Петро Кулаковський (Острог)

Представництво Волинського воєводства на сеймах Речі Посполитої 1632–1647 рр.

Представительство Волынского воеводства на сеймах Речи Посполитой 1632–1647 гг

Representatives of Volyn province at the Diets of Polish-Lithuanian Commonwealth in 1632–1647.

У вивченні діяльності сеймиків різних регіонів Речі Посполитої останнім часом спостерігається помітне пожвавлення. Дослідники політичної культури шляхти справедливо вважають, що відновивши картину вимог і пропозицій сеймиків, адресованих на вальний сейм Польсько-Литовської держави, можна визначити систему пріоритетних політичних цінностей, які сповідувала шляхта на місцях, її регіональні орієнтири, еволюцію програмних засад.

Ситуація з дослідженням діяльності сеймиків для різних територій Речі Посполитої дуже суттєво відрізняється. Достатньо добре вивчені сеймики коронних воєводств і чи не найгірше — воєводств, які складали «українську» групу: Волинського, Київського, Брацлавського і Чернігівського. Обумовлено це причинами як об’єктивного, так суб’єктивного характерів. Для періоду від рокошу М. Зебжидовського 1607 р. й до 1648 р., коли території зазначених воєводств охопила козацька революція під проводом Б. Хмельницького (часу, як здається, найвищого злету політичної культури шляхти українських воєводств і її максимального наближення до рівня політичної свідомості коронної шляхти), джерела, де висвітлюється робота сеймиків цих земель та її результати, збереглися далеко не комплектно. За цей період знаємо лише одну передсеймову інструкцію Чернігівського воєводства, по декілька відповідних документів київського і брацлавського сеймиків. При такій комплектності годі й мріяти про створення узагальненої і достовірної картини політичних претензій згаданих трьох сеймиків. Лише стосовно Волинського воєводства з огляду на задовільний ступінь збереженості сеймикових матеріалів є можливим достатньо цілісний аналіз політичної програми місцевої шляхти.

У даному повідомленні ми не ставимо перед собою мету виконання такого масштабного завдання. Його ціль зводиться до характеристики представництва Волинського воєводства на сеймах часів правління Владислава IV — часу, коли, на наш погляд, завершився процес емансипації волинської шляхти, її звільнення з-під багатолітньої опіки князівської верстви.

До аналізу залучаємо, крім звичайних і надзвичайних сеймів часу правління згаданого монарха, ще й конвокаційний та коронаційний сейми, де представництво Волинського воєводства, як зрештою й інших, було аналогічним за чисельністю до традиційних сеймів. Всього протягом 1632–1647 рр. відбулося 16 сеймів. Волинське воєводство складалося з трьох повітів: Луцького, Кременецького і Володимирського, кожен з яких делегував до загальновоєводського представництва по два посли. Ще з 1576 р., задовольняючи неодноразове прохання волинської шляхти, краківський сейм схвалив рішення, згідно з яким передсеймовий сеймик у Волинському воєводстві відбувався тільки один — як правило, у Луцьку. Таким чином, волинське представництво у посольській ізбі складало шість осіб. За досліджуваний період Волинь делегувала на вальні сейми 96 послів. З них автору відомо 90 послів; невідомий один посол на коронаційний сейм 1633 р. і п’ять послів на надзвичайний сейм 1647 р.

Ці послування здійснювалися 48-ма особами. Найчастіше за досліджуваний період послами обиралися Олександр Чаплич-Шпановський (по 7 рази), Григорій Четвертинський і Андрій Ліневський (по 6 рази), Томаш Козика (по 5 рази), Семен Гулевич-Воютинський і Ґабріель Гулевич (по 4 рази), Юрій Пузина, Миколай Кисіль, Владислав-Домінік Заславський (по 3 рази).

Якщо рахувати число посольств по родинам, то ситуація суттєво корегується. Гулевичі 15 разів представляли воєводство на сеймах, Чапличі-Шпановські — 12, Ліневські — 10. Інші родини сильно відстають: Четвертинські надіслали 6 представників на сейми, Киселі — 5, Вишневецькі — 4.

Таким чином, на три волинських родини припадає понад 33 % всіх посольств на сейми. Симптоматично, що це родини — аріанська (Чапличі-Шпановські), католицька (Ліневські) і різноконфесійна — православно-кальвіністсько-католицька (Гулевичі). За тими даними, якими володіє автор на цей момент, посольська репрезентація Волинського воєводства на сеймах за конфесійною належністю виглядає наступним чином: православні й католики серед послів від воєводства складали майже по 40 %; відсоток протестантів наближається до 18, а уніати ледь долають 2-відсотковий поріг. Максимальне представництво православних припадає на 1630-ті рр., але, як правило, у кожному представництві на сейми знаходилося хоча б два православних (виняток — надзвичайний сейм 1634 р.). На ці ж роки припадають одиничні посольства уніатів на сейми (Олександр Вільгорський — надзвичайний сейм 1634 р.; Данило Єло-Малинський — звичайний сейм 1635 р.). Динаміка католицького представництва серед послів Волинського воєводства коливається від одного (звичайний сейм 1635 р.) до чотирьох (звичайні сейми 1637 і 1641 рр.). Це свідчить, що шляхетська спільнота Волині не надавала особливого значення чисельності представників-католиків на сеймах; обираючи ж католиків, більшу увагу звертала на їх особисті якості та авторитет у своєму середовищі. Майже постійне обрання більшості послів з числа православних і протестантів давало можливість задекларувати їх вимоги на сеймах. Однак ступінь їх реалізації був мінімальним, оскільки там панувала, за влучним висловом польського історика Яна Дзєнґєлєвського, «tolerancja dla zdominowanych», тобто релігійна толерантність в інтересах більшості (католиків). Представництво православних на сеймах в цілому було нечисленним. Навіть з українських воєводств воно не сягало позначки в 50 %. Якщо завдяки діяльності чернігівського каштеляна Адама Киселя на Чернігово-Сіверщині число православних послів з воєводства у 1640-х рр. зросло до 50 %, то у Брацлавському воєводстві, навпаки, протекційні можливості коронного гетьмана Станіслава Конецпольського і, меншою мірою, Калиновських (вінницького і брацлавського старости Адама і чернігівського воєводи Мартина) цей відсоток зменшували. Шляхта ж Київського воєводства дотримувалася в цей період, як правило, принципу: серед трьох своїх представників на сейм мали бути присутні католик, православний, протестант.

Як наслідок, православні завдячували певним поліпшенням релігійної ситуації особистій позиції короля Владислава IV, його впливу на сенаторів і послів. Втім, і ця тактика не завжди приносила плоди. Як приклад можна навести довготривалу історію з повернення православним братської церкви в Любліні, захопленої уніатами в лютому 1639 р. Попри королівський універсал, виданий у 1641 р., що зобов’язував люблінського старосту повернути церкву православним, а потім аналогічне рішення королівського асесорського суду в 1646 р., церква в Любліні так і залишилася в руках уніатів. Так само невирішеним фактично залишився конфлікт між перемишльським православним владикою Сильвестром Гулевичем-Воютинським і перемишльським і самбірським уніатським єпископом Атанасієм Крупецьким. Перший довгий час не міг вступити у володіння церковними маєтностями, що передавалися православній церкві згідно з королівськими дипломами, виданими у 1634 р. Відношення до релігійного питання суттєво впливало і на творення сеймикових угрупувань та формування в їх середовищі корпоративної солідарності.

Як вже зазначалося, часи, коли волинський сеймик йшов у фарватері князівської політики, минули. Рокош М. Зебжидовського, в якому місцева шляхта взяла активну участь, супроводжуваний несподівано швидким згасанням князівського роду Острозьких, привів до остаточної емансипації волинської шляхти. Марно шукати у внутрішній діяльності волинського сеймику 1630–1640-х рр. Такого механізму впливу з боку окремих осіб, який ще можна спостерігати на тоді на сеймиках київському, брацлавському і чернігівському.

Зазначений період для брацлавського сеймику розпочався затятим протистоянням між угрупуванням вінницького і брацлавського старости Адама Калиновського та факцією брацлавського підкоморія Григорія Четвертинського. Останнє, представлене «старожитніми обивателями воєводства», захищало й інтереси місцевої православної шляхти. Надалі ж С. Конецпольський завдяки необмеженим можливостям лобізму на королівському дворі, численним маєтностям, якими володів на території воєводства, беззаперечному авторитету серед місцевої шляхти, здобутому внаслідок вдалих військових акцій, що суттєво зменшили для брацлавян татарську небезпеку, підпорядкував собі брацлавський сеймик. І на ньому наприкінці 1630 – на початку 1640-х рр. не спостерігається існування якихось впливових угрупувань, які б суперничали між собою.

На чернігівському сеймику цього часу діяли дві впливові факції. Одну з них, сформовану переважно з православної шляхти, очолював Адам Кисіль. Йому протистояло угрупування, очолюване київським каштеляном і новгород-сіверським старостою Олександром Пісочинським. Сили цих факцій були приблизно рівними і це гарантувало доволі ефективну діяльність місцевого сеймику, найбільш важливі рішення якого схвалювалися внаслідок досягнення консенсусу.

На київському сеймику, так як і на брацлавському, православні не змогли створити самостійну факцію. Як здається, більше православних шляхтичів знаходилося в угрупуванні, очолюваним аріанином київським підкоморієм Юрієм Немиричем. Інтереси православних і протестантів часто збігалися, зокрема в питаннях їх «відтирання» від урядів тощо. Іншу факцію на київському сеймику очолював місцевий воєвода Януш Тишкевич. В ній теж немало було прихильників православ’я, наприклад, представники родини Вороничів. Це може свідчити про те, що жодне угрупування, яке діяло на київському сеймику, не могло ігнорувати численної місцевої православної шляхти, а відповідно й відгукувалося на її потреби.

Додатковим чинником, який не дозволяв місцевим шляхетським лідерам забувати про інтереси православних, стало реєстрове козацтво, базоване по південних староствах воєводства. Воно скликало перед сеймами свої ради, де укладалися інструкції, які потрапляли на київський сеймик, а інколи й прямо на сейм.

Якщо на сеймиках перелічених воєводств місцеві можновладці безпосередньо скеровували роботу своїх угрупувань, втручалися у вирішення численних і конфліктних суперечок, то ситуація на волинському сеймику дещо відрізнялася. Волинські можновладці зразка Владислава-Домініка Заславського, Адама Сангушка чи Альбрихта Станіслава Радзивілла віддавали перевагу надавати підтримку обраному угрупуванню, не втручаючись у їх боротьбу особисто, або навіть примирювати їх, намагаючись здобути найбільший зиск. Луцький староста В.-Д. Заславський перебував за «спиною» факції луцького підкоморія Григора Четвертинського – Адама Киселя. Четвертинські, на відміну від інших волинських князівських родин (Заславські, Вишневецькі), зберегли розгалужені кревно-споріднені зв’язки з волинськими зем’янськими родинами. Шлюбна політика Четвертинських втягнула в їх коло Хринницьких і Кашовських, представники яких (Олександр Хринницький у 1637 р., а Ян і Генрик Кашовські в 1635 і 1646 рр.) за допомогою князівської родини, авторитетно представленої на сеймику, обиралися послами на сейм. Активно діяли на волинському сеймику, крім Григора Четвертинського, його син Захар, раціборський староста, згодом луцький земський підсудок, та Миколай Четвертинський, майбутній мінський каштелян. У сфері впливу Г. Четвертинського перебували Федір Коритинський, посол на сейм 1643 р., та православні представники родини Гулевичів-Воютинських, зокрема Семен, Вацлав, Іван, Данило та інші. Гулевичі-Воютинські, втім, апелювали до численної малозаможної шляхти Луцького повіту, яка, на відміну від «своєї братії» в сусідніх українських воєводствах, була досить активною політично. Це дозволяло Гулевичам-Воютинським надсилати своїх представників практично на кожний сейм часів правління Владислава IV Вази.

Легенда про родовід Адама «Свентольдовича» Киселя також пов’язує його предків і з Четвертинськими, і з Гулевичами. Нелегка ноша лідера православної шляхти Речі Посполитої, яку взяв на себе Кисіль, об’єктивно штовхала його до союзу з ними.

Ситуативно, особливо коли розглядалися питання релігії, до факції Четвертинського – Киселя приєднувався володимирський підкоморій Юрій Пузина, брат луцького і острозького православного єпископа Атанасія Пузини. Здається, що в цій факції Четвертинські і Гулевичі представляли більш радикальне крило, а Киселі (Адам і його брат Микола) та Пузина — більш помірковане. Участь останніх у проекті волинського воєводи Адама Сангушка «універсальної унії» та відмова А. Киселя у 1643 р. відкрито підтримати Г. Четвертинського в конфлікті з Андрієм Ліневським щодо посади луцького земського судді (князь хотів «пропхнути» через сеймик кандидатуру свого сина — Захара; з іншого боку на цю посаду претендував А. Ліневський, що займав уряд луцького земського підсудка) свідчить на користь такої думки.

Інша діюча й потужна факція на волинському сеймику — це факція Ліневських. Члени цієї родини були представлені на двох третинах сеймів часу правління Владислава IV. За публічним речником цього угрупування — Андрієм Ліневським — стояли воєвода А. Сангушко та волинський каштелян Миколай Єжи Чорторийський.

Відверто симпатизував А. Ліневському і литовський канцлер А. С. Радзивілл, який мав значний вплив у певних шляхетських колах, але намагався перебувати над битвою, виступаючи часто медіатором. Втім, його прихильники, такі як Андрій Залеський (посол на сейм 1641 р.) співпрацювали з Ліневськими більш тісно. Андрій Ліневський докладав чимало зусиль, щоб вбити клин між православними і протестантами. Зовсім небезпідставно Г. Четвертинський під час вже згаданого конфлікту щодо посади луцького земського судді звинувачував його перед королем у стосунках з аріанами Чапличами. Наявність таких контактів підтверджується фактом передачі Андрієві окремих маєтностей Чапличів, які мали бути конфісковані згідно сеймових конституцій 1659 і 1661 рр. Зокрема, у 1659 р. Олександр Чаплич-Шпановський подарував Андрієві містечко Киселин, щоправда, незабаром відсудженого на користь київського ловчого Станіслава Коваловського. Ще раніше, у 1648 р., А. Ліневський досить несподівано значиться власником сіл Шупків, Річиця, Риштинець, Бабин, Шпанів, частина яких перед тим належала Чапличам-Шпановським.

Радше свої родинні інтереси представляли на волинському сеймику Вишневецькі. Власне обрання послом найбільш амбітного їх представника — князя Яреми — у 1639 і 1645 р. співпало з початком заокруглення князем «на Лубнах» своїх задніпровських маєтностей та апогеєм цього процесу. Підтримка, яку отримав Я. Вишневецький від А. Киселя, свідчила, що ситуативні коаліції на волинському сеймику були явищем звичайним, а будь-які їх варіанти не видавалися неможливими.

З точки зору стратифікації шляхетського стану серед волинського представництва на сеймах слід виділити чотири групи:

1) посольства, здійснені князями; таких 24 або майже 27 % від загальної кількості послів;

2) посольства, здійснені магнатами без князівського титулу; маємо лише один такий випадок — на звичайний сейм 1639 р. послом

від сеймику було обрано коронного крайчого Петра Даниловича;

3) посольства, здійснені багатою шляхтою; до цієї групи слід зарахувати 26 випадків, що складає майже 29 % від загального числа;

4) посольства, здійснені середньо- та малозаможною шляхтою; на цю групу припадає близько 43 % від загальної кількості.

Які висновки можна зробити на основі цих даних? По-перше, все ще вагомим авторитетом у волинському шляхетському соціумі користуються князі. На зміну старим потужним князівським родам Острозьких і Збаразьких приходять їх молодші партнери — Четвертинські, Заславські, Вишневецькі, Чорторийські. Їх позиції в шляхетському середовищі базуються не стільки на домінації і наявності численних клієнтел, стільки на особистому авторитеті й розгалужених кревно-споріднених зв’язках на Волині. Якщо зазначеного вище числа князівського представництва на сеймах додати волинських сенаторів цього періоду — князів Адама Сангушка і Миколая Чорторийського, то князівське лобі від Волині виглядає може не так потужно, як у другій половині XVI – на початку XVII ст., але все-одно досить авторитетно. Не випадково волинський сеймик у 1640-х рр. виступив категорично проти схвалення сеймом конституції про скасування князівського титулу, а волинські передсеймові інструкції продовжують у загальному переліку учасників сеймикових засідань називати князів, ставлячи їх на перше місце — перед дигнітарами, тобто сенаторами. З волинських князівських родин лише другорядні Козики відгукнулися на заклик коронної шляхти відмовитися від вживання князівського титулу. Щоправда, процес нівеляції князівського титулу вже розпочався. Це підтверджують волинські передсеймові сеймики другої половини XVII ст., князівське представництво від яких поступово йде на спад (особливо, якщо не рахувати багаторазового посла Томаша Козики, що князівського титулу не вживав). Отже, якщо в досліджуваний період князі на Волині це «перші серед рівних», то надалі просто рівні іншій шляхті.

По-друге, волинський шляхетський соціум все ще насторожено відноситься до представників Корони і її руських воєводств, що належать до політичної і господарської еліти країни. Хоч багато хто з них має земельні володіння у воєводстві, що дає право представляти його на загальнодержавному рівні, мало хто отримує такий мандат. Лише один випадок обрання Я. Даниловича послом на звичайний сейм 1639 р. дуже добре це ілюструє. Крім цього, слід мати на увазі, що й він для Волині був не зовсім чужим — Петро Данилович тоді займав посаду кременецького старости. Інші ж представники коронної еліти, споріднені з місцевими князівськими родинами (Любомирські, Ліщинські, Собеські), поки що не настільки закорінені в місцеве життя, щоб отримати мандат довіри від шляхти.

Інша справа з більш давніми прибульцями з Корони, які зв’язали своє життя з Волиню і активно брали участь у роботі місцевого сеймику. Стемпковські чи Кашовські на рівних правах зі старожитною волинською шляхтою претендують на отримання посольського мандату, а Андрій Лагодовський стає маршалком передсеймового сеймику в 1635 р. Виняток складає лише сохачевський земський підсудок Щасний Лайщевський, якого обрали послом на сейм 1646 р. Але подібний виняток досить просто пояснити. Щ. Лайщевський виконував обов’язки підстарости у луцького старости В.-Д. Заславського і саме йому, головним чином, мав завдячувати своїм обранням. Ситуація суттєво змінюється у другій половині XVII ст. Число вихідців з Корони і навіть мешканців Корони серед волинського представництва на сеймах різко збільшується. Якщо не провідну, то дуже важливу роль в представленні волинських потреб і пропозицій на сеймах починають відігравати Станіслав Казимир Бенєвський, Самуель Лещинський, Вацлав Лещинський, Стефан Чернецький, Станіслав Цетнер, Атанасій Мянчинський та ін. Замість «двох Русі» — православної (ортодоксальної) і католицької (латинізованої) — стає «Корона на Волині» і «Волинь в Короні». Для прикладу наведемо перелік послів від Волині на коронаційний сейм 1696 р.: Францішек Ледуховський, Казимир Чорторийський, Станіслав Гулевич (всі «Волинь в Короні», всі католики), Войцех Чацький, Ян Цетнер («Корона на Волині») і Каспер Стемпковський (виходець з Корони, але вже декілька поколінь цієї родини жило на Волині).

По-третє, чисельне представництво серед послів середньо- та малозаможної шляхти переконує, що представники цих прошарків шляхетського стану брали найактивнішу участь в політичному житті воєводства і всієї країни. Крізь «дірявий князівський дах» вони бачать себе суб’єктами цього життя, здатними впливати на державні рішення, відстоювати свої інтереси, відчувати причетність до формування позиції, яка б враховувала і регіональні, і загальнодержавні інтереси. Князі не тиснуть на них, як раніше; вони з ними заграють, шукають в них союзників, оскільки відчувають, що без таких будуть викинуті на узбіччя історії. Це був короткий період, коли ці шляхетські прошарки пережили пік своєї потужності. З 1648 р. воєводство перейде на тривалий час на умови військового положення. Матеріально це знищить малозаможну й частину середньозаможної шляхти і вона поступово знову потрапить під вимушену й обтяжливу, але безальтернативну протекцію, але тепер вже не князів, а магнатів.

З огляду на кар’єрні здобутки, що прямо чи опосередковано сприяли отриманню посольського мандату, можна виокремити чотири групи послів:

1) ґродські старости й функціональні земські та ґродські урядники (земські підкоморії, судді, підсудки, писарі, ґродські підстарости); на них припадає близько 28 % посольської репрезентації;

2) титулярні урядники, неґродові старости, підстарости; їх відсоток складає близько 5,5 %;

3) центральні урядники, королівські дворяни; представниками цієї групи здійснено близько 21 % посольств;

4) представники політично активної еліти, що з посольств розпочинали свою кар’єру; їх представництво є найбільшим — 45,5 %.

Відтак, зважаючи на таку картину, можна ствердити, що роки правління Владислава IV Вази стали періодом формування нової політичної еліти на Волині. Саме з цим слід пов’язати досить низький відсоток представників першої групи серед послів. Для наступних трьох королювань Яна Казимира, Михайла Вишневецького і Яна Собеського ця група складає в посольському представництві від Волинського воєводства 46 %. У другій половині XVII ст. політично активними на волинському сеймику залишалися родини Гулевичів (9 представників виступали послами), Ліневських (по 7 представники), Вільгорських, Ледухівських, Єловицьких (по 4 представники), Чапличів і Четвертинських (по 3 представники). Тоді ж продовжили свою політичну кар’єру: Томаш Козика — 8 посольств (всього 13), Вацлав Гулевич — 9 посольств (всього 11), Андрій Ліневський — 3 посольстви (всього 9), Самуель Долмат-Ісайковський — 5 посольств (всього 6). Обиралися також послами від Волині Ґабріель Гулевич та Андрій Чаплич Шпановський.

1630–1640-ві рр. стали періодом формування регіональної спільноти українських воєводств, для яких волинський сеймик був «преднейшим», тобто головним. У зв’язку з цим визначні шляхетські трибуни і політики походженням з Волині обиралися послами на інших українських сеймиках. Адам Кисіль неодноразово на сеймах представляв інтереси київської і чернігівської шляхти. Сильні позиції, крім волинського сеймику, мали на брацлавському сеймику князі Четвертинські. Таким чином, творилася спільна політична платформа, що базувалася на регіональних інтересах і специфіці Волинського, Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.

ДОДАТОК

Посольське представництво від Волинського воєводства

на сеймах Речі Посполитої часу правління Владислава IV Вази

1632 р., конвокаційний сейм

1. Єжи Пузина, волинський ловчий, православний;

2. Мартин Чаплич-Шпановський, аріанин;

3. Матіаш Іваницький, православний;

4. Томаш Козика, католик;

5. Петро Стемпковський, волинський стольник, католик;

6. Лаврин Древинський, волинський чашник, православний;

маршалок – Єжи Заславський, католик.

1633 р., коронаційний сейм

1. Єжи Чаплич-Шпановський, аріанин;

2. Миколай Єжи Чарторийський, католик;

3. Григорій Четвертинський, православний;

4. Семен Гулевич, луцький земський писар, православний;

5. Данило Єло-Малинський, волинський хорунжий, православний;

6. ?

маршалок - ?

1634 р., надзвичайний сейм

1. Ґабріель Стемпковський, волинський підстолій, католик;

2. Олександр Вільгорський, луцький войський, католик (можливо, перед тим уніат);

3. Семен Гулевич, луцький земський писар, православний;

4. Андрій Ліневський, католик;

5. N Гулевич, православний (?);

6. Олександр Чаплич Шпановський, аріанин;

маршалок – Андрій Ліневський, католик.

1635 р., звичайний сейм

1. Данило Єло-Малинський, волинський хорунжий, тоді уніат;

2. Андрій Ліневський, волинський підстолій, католик;

Представництво Волинського воєводства 257

3. Семен Гулевич, луцький земський писар, православний;

4. Григор Четвертинський, православний;

5. Миколай Кисіль, православний;

6. Андрій Чаплич Шпановський, аріанин;

маршалок – Єжи Пузина, православний.

1635 р., надзвичайний сейм

1. Януш Вишневецький, коронний конюший, католик;

2. Самуель Ледуховський, кременецький земський суддя, католик;

3. Семен Гулевич, луцький земський писар, православний;

4. Григор Четвертинський, православний;

5. Михайло Ліневський, католик;

6. Ян Каховський, католик(?), православний(?);

маршалок – Андрій Лагодовський, католик.

1637 р., звичайний сейм

1. Владислав-Домінік Заславський, коронний конюший, католик;

2. Юрій Гулевич, луцький підкоморій, католик;

3. Андрій Ліневський, луцький земський підсудок, католик;

4. Станіслав Корчминський, волинський підстолій;

5. Григор Четвертинський, православний;

6. Самуель Долмат-Ісайковський, королівський дворянин, католик;

маршалок – Андрій Чаплич-Шпановський, аріанин.

1637 р., надзвичайний сейм

1. Юрій Пузина, володимирський підкоморій, православний;

2. Ґабріель Гулевич, кальвініст;

3. Філон Єловицький, православний;

4. Стефан Ліневський, католик;

5. Олександр Хринницький, православний;

6. Криштоф Чаплич-Шпановський, аріанин;

маршалок - ?

1638 р., звичайний сейм

1. Юрій Пузина, володимирський підкоморій, православний;

2. Андрій Ліневський, луцький підсудок, католик;

3. Томаш Козика, волинський підстолій, католик;

4. Григор Четвертинський, православний;

5. Ґабріель Гулевич, кальвініст;

6. Олександр Чаплич Шпановський, аріанин;

маршалок – Лукаш Гулевич-Воютинський.

1639 р., звичайний сейм

1. Петро Данилович, коронний крайчий, католик;

2. Ярема Вишневецький, католик;

3. Григор Четвертинський, луцький підкоморій, православний;

4. Станіслав Корчминський, володимирський земський суддя;

5. Андрій Чаплич Шпановський, аріанин;

6. Даніель Гулевич, православний;

маршалок – Миколай Четвертинський.

1640 р., звичайний сейм

1. Владислав-Домінік Заславський, луцький староста, католик;

2. Єжи Вишневецький, каменецький староста, католик;

3. Адам Кисіль, чернігівський підкоморій, православний;

4. Андрій Ліневський, луцький земський підсудок, католик;

5. Олександр Чаплич Шпановський, аріанин;

6. Томаш Гулевич-Воютинський, православний;

маршалок – Миколай Кисіль, новгород-сіверський хорунжий, православний.

1641 р., звичайний сейм

1. Владислав-Домінік Заславський, луцький староста, католик;

2. Адам Кисіль, носівський староста, православний;

3. Томаш Козика, володимирський підстолій, католик;

4. Стефан Ліневський, володимирський ґродський суддя, католик;

5. Вацлав Гулевич, православний;

6. Андрій Заленський, католик;

маршалок – Андрій Ліневський, католик.

1642 р., надзвичайний сейм

1. Михайло Чорторийський, католик;

2. Ґабріель Гулевич, чернігівський хорунжий, кальвініст;

3. Андрій Ліневський, луцький підсудок, католик;

4. Ґабріель Подгороденський;

5. Іван Гулевич, православний;

6. Ян Шимкович-Шклінський, католик (?);

маршалок – Томаш Козика, володимирський підстолій, католик.

1643 р., звичайний сейм

1. Ґабріель Гулевич, чернігівський хорунжий, кальвініст;

2. Іван Рогозинський, православний;

3. Томаш Козика, володимирський підстолій, католик;

4. Олександр Чаплич-Шпановський, аріанин;

5. Данило Єловицький, кременецький підкоморій, православний;

6. Федір Коритинський, православний;

маршалок – Вацлав Вільгорський, католик.

1645 р., звичайний сейм

1. Ярема Вишневецький, католик;

2. Миколай Кисіль, новгород-сіверський хорунжий, православний;

3. Ян Ярмолинський, кременецький земський суддя, православний,

4. Олександр Чаплич- Шпановський, аріанин;

5. Вацлав Гулевич;

6. Михайло Ліневський, католик;

маршалок – Миколай Чорторийський, католик.

1646 р., звичайний сейм

1. Юрій Михайло Чорторийський, кременецький староста, католик;

2. Миколай Кисіль, новгород-сіверський хорунжий, православний;

3. Томаш Козика, володимирський підстолій, католик;

4. Щасний Лайщевський, луцький підстароста, католик;

5. Олександр Чаплич-Шпановський, аріанин;

6. Генрик Кашовський, православний;

маршалок – Захар Четвертинський, луцький земський підсудок, раціборський староста, православний.

1647 р., надзвичайний сейм

1. Олександр Чаплич-Шпановський, аріанин.

Сведения об авторе: (бел.) Пятро Кулакоўскі (Петро Кулаковський) Доктар гістарычных навук. Загадчык кафедры краіназнаўства Нацыянальнага універсітэта «Астрожская акадэмія» (Украіна). У сферы навуковых інтарэсаў — сацыяльна-палітычная гісторыя ўкраінскіх зямель Рэчы Паспалітай у першай палове XVII ст. Аўтар больш за 80 навуковых публікацый, у тым ліку манаграфій «Канцелярія Руської (Волинської) метрики. Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій 1569–1673 рр.» (2002), «Чернігово-Сіверщина в складі Речі Посполитої (1618–1648)» (2006).

Источник:

Парламенцкія структуры ўлады ў сістэме дзяржаўнага кіравання Вялікага княства Літоўскага і Рэчы Паспалітай у XV–XVIII стагоддзях

Матэрыялы міжнароднай навуковай канферэнцыі Мінск – Наваградак, 23–24 лістапада 2007 г.