля стрілою татарин. О такой біді своєй возвістиша комісаре польським гетьманам, тії тогда стояху под Германовкою обозом, і усовітоваху іти, даби свободили комісаров; но, прежде даже не прийшли под Білую Церков польськіє гетьмани, отпусти Хмельницький комісаров з Білой Церкві і сам їх провождаше. Єгда же прехождаху обоз козацький комісаре, абіє козаки і татаре, возставше зо гнівом на комісаров, розграбиша вози зо всіми достатки, яко єгда самі живо остали комісаре.
       Сіє видівше, польські гетьмани прийдоша под Білую Церков обозом і сташа на місті, іже ні води, ні корму не бі їх коням, і куповаху ляхи у козаков воду кварту по ворту, а у татар коням пашу. Не мощно бо бі ляхам ні голови вихилити з обозу, і біху в тісноті великой многіє от ляхов, друзі пошедше по воду і за травою пошли в татарськіє руки, єсли хто не заплатил головою. В том Хмельницький прислав дванадесять козаков до польських гетьманов, которіє аки би ні о чом не відуще, принесоша Зборовськіє пакта, даби ні в чом були не нарушені, аби козацького войська було сорок тисяч і з татар і дружби розводити козаки не мислять. Чесо ради польськіє гетьмани козаков тих отпустивше, самі всею силою под обоз козацький начаша подступовати. Где такожде козаки і татаре против ляхов ізийдоша, і бисть брань велика, тамо от значнійших ляхов убієн Волович. Воутріє же послал Хмельницький послов Райтарського, аки не відяй о вчерашней брані, приводяще ляхов ко миру. А в то время козаки і татаре, прибравшеся созади, под обоз лядський чрез посічи подійдоша і удариша кріпко, тоже от обозу козацького з армат огня даша, татаре же обогнавше польські полки, нападоша на легкіє хорогви і сломивше їх, аже в обоз біюще, угнаша; посем обращеся і на войсько устроєнноє удариша, где такожде даже до обозу припроша. І тако день от дня Хмельницький трактати з ляхами продолжаше, нажидая донелі лядськіє без води, без трави ослабівають сили.
       В то время биша кріпкіє дожді і от такових безгодій начать войсько польськоє ослабівати, уже бо ні конем, ні войську польському не доставше корму, і много умираху, а хорих по шалашах лядських без лічби, а іже бяху єще здраві, тії хотяху оставити обоз і біжати. Козацькоє же войсько і татарськоє в добром стояше місті і воді, і паші. Єще же відуще ляхи, яко козацькоє умножається войсько, а польськоє малієт, того ради боліє ляхи примиритися хотяху нежелі козаки, і скоро токмо прислав Хмельницький ку згоді, абіє лядськіє прийдоша комісари, і таковіє того мира пункта постановиша:
       «Войська козацького должно бути токмо двадесять тисяч.
       Козаки в Кієвськом токмо воєводстві должни жити, но і то по кролевських містіх.
       Браславське і Черніговське воєводство аби козаков не міло.
       Чернь зась повинне зоставати знову в подданстві.
       Бунтов ляхи не споминати туж вовіки.
       Всякіє теж приходи панськіє паном знову отдатися повинні.
       Чигирин до булави козацькой належати маєт.
       Віра руськая в своєй цілості і духовенство зоставати будет. Добра церковніє, єсли би хто посіл, отдати должен.
       Шляхта, которая була з козаками, при своєй честі зостанет.
       Жиди так же до своїх гендлів вернуться на Україну знову.
       Хана з татари маєт гетьман козацький привести ко кролю до приязні давней, а єсли би хан не схотіл з кролем жити, козаки мають отступити.
       З посторонніми монархами гетьман козацький не маєт трактовати ні о чом, без відома кролевського.
       Козаки з Крилова, Канева і Черкас, аби в Кієві судилися спокойне».
       Якіє пакта Хмельницький поставивши, взял Собєського і Потоцького в заміну і к коронному гетьману пойде з полковниками, где прієхавши Хмельницький гетьмана коронного привітавши, з обу сторон присягою мир утвердили, которий стоял як на леду тілько до прийдучого літа, і повернули ляхи і козаки в доми своя здраво.
       
       
       
       
       
       
       
       СКАЗАНІЄ, ЧЕСО РАДИ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПОДДАДЕСЯ РОСІЯНАМ, І О ВОЙНІ ДРИЖИПОЛЬСЬКОЙ, РОКУ 1654
       
       Взєм убо хан от кроля двох сенаторов в откупом залогу под Жванцем, возвращаяся до Криму, не бі доволен тим, но єще пусти загони татарськіє в польськіє краї, гді от Прип’яті, Піни і даліє без числа людей бідних в полон взял. Яко повітствують самих шляхетських домов з жонами і дітьми п’ять тисяч, дів і мужаток пошло в бісурманськіє руки. О коликоє горе, плач і стенаніє бі тамо, язик ісповісти не может! Тамо бі жен обруганіє, дів розтлініє, безмилостноє в’язаніє, гладом і жаждою сих удрученіє, вні уду смерть видиша, внутр же страх непоносний. Паче же сего на Косаковського весіллю множество шляхти, свашек і панен шляхетських з музикою стройно і зо всім весільним прибором погнано в татарськую неволю. Сам же хан, ідя до Криму, на Україні много такожде сіл і міст єдиних во плін взял, других мечем веліл посіщи. Хотяшебо хан і козаков сим образом погубити, первіє принудити зо собою їх мишляше іти на Москву войною, яко да тім роздражить на Україну Москву; з нею не посліди татаре і поляки от трьох сторон возставше Україну вконець погублять, а наконець, снешеся татаре з поляки і Москві іли в подданство себі возьмуть, іли розорять богом укріпленное то царство і своє паки Астраханськоє в первое приведуть могущество. Бог же, запиная лукавих в коварстві, обрати і постави, яко же бі єму вістно в неізслідимом совіті. Ібо аще і преждє Хмельницький знаше, в кий конець татаре дають єму помощ, яко своєя боліє користі от обою страну, нежелі християнам добра хощуть, їм же природнія суть врази агарянськоє сущи племя. К сему і о том Хмельницький давно ізвістися, яко хан прирек королю слово паки Польщі покорити Україну, того ради посовітоваша з полковниками своїми, послал к великому государю царю Алексію Михайловичу Григорія Гуляницького 43, возвіщая о своєм наміренії; но потом вскорі вислал нарочних послов, по которих прислал єго царськое величество ближнього боярина і дворецького Василія Бутурліна 49 з іними бояри і многими стольники і дворяни, великим послом до гетьмана Хмельницького і всего войська запорозького, чинячи постановленіє, на яких вольностях мають зоставати под високодержавною єго царського величества рукою. Для чего сам Хмельницький з єнеральними особами і з полковниками і з старшиною полковою і сотниками і отаманею на богоявленіє господнє в Переяславль прієхал, і там раду учинили, где всі полковники і все при них будучоє войсько позволилися бути под єдиновірним себі монархою єго величеством царем московським, а не под кролем польським римськія віри, також і татарам всі постановили от себе огказати. На чом гетьман Хмельницький зо своїми єнерали і полковники і зо всім войськом року 1654 генвара 6 дня присягу виконали і пребагатоє жаловання царськоє соболями і прочими дари, також і знамена войськовіє приняли і по всім полкам стольников, придавши їм козаков, розослали, аби також старшина градськая, духовенство, козаки і все поспольство царському величеству присягу на вірность виконали. Что по обох странах Дніпра во всей Україні всякая душа з охотою учинили і бисть радость великая во всім народі, ібо всі були благонадежні под єдиновірним себі монархою тихомирного во всем пожитія.
       Что божіїм поспішенієм і всего малоросійського народу (зо надеждою всякого добра) благоволенієм окончивши, і великих послов єго царського величества з подобающою честію отпустивши, казал Хмельницький наготоватись от себе і от всего войська до царського величества особам з грамотою...
       Муж поістинні імені гетьманського достоїн, много дерзновен в бідствія входити, множає совітен в самих бідствіях бяше, в нем же ні тіло коїми-либо труди ізнуренно, ні благодушество противними навіт побіжденно бути можаше; мраза і зноя терпініє равно, пищі і питія не єлико непотребноє іждивеніє, но єлико єстеству довліяше, толико вкушаше; сном ні в нощі, ні во дні побіждашеся; аще же когда от діл і упражненія воїнського времені ізбиваше, тогда мало почиваше, і то не на многоцінних одріх, но на постелі яже воїнському мужу приличествуєт; спящи же паки не печашеся, даби уєдиненноє коєму місто ізбирати, но і между немалим воїнським кличем, нічто же о том радящи, з тихостію сна приїмаше, одіяніє нічим же от прочіїх разнствующеє; оружіє точію і коні мало что от іних лучшеє; мнозі многажди єго воїнським плащем покровенна между стражми от труда ізнемогоша почивающа созерцаху; первий на брань, послідний по уставшей брані ісхождаше. Сицевія і сим подобнія в нем добродітелі розсуждающе, что дивно єсть внести, яко побідителем і страшилом ляхов сотворися, іже сладостем мирським, всеціло себі вдавше, воїнських діл і обученій весьма устранишася. Сего ради неточію воїнство своє, но аще би (яко же вишше речеся) Хмельницький їх тайно не пощаді, то би і всю Польщу вовіки погубили.
       Умершого убо (по вишеписанному) Хмельницького в день Успенія пресвятия діви, всі на погреб єго зошедшіїся генерали і полковники, старшина їх і чернь з превеликим плачем і жалостію, купно же і войськовими обрядами поправадиша з Чигирина в Суботов і тамо в церкві каменной, от самого ж іногда созданной, в недільний день пред Семенном 49а погребоша і плакавше немало над гробом вождя своєго, розійдошася восвояси.
       Повіствують достовірно ніції, яко поляки не могущи іним образом Хмельницького умертвити, совіт сотвориша, даби смертним ядом єго отруїти. Єже случися тако: притвориша нікоєго великородного юношу, аки би он хощет у Хмельницького дщер себі в жену пояти, которий, прієхавши в Чигирин, притворно пошлюбил оную. Таже при от’їзді провождающого Хмельницького, нареченного тестя своєго, почастовал за здравіє панни своєй фляшечкою, полною водки, ядом не скоро умерщвляющим наполненною, сам первіє одну подобную первой з єдиного і того ж де пуздерка випивши. І тако он простого іспивши питія пребисть безвреден, Хмельницький же бідний от таковой проклятой приязні і живота лишися. Что доводно может бути оттуду яко лестний он зять нікогда же посліди на Україну не являлся.
       
       
       
       
       
       
       
       О ВЗЯТІЇ ОТ ТУРКОВ УМАНІ І ЛАДИЖИНА І ПРОЧИХ УКРАЇНСЬКИХ ГРАДОВ
       
       Потом боярин і гетьман, чрез нісколько неділь Чигирина доставаючи, ізвістилися, что турчин з великими силами на Україну вийшол і виправили Дмитришка 50 з войськом на отсіч Мурашці 51, в Ладижині будучому от турков в облеженню; но Дмитришко, получивши вість, что уже гради турки Стіну, Бар, Подгайці, Межибож, Ладижин і Умань подоставали і єще хан зо всіма силами спішить к Чигирину на отсіч Дорошенку, принужден був оставити Мурашку і пойти воспять к Каневу. Понеже князь Ромодановський 52 і Самойлович гетьман 53, не доставши Чигирина, возвратилися к Дніпру, — їх же хан не заставши, гнал з Дорошенком, даже до Дніпра, но не во время, понеже російськіє войська всі за єдині сутки за Дніпр прейдоша. По отшествії же тако сильних російських войськ, которіє не токмо не дали Ладижину, Умані і прочіїм градам на турка помощі, но послишавши хана з Дорошенком 54 на їх наступующого, ближайшіє понад Дніпром гради татарам на лов і все Задніпря в необ’ятом страху оставили; даже із кріпких градов людіє, оставивши церкви божія, і довольніє припаси воєнніє і доми, всякого блага ісполненіє, невідомо, в какую страну от страха біжаше. От коїх градов всіх, воспоминанія достойних, єдину в примір Лисянку воспом’яну, которая не єдиножди і сильним войськам отпор давала; потом і Чернецькому, земель руських воєводі, з Тетерою-гетьманом, з польськими і козацькими пішими і кінними великими войськами і з сильними ордами пришедшу і чрез шістнадесять неділь всякими воїнського наважденія устремленіями, гранатами і арматами добивающему, не далася; Костанного Волошина, в шести тисящах войська пришедшого мирним образом, а потом зрабовати град хотівшого, на безчестіє главопретикатенні ізгнаша із града і вибиша; такожде і Суховія-гетьмана 55, з великими ордами на Україну нашедшого, от него же всі гради українськіє в страху биша, многолюдственная Лисянка к себі і не допустила. Но в том году 1674, августа 16, увидівши, что тако сильніє войська от єдиного ординця за Дніпр уступили, принужденні і они, оставивши толь кріпкоє і в стрільбу запасноє місто, з церковними всіми утварми і Домовими своїми, цілими імінії, страхом жаль покривши, ніким же гонимі, в разніє страни розбігатися. Потом і хан з Дорошенком, возвратившися од Дніпра і попустошивши безлюдськіє гради і села, увидів і сей — тот знаменитий і многолюдний град Лисянку, зо всіми єго строєнії і довольствії — опустивший, по-премногу возвеселился; ібо на него ж прежде хан з татари не могл зблизу і посмотріти, нині, безбоязненно вшедши в он, розорил єго і спалил, что посліди по Стеблеву і прочіїм градам стало, же огнем к горі пойшли; по прежде сего султан турецький послал візера на місцю своєм з войськами добувати міста Ладижина, где був Мурашка з п’ятема тисячами козаков, от гетьмана Самойловича под команду єму данних, ради защищенія града затворился, которий тако сильне боронился, что на єдинонадесяти знатних потребах великоє множество турков побил, — а когда сам султан турський тамо приспіл, того ж часу, чрез намову і присягу гетьмана Дорошенка і Гоголя б6, полковника подольського, при турськом войську будучих, Ладижині от войська задніпровського, з ними в облеженню бувшого, зрадливе отступили. Видячи Мурашка зміну, положившися на бога, з войськом своїм в замок вступил; а турчин, визвавши з града всю старшину к присязі, увиділ, что Мурашка з войськом вступил в замок і ладижинці без старійшини зостали, пустивши в забвеніє присягу, всіми силами на примиренних граждан нападе і немилостивно мечем посіче, і град із женами і дітьми весь сожже, — ізбувших же огня в плін отведе; і аще — яко християне, в замку затворившися — пятитисячноє з Мурашкою-полковником задніпровськоє войсько, єлико мощно би, убивающе турков, помощі давало, но ничтоже успіло: всі би граждане от меча погибоша. Посліди же і к замку турки приступ учинили, где Мурашка, чрез дві неділі в непрестаном штурмі будучи і на випор з замку випадаючи, много турков побивал; наконець, трудами нощедневними і жаждою без води ізможденні бувши, обаче бісурману ні єдиного от себе взяти не давше, всіх єдин на другом смертію умроша.
       Того ж году, розжегшися турчин кровію християнською, подступил под Умань, — послал в град дванадесять пашей, возивающе граждан к примиренію, но уманці, відаючи, что своїм примиренієм учинил Ладижину, уповающе же на безчисленний з околичних градов і сел у себе люд, где був зійшов і знатний град Торговиця з своїми меншими гради і селами в забіг, побили оних пашей і чрез нісколько неділь знатний отпор туркам давали, но потом подкопами взяти, — обаче тако сопротивляхуся їм і защищаху себе, яко не токмо на стінах градських, но і по улицях з турками ручним боєм бишася. Тамо бяше со ужасом Дорошенку і при нем будучим войськам християнським видіти кров, улицями текущую, ібо всі Умані християне мужественно от меча умроша; таможде в Умані турки от побитих християн глави отрізовали і у турецького паші за всякую по червонцу брали, — з которих глав кожі знємши і соломою онія наполнивши і осушивши, под Ладижин к цесарю отвєзоша; такожде какіє гради і села турчину поздавалися, з оних дань взял синами і дщерми і всіх побісурманил.
       По сем турчин, взявши Умань, в свою землю отийде і оставил при Дорошенку орду. З нею же Дорошенко, преходя Україну, всіх, которіє царському величеству поддалися, вигублял; кто что був пред войськами сокрил, тоє все у людей повимучувавши, татарам платил, а піхоті своєй, не імія чим платити, повеліл на путех купцов розграбрати і обнажати.
       Году 1675. Начали всі задніпряне свою землю пусто оставляти і под гетьмана Самойловича преходити в Малу Росію, которих гетьман, свояволю укрощающи, ласкаве приймал і начал чинами потішал, даби там, на Задніпрю будучи, з турками і татарами при Дорошенку християн не вигубляли.
       Того ж году і піхота Дорошенкова королю Собеському 57 поддалися, которих король до двору своєго принявши, барву і плату дал; но орда, даби і Дорошенко з королем не примирился, пришла єще єму на помощ, понеже король, по отшествії турецьком з Бару, з Рашкова і з Могилева, турков вибил і желал себі Україну прибавити, но оставивши в от’ятих от турков градіх коменданти, принужден, замислу своєго не оконча, в Краков на коронацію одійти; а князь Ромадановський і гетьман Самойлович, пославши под Чигирин поєзд, самі зогнали за Дніпр, в Малую Росію — Корсунь з полковником і людьми, которий град напотом ляхи з церквами сожгли, — а посланий поєзд нічого не получил. Обаче, примирившися Дорошенко з запорожцями і з кошовим їх Сірком 58, присягл і они також присягли царському величеству на подданство, і ради увіренія, послал тестем своїм на Москву яничари турецькіє. І хотячи бути гетьманом малоросійським, начал запорожцов дарами прельщати, такожде і под реєментом Самойловича-гетьмана старшину побуждал противу гетьмана на бунти, даби Чорную раду собравши, яко за Брюховецького 59 і за Сомка 60, гетьманов, вольними голосами ізбрали себі гетьмана; но і к сему мало кого привел. Послі ди же Урозумівшу, что єму гетьманом в Малой Росії не бути, паки начал к орді і турчину посилати; но турчин, за свої яничари бувши загніваний, отрікал єму помощі дати. Он, зо всіх сторон оставлен, в полтори тисящи своявольной піхоти, на которих із позосталих послушних градов плату і хліб собирал, оставшися, — на всі страни приязнею своєю манил.
       Году 1676. Видячи царськоє величество, что Дорошенко писаніями зачливими лжу і коварство своє покриваєт і даби чесо злобою своєю впред не зділал, послал войська великоросійськіє і малоросійськіє і шляхту смоленськую з князем Ромадановським і з гетьманом Самойловичем под Чигирин, — которіє виправили, первіє, в тисящей двадесять поєзд. Тот поєзд тако облег Чигирин, же околичних градов ні єдиного чоловіка не пущено в Чигирин. Где Дорошенко, з самими чигиринцями оставивши в осаді, убоялся і начал з Ромодановським-князем і гетьманом Самойловичем трактовати, даби поприсягли, что іміють єго сохранити жива, — что от них получивши, ізийде з града і, поклонившися боярину і гетьману, здал Самойловичу гетьманство, а при том булаву і бунчук; потом войсько платноє з града вивел і град з арматами здал. На їх же місто внійшло войсько великоросійськоє і малоросійськоє з полковником черніговським Василієм Бурковським, где застали армат і порохов немало; потом Дорошенкові велено іти в град малоросійський Сосницю на житіє. І тако з неоплаканіїм падежем і розоренієм України, окончилося гетьманство Дорошенково, і зо великим страхом поляков, понеже чрез Дорошенка виведений султан турецький, заєхавши все Подолля і Україну, поділал себі границі — даже под град Коростишев і недалече от Львова.
       Того ж году Каплан, баша турецький, наступил з войськами великими на несобравшогося з своїми войськамй короля Собєського, которий і дал добрую битву, обаче бувши в обмеженню, устрашенний от великой нужди, і не хотя з турками примирился і, давши тридесять тисящей червонцов, уступил всего Подолля і України по Коростишев, і на ініє многіє турецькіє вимисли принужден пристати.
       
       
       
       
       
       
       
       ОТКУДУ ПАЛІЙ ПОВСТАЛ — ПОВІСТЬ
       
       По примиренії короля польського з російськими монархами і по согласію папіжа і цесара, даби всім християнським монархам на турков і татар воєвати, — в тот час, яко з малоросійських, тако і з запорозьких отважних юнаков многіє, собравши собі охотников козаков і поділавшися ватагами, сірич полковниками, без всякого указу, своєю охотою, ради защищенія от нападенія бісурманського християн і границь обороняючи, по диких степах на обю страну Дніпра, кормячися от диких звірей м’ясом і криючися, татарськіє загони, з Польщі і з Росії з людьми набраними, в Крим і в Білоградщину в неволю проваженими, розбивали і, користей з коньми і оружієм татарських доставши, употребляли; християн же мужеська полу і женська з їх дітьми в землі і отчества свої свободно отпущали, проводжали. На которих широких і пустих степах тих же от усердія всему християнству без найму служащих козаков зо удивленієм надлежить ход розсуждати; понеже на тих диких і широких степах не імієтся ні єдиной стезі, ні сліду, яко на морі. Обаче тіє вишеписанніє ватаги, добре знающи проходи, аки би по широких ізвістних путем, з великим опасенієм, даби не були где от татар ізслідованні, не іміющи себі чрез нісколько місяцей огня, і єдиножди в сутки зіло скудной пищі — толокна і сухарей толчених вкушаючи і коням рзати не дающи, аки би дикіє звірі криючися по тернах і комишах, і з великим опасенієм, путі своя — разно роз’єздяся — гублящи, — хождаху; познаваху же на тих диких і широких степах себі путь вдень по слонцу і кряжах високих земних і могилах, внощі же — по звіздах, вітрах і річках, — і тако татар висмотривши і нечаянно нападши, малим людом великіє їх купи розбиваху, і отпустивши християн в їх отчество свободно, самих турков і татар в Москву, а іних в Польщу к королю отвозяху. Їх же тамо приймовано і довольно обдаривши, при милості монаршой і при всякой всему войську запорозькому свободі, в Малую Росію і на Запорожжя отпускано.
       З тих убо запорозьких ватагов іли охотних полковников називаємий Семен Палій 61, родом з Борзни, оженившися на Задніпрю в Фастові і держачи войсько при себі охотноє, не токмо не допущал татарам Польщі і Росії воєвати і опустошати, но ходящи і сам і посилающи на Бучаки і в Білоградщину, села татарськіє і Очаков не єдиножди розорял. Противу єму же где являхуся татаре, он мужественно і щасливе чрез ніскольконадесять літ їх розбивал, з великою короні польськой і всему християнству пользою. Утишивши же Задніпря і поосажовавши многіє гради, людьми осіл був, яко удільний пан, войська свої охотніє по Поліссю, даже до литовськой границі, розстановляющи, десятини з пасік, індукти і всякіє приходи со всего Задніпря, даже до Дністра і Случі, на себе отбирающи. На него же коликократні султани кримськіє і білоградськіє, іміщи при себі і яничаров, даже под самий град Фастов (где Палій резидовал) приходили, даби єго достати, но он тако їх побіждал і проганял, — даже єдиного часу, і самого над войськом начальствующого султана живо побрал. З ним же, посліди, татаре, приходящи в примиреніє, начали були частокротне дарами знатними обсилати єго. Потом ляхи, забувши своїх, чрез тяжкія татарськія нахожденія бувших, розореній, чрез чіє мужество і промисл воєнний освобожденні були і мало в тишині пожили, — на того от зависті повстали; і первіє, обманою взємши єго, в град Майборок62 на зоточеніє заслали. Откуду по довольном сидінії, на нарочно подведенного коня в кайданах спадши, к своєму войську прибіг. Потом виправші гетьман коронний рейментара з кварцяним войськом, такожде з німецькою і польською піхотою при арматах і гранатах под Фастов. Но Палій, не посилая проти ляхов своєго войська, сокрил оноє в лісах, а сам затворился в Фастові; когда же поляки под град подступиша, Палієво войсько утаєнноє з поля на обоз, а Палій з града на шанці лядськіє ударивши, тако поляков поразиша, яко єдва в обозі удержавшися, таможде з Палієм примирившися, в свою землю зо стидом принуждені отійти. Посліди же, любо іміяше Палій от поляков на себе всегдашную тайную вражду, но іміющи от царського величества і от короля польського к себі милость, жил при всіх довольствіях, владіющи всім Задніпрям по Дністр і Случ, якиби гетьман, но не був гетьманом, — токмо полковником паче всіх полковников первійший і в бранєх мужественнійший. А гетьманом був тогда на Задніпрю Самусь 63.
       
       
       
       
    ЛІТОПИС ГРИГОРІЯ ГРАБЯНКИ (Уривки)
    Вперше повністю надруковано у вид.: ДЂйствія презЂльной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана запорожского, с поляки, за найяснЂйших королей полских Владислава, потом и КазЂмира, в року 1648, отправаватися начатой и за лЂт десять по смерти Хмелницкого неоконченной, з розних лЂтописцов и из діаріуша, на той войнЂ писанного, в градЂ Гадячу, трудом Григорія Грабянки, собранная и самобитних старожилов свЂдительстви утвержденная. Року 1710. Издана Временною комиссиею для разбора древних актов. Киев В Университетской типографии. 1854 (на обкладинці: 1853), XXIX+IV+374 + IV с. Текст літопису Г. Грабянки вміщено тут на стор. I — IV + I — 271. У додатках надруковано уривки з літопису Леонтія Боболинського кінця XVII ст.
    Уривки з літопису Г. Грабянки подаються за першодруком.
      1 Кромеp Мартин (1512 — 1589) — польський історик і церковний діяч, автор історичної хроніки Польщі (1555 — лат. мовою, 1611 — польськ. мовою), у якій є відомості з історії України.
      2 Бєльський Мартин (1495 — 1575) — польський історик, автор «Хроніки» (закінчена його сином йоахімом (1550 — 1629).
      3 Гвагнін (Гвагнінні) Александр (1538 — 1614) — польський хроніст, автор історичної праці «Європейська Сарматія» (1578, 1611) та короткої хроніки Польщі (1584), які містять також відомості з історії України, зокрема про запорізьке козацтво.
      4 Коховський Васпесіан Ієронім (1633 — 1700) — польський історик і письменник. В основному своєму творі «Щорічники» (лат. мовою, ч. 1 — 3, 1683 — 1698) з шляхетських позицій описав визвольну війну українського народу 1648 — 1654 рр., негативно оцінив її ватажків.
      5 Пуфендорф Самуїл (1632 — 1694) — німецький історик та правознавець. У його працях, присвячених історії Швеції, є відомості про визвольну війну українського народу 1648 — 1654 рр.
      6 Гібнер Йоганн (1668 — 1731) — німецький історик і географ. Матеріали з історії України вміщено у його праці «Відомості з політичної історії» (1721).
      7 Казімір III Великий — польський король у 1333 — 1370 рр. з династії П’ястів.
      8 Казімір IV Ягеллончик (1427 — 1492) — великий князь литовський з 1440 р. і король Польщі з 1447 р., який поширив шляхетські права та вольності на руських феодалів усіх земель Великого князівства Литовського.
      9 Навуходоносор II — вавілонський цар у 604 — 562 (або 561) рр. до н. е. Завоював Сірію, Фінікію і Палестину.
      10 Кір II Великий (? — 529 до н. е.) — цар стародавньої Персії у 558 — 529 рр. до н. е., завойоввик частини Індії, Мідії, грецьких колоній у Малій Азії.
      11 Александр Македонський (356 — 323 рр. до н. е.) — цар Македонії в 336 — 323 рр. до н. е., видатний полководець і державний діяч античних часів, завойовник держав Малої Азії, Сірії, Єгипту, Вавілону, Месопотамії, Парфії, Персії та ін.
      12 Август Гай Юлій Цезар Октавіан (63 до н. е. — 14 н. е.) — римський імператор (27 до н. е. — 14 н. е.).
      13 Дмитрій Донськой (1350 — 1389) — великий князь московський (з 1359 р.) і володимирський (з 1362 р.). Очолив збройну боротьбу проти Мамая, які розгромив у Куликовській битві в 1380 р.
      14 Mамай — правитель Золотої Орди, з 60-х років XIV ст. організатор походів на руські землі. У Куликовській битві 1380 р. зазнав поразки і втік у Крим, де був убитий.
      15 Жигмонт (Сігізмунд І, 1467 — 1548) — король польський і великий князь литовський з 1506 р.
      16 Лянцкоронський Предслав (р. н. невід. — 1531) — укра’шсько-литовський феодал, хмільницький староста. Очолював походи українських козаків 1516 р. на Акерман і 1528 р. на Очаків.
      17 Вишневецький Дмитро Іванович (р. н. невід. — 1563) — український магнат, князь, черкаський і канівський староста. Брав участь у боротьбі проти турецько-татарської агресії. 1563 р. потрапив у полон і був страчений турецьким султаном у Стамбулі.
      18 Ружинський Євстафій — намісник польського воєводи у Києві у 1575 — 1581 рр.
      19 Генріх III — французький король у 1574 — 1589 рр., з 1572р. польський король.
      20 Івонія (Іван Вода Лютий, р. н. невід. — 1574) — молдавський господар (1572 — 1574). Очолив збройну боротьбу молдавського народу за повалення турецького іга, у якій йому на допомогу прийшов загін українських козаків на чолі із Іваном Свирговським.
      21 Свирговський Іван (р. н. невід. — бл. 1574 р.) — козацький гетьман на початку 60-х років XVI ст. Учасник боротьби молдавського народу проти турецького іга.
      22 Підкова Іван (р. н. невід. — 1578) — один з керівників боротьби молдавського і українського народів проти султанської Туреччини, в 1577 — 1578 рр. молдавський господар. По-зрадницькому захоплений у полон і за наказом польського уряду страчений у Львові.
      23 Шаx Яків — ватажок запорізького козацтва, побратим Івана Підкови.
      24 Рогоза Михайло (р. н. невід. — 1599) — київський митрополит, один з організаторів Брестської церковної унії 1596 р.
      25 Потій Іпатій (1541 — 1613) — володимирський православний єпископ (з 1593 р.), потім уніатський митрополит (в 1600 — 1613 рр.), один з організаторів Брестської церковної унії 1596 р.
      25 Терлецький Кирило (р. н. невід. — 1607) — український церковний діяч, єпископ луцький і Острозький, один з ініціаторів Брестської церковної унії 1596 р.
      27 Наливайко Северин (у деяких творах — Павло; р. н. невід. — 1597) — керівник селянсько-козацького повстання 1594 — 1596 рр. Виданий козацькою верхівкою, Наливайко після страшних тортур був страчений у Варшаві (четвертований). Легенда про спалення Наливайка у мідяному бику літературного походження. Збереглася вона і в усній народній традиції.
      28 Косинський Криштоф (р. н. невід. — 1593) — гетьман українського реєстрового козацтва, у 1591 — 1593 рр. очолив антифеодальне повстання проти шляхетської Польщі. Підступно вбитий у Черкасах.
      29 Жолкевський Станіслав (1547 або 1550 — 1620) — польський державний діяч і полководець, керував придушенням повстання Наливайка 1594 — 1596 рр. Брав участь у Хотинській війні 1620 — 1621 рр. Загинув у битві під Цецорою в Молдавії.
      30 Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович (р. н. невід. — 1622) — гетьман українського реєстрового козацтва. У 1621 р. командував козацьким військом у битві під Хотином.
      31 Хмельницький Михайло (р. н. невід. — 1620) — чигиринський підстароста, батько Богдана Хмельницького. Загинув у битві під Цецорою під час польсько-турецької війни 1620 — 1621 рр.
      32 Чаплинський Данило — польський шляхтич, чигиринський підстароста, утискував Богдана Хмельницького, відібрав у нього хутір Суботів.
      33 Острозький Костянтин Іванович (бл. 1460 — 1530) — брацлавський староста, великий литовський гетьман. Очолював походи проти кримських татар.
      34 Потоцький Павло — йдеться про Миколу Потоцького (р. н. невід. — 1651), польського магната, великого коронного гетьмана Польщі, що керував придушенням антифеодальних селянсько-козацьких повстань на Україні у 30 — 40-х роках XVIII ст.
      35 Барабаш Іван (р. н. невід. — 1648) — військовий осавул реєстрового козацького війська. Належав до угодовської частини старшинської верхівки, яка допомагала шляхетській Польщі придушувати визвольний рух на Україні. Повсталі козаки убили Барабаша і приєдналися біля Жовтих Вод до війська Богдана Хмельницького.
    Оповідання про викрадення Хмельницьким у Барабаша листів з привілеями, наданими козакам польським королем, проходить через усю українську історіографію кінця XVII — XVIII ст. Воно літературного походження, переспіване також у народній думі «Хмельницький і Барабаш». Історичні джерела таких привілеїв не засвідчують. По-різному у козацьких літописах передано і сюжет цього оповідання. У літописі Самовидця привілеї переховує переяславський козак Іван Ілляш (Іван Ормянчик). У Самійла Величка Барабаш фігурує як черкаський полковник, «История русов» величає Барабаша наказним гетьманом. За «Историей русов» Барабаш утопився в Дніпрі, намагаючись втекти від козаків Хмельницького. У С. Величка Барабаша убили козаки і кинули у Дніпро. У Г. Грабянки Барабаша заколов списом Филон Джеджелій.
      36 Джеджелій (Джалалій) Филон — кропив’янський (ічнянський) полковник, діяч визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр. Очолював повстання реєстрових козаків 1648 р. у Кам’яному Затоні. 1651 р. обраний наказним гетьманом.
      37 Калиновський Мартин (р. н. невід. — 1652) — польський магнат, великий коронний гетьман (з 1651 р.), один із керівників польсько-шляхетського війська під час визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького. Загинув у битві під Батогом 1652 р.
      38 Ян II Казімір (1609 — 1672) — польський король у 1648 — 
    1668 рр. з династії Ваза, за правління якого відбулася визвольна війна українського народу 1648 — 1654 рр.
      39 Вишневецький Ярема (1612 — 1651) — український магнат, князь, боровся проти централізації державної влади у шляхетській Польщі. Брав участь у придушенні селянсько-козацьких повстань на Україні у 30-х роках XVII ст. Під час визвольної війни 1648 — 1654 рр. був на брці польської шляхти, дістав звання коронного гетьмана.
      40 Твардовський Самуїл (1600 — 1660) — польський поет і хроніст, автор поеми «Громадянська війна з козаками, татарами і Москвою, пізніше з шведами і угорцями» (вид. 1681 р.), у якій описано події визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр. Поему С. Твардовського використав як джерело С. Величко.
      41 Лещинський Станіслав (1677 — 1766) — польський король у 1704 — 1711, 1733 — 1734 рр.; ставленик Швеції. Уклав договір з І. Мазепою про перетворення Лівобережної України на польсько-шляхетську провінцію. Після Полтавської битви 1709 р. втік до Франції. У 1733 р. при підтримці Франції вдруге був проголошений королем Польщі. У 1735 р. зазнав поразки від російських військ і зрікся престолу.
      42 Виговський Іван (р. н. невід. — 1664) — генеральний військовий писар. Після смерті Богдана Хмельницького став гетьманом України, проводив пропольську політику, намагався відновити польсько-шляхетське панування. У 1659 р., зазнавши поразки від повстанців, очолених 1. Богуном, І. Іскрою та І. Сірком, утік до Польщі.
      43 Богун Іван (р. н. невід. — 1664) — український полководець, герой визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі, соратник Богдана Хмельницького. Звинувачений у зносинах з Росією і козацтвом Лівобережної України, Богун був страчений польською шляхтою у Новгороді-Сіверському.
      44 Петрів піст — піст перед церковним святом Петра і Павла, що відзначалося 12 липня (за н. ст.).
      45 Собор святих апостол — церковне свято, що відзначалося 13 липня (за н. ст.).
      46 Радивілл (Радзівілл) Альбрехт Станіслав (1593 — 1656) — литовський магнат, князь, великий литовський канцлер.
      47 Небаба Мартин (р. н. невід. — 1651) — чернігівський полковник, військовий діяч часів визвольної війни 1648 — 1654 рр. Загинув під Лоєвом у бою проти польсько-литовських військ Радзівілла.
      48 Гуляницький Григорій (роки н. і смерті невід.) — ніжинський полковник (1656 — 1659). Належав до козацько-старшинської верхівки, яка після смерті Богдана Хмельницького намагалася відірвати Україну від Росії.
      49 Бутурлін Василь Васильович (р. н. невід. — 1656) — російський військовий діяч, дипломат, боярин, очолював російське повноважне посольство на Переяславській раді 1654 р. Після возз’єднання України з Росією командував російським військом, що проводило воєнні дії на Україні проти шляхетської Польщі.
      49а ...пред Семеном — тобто у неділю, перед церковним святом Семена, яке відзначається 1 вересня (за ст. ст.).
      50 Дмитришко (Дмитрашко, Думитрашко) Райче (р. н. невід. — бл. 1705) — полковник у Переяславі з 1667 р. Виходець із Сербії. Підтримував союз з Росією.
      61 Мурашко Андрій — козацький полковник. Загинув у битві з турками 1674 р.
      62 Ромодановський Григорій Григорович (р. н. невід. — 1682) — російський державний і військовий діяч, боярин. У складі російського посольства брав участь у Переяславській раді 1654 р.; під час чигиринських походів 1677 — 1678 рр. командував російськими військами.
      53 Самойлович Іван (р. н. невід. — 1690) — гетьман Лівобережної (1672 — 1687) і Правобережної України (з 1674 р.). Боровся проти гетьмана Петра Дорошенка. У 1687 р. засланий до Сибіру.
      54 Дорошенко Петро Дорофійович (1627 — 1698) — гетьман Правобережної України в 1665 — 1676 рр. Вступив у союз з Туреччиною і Кримським ханством, організував грабіжницькі походи на Лівобережну Україну.
      53 Суховій Петро — писар Запорізької Січі, у 1669 — 1670 рр. — гетьман, орієнтувався на Туреччину.
      58 Гоголь Остап — уманський і подільський полковник, у 1674 — 1679 рр. — наказний гетьман протурецької орієнтації.
      57 Собеський Ян (1629 — 1696) — польський полководець, король Польщі під ім’ям Ян III в 1674 — 1696 рр.
      58 Сірко Іван (р. н. невід. — 1680) — кошовий отаман Запорізької Січі, учасник визвольної війни 1648 — 1654 рр. Уславився успішними походами проти Кримського ханства і причорноморських турецьких фортець.
      59 Брюховецький Іван Мартинович (р. н. невід. — 1668) — гетьман Лівобережної України в 1663 — 1668 рр. Обраний гетьманом на Чорній раді 1663 р. Проводив протурецьку політику. У 1668 р. проти Брюховецького і його старшинської групи вибухнуло повстання, під час якого він був убитий козаками у Диканьці.
      60 Сомко Яким Семенович (р. н. невід. — 1663) — наказний гетьман Лівобережної України (в 1660 — 1663 рр.). Виступаючи за возз’єднання України з Росією, домагався привілеїв для козацької старшини та зміцнення її політичної влади, що викликало невдоволення царського уряду. Позбавлений гетьманства на Чорній раді 1663 р. і страчений.
      81 Палій Семен Пилипович (справжнє прізвище Гурко; нар. в 40-х роках XVII ст. — 1710) — білоцерківський (фастівський) полковник, народний герой, керівник визвольної боротьби на Правобережній Україні проти польсько-шляхетських і турецько-татарських нападників наприкінці XVII — на початку XVIII ст. За намовою Мазепи у 1704 р. заарештований і 1705 р. засланий до Сибіру. У 1709 р. брав участь у Полтавській битві.
      62 Майборок (Мальборг, Марієнбург) — прусське містечко, у XVII — XVIII ст. належало Польщі.
      63 Cамуcь Самійло Якович — богуславський полковник, один із керівників визвольного руху проти польсько-шляхетських загарбників на Правобережжі кінця XVII — початку XVIII ст., учасник повстання Палія 1702 — 1704 рр. Брав участь у боротьбі проти шведів 1708 — 1709 рр.


http://litopys.org.ua/grab/hrab1.htm

ЛІТОПИС ГАДЯЦЬКОГО ПОЛКОВНИКА 
ГРИГОРІЯ ГРАБЯНКИ
     
     
     ПЕРЕБІГ
     
     презільної і від початку поляків щонайкривавішої небувалої битви Богдана Хмельницького гетьмана запорізького, що точилася з поляками в час панування найясніших королів польських Владислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Грабянки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтверджений року 1710.
     
     
     
     
     
     СЛОВО ДО ЧИТАЧА ЗАРАДИ ЧОГО ЦЯ ІСТОРІЯ НАПИСАНА
     
     
     Оскільки в книгах, що написані давніми історіографами (римськими та польськими — Кромером, Бєльським, Стрийковським, Гвагніним, Каховським — а також німецькими Пофендорфом та Гибнером) і нині за велінням Петра Першого Імператора Всеросійського на слов'янську мову перекладених, оскільки скрізь у цих книгах пишуть про битви козаків супроти бусурман, розповідають, як козаки в пустельних лугах на узбережжях Дніпра та Бугу з давніх давен збираються не заради наживи, а тільки задля оборони та зміцнення віри християнської, як вони і на землі і на морі тьму турок і татар побивали і під личиною самоволі сугубо добреє діло творили: по-перше, від хижаків-татар бранців-християн відбивали та волю їм дарували, по-друге, Польське Королівство і Русь від злоби татарської мужньо відстояли. І в битвах тих були звитяжними не заради слави, а заради оборони землі своєї від тих, хто хотів заволодіти нею. І до сьогодні вони відстояли її цілком і навіть розширили, що і засвідчили землеміри на картах світу, виділивши, в них воєводства Київське, Чернігівське, Браславське та Подільське, де протікають ріки Дністро, Буг, Горинь, Дніпро, Десна та Сурож, а звідти до Чорного моря. І заради того, щоб славетні звершення їхні під проводом благополучних вождів здійснені, а особливо за Богдана Хмельницького, преславного вождя запорозького, котрий стояв за вольності руські супроти поляків та за спокій, при якому б в землях українських не було б воєвод, каштелянів, старост, судіїв та інших представників влади, що їх король Казимир перший року 1340 під присягою своїм наступникам повелів оберігати і які стояли за скасування вольностей козацьких, що козакам королями були даровані, котрий виступив проти образ нестерпних, які чинили поляки за владарювання найясніших королів польських Владислава та Казимира, і щоб звершення ці не пішли в забуття, я замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам. Я вибирав дещо з щоденників наших воїнів, що перебували у війську, дещо з духовних та мирських літописців, наскільки міг знайти в них щось достовірне, долучав розповіді очевидців, що ще й нині в живих ходять, і їх розповіді підтверджують слова літописців. І хай читач не думає, що я хоч щось додаю від себе, ні — кажу тільки те, про що повідали історики, що підтвердили очевидці, а я тільки зібрав все це і записав. А багато ж які з нинішніх преславних військових виправ славу писану щонайдревніших царів явно побивають і до нащадків так і не сягають. Ну, а хто б нині знав про богоданого проводиря Моїсея, котрий плем'я іудейське з рабства єгипетського немов по суші через Червоне море вивів і в ньому ж царя єгипетського та його воїв потопив, коли б про нього нічого не було сказано в писанії? Хто б про Навуходоносора щонайпершого на землі по славі, хто б про Кіра, що найперший море кораблями виповнив, хто б про Олександра, славою увінчаного, і про Августа, що над світом єдиний владарював, і нарешті, хто б про Димитрія, князя московського, що міліон та двісті тисяч гордих своїм Мамаєм татар винищив і що їхні землі татарськії росіянам коритися примусив, хто б про тих, чию славу й земля вмістити не могла, знав і чи змогли б всі вони перепливти безодню забуття і чи не потонули б посеред глибин невідання, коли б святе писаніє не виставило б їхні діяння на всесвітнє позорище, а проповідники і красноглаголивії витії словом божим діяння їхні не оздобили? Про них і до них подібних упокорювачів Історії я не раз думав, коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх народів, що в'язалася з безсмертною славою, але ж наша вітчизна від них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться і, бачачи її звитяги в пучині забуття, я не заради якоїсь любострастної слави, а спонукуваний спільною користю і заради неї вирішив не лишати в попелі мовчання схованими дії щонайвірнішого нашого сина благорозумного вождя Богдана Хмельницького, який Малу Росію від щонайтяжчого ярма лядського козацькою мужністю вивільнив і що до російського монарха з стольними містами в підданство привів. Я хотів явити всім народам, що не лише славеноруські монархи своєю силою напускали страх на всі сторони, а й їхні піддані, відстоюючи вітчизну і встаючи за образи росіян, спроможні проти щонаймогутніших владарів збройно стояти.
     
     
     
     ПОХВАЛА ВІРШАМИ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ ВІД НАРОДУ МАЛОРОСІЙСЬКОГО
     
     Оце Богдан Хмельницький намальований * 
     Воїн руський славний, так і неподоланий. 
     Завдяки йому Україна на ноги стала, 
     Бо у ярмі лядськім ледве не сконала.
     
     Скасував він унію, бив ляхів з жидами 
     Й інших ворогів тими ж гнав шляхами. 
     Ох і голосні ж ви, вісті переможні, 
     Раз у всесвіт славу понести спроможні!
     
     Навіть в землях Фракії оселився страх 
     Коли Марса гуки мчали на крилах. 
     Кончиною скорений, смертю він гордує 
     І в синах російських живе та воює.
     
     
     
     
     ПЕЧАТКА МАЛОЇ РОСІЇ ЙОГО ЦАРСЬКОЇ ПРЕСВІТЛОЇ ВЕЛИЧНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО 
     
     
     Вірші на герб Малоросійський
     
     Війська Запорозького воїн знаменитий
     Щохвилини ладен край свій боронити,
     1 хоч супостата не зрить пред собою,
     Однак зброя завжди готова до бою.
     У повсталих сила полягає в тому,
     Що боронять волю батьківського дому.
     В першу-ліпшу хвилю стануть проти злого,
     Щоб не зріть в неволі нікого живого.
     Бо відомо здавна — справа пастуха
     Від отари гнати хижого вовка.
     
     Перш ніж розпочати розповідь про походи та битви козацькі, хоч і немає на те пильної потреби у передмові широко розповідати про прабатьків народу того козацького, все ж я, заради кращого розуміння, постараюся детальніше оповісти, звідки пішла назва козаків, від якого племені-народу, та як їхні, козаків, прабатьки — хозари — ще з часу прабатька їхнього Гомера, онука Ноєвого, мандруючи стойбищами з однієї землі в іншу, отак як калмики, утворювали різні союзи та мови, і набравши сили, утворили були свої царства, і як, після того, коли знекровилися в битвах, перетворилися з хозарів на козаків; про все це далі у передньому слові буде сказано, якщо читач, не страхаючись розмірів, не полінується його прочитати. Переднє слово збудить охоту і до розуміння розповіді розум підготує: бо хто чинно справу починає, той на повну силу к ділу приступає.
     
     
     
     
     
     
     ПРО ЗАЧАТКИ ПЕРЕІМЕНУВАННЯ НА КОЗАКІВ ТА ЗВІДКИ ЇХНЯ НАЗВА ПОХОДИТЬ, ВІД ЯКОГО ПЛЕМЕНІ ТА РОДУ; А ВОДНОЧАС КОРОТКО І ПРО НАЙДАВНІШІ ПОДІЇ, З НИМИ ПОВ'ЯЗАНІ
     
     Народ малоросійський, прозваний козаками, має що-найдавніше походження від скіфського роду, — котрий, як кажуть, жив аж біля гір Алянські Аляни, біля річки, що протікає через Бухарську землю в Хвалинське море, — від хозар, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера. Після того як ці найдавніші Гомери чи Кимери чи Цимброви рушили від Азовського (Кимерійського) моря на північ і на захід, після того як вони перетворилися на Литву, на Жмудь, на Гофів, Швенів та інші народи, вони осіли в тих краях, оці Аляно-хозари — це можна зрозуміти з того, що й народ слов'янський від прабатька Яфета походить. Через деякий, немалий, час розмножилися і розселилися пе обох берегах Дону, річки, що відділяє Європу від Азії, а потім і в Європі не одну землю під руку свою забрали — поселилися в Таврії (нині Кримом прозивається), звідти попрямували до Дніпра, вийшли за Дніпром до земель, що лежать понад Чорним морем, де стоять нині Очаків та Бєлгород, дійшли навіть до Панонії і там дали початок іншим народам, які тоді прозивалися аварами, гунами тощо. А ті ж, що лишилися в Азії, ті теж розселилися аж до Волги і далі, аж за Волгу, за Яїк, за Якубу та Козар-річку; ті ж, що залишилися і далі поблизу Хвалинського моря перебрали собі назву Болгар і, кликані своєю необоримою мужністю, через деякий час улуси заволзьких татар підкорили, а потім, оскільки татари кривавою платою відплатили їм за неволю, попрямували до Дунаю і десь року 666 болгарами прозивалися.
     Побоюючись їхнього сусідства, греко-римський кесарь Костянтмн-великий (уже четвертий, що носив це ім'я) рушив війною на болгар, але вони його розбили і з землі своєї погнали так, що він ледве-ледве встиг сховатися в Константинополі... Отак болгари, відразу ж після приходу, переможно на нових землях життя почали, а закріпившися в тих краях, ще не раз і опісля ходили походами супроти греко-римських кесарів і бувало, що перемагали, а траплялося, що й самі переможені бували, і так аж доти, доки над ними не возсіяло (ще за часів патріархів царгородських Фотія та Михайла Керуларія та пап римських Льва третього, а опісля Сергія) світло православної віри.
     Ці Аляно-хозари в час панування кесарів римських Тіта та Веспасіана, року семидесятого по рождеству христовім, провели їх через каспійські степи в царство Гірканськб, повоювали Мідію та Вірменію, взяли там багату здобич і безборонне назад повернулися: опісля ж, приваблювані мздою, ще довгий час оружно римлянам служили, а римляни за їх мужність та нечувану відвагу У битвах почестями їх шанували і незліченними дарами збагачували.
     Мав той народ звичаї грубі та жорстокі, як татари нині, образ лиховісний, як у калмиків, і жив у незлічених неметах, мандруючи з місця на місце заради пасовиськ стадам своїм; харчувалися грубим м'ясом невареним, хліба ж не те що не знали, а навіть й уяви про нього не мали. Отак живучи-проживаючи та зваби світу цього — золота, серебра, коштовних каменів та інших подібних речей, котрі у людей в шанобі та в почестях — цураючись, вони єдино чим займалися, так це невтомно лицарської звитяги навчалися, і саме тому були настільки хоробрі і настільки страху не знали, що каган хазарський — цар їхній — був постраховиськом для народів навколишніх. Про хоробрість народу того немало в літописах грецьких та римських писалося, бо не раз і Кіру, царю перському, і Олександру Великому і Августу Римському славно допомагали у їхніх походах та в упокоренні держав світу сього. А найміцнішою твердинею їхньою та пристанищем були землі, що з одного боку омивалися Білим морем, а з другого прилягали, як свідчить Ботера, до Меофійського озера, що омивало Таврику. Ці землі здавна прозивалися Хазарією, а люди тамтешні — хазарами; край той незвичайний і немов би самою природою обладнаний для неприступності, оскільки від землі зовсім крихітною греблею відділений і тому скидається на острів довжиною в двацять і шириною на десять миль; в сторону, що обернена до півдня, він ділиться надвоє і творить морську затоку, при гирлі якої стоїть велике місто, прозване Кафою, котре не лише для проживання людей добре, а прекрасне ще й тим, що може служити пристанню для тьми тьмущої кораблів. Ця земля може прохарчувати стільки люду, що й уявити тяжко, оскільки плодоносна не лише на харч людський, а й на пасовиська стадам їхнім. Не малу користь мали хазари і з моря
     Азовського, яке пролягало окіл (за свідченням землемірів) миль на двісті, і яке протокою моря Кимерійського, завширшки з милю, з'єднує Азовське та Чорне моря, маючи з одного боку місто Керч, а з іншого Тамань; та понеже вищепоіменоване Азовське море, оскільки річка Дон безперестану несе свої води до нього, скоріше прісне аніж солоне, то й у його глибинах неможливо злічити рибних багатств, якщо ото прісні води з Білоге моря (?) і води Чорного моря отам сходяться то й творять вони мешканцям тим багатства незліченні і невимовну словом користь. Користуючись тими багатствами, каган завжди мав змогу силу воїнства збирати і при собі тримати і з їхньою поміччю сильно збагачувався, продаючи, що за зайвину було, до Константинополя, а то і далі. Торгував кіньми, скотиною, вівцями, продавав вовну, хліб, масло, шкіру, рибу вялену, осетрину, ікру, сіль та інші товари. Багатства того краю не раз оберталися підмогою і в битвах, бо ж саме Кубанню, Доном, Дніпром, Дністром-Дунаєм, морем і полем йшло воїнство до місця збору, вони виповняли море тисячами кораблів, а землю кіннотою і несподівано з'являлися під стінами Царгорода.
     Не будучи спроможними, як вогонь у попелі, сили своєї та звитяги своєї у собі приховати, вони ходили походами, очолювані старійшими роду, на всі землі навкіл і прозивалися ці старші один услід за другим каганом, сиріч царем; і хтось із них (ім'я його через давнину літ літописи не називають або з інших причин забуттю віддають) року 600, наслідуючи татар, рушив од Азовського моря, покинувши насиджені місця, з сильним військом за Дунай; його з шаною вітали королі аварців та гунів, він був прийнятий царем усіх західних невірних слов'ян, повоював грецькі землі, пішов на Венецію, а наостанку й на Істрію і здобув місто Форум Юліум, скориставшись допомогою вдови Ромільди, благовірної Агилюлпа, князя лонгобардів, що забажала стати йому за жінку та ластилась до нього. Проте невірності не стерпівши і гнушаючись її улесливості, каган, що найбільше шанував жіночу незрадливість, наказав її посадити на палю, проказавши: «ось якого чоловіка ти варта». Прочувши ж, що Приск — воєвода грецького кесаря Маврикія — рушив походом на його землю, він повернувся додому в Панонію. Той Приск в союзі з слов'янами, за два роки перед цим, переміг одного з вождів каганових, однак каган не зважив на те і не помстившись за кривду, виявив до Приска прихильність. А сталося все це так. Каган прочув, що ось-ось має наспіти день воскресіння господнього, а воїнство грецьке свято стрічає без харчів зовсім, і він зжалівся, послав до них вісника і запропонував їм, скільки треба, взяти хліб у нього. Приск погодився, спорядив кілька десятків возів і взяв харч для війська із запасів каганових і безбоязненно та привільно відсвяткував з воїнством свято світлого воскресіння Христова. Опісля ж, рушивши від римського табору, каган взяв місто Дризипару і, вкрай розоривши, спалив його до тла; і саме після цього Царгород весь час перебував у такому страхові великому, що Маврикій, кесарь греко-римський, змушений був відрядити до кагана одного з членів свого синкліту, мужа чесного і великого по імені Армазон, з дарами та почестями, аби той вимолив у кагана мир для греків та римлян. Муж той, виконуючи веління царське, прийшов у стан слов'ян і, запропонувавши силу-силенну дарів, запросив у кагана миру і дорікнув, ніби той зловживає удачею, що донині йому сприяла. Каган же у відповідь мовив: «Щастям, — каже, — й раніше і зараз користаюся в міру і поки світу пам'ятаю в час кожного походу тисячі наших людей головами накладали і саме тому вважаю, що щастя річ вередлива, а проти вас я стою не як супостат ваш, а як противник, що лише слави своєї глядить, тому й дари оці, що їх кесар ваш з вами передав, не приймаю і хочу тільки, аби за кожного бранця, викупаючи, кесар дав мені по динару». Цю відповідь кагана Армазон після повернення передав кесарю, а Маврикій, погордою здоланий, порозмислив і вирішив, що якщо такий викуп давати, то краще зовсім не платити. Каган же, дізнавшись про рішення царське, розгнівався і наказав всіх Маврикієвих бранців знищити, а з інших греко-римських підданних взяв викуп великий і попрямував додому. За бранців же, знищених через скнарість царську, помстилася всесильна рука господня, скаравши увесь рід Маврикіїв, дружину і дітей, рукою Фоки-нелюда.
     А року 612 Хоздрой, цар персидський, рушив походом на грецьку землю, Сірію, Єгипет та Лівію, а звідти з легко озброєними загонами не раз ходив далі і чимало неприємностей та прикростей греко-римській державі натворив. І так дошкулив, що сам цар Іраклій вирушив насупроти нього. В намічений похід вирушаючи, він доручив нагляд за своїм сином. Сергію, патріарху Костянтинопольському, Бононію-Патрикію та кагану хазарському, королеві аварському, що на цей час уже з ним помирився і проживав у любові та злагоді, полишивши кращу частину свого війська для оборони міста, другу частину він забрав з собою і попрямував на Азовське море, в країну до потурчених хазарів, прозвану Анатолією, і підговорив їх приєднатися до себе. Ті ж, перейшовши гори перевалами поблизу Каспійського моря, вдерлися в Персію під проводом Зебілія, другої людини в хазарії після кагана. В місті Лазику до хазарів, що нещадно плюндрувати перську землю, приєднався і кесар Іраклій. Зебил, з військом своїм поклонившись йому, полишив на чолі загону в сорок тисяч добірного товариства свого старшого сина, а сам повернувся додому. А Хоздрой, будучи змушений полишити підступно захоплені землі, вернув у свій край і став на його оборону; бився він років з дванадцять і ніяк не міг здолати Іраклія. Але знаючи, що каган не завжди дотримував даного слова, відрядив до нього послів і перетягнув на свій бік, підговоривши, щоб той полишив грецького кесаря, примирився з його воєводою по імені Серваріс і разом з ним скорив війною грецьку землю. Каган з охотою піддався на підмову і з великим хазарським та перським військом рушив на стольний град Константинополь. І таки взяв би його, коли б не був переможений чудесною нездоланною силою пресвятої богоматері, яка своє місто, як долю власну оберігає, про що детально в синаксирі п'ятій четвертого десятку розповідається.
     Після тієї страшної перемоги над хазарами під Костянтинополем, хоч сили їхні почасти вже були зметені, навколишні народи все ж побоювалися незліченності хазарської. І тому їхній повелитель, цар грецький Лев Ісавранин, року 630, шукаючи замирення з ними, повелів своєму синові Левку Копроніму взяти за жінку Ірину, дочку каганову; з часом у неї знайшовся син Лев, прозваний хазарином, і цей син після батька свого успадкував скіптер держави грецької. До цього кагана року 640 король французький прислав свого посла Рихарія з проханням про допомогу; той посол, прибуваючи у кагана, якось при нагоді завів мову про нечестиву ідолопоклонну хазарську віру; каган же йому у відповідь мудро відказав: «Ви, християни, рабами божими називаєтесь, а супроти волі його злобу несповідиму творите, от саме тому бог ваш і дозволяє, щоб ми, невірні, гнів божий вам на мечах своїх несли».
     Невдовзі ж хазари, з греками помирившись по-християнськи, почали від херсонян переймати віру і, споріднившись з ними, поклали в себе православно-католицький догмат проповідувати. І на тому наміру своєму твердо стояли і дійшли до того, що з волі божої землі їхні знесилились і тоді, року 888, Карл великий, король французький, вирішивши відплатити за кривди свої, що їх завдали королівству предки каганів, рушив війною на чолі величезного війська на провадиря хазарського, що воював на Волзі, і розбив його і столицю його, разом з двором його, що добре укріплені були, взяв. Опісля ж, остерігаючись відродження сили хазарської, та й водночас побоюючись їх, вирішив знищити цей народ, сплюндрував їхнє царство, стольний град разом з усією його ліпотою розметав, так, щоб і згадки про хазарів в Панонії не лишилося; взяв там король франків стільки добра та багатства, скільки жодна війна ще їм не приносила. Ті багатства, взяті в переможених і аварів і гунів заразом з каганами їхніми, і принесені сюди лежали багато літ недвижимі, тут же лежало і те, що було забрано в багатьох царів, кесарів та і в самих франків, і те все, зібране не за один рік, за одне літо загинуло. Отак народ славенський або хазари спершу бувши постраховиськом для народів заходу і сходу, півночі і півдня, нінащо перевівся після війни з французами. Полишивши нам, нащадкам, тільки пам'ять про те, що хазари проживали в Панонії.
     А наостанку, року 900, і тих слов'ян, що розселилися аж до берегів північного моря-окіяну і поселилися за річкою Альбою і що перебрали назву велятобів, сербів, оботритів, богемів, і що єдиного племені і народу суть, і що тільки деякимии звичаями та обрядами різнилися, так ото всіх їх, однаково небезпечних саксонцям, цісар Отто єдиною битвою змів, вкінець переміг і під свою руку забрав. І все це з допомогою та через підступність одного єдиного вождя слов'янського, по імені Торгумир, котрий на щедрі дарунки та на великі посули кесарські поластився і заповів кесарю землю слов'янську його державі передати; та не будучи ніяк у спромозі виконати свій намір, він з помислом підступним прийшов до внука під місто, що нині Бранденбургом прозивається, а онук його, найвправніший у справі військовій серед князів, саме владарював над тим містом. Ото його цей підступник Торгомир, зробивши вигляд, що хоче якесь важливе слово мовити, викликав до себе в чисте поле і там, спіймавши, не гаючись смерті віддав, а місто і землю всю кесарю передав. Відтоді й перестали слов'яни тими землями володіти, відтоді там пропав і народ слов'янський, перейнявши різні назви, як от: Нова мархія (нова марка), Померанія, Кашубія тощо.
     Після винищення Карлом великим слов'ян і каганів у Панонії, а на півночі кесарем Отто, залишилися тільки ті хазари, що віддавна проживали понад Чорним морем у Таврії, поблизу Азовського моря та вод кимерійських аж до Анатолії. І хоч кількісно це плем'я й поменшало, проте мужність їхня не оскуділа. Вони продовжували владарювати над Києвом та над іншими руськими землями, щедру данину в них збираючи: по шкірці білки від кожної хати та по шелягу від плуга. І тільки коли Аскольд та Дір, Рюрикові воєводи (князя великого новгородського) прийшли до Києва і сіли на стіл князівський у ньому, тільки тоді припинили платити данину хазарам. Після них у Києві князював Олег, він забрав у хазарів Радомич та Північ. Після Олега київським князем став Ігор Рюрикович, і тому що на древлян таку нестерпну данину наклав, що навіть перевершив хазарів, так він року 908 був забитий древлянами та похоронений у граді Коростишеві (?). Після нього скіптер землі Київської успадкував його син Святослав Ігоревич, котрий ходив походом на Оку-ріку та на Волгу і, забачивши вятичів, котрі саме хазарам данину платили, відвоював їх, чим і примусив хазарського когана йти супроти нього війною. Та Святослав, виявивши в битві міць і мужність, переміг, стольний град Білу Вежу здобув і вже на самих хазарів данину наклав: правда, Святослав переміг тільки тих хазарів, що по цей бік Дону проживали, а останні так і лишилися вільними. І ось тепер половці та печеніги, будучи вигнаними французами із земель полунощних, повернулися у ці відкриті степові простори і, впродовж довгих літ воюючи з хазарами, заледве до ноги їх не винищили, а самі на їхніх землях поселилися: печеніги там, де зараз Ногайські татари, а половці — у Таврії, вигнавши спершу християн звідти; перебираючись з своїми кочовиськами з місця на місце, як нинішні татари, вони приходили і на Русь і чимало горя приносили та багато пакостей творили. Та так і не зумівши закріпитися на відвойованих землях, зважилися вони, як свого часу болгари, захопити улуси заволзьких татар і року 1212 попрямували на Волгу, шукаючи собі погибелі, бо заволзькі татари під проводом князя свого Мін-Гирея, що вийшов їм назустріч з вісімдесятитисячним загоном, так їх у битві винищив, що лиш окремі воїни в живих полишилися. А Мін-Гирей, відразу ж після битви з печенігами та половцями, повернув орду на їхні землі, завоював і поселився на них. Забажавши безбідно у своїх землях владарювати, він перекопав ровом найвужче місце між Азовським та Чорним морями, яке і до нині носить назву Перекоп. Ото так хазари зникли у своїх землях і перестали грекам дошкуляти, однак через деякий час князі руські з Києва не мало їхній державі прикростей чинили.
     Опісля невдовзі той самий скіфський народ, що проживав за Хвалинським морем, очолений воєводою своїм Батиєм і споряджений нащадком Тамерлана, великого хана китайського, перейшов Волгу з силою тяжкою і великою, та до того ж маючи за Перекопом досить людей свого племені, і з'єднавшись з ними, спершу з половцями в битві зійшовся й переміг їх безборонно, а опісля й печенігів розбив на голову; так ото той Батий забрав під свою руку їхні землі, а потім року 1248 прийшов і на Русь, силу-силенну війська перебив, чимало прекрасних міст з господнього соїзволення з землею зрівняв, а наостанку і стольний град Київ безжально розорив.
     Скоривши і розоривши чимало російських князівств, отой нечестивий воєвода Батий рушив з військом своїм на захід і там так само нещадно Польщу, Литву, Моравію, Мадьярщину та Шльнськ повоював. Стривожені цим, володарі західних земель зібралися і вирушили з своїми військами проти Батия і року 1247 зійшлися з ним під містом Ленчицею і були розбиті. А Батий наказав у кожного забитого воїна відрізати вухо і тих вушей він, проклятий, нарізав п'ять лантухів. Дізнавшись про це, уся Європа, в повсякчасному страхові проживаючи, умолила папу Інокентія четвертого послати законників римських — домініканців та францисканців — до двору хана китайського... у Квінзей (?) аби вони запросили миру християнам. За цих тяжких часів пам'ять про половців та печенігів зовсім пропала, а у хазарів малоруські вої мало що змінили: змінили назву, замість хазарів козаками іменуються. Хоча Веспасіян Коховський і виводить назву козаків від кіз диких, оскільки тільки з ними в час битви проворство їхнє зрівняти можна і оскільки ловлею кіз невтомно займаються, проте більш переконливою видається думка Стриковського, який по-іншому цю назву пояснює: козаки беруть свій початок від якогось проводиря Козака, стараннями котрого не раз татари були битими. Олександр же Гвагнін від волі цю назву пояснює, оскільки прабатьки козацькі завжди з власної волі з охотою на битву вирушали, так само, як і козаки зараз, не приховуючи своєї хоробрості, з власної охоти на війну йдуть; бо ж волею спонукувані вони малими силами тьму-тьмущу ляхів побивали і, ледь не всю Польщу з боями пройшовши, Малоросію від тяжкого ярма панського визволили. Ось саме про це визволення, а заразом і про інші козацькі походи, в оцій повісті далі щонайдостовірніше скажемо. Є ще й інші, ті, що біля Каспійського моря проживають і що є одним з колін вищепоіменованого Забілія, старшого після хазарського хана. Ці ще й нині так і прозиваються гірськими козаками. Вони мають свого хана, воїнством обраного, і нараховують близько тридцяти тисяч люду, готового до бою, межують вони своїми кочовиськами, ріками та поселеннями з ханом киргизьким та каракалпацьким; однак нам не про них випало розповідь повести, ми задумали розказати про наших, про козаків малоросійських.
     
     
     
     
     СПЕРШУ РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЯК МАЛОРОСІЯ ВТРАПИЛА У ЯРМО ДО ЛЯХІВ 
     
     
     Чому царства розділяються і роди занепадають? Апостол про все це каже, що похоті людські ведуть до воєн, війни ведуть до розпаду царств і до спустошення краю — підтверджень цьому досить. Так коли монарх і самодержець всієї Росії і пострах незліченних царств рівноапостольний князь Володимир, закінчивши тимчасове царствування пішов у вічне, то розділив царство своє на двадцять (дванадцять — ?) князівств. Підбурювані заздрістю, споконвічним ворогом людини, сини Володимира, брати рідні, встали оружно один на одного і забажали князівства відібрати. Почав брат брата вбивати і виганяти з земель, що їх батько віддав їм у спадок. Саме тому й Батий, допущений божою мудрістю, прийшов на Русь, підкорив її і храми божі та велич їхню поверг у прах і зрівняв з землею. Але й цього було не досить за гріхи роду руського, тому що повстав Гедим великий, князь литовський, і прийшов на Київ і року 1320 поблизу Ірпінь-річки розбив князів руських, а Київ приєднав до своїх земель, посадив в ньому свого намісника Миндовга, князя Ольшанського, і володіла Литва столом російським аж до смерті благовірного князя Симеона Олельковича, котрий після Батиєвого спустошення, після того як вона (земля) двісті і тридцять літ пусткою простояла, небесноподібну святу Печерську церкву своїм коштом і своїм старанням відбудував. А після його смерті, року 1340, король польський Казимир Київське князівство перетворив на воєводство і всю Малоросію поділив на повіти, а з русинів воєвод, каштелянів, старост, судіїв та інших урядників понастановлював і шляхетністю та правами до польських сановників прирівняв, а всіх останніх на Русі з польською шляхтою у правах та вольностях об'єднав і все це під присягою нащадкам своїм заповідав оберігати; тому король Ягелло і Владислав Ягеллович та Олександр Казимирович аж до року 1410 оті права Казимирові, що Русі були надані, в час коронацій під присягою підтверджували, а Жигмонт перший, після нього й інші, на підтвердження прав цих ще й привілеї дарували. Однак все ж скіптер російський так занепав, що з царства перетворився на князівство, а з князівства — на воєводство.
     
     
     
     
     
     
     РОЗПОВІДЬ ПРО БИТВИ КОЗАЦЬКІ, ПРО КОЗАЦЬКУ ЗБРОЮ ТА ХАРЧ
     
     
     Приєднавши до своїх країв Київ та малоросійські землі, поляки через деякий час поклали використати мешканців цих земель як робочу силу, та оскільки ці люди ще здавна були людьми військового стану і більше відчували нахил до вправ з мечем, а не до трудової повинності, оскільки вони зневажали ярмо рабське і рабську покору, то більше схильні були з власної волі на Дніпрі за порогами в місцевості пустельній та дикій проживати, перебиваючись ловлею звіра та риби і морськими походами на бусурман. Але року 1516, коли Жигмонт перший, король польський, організував рушеніє на великого царя московського, хан татарський Мелін-Гирей, виждавши слушну годину, порушив мир з поляками і повів свої загони на Російську землю; вогнем і мечем він пройшовся по містах та весях і, взявши силу бранців, повернувся за Перекоп. Тоді король, не стерпівши плюндрування, зібрав охочих воїнів з козаків та поляків і спорядив їх на Бєлгород, де вони, здобувши величезну здобич, повернули назад але якраз тут їх нагнали турки і татари; в битві що зав'язалася, воїни-християни здолали турків. Ось саме після цієї битви і почали вони козаками зватися. Навіть якщо були і ляхами, але з своєї волі на татарів ходили і примикали до вільного, не найманого воїнства. Відтоді, прославившись у численних битвах, козаки ввійшли в силу і набрали в мужності, привикли до недоїдання, спраги, спеки та до інших незгод просто неба. За харч їм служило звичайне квашене тісто, яке вони варили нарідко і звали соломахою. Стравою своєю були цілком вдоволені, а коли траплялося, що їжа випадала з рибою, або, як козаки кажуть, із щербою, то такий наїдок за найкращу трапезу вважали. Проживають вони в куренях по сто п'ятдесят чоловік, а буває й більше, і всі ото тільки згаданою щойно їжею харчуються. Живе курінь під проводом старшого, чоловіка, як правило, у військовій справі найвправнішого, і його шанують і коряться йому, як найстаршому після кошового отамана; але і старші їхні живуть разом із звичайними, і якщо хоч чим скривдять простого, перевершивши своє право, то, так як звичайну сірому, карають на смерть. Злодійство і підступність поміж ними не водиться, а якщо ж трапиться, що хтось візьме путо або канчук, то за це винного вішають на гілці дерева. Кожен має одну або дві одежини. Та коли ідуть походом в турецьку або татарську землю, то беруть дуже велику здобич і везуть назад силу силенну добра всякого. На озброєнні мають самопали, шаблі, келепи, стріли та списи і користуються всім цим так вправно, що і найвправніший польський гусарин або ж рейтар німецький з ними зрівнятися не можуть. Є кінні та піші, і стільки їх, козаків, скільки на Малій Русі люду, і їх зовсім не треба силою збирати, як ото в багатьох чужоземних краях роблять, не треба наймом заманювати; а кине клич старший або полковник який і стільки воїнства збереться, що як трава стане, і з цього приводу добре було сказано турецькому цареві, коли той запитався, скільки козацького війська маємо. «У нас, — сказано було, — царю турецький, що лоза то й козак, а де байрак, то по сто й двісті козаків там». І всі вони в січі незмірно хоробрі. Це про них сказано: Вони Русь за своє багатство велике мають Хитрість військову та мужність у війні знають. Це про них сам султан турецький говорив: «Коли навколишні держави йдуть проти мене, я сплю — не зважаю, а до козаків увесь час мушу дослухатися, весь час слухаю, не дрімаю». І спокійно жити не можуть, навіть коли в їхньому краї мир запанує, то своєю волею збираються і йдуть на підмогу іншим народам; заради малої користі велику турботу собі на плечі кладуть і на вутлих, з одного дерева зроблених лодіях дерзають через море пливти. Справами військовими вони настільки славні, що не гнушалися гетьманувати у них навіть люди з славетних сенаторських родин, так року 1506, першим козацьким гетьманом був Предослав Лянцкоронський, а року 1514, будучи гетьманом запорізьким, якийсь козак Венжик (Вужик) Хмельницький розбив величезну орду в Польщі під Заславом, потім Євстафій князь Ружинський. За славну службу козацьку король польський Жигмонт перший віддів козакам навічно землю біля Дніпра, уверх і вниз за поргами, і наказав, аби, стіною ставши, не пускали наїздів турок і татар на Русь і Польщу. Року 1574, за панування Генриха, короля польського, званого французом, на прохання Івони, господаря Волоського, понад тисячу чотириста козаків на чолі з гетьманом Свирговським прийшли в Молдавію, і там, у господаря Волоського, чотирнадцять раз у битві з турками сходилися, силу-силенну їх перебили і врешті-решт, з усіх сторін турками оступлені, до одного голови зложили. Та невдовзі козаки відплатили туркам і татарам за наругу, бо року 1575, будучи послані з Черкас київським воєводою, човнами спустилися по Дніпру і на орду напали, багато татар порубали, багатьох в полон забрали і з здобиччю великою домів вертали; однак татари, об'єднавшися з трьома султанами та сімома синами хана перекопського численною ордою увірвалися на Поділля і багатьох людей у полон забрали, а міста і села вогню віддали. Та незабаром козаки й за це відплатили, коли, очолювані своїм проводирем Богданком, пішли за Перекоп і пройшли його з мечем і вогнем. А літа 1576, в часи панування Стефана Баторія, короля польського, іще краще учинили. Цей король, забачивши як добре козаки з татарами б'ються, настановив їм гетьмана, прислав корогву, бунчук та булаву, печатку гербову, рицарів з самопалами і з ковпаками, набакир надітими, прислав гармат та всяких припасів військових (та й самі козаки, повоювавши турецькі фортеці, здобули немало), ввів у них порядок стройовий, запровадив, крім гетьмана, обозних, суддів, осавулів, полковників, сотників, отаманів і наказав нести сторожу супроти татарів за порогами. Та побоюючись звитяги козацької, Стефан Баторій пророче казав: «Чи звільниться ж хоч коли-небудь Річ Посполита від цих героїв?» І збулися його слова. Згаданий король Баторій, опріч давнього старовинного міста складового Чигирина, віддав низовим козакам для пристанища ще й місто Терехтемирів з монастирем, аби вони в ньому зимували, а за службу поклав їм по червінцеві та по кожуху; козаки були раді і цій платі й не раз билися з татарами на землі, а з турками в морі і майже завжди побивали їх. Саме на ці часи припадають походи козаків в Азію; вони, пройшли з мечем тисячу миль, взяли і знищили Трапезонд, Синоп зовсім зруйнували, а під Константинополем взяли багату здобич. Відтепер, козаки все більше набирають сили і чисельно зростають, що дуже непокоїло короля Стефана; він боїться, що зміцнівши, козаки стануть дуже небезпечними ляхам і тому вирішив знищити їх у пониззі Дніпра; та козаки, зрозумівши задум королівський, знялися з кочовиськ своїх і перебрались до донських козаків і звідти ще більшого страху на ляхів нагнали, тому король полишив їх у спокої, а вони з Дону знову на луги Дніпровські повернулися і мечем та силою з татарами змагалися.
     
     
     
     
     
     
     РОЗПОВІДЬ ПРО ГЕТЬМАНА КОЗАЦЬКОГО ШАХА ТА ПІДКОВУ І ПРО РІЗНІ БИТВИ КОЗАЦЬКІ 
     
     За панування того ж таки Стефана Баторія року 1577 проживав поміж козаками запорізькими славний лицар по імені Підкова; спокушені відвагою цього чоловіка, волохи покликали його до себе господарем. Ось з цим Підковою гетьман запорізький Шах та з козаками прийшов у землю волоську, прогнав з господарства молдавського воєводу Петра і посадив господарем Підкову. А Петро-воєвода, покликавши на поміч силу турецьку, ополчився на Підкову; та козаки здолали турецьку силу. Вже після того, коли Петро, воєвода молдавський, з незліченою турецькою силою на Підкову рушив, а Підкова вийшов йому на зустріч і вступив у січу велику, хоч козаки й перемогли турок, що й сам Петро-воєвода з своїми вірними заледве встиг врятуватися, проте відчув Підкова, що не сила йому утриматися на господарстві молдавському. Тому він полишає Молдавію і вертає на Поділля; там ляхи, до підступу вдавшися, ловлять його і відсилають до короля, а той наказав обезглавити козака у Львові. Після страти тіло його взяли побратими і поховали в монастирі у Каневі. Король же послав своїх комісарів до низових козаків, наказав втихомирити; та прийняли їх козаки не так, як ляхи веліли; бо затаїли вони гнів за Підкову і заради його імені не раз ходили на Молдавську землю, велику шкоду чинили, що звитяжним побратимам властиво; а щонайбільше татарам дошкуляли і міцно, як стіна, за божим велінням Росію захищали.
     
     
     
     
     
     
     КОЛИ І ЧОМУ КОЗАКИ ПОВСТАЛИ НА ПОЛЯКІВ?
     
     Сталося це, коли деякі архиєреї в литовських землях, страху перед богом не маючи і нічого не потребуючи, відреклися віри православно-католицької і зібрали собор в Бресті литовському; і з'їхалися на той собор митрополит Михайло Рогоза, Іпатій Прототроній (єпископ Володимирський та Брестський), Кирило Терлецький (екзарх, єпископ Луцький та Острозький), Ермоген (єпископ Полоцький та Вітебський), Іоанн Гоголь (єпископ Пінський та Туровський), Діонісій (єпископ Хелміький та Белузький). Відкинувши на тому соборі благослощння свого першого архипастиря патріарха Константинопольського, вони послали гінця в Рим до папи Климентія восьмого і віддали себе під руку західному костьолу. А благочестиві сини, забачивши цю новоявлену химеру, жахнулися, відреклися від тих запроданців, а не пастирів і, розгорівшися благочестивою ревністю, Косинський із запорожцями на ляхів рушив, багато фортець узяв, силу ляхів перебив, але року 1594 під П'яткою і сам ляхами здоланий був.
     Того ж року гетьман війська запорізького Наливайко, розбивши мадьярів, повернув на Україну і не застав уже в живих Косинського; як син православ'я, зневажаючи новоявлену унію, він зібрав серед низових козаків побільше війська і рушив на Литву, і там, перемігши у багатьох битвах, спалив Слуцьк та Могильов і силу ляхів побив. Проти нього з військом вийшов коронний гетьман Жолкевський, прийшов на Україну і року 1597 під Лубнами, в урочищі Солониці, розбив силу козацьку, а самого гетьмана з полковниками Лободою та Мазепою живими взяв і до Варшави відвіз; там, у Варшаві, на міднім волу його ляхи зажарили. Саме з цієї причини й розпочалася війна козаків супроти ляхів. Після Наливайка гетьманом війська запорізького спершу був Кушка, а опісля Бородавка.
     А вже після цього, року 1606, Петро Конашевич-Сагайдачний гетьманом запорізьким назвався, і забажавши щастя своє спробувати, ходив із військом запорізьким по воді на Кафу (місто турецьке), повоював його добре, силу бранців християнських з неволі звільнив і з добичею великою з Чорного моря повернувся, за що велику прихильність та ласку мав у запорожців та у поляків. А вже року 1608, за панування Жигмонта, короля польського, не закликавши навіть на підмогу війська запорізького, він зібрав на Україні козаків і рушив, як і гетьман коронний Жолкевський, на Цоцору з ляхами та з козаками. Був на той час поміж ними і Михайло Хмельницький, сотник козацький.
     
     
     
     
     
     
     
     КОРОТЕНЬКА РОЗПОВІДЬ ПРО РІД ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТА ПРО БИТВУ НА ЦОЦОРІ
     
     
     Літописець польський Веспасіан Коховський, розповідаючи про рід Хмельницького, вказує, що походить він — за одними свідченнями — з жмудських земель, а за іншими з Лисянки, міста на Україні. Чи звідти, чи звідси походить — не ясно, ясно тільки, що через Жолкевських у люди вибився. І коли Іоану Даниловичу, воєводі руському, король пожалував староство Чигиринське Хмельницького відрядили туди писарем, аби описав податі, людьми знесені. Поживши там деякий час, він одружився і жінка народила йому сина Зіновія (його опісля Богданом прозвали), якого з малолітства віддали в науку спершу до Києва, а потім до Ярослава ксьондзам-єзуїтам. Отак в науці літа проводячи, він дійшов змужніння. І коли батька його, року 1620, настановили козацьким сотником, він пішов з ним на поміч до гетьмана Жолкевского на Цоцору і там, під наглядом батька, призвичаювався до військової справи. Отам у битві зійшлися ляхи з турками і татарами, і знищивши всю лядську силу, перемогли турки; в цій битві загинув гетьман Жолкевський і наклав головою Михайло Хмельницький, а Зіновія, сина його, взяли в полон і погнали в татарську неволю; тільки через два роки його викупили з полону козаки за татарських бранців і він вступив на службу до королівського війська. А між тим, року 1621, після перемоги на Цоцорі, Осман, цар турецький, з величезною силою прямує на землю польську. Зачувши про те, Жигмонт, король польський, вирядив сина свого Владислава на чолі польського війська супроти турок; а оскільки турок було набагато більше аніж поляків, то польське військо трималося подалі від турецького. Водночас Жигмонт відрядив гінця до козаків за пороги і, пообіцявши волю та серебро, просив їх допомоги. Петро Сагайдачний, скаравши гетьмана Бородавку, за п'янство і сповільнений рух на поміч королевичу, вдруге перебрав собі гетьманську булаву, зібрав шість тисяч козаків реєстрових та запорізьких і чимдуж поспішив під Хотин на підмогу Владиславу, оружно пробившися через велику турецьку силу, став обіч королевича в осаді і коли настав час битви, військо запорізьке стало попереду й обрушили на нього турки всю силу, і огонь і меч, але вперлися немов у мур необоримий; закипіла того дня січа велика і багато в тей день полягло турок, а козаків і поляків мало. З поміччю божою, що оберігає християн від поганих, козаки застукали сонних турків, пробралися до їхнього становиська і цілу ніч рубали ворогів у їхніх наметах, а коли настав ранок, огляділися турки, побачили безліч своїх перебитими і доповіли про все царю своєму, серце у того заніміло від страху і він запросив миру у королевича Владислава. І настав мир вічний. За справи ці Сагайдачний у короля та Речі Посполитої удостоївся поваги та відстояв волю велику для люду малоруського, коли б гетьман оцей запорізький Сагайдачний з козаками не вистояли проти турок і татар, то турки б в Росії та Польщі з церков і кастьолів стайні для коней поробили. Року 1622 Петро Сагайдачний, славний гетьман запорізький, великий оборонець віри православної та ктитор Братського монастиря і школ латинських — преставився; тіло його віддане землі в Києві, у Братському монастирі, і схоронене було з великим сумом війська запорізького і всього люду православного.
     
     
     
     
     
     
     РОЗПОВІДЬ ПРО КОЗАЦЬКУ БИТВУ З ЛЯХАМИ ПІД ПЕРЕЯСЛАВОМ; ПРО ГЕТЬМАНА ТАРАСА, ЧОМУ ТОЙ ПОВСТАВ НА ПОЛЯКІВ
     
     
     Одразу ж після смерті Сагайдачного, гетьмана запорізького, і в його часи у Києві та в містах українських князі, воєводи і старші були православними, тому і шкоди не чинили. А коли ж брали собі за жінку ляшок і коли від благочестія відходили та до костьолу римського приставали, тоді починали чимдуж церкву православну до унії привертати, а на своїх підданних повинності накладати та різними поборами притісняти; і на велике нещастя України, після битв, які були у поляків зі шведами, полки ляхів зайняли Київське воєводство, стали постоєм у містах та селах і почали велику шкоду чинити людям. Всього цього козаки не стерпіли, повстали, ляхів порубали, а тих, що живі лишилися, розігнали; з цієї причини коронний гетьман Конецьпольський з великою силою вирушив на козаків, маючи намір всіх їх знищити; а козаки зібралися всією своєю силою, обрали собі гетьманом Тараса і року 1628 під Переяславом вступили в битву з ляхами. У цій битві козаки стільки ляхів порубали, скільки не загинуло їх за многії літа війни з шведами; а золоту корогву гусарську за Дніпром у бору вщент знищили. Після битви цієї уклали перемир'я. Здобувши передишку під Переяславом і пообіцявши не чинити на Україні козакам та люду руському шкоди, поляки підступно замишляли відплатити за поразку під Переяславом, всіляко прагнули козаків погубити; виступили на Україну і простий люд почали притісняти поборами та солдатськими постоями, козаків знатних потаємно, а щонайголовніших не криючись викрадали та по-різному в руки смерті віддавали. Не стерпівши того, року 1637, козаки зібралися, настановили гетьманом Павлюка і вирушили на Кумейки супроти ляхів, але під Кумейками коронний гетьман Конецьпольський, до підступу вдавшися, здолав козаків, з тими ж, що залишилися оружно стояти під Боровицею, уклав перемир'я, а через деякий час, до хитрості вдавшись, піймав гетьмана Павлюка і у Варшаві відділив голову від тіла. А козаків почали на палі сажати. Забачивши все те, козаки переконалися, що ляхи замислили всіх їх загубити і знову року 1638 зібралися, настановили собі гетьманом Остряницю, а на підмогу дали козака Гуню, і повстали проти ляхів, виманили їх у степ на річку Старицю, і там у битві множество їх побили. Побачивши, що не сила їхня козаків подолати, ляхи хитрістю на мир їх підмовили. І тут, мир укладаючи, пан Кисіль та інші панове іменем самого гетьмана Конецьпольського поклялися, Що волю козакам дадуть і кров'ю платити не будуть; та скоро ту клятву порушили, зловили гетьмана Остряницю і Гуню й стратили у Варшаві, а Казиму, сотника київського і сина його посадовили на палю, а також силу козаків славних і хоробрих під різними тортурами погубили: одних начетверо розтинали, других на палю саджали, а ще інших за ребра на залізних гаках вішали. І відтоді всякі свободи у козаків забрали, а люд благочестивий тяжкими й нечуваними поборами пригнітили, не відаючи, що бог за кривду та за кров невинну помсту насилає. Саме від тих часів беруть свій початок побори різні — якісь дуди, повивачне та пороговищизна, подимне та поголовне, очкове, ставищизна, поємщизна, сухомельщина. Навіть храми господні жидам розпродали і малят тільки з дозволу жидівського хрестити можна було, та і всякі обряди церковні, що їх благочестиві правили, були віддані в аренду жидам. Козаків же поклали мати всього шість тисяч, всіх же останніх, хай він буде навіть сином найславетнішого козака, віддали у підданство, а реєстрових у великій нарузі ляхи тримали — ні честі, ні слави, ні волі, перебивались вони гірше, аніж у неволі турецькій. А ще понастановляли над реєстровими козаками полковників і сотників і всю старшину тільки лядської віри, щоб не давали їм волі; і використовували їх, коли треба грубу палити, а старости і старші всякі ставили козаків коней та хортів глядіти і двори прибирати. І отак проживаючи, знову зібралися козаки під проводом Півторакожуха на Мерлі, але, не маючи ні вождя доброго, ні доброї сили, розбіглися тільки-но прочули, що на них іде князь Вишневецький з великою силою. Господь-бог же візьми та й покарай ляхів та німців-найманців сильним морозом, і сила їх в дорозі мерзли, з коней падали і в полі гинули. Вже опісля цього гетьман Конецьпольський зібрав всіх начальників польського війська і почав думати, як у козаків волю забрати, бо побоювався, як би вони потай від міст не зібралися за порогами, та не відплатили ляхам, як то і подобає, за кривди свої. І року 1639 поклали над порогами місто Кодак збудувати, німців найняти те місто оберігати та козаків, що на порога прямують, ловити та у воді топити, бо ж через них, козаків, ляхам не раз доводиться лихо терпіти, бо вже скільки цар турецький на козаків королю скаржився, що вони у Чорне море виходять і турецькі міста та села плюндрують. Та й це не все. Гетьман Конецьпольський військо польське та німців-найманців і за пороги послав, серед козаків розселив, аби й за малу провину їх тяжко карати та волю забирати. На ту лиху годину довелося коронному гетьману Конецьпольському власною персоною у Кодаку побувати і козаків, що були йому відрекомендовані (а поміж них і Богдан Хмельницький), полаяти, а заразом і похизуватися міцністю Кодака-фортеці. До козаків звертаючись, він сказав: «Чи до вподоби вам, козаки, фортеця?» Хмельницький йому відказав латинською мовою: «Що руками людськими змуроване, ними ж і зруйноване буде». Гетьман був здивований сміливою відповіддю і зле подумав про Хмельницького, пригадавши, що той у всіх козацьких повстаннях брав участь, однак скільки їх, козаків, погинуло, а він все ще живий. І це тому, що Хмельницький був людиною хитрою у військовій справі і дуже розумною, знав задуми ляхів щодо козаків, знав суєтність їхніх клятв і розумів їхні військові задуми та все це глибоко в серці тримав, зовні привітністю прикривав, вів себе так, ніби ніякого зла на ляхів не тримає; тільки його серце зло своїм порадником має.
     
     
     
     
     
     
     РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЧОМУ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПОВСТАВ НА ПОЛЯКІВ
     
     
     Різні літописці вважають, що причиною воєн козацьких був собор Берестейський, бо саме після нього новоутворена унія внесла смуту серед православних, бо саме тоді Наливайко першим повстав на поляків. Проте літописець польський Веспасіан Коховський, засвідчує, як ляхи нестерпно тяжкий глум над людом українським чинили, над храмами божими глумилися, як силою брали у благочестивих маєтності їхні, а самих смертю карали, честі та влади позбавляли, навіть до суду не допускали; як козаків всіляко озлобляли, з усякої скотини і з бджіл десяту частину брали. Якщо ти маєш яку-небудь звірину, то шкіру пану віддай. Якщо ти зловив рибу, то дай визначене на пана. Якщо козак у битвах з татарином коня чи зброю добуде, то теж, хлопе, дай дещицю панові. А найгіршим було те, що жиди нові та й нові побори придумували і маєтки козацькі не вільно було тримати, хіба що хто тільки жінкою володів у себе вдома, та й то не зовсім. Якщо ж траплялося, що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й погані б придумати не могли, і так уже, караючи, самих себе перевершували, що невірних у цьому за ніщо мали. Хіба могли фараони у тортурах з поляками зрівнятися? Ці ж дітей у казанах варили, груди жінкам деревом припікали та всілякі інші біди творили, зовсім не думаючи, що майбуття потребує обережності, бо, навіть після найзвитяжніших перемог, легко дійти до нещастя; адже коли переможцям у завойованих землях волю велику дати, то вони мимохіть підданих та звойованих починають озлобляти і їх права з діда-прадіда топтати. І заради цього, коли яка земля, що підлегла королівству (коли терпіти несила) виявить непокору у чомусь, то її нужду розглянути потрібно, хоч вона й заслуговує кари, треба милосердя мати і карою не переборщати, в страху невольницькому не тримати та, довівши до розпачу, дощенту не ламати; бо ж хіба може бути твердою присяга, ґвалтом вирвана, хіба той не зрадить, хто вічно під страхом проживає? Тут теж за щонайменшу провину бог відплатив ляхам. І ось як.
     Року 1647 ляхи, прийшовши з землі польської, стали постоєм у Чигирині та Черкасах, і, як це завжди бувало, сильно мешканців тих міст озлобили. Отоді і Богдан Хмельницький не одну наругу стерпів від ляхів. Задовго перед цим Михайло, батько Богдана Хмельницького, своєю відвагою завоював прихильність Івана Даниловича, старости чигиринського, і той наділив його маєтком, прозваним, здається, Суботів. З королівської служби повернувшися, Богдан Хмельницький приїхав у Суботів і почав його людьми заселяти, сподіваючись, що великі заслуги батька перед Річчю Посполитою та і його власні, дають йому на це право, оскільки батько той, будучи сотником чигиринським разом з гетьманом Жолкевським за Річ Посполиту польську на Цоцорі головами наклали, і там і він, взятий в неволю, перебував і звідти козаки йото на бранців татарських обміняли; та й після викупу з кінними загонами на орду ходив, татар бив і язиків до короля приводив, а року 1629 двох кантемирів живцем королеві привів (від них король немало дізнався про потаємні турецькі помисли щодо ляхів), за що й перебував у нього в милості великій, бо ж був від природи кмітливим та в науці мови латинської вправним. Король, зауваживши кмітливість козака, взяв його до себе за радника і, коли задумав туркам відплатити за перебиту війну з московією, що її вів року 1635 під Смоленськом, то, крім сенаторів, ще й з ним радився і великий загін морський з усіма гарматами під його оруду віддав. До всього цього заздрість маючи (це коли вже повернувся з королівського двору на батьківську землю), а рівно заздрячи і на заселену слободу, підстароста Чаплинський за рахунок Хмельницького багатіти задумав і в тих містах фундуватися забажав, тому він старості чигиринському Іванові Даниловичу доніс. «Не випадає, — сказав він, — простому чоловікові села та підданих мати». Іван же Данилович послухав і наказав те село забрати і Чаплинському передати. Побачив все те Хмельницький, згадав свої заслуги перед короною польською і образився, що замість честі має наругу від Чаплинського терпіти. «Ляхи, — мовив, — нас, козаків, озлобляють, та ще не вмерла козацька мати!». Прочув про ці слова Чаплинський і наказав взяти Хмельницького і кинути до темниці, а сина Хмельницького, Тимоша, повелів посеред Чигирина двома киями бити. Відчув Хмельницький, що нічого марне помочі ждати, і не знав, що діяти, та бог навернув до милосердя серце жінки Чаплинського, вона умолила чоловіка свого і той наказав Хмельницького з тамниці звільнити; отак вийшов Богдан на волю з надією на час. Тільки й мовив: «Ще живий господь і козацька не вмирала мати! Не все Чаплинський забрана, коли шаблю в руках маю!» Не тільки над Хмельницьким, а і над усіма козаками ляхи наругу чинили. Хоч козаки королю польському Владиславу про все це й писали у чолобитній, та той, і козаків і ляхів шкодуючи, вважав ніби вони не відають, що творять; та й раніше од імені всієї Русі не одну чолобитну королю подавали, і князь Острозький Костянтин Іванович (нині у монастирі Печерському з каменя витесаний покоїться), грецьку віру ісповідуючи, за образи руській землі до сенату супліку подав і сам король Владислав у сенаті на трибуналі за полегкість для Русі посередником був, та ні клопоти таких високих людей, ні народні супліки (прошенія) ніщо польського завзяття не вгамувало. З усіх цих суплік наведу одну.
     Супліка до всієї Речі Посполитої польської, подана народом руським, що його ляхи утискують. До преосвященного ясновельможне вельможного презацної корони польської та великого князівства литовського обох станів — духовного та мирського — сенату, а заразом і до ясновельможних вельмож наших всемилостивих панів, до їхніх милостей панів-послів воєводських та повітових Коронних та Великого князівства литовського, до генеральної конвокації Варшавської, що року 1632 збирається.
     Славний і давній народ руський вже скільки десятків років у тяжкому стані перебуває та все ж і донині ледь чи не на увесь світ яскравіше сонця південного сяє. Нині ж, як у свій час богом обраний люд Ізраїлевий, слізно про своє горе слово мовимо: «Ми, ті, хто нині принижені нижче всіх на землі, хто не має ні князя, ні вождя, ні пророка, ні офір, якими ми змогли б умилостивити благосердного бога, та маючи серце скрушне і смиренне, молимо, прийми нас, господи. Отак і ми, в тяжкі для нашого руського народу часи, коли він довгі літа тяжко потерпає, так само слізно молимо. Чим ми завинили, що нашу честь зневажають, права і волю топчуть? Чому наші монастирі та храми, що ще здавна споруджені, опустіли? Чому в деяких з них богові триєдиному молитися заборонено? Чому навіть славним предками людям, тільки тому, що вони руські, в магістраті служити не вільно і у містах його королівської величності проживати заборонено? Чому їм незліченні образи та утиски чиняться? Про все це вісті надходять з усіх кінців землі нашої, бо з усіх кінців на зборища та собори ваші нескінченним потоком ідуть прошенія та чолобитні; про все це чимало чували й блаженної пам'яті предки Ваших вельможностей, про все це доволі говорено й Вам самим, вельможностям ясним. Проте й клопоти великих людей не змогли принести полегкості. І скільки їх клопоталося — не сила тут перерахувати. Досить згадати хоча б вартого згадки Владислава, короля шведського і королевича польського, який року 1632 був нашим посередником і який від свого імені відрядив людей до сенату і просив його дати нам волю та підтримку в нещасті. Та з чим прийшли вони, з тим і вернулися. А повернувшися, змушені були відказати, як відказували апостолові Петрові його посланці: «Наставнику наш! Цілу ніч у поті чола працювали, та так нічого й не піймали!» Врешті-решт і самі громадяни руські, духовного і мирського стану, не раз про все це волали. «Ну, як же це, — казали вони, — на вільній землі живемо, а волі не маємо?» А багато хто з болем у серці додавав і про пограбовані храми та маєтності, про утиски, що всі ми переносимо, що наші діти живуть нехрещеними і нехрещені помирають, а коли літ доходять, то без церковного вінчання подружнє життя починають і, що найгірше, без сповіді і без щонайсвятішого сокраменту з цього йдуть світу і царство небесне втрачають, та й врешті усопших наших без обрядів церковних, як подобає правовірним, хоронити доводиться. Оці та до них подібні зневаги чи ж не є ґвалтом над совістю? Чи ж не є порушенням наших давніх золотих свобод? Чи ж не терзають вони серце? Не ятрять утроби? Ви самі своїм високим розумом посудіть, панове, чи не досить всього цього, щоб отак утискуваний, отак страждущий народ не повстав? А ви ще хочете у нас, людей грецької віри, забрати і останнє добро наше — оту золоту волю. Хочете забрати і собі беззаконно привласнити, стверджуючи, що ніби тільки ті, хто по римському мудрованому закону молиться, можуть волю мати і до цього мудрування й короля намовляєте. Та цар царів, десниця якого тримає і царські думи, зворушив серце пресвітлого Жигмонта третього і замінив його наміри отак, як у давнину намір царя Асевера, що, наслухавшись нашіптувань Аманових, наказав за єдину годину винищити усіх євреїв у його царстві. Відомо, що Аман сам попав у ту яму, що рив іншим. Бо коли стала явною його брехня, коли зрозуміли, що він отим людям смерть готував, то він сам же й скоштував її, будучи повішений на гілляці, немов тать, а євреям, на смерть рокованим, і що зла не творили, знову життя та волю вернули. Господь напоумив Жигмонта, щоб він вчинив і з нами так, як Асвер з євреями, бо Жигмонт не лише не вдовольнив бажання тих, що супроти нас неправедно ставали, але, завжди у пам'яті тримаючи, що сучасного стану народ руський давньої свободи добивався, своєю волею нам різні права та всякі свободи дарував і тільки щоб повніше і в кінець постановою права наші визначити, з дня на день, з години на годину відкладав, так що після кончини його, жалю гідної, намір цей так і лишився невиконаним. І саме тому ми просимо вас, преосвященнії, ясновельможнії, милостивії, духовного та мирського стану, презацної корони польської та великого князівства литовського панове! Узріть, де сонце ясне, зрозумійте, що Русь, котра православ'я відцуралася, так само нагло на наші права та свободи зазіхає, як у часи Соломона брехлива та підступна мати на дитя, коли погодилась, щоб його навпіл розітнули. Згляньтеся милостивим оком і ви ясновельможне вельможні п. п. посли обох народів на праведність наших дій, що їх ми вершили з 680 до 1510 року, на законність тих прав, що Володимиром, князем російським, самодержцем Ярославом Володимировичем, Мечиславом, Казимиром (королем польським), Ягеллом (князем литовським, а з часом і королем польським), Владиславом Ягелловичем (королем польським та угорським), Олександром Казимировичем (королем польським і князем литовським) були даровані блаженної пам'яті предкам нашого руського народу і що нині геть всі відібрані. Відчиніть же двері милосердя свого тим, що стукають до них, і дайте або ж скоріше віддайте нам (слізно молимо) нашу волю, простуйте дорогою своїх попередників, і, простуючи, наслідуйте їхню повагу до народу нашого, уволіть волю пресвітлого Жигмонта третього, про яку він не раз казав, і на цьому головному соборі вельможностей Ваших доведіть її ділом та покладіть край образам нашим та злобі нашій. І так як свого часу в ковчег до Ноя голубка принесла галузку маслини на знак того, що вода спадає, хай отак і ми, повертаючись додому, до люду нашого, як голубка вітку, в устах принесемо пісню — ныні отпущаєши раба своєго Владыко з миром и прочая — на знак того, що у народу руського вже спала вода злоби нашої і вгамувалися хвилі образ наших.
     Та нічого не добилися козаки у поляків, більше того настали тяжкі часи для всієї України. Написав король Барабашеві, тодішньому козацькому генеральному осавулу, листа під своєю королівською печаткою, а в тому листі писав: «Якщо й справді козаки воїни відважні, якщо меч і силу маєте, то чому ж свою волю не бороните?» Про цей лист Барабаш не сказав нікому, може тому, що вірно ляхам служив, а може заради користі — хотів добре жити, а про військо не дбати та на наругу над людом не зважати. Хмельницький дізнався про те королівське писаніє і замислив його у Барабаша відібрати та війську козацькому прочитати. Якраз на той час жінка Хмельницького дитя породила і попросив Хмельницький Барабаша за хресного батька стати. Барабаш погодився. І у Суботові на хрестинах, коли гості Хмельницького напідпитку були, коли вже й Барабаш під хмелем був і Хмельницького за друга собі мав, отоді він і сказав Хмельницькому про писаніє королівське та де воно заховане. А той вислухав усе це, запам'ятав і коли Барабаш на хрестинах вже зовсім упився й заснув міцно. Хмельницький зняв його шапку, пояс і перстень, покликав вірного слугу і послав його з усим цим до жінки Барабаша у Черкаси. Не відаючи про хитрість, вона віддала посланцеві лист королівський. Коли з Черкас до Суботова посланець той повернувся, козаки лист королівський прочитали і, на човни, королівським зичливцем знатним козаком Іляшем Переяславським зроблені, посідали й разом з Хмельницьким за пороги повтікали. Року ж 1647, грудня 7 дня, Хмельницькому стало відомо, що Микола Потоцький, гетьман коронний, наказав Кречовському взяти Хмельницького і скарати. Про все це повідомив Богданові сам Кречовський, полковник переяславський, потаємно переславши йому наказ гетьманський. Зрозумів Хмельницький, що ляхи задумали його погубити, і, не чекаючи на гірше, спершу подався на острів Бучки, а потім втік на Микитин Ріг, знайшов там чоловік триста козаків, розповів їм про себе, про все те, що ляхи з козаками задумали зробити, про ту наругу, яку вони чинять не лише над козацтвом, а й над господніми храмами. Прочув про все те народ на Україні і немов води весняні почав стікатися до Хмельницького на Дніпровські заплави; та оскільки на Запоріжжі не міг вйсько зібрати (через залогу, яка складалася з жовнірів на чолі з полковником лядським і була поставлена серед запорожців), хоча і бачив, як справа на лад іде, проте кілька разів коронному гетьману відписав, де на Чаплинського скаржився та до суду позивати просив; та не те що суду, навіть відповіді не дочекався. Тому й до татар вдався. Та спершу усіх жовнірів польських та німців-найманців (що залогою на Запоріжжі стояли) винищив, а вже потім відрядив гінця в Крим до хана Іслам-Гирея. Хан саме мав гнів на короля (той не заплатив домовленого викупу) проте не хотів меча піднімати, хотів знати, заради чого битву розпочинати. А поперед нього стояв із своїм загоном мурза Тугай-бей, воїн славний і невимовно відважний, що не завжди корився ханові, і з своїми татарами в окремому наділі проживав. На нього жартома хан рукою показав і повелів його запросити на поміч. А перед цим, якраз рік минув, козаки Тугай-бея і його орду добре побили. Згадавши все те Тугай-бей спершу розгнівався на козаків, як на недругів своїх, а потім, покладаючися на удачу, погодився допомогти козакам і домовився з ними про місце, де козаки розпочнуть бій з ляхами. Гінець привіз Хмельницькому добрі вісті.
     
     
     
     Розповідь про першу козацьку битву з ляхами під Жовтими Водами
     
     
     З цими вістями козаки від татар повернулися, прочули про них по всій Україні і возрадувалися, як ізбавлєнію господньому люду всьому від неволі лядської. І щодень воїнство козацьке множилося і росло. Дізнався про те коронний гетьман Павло Потоцький і наказав усім польським воїнам та козакам реєстровим і полководцям Хмельницького зловити, але господь не поміг йому. Тоді він через деякий час прийшов з силою великою до міста українського Черкас, та змушений був зазимувати в ньому. Коли ж зима минула і під сонячним теплом Дніпро та інші ріки скресли, він, щоб скоріше Хмельницького зловити, прийнявши присягу, наказав реєстровим козакам під проводом Барабаша рушати вниз по Дніпру човнами, а в човни ж до них посадив ще й німецьку піхоту і сина свого Степана, з комісаром козацьким, а разом з ними шість тисяч коронного війська, опріч козаків, полем вирядив, наказавши їм просто на Запоріжжя до Січі прямувати і, перепинивши Хмельницького, нищити його з загонами дощенту, або як зайців по полю розігнати і ту перемогу та славу хотів сину своєму приписати. А самі ж гетьмани з коронними військами, із військовим обозом і піхотою повагом путівцями простували, на лихо-біду не сподіваючись. Проте Хмельницький, не чекаючи, коли військо коронне до Запоріжжя дійде і, вирішивши поновити давню славу козацьку, коли ті свою силу в лугах-заплавах черпали, як воїн хоробрий вирушив в поле під Жовті Води, чигаючи на добрий улов для себе і не на силу, а на господню ласку уповаючи. Хоробро і ляхи своєю дорогою прямували, вони хотіли Хмельницького одним ударом розбити та всю силу козацьку посрамити на довгії літа і не знали, що й він готовий до бою, а господь його до допомоги. Та перш ніж обидва походи зійшлися, послав Хмельницький до реєстрових козаків Ганжу, особливого посланця, і наказав розповісти їм про свою силу, про татар і звернутися до них з такими словами: «Чию кров йдете проливати? Чи не братів своїх? Чи ж у нас не одна мати — Україна? За кого вам випадає стояти? За костьоли? Чи за храми господні, що породили і ростили нас від дня хрещення? Чи ви короні польській допомогти хочете, яка неволею за вашу мужність відплатила, чи матері своїй Україні, яка волею вас обдарувати воліє?» Прослухали все це козаки і всі шість тисяч, як одне серце і дума єдина, повстали. І щонайперше Філон Джечелий свого гетьмана Барабаша сонного списом пронизав, бо він ляхам допомагав. А потім всю старшину та полководців-ляхів з корогвами у Дніпрі потопили, а самі з драгунами німецькими, що разом з ними човнами пливли, рушули Хмельницькому на підмогу. Забачивши це, ті козаки з комісаром, що при війську коронному залишилися, а також драгуни польські, що були в німецькій одежі та строях, великим загоном відділилися від ляхів і, зрадивши їх, перейшли до Хмельницького. Спостерігаючи все це, Хмельницький зрадів невимовно і так звернувся: «Браття, славні молодці війська запорізького! Пробила година, візьміть зброю і щит віри вашої, закличте на допомогу господа і не лякайтеся пихатої сили ляхів, не бійтеся хижості та страховиськ з шкір леопардових та з пір'я страусового; згадайте давніх воїнів українських, котрі хоч і невірні були, та все ж своєю відвагою на всіх страх наганяли. З того ж тіста й ви зліплені. Синове воїнів хоробрих, явіть мужність свою. І вам во віки віків славу (з повеління господнього) запишуть, хай надія на бога не посрамить вас!» Коли отак Хмельницький військо козацьке підготував хоробро стати до бою з ляхами, генерал Степан, син Потоцького, опинившись немов у пастці між козаками й татарами, послав служку Яська з листом до батька і провістив недалеку біду. Та посланця татари зловили, привели до лав козацьких й передали і посла і листа того, і звістку ту, що в нім сповіщалася, і розпочалася битва, розгулялась січа великая. Тільки ляхи забачили, що сила їх знемагає, як кинулися навтьоки; правда Потоцький почав умовляти, що краще в бою, як подобає воїну, загинути, аніж, кинувшись тікати, уподобитися переполоханим вівцям і стати здобиччю звіреві-супротивнику. Відгукнулися ляхи на ті слова і почали, як снопи, валиться під ударами мечів, а тут ще линула злива і замочила вогнепальну зброю так, що вкрай знесилені, вони змушені були прийняти оборонні порядки і рушити на Княжий байрак, до міст направляючись; та Хмельницький, виславши наперед козацьку піхоту, наказав у Княжому байраці покопати рови. І ось дійшов табір польський до ровів, втратив лад, а татари й козаки на обоз напали і розгромили, навіть сам Потоцький, двічі кулею влучений, загинув, а все військо польське в полон потрапило. Взяли там татари Сапєгу і Шемберка, Чернецький та Гродзинський Хмельницькому дісталися Бранцями стали Хома Віленський, Іван Хребтовим — воєвода Новгородський, Христофор Холмський, Гаврило Баллацький, Малицький та Семигородський, знатні пани; розгромлене було й військо польське — частина під мечем загинула, а частина в полон до татар потрапила. І з усього війська, в тій битві уцілів один лише Марко Гдешинський, втік, правда і він був поранений. Сталося все те року 1648 у травні місяці числа 2.
     
     
     
     Про другу битву козаків з ляхами та про перемогу під Корсунем
     
     
     Коли Марко Гдешинський розповів гетьману Потоцькому про розгром та загибель війська ляшського, описав, як козаки й татари (кого мечем забивши, а кого в неволю взявши) над поляками гору взяли і як, замість булави в руки заступ давши, смерть самого генерала Потоцького, сина його, тріумфують, то жахнувся гетьман Потоцький і польний Калиновєький, а також і всі полководці та воїнство від страху заніміли, поникли, як трава або цвіт на морозі, коли після зимної ночі сонце засіяє. Не знаючи що діяти та самі незабаром на таку ж честь сподіваючись, зібралися вони на раду й почали думати, як би біду-лихо оминути; і на тій раді порішили йти на Корсунь, щоб ближче до Польського краю бути і, при потребі, скоріше допомогу зібрати. Відразу ж після ради прийшли на Рось і стали табором за милю від Стеблева. А у вівторок у гості до ляхів наспіли і козаки з татарами й, гукнувши скільки моці «до бою!», розпочали битву та, оскільки ляхи перебували в окопах, не сила було козакам і татарам ляхів подолати (та й не було козаків і татар більше п'ятнадцяти тисяч), тоді вони вийшли на пагорб і почали ляхів на двобій викликати. Якраз отоді і взяли ляхи якогось козака й привели до гетьмана, а той і почав випитувати про силу татарську та козацьку. Бранець, будучи від природи кмітливим та хитрим, а може й самим Хмельницьким підмовлений, сказав, що татар тільки з Тугай-беєм тисяч п'ятдесят і що скоро й сам хан з усією силою прийде, а козаків багато — без ліку. Вислухали все те ляхи і повірили, й напав на них острах незборимий, всі вони посмутніли, руки в них опустилися і втратили вони голову, бо боялися не лише сили козацької, а й голоду та облоги. Порадились вони й порішили пробиватися усім табором; та і тут взяли козака дорогу показувати і отак по вісім возів уряд усим табором рушили, за возами піхота та капітани, обік табору слуги з мушкетами, а з обох боків гетьмани з летючою кавалерією. Козаки ж влаштували засідку, відкрили вогонь з самопалів, коней у возах перебили і сильно потіснили піхоту польську і, хоч як не хотіли поляки, мусили поголовно всі, і малі і дорослі, зійти з коней і пішо з козаками бій тримати, та посеред того вогню, який вели з самопалів козаки та з своєї зброї татари, пройшли заледве півмилі. Та ще ж на лихо той козак, що вказував дорогу, навмисне завів обоз ляхів у яругу, прямо у хащі й болото; отут, побачивши, що прийшла їхня лиха година та погибель, вони почали свій обоз повертати — одні на гору з'їжджали, інші в болото прямували; Хмельницький же вислав наперед шеститисячний загін козаків, вони перекопали дорогу ляхам, зробили завали, а самі засіли у тих законах. Нічого не знаючи про засідку, поляки пішки простують собі своєю дорогою, вози позад полишивши — одні на горі, а інші в болоті, а тим часом козаки і татари налетіли і обоз розгромили. Бачачи все те з своїм військом на лівому фланзі, Калиновський сильно розгнівився, та коли і його поранило, змирився з поразкою і запросив миру та молив, щоб йому життя залишили. Всі ж останні кинулися навтьоки і козаки й татари по полю їх, як снопи, клали, бо ж їхні слуги, що коней тримали та за цілістю панських голів пильнували, вже тільки про себе дбали, на їхніх коней сідали та чимдуж утікали. Проте і їх селяни в лісі ловили, тут і всі інші польські полководці козаків та татар просили про милість. І воздавши хвалу господу, козаки забрали багатства польські, а татари забрали бранців, у їх числі, два гетьмани — Потоцький та Калиновський — Казановський, Одривольський, Балабан, Бекчановський, Хмелецький, Комаровський, Яскольський, Ковальський та сила інших полковників та капітанів,
     
     Ото ж ви прийшли, щоб Хмельницького взяти,
     А самим довелося в неволю прямувати.
     До Криму бундючно простують ридвани,
     А в них з радниками обидва гетьмани.
     Вози ж із скарбами козакам лишили,
     Аби худорбу свою тим скарбом прикрили.
     Хотіли ляхи на козаках слави зажити,
     Та господь віддав її тим, хто вміє терпіти.
     Він возніс нині смиренних руснаків,
     А гордих з престоли низложив поляків.
     Всіх тих багатих відрядив до Криму,
     Що Русь всю хотіли передати Риму.
     
     
     
     Розповідь про те, що відбувалося потім, та про перемогу над поляками під Пилявцями 
     
     
     Хмельницький, перемігши ляхів, вирушив з п'ятнадцятитисячним загоном козаків та татарами на Білу Церкву. Не зовсім вірячи тій поразці ляхів та з своєї удачі подивляючись, він все ждав збільшення війська, яке щодень прибувало без ліку і думав, як би закінчити ту пісню, що розпочали. Проте й ляхи розуміли, що козаки не мають сили закріпити перемогу, оскільки не йдуть услід за ними на Польщу. Коли ж через деякий час зібралося досить війська, Хмельницький поділив його на полки, настановив полковників, полкову старшину, сотників та курінних отаманів, а потім вирядив татарські загони на Горинь, Забужжя аж під Константанів, а сам, залишившися в таборі, написав до короля супліку, у якій описав кривди українські, і послав того листа до Варшави, А взяли ту супліку три славні козаки — Григорій Богдан, Вишняк та Мозир. Супліку цю, і про що вона написана, вважаю за потрібне тут подати.
     
     Найясніший, непереможний королю, тощо
     Своє підданство, вірність та козацьку нашу покірність якнайсмиренніше Вашому маєстату засвідчуємо. Любо і багаторазово тяжкі скарги війська запорізького розум ваш королівський займали, однак щодо полегкості все ще ваших королівських відписів не маємо і полегкості від лиходіїв не бачимо. А нині знову від панів та старост українських гірше аніж від татар терпимо. Тільки на господа уповаєм та щодо полегкості лих наших надію на вашу милість королівську покладаєм. Вже довгий час ми образи зносимо, терпимо наругу та лихі дії і не лише з добром своїм потерпаємо (воно заздрість лиху викликає), але вже й тілом своїм вольним на глум віддані. Грабують поля наші, ниви оброблені, забирають дідизну, гумна, млини і все козацьке, що на очі навернулося, одбирають скотину, беруть з бджіл десятину, останню конячину, на якій у війську служимо. А поскаржитися — не смій. Бо прошеніє за гординю, скаргу та сльози як бунт розцінюють. Козаками виповнені темниці, їх тортурять, а кого й без вини зовсім, хіба що за маєтки наші, на смерть карають. Комісари ж, замість заступатися, щонайгірше торгують нами, а ще нам бідним на лихо наше пани наслали своїх орендаторів, жидів проклятих, які все нові й нові побори та здирства придумують, які, збагачуючись за наш рахунок, всі провини на нас звалюють і старости їм віддають нас на наругу. А коли б хто захотів до вашого королівського маєстату із скаргою вдатися, то того пута та меч чекають. Не маючи сили все це більше терпіти, у лихую годину вигнані з своїх домівок, полишивши жінок та дітей, ми змушені рятувати своє життя та за порогами шукати притулку; за тими порогами, звідки здавна наші проводирі королівству вашому і найяснішим королям кілька сотень років покору та послуги військові (значні і добре знані у світі) засвідчували; проте вже й там не можемо знайти безпечного пристанища, бо вже й там розшукують нас, скарати пробують як найостанніших невільників, а не воїнів ваших королівських. Бог нам за свідка, що ми й на палець не порушили повинностей ваших, проте великий каштелян краківський, великий гетьман коронний Потоцький не дає нам і за порогами безпечно жити, а, зібравши військо велике, жене та шукає нашої невинної крові, погрожує знищити ім'я та рід козацький. Саме тому, не знаючи, що діяти, ми змушені були вдатися до кримського хана і просити його про допомогу проти зла, оскільки якщо господь поклав відплатити, то й сире біля сухого запалає, причину ж зла тому і винуватців стількох убивств хай визначить суд божий. Тепер, з військом запорізьким до ніг ваших королівських припадаючи, просимо зняти з нас провину, хоча б заради тих воєн, що ми вели з бусурманами, воєн, які засвідчують вірність нашого воїнства вашому королівському маєстату і засвідчують смиренність нашу. Просимо зняти провину, а ми за це в боргу не залишимось. Просимо ж ще, щоб ви, найясніший королю, привілеї, що були надані війську запорізькому, лишили без змін. Прохаючи про все це, ми припадаємо до ніг вашого королівського маєстату. Дата в замку Білоцерківському 2 дня липня, року 1648.
     Богдан Хмельницький, старший війська запорізького.
     
     Ще з відповіддю на цю супліку посли не повернулися, а Хмельницький прочув, що в Нестерові на Поділлі сила силенна жидів та шляхти сховалася, туди й жовніри (під Корсунем недобиті) втікли і відразу відрядив полковника Ганжу місто добувати, а на підмогу йому повелів готуватися і полковникові Остапу. Прийшли козаки до міста, оступили його (і князь Четвертинський опинився в осаді) і бачить шляхта — вистояти не сила, уклала перемир'я, погодилась викуп дати та жидів з міста прогнати. Козаки викуп узяли, жидів же всіх, якщо їм через три дні голів своїх на заріз не давали, порубали. А коли повернули до своїх, то в дорозі зустріли загін полковника Остапа, і козаки загону цього, забачивши у переможців здобич велику, запропонували поділити її, та Ганжа не погодився. Тоді Остап вдарив на місто, підпалив порохову вежу і взяв фортецю, а в місті всіх панів порубав і самому князю Четвертинському його раб з плечей голову зняв. Із всього панства живою лишилася тільки княгиня Четвертинська, бо полковнику Остапу віддана була. Прочули про все те ляхи і, не надіючись більше на міські остроги, чимдуж за Віслу дай біг ноги.
     В той час Ієремія Вишневецький з військом своїм і усим дворам стояв під Лубнами. А як дізнався, що сталося, заплакав за маєтками і повернув на Польщу, перейшовши біля Любеча Дніпро, відрядив свою княгиню до Варшави, а сам з військом попрямував до Погребищ, де міщан і отців духовних, які нічим перед ним не завинили, наказав посадити на палю, опісля ж пішов на Немирів і там, табором ставши, вирядив воїнство до міщан за покормом. Солдати прийшли до міської брами і уздрівши, що вона зачинена, скочили через вал, порубали людей і повернулися до князя. А той, почувши про Кривоноса, відступив (опісля, правда, Вишневецький з Кривоносом не раз мірялися силою і не баз кровопролиття з обох сторін). І коли прийшов під містечко Росоловці, то почув, що Кривоніс Бар взяв (а там з військом своїм стояв Андрій Потоцький, синок гетьманський), ніби він з козаками підійшов до міської брами й побачив що вона відчинена (як на ляха, то дуже тяжкою була), увірвався в город, перебив усю шляхту, взяв фортецю, залишив у живих тільки Потоцького, а всіх останніх порубав мечем і тільки жидів понад п'ятнадцять тисяч у Барі винищив. Звістка ця князя у Збарожі застала. Він повернув до табору свого, що стояв під Чолганським каменем, а княгиню взяв відіслав до Білого каменю і вона, розстаючись з ним і звівши очі до неба, слізно мовила: «О каменю! Як далеко за Віслу ти наш кордон переніс!» Потім Вишневецький з'єднався з гетьманами Доміником та Фирлеєм. Всі вони один одного радою та славою хотіли перескочити, а де старших багато, там солдату погано і до злого завжди ворота відчинені, бо кожен старший своє старшинство хоче довести іншому.
     Якраз в цей час Хмельницький прийшов і став під Каплинцями, а коли повернулися козацькі загони (Кривоніс з-під Кам'янця-Подільського, а Колодка від Олики) попрямував далі і під містечком Пилявці став табором, туди ж підійшло готових до бою шістдесят тисяч шляхти, а слуг, у лаштунки бойові, добре вбраних, мабуть утричі більше було. І всі вони хизувалися, в золото та серебро зодягнені, хизувалися, ніби на гулянці, й гадки не мали, що поміняють у козаків те дороге вбрання на гуні та рядна, а козаків думали просто канчуками розігнати. Ще коли з Костянтинова вирушали, то забрав господь у них розум, бо кожен ішов, де хотів, ладу не дотримуючись, хоч Хмельницький завчасу всі кращі місцини зайняв і добре їх до бою підготував. Польські гетьмани (Доміник і Фірлей і Вишневецький) зайняли своїм військом гори й долини, а з боку Костянтинова став табором над самою Пилявкою Кривоніс, Хмельницький же стаз по той бік річки біля греблі, звільнивши її, тільки окопом перекопавши і там військо розмістив з двома гарматами. Те побачили Лящ з князем Корецьким, перейшли річку Пилявку й на козаків ударили з окопів їх вигнали і усім військом перемішалися. А коли ж ляхи у козаків-бранців допиталися, що війська козацького тут без ліку і що хан якщо не сьогодні, то завтра напевно підійде з татарами, то страшенно перелякалися; поміж них почав слух ходити, ніби Хмельницький головними силами хоче на табір польський ударити. Тому вони прийняли бойовий лад, стали до оборони і два наступні дні війська тільки те й робили, що забавлялися двобоями, у ці дні не один козак виїздив з свого табору на доброму румакові (в штанях та дорогих шатах, у поляків добутих), ставав до бою і школу лицарську на страх та подив ляхам являв. Між ними був і уманський полковник Ганжа, що, кучеряво лаючись, кільканадцять супротивників польських на вічний сон поклав, а потім і сам, коли був п'яний і до зухвальства недбалий, від руки волошина загинув, а потім обидва війська затягло сильним мороком, бо цілий божий день військо польське строєм стояло, та так козаків з боєм не дочекалось.
     А коли ж ляхи з поля почали уже в табір заходити, пролунали звуки сурми та бубнів, почулася гарматна стрілянина в козацькому таборі, і не маючи змоги дізнатися, що то за шум, поляки вирішили, що прибули татари. Воно, правда, так і було, бо опівночі справді-таки прийшло правда лише чотири тисячі татар на чолі з мурзою Карабчеєм, а разом з ним кільканадцять тисяч козаків по-татарському вдягнених (це їм так Хмельницький повелів). І вчинивши отой шум, він наказав переодягненим зранку гукати «алла, алла» і страху на ляхів напустити, а вже потім розпочав січу велику. Козаки, що були по той бік греблі, напали на польські окопи, а коли на допомогу до цих прибігли гусари, то так перемішалися, що все болото прапорцями на списах услали. А козаки тим часом, перебивши ляхів, захопили артилерійські окопи і взяли польові знамена. Там загинули сандомирський полк і полк каштеляна Виговського, полк волинців на чолі з Киселем, полк тарновський, очолюваний Карховським, і не лише полки перестали існувати, а й самі полковники були зарубані в тій битві. І лиш зайшла ніч і все мороком вкрила, як поміж ляхами у таборі зчинилася паніка, заговорили, що їхній гетьман утік і що вони з боєм мають відходити до Костянтинова. Шляхта кинулась тікати з табору, один на одного «стій» кричать, а самі у цей час, життя та здоров'я темряві доручивши, скільки духу тікають. Тільки князь Вишневецький хотів далі стояти, та і він потім опустив парус перед нещасливою стихією, бо всі ні про що не дбали, а чимдуж рвалися зі свого стану, зброю, та списи кидали і аби тільки коня допали то вже й, як би від очей подалі, тікали, дивилися, аби тільки звідси вирватися, кидали поранених і вози з скарбами, і ридвани, і все, що було з собою, все кидали козакам на звабу і тільки тим їх і затримали, поки самі подалі відбігали. Та козаки зрозуміли ляхів і не кинулися на приманку, у всьому тому підступність панську вбачаючи, бо ж військо польське так було дорого споряджене (і корогви, і держална, і шоломи золотії, і збруя кінська), що все од золота так і сіяло. Сяяли лати, щити, наконечники, бунчуги, палаші, золотом були шиті намети, столові прибори були з щирого серебра, сталь щонайчистішої німецької роботи, все було так оздоблене, що нічого подібного ні на людях, ні на конях до цього і світ не знав. Ото все, що віддавна спроміж цвіту славного шляхетства польська фортуна мала і надбала, все те на Жовтих Водах, під Корсунем та під Пилявцями на свій сором стратила, бо, втікаючи, з-під Пилявець, гетьман і все панство польське тільки ноги понесли, а все останнє полишили козакам на поживу, одних тільки возів кованих козаки сто тисяч захопили і всі доверху добром навантажені і добра того несила було рахувати. Захопили коні, обоз, челядь панську, яка, оскільки не могла рятуватися разом з панами, змушена була під ніж дати своє горло; все полишили, що віддавна для презенту з лісів та домів знатних ґвалтом брали. Тільки тоді козаки до поживи кинулись, коли побачили, що ляхи тікають без оглрядки, отоді й почали без розбору брати — шкури рисячі, дорогоцінні хутра, соболів, покойові оздоби, начиння столове з золота та серебра, ванни, коновки, мідну посуду, чайники, наливки, наїдки різні, цукор, муку, та інші припаси без ліку, які лише пиха та бундючність вживає. Здавалося, що поляки не на війну, а скоріше на весілля чи на бенкет який дружно вибралися. Козаків тільки за слуг та дворових маючи, і без ліку при собі тримаючи, вони думали і в битві їх по-срамити та на вічні часи скорити; а натомість, сіромахи, у татар опинились, а ті ж, що разом з гетьманами зуміли втікти, то тільки час від часу засапаних румаків з-під сідел звільняючи та з обличчя піт утираючи і серце, що від страху тяжко бухало, тамуючи, чимдуж на Гданськ поспішали, надію маючи на кораблях нову вітчизну шукати. І тільки десь аж під Львовом князь Вишневецький їх ледве живих перепинив і в костьолах срібні хрести та келехи реквізувавши та в купців позику взявши, він заплатив плату солдатам і найняв їх на службу, залишив у Львові, а сам щодуху подався в Замостя і догнавши там свою кохану княгиню, що тікала від лихої для Польщі години, здоров'ям своїм дружину потішив. Трапилось все це в той же рік, у вересні 27 дня.
     
     
     
     Про смерть короля Владислава та про коронацію короля Казимира,
     та про те, як усе військо настановило Хмельницького гетьманом,
     та про його похід під Збарож, Броди, Львів і Замостя та про повернення звідти 
     
     Прочув король польський Владислав про поразку ляхів, страшенно перелякався і в місті Меречі (у Литві) у жовтні місяці 31 дня помер. Ото бог вирішив ляхів через Хмельницького усмирити, забрати розум, мудрість та силу — розум гетьманів Потоцького і Калиновського, що пішли в полон до Криму, силу, що на Жовтій Воді та під Ксорсунем розбито, а під Пилявцями усі багатства, шляхтою надбані, забрано; мудрість короля Владислава, ту мудрість, користуючись з якої ляхи, у добрі та достатках проживаючи, так розбестилися, що і про війну забули {дехто з них, замість зброї хапатися, тікати скоріше кидався).
     Дізнавшися про смерть короля, Хмельницький висловив жаль свій, та, маючи слушну годину за кривду козацьку відплатити, дозволив козакам добро панське у незлічених маєтках шляхетських собі забрати, а татарам дозволив бранців до Криму одвести. А потім зібрав у себе найславніших полковників — Герасима Чорноту, Максима Кривоноса, Калину, Остапа, Воронченка, Лободу, Бурляя гадяцького, Півкожуха, Небабу, Нечая та Тишу — і почав раду радити, як далі воювати. Всі вони напосілися на Хмельницького, аби він перебрав на себе честь і достоїнство гетьманське, як це личить справжньому війську, понеже і булаву, і бунчук, і прапор, тулумбаси й гармати своєю відвагою та мечем своїм у гетьманів польських забрав. Проте він наказав усі клейноди, аж до спеціального розпорядження королівського, при військовій артилерії лишити, а собі взяв тільки козацьку печатку, котру року 1576 дав війську запорізькому ще король Баторій; на ній був вирізаний вояк бравий з мечем на бедрі, з мушкетом на плечі та в шапці набакир. Був на тій раді також Іван Виговський, що його на Жовтих Водах разом з ляхами в полон взяли. Зараз він разом з козаками воював проти панства і вмів дати добру пораду, оскільки був чоловіком розумним та в писанії накмітований. Усі полковники, та й просте воїнство, держалися думки, що з ляхами треба й далі битися, аж поки не змиряться вони. На тому поклавши, він відрядив полковників з їхніми загонами урізнобіч, а сам рушив на Збарож, місто за містом дорогою здобуваючи, а також фортецю взяв і п'ятдесят гармат та чимало всякого провіанту. Від Збарожу вже відіслав Главацького з двома полками на Броди, а сам підійшов до Львова. У Львові тоді якраз було повно втікачів, так само як і в передмісті у костьолі бернардинів, тиснява панувала невимовна, тоді бернардинці потай перебили силу благочестивих русинів і тіла їхні в криницю повкидали. Дізнався про це Хмельницький і пригрозив спалити місто, та потім зглянувся на благочестивих, узяв викуп і подався добувати Замостя.
     Ляхи ж у цей час зібралися у Варшаві, настановили гетьманом князя Вишневецького і почали обирати короля, та оскільки їх там зібралося чимало, і кожен мав заячі вуха (так боялися Хмельницького, що варто було сухій галузці тріснути, як вони пускалися навтьоки до Гданська і уві сні не раз гукали: «Хмельницький іде!») то порішили відрядити посланців до Хмельницького і сповістити про обрання нового короля Казимира. Посланцем вирядили ксьондза Ганцеля, який добувався до Хмельницького якраз тоді, коли він пробивався на Замостя. Лиш тільки гетьман одержав цю звістку, відразу ж віддав належні почесті королівському маєстату і відповів: «Я ждав на цю годину, бо хочу, щоб було до кого звертатися з скаргою про кривди, оскільки оце лихо справжнє скоїлося не з моєї провини, а через провини тупоголових старост із-за наруги, що старшина ляхів чинила, бо я не крові народної прагну, а боронюся від військ, що нападають на нас. Наказу королівському скоряючись та будучи певен, що скаргу мою належно вислухають, повертаю назад».
     Хоч і залишився найбільшим недругом шляхти, все ж у війні цій виявив себе (важливу на те маючи причину) і найбільшим справедливцем. Викликав сторожу і наказав сурмити назавтра генеральний похід, а щоб татари по селах ясир не брали, він взяв у міщан невеликий викуп і, ублаживши їх, відрядив додому, а сам повернув на Україну. І тільки цю звістку гонець привіз до Варшави (якраз під саме закінчення сейму) як одразу ж усі ляхи (оті, що душі їхні чимдуж десь тікали) назад повертали і на завершення сейму почали радити, як би з іХмельницьким покінчити, бо, коли неподалік Варшави вогні козацьких та татарських багать виднілися, то не лише гетьман на сеймі не могли на війну їх намовити, а навіть спеціальні універсали не могли їх до табору військового повернути. Тепер же, коли Хмельницький, якого до смерті боялися, скорився його королівському маєстату, знову набрались хоробрості. Однак більш розважні радили полишити його пока у спокої, поки сили польські, що були увсебіч розметані, не вдасться докупи зібрати. І порішили, не гаючись до Хмельницького вислати комісарів, і надати їм повноваження, якщо, звичайно, Хмельницький щиро виявить своє смиреніє перед королем за рахунок нібито деяких сенаторів простити йому провини, а щоб якнайскоріше ублажити, поклали ще послати йому від імені короля знамено військове та гетьманську булаву. Потім же в панічному остраху кінчили елекцію сенату та повінчали короля Казимира на королівство, а той відразу ж повів мову про оборону, оскільки жоден лях не вірив у тривкість миру з Хмельницьким.
     
     
     
     
     Розповідь про послів, що їх вирядив нововінчаний король Казимир до Хмельницького, та про ствердження його гетьманства запорізького королівськими дарунками та про посланців до Хмельницького від різних країв та монархів 
     
     
     Повертаючись з-під Замостя на Україну, Хмельницький попрямував у Київ, аби там воздати хвалу господу за те, що подарував йому перемогу над ляхами. В Києві зустрічати його вийшов увесь люд і радісно вітав як господнього визволителя російських земель від нестерпного шляхетського ярма, а за ним, сяючи яро, в'їжджали у місто проводирі козацького війська і, забачивши велич храмів божих та монастирів сплюндрованою та спустошеною, стали ниць і слізно поклонилися землі рідній. Поклонившись усім святим місцям, Хмельницький пішов у Переяслав, а звідти відрядив посланців взяти собі за жінку (з дозволу Цариградського патріарху) свою куму чигиринську старостиху Чаплинську, при ще живому чоловіку. Це вона в лиху для Хмельницького годину умовила свого чоловіка випустити його з темниці.
     А в цей час нововінчаний король Ян Казимир, керуючись згаданою ухвалою сенаторів, призначає у посольство до Хмельницького воєводу київського Киселя, оскільки він однієї віри з Хмельницьким і добре знає його, а на підмогу визначає ще великих послів — князя Четвертинського та пана Московського, підкоморія львівського, і Якова Зеленського підчашого браславського. Посли зібралися, взяли дарунки, знамено, бунчук, булаву та привілеї на запорізьке гетьманство і вирушили в дорогу. Прибули у Переяслав, вручили Хмельницькому королівське послання та привілеї на волю і гетьманство, а також знамено, бунчук та булаву. Однак Хмельницький з погордою прийняв їх, військове щастя розбалувало його і він нахвалявся ляхів не лише за Сяном та за Віслою, а й за горами нагайкою повиганяти й гнати їх без оглядки, «бо ви, нинішні ляхи, не маєте нічого спільного з колишніми кавалерами, а скоріше зайцями стали, на мавп скидаєтесь , тільки й умієте, що говорити та втікати». І як не старався Кисіль, як не працював своїми медовими устами, однак гетьман зневажаючи його велеречивість, не раз обривав його, наказував помовчати і тільки шануючи своє старе знайомство з ним, запросив усіх послів до себе на обід та, порішивши посміятися з пихи панської, зодягнувся в дорогі шати і піднімав позолочену чару зі звичайною горілкою на честь послів польських та на честь жони своєї Чаплинської, родом польки, (що теж багато вбрана і, мов п'яна, саме розтирала в черепку тютюн для Хмельницького). Посли, бачачи таке ставлення до себе, поступилися лінією до річки Горинь та, відклавши підписання мирного договору на весну, вирішили тікати від жорстокості гетьмана.
     В цей же час у Хмельницького побували і посли багатьох королівств, бо, після повернення на Україну, він привернув до себе увагу народів. Ці посли везли з собою слова вітання і численні дарунки. Зокрема Рокоцій сподівався від нього особливої допомоги, він хотів домовитися, щоб (коли він підступить до Кракова) козаки рушили на Варшаву, а за це обіцяв зробити Хмельницького удільним князем київським по обох берегах Дніпра, кнзяівство ж це — Руссю мало прозиватися і повинне було Польщі підкорятися. Прийшли до нього з поклоном з Боснії, прийшли румельці із-за Дунаю, як одновірці просили про допомогу. Були люди з господарства Мултянського і Волоського (Буркалабі) і від далеких татар (волзьких та ногайських), всі клялися у шанобі та говорили про готовність поряд із його головою та життям і своє класти. Величав його й простий народ, називав новим рятівником всієї Русі та православ'я. Навіть турки, обдарувавши його титулом руського монарха, надіслали каптан, меч, знамено та булаву і наказали паші силистрийськрму та хану кримському при потребі всіляку військову допомогу своїм воїнством надавати.
     Всім оцим будучи підбадьорений, Хмельницький не вчинив з польською монархією слушної згоди і, люб'язно прийнявши від послів королівських дарунки (привілеї та клейноди військові) та все ж не сподіваючись, щоб ляхи — крім короля — своїх обіцянок дотримали, зібрав загальновійськову раду. На ній (а проходила вона на майдані посеред міста під військовими знаменами) було сказано усім загалом: «Ви що ж, ляхи, знову хочете нас у неволю повернути?». А найрізкіше виступав Джеджелій: «Ви що ж, ляхи, хочете підкупити нас солодкими дарунками? Хочете щоб, ми, позбувшися ярма, пустили вас знову у свій край? Та з вашими дарунками мечем треба розпорядитися, а не словом. У вас є Польща, а Україна нехай козацькою буде». Після ради Хмельницький наказав розділити послів, поселив кожного окремо і заборонив зустрічатися та до нього звертатися. А тим часом до султана турецького відрядив Джеджелія і почав також виряджати послів держав різних і кожного просив: великого государя московського, як державця, що також сповідає православ'я, просив допомогти супроти Литви, а за допомогу обіцям відбити повіти аж по Трубіж, що їх Москва втратила в час Смоленської війни, року 1634. Відрядив і Угорського посла, домовившись, що, коли справді-таки Рокоцій доможеться корони, то нехай залишає його удільним князем на Русі з столицею у Києві. Інших послів відрядив також з різними умовами. І тільки після цього Виговський попросив у Хмельницького прийняти послів польських. Коли ж вони прийшли, М'ясковський запитав: «Що ж ти, гетьмане запорізький, так довго тримаєш королівських послів без відповіді? Чи про мир, чи про війну маєш нам благовістити, все ж ти повинен нас допускати до себе. Навіть у поган немає звичаю послів без провини тримати». Хмельницький не відказав нічого, мовчки взяв на столі під скатеркою лист і передав воєводі. А в листі писалося ось про що.
     
     Найяснішому королю Казимиру.
     Нехай ні імені, ні згадки, ані сліду унії на Україні не буде.
     Римські церкви з часом, а єзуїтські уже зараз нехай не будуть.
     Митрополит київський повинен в сенаті займати місце після примаса.
     Воєводи, каштеляни та інші, що раніше королем присилалися, надалі повинні з місцевих жителів призначатися.
     Військо запорізьке, якого сила по всій Україні, повинно зберігати свої вольності.
     Гетьман козацький нехай належить до королівського маєстату.
     Жиди з усієї України нехай виселяються.
     Ієремія Вишневецький ніколи не повинен командувати військом козацьким.
     Хто нині ніщо, може завтра, завдяки щастю своєму, великим стати і панам великим права диктувати.
     
     Прочитав воєвода ці статті, здвигнув плечима і дав іншим прочитати, а ті зглянулися і мовили: «Гетьмане війська запорізького, від нашої появи ти не думаєш про тих, що йдуть до тебе, і, своєю удачею, а нашою невдачею охмелілий, думаєш тільки про щастя, яке тим більше гордує, кому більше слугує. Щастя до скла чистого схоже, для якого і незначної причини досить, щоб розбилося. Якщо справді собі і війську запорізькому хочеш прислужитися, то повір нам і побач, що жадоба удачі тебе спокушає і заради тієї чи іншої плинної удачі ти тому і війни не думаєш кінчати. Та краще облиш гординю і зглянься на тих, що прийшли до тебе! Ти що ж, хочеш Польщу погубити? І думаєш, що збережеш Україну? Пориваєш з ляхами і думаєш, що цим збережеш віру? У турків і татар шукаєш захисту, думаєш, що їм накажуть, як і раніше? Повір, що турки й татари, промишляючи, більше думають, як би до себе вивести з міст і сіл люд увесь, як би навіть спогад про рід руський викорінити. Думаєш, що заради слави вони удачі шукають? Ні, якщо ляхи вам не допоможуть своєю силою, то погани перші підуть на вас, повсталих з причини давніх та нинішніх провин. І коли від їхніх мечів знеможеться сила наша, то неважко буде поганим здолати і ляхів, і козаків, і Литву та і всю Росію. Це ти повинен розуміти. Ти себе непогано почував за плечима могутнього короля, який сьогодні обдаровує тебе своєю ласкою, але за зневагу королівського маєстату дуже тяжко відплатить, бо ото як веселка небесна погожу днину віщує, так і доброта королівська провини дарує та мир людям провіщає. Прийми і ти надію і, відкинувши гнів та сподівання на битву, вчасно скорися. І якщо не погордуєш,то добру послугу зробиш і вірі благочестивій і всьому українському народу».
     На це Хмельницький відповів: «Тепер вже несила невинність нашу відвернути від меча. І поки ми живі, хіба що смерть наша може приблизити нашу неволю. Ми не сподіваємось на удачу, розуміємо підступність надмірної покори, короля ж нинішнього шануємо як свого володаря, а ненавидимо тільки шляхту та панство і ніколи на друзів серця тримати не станемо, а особливо ж тоді, коли вони віру нашу перестануть зневажати; отоді, якщо статті договору готові будуть, і про мир домовитись можна. Якщо ж підступності не буде краю, то доведеться битися згідно з мудрістю їхніх трактатів».
     Тільки отак відповів Хмельницький комісарам, як і Джеджелій, повернувся від турецького царя і привіз писаніє од паші силістрийського з наказом відрядити стільки війська турецького козакам на поміч, скільки буде потрібно для боротьби з ляхами. Прочули про це комісари і знову прийшли до Хмельницького і щонайперше попросили вказати межу, яку б не сміли переходити ні польські, ні козацькі загони аж до певного часу, а потім зажадали передати їм бранців, що у полоні у Хмельницького перебували: Конецьпольський, Потоцький (син коронного гетьмана), Чернецький та Гродзинський. Хмельницький назвав річку Горинь як межу, а бранців передати не захотів і відпустив комісарів з своєю відповіддю до короля.
     
     
     
     
     
     РОЗПОВІДЬ ПРО ПЕРЕМОГУ НАД ЛЯХАМИ РОКУ 1649 ПІД ЗБАРЖЕМ ТА ЗБОРОВИМ
     
     А тим часом Хмельницький по всій Україні своїх полковників поставив: в Чигирині став полковником сам, в Черкасах — Воронченко, в Переяславі — Лобода, в Каневі — Кутак, в Браславі — Нечай, у Білій Церкві — Гира, в Умані — Стьопка, в Корсуні — Мороз, у Калничу Остап, у Гадячу — Бурляй і так по інших містах.
     Прочув про все те і Ян Казимир, уже покоронований на королівство, і наказав Фирлеві зібрати військо і зібралося року 1649 ляхів сила силенна. І тільки-тільки весна пригріла землю та показалася на світ божий польова травиця, як Марс розіслав увсебіч свої загони, як на козацьку силу, що теж почала збиратися, напали ляхи і у різних містах побили їх. Тільки почалася війна між козаками та ляхами, як прийшов до Хмельницького і хан кримський, а ляхи тоді стояли табором десь під Константиновим і коли прочули в таборі тому, що підходить Хмельницький з своїми загонами, як напав на ляхів страх та сум'яття забралося в серце і кожен почав готуватися до втечі, навіть у найзнатніших, що повинні б бути хоробрими і дужими ( у тих, що по корчмах тільки війною і клекотами і за чаркою самого Олександра Македонського побивали) навіть у них обличчя побіліло та руки опустилися. Власне тому й відступили усім табором під Чолганський камінь, а звідти перебралися у Збарож, але й там, перебуваючи за добре зробленими фортечними мурами, ніяк не могли відмогтися від страху. На лихо якраз на цей час пересварилися ще й гетьмани їхні, і не було поміж ними згоди. А коли під Вишгородом послали вони на вилазку загін Гулевича, то той, пробираючись в темряві, напоровся посеред ночі на татар. Не в силі подолати острах його воїни кинулись тікати. Душинський та Сіраковський в час цієї втечі повністю розгубили своїх людей. День у день втрачаючи віру у свої сили і впадаючи у відчай (а тут ще блискавка розщепила держално гетьманського знамена, а це вже було незаперечним провіщенням біди) ляхи завчасу набралися страху і коли б до табору не прибув Ієремія Вишневецький, то повтікали б усі, так і не побачивши загонів Хмельницького.
     Тільки в суботу липня місяця, на десятий день, війська козацькі та татарські завітали до ляхів у гості; забачивши їх, поляки вивели супроти загони, а табір почали обносити валом і розпочалася велика битва ляхів з козакам й татарами. В день, коли Хмельницький і хан надвечір добралися до шляхетського табору і почали січу, то ляхи сховалися в табір, а через калька тижнів знову розгулялася битва, обидві сторони багатьох не дорахувалися вбитими, а ще до того ж у ляхів і сила поменшала, вони не спроможні були свій вал охопити, викопали новий та посеред ночі зайняли його. А ще через якийсь час у ляхів не стало харчів, а для коней фуражу і вони власноруч вигнали коней козакам, а самі зайняли оборону в окопах.
     І тоді виїхав наперед Шефер Косен Ага, канцлер ханський, і звернувся до ляхів, пропонуючи замирення. Вийшов наперед також і Ієремія Вишневецький з коронним хорунжим і після того, як вже багато про що було сказано, запропонував разом з хорунжим, щоб татари відступилися від Хмельницького. Проте мова обох сторін так і не принесла користі. До Хмельницького ляхи також відрядили посла, Киселя, старосту черкаського. Хмельницький сказав йому, що якщо вони хочуть відкупити усі свої голови, то нехай всі гаразди, що зараз у них під рукою, віддадуть татарам, а йому хай передадуть гармати, зброю, знамена та литаври, а самі з своїми душами хай йдуть вільно. На це ляхи не пристали і пообіцяли битися, доки їхньої снаги стане. Тоді Хмельницький підняв свої полки і вдарив на польські окопи і в січі цій з обох сторін багато людей під мечем голови поклали. В колотнечі битви поляки не раз мали потребу робити вилазки, виходили з табору і відразу ж втрапляли під удари татар. Вдаючись до різних військових хитростей, Хмельницький і собі обніс польські окопи валом і так притиснув їх, що ось-ось мав настати їхній кінець, бо з своїх окопів козаки завдавали ляхам багатьох збитків і не дозволяли їм навіть голови над землею підвести. Якраз в цей час забито було і щонайвизначніших вояків лядських — Збройського, Сіраковського, Сваршевського, Цеглинського, Злоцького, Держка, Галайла, Підгординського та багатьох інших і на кривавому базарі не один з них мито платив головою і, бідний, навіть води не міг напитися, не сплативши кривавої плати, та й то пили її з трупною червою і ропою. На лихо ще й провіант у них вийшов.
     Почався величезний голод, пани їли м'ясо коней, котів, собак, мишей; руки їхні ослабли, знесилились, багато хто передчасно помер, а живі не були спроможні й зброю тримати, з відчаю гризли зубами порепану від спеки землю. Табір дуже опустів і вони вже втретє рили нові окопи, і посеред ночі почали перебиратися в них. Та козаки почули шум і так ударили, що захопили значну частину табору і захлопнули їх немов у пастці. До всього цього долучилося іще одне — ляхи вже не мали й пороху стріляти. Наступила для них найнещасніша година. А козаки знай підсипають та й підсипають ляхам перцю та ще й примовляють: «Оце ж вам, ляхи, і очкове, і рогове, і аренда, і ставищизна, і панщина, і пересуди, і сухомельщина. Доки ви ще будете кунтуші в окопах марати? Вже ж ми взяли їх, та й ви самі навіть татарам у ясир непридатні, а все ж тримаєтесь. Ну так слухайте ж, як зграйно козаки вам у дудку заграли!».
     Побачив князь Вишневецький, що вже військо польське голодом та хворобами зовсім знеможене, і задумав хитрість з листом, що його нібито закинув стрілою у Збарож якийсь шляхтич з табору Хмельницького, і нібито сповіщав у тому листі, що вже підходить король і радив міцно стояти супроти козаків і писав, що Хмельницький і татари переполошилися, бо саме в цей час Хмельницький почав свій обоз переводити під старий Збарож; писав в тому листі, що це він втечею ніби рятуватися хоче і тим ляхів на приманку бере, бо якщо ляхи, харчів ради, підуть на його стан, то козаки із засідки, їх легко переб'ють. Та ляхи, знаючи про уготовані сіті, не виходили з міста. Козаки уже потім зробили вид, що з-під старого Збарожу усім табором знялися і, саморуч штовхаючи вози з усім, що для штурму призначалося, за велінням гетьмана, проміж собою голосно, щоб і ляхам чутно було, говорили: «Рушай, минай, не приближайся до панських окопів, видно вже не дістати нам ляхів». Говорили й інші звичні при відступі речі, викликані потребою йти назустріч королю, що десь перебуває на марші. Та коли на ранок ляхи зогляділися, то побачали, що нові окопи вириті над їхніми, що штурмові драбини котвицями вгризлися у покриття валу і, що немов гори, виросли блокгаузи, з яких обложених видно всіх до єдиної душі. Отак приблизившись, козаки баграми тягли ляхів з валів, забиралися на вали і хапали шляхтянські знамена, а саму шляхту рубали. Бачачи свою погибель, ляхи думали, як би до короля послати прохання прийти до них, знеможених, на поміч. Багато хто з них зголошувався на подвиг, брався нести королеві листа, та ні один з них не втік від рук татарських чи козацьких. Проте знайшовся-таки шляхтич, Скретуський по прозвищу, який таки пробрався через осаду, добрався до короля і приніс звістку польському війську про біду під Збарожем. Він переодягнувся в одежу рейтарина, вийшов з стану обложених, переплив річку під покровом ночі, плазом проліз через стан Хмельницького і, вдень обтикавши себе галуззям зеленим, йшов тільки в нічну годину. Король же, одержавши звістку, тяжко засумував, що не може відразу ж вирушити на Збарож і допомогти обложеним. А не міг він тому, що його військо дуже повільно збиралося, а ще тому, що день у день безперестану йшли дощі. Проте долаючи острах та труднощі, він все ж ішов і майже добрався до Зборова, ніякої звістки про Хмельницького не маючи, бо той, обміркувавши добре усі потреби військові, заборонив будь-кому (під страхом смертної кари) виходити з табору. Король же, назбиравши близько двадцяти тисяч найдобірнішого польського воїнства, поспішав на виручку. Чимдуж поспішаючи, він настановив великого канцлера Осолінського головнокомандуючим війська, йшли вони бойовим строєм, як і на будь-яке рушеніє Речі Посполитої.
     В поході король своє військо словами усовіщав. Закликав стояти на смерть за свою честь та вітчизну, а не так, як під Пилявцями, коли вони діяли тільки на страм та на вічну огуду родові польському. Він говорив, що той, хто в час битви покаже плечі, той на вічні часи буде знеславленим. Наснажені королівським словом, вони бадьоро йшли на бій з Хмельницьким. Дійшли до Озерного і почали переходити болото, як прибігли з поля дозорці із звісткою про Хмельницького. А Хмельницький, залишивши під Збарожем піше військо, з іншою частиною та з татарами вирушив на короля і непомітно підібрався до табору якраз тоді, коли одна частина його з великими зусиллями долала болото, а друга підходила до нього. Хмельницький вирішив, що оце і є якраз ота погідна хвилина і всією силою навалився на табір. Розпочалася велика битва. Знавісніле військо польське, покинувши стан свій, кинулося за козаками, а тимчасом татари налетіли на табір, напали на піхоту й всіх мечем порубали. А потім повернули услід за польськими вершниками і їх перебили і, отак звідусюди гнані, не знали ляхи, де їм сховатися. В цій битві наклав головою головнокомандуючий Осолінський, Річицький, Стольнецький, Уржендовський, Захарія Четвертинський, хорунжий Сіверський, Подольський, Кошовський, Хоцемирський, а також полковники М’ясковський (підкоморій львівський), Гдешинський, Брозовський аж до п'яти тисяч всякого великородного панства, а разом з ними були розбиті і полки львівської, перемишльської, санецької шляхти. Спровадивши їх на війну, бідні жінки їхні так більше ніколи їх і не побачили. Після цієї битви у Польщі вдів та сиріт стало без ліку, бо усе поле навкруги на милю було трупами встелене — ото перед королівським поглядом всяк себе хотів проявити, слави та булави доскочити і, на недосяжне важачи, головою накладали. А військо Хмельницького і татари, здобич збираючи, рубали тих, хто ще полишився. Король своїм на бій рушати велів. Тоді Хмельницький разом з татарами навалився на лівий фланг і видався гетьман ляхам нездоланним, як і тоді під Пилявцями. Лихо чуючи, король кинувся до свого воїнства і почав просити, щоб воно втечею не ганьбило себе. Послухалася шляхта, повернулася і учинила січу велику. В той же день Хмельницький щільно оточив ляхів, так що жоден не міг ані вислизнути, ані битися, бо місцина та була тісною і незручною для бою, і захопив половину табору. Скоро у ляхів почало наставати хліба, уже почали вони себе почувати немов у тенетах. І тоді зібрав король своїх сановників та генералів на раду. Одні з них радили залишити слуг та обоз і рятувати короля втечею, доводячи, що може все загинути, але голова повинна бути цілою. Інші ж радили листовно звернутися до хана і підмовити його відкинутися від козаків. На цьому й порішили. І написали до хана ось якого листа.
     
     Іоан Казимир зичить здоров'я хану кримському. Багато заборгував ти королю Владиславу, братові нашому, що тримав тебе в неволі, не як бранця, а як пана шануючи і відпустив на волю, дав можливість взяти владу у своїй землі. Зараз же дивуюся владарюванню твоєму: як ти міг забутися про все те і нині, коли на мене повстав мій підданий, як ти міг підняти на мене зброю і бути з ним? Я не боюся, що ти від них користь приймаєш, бо таку користь і господь зневажає і не збираюся пропозиціями тебе ублажати, однак якщо хочеш моєї дружби, то даю тобі її, тільки ж щоб вона непорушною була, бо ж зараз, кримський хане, явною є невдячність твоя. Бо ж і над життям і владою татарською пануєш, маєш підтримку короля польського, а однак недругом нашим пробуваєш. Ти прив'язався до ворога нашого, бо підніжка, а раніше ж шанував нашу дружбу і пишався нею, козаки ж завжди її зневажали. Нині ж, користуючись нагодою, тільки видимість твоїх друзів роблять, а тільки трапиться нагода, відразу ж зброю на вас, своїх сподвижників, піднімуть. І змужнівши, набравши сили, вони, немов вовчата, що козу, яка їх вигодувала, з'їдять вас опісля. І ви будете так само терпіти, як лікар від невдячного хворого. Інша справа з королем дружбу водити, він має своїх підданих, може обійтися без допомоги та підтримки, але не карати недруги він не може. Добре було б покласти край цій битві, і якщо повстання справді справедливе, то визначити, хто правий. А ти, як суддя-справедливець, допоможи цій справі.
     
     Пославши це посланіє до хана, король цілу ніч готувався до бою. На ранок знову розгорілася битва біля польського табору та біля Зборова. Козаки знову напали на поляків, а хан у цей час прочитав королівське писання і відповів так.
     
     Хан Іслам Гирей найяснішому королю польському Яну Казимиру здоров'я зичить. 
     Якщо твоя корлівська величність у добрі пробував, то і я з свого боку вашому королівському маєстату та всьому польському королівству зичу здоров'я та щастя на довгі роки!
     Сповіщаю Вам, що лист, у якому ваша королівська величність дружбу пропонує, я прийняв і дуже здивований, що Ви, Ваша величність, скіптер у руки взявши, до цього часу не зволили про це сповістити мені. Знаю, що немає людини, яка б не була корисною. Те, що є, нехай буде. Однак дружби не відкидаю і розмови, не цураюся. 
     
     Хмельницький теж написав королеві і вказував, що він взявся за меч, боронячи Україну від тортур та принижень, людей невинних від неволі та повинностей, та свою невинність доводячи.
     Через кілька днів виїхав візир ханський до ляхів і генерал Осолінський запитав його: «Чому наш союз, давня дружба між народами нашими — порушені? Чому потоптана сусідська віра, чому це у мирний час Польща спустошена війною, чому ви даєте пристанище козакам? Як трапилося, що татари стали обороною ворогу, а друзям стали ворогами? Що? Поляки вам якесь лихо заподіяли, що так терпіти нині мусять?» Візир відказав: «Ми тому мир порушили, що данина, яку ви ханові платити маєте, не виплачена. Якщо ви віддасте її, ми повернемося додому». На це Осолінський відповів: «Ляхи вміють данину брати, а не давати; ти говори інакше: просиш королівської милості, яку король, як всемилостивіший має за обов'язок давати. А ти без всякої причини і друга і недруга однаково прозиваєш».
     Після цієї бесіди та після бесід на другий та третій день візир з поляками уклали таку угоду:
     
     «Відтепер дружба короля та хана непорушна. Король польський дарує сто тисяч ханові, які він візьме до Кам'янця, хан більше не дозволятиме нападати на польську державу та не ворогуватиме. Сила татарська припинить облогу польського табору, відійде від Збарожа і воювати не буде, загони татарські й турецькі від кордонів Польщі йтимуть, не коячи лиха. Король польський зобов'язується подарувати війську запорізькому його провини і прийняти його під свою руку. Військо ж запорізьке мусить вірно служити і свою вірність має клятвою скріпити». 
     
     Найбільшу прикрість учинивши православним, хан підсолодив її, запропонувавши Хмельницькому погодитися на такі умови:
     «Військо запорізьке це вільне воїнство, що живе згідно з правилами, затвердженими королем.
     «Покласти для війська запорізького чисельність у сорок тисяч, що має реєструватися своєю козацькою старшиною і приписуватися при Київському замку.
     «Козацька старшина може безборонно проживати у місцях, підлеглих королівству, може проживати як шляхта, а також вільно кожному простолюдинові від шляхти перейти жити у місто, а хто хоче, хай живе у підданстві.
     «Хліб військовий та місця постою козацького війська польському брати і займати не вільно.
     «Права церкви східної, клиру та церковних маєтків відкрито визнаються; київський митрополит повинен займати в сенаті місце поряд з примасом, а уніяти не мають права на нього тиск чинити.
     «На воєводства, каштелянства, старостівства, на посади суддів мають призначатися русини, а не поляки.
     «Старостівство Чигиринське, як воно собі склалося, має пробувати при гетьмані запорізькому».
     Сильно прагнучи миру, ляхи не могли противитися цим статтям ні під Збарожем, ні під Зборовим. Їх і на сеймі затвердили. Потім сурмачі обох сторін просурмили мир, просалютували йому дробом барабанів та залпами гармат і зачитали текст угоди. А король і хан обмінялися дарунками.
     ...А Хмельницький, полишивши заложником великого канцлера Любомирського, теж поїхав до короля, що прийняв його, сидячи на розкішному троні, і поклонився: «Звичайно, я б мав не так ваш королівський маєстат і ваше славне військо вітати. Що так сталося, винен тільки я, хай проститься мені гріх цей. Розумію, що не достоїн милості, але вірю, що вона притаманна не лише господові, але і його намісникам милостивим і тому скоряюся. Він не зневажить серця упокореного». На цю мову відповів литовський підканцелярій: «Що любо нам — те сталося. Хто перед ким завинив, зараз важко не тільки визначити, але й пробувати не варто. Та й король найясніший зовсім не хоче ті рани ятрити, які своєю милостію, як лікарським вмінням, зцілити може. Як сонце гріє добрих і злих, отак і найкращий з монархів оберігає смиренних громадян і прощає строптивих. Прощає і тоді, коли кари гідну справу своєю вірою і довірою вирішує».
     Козацьких умов дуже вже не хотіли приймати поляки, не думали їх і підтримувати, бо дуже вже багатьом вони не до душі були. Та що зробиш, краще хоч з вушами повернутися додому. Досить було щонайменшого поштовху, щоб порушити мир козаків і поляків.
     Про замирення повідомили і у Збаржя обложеним. З обох сторін на честь перемир'я просалютували вогнепальною зброєю, козаки організували в своєму таборі базари. Обложені жителі Збарожжя вийшли з міста, ходили рядами і просили хліба. Козаки нагодували їх, а також силу велику татарам попродали. І о цій годині загинуло поляків більше, аніж у час битви.
     Король, не будучи спроможним відразу ж видати ханові сто тисяч, відрядив Потоцького з Дингофом (старостою сокальським) аби випроводили татар у свої землі. Повернув додому з своїм військом і Хмельницький.
     Над ляхами верх вдалось взять Україні, їхніх голів під Збарожем не злічить і нині. Злічить хіба той, кому довелось там бути, Де найбільший пан мусив голову положити. Ну, що ж, хай слуги та військо грошове Запам'ятають весілля Зборове.