Національна Академія Наук України
Інститут Історії України

 

Альманах соціальної історії. Випуск 8. – С. 280–289

 

Сергій Горін

 

МАЄТКОВІ КОНФЛІКТИ ЧЕРНЕЦТВА У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ

XVII ст. (НА ПРИКЛАДАХ ВОЛИНСЬКИХ МОНАСТИРІВ)

 

Функціонування будь-якого монастиря безпосередньо пов’язане з його ма-

теріальним забезпеченням, яке, головним чином, залежало від патрона оби-

телі. Без такої підтримки перед чернечою спільнотою виникала реальна заг-

роза припинення свого існування. Найчастіше власники монастиря переста-

вали ним опікуватися у зв’язку з переходом до іншої конфесії. Відомі випад-

ки, коли нащадки фундатора не лише припиняли допомагати обителі, а й

відбирали у ченців все майно, тобто фактично ліквідовували монастир (на-

приклад, Чорненський Спасо-Преображенський). У матеріальному забезпе-

ченні чернецтва важливе значення також відігравали пожертви вірних, пере-

важна більшість їх припадала на заповіти. Значна частина їх доходила до

адресата, але траплялися непорозуміння, коли особи, відповідальні за вико-

нання умов тестаментів, або ж родичі покійного ігнорували ці розпоряджен-

ня і монастирі змушені були через суд вимагати відписані їм гроші чи майно.

Часом у ченців виникали й інші проблеми, пов’язані з пожертвами: коли ста-

вилися під сумнів легітимність надання і, відповідно, право ченців на володін-

ня ним. Розглянемо кілька таких конфліктів докладніше, сподіваючись, що

їх висвітлення допоможе краще зрозуміти деякі особливості функціонуван-

ня тогочасних монастирів та їхнє місце в соціумі.

Так, у 1636 р. луцький земський писар Семен Гулевич Воютинський1 фун-

душним записом від 30 січня у селі Білий Сток заснував монастир Св. Духа,

якому на утримання надав цей маєток (з усіма пожитками, доходами та підда-

ними з їх роботами, чиншами, податками и повинностями, а також замок и

пригородок там же)2. 31 січня возний передав його у посесію ігумена

 

1 У 1633 р. православними панами обывателями земли Премыскоє був обраний одним з

двох кандидатів на місце перемиського і самбірського владики (Архив Юго-Западной

России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов [далі – АЮЗР]. К.,

1883. Ч. I. Т. 6. С. 666), отримав цю кафедру, прийнявши з постригом ім’я Сильвестр,

королівський привілей датовано 12 березня 1635 р. (Центральний державний історичний

архів України у м. Києві [далі – ЦДІАУК]. Ф. 25, оп. 1, спр. 198, арк. 738 зв. – 740).

2 АЮЗР. Ч. І. Т. 6. С. 713–717.

 

 

Симеона3. На той час Білий Сток був досить великим селом: у 1629 р. воно

нараховувало 49 димів4. Правда, як побачимо далі, не все воно належало оби-

телі. Нам невідомі будь-які претензії в цей час щодо права монастиря на біло-

стоцькі ґрунти. Однак через кілька років розпочинається конфлікт з Олек-

сандром Білостоцьким, який, володіючи частиною Білого Стоку, доводив,

що є власником відписаної монастиреві землі з млином. Про подробиці дізнає-

мося зі свідчення возного від 9 червня 1639 р., коли він їздив з листом обвес-

чалным до ігумена Ісайї Трофимовича та Олександра з Вацлавом Гулевичів.

У листі йшлося про те, що в 1621 р. батько згаданих Гулевичів, Петро, пози-

чив Олександрові Білостоцькому 1500 золотих, отримавши за це у трирічне

заставне володіння две части добр в селе Белом Стоку, названых Палчиков-

ских, з підданими. Боржник не віддав гроші і ґрунти залишилися в посесії

Петра Гулевича, а пізніше його син Семен (владика Сильвестр) надав їх оби-

телі. Тепер Білостоцький хотів повернути борг й отримати під свою владу ці

землі5. Беручи до уваги його спроби через суд змусити Гулевичів взяти гроші,

вони не поспішали віддавати ґрунти і Олександр Білостоцький вирішив зас-

тосувати інші методи. Не знаємо, коли саме розпочався конфлікт, але на по-

чатку 1639 р. він уже існував. Як скаржилися ченці, 5 лютого Білостоцький,

побачивши в монастирському млині законника, почав ображати його разом з

мельником словами невстыдливыми, погрожуючи побиттям6. Про напружені

стосунки свідчить скарга Олександра Білостоцького, який звинуватив ігуме-

на Трофимовича (позов від 2 квітня 1639 р.) иж вм, не огледаючис ничого на

срогост права посполитого и вины в нем, переховує в дому и маєтности, и

монастыре своєм баніта – перемиського владику Сильвестра7. Однак метою

Білостоцького був млин і став, на які, згідно з твердженням Олександра і

Павла Гулевичів (братів владики Сильвестра) та ченців, він не мав жадного

права и претексту. 20 травня Білостоцький приїхав туди з челядю і побив

мельника Івана Бакая (пястю и кордом с похвами збил, зскрвавил и раны си-

ниє битыє и крвавыє по розных тела єго члонках позадавал), забравши збіжжє

і гречку. Через день він знову відвідав млин (у своїй скарзі ченці трактували

це як наїзд)8.

Та Гулевичі з ченцями не залишалися пасивними спостерігачами. У червні

1639 р. Олександр Білостоцький скаржився на ігумена Ісайю, владику Силь-

вестра, Олександра, Павла, брати рожоной, і Костянтина Гулевичів, які змо-

вилися вси сполне на знисчене и вызуте протестанта з отчизны єго. Можна

лише здогадуватися, що за кривды и шкоды вони робили позивачу, але

 

3 ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1, спр. 38, арк. 872.

4 Баранович Ол. Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII століття. К.,

1930. С. 115.

5 ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 169, арк. 45–45 зв.

6 Там само. Спр. 217, арк. 243 зв.

7 Там само. Арк. 581.

8 Там само. Спр. 218, арк. 573, 757 зв. – 760.

 

 

напевно знаємо, що рубали його сад: упродовж 1639 р. насилали своїх підда-

них на гай белостоцкий, протестантис дедичный з наказом його знищити.

На час скарги вже було дерева черешного и иншого розного на тисячу витя-

то. 20 червня у зв’язку з цим стався випадок, коли Білостоцький намагався

схопити такого порушника, але під час сутички той поранив себе сокирою9.

У свою чергу ченці звинуватили Білостоцького в тому, що він, зустрівши на

дорозі монастирського підданого, несучого з леса на собе лыка, наказав своє-

му челяднику спіймати його й побити. До того ж відповідачу закидали, що

він млын гвалтовне однял и став спустошил10. Протистояння посилювалося

і в липні 1639 р. сталися чергові інциденти. Як скаржився Олександр Білос-

тоцький на єпископа Сильвестра й ченців Білостоцького монастиря, скоро

єго мл отец владика менуючийсе, до менованого села Белого Стоку и до мо-

настыра тамошнего з дороги приєхавши, зараз з другими их мл паны Гуле-

вичами, братю своєю, в том то монастыре нарадившисе сполне на удеспек-

товане протестанта, і побачивши підданого позивача, який працював у

його дворі, з монастыра до него з гаковниц стреляти казали и стреляно, где

туж подле того хлопа кили падалы і якби не охорона Божая, все закінчило-

ся б трагічно11. Зрозуміло, що акція у відповідь була неминучою. Через два

тижні, 16 липня, ченці выпроважали гостей своих, также законников мона-

стыра скицкого, і вже верталися до своєї обителі, коли на них напав Біло-

стоцький з озброєними помічниками. Постраждалі розповідали, що спочат-

ку лжыли, соромотили і погрожували ігумену, після чого і їх самых также

словы сромотными плюгавыми ображали, а гди страхом и удеспектованем

нас, убогих законников, накармившы, стамтол ледвос ми жывыє с плачом,

зе встыдом мусели одойти, нападники усіх ченців за баркы взявшы, попы-

хаючи до дворку Олександра Білостоцького затягли. Правда, про побиття в

скарзі не згадано12.

Невдовзі ігумен Ісайя Трофимович мав їхати у справах до Київського воє-

водства (був настоятелем Київського Пустинно-Миколаївського монастиря)

і записом від 4 серпня 1639 р. на час відсутності передав свої права старшо-

го в обителі ігумену Луцького братського монастиря Леонтію Шицику За-

леському (wszelki rząd na się wział, cerkwią, monastyrem y bracią wszystką

zawiadywał w sprawach wszelkich). Також той був уповноважений отримува-

ти різні грошові надходження, a osobliwie, iz iuz obwieszczenie od urodzonego

Je Ms pana Alexandra Białostockiego na oddanie summy spełna złotych 1500

polskich na wykupno zastawy chłopkow trzech13. Здавалося, питання про повер-

нення спірного ґрунту Олександру Білостоцькому вирішене. Однак, щось

стало на заваді, а невдовзі Білостоцький помер і місце його у конфлікті

 

9 Там само. Спр. 169, арк. 87.

10 Там само. Арк. 108–108 зв.

11 ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 169, арк. 218–218 зв.

12 Там само. Арк. 263 зв. – 264 зв.

13 Там само. Спр. 219, арк. 367 зв. – 369.

 

«зайняв» його сестренец кн. Юрій Воронецький (яко новый посесор по смерти

небожчика пана Олександра Белостоцкого в селе Белом Стоку на певных

частех сукцессиве будучого). Згідно з віднайденими свідченнями, спочатку

активніше діяв князь. Як скаржилися ігумен Севастян Селецький з ченцями,

25 березня 1640 р. він напав на млин і побив перебуваючих у ньому законни-

ков Ісайю Смиковського та Йосифа Юрійовича. Наступного дня кн. Воро-

нецький також приїхав до млина, де побачив тих самих ченців. Цього разу не

пощастило лише Смиковському, якого знову побили14. У результаті Юрій

Воронецький оволодів млином (пам’ятаємо, що в червні 1639 р. ченці звинува-

тили Олександра Білостоцького в захопленні млина, який, вірогідно, монасти-

реві вдалося повернути під свою владу після його смерті) і в червні ігумен

скаржився на нього у зв’язку з выбитем з млына, побиттям двох ченців і

монастирського підданого15. 28 травня сталося ще одне побиття, після чого

монастир позивав князя у зв’язку з наїздами на поводову частину Білого Стоку,

де він не тільки б’є подданых отцов белостоцких, а й різні кривды чинит16.

Однак ченці не обмежувалися лише судовими позовами. Як скаржився кн.

Воронецький на владику Сильвестра, дедича певных частей добр села Бело-

го Стоку, та ігумена Севастяна Селецького з ченцями, яко держачими оных

добр, відповідачі, маючи з собою змову и порозумене от часу немалого для

того, щоб позбутися позивача як посесора певної частини Білого Стоку постій-

но влаштовували напади на його володіння. Наприклад, 20 липня 1640 р.,

коли Василь Круковський, білостоцький слуга и урядник Юрія Воронецького

і, відповідно, дозорца добр кнежати, вертався з поля додому і йшов без-

бронный разом з дружиною Ганною Мирановською повз монастир, ігумен,

маючи на кнежати єго мл гнев, з криком бий, забий разом з помічниками

накинувся на урядника. Як пояснював постраждалий, ігумен намагався та-

кими діями розігнати підданих князя, якого в той час не було в тых краях17.

У 1641 р. сторони обмінялися скаргами. Так, 29 квітня монастир позивав

Воронецького, який, не ведати за яким правом част в Белом Стоку по небож-

чику пану Александре Белостоцком осягнувши […] крывды и шкоды, так

отцом монастыра преречоного, яко теж и подданым чинит, грунты, ого-

роды подданым забираєт18. 2 травня вже князь скаржився на владику Силь-

вестра та ігумена Севастяна з ченцями, які вымеру, с того млына поводового

приходячого, тобто збіжжя, гречки, солодов взяли и пограбили19 . Інших свід-

чень про конфлікт кн. Юрія Воронецького з монастирем нами не віднайдено.

Між іншим, монастир також мав проблеми з отриманням щорічних 600

золотих, відписаних ченцям Семеном Гулевичем при заснуванні обителі в

 

14 Там само. Спр. 222, арк. 2, 199–201.

15 ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1, спр. 43, арк. 174.

16 Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 222, арк. 237–237 зв.

17 Там само. Спр. 222, арк. 683 зв. – 684 зв., спр. 223, арк. 569 зв. – 570 зв.

18 Там само. Спр. 224, арк. 639 зв. – 640.

19 Там само. Спр. 226, арк. 572 – 574, спр. 227, арк. 92.

 

 

1636 р. на маєтках Грушове і Колониці в Белзькому повіті. Вірогідно, спочатку

вони надходили, в усякому разі за життя фундатора (як побачимо далі, 26

червня 1645 р. перемиського владику Сильвестра вже згадано як померлого).

У 1642 р. посесор цих сіл Філіп Бокій Печихвостський записом від 7 листо-

пада зазначену суму znoszą na maiętnosci moiey w woiewodstwie Wołynskim

lezące, częsci moie Milatynską y Nowkołysky20. Однак на початку 1658 р. біло-

стоцький ігумен Феодосій Краковецький позивав його з вимогою віддати

монастиреві гроші за 12 років (1646–1657), усього 7200 золотих21. Подаль-

ший перебіг подій нам невідомий.

Повернемося до конфліктів монастиря за право володіти наданими йому

ґрунтами, цього разу з Даніелем Білостоцьким. Ще в січні 1639 р. ігумен

Ісайя Трофимович скаржився після того, як той зі своїми озброєними біло-

стоцькими підданими приїхали до монастирського лісу і нарубали 500 возів

дерева22. Ймовірно, це був звичайний межовий інцидент, однак він (можли-

во, не єдиний) створював певну напругу у стосунках, яка мала негативно

вплинути на розвиток подій під час майбутньої маєткової суперечки. Поча-

ток їй поклав запис від 19 травня 1639 р., яким Анна з Білостоцьких Григор’єва

Зашкевичова (донька Василя Романовича) відписала монастиреві при церкви

светого Духа свою частину в Білому Стоці зо всими тоє части поддаными и

приналежностями23 і 21 травня возний увязал ігумена у володіння нею24. Не

знаємо, як складалися стосунки до 1643 р., але 23 травня цього року Даніель

Білостоцький (у записі зазначено, що в той час він мешкав у Київському воє-

водстві) скаржився на Анну у зв’язку з тим, що вона претендуючи собе на

якоєс дедицтво до певноє части добр села Белого Стоку по родичах своих,

відписала її ченцям, хоча, як твердив позивач, пани Зашкевичовая, не мала

жадного права и претексту в той части, которая власне пану протестую-

чому по зошлом […] пану Василю Белостоцкому, отцу, правом Божим и при-

рожоным належит25. До 1644 р. нами не віднайдено свідчень про цю спра-

ву, а цього року фіксується низка інцидентів, пов’язаних, вірогідно, із захоп-

ленням Білостоцьким спірного ґрунту або загостренням ситуації у зв’язку з

активними діями, спрямованими на це. Так, 14 квітня, в Пост Великий, він з

дружиною Оленою Мировицькою після служби вийшли з церкви, в Белым

Стоку на селе будучую, і збиралися додому, коли перемиський владика Силь-

вестр без жодних пояснень почав їх ображати: лаял, соромотил і лише втру-

чання ігумена з ченцями розрядило ситуацію. Наступного дня все повтори-

лося і під час повернення з церкви подружжя Білостоцьких владика знову

почав ображати Даніеля и києм бити порвалсе, которого заледве законники

 

20 Там само. Спр. 230, арк. 1518–1518 зв.

21 Там само. Ф. 28, оп. 1, спр. 95, арк. 165, 1550 зв. – 1551.

22 ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1, спр. 41, арк. 1547 зв.

23 Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 221, арк. 235.

24 Там само. Спр. 222, арк. 198.

25 Там само. Спр. 234, арк. 658 зв. – 659.

 

упросили и угамовали, и бит протестуючого не допустили26. Упродовж на-

ступних кількох місяців сторони обмінювалися звичайними для подібного

протистояння нападами. Так, у червні Білостоцький відібрав у монастирсь-

кого рибалки чолн под броваром монастырским, на ставу и воде будучый, за

п’ять золотих27. 22 липня в той час, коли ченці були на церковній службі,

Білостоцький разом із своїми підданими прийшли на їхній город, розташо-

ваний біля монастиря, і все там проч высекли и в нивеч обернули28. Через три

тижні стався інший інцидент. Із скарги ігумена на Даніеля і Федора Біло-

стоцьких, які мали певныє части свои в селе Белым Стоку і де перший завше

обецно мешкаєт, а другий часто прыєжджаєт, дізнаємося, що 21 вересня

відповідачі, взявшы през себе гнев без даня собе жадноє прычыны противко

монастирському підданому Яну Основському, зустрівши його на греблі, по-

чали лаяти, а потім наказали своїй челяди схопити і самі з шаблями побігли

за ним. Наздогнали біля самого входу до обителі, де оного зранили и у правоє

руки палец великий надтяли и окрутную рану през губу з левоє стороны за-

дали, и на земли лежачого плазами били и секли, в результаті чого браму

монастырскую кровю невинного чловека зкрвавили. Крім того, відібрали два

червоныє золотыє2 . Якщо Білостоцькі робили звичайні під час таких

конфліктів кривды и шкоды, то перед владикою Сильвестром стояло більш

серйозне завдання – відібрати спірний ґрунт. Відомо, що 2 вересня 1644 р.

він намагався це зробити, але невдало30. До 1646 р. ми не віднайшли свідчень

про цей конфлікт, а 7 лютого цього року Луцький земський суд розглядав

скаргу Федора Білостоцького (зазначено, що він – син Василя Романовича,

ймовірно, Даніель і Федір – брати) на Олександра і Павла Гулевичів Вою-

тинських та монастир, які незаконно, на думку позивача, володіли його час-

тиною в Білому Стоці31. Та ми не знаємо, чим закінчилося протистояння між

Даніелем і Федором Білостоцькими, з одного боку, та Гулевичами з монасти-

рем, з другого.

Маєтковий конфлікт відбувся також між ченцями і Катериною із Сми-

ковських Миколаєвою Соколовою. Першу згадку про нього маємо 18 листо-

пада 1639 р., коли возний відніс судовий позов до Білостоцького монастиря

владиці Сильвестру та ігумену Симеону в справе о маєтност дедичную,

стороне поводовой по зошлому пану Кондрате Смыковском [її батько. – С.Г.]

належачую32. У записі про судовий розгляд скарги (26 січня 1640 р.) знахо-

димо деякі подробиці: відповідачі відібрали у неї частину Білого Стоку (гвал-

товне осягнувши, не ведати з яким правом держите)33. Упродовж майже

 

26 Там само. Спр. 159, арк. 1488 зв. – 1489 зв.

27 Там само. Ф. 26, оп. 1, спр. 44, арк. 916 зв. – 917.

28 Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 159, арк. 1429–1429 зв., ф. 26, оп. 1, спр. 44, арк. 1612 зв.

29 ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 159, арк. 1647–1648.

30 Там само. Арк. 1489.

31 Там само. Ф. 26, оп. 1, спр. 45, арк. 1249 зв. – 1250.

32 Там само. Спр. 42, арк. 1362 зв.

33 Там само. Арк. 638 зв. – 641.

 

п’яти років справу не могли владнати і в серпні 1644 р. Катерина Соколова

знову позивала владику з ігуменом в справе до показаня права, єсли бы якиє

быт, на част тамошную, на неє по отцу єє припадаючую і вимагала віддати

їй цю частину села34. Знаємо, що 26 червня 1645 р. возний воткнул трибуналь-

ський позов у ворота брамы замку и монастыря Белостоцкого: Катерина

Соколова, одживляючи справу по смерти владики Сильвестра Гулевича, пози-

вала братів Олександра і Павла Гулевичів разом з ігуменом – до уступеня

части в селе Белым Стоку, яку вона мала отримати правом прырожоным и

дедичным після смерті батька35. Подальший розвиток подій нам невідомий.

Подібне непорозуміння спостерігаємо також з Дем’яном Мокосієм Бако-

вецьким, який у 1645 р. (позов віднесено 10 жовтня) вимагав від Олександра

і Павла Гулевичів з ігуменом документально підтвердити їхнє право на част

в именю Белом Стоку зошлого Яцка Романовича Белостоцкого, опікуна Ган-

ни Прокопівни Білостоцької, матері позивача, а також на частину в цьому ж

селі Ждана Івановича Білостоцького36. Баковецький пояснював, що Яцко Ро-

манович Білостоцький правом опеки прырожоноє, яко брат од стрыєчных

стрыєчный, забравши всю маєтност лежачую и рухомую, то єст две части

в половицы именя Городисча, быдла стада, кони єздныє, рынштунки воєн-

ныє, сребра, злота, сумы пинежныє и вси права, прывилея, листы делчыє,

помер. Позивач, яко дедич и правдивый сукцесор всих добр лежачих и рухо-

мых по Прокопе Микитичу и Ждане Ивановичу Белостоцких, позивав відпо-

відачів до показаня права єсли бысте якоє на тую част Яцковскую37. Відзна-

чимо, що в двох останніх конфліктах Катерина Соколова і Дем’ян Баковець-

кий позивали Гулевичів з ченцями. Отже, Гулевичі, патрони обителі й дідичі

монастирських маєтків, отримавши спірні ґрунти, відписували їх монасти-

рю, який у статусі посесора наданих володінь і був учасником конфліктів.

Гулевичі, правда, цього разу Дрозденські, були учасниками іншого маєт-

кового конфлікту – з Луцьким братським монастирем.У 1642 р. Андрій (син

Гнівоша Гулевича Дрозденського і Анни Витонизької) записом від 30 квітня

відписав ченцям свою частину в селах Гудчий Брод, Довге (Dołhe), Дрозні та

Семеренки (częsci moią, co ieno kołwiek mnie z rodziałku między Ich Msciami

Pany Hulewiczami Drozdenskimi, bracią moiemi rodzonemi, nalezec będzie […]

daiu, daruiu y zapisuiu)38 . Привертають увагу розміри пожертви, але цьому є

пояснення. Так, 18 і 20 травня 1642 р. возний був у згаданих маєтках і водлуг

запису од велебного отца Атаназия, а в стане светском будучого Андрея Гу-

левича Дрозденского, передав надані володіння в посесію ігумена з ченцями39.

 

34 Там само. Спр. 44, арк. 383, 1536–1536 зв.

35 Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 243, арк. 573.

36 ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1, спр. 45, арк. 1464.

37 Там само. Арк. 598–599 зв.

38 Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов. К., 1898. Т. 1–2.

С. 76–79.

39 ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 159, арк. 512–512 зв.

 

Таким чином, можливі два варіанти: або впродовж трьох тижнів після фун-

душу Андрій Гулевич став законником цієї обителі, або його постриг у ченці

з ім’ям Атанасій зафіксовано на момент свідчення возного, яке було занесе-

не до луцьких актових книг 30 березня 1644 року. Отже, така щедра пожерт-

ва Братському монастиреві пояснюється бажанням присвятити своє життя

служінню Богові саме в цій чернечій спільноті40.

Здавалося, всі задоволені. Однак минув рік і 30 квітня 1643 р. Олександр

з Семеном Гулевичі позивали свого брата, ченця Луцького братського мона-

стиря Атанасія, та ігумена Леонтія Шицика Залеського у зв’язку з тим, що

згаданим записом 1642 р. Андрій відписав обителі свою частину в Дрознях,

але, як пояснювали позивачі, без ведомости панов брати своих записовати

не могл41. Ще через півроку (9 жовтня 1643 р.) на ігумена скаржився сам

Атанасій. Як писав дослідник М. Довбищенко, позивач звинуватив настояте-

ля в ошуканстві: той замість одного документа дав йому підписати фундуш-

ний запис, що Атанасій (тоді ще світська особа), довіряючи ігумену Шицику

Залеському, зробив не читаючи. Таким чином, Атанасій зіпсував стосунки

не лише з родичами, які оскаржили надання маєтків, а й з ігуменом, що,

зрозуміло, робило проблематичним перебування Атанасія в Братському мо-

настирі. Тому наприкінці 1643 р. бачимо його вже не в обителі, а мешканцем

у власних селах. Щодо наданих маєтків, то вони, як відзначав дослідник,

найвірогідніше так і не перейшли у володіння ченців42. Атанасій відзначав,

що обман з документами стався після того, як ігумен дізнався про бажання

позивача стати ченцем Братського монастиря (в закон светый регулы свето-

го Базилего Великого пострыжоный). Однак, наголошував Атанасій, тоді був

ще живий його батько і він не міг розпоряджатися маєтками (не диспоновал и

в руках своих не мел, и того, чого не имел, никому записовати, ани даровати

не могл). У результаті, взявши ведомост о таковом записе подступном, про-

тестацию о неважност оного засвідчили брати ошуканого43.

Ситуація не зовсім зрозуміла. Навіть якщо припустити, що Андрій Гуле-

вич підписав документ, не знаючи його змісту, то вже через кілька тижнів, як

уже зазначалося, возний увязал ченців у володіння маєтками. Тобто Андрій з

братами мали досить швидко дізнатися про це, але вони мовчали впродовж

року, принаймні нам невідомо про їхні спроби щось змінити. Схоже, не було

жодних непорозумінь і під час продажу (запис від 26 листопада 1642 р.)

40 У цьому ж 1642 р., можливо, трохи раніше, служінню Богові вирішила присвятити своє

життя Анна Гулевичівна Дрозденська: як черниця регулы светого Базилего монастира

Слотвицкого [у Руському воєводстві. – С.Г.] вона разом з ігуменею 15 жовтня 1642 р.

дали квитовий запис про отримання посагу від родичів Анни (ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр.

230, арк. 1455).

 

41 ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 234, арк. 550 – 550 зв.

42 Dowbyszczenko M. Na rozdrożu religijnego wyboru: dramat rodziny Hulewiczów. Hulewiczowie

w religijnych ruchach końca XVI – pierwszej połowy XVII wieku // Rocznik Instytutu Europy

Środkowo-Wschodniej. Lublin 2005. S. 79.

43 ЦДІАУК. Ф. 28, оп. 1, спр. 78, арк. 431–431 зв.

 

ченцем Атанасієм брату Олександру за 200 золотих своєї ј частини dworu w

zamku Okolnym Łuckim, яку він отримав у результаті поділу майна після смерті

батька. Зазначеного дня возний зробив увязане44. Ймовірно, Андрій свідомо

відписав Братському монастиреві маєтки і через деякий час став його чен-

цем. Однак родичі намагалися переконати його в необхідності повернути

володіння і згадана скарга Атанасія може бути доказом того, що їм це вдало-

ся. Можливо, все сталося під примусом. Підстави для такого припущення

дають наступні свідчення. Так, 20 лютого 1644 р. ігумен Шицик Залеський

скаржився на Олександра і Семена Гулевичів, які велебного отца Афаназия

Гулевича, брата своєго рожоного, в послушенстве протестуючого в монас-

тыре брацтва Луцкого знайдуючогосе, з монастыра для якейси якобы по-

требы до домов своих завзявши и оного юж знову до монастыра пустити не

хотечи, в домах своих затрымавают и оному през таковыє єго мл там зат-

рымане до хитя єго законного перешкодою зостают45. У цьому ж місяці

возний передав Гулевичам судовий позов від братчиків. Його зміст нам не-

відомий, але, скоріш за все, він пов’язаний з цією справою46. До кінця року

ситуація не змінилася, бо 21 листопада 1644 р. ігумен знову скаржився на

Олександра і Семена Гулевичів, иж они от часу немалого затягнувши ве-

лебного отца Атаназего Гулевича Дрозденского, брата своєго, а законника

помененого монастыра Луцкого, для намовы якобы в справах и процесах

правных в дом свой до села Гудчого Броду, который, гды за ведомостю стар-

шого своєго, отца игумена, там єхал, там же помененыє их мл панове Гуле-

вичове розными способами старалис, абы оного, юж в професии законничой

будучого, од замыслов побожных одвести, а затым и право од него церквви

Божой и монастырови сведчачых на частей в селах Гудчом Броде, Дрозд-

нях, Семеренцах и Долгом звести, а собе яким колвек способом привласчити

тыє добра могли47. У позові зазначено, що Гулевичі спірні володіння трима-

ють мимо запис тот (тобто, фундуш 1642 р.). Чи Атанасія справді силоміць

утримували від повернення до монастиря, чи він сам не вважав для себе мож-

ливим там перебувати, тут можна лише робити припущення. Відзначимо,

що ігумен з ченцями не збиралися повертати спірні маєтки, про що свідчить

їх протестація від 22 жовтня 1644 р. щодо невизнання претензій у цій справі

від родичів Атанасія48.

Однак навесні 1645 р. сторони дійшли згоди і записом від 15 березня

Братський монастир за 5000 золотих продав спірні землі Олександру і Семе-

ну Гулевичам, які цього ж дня підтвердили цю купівлю49, хоча в записах згада-

ні частини в чотирьох селах, 20 березня возний подав до посесії Гулевичам

лише володіння в Гудчому Броді та Дрознях50. 18 березня ігумен з Гулевичами

 

44 ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 230, арк. 1572–1572 зв., спр. 232, арк. 878 зв.

45 Там само. Спр. 159, арк. 224 зв.

46 Там само. Спр. 159, арк. 464 зв.

47 Там само. Арк. 1735–1735 зв.

48 Там само. Ф. 26, оп. 1, спр. 44, арк. 1338.

49 Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 242, арк. 451–452, 467–468.

50 Там само. Спр. 241, арк. 479 зв. – 480.

Маєткові конфлікти чернецтва у першій половині XVII ст. 289

51 Там само. Спр. 242, арк. 473 зв.– 474 зв.

52 Там само. Арк. 473–473 зв.

53 Там само. Спр. 247, арк. 156–156 зв.

54 Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 264, арк. 929–931.

 

заявили про відсутність у них взаємних претензій у зазначеному конфлікті

(квитуют се и волных себе самых вечне з обох сторон чынят)51. Відзначимо,

що цього ж дня ігумен Шицик Залеський отримав від Олександра і Семена

Гулевичів 300 золотих, які заповіла Братському монастиреві їхня мати Анна

з Витонизьких Гнівошова Гулевичова52. Та на цьому справа не закінчилася.

Минули чотири роки і 10 березня 1649 р. ігумен Братського монастиря Олек-

сандр Мокосій Дениско свідчив про отримання від братів Гулевичів 5000

золотих, згідно із записом на цю суму, даного ігумену Леонтію Шицику Зале-

ському і занесеного до актових книг 18 березня 1645 р. [відзначимо, що за-

пис про продаж від 15 березня було вписано до луцької ґродської книги 17

березня, а квит щодо відсутності взаємних претензій – 18 березня. – С.Г.]53.

Ще через півтора року з квитового запису настоятеля Дениска від 4 липня

1650 р. дізнаємося, що в 1645 р. Гулевичі позичили у монастиря 5000 золо-

тих, які вчасно не віддали, але тепер Олександр Гнівошевич повернув борг54.

Ймовірно, при продажу маєтків у 1645 р. була домовленість про пізнішу пе-

редачу грошей, що й оформили як борг. Правда, не зрозуміло, чому ігумен

Дениско двічі свідчив про отримання названої суми. Зазначимо, що згада-

ний запис від 10 березня 1649 р. дійшов до нас не повністю і не має закінчен-

ня. Можливо, у ньому йшлося про подовження терміну повернення боргу.

Зрозуміло, що можуть бути й інші пояснення.

Чи володів монастир наданими Андрієм Гулевичем його частинами в се-

лах? Нам невідомі скарги ченців щодо позбавлення їх цього права. Лише в

позові (листопад 1644 р.) про насильницьке утримання Атанасія від повер-

нення до обителі згадано, що в цей час Гулевичі володіли спірними маєтка-

ми (див. вище). Беручи до уваги пояснення Гулевичів, що вони не відразу

дізналися про сфальсифікований фундушний запис, можна казати про пере-

бування цих володінь упродовж певного часу під владою монастиря. Вірогід-

но, після скарги Атанасія у жовтні 1643 р., а, можливо, й дещо раніше Гуле-

вичі відібрали маєтки. В подальшому склалася ситуація, коли ченці не могли

повернути їх собі, а Гулевичам було вигідніше залагодити конфлікт. Тому в

1645 р. сторони погодилися на продаж, чим фактично була визнана законність

пожертви Андрія. Якщо наведені міркування відповідають дійсності, то

Братський монастир не втратив цей фундуш.

У розглянутих ситуаціях отримання монастирями маєтків відбувалося

дещо по-різному і, скоріше за все, в деяких випадках справді відбувалися з

певними порушеннями, тобто були незаконними. Однак наведені приклади

свідчать про те, що в будь-якому разі пожертва обителі ґрунтів ще не гаран-

тувала ченцям спокійного володіння ними, потрібно було зуміти втримати їх під своєю владою.

 

51 Там само. Спр. 242, арк. 473 зв.– 474 зв.

52 Там само. Арк. 473–473 зв.

53 Там само. Спр. 247, арк. 156–156 зв.

54 Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 264, арк. 929–931.

 

http://www.history.org.ua/JournALL/socium/8/17.pdf