СОЦІУМ. Альманах соціальної історії. Випуск 2. — С. 57—82.
Михайло Довбищенко, 2003
Михайло Довбищенко
РЕАЛІЇ ТА МІФИ РЕЛІГІЙНОГО ПРОТИСТОЯННЯ
НА ВОЛИНІ В КІНЦІ XVI — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.
1. Релігійне протистояння в Україні та Білорусі в працях українських та російських вчених: основні тенденції та проблеми
Незважаючи на існування великої літератури з історії Берестейської унії, проблема релігійних конфліктів, пов'я­заних з її проголошенням, не знаходила до недавнього часу всебічного дослі­дження в працях українських та зарубіж­них істориків. Цей факт не в останню чергу пояснюється унікальною солідар­ністю в поглядах на специфіку релігійної боротьби в Речі Посполитій в перші поунійні десятиліття. Тези російських офіційних істориків XIX ст. про виключ­но насильницькі методи впровадження унії були некритично сприйняті росій­ськими та українськими дослідниками православної орієнтації XX ст. Теза «на­род не прийняв унію» стала аксіомою, уявлення про масовий опір «широких народних мас» діям уніатської ієрархії також не потребував жодних конкретних обгрунтувань1. Причина подібного під­ходу цілком зрозуміла: для російської та української історіографії обох орієнта­цій ця проблема мала не стільки наукове, скільки релігійно-політичне значення. Зга­дані сторони переслідували різні, часом
прямо протилежні ідеологічні цілі, але всім конче потрібен був конфлікт.
Наприклад, російські історики явно чи підсвідомо розуміли, що в XVI — на початку XVII ст. Україна та Росія розви­валися в різних політичних системах і мали різні історичні перспективи. Єди­ним історичним фактом, який підтверд­жував духовну спільність двох народів, була православна віра. Проголошення церковної унії з Римом започатковувало новий вектор української історії, який виразно вів Україну та Білорусь до збли­ження з католицькою Європою. Це, в свою чергу, неминуче призвело б до послаблення духовних та релігійних зв'яз­ків з православним Сходом взагалі та Росією зокрема. Саме тому російській історіографії потрібен був конфлікт між усім православним населенням України, з одного боку, і купкою зрадників-уні-атів — з іншого. Саме такий конфлікт морально виправдовував зовнішню і внут­рішню політику російського уряду, яка призвела до поділів Польщі та ліквідації Уніатської Церкви в Російській імперії.
Історики, які представляють україн­ську історіографію православної орієн­тації, в переважній більшості механічно повторюють антиунійну риторику своїх
Див.: Бантьіш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии. — СПб., 1805. Коялович М. Литовская церковная уния. — СПб., 1859-1861. Макарий (Булгаков). История русской церкви. — Т. IV. — М., 1866. Филарет (Гумилевский). История русской церкви. — Т. IV. — М., 1888; Мальшіевский И. Правда об унии православним христианам. — СПб., 1889; Зноско К. Исторический очерк церковной унии. — М., 1993.
58
Михайло Довбищенко
російських колег. Пояснюється це як слабкістю української церковної медіє­вістики взагалі, так і значним впливом серед сучасних українських дослідників «козакоцентричної» концепції історії Укра­їни зокрема. Розроблена М. Грушевсь-ким, вона визнавала рушійною силою історичного процесу широкі народні ма­си (і передусім козацтво), які були ідео­логічно очолені Православною Церквою. В такій історії України Уніатській Церк­ві місця не знаходилося. В контексті цієї концепції ідея перманентного конфлікту православних з уніатами давала прості пояснення складних історичних подій: антиунійна політика гетьмана Б. Хмель­ницького, уніатські погроми в часи Ко­ліївщини тощо2. Слід зазначити, що по­дібний погляд поділяється значною час­тиною сучасних українських істориків. Створенню картини глобального кон­флікту між прихильниками і противни­ками з'єднання в часи першого поуній-ного покоління сприяли також історики Церкви уніатської орієнтації. Тенденція ця набула виразних рис уже в працях холмського єпископа Якова Суші у дру­гій половині XVII ст. Акцентуючи увагу на численних змовах та підступах «схиз­матиків» проти з'єднання, уніатські до­слідники мали на меті підкреслити свя­тість перших сповідників унії, що при­йняли вінець мучеників, та жертовний характер Церкви, яка відстоювала ідеї єдності християнства3.
Отже, історію унійних змагань до­сліджувало чимало науковців різних ча­сів, шкіл та орієнтацій. Абсолютна біль­шість з них вважали аксіомою тезу про глобальність суспільно-релігійного кон­флікту, породженого проголошенням цер­ковної унії. При цьому конкретні причи­ни конфлікту, його дійові особи, ступінь впливу в середовищі різних соціальних груп та інші проблеми, пов'язані з цим історичним явищем, фактично лишалися поза увагою дослідників.
Ситуація почала змінюватися на кра­ще лише протягом останніх десяти років, коли в дослідженнях українських та росій­ських вчених почали спостерігатися тен­денції поступового відходу від стерео­типів, вироблених російською історичною наукою у XIX ст. Видатною подією в цьому напрямку був вихід у світ 1999 року статті визначного російського вченого Б. Н. Флорі, спеціально присвяченій про­блемі відображення конфліктів між при­хильниками і противниками унії у масовій свідомості «простого населення» України і Білорусі в першій половині XVII ст.4 Без перебільшення можна сказати, що ця роз­відка є першою спробою в російській історіографії з наукових позицій дослідити це складне і, водночас, виключно важливе питання. Цінна ця робота передусім тим, що вона засвідчила: нарешті розмова про реальний вплив унії та породжені нею конфлікти переходить зі сфери лицемір­ного моралізаторства в русло наукової
2   Див.: Антонович В. Що принесла Україні унія: стан української православної церкви від половини XVII до кінця XVIII ст. — Вінніпег, 1952. Грушевський М. Левицький О. Розвідки про церковні відносини на Україні-Русі XV—XVIII ст^ — Л., 1991. Грушевський М. Духовна Україна. Збірка творів. — К., 1994. Кудрик В. Життя Иосафата Кунцевича. — Вінніпег, 1948. Оксіюк І. Унія. Історичний нарис. — К., 1990. Рожко В. Нарис історії Української Православної Церкви на Волині. — Луцьк, 2001; Православні монастирі Волині — Луцьк, 1998.; Православні монастирі Полісся — Луцьк, 1996; Православні монастирі глибокого Полісся. — Луцьк, 1999.
3   Див.: Зшга 1 йе іаЬогіЬш ипііошт // АО8ВМ Іійегае еріксорошт. — Vо1. II. — Яотае, 1972. — Р. 296-335. Шевців Іван. За єдність Церкви і народу. — Мельборн, 1973. Панас К. Історія Української Церкви. — Львів, 1992.
4   Див.: Отражения религиознх конфликтов между противниками и приверженцами унии в «массовом сознании» простого населення Украиньї и Белоруссии в первой половине XVII в. // Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце XVI — первой половине XVII в. — Ч. II. — М., 1999, — С. 151-174.
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
59
дискусії. Автор пише не про абстрактне несприйняття «простим народом» унії, а про конкретні тому свідчення. Сильною стороною цього дослідження є також ши­роке використання матеріалів російського військового відомства XVII ст. — Розряд­ного приказу. Без сумніву, свідчення воє­вод прикордонних з Польщею і Литвою міст про події в релігійному житті України і Білорусі є дуже цінними для дослідження цієї проблеми.
Проте стаття Б. Н. Флорі має також слабкі сторони, на яких варто наголоси­ти в контексті тематики нашої статті.
По-перше, автор уже на початку свого дослідження некритично сприйняв вис­новки російських вчених другої половини XIX ст. щодо масового характеру анти-унійного руху у зазначений історичний період. З цього приводу він писав: «Сами фактьі активного участия широких наро-дньїх масс в разного рода вьіступлениях против приверженцев унии, хорошо извес-тньїе уже исследователям второй полови­ни XIX в., не оставляли сомнений в их враждебности по отношению к попьіткам подчинить западнорусскую православную церьковь верховной власти папьі. Остава­лось, однако, неясньїм, чем зта враждеб-ность бьша визвана»5. Отже, Б. Флорю цікавили перш за все причини ворожості широких народних мас до унії, у самому ж факті масової ворожості «простих лю­дей» до унії автор не сумнівався. Але поставивши перед собою подібне завдання і лишаючись під гіпнозом тези про «масо­вий опір унії», вчений так і не зміг зробити жодного нового висновку. Адже головна теза статті — сприйняття простим наро­дом конфлікту між уніатами і православ­ними як національного конфлікту між поляками та українцями (білорусами) — була сформульована ще у XIX ст.
По-друге, автор статті вибрав для дослідження свідчення дуже специфіч­ної категорії населення (купців та пере­селенців), людей, більшість з яких була незадоволена умовами свого колишнь­ого життя в Речі Посполитій. Ця обста­вина не могла не вплинути на їх ро­зуміння ситуації в польсько-литовській державі, в тому числі релігійної.
По-третє, чутки про унію, які переда­вали до Москви російські воєводи, надхо­дили переважно з прикордонних воєводств Речі Посполитої, де унії або майже не було, або вона була дуже слабкою. Однак став­лення до унії «простого», але «осілого» на­селення України в регіонах, де уніати мали реальний вплив, залишилося поза цією розвідкою; звідси — абсолютизація даних фондів Розрядного приказу, поширення висновків про настрої переселенців і куп­ців на все населення України і Білорусії.
Але навіть якщо ми визнаємо вис­новки пана Б. Н. Флорі прийнятними щодо «простих людей» Київського воє­водства, без відповіді все ж залишаються питання, наскільки антиунійні настрої в цьому регіоні були сталими і наскільки глибоко вони проникали в суспільство? Якою мірою ці настрої залежали від «роз'яснювальної роботи» місцевого ду­ховенства? Відомо, що уніатський мит­рополит Йосиф Рутський двічі провадив візитації Києва — у грудні 1614 та в грудні 1629 — січні 1630 рр. Лишилися листи, в яких він та його супутники виклали враження від київських ман­дрівок та від спілкування з киянами. Цікавими є також листи у справі київ­ських подій 1625 р. запорозького гетьма­на Каленніка, архімандрита Києво-Пе­черського монастиря Захарія Копистен-ського, київських міщан та єпископа Рафаїла Корсака6. Залучення до обігу
5   Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце XVI — первой половине XVII в. — Ч. II. — С. 151.
6   Див.: Пам'ятки — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — С. 354-355, 369-372. Мопшпепіа Шгаіпае Нікіогіса. — Уоі. ІХ-Х. — Яотае, 1971. — Р. 508, 765-769.
60
Михайло Довбищенко
цього матеріалу надає можливість для все­бічного розширення та поглиблення теорії конфлікту, пов'язаної з церковною унією. Отже, проблема релігійних конфлік­тів, пов'язана з проголошенням Берес­тейської унії, є на сьогодні далекою від вирішення. Для її розв'язання необхідне комплексне дослідження суспільно — ре­лігійних процесів в усіх єпархіях Київ­ської митрополії першої половини XVII ст. Тільки тоді можна буде говорити про явні та приховані причини конфліктів, а також робити певні узагальнення. Саме тому завдання цієї статті є обмеженим. В даному випадку ми спробуємо дослі­дити релігійні конфлікти в окремо взя­тому регіоні — Волинському воєводстві, на території якого знаходилася Луцько-Острозька та частково Володимиро-Бе-рестейська єпархії Київської митрополії.
2. Сеймикова боротьба навколо питання про церковну унію: маловідомі аспекти проблеми
Політична (парламентська) боротьба православної шляхти проти унії, яка велася переважно на сеймах та сеймиках, завжди вважалася важливим епізодом в історії Української Церкви кінця XVI — першої половини XVII століть. Починаючи з се­редини XIX століття, в історичній науці сформувався погляд, згідно з яким по­літично активна частина української та білоруської шляхти виступила проти унії і послідовно захищала права Православної Церкви на всіх рівнях парламентської бо­ротьби. Особливу увагу приділялося актив­ності православної шляхти на повітових сеймиках, оскільки саме тут народжували­ся антиунійні інструкції та протестації, які згодом представлялися послами на сейм. На жаль, виявлення документів до історії цієї вкрай важливої і цікавої теми прохо-
дило в атмосфері підвищеної політизації багатьох проблем, які стосувалися мину­лого Правобережної України.
Пожвавлення польського національ­ного руху в середині XIX ст. загострило питання про історичні права Росії і Польщі на українські землі, і це не могло не вплинути на напрямки і характер роботи членів Київської археографічної комісії. У передмові до першого тому другої час­тини АЮЗР (який був присвячений пос­тановам шляхетських сеймиків «південно-західної Росії» і побачив світ 1861 року) рішуче заперечувалося право польської сторони вважати Правобережну Україну своєю історичною територією. Цей край — «исконно русский», і документи повітових сеймиків доводять це незаперечно. З при­воду цього, зокрема, зазначалося: «При изложении содержания издаваемьіх нами актов мьі заставим говорить западнорус-ское дворянство (курсив наш), воздержи-ваясь от собственньїх наших воззрений. Пусть сами дворяне скажут нам, к какому народу они причисляли себя, как они смотрели на устройство Речи Посполитой, и чего они желали для общественного благосостояния»7. Цілком зрозуміло, що за такої установки упорядників до згада­ного тому АЮЗР могли увійти лише ті документи з історії сеймикової діяльності, які вкладалися у схеми офіційної росій­ської історіографії. В результаті було опуб­ліковано 12 інструкцій волинської шляхти на сейм та кілька інших документів, які підтверджують рішучу підтримку волин­ською шляхтою Православної Церкви і висловлювали вимогу скасувати унію. То­му не дивно, що до цього наукового видання не увійшли ті документи з історії сеймиків, які б свідчили, що певна частина волинської шляхти уявляла собі суспільне благо для Речі Посполитої дещо інакше, ніж собі уявляли його упорядники АЮЗР8.
7   АЮЗР. — Ч. 2. — Т. 1. — К., 1861. — С. XVI.
8   В науковій літературі часом можна знайти згадки про підтримку шляхтою позиції уніатів на повітових сеймиках у Білорусі (Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VI. — К.,
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
61
Таким чином, документи, видані на сторінках АЮЗР, створюють враження, що волинська шляхта була солідарною у своїх антиунійних настроях, на по­вітових сеймиках виступала на користь Православної Церкви і незмінно висува­ла претензії та скарги супроти уніатів. Під впливом цих збірок документів на початку XX ст. П. Жуковичем було на­писано роботу, в якій він зробив спробу всебічно дослідити історію сеймової бо­ротьби православної шляхти проти унії9. Однак, власне про сеймову боротьбу православного нобілітету читач знайде небагато інформації. Більше уваги автор приділяв загальним проблемам боротьби православних проти уніатів, а також питанням, які взагалі не мали безпосе­реднього відношення до заявленої тема­тики: козацькі повстання, війна Польщі з Росією, відносини Речі Посполитої з Туреччиною тощо. І хоча, з точки зору сучасної науки, дослідження П. Жуко-вича є недосконалим, однак висновки цього вченого справили значний вплив на формування погляду в середовищі російських та українських вчених щодо одностайної опозиції українського нобі­літету супроти унії. Подібний стереотип є настільки міцний, що навіть історики Церкви уніатської орієнтації згадують українську шляхту майже виключно в аспекті її антиунійної діяльності10. Про­те розрізнено опубліковані документи та нововиявлені матеріали дозволяють пос­тавити під сумнів подібну тезу. Яскра­вим тому прикладом можуть бути не помічені (чи проігноровані?) укладачами
АЮЗР документи, що стосувалися су­спільно-релігійної діяльності волинської шляхти на Луцькому сеймику 1607 року. Нагадаємо, що 1607 року волинська шляхта двічі (в березні та в серпні) ви­давала інструкції на Варшавський сейм. В обох випадках депутатам (крім інших вимог) доручалося захищати права Пра­вославної Церкви та добиватися віднов­лення її ієрархії11. Але віднайдені нами документи в актових книгах засвідчу­ють, що цього ж, 1607 року шляхта збиралася на сеймик до Луцька також на початку вересня. Покищо не встановле­но, які питання обговорювали депутати на цьому зібранні. Відомо лише, що під час роботи сеймику спалахнула супереч­ка у справі про визнання призначення королем на Луцьку кафедру нового єпис­копа — Євгенія Єло-Малинського12. Зва­жаючи на різкий антиунійний тон двох попередніх інструкцій, можна було очі­кувати одностайної протестації депута­тів проти надання кафедри уніатському кандидатові. Проте цього не сталося. У результаті, 10 вересня 1607 року до Луцького гродського суду було подано дві протестації. Першу — проти надання єпископії Єло-Малинському — підписа­ло 29 осіб. В їх числі були волинський воєвода князь Януш Заславський, во­линський хорунжий Семашко, волинсь­кий стольник Андрій Боговитин та ін. Проуніатська група висловила повну під­тримку новому єпископові (35 осіб), про що оголосила у репротестації, яку також було внесено до актових книг. Цю групу очолили луцький підкоморій Ян Хар-
1995. — С. 566.), однак комплексного дослідження цього питання покищо немає.
9   Див.: Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией. — Вип. 1-3. — СПб., 1903-1906.
10 Див.: А. Г. Великий ЧСВВ. З літопису християнської України. — Т. VI. — Рим; Львів, 1999. — С. 190-194.
11  Див.: АЮЗР. — Ч. 2. — Т. 1. — К., 1861. — С. 66-84.
12 Остафій (Євгеній) Єло-Малинський отримав королівський привілей на Луцьку кафедру 30 травня 1607 року, 5 червня він склав архієрейську присягу, а на початку липня його було введено у володіння єпископськими маєтками. Див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 368-370; Пам'ятки. — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — С. 127-132.
62
Михайло Довбищенко
линський, волинський підстолій Криш-тоф Єловицький, луцький підстароста Матей Стемпковський, князь Стефан Со­кольський (майбутній чернець віденсь­кого монастиря Св. Трійці) та ін.13
Є підстави припускати, що це був не перший розкол сеймику в Луцьку щодо релігійного питання. Ще 1598 року більше ЗО волинських шляхтичів підпи­сали заяву в Сенат (складену в Луцьку), у якій заявили про прийняття унії, ново­го календаря та висловили підтримку діячам з'єднання. Між ними зустрічаємо досить впливових осіб — князів Ста­ніслава Радзивілла та Юрія Чарторийсь-кого, волинського каштеляна Михайла Мишку та ін.14 Маловірогідним виглядає припущення, що тридцять шляхтичів при­були до Луцька спеціально для підпи­сання подібної заяви. Найвірогідніше, це сталося під час роботи повітового сей­мику, або під час сесії повітового суду.
Цікаво, що проунійні настрої спос­терігалися також серед певної частини волинської шляхти, яка приєдналася до рокошу Зебжидовського. Як відомо, од­ним із гасел рокошан була вимога від­новлення православної ієрархії та скасу­вання унії. Саме цю вимогу схвалив на вимогу депутатів Київського, Волинсь­кого та Брацлавського воєводств роко-шовий сеймик 1606 року під Сандоми-ром. Проте і на цьому сеймику окресли­лася шляхетська група, яка виступала проти розігрування «антиунійної карти» у боротьбі з королем. її представники заявили про відмову визнати антиунійні артикули рокошового сеймику. Серед підписантів заяви знаходимо представ-
ників волинського нобілітету — князя Івана Козеку, Івана Волчковича, Андрія та Фрідріха Підгороденських15.
Окремі виступи волинської шляхти на підтримку унії, які мали місце в час роботи сеймиків, були скріплені Люб­лінською заявою в Сенат від 13 травня 1603 року. Текст цієї заяви був практич­но тотожним Луцькій заяві 1598 року і відрізнявся від нього лише тим, що був написаний по-польському16. Проте цьо­го разу звернення до короля і Сенату з проханням підтримати унію підписало близько 60 представників волинського нобілітету на чолі з новогрудським воє­водою Федором Тишкевичем та князем Юрієм Чарторийським.
Луцька заява 1607 року про під­тримку кандидатури Євгенія Єло-Ма-линського на Луцьку кафедру не була останньою публічною акцією світського нобілітету Волині на підтримку Уніатсь­кої Церкви. Лишилися цікаві згадки про неоднозначну позицію Луцького сейми­ку щодо кандидатури Жидичинського архімандрита Йосифа Баковецького на Володимирського єпископа в драматич­ний для уніатів час міжкоролів'я.
Отже, 20 серпня 1632 року до Луць­кого гродського суду з'явилися четверо шляхтичів (Олександр Сербинович-Ко-бецький, Олександр Радзимінський, Ан-тоній та Олександр Баковецькі), які від імені лицарського кола Луцького сейми­ку висловили протест проти якогось лис­та, який мав на меті затримати передачу Володимирської кафедри о. Йосифу Ба-ковецькому17. За їх словами, шляхетські депутати двічі підтверджували свою зго-
13  Див.: Пам'ятки. — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — С. 132-134.
14 Див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. X. — К., 1904. — С. 500-501; Пам'ятки. — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — С. 102-103. Цікаво, що М. Грушевський, побіжно згадуючи про цю заяву, визначив її як прояв «малодушності» волинського нобілітету, але залишив її без ширших коментарів. Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VI. — К., 1995. — С. 569.
15  Див.: Вестник Западной России. — Декабрь. — Т. II. — Вильна, 1864. — С. 20-21.
16 Див.: Пам'ятки. — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — С. 118-119.
17 Після смерті єпископа Іоакима Мораховського (1631 рік) Володимиро-Берестейська єпархія деякий час була вакантною. Функції адміністратора цієї єпископії виконував уніатський митрополит Иосиф Рутський.
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
63
ду на цю кандидатуру (перед смертю короля Сигізмунда III і незабаром по його смерті). Тому вони уповноважені заявити, що волинський воєвода князь Адам Сангушко та більшість представ­ників лицарського кола Луцького сейми-ка висловлюють протест супроти спроб деяких депутатів переглянути визначену позицію шляхти щодо кандидатури о. Баковецького на Володимирське та Бе­рестейське єпископство18.
Реакція опонентів цієї «четвірки» не змусила себе довго чекати. Уже 1 верес­ня 1632 року до Луцького гродського суду з'явилася делегація у складі дев'яти шляхтичів,19 які висунули репротеста-цію з приводу дій прихильників о. Йоси-фа Баковецького. Вони фактично пред­ставили протестацію «четвірки» як ак­цію родини Баковецьких, яка не має нічого спільного з позицією сеймику. Було зазначено, наприклад, що Олек­сандр та Антоній Баковецькі є братами жидичинського архімандрита, Олександр Сербинович-Кобецький — його швакг-ром, а Олександр Радзимінський — слу­гою та орендарем маєтків. З цієї репро-тестації дізнаємося також, що сеймик в Луцьку зібрався 16 серпня. На ньому справді було складено лист до митропо­лита Йосифа Рутського з проханням утри­матися від висвячення володимирського владики і дати можливість волинській шляхті самостійно вибрати кандидата на єпископа. Репротестанти заявляли, що жодна особа на сеймику не протестувала проти цього листа, тож пани Баковецькі не мають права стверджувати протилеж­не від імені сеймику20.
На перший погляд, аргументи реп-ротестації «дев'ятьох» є досить перекон-
ливими: нема підстав ставити під сумнів зацікавленість родини Баковецьких у ви­свяченні родича на володимирського єпи­скопа. Однак справа видається дещо складнішою. Варто пам'ятати про про­текцію Баковецьким з боку князя Адама Сангушка, який неодноразово виявляв підтримку унії. Логічно також припус­тити факт розколу Луцького сеймику 1632 року у питанні про підтримку кан­дидатури жидичинського архімандрита о. Йосифа Баковецького на володимир­ського єпископа. До цього висновку, зокрема, спонукає досить обережний тон репротестації «дев'ятьох». Звинувачую­чи Баковецьких в неправдивих свідчен­нях щодо позиції Луцького сеймику, вони, водночас, критикують лише одне з положень заяви «чотирьох», а саме свідчення про протестацію депутатів сеймику проти листа на адресу митро­полита Йосифа Рутського. Інші не менш важливі положення заяви — про неод­норазову підтримку волинської шляхти кандидатури Йосифа Баковецького на володимирського єпископа та про по­зицію волинського воєводи — вони об­ходять мовчанкою.
Отже, на сьогодні відомо, що в першій половині XVII ст. на Волині іс­нувала шляхетська коаліція, яка, при­наймні, п'ять разів (1598, 1603, 1606, 1607 та 1632 рр.) на сеймиках та шляхом приватних заяв висловлювала підтримку Уніатській Церкві. Звичайно, за рівнем суспільно-політичного та фінансового впливу ця коаліція не могла змагатися зі шляхетською коаліцією православної орієнтації. Однак, факт її існування та неодноразові спроби її представників лобіювати інтереси унії спростовують
18 Див.: ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 184. — Арк. 473^74.
19 В їх числі зустрічаємо луцького підкоморія Юрія Гулевича, волинського хорунжого Данила Єло-Малинського, кременецького підсудка Івана Гараїна, луцького земського писаря Семена Гулевича, а також князя Павла Друцького-Любельського, Івана Гулевича, Павла Гулевича, Семена та Мелешка Русинович-Берестецьких.
20 Див.: ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 184. — Арк. 531 зв.-533.
64
Михайло Довбищенко
усталений в історіографії підхід, згідно з яким волинській шляхті «дозволялося» виступати в релігійних рухах виключно на захист Православної Церкви.
Варто зазначити, що висловлений нами в деяких статтях висновок про існування на початку XVII ст. «уні­атської коаліції» в середовищі волин­ського нобілітету21, поставив під сум­нів (на прикладі заяв 1598 та 1603 рр.) сучасний дослідник історії Православ­ної Церкви С. Горін. Його сумніви стосуються двох позицій. По-перше, він твердить, що не всі підписанти заяв на користь унії були уніатами, і в цьому має цілковиту рацію. Однак заяви на користь підтримки Право­славної Церкви окрім православних підписували також протестанти і ри-мо-католики, що не заперечує факту існування потужної православної анти-унійної коаліції як самостійної політич­ної сили. По-друге, Горін вказує на ситуативний характер акцій волинсь­кої шляхти на підтримку унії, що, на його думку, заперечує існування орга­нізованої «коаліції»22. Однак поняття «коаліція» означає союз або обєднання для досягнення спільної мети23, тож «ситуативність» може характеризува­ти коаліцію, але не заперечує її існу­вання. В даному випадку метою коа­ліції було забезпечення підтримки ін­тересів Уніатської Церкви королем і Сенатом шляхом подання спеціальних звернень. За такою ж схемою діяли також представники православної шлях-
ти, чиї коаліції теж носили ситуатив­ний характер.
Прикладом подібної ситуативності можуть служити факти «перебігання» представників волинської шляхти з од­нієї коаліції до іншої. Наведемо лише кілька прикладів. Вже згадувалося, що луцький підкоморій Ян Харлинськии 10 вересня 1607 року підтримав кандидату­ру уніатського єпископа на Луцьку ка­федру. Але за місяць до того (8 серпня 1607 року) він підписав інструкцію на Варшавський сейм, в якій, крім вимог захисту прав Православної Церкви, міс­тилося твердження, що новий владика (той самий Єло-Малинський!) поставле­ний з порушенням прав та церковних канонів24. Земський писар Юрій Овло-чимський 1601 року підписав заяву во­линської шляхти, яка виявила їхню го­товність захищати від утисків православ­не братство у Любліні. Але вже 13 травня 1603 року він підписав Люблінську заяву в Сенат, в якій разом з іншими пред­ставниками волинського нобілітету вітав унію. У 1616 році його підпис знаходимо під інструкцією волинської шляхти на Варшавський сейм, в якій міститься скарга на утиски православних25. За два роки він помер, а в тестаменті визнав, що вмирає «...\у \уіег2е ро\У52ес1іпеу саі-Ьоіісгезкоу ге1і§еу §гескіеу...»26. Один із засновників православного братства в Кременці, волинський хорунжий (пізні­ше — каштелян белзький) Данило Єло-Малинський підписав згадану вище реп-ротестацію 1632 року. Проте, не пізніше 1636 року він перейшов в унію, заснував у своєму містечку Шумськ василіансь-
21  Див.: Пам'ятки. — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — С. 45-58. «Уніатський нобілітет Волині першої половини XVII ст. (Погляд на проблему з позиції нових методологічних підходів)». 36. Про-семінарій. Медієвістика, історія Церкви, науки і культури. — Вип. 1. — К., 1997. — С. 52-64.
22 Горін С. Шукаючи уніатів // Український гуманітарний огляд. — Вип. 6. — К., 2001. — С. 178.
23  Див.: Українська Радянська Енциклопедичний Словник. — Т. 2. — К., 1967. — С. 133.
24 Див.: АЮЗР. — Ч. 2. — Т. 1. — К., 1861. — С. 82-84.
25  Див.: Пам'ятки. — Т. 3. — Вип. 1. — К, 2001. — С. 118; АЮЗР. — Ч. 2. — Т. 1. — К., 1861. — С. 38, 115.
26 ЦДІАК України. — Ф. 28, оп. 1, спр. 50. — Арк. 824 зв.
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
65
кий монастир, скріпивши тим самим не дуже сильні позиції уніатів у Кременець­кому повіті27. Заслуги цієї людини перед З'єднаною Церквою здавалися сучасни­кам настільки значущими, що ім'я його вважав за необхідне вписати до свого твору «Бе іаЬогіЬиз ипігогшп» холмський єпископ Яків Суша28.
Звичайно, наведені нами факти ді­яльності «унійної коаліції» на Волині ставлять поки-що більше питань, аніж дають відповідей. Головною ж пробле­мою є питання — хто стояв за спиною волинської шляхти, яка офіційно нама­галася лобіювати інтереси уніатів? На відміну від добре відомих лідерів пра­вославних Волині лідери зєднаних до сьогодні залишаються в тіні. М. Гру-шевський вважав, наприклад, що заява 1598 року була справою володимирсь-кого єпископа І. Потія, однак конкретні аргументи на користь цієї версії від­сутні29. Серед підписантів вищезгаданих заяв можна виділити формальних лі­дерів, взявши за критерій їх статус в «унійній коаліції» (князі Станіслав Рад-зивілл та Юрій Чарторийський, Федір Тишкевич, Михайло та Аврам Мишки), але нема певності, що саме вони були «замовниками» цих акцій. Відомо, на­приклад, що Остафій (Євгеній) Єло-Ма-линський отримав королівський приві­лей на Луцьку єпископію всупереч по­зиції митрополита Іпатія Потія, який був, по суті, поставлений перед доконаним фактом. А незадовго після цього Євгенію Єло-Малинському була забезпечена під-
тримка з боку частини делегатів луцько­го шляхетського сеймику. Добитися ро­зколу сеймику під силу було лише лю­дині, яка здатна була кинути виклик лідерам тодішньої православної опози­ції — волинському воєводі Янушу Заслав-ському, волинському хорунжому Семаш-ку та й самому князю Янушу Острозь­кому, який рішуче заперечував проти кандидатури Євгенія Єло-Малинського. Нема сумніву, що жоден з підписантів «уніатської» репротестації від 1607 року не мав відповідного впливу і можливос­тей для самостійного лобіювання інте­ресів Єло-Малинського перед королем, і тим більше для розколу луцького сей­мику. Сподіваємося, що подальші пошу­ки дозволять розставити всі крапки у цій історії.
Закінчуючи тему сеймикової бороть­би волинської шляхти проти унії, варто згадати про незаперечний факт, яким рідко оперують дослідники. Представни­ки волинського нобілітету, які рішуче протестували проти уніатів на сеймах, сеймиках та приватних зборах, у повсяк­денних колізіях далеко не завжди вияв­ляли себе антагоністами ідеї єдності Укра­їнської Церкви з Римом. Загальновідомо, що такі впливові та авторитетні лідери православної коаліції на Волині як Кос­тянтин Острозький, Лаврентій Древин-ський, Адам Кисіль, Михайло Чарто­рийський та ін. не заперечували ідею унії, а виступали проти тих шляхів, які обрали для її впровадження творці Бере­стейського собору30. В цьому контексті
27 Документи про ранню історію Шумського василіанського монастиря заснованого Данилом Єло-Малинським див.: Пам'ятки. — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — С. 233, 278-279.
28 Див.: «Ве іаЬогіЬш ипііогшп» АО8ВМ. — ЬЕ. — Уоі. II. — Яотае, 1972. — Р. 320-321.
29 Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VI. — К., 1995. — С. 569.
30  1603 року князь Костянтин Острозький написав Папі Клименту МШ листа, в якому виявив готовність обговорити проблему рівноправної унії Православної Церкви з Католицькою (Див.: Мопшпепіа Цсгаіпае Нізіогіса. — Яотае, 1971. — Уоі. ІХ-Х. — Р. 280-282.). В кінці 20-х років XVII ст. волинський чашник Лаврентій Древинський брав участь у переговорах з уніатами про скликання спільного синоду, який мав вирішити питання про об'єднання Православної та Уніатської церкви (Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — Т. І. — К., 1883. — С. 317-322.). З кінця 20-х років волинський магнат Адам Кисіль був учасником діалогу між православними і уніатами Речі Посполитої (Див.: Флоря Б. Вопрос о «новой унии» в
66
Михайло Довбищенко
сеймикова боротьба навколо проблеми унії навряд чи може бути розцінена нами як вияв релігійного конфлікту у звично­му сенсі цього слова. На наш погляд, має рацію Н. Яковенко, твердячи щодо релі­гійного протистояння другої половини XVII ст.: «Це ще той світ, де довкола віри й Церкви точаться не битви, а дискусії, і де її учасники залишають останнє слово не за собою, а за вироком трансцедентного Суду»31.
3. «Гарячі точки» на карті Волині: релігійне протистояння та проблема захоплення церков
У дослідженнях полемічного харак­теру з історії Уніатської Церкви разом з тезою про насильницький характер Брес­тської унії активно розігрується питання про захоплення православних церков уніатами, яке було мало не масовим явищем. При цьому використовується простий, але дуже дієвий прийом — наводиться кілька прикладів з історії протистояння уніатів і православних, зви­чайно, в інтерпретації останніх. Харак­терно, що приклади вибираються з числа
наискандальніших, які і породжують стій­кі стереотипи. Така практика існує у працях не лише істориків-краєзнавців32, а і дуже авторитетних дослідників33. При цьому автори, як правило, уникають аналізу конкретних фактів гонінь та по­в'язаних із ними релігійних конфліктів, обмежуючись загальниками34. Аргумен-тованішими є тези О. Крижановського та С. Плохія у дослідженні, присвячено­му історії уніатської митрополії першої половини XVII ст. Так, на підтверджен­ня «жахливих» методів І. Потія по на­верненню до унії православних, частко­во запозичених у М. Бантиш-Каменсь-кого та М. Кояловича, автори все ж наводять єдиний приклад, який може слугувати підтвердженням тези про його жорстокість. Йдеться про затримання та розстриження настоятеля православної церкви св. Василя у Володимирі, який мав місце в січні 1601 р.35 Однак поо­динокий факт не може бути підставою для характеристики явища чи часу.
Повз увагу при цьому проходять два питання: 1) чи могла в реаліях суспільно-політичного життя Речі Посполитої на­бути широкого поширення практика за-
украинско-белорусском обществе 20-х — 40-х гг. XVII в. // Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце XVI — первой половине XVII в. — Ч. II. — М., 1999. — С. 122-150. 1645 року маршалок «лицарського кола» князь Михайло Чарторийський від імені православних заявив про намір досягти згоди про єдність з римо-католи-ками, але без участі уніатів (Див.: АЮЗР. Ч. 2. — Т. 1. — К., 1861. — С. 288.).
31  Яковенко Н. Паралельний світ. — К., 2002. — С. 63.
32 Так, у роботі Володимира Рожка можна знайти цілком серйозні твердження, що митрополит Іпатій Потій особисто роз'їжджав з гайдуками по єпархіям і силою заганяв православних вірних до відібраних у них (тепер уже уніатських) церков, див.: Рожко В. Нарис історії Української Православної Церкви на Волині. — Луцьк, 2001. — С. 139.
33  Про запечатання церков уніатами як найяскравіший приклад переслідування православних згадує у своїх розвідках видатний російський вчений Б. Н. Флоря, про відвоювання (іноді буквальне) парафій та монастирів пише М. Дмітрієв та ін. Див.: Флоря Б. Осмьісление конфликтов, вьізванньїх Брестской унией 1596 г., верхами православного белорусского и украинского общества // Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце XVI — первой половине XVII в. — Ч. II. — М., 1999. — С. 62. Дмитриев М. Уния и порожденньїе ею конфликтьі в осмислений лидеров униатского лагеря. — ІЬісіет, С. 87.
34 Наприклад, за думкою протоієрея Зноска уніати запечатували православні церкви «в некоторьіх местах», православні усувалися від посад «в некоторьк королевских городах» тощо. Див.: Зноско К. Исторический очерк церковной унии. — М., 1993. — С. 125-126. В російській історіографії XIX ст. можна було зустріти абсурдне твердження, згідно якого більша частина православних церков та монастирів, що переходила під владу уніатів, була ними зруйнована. Див.: АЮЗР. — Ч. 2. — Т. 1. — К., 1861. — С. ХЬУ.
35  Див.: Історія Церкви та релігійної думки в Україні. — Кн. 3. — К., 1994. — С. 50.
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
67
хоплення церков та церковного майна при вирішенні релігійних суперечок; 2) як уніати могли захоплювати церкви, якщо абсолютна їх більшість знаходила­ся у приватновласницьких володіннях і перебувала під патронатом шляхти? Тож у подібних випадках віра підданих зале­жала саме від уподобань пана, а не від позиції священика чи самих парафіян. Уніати могли застосовувати захоплення церков як метод релігійної боротьби з православними лише у королівських сто­лових маєтностях. Але і в даному випад­ку успіх подібного заходу залежав не від прихильності короля, а від позиції ко­ролівського старости, в посесії якого перебували королівські маєтності. Яскра­вим тому прикладом може бути діяль­ність перемиського уніатського єписко­па Атанасія Крупецького. Отримавши королівський привілей на Перемиську кафедру, він ризикнув адміністративним шляхом привести до послуху православ­не духовенство своєї єпархії в межах королівських столових маєтностей. Спро­ба була невдалою, але це не зупинило владику. Він добився проголошення ба-ніції для духовенства і міщан Любачева, Самбора, Сянока та інших міст. Проте практичних результатів ці рішення не мали саме внаслідок відмови королів­ського старости виконати вирок36. Без­успішними виявилися також слабкі на­магання уніатських митрополитів поши­рити свій вплив у Київському воєводстві, де королівські столові маєтності склада­ли близько половини загального земель­ного фонду. Звичайно, основною причи­ною цієї невдачі була несприятлива для уніатів ситуація у регіоні. Проте зіграв свою роль також той факт, що місцева королівська адміністрація не тільки не сприяла поширенню унії на Київщині, але нерідко перешкоджала нормальній
господарській діяльності в тих церков­них маєтностях, які у першій половині XVII ст. перебували в руках уніатів37. При цьому слід пам'ятати, що в цілому державні землі складали невеликий від­соток від загального земельного фонду Речі Посполитої, а в межах Волинського воєводства цей відсоток був зовсім не­значний.
Друге питання випливає з першого: які саме події в реаліях кінця XVI — початку XVII ст. слід розуміти як захоп­лення церков? Питання це не настільки риторичне як може здатися на перший погляд. Адже виходячи з логіки до­сліджень а Іа Рожко, мимоволі робиш висновок, що під захопленням правос­лавного храму розумівся його перехід в унію незалежно від того, чи супровод­жувалася ця подія конфліктом, чи ні. Відповідно, самого поняття про захоп­лення православними уніатських церков не було і бути не могло: воно маскува­лося під благозвучним терміном «повер­нення». У зв'язку з цим вважаємо за потрібне чітко визначити власне бачення цього терміну, яким ми будемо послуго­вуватися. Отже, захопленням (або спро­бою захоплення) церкви вважаємо дії, які відповідають принаймні одній із двох нижченаведених умов:
1.  Зміна духовної юрисдикції (пра­вославної на уніатську чи навпаки), яка була проведена з порушенням діючих в той час правових норм.
2. Зміна духовної юрисдикції (мож­ливо навіть цілком законна з точки зору права), яка призвела до конфлікту між новими господарями храму, з одного боку, і духовенством згаданої церкви або парафіянами, з іншого.
Тепер спробуємо проаналізувати до­стовірно відомі та документально під­тверджені факти конфліктів між уні-
36 Див.: АгсЬімшш Ра8І\уо\уе \у Рггетуіи. АВСК — Зиріетепі, 8у§п. 47, к. 216-217, 222-223, 249-250, 256-258, 272, 274-280, 299-302, 341-346.
37 Див.: Пам'ятки. — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — С. 285-322, 338-339, 340-341, 346-347, 357.
68
Михайло Довбищенко
атами і православними Волині, які сто­сувалися права володіння церквами.
Монастир св. Миколая у Жидичині
Конфлікт між настоятелем Жиди-чинського монастиря та єпископом Ки­рилом Терлецьким назрівав задовго до проголошення церковної унії. У XVI ст. ця обитель, яка володіла великими маєт-ностями, деякий час входила до складу володінь Луцької єпископії. Проте з се­редини XVI ст. король вилучив монас­тир з-під юрисдикції місцевого владики, долучивши його до церковних володінь королівського подання. Це суттєво під­ривало економічні позиції луцьких єпис­копів. Можливо, саме тому вони аж до 30-х років XVII ст. намагалися за будь-якої нагоди встановити контроль над прибутками з маєтностей Жидичинсько-го монастиря.
На наш погляд, саме перспектива отримати у володіння численні маєтки Жидичинської архімандриї підштовхну­ла уніатського єпископа Кирила Тер-лецького до відкритої боротьби за цю обитель. Підстави для цього були вагомі: жидичинський архімандрит Гедеон-Гри-горій Балабан (племінник знаменитого львівського єпископа Гедеона Балабана) жив у монастирі як світська людина, відмовлявся прийняти свячення, до того ж був виклятий митрополитом Михай­лом Рагозою за неприйняття унії. Єпис­коп заручився підтримкою короля та луцького старости Олександра Семашка (який, до речі, також не приховував інтересу до маєтків Жидичинської архі­мандриї), сформував загін зі своїх слуг, за допомогою якого спробував заволо­діти монастирем. У результаті, у серпні-вересні 1597 року Жидичин перетворився на центр відвертого збройного проти­стояння між прихильниками православ-
ного архімандрита Балабана та луцького уніатського єпископа. Конфлікт, який тривав близько двох тижнів, мав харак­тер епізодичних перестрілок, які іноді переростали у рукопашні сутички. Уні­ати на деякий час навіть заволоділи мо­настирем, але впертий опір прихильників Балабана врешті змусив їх відступити.
Варто зазначити, що стрілянина і бійки не були інтенсивними. Як з'ясову­ється з протестації до Луцького гродсь-кого суду, з боку православних за весь час конфлікту було поранено трьох осіб (в тому числі самого Балабана), з боку уніатів — одну особу38. Власне подіями кінця серпня — початку вересня 1597 року вичерпується фаза силового кон­флікту навколо монастиря. В подальшо­му суперечка між єпископом та архіман­дритом перейшла в стадію судових про­цесів. Там претензії уніатів на Жидичин були успішно поховані у паперовій та бюрократичній тяганині. В результаті лише після смерті Гедеона Балабана (1620 р.) монастир без жодного пострілу та протестацій був переданий новому настоятелю — о. Никодиму Шибинсько-му, уніату.
Церква св. Дмитра в Луцькому замку
Суперечка між уніатами і правос­лавними за церкву св. Дмитра мала дав­ню історію і сягала доунійних часів. Луцькі єпископи вважали, що родина Гулевичів незаконно висуває претензії на церковний маєток Коршовець і на церкву св. Дмитра, якій цей маєток на­лежав. До проголошення унії ця пробле­ма не набувала критичної гостроти і була лише однією з численних маєткових суперечок Луцької єпископії зі своїми сусідами.
Ситуація навколо церкви св. Дмитра ускладнилася після проголошення цер-
38 Документи до історії суперечки за Жидичинський монастир див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 116-118, 128-143, 152-197, 201-207, 212-218, 219-220, 248-254, 258-263, 268-273, 284-285, 303-306, 314-317, 379-386.
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
69
ковної унії. Родина Гулевичів, яка мала складні стосунки з луцьким владикою, рішуче виступила проти з'єднання Пра­вославної Церкви з Римом. За версією луцької уніатської капітули, у листопаді 1600 року Василь Гулевич захопив Кор-шовець та приєднав до своїх володінь землю у луцькому замку, на якому сто­яла церква св. Дмитра39. З цього часу маєткова суперечка поступово набуває релігійного забарвлення. Як випливає зі скарги луцької уніатської капітули, под­аної до гродського суду 19 серпня 1615 року, троє православних священиків (се­ред яких був і пресвітер Луцької церкви св. Дмитра о. Михайло) освячували єлей у приватному помешканні луцької міщан­ки Матвієвої Лецукович. Пікантність си­туації полягала в тому, що згадана мі­щанка офіційно належала до уніатської парафії при церкві св. Михайла. Тому, коли православні отці зібралися відправ­ляти богослужіння, до дому завітали представники капітули у супроводі воз­ного і зажадали пояснень. Священики відповіли, що діють за дорученням своїх панів, і заявили з граничною відвер­тістю: «Ми прийшли позискати загиблих і зичимо собі не тільки ваших парафіян, але й вас самих позискати». І додали багатозначно: «А ви того нам заборони­ти не можете і не забороните, але ледве чи самі у своїй шкурі залишитеся»40. Члени капітули від імені єпископа Єло-Малинського звинуватили православних священиків у порушенні канонів (втру­чання до справ інших парафій) та сеймо­вої конституції про врегулювання кон­фліктів між уніатами і православними.
Далі, за версією православних, події розвивалися таким чином. 9 вересня
1615 року озброєний загін під коман­дуванням ченця Віленського монастиря Св. Трійці князя Стефана Сокольського оточив церкву св. Дмитра, де якраз пра­вилася служба. Гайдукам було наказано нікого не випускати звідти. Тим часом єпископ Євгеній Єло-Малинський разом зі своїми прихильниками увірвався до храму. На очах присутніх там парафіян він особисто тягав за бороду священика о. Мойсея, потім виніс з церкви анти-мінси і заборонив йому надалі служити в цьому храмі. Православні (о. Мойсей Соловицький та дідич церкви св. Дмитра Андрій Гулевич) подали протестації до гродського суду, але, схоже, без очевид­них наслідків — в актових книгах цього і наступних років жодних слідів кон­флікту виявити не вдалося.
Фінал суперечки за церкву св. Дмит­ра був одночасно несподіваний, повчаль­ний і символічний. Не пізніше 1623 року помер Андрій Гулевич. Маєток Коршо-вець та право патронату над згаданою церквою перейшли представнику пока­толиченої гілки родини Гулевичів — чен­цю Луцького домініканського монастиря о. Іполіту — Дмитру Гулевичу. Стара суперечка за храм була вирішена просто: він був подарований разом з маєтками своєму домініканському монастирю. З цього часу проблема луцької церкви св. Дмитра переміщується у сферу супе­речок між уніатами і православними, з одного боку, і римо-католиками — з
,41
іншого
Церква св. Іллі у Володимирі
Конфлікт між єпископом (згодом митрополитом) Іпатієм Потієм та княги­нею Марушею Збаразькою за право под-
39 Див.: ЦДІАК України. — Ф. 25, он. 1, спр. 62. — Арк. 105-105 зв.
40 «...мьі пришли погибших позьіскати и зьічим собе абьіхмо и вас позьіскат могли и самьіх не толко парафиан ваших а вьі того нам забороните не можете и не забороните але ледво и сами се у скуре своей зостаните». ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 102. — Арк. 169.
41  Див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 556-563. ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 135. — Арк. 235 зв.-237; спр. 137. — Арк. 47 зв.^9 зв.
70
Михайло Довбищенко
ання церкви св. Іллі у Володимирі стався ще до проголошення унії в Бресті. За версією владики Іпатія, княгиня Збаразь­ка незаконно вилучила з-під юрисдикції володимирських єпископів згадану цер­кву, тож він у судовому порядку вимагав відновити порушені права. У серпні 1596 року (ще до проголошення унії в Бресті) Потій, маючи на меті тимчасово припи­нити богослужіння у цьому храмі, виніс звідти антимінс. Ця подія трактувалася Збаразькою як незаконне вторгнення у церкву та її пограбування. Зрозуміло, що проголошення унії надало конфлікту ре­лігійного забарвлення, яке між тим було лише зовнішньою декорацією чисто май­нового конфлікту. Слід зазначити, що до остаточного вирішення справи у суді (1609 р.) митрополит Потій утримувався від будь-яких силових дій. Врешті, Ма-руша Збаразька змушена була визнати претензії митрополита обгрунтованими. Вона зреклася прав на церкву св. Іллі на користь володимирських владик і склала фундацію на храм (очевидно як компен­сацію за багаторічні судові витрати)42.
Церква св. Василя у Володимирі
Якщо конфлікт навколо церкви св. Іллі у Володимирі вдалося врешті полагодити, то проблеми навколо другої православної церкви цього міста (св. Василія) тривали протягом двох деся­тиліть. Право патронату над церквою належало Загоровським, і нам на сьо­годні не відомі факти його оскарження з боку митрополита о. Іоакима Морахов-ського та його наступників на Володи-мирській кафедрі. Тим не менше, Іпатій Потій заборонив настоятелю згаданого храму о. Мартину відправляти богослу­жіння. Оскільки заборона була проігно-
рована, 5 січня 1601 року митрополичий диякон у супроводі возного з'явився до церкви і примусив о. Мартина іти разом з ним на митрополичий суд. На свою біду, возний затримався біля церкви, до якої вже надбігли піддані панів Заго-ровських. Гнів православних міщан ви­лився на возного, якого вони, побивши, замкнули у церкві.
Дізнавшись про ці події, митропо­лит Потій негайно зібрав юрбу «зацньїх людей, кнежат и панят» і у супроводі двох возних пішов до церкви, де у присутності юрби міщан збив замки з церковних дверей і звільнив возного. Оскільки храм було осквернено кров'ю, Потій виніс звідти Св. Дари і антимінси. Цим, власне, конфлікт і завершився. Обидві сторони подали до суду протес­тації, але нам достеменно не відомо, чи справа набула подальшого розгляду43.
У подальші роки відбулося кілька дрібних інцидентів, свідченням яких є взаємні судові скарги між панами Заго-ровськими як патронами Василівської церкви та її духовенством з одного боку, та уніатами Володимира — з іншого. Так, 1616 року уніати скаржилися про побиття урядником Олександра Заго-ровського учнів володимирської уніатсь­кої школи44. 1619 року настоятель Вве-денської уніатської церкви міста Воло­димира о. Богдан Залузький скаржився про втечу зарученої дівки Стефаниди до шевця Івана Богдановича, який прожи­вав на землях Василівської православної церкви під патронатом Загоровських45. 1622 року конфлікт між православним священником Василівської церкви та во-лодимирськими уніатами набув гострі­ших форм. Настоятель уніатської церкви св. П'ятниці о. Ісакій Богданович звину-
42 Див.: АгсЬітіт Боти 8аріеЬ6\у. — Уоі. 1. — Ь\го\у, 1892. — 8. 320-324, 336-337, 351-353, 362-369, 373-376. АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 386-388.
43  Див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 306-313.
44 Див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 446-448.
45  Див.: Пам'ятки. — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — С. 147-148.
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
71
ватив його у втручанні у справи своєї парафії та нападі на церкву. Бійка біля уніатського храму справді мала місце, і агресивну поведінку о. Дем'яна (васи-лівського священика) у цій ситуації за­свідчив возний, який якраз був при­сутнім при з'ясуванні стосунків між уні­атами і православними46. У результаті бійки були постраждалі з обох боків. Тілесних ушкоджень зазнали обидва на­стоятелі (православний та уніат), було поранено єпископського слугу Павла Стри-в'язького та підданого Олександра Заго-ровського Івана Богдановича.
Монастир Св. Спаса у Дубні
Про напад православних жовнірів дубенського гарнізону на уніатський монастир Св. Спаса 1633 р. не вда­лося знайти поки що жодних доку­ментальних свідчень47. Про цю подію дізнаємося з дослідження М. Петрова «Волинь». В ньому автор без поси­лань на джерела згадує, що солдати місцевого гарнізону з ненависті до унії вчинили напад на монастир, ма­ючи на меті розправитися з його на­стоятелем — архімандритом о. Касі-яном Саковичем. Останньому вдалося сховатися від нападників, але двох беззбройних ченців, які намагалися захистити свого настоятеля, було ска­лічено шабельними ударами. За цей напад жовнірів було покарано: їх було покарано різками в один із базарних днів на лубенському ринку48.
Суперечка за церкви в Луцьку в жовтні 1636 р.
7 січня 1636 р. луцька уніатська капітула внесла протестацію до Луцько­го гродського суду. З неї дізнаємося, що 16 жовтня 1635 р. єпископ Пузина у супроводі озброєного гурту людей по­чергово ходив від однієї церкви до іншої, вимагаючи передати їх під його юрис­дикцію. Для уніатів цей похід не був несподіваним — настоятелі Михайлів­ської, Рождественськтї та П'ятницької церков, зачинивши їх, відмовилися від­давати церковні ключі православному владиці. До конфліктів і зіткнень не дійшло — єпископ Пузина обмежився тим, що повісив на церковні двері власні замки. Лише 27 жовтня він приступив до практичного перебрання церков шля­хом зламу замків49. Восени 1636 року луцька уніатська капітула внесла черго­ву протестацію до Луцького гродського суду про захоплення 1635 року правос­лавними трьох церков — Михайлівсь­кої, Рождественської та П'ятницької50. У скарзі побіжно згадується, що правос­лавний єпископ Атанасій Пузина заво­лодів церквами 16 жовтня 1635 року «ґвалтовно», збивши з дверей замки. В обох протестаціях знаходиться глуха згадка, що цим діям передувало зібрання якоїсь комісії.
Ключ до розгадки цієї ситуації знаходимо в іншому документі, який сюжетно безпосередньо не пов'язаний з проблемою трьох луцьких церков. 31 жовтня 1635 року володимирські пра­вославні міщани внесли скаргу до суду про розгром слугами уніатського єпис-
46 Див.: ЦДІАК України. — Ф. 28, он. 1, спр. 55. — Арк. 71 зв.-73, 166-167.
47 Очевидно, це можна пояснити тією обставиною, що згаданий інцидент стався на території привасновласницького міста і всі дійові особи мали одного патрона — Владислава Заславського. За таких обставин цю справу мав розглядати домініальний суд. На жаль, актових книг домініальних судів з того часу практично не лишилося.
48 Див.: Петров М. Волинь. — СПб., 1888. — С. 163.
49 Див.: ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 199. — Арк. 41
50 Див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 727-729.
72
Михайло Довбищенко
копа Йосифа Баковецького їх обозів з то­варами, які прямували до Торуня. В діях володимирського єпископа вони вбачали грубе порушення рішень королівської комісії по розподілу церков між право­славними і уніатами, яка щойно закінчила роботу у Володимирі. Це мало на меті сприяти стабілізації релігійних стосунків в регіоні і припиненню супе­речок між прихильниками і противника­ми унії. Ця згадка є для нас дуже важ­ливою, оскільки про конкретні рішення королівських комісій щодо розподілу церков у містах Волині, окрім Кременця, поки що нічого не відомо.
Повернемося, однак, до ситуації в Луцьку. Нагадаємо, що єпископ Ата-насій Пузина зробив спробу заволодіти згаданими храмами 16 жовтня 1635 року після якоїсь комісії. Володимирські мі­щани свідчили: у Володимирі королів­ська комісія працювала з 19 по 24 жовт­ня 1635 року51. Якщо припустити, що 16 жовтня був останнім днем роботи тієї самої королівської комісії (у справі про розподіл церков в Луцьку), тоді події та поведінка діючих осіб вкладається в чіт­ку логічну схему.
Отже, найвірогіднішою видається така послідовність подій: 16 жовтня 1635 року королівські комісари приймають рішення про розподіл церков між уні­атами і православними в Луцьку. На користь останніх мали відійти три цер­кви — св. Михайла, св. П'ятниці та Рождественська. Крім того, православні з початку 20-х років володіли в місті братським Хрестовоздвиженським мо­настирем та Пречистенським монасти­рем за Глушцем. Останній був відібра­ний у з'єднаних ще 1633 року. Уніати мали зберегти фактичний контроль лише над трьома храмами (кафедральний со­бор св. Івана Богослова, церква Св. Трій-
ці та церква св. Офанасія), оскільки дві інші уніатські церкви (св. Миколая та Покровська) близько 1624 року були знищені пожежею і до того часу не були відбудовані. Після рішення комісії пра­вославний єпископ Атанасій Пузина по­чав перебирати під свою владу згадані церкви. А королівські комісари цього або наступного дня виїхали до Володи­мира, де з 19 жовтня продовжили свою роботу.
Рішення комісії по луцьким церквам було, з юридичної точки зору, цілком законним. Саме тому уніатська капітула не хотіла акцентувати увагу на її роботі. Уніати спробували оскаржити дії пра­вославних, використавши суперечності у постановах королівського уряду щодо ситуації в Луцьку. Нагадаємо, що рі­шення про розподіл церков в місті всту­пало в протиріччя з гарантіями, згідно яких уніатський владика мав до кінця життя утримувати за собою Луцьку ка­федру. Лише після його смерті кафедру мали обійняти православні. Люблінсь­кий трибунал, який розглядав цю справу, визнав дії комісарів передчасними і за­жадав повернення трьох луцьких церков уніатам. Проте спроба возного втілити в життя рішення суду була зірвана наміс­ником єпископа Атанасія Пузини52.
Таким чином, в жовтні 1635 року ніякого захоплення церков в Луцьку не відбулося. Передача їх православним ста­лася на цілком законних підставах, вона не супроводжувалася зіткненнями і тому зараховувати цю подію до числа силових конфліктів ми не можемо.
Підіб'ємо підсумки. Отже, докумен­тально підтверджено, що за період 1596— 1648 рр. об'єктами силового протисто­яння на Волині між уніатами і право­славними стало п 'ять церков та монастирів. У трьох випадках (Жидичинський мо-
51  Див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 701.
52 Див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 727-729.
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
73
настир, церква св. Дмитра у Луцькому замку та церква св. Іллі у Володимирі) конфлікт назрівав ще до проголошення унії, і релігійної барви набув лише за­вдяки тому, що його учасники після 1596 року опинилися в різних конфесійних таборах53. Звертаємо увагу: в резуль­таті згаданих силових акцій на те­риторії Волинського воєводства уні­атами не було захоплено жодної православної церкви. Принаймні, на сьогодні ми не маємо жодного доку­ментально засвідченого факту.
4. Проблема «масових» антиунійних виступів: наслідки церковного розколу чи форма побутових суперечок?
У спадок від старої історіографії сучасна наука отримала тезу про масо­вий характер опору православного насе­лення спробам ввести унію на землях України і Білорусі. Хоча це твердження тепер починає критично переосмислю­ватися сучасними вченими, однак старі теорії продовжують жити у перевиданих творах істориків XIX та XX ст.54 Так, у дослідженні протоієрея Костянтина Зноска опір православних унії набуває просто гіпертрофованих форм. За його думкою, православні селяни через утис­ки за віру натовпами тікали в українські
степи до козаків, де разом з ними силою зброї намагалися захистити віру. Далі автор переказує стару легенду про ре­лігійний характер козацького повстання під проводом Северина Наливайка, та про страшні утиски за віру в «Малоросії» після його придушення55. Форми опору тих, хто не тікав до козаків, нагадують сюжети фільмів жахів: вірні, позбавлені православних церков, ночами таємно зби­ралися на молитву до куренів і звідти лунали «грозньїе вопли» на адресу му­чителів — уніатів56.
Звичайно, подібні погляди належать до числа одіозних і знаходили вони послідовників серед вчених України і Росії переважно у XIX — середині XX ст.57 Проте, перевидання ряду подібних до­сліджень (митрополит Макарій, прото­ієрей К. Зноско) в умовах відсутності нового комплексного дослідження з іс­торії Уніатської Церкви свідчить, що відправляти «в архів» згадані наукові концепції поки що рано. Навіть у сучас­них працях цілком поміркованих та авто­ритетних вчених повторюється теза про масові виступи проти унії. Складається враження, що вона настільки увійшла «в плоть і кров» російської та української історичної науки, що навіть не потребує осмислення58. Водночас, практично ні-
53  Факт успішного захисту православними своїх прав на монастир св. Миколая у Жидичині, церкви св. Дмитра у Луцьку та церкви св. Василя у Володимирі ставить під великий сумнів категоричне твердження Михайла Грушевського про те, що всі процеси, ведені православними з уніатськими владиками за право володіння церквами, монастирями та їх маєтностями, «незмінно програвалися». Див.: Грушевський М. С. Духовна Україна. Збірка творів. — К., 1994. — С. 477.
54 Думку про відсутність «драматичного протистояння» між християнами різних конфесій в Україні протягом першої половини XVII ст. висловлює у своїх останніх роботах Н. Яковенко. Див.: Яковенко Н. Паралельний світ. — К., 2002. — С. 21.
55  Див.: Зноско К. Исторический очерк церковной унии. — М., 1993. — С. 135.
56  Див.: Зноско К. Исторический очерк церковной унии. — М., 1993. — С. 153.
57  Див.: Макарій. История русской церкви. — Т. IV. — М., 1866; Філарет. История русской церкви. — Т. IV. — М., 1888; Кудрик В. Життя Йосафата Кунцевича. — Вінніпег, 1948.
58  Див.: Антонович Д. Біднов В. Українська Церква. 36. Українська культура. — К., 1993. — С. 197-221. Крижановський О. П. Плохій С. М. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. — Кн. 3. — К., 1994. Щербак В. Іов Борецький. 36. Історія України в особах. — К., 1997. — С. 163-168. Флоря Б. Отражение религиозньк конфликтов между противниками и приверженцами унии в «массовом сознании» простого населення Украиньї и Белоруссии в первой половине XVII в. // Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце XVI — первой половине XVII в. — Ч. II. — М., 1999. — С. 151-174; Дмітриев М. В.
74
Михайло Довбищенко
хто не спробував дослідити, що собою являли ці «масові виступи», які причини їх викликали, скільки їх було насправді, і що ми маємо розуміти під терміном «масовий виступ».
На нашу думку, масовим слід вва­жати виступ, внаслідок якого змінилася (або могла змінитися) релігійна ситуація в межах більш-менш значного регіо­ну — воєводства, повіту, великого клю­ча або міста. Під цим кутом зору масовий характер мали антиунійні виступи на Білорусі проти влади митрополита Іпатія Потія в регіоні Вільно — Гродно — Новогрудок, проти полоцького архієпис­копа Йосафата Кунцевича у Могилеві, а також виступи шляхти Перемиської зем­лі проти єпископа Атанасія Крупецько-го. Чи спостерігалися подібні виступи на Волині? Опубліковані документи та ма­теріали не давали нам можливості дати ствердну відповідь на це питання. Прак­тично всі вони представляли боротьбу православних з уніатами не у вигляді масових виступів, а як серію локальних конфліктів. Робота з актовим матеріалом повітових судів Волинського воєводства (на сьогодні нами опрацьовано близько 75 % актових книг кінця XVI — першої половини XVII ст.) дала можливість ви­явити невідомі досі факти конфліктів між уніатами і православними. Проте вони в цілому не змінюють загального враження від форм антиунійних виступів на Волині, яке складається від знайом­ства з документами, опублікованими в корпусному виданні АЮЗР. Понад те, додатково виявлені документи дають мо­жливість переосмислити ті сюжети, які досі пропонувалися як приклади релі­гійної боротьби.
Характерним епізодом в цьому пла­ні може бути історія конфлікту Миколи
Борейка з уніатськими священиками оо. Іваном та Василем, подана у скарзі ос­танніх. З документу випливає, що Борей-ко, будучи в гостях у о. Івана на храмове свято св. Миколая (6 (17) грудня 1618 ро­ку), посварився зі згаданими священика­ми і, вилаявши їх обох за належність до унії, наніс їм обом шаблею тяжкі рани59. Цей документ, вилучений з контексту давніх стосунків Миколая Борейка з о. Іваном, справді може викликати вражен­ня, що в даному разі маємо справу з релігійним конфліктом на рівні дрібної шляхти та рядового духовенства. Однак ситуація «малинського конфлікту» набу­ла іншого забарвлення після знахідки в актових книгах Луцького гродського су­ду протестації самого Миколая Борейка з приводу цієї ж події. Отже, 17 грудня 1618 року він прибув до о. Івана, який був його давнім знайомим, в гості. З невідомих причин між ними спалахнула суперечка, в ході якої о. Іван наказав бити на сполох у церкві, яка знаходилася поруч з його помешканням. На той час в Малині було людно: тут зібралося багато підданих з навколишніх сіл, знач­на частина яких з нагоди храмового свята перебувала у нетверезому стані. Почувши дзвін як знак тривоги, селяни кинулися до церкви. З'ясувавши, що їхній піп з кимось свариться, натовп негайно почав відновлювати справед­ливість: селяни побили Борейка і тих, хто його супроводжував у цій нещас­ливій поїздці: священика Романа (як з'ясувалося пізніше — православного) та двох слуг60.
Звернімо увагу на те, що Микола Борейко не назвав конкретної причини сварки і не намагався надати цій події релігійної барви. Важливою є також ін­ша обставина: протестація була внесена
Киевская митрополия во второй половине XVI века и генезис Брестской церковной унии 1595-1596. М., 2001. — С. 4 (Автореферат на соискание ученой степени доктора исторических наук).
59 Див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 484-^85.
60 Див.: Пам'ятки — Т. 3. — Вин. 1. — К., 2001. — С. 148-150.
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
75
до актових книг Луцького гродського суду 26 січня 1619 року, тобто на найб­лижчій судовій сесії після згаданої події. Побої на тілі Миколи Борейка, його священика та слуги було засвідчено воз­ним 18 грудня 1618 року.
Повернемося тепер до протестації уніатських попів. Ми згадували, що їхня скарга містить кілька важливих питань. Перше, що кидається в очі — це час подачі протестації до гродського суду. Виявляється, що отці Іван та Василь заявили про побиття їх Миколаєм Бо-рейком 26 березня 1620 року, тобто через рік і чотири місяці після події! Чому священики так довго мовчали про факт кричущого насильства та образи їх ре­лігійного сумління? Тяжкі рани на тілі обох отців не були освідчені возним, про них вони пишуть голослівно. Чому? І, нарешті, як сталося, що православний Борейко довгий час був добрим прияте­лем о. Івана (уніата) і не раз бував у нього в гостях? Як це поєднується з його антиунійними висловлюваннями?
На наш погляд, відповідь тут про­ста. Миколу Борейка та його людей справді побили 17 грудня, бо факт побоїв засвідчив возний. Отці Іван та Василь постраждали значно менше (або не пос­траждали зовсім), інакше б вони подали скаргу до суду одночасно з паном Бо-рейком. Лише вперте намагання остан­нього добитися справедливості у суді змусило їх через 16 місяців (зіс!) подати репротестацію. Оскільки на той час не­можливо було засвідчити наявність на їх тілі ран, вони змушені були драматизу­вати ситуацію, пов'язавши її ще й з образою релігійних почуттів.
Найвірогідніше, що бійка мала суто побутовий характер. Саме тому на мо­мент подання протестацій ні Борейко, ні всечеснійші отці уже не пам'ятали кон-
кретної причини сварки. Навряд чи факт образи Миколою Борейком уніатів (як­що він справді був) можна сприймати серйозно. Крім того, «нелюбов» Миколи Борейка до уніатів не заважала йому мати з ними спільні господарські інте­реси: Борейко тривалий час орендував маєтки луцько-острозького уніатського єпископа Євгенія Єло-Малинського61.
Далі коротко розглянемо ті нечис­ленні факти конфліктів між православ­ними та уніатами на Волині, які нам на сьогодні відомі.
Отже, 1616 року до Луцького грод­ського суду звернулися уніатські чен­ці — василіани Смольницького монас­тиря (Перемиська єпархія), які мандру­вали по Волині, збираючи пожертви на свою зруйновану татарами обитель. У Луцьку вони, на свою біду, звернулися з проханням про милостиню до слуги архімандрита православного Жидичин-ського монастиря. Останній, мабуть, ви­явив принциповість у питаннях віри, в результаті чого ченці не тільки нічого не отримали, але і втратили все, що досі назбирали62.
1621 року до актових книг Луцького гродського суду було внесено протес­тацію про погрози уніатському єписко­пові Ієремії Почаповському з боку не­відомого ченця. Останній, перебуваючи у нетверезому стані, кинувся з кордом в руках до владичої карети, погрожуючи єпископові розправою. Втім, далі лайки і погроз чернець не пішов. Справа не набула подальшого розгляду63.
1622  року селяни пана Олександра Сокольського з с. Дроздова вчинили напад на архімандрита Дорогобузького монастиря о. Ієремію Лисятицького, який разом з церковними підданими займався виловом риби в монастирському озері. В ході бійки було побито чотирьох мо-
61  Див.: ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 94. — Арк. 123 зв.-124 зв.
62 Див.: ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 105. — Арк. 423 зв.^24.
63  Див.: ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 123. — Арк. 437 зв.
76
Михайло Довбищенко
настирських селян, а самого архіманд­рита після побиття мало не втопили в ополонці. Цікава деталь: незабаром після цієї події дроздовські піддані прийшли до монастиря і просили архімандрита вибачити їм цей вчинок. Вони засвід­чили, що діяли з наказу свого пана, який хотів помститися о. Лисятицькому за його перехід в унію. Архімандрит, як і годиться доброму християнинові, проба­чив їм, і засвідчив в суді, що має пре­тензії тільки до пана Олександра Со­кольського64.
1629 року луцький протопоп о. Іса-кій Вичинський подав скаргу до гродсь-кого суду на чотирьох луцьких міщан — кушнірів та шевців. Останні звинувачу­валися у якихось злих намірах проти уніатського духовенства. Виявлялося це в тому, що згадані міщани постійно зневажали єпископського слугу Яна Ме-тицького та дозволяли собі в непри­стойній формі згадувати членів луцької капітули. Сам пан Метицький в окремій протестації звинувачував згаданих міщан в організації замаху на своє життя, але не пов'язував це з релігійним питанням65.
1636 року під час приватної зустрічі у коваля Павла виникла сварка між уні­атським священиком з містечка Рожищі Михайлом Сосновським та православ­ним шляхтичем Гаврилом Куликом. Кон­флікт стався, коли о. Михайло намагався захистити честь єпископа Ієремії Поча-повського, якого Кулик лаяв. В резуль­таті у рожищанського священика пост­раждала борода66.
З червня 1639 року двоє уніатських священиків з Жидичина (чернець о. Ісая Перецький та настоятель церкви Св. Ду­ха о. Василь Криницький) подали до
Луцького гродського суду протестацію, в якій оповіли про сумну пригоду, яка їх спіткала під час зустрічі з православ­ним єпископом Атанасієм Пузиною. Ви­являється, що обидва вони мали якусь кривду від настоятеля православної цер­кви св. Михайла о. Овдія. Священики не хотіли звертатися до суду і пішли шука­ти правду до Луцького православного владики, який в той час перебував в Рожищах.
Проте прихід уніатських священи­ків зіпсував настрій єпископу Атанасію, і тому він не був готовий до конструк­тивної розмови. Справа в тому, що один з гостей (ймовірно, о. Василь Криниць­кий) був у свій час висвячений о. Ата­насієм на православного священика, а той пізніше прийняв унію. Дізнавшись, хто до нього прийшов, єпископ схопив зброю, вискочив в сіни і закричав своїм слугам: «Шукайте, де цей зрадник, якого я посвятив, щоб цією зброєю я його тепер розстриг!»67 Уніати кинулися на­втіки, їх переслідували озброєні єпис­копські слуги, а владика, який лишився на ґанку, кричав їм услід: «Забий, хто цнотливий!»68 На щастя, до кровопро­лиття не дійшло: уніатам вдалося ві­дірватися від переслідувачів і дістатися до Луцька. Так скінчилися пошуки прав­ди уніатів у православного єпископа.
Лише одного разу на Волині сталася подія, яка призвела до антиунійного вис­тупу, в якому брала участь значна кіль­кість мешканців цілого ключа (волості). Випадок цей мав місце восени 1629 року, коли уніатський митрополит Йосиф Рут-ський, повертаючись з Львівського со­бору, прибув на Волинь. Готуючись до київської мандрівки, він спочатку ви-
64 Див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 524-529.
65  Див.: ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 165. — Арк. 499-500 зв., 504-504 зв.
66 Див.: АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 717-718.
67 «Шукайте где тот зрайца котором я посвятил жебьімь тежь іного теперь тоею моєю бронею розстригль» (ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 169. — Арк. 15 зв.).
68 ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 169. — Арк. 16 зв.
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
77
рішив відвідати містечко Степань, яке знаходилося у володіннях князя Владис-лава Заславського. Чутки про майбутній візит митрополита швидко поширилися серед міщан. Православне духовенство Степаня не без підстав остерігалося, що приїзд уніатського митрополита може призвести до передачі місцевих церков уніатам. Не дивно тому, що посилена антиунійна агітація серед віруючих на­передодні візиту Рутського дала свої результати.
За версією уніатів, 20 листопада 1629 року, коли митрополичий ескорт під'їхав до Степаня, по всіх міських церквах ударили на сполох. Зі стін по­чулися постріли, а з міської брами вибіг великий гурт міщан — озброєних та розігрітих спиртними напоями. Митро­поличий ескорт69 негайно звернув з до­роги і став від'їжджати в поле. Проте натовп степанських міщан швидко на­здогнав втікачів. Захоплених зненацька гайдуків збивали з коней, священиків та світських слуг зганяли з возів і били. Деякі міщани дісталися митрополичої карети, в якій перебував Рутський, і заходилися рубати її сокирами. Митро­политу вдалося уникнути розправи, але він разом зі своїми супутниками мусив тікати пішки до найближчого лісу, в якому їм довелося блукати цілу ніч. В результаті нападу було тяжко побито двох уніатських священиків: митрополи­чого архідиякона та пресвітера, дістало­ся також іншим духовним та слугам.
Подія ця була визнана надзвичай­ною: була сформована королівська комі­сія, яка розслідувала події у Степані. Покликані на допити мешканці міста (як духовні так і світські) давали різні свід­чення у цій справі. Степанський прото-поп заявив, що місцеве духовенство не причетне до згаданої події. Міщани, у
свою чергу, намагалися виправдатися, оскарживши степанського старосту Вав-ринця Бучайського. Останній, начебто, дав розпорядження впустити до міста архієпископа Мелетія Смотрицького, але не дав чітких розпоряджень стосовно митрополита, якого до міста справді не впустили. За їх версією, напад на ескорт Рутського вчинили сторонні люди з на­вколишніх сіл, яких Бучайський найняв для охорони замку. Деякі міщани, які не могли заперечувати своє перебування в часі конфлікту за міськими мурами, стверджували, що бігли не бити, а ряту­вати митрополита. Сам Бучайський ра­зом з підстаростою Юрієм Ратинським прямо звинуватив місцеве духовенство у підбурюванні міщан проти митропо­лита і називав конкретні імена активних учасників конфлікту. Очевидно, він мав рацію — значна частина міщан, яких звинувачували у нападі, після заяв Бу­чайського відмовилася приносити при­сягу. Чим закінчилася ця справа, до­стеменно невідомо. Комісари передали справу на розгляд Краківського єписко­па, а через рік (1631 року) митрополит Йосиф Рутський вніс скаргу до Володи-мирського гродського суду на опікунів князя Владислава Заславського, які від­мовилися покарати степанських міщан70. Таким чином, з усіх відомих на сьогодні виступів православних проти унії в межах Волинського воєводства лише події у Степані справді мали ма­совий характер. В інших випадках ми маємо справу зі звичайними локальними конфліктами на релігійному грунті, які тісно переплітаються зі звичайними по­бутовими суперечками.
69 Ескорт складався з митрополичої карети і десяти возів.
70 Докладніше про розслідування степанського конфлікту див.: Пам'ятки 2001. — С. 184-188, 198-199.
■ Т. 3. — Вип. 1.
К,
78
Михайло Довбищенко
5. Факти співробітництва уніатів і православних: закономірність чи парадокси історії?
В актових книгах Волинського воє­водства вдалося виявити цікаві докумен­ти, які свідчать: незважаючи на існуван­ня релігійного протистояння в Речі Пос­политій, факти приятельських стосунків та співробітництва між уніатами і пра­вославними у різних сферах суспільного (і навіть релігійного!) життя не були рідкістю. Спробуємо їх проаналізувати.
Найпоширенішою формою співро­бітництва уніатського духовенства з православними було ділове партнерство. Документи свідчать, що грізні заяви на сеймиках та сеймах про порушення прав Православної Церкви уніатами не зава­жали православним мати спільні справи з ними. Яскравий тому приклад — гос­подарська діяльність волинського магна­та, визнаного фундатора та захисника прав Православної Церкви пана Адама Киселя. Наведемо лише один, найяск­равіший приклад, пов'язаний з іменем цієї визначної особи.
1631 року, одразу після смерті уні­атського володимирського єпископа Іоа-кима Мораховського, Кисіль фактично взяв на себе виконання його тестаменту щодо утримання ченців монастиря Св. Трійці у Вільні, школи при Володи-мирському кафедральному соборі та шпиталю Володимирського уніатського братства. Практично це виглядало так: Адам Кисіль взяв три позики на загальну суму 2,2 тис. злотих з грошей, які Мо-раховський заповів на утримання згада­них установ. Записавши цю суму на своїх маєтках, він зобов'язався щорічно виплачувати на утримання монастиря, школи та шпиталю 8 % від позики71.
Навряд чи подібна угода могла відбути­ся, якби між уніатською володимирсь-кою капітулою та православним магна­том Адамом Киселем не було взаємної довіри, а релігійні мотиви вирішальним чином впливали на їх стосунки.
Передбачаємо реакцію скептиків. У зв'язку із цим нам можуть нагадати про особливу позицію Адама Киселя у релігійному питанні, яка могла забезпе­чити його авторитет не тільки в очах православних, а й уніатів. Але одночасно з Киселем угоди про дві позики з умовою виплати 8 річних на користь володи-мирської капітули та крилошан кафед­рального собору (загальна сума 3 тис. злотих) підписав також представник ін­шої волинської православної родини — князь Павло Курцевич72. Крім того, при­наймні двоє князів, що відзначилися в ролі захисників Православної Церкви, мали у 20-х рр. XVII ст. ділові стосунки з уніатськими єпископами. Мова йде про Григорія Четвертинського та Юрія За-славського. Перший з них позичав у владики Мораховського гроші, а другий тривалий час був орендарем маєтків Луць­кої уніатської єпископії73. Причому, чис­ленні конфлікти навколо орендних прав між луцькою капітулою та Юрієм За-славським не ставали на заваді їхнім діловим стосункам. Конфлікти закінчу­валися полюбовними угодами, а вза­ємовигідне співробітництво тривало.
Іноді співробітництво уніатського духовенства з православними магнатами набували несподіваних форм. У жовтні 1600 року борець з унією князь Костян­тин Острозький спільно з Луцьким уні­атським єпископом Кирилом Терлець-ким сформував озброєний загін, до скла­ду якого увійшли як князівські, так і
71 Див.: АЮЗР. — Ч. 1. 2001. —С. 193-196.
Т. VI. — К., 1883. — С. 634-637. Пам'ятки — Т. 3. — Вип. 1. — К.,
72 Пам'ятки — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. —
73  ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 127. спр. 145. — Арк. 597 зв.-598.
С. 191-193.
— Арк. 403 зв.^06; спр. 135.
Арк. 201 зв.-203;
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
79
церковні піддані. Забувши на деякий час про релігійні суперечки, православний князь та уніатський єпископ вислали цей загін для спустошення маєтків свого спільного сусіда (Василія Єло-Малинсь-кого), до якого обидва мали претензії74.
Варто зазначити, що з уніатським духовенством мали ділові стосунки не тільки світські особи з числа православ­них, але і духовні. Так, відомо, що архімандрит Унівського православного монастиря о. Ісая Сулятицький у 20-ті роки XVII ст. тримав в посесії маєтності одразу двох уніатських монастирів: грунти Луцького Пречистенського монастиря та маєток Сапогов, що належав монастирю св. Миколая в Жидичині75.
Факти солідарності уніатів і пра­вославних знаходимо також у сфері релігійного життя. Яскравий приклад подібної солідарності пов'язаний з іме­нем єпископа Мегленського о. Йосифа (за деякими документами — Іоасафа). Цей грецький владика був уніатом і на початку XVII ст. проживав у Луцькому Пречистенському монастирі. У докумен­тах він згадується як «старший» цієї обителі76. У листопаді 1617 року, відчу­ваючи наближення смерті, єпископ Йо-сиф склав тестамент, який було внесено до актових книг Луцького гродського суду. Єпископ поділив своє невелике майно між черницями Пречистенського монастиря, де мало спочити його тіло, не забувши також і Луцьку уніатську капітулу. Однак далі грецький владика висловив бажання, щоб його вишита золотом петрахіль була передана ігуме­ном Загорівського монастиря о. Захарією
до Хіландарійського монастиря на Свя­тій Горі. Крім того, грецькі книги, які належали єпископові, мали бути пере­дані прибуваючим до Луцька грецьким священикам77.
Спробуємо проаналізувати цю ін­формацію. Загальновідомо, що Загорів-ський монастир в той час був православ­ним. Якщо уніатський єпископ Йосиф довіряв православному загорівському ігу­мену передати коштовний петрахіль на Афон, то це означає, що належність до двох християнських конфесій (які на офіційному рівні перебували між собою у стані конфлікту!) не заважало їм обом зберігати дружні стосунки. Відомо та­кож, що прибуваючі до Луцька грецькі священики були представниками грець­кого православного духовенства, які жеб­рали, продавали православним св. миро та св. мощі тощо. До унії вони ставилися вороже, однак саме їм заповідалися кни­ги грецького уніатського єпископа.
Можна, звичайно, пояснити таке розпорядження походженням єпископа-уніата Йосифа, який був греком, і його сантиментами щодо Хіландарійського мо­настиря та грецьких священиків. Однак факти релігійної солідарності уніатів і православних дають підставу зважити і на інші аспекти цієї події.
Отже, 1609 року пані Раїна Богу-ринська у своєму тестаменті щедро об­дарувала православний монастир Св. Спа­са у Четвертні, де мало бути поховане її тіло. Водночас, не забула вона і уніатські церкви Луцька: одну корову вона запо­віла священику церкви св. Миколая, ще дві корови мав отримати Пречистенсь-
74 Див.: ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 61. — Арк. 144-145 зв.
75  Див.: ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 168. — Арк. 531 зв.-533 зв.; спр. 169. — Арк. 323.
76 Пам'ятки — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — С. 139-140. Ми не знаємо, де і коли його було висвячено на єпископа, що привело його на Волинь і за яких обставин цей грецький владика став уніатом. За його власним свідченням, він жив у Луцькому монастирі за рахунок власних коштів, які придбав в молодості. Тому навряд чи є підстави припускати, що Мегленського єпископа Йосифа «переманили» уніати в обмін на настоятельство у Пречистенському монастирі, тим паче що маєтки цього монастиря були невеликі.
77 ЦДІАК України. — Ф. 25, оп. 1, спр. 108. — Арк. 602.
80
Михайло Довбищенко
кий монастир. За це духовенство згада­них церков мало молитися за її душу78.
1622 року Гальшка Олдашівська скла­ла тестамент, в якому заповіла поховати своє тіло в уніатському Пречистенському монастирі міста Луцька. Свої невеликі заощадження (50 злотих) вона порівну поділила між двома луцькими монасти­рями — Пречистенським уніатським і православним братським (Чесного Хрес­та), сподіваючись, що в обох обителях будуть молитися за упокій її душі. На­стоятель уніатського монастиря скріпив своїм підписом тестамент, а православ­ний братський ігумен (уже після її смер­ті) підписав квит, у якому підтвердив отримання 25 злотих згідно з тестамен-том Олдашівської79. Звертаємо увагу: тестамент Олдашівська склала в час різ­кого загострення суперечностей між при­хильниками і противниками унії, але на її стосунках з монахами братського мо­настиря це ніяк не відбилося!
1624 року православна Маруша Обор-ська склала тестамент, у якому вислови­ла бажання знайти вічний спочинок у Жидичинському уніатському монастирі, поруч з могилою свого батька, схоже у родовій усипальниці. Проте, жидичинсь-кий архімандрит о. Никодим Шибинсь-кий не дозволив поховати на території своєї обителі тіло православної небіж­чиці. Чоловік Маруші Януш Оборський вніс до книг Луцького гродського суду заяву про неможливість виконання волі покійної та поховав свою дружину у православній церкві80. Для нас в даному разі є цікавим сам факт, що людина, яка все життя свідомо трималася правосла­в'я, допускала можливість поховання
свого тіла в уніатському храмі і вико­нання треб уніатськими священиками.
Зустрічаємо також приклади тіс­них стосунків уніатського та православ­ного духовенства на побутовому рівні.
Весілля у єпископському маєтку Ро-жищі 20 листопада 1614 р. є тому яскра­вим прикладом. Цього дня пан Федір Воронич узяв шлюб з Анною Пилявсь-кою — племінницею луцького уніатсь­кого єпископа Євгенія Єло-Малинського. Список почесних гостей (друзів нарече­ного) відкривав о. Гедеон Балабан — архімандрит православного Жидичинсь-кого монастиря. Можна не сумніватися, що шановний гість був присутній як на вінчанні, яке проходило в уніатській церкві, так і на весільному бенкеті — за одним столом з уніатським владикою81. Дізнаємося про цей факт випадково — чоловіку Анни Пилявської для чогось знадобилося засвідчити факт взяття шлюбу.
На початку 1625 р. знайомий нам уніатський архімандрит о. Никодим Ши-бинський лікувався у будинку правос­лавного Луцького братства (солтанів-ська братська кам'яниця). Довідуємося про це зі скарги на Вацлава Підгоро-денського, який 1 березня ломився до згаданого будинку, бажаючи з'ясувати свої стосунки з архімандритом82.
Згадки про добрі стосунки між уні­атами та православними, наведені нами, підтверджуються також свідченнями уні­атського митрополита Йосифа Рутсько-го. 1628 року, готуючи документи до беатифікаційного процесу св. Йосафата Кунцевича, він поміж інших чудес, що сталися після смерті Кунцевича, називає факт значного послаблення релігійної непримиренності православних. З цього
78 ЦДІАК України.
79 ЦДІАК України.
80АЮЗР. — Ч. 1.
Ф. 25, оп. 1, спр. 82. — Арк. 68 зв.-72.
Ф. 25, оп. 1, спр. 131. —Арк. 1178-1179 зв.
Т. VI. — К., 1883. — С. 534. ЦДІАК України.
Ф. 25, оп. 1, спр. 139.
Арк. 180 зв.
81  Пам'ятки — Т. 3. — Вин. 1. — К., 2001. — С. 144-145.
82 ЦДІАК України. — Ф. 25, он. 1, спр. 141. — Арк. 254-255.
Проголошення унії та релігійне протистояння на Волині
81
приводу митрополит писав: «Припусти­ли вони чималенько із давньої своєї люті, направду диявольської. Припинили ви­давати проти нас ущипливі письма. Скла­дають візити нашим і запрошують в гості до себе, де тільки живемо разом з ними в однім місті. Самі учені їхні зберігають глибоку мовчанку про спірні точки віри, за винятком папського першенства. Од­наче, й про це балакають куди скром­ніше, ніж будь-коли раніше. Панує за­гальне гидування розколом і прагнення єдності. Про це висловлюються не тільки на їх зустрічах, але публічно кажуть, що хочуть усіма способами з'єднатися з нами» (перекладено з латинської)83.
Зберігся документ, який дає підста­ви припускати, що в окремих випадках існувала солідарність між уніатами і православними у суперечках з римо-ка-толицьким духовенством. Мається на увазі заява (атестація) волинської шлях­ти про захист честі і гідності володими-ро-берестейського уніатського єпископа Йосифа Баковецького від 1641 року. Стосувалася вона конфлікту між воло-димирським владикою та луцьким римо-католицьким біскупом, причини якого поки що до кінця не з'ясовано. Але факт лишається фактом: тривіальна подія (ро­згром якоїсь халупи у Володимирі, де піддані біскупа варили пиво) викликала скандал, який мав широкий резонанс серед волинської шляхти. У липні 1641 ро­ку 98 представників волинського но­білітету виступили із заявою про неправ­дивість звинувачень володимирського пле-бана на адресу владики Баковецького84. Підписанти цієї атестації засвідчили по­божне та доброчесне життя єпископа,
високо відзначили його заслуги перед державою та Церквою, і рішуче запере­чили причетність владики до будь-яких кримінальних інцидентів. Цікаво, що під цією характеристикою серед інших впли­вових осіб підписався також один із виз­наних лідерів православної волинської шляхти, князь Григорій Четвертинський. На жаль, поки що не вдалося інден-тифікувати конфесійну належність біль­шості підписантів цієї заяви. Але при­сутність серед них представників родин, які висунули зі свого середовища немало захисників православ'я (Друцькі-Соко-линські, Гулевичі, Загоровські), дає мож­ливість припустити, що крім князя Чет-вертинського в числі згаданих 98 шлях­тичів були й інші вірні Православної Церкви.
У контексті розглянутих вище фак­тів співробітництва православних і уні­атів не будуть виглядати незвичайними обставини врятування в часи Хмельнич­чини уніатського кременецького прото­попа о. Федора Дубницького, ченцями Почаївського монастиря. Варто нагада­ти, що Дубницький був не просто кре­менецьким протопопом, він фактично виконував обов'язки намісника володи­мирського уніатського єпископа у Кре­менецькому повіті, був офіційним візи-татором Володимиро-Берестейської єпар­хії. Змушений рятуватися втечею, він певний час переховувся по навколишніх лісах, а потім знайшов на деякий час притулок у Почаївському монастирі85. У зв'язку із цим постає питання: що змусило православних монахів, наража­ючи себе на небезпеку, ховати від ко­заків уніатського священика?
83  «Оепшегипі тиіішп сіє ргівііпсіо іигоге 8ио, а^х\ ріапе егаі сііаЬоіісив. Зсгіріа сопіга по8, диае Йдегипі уігиіепіа се88агипі, уівііапі по8ІГО8 еі іпуііапі асі ве, иЬі витш іп еасіет сіуііаіе сит Шіш; іпіег отпев сіосііоге8 сіє агіісиіів Йсіеі сопігоуегеіваііит вііепіішп, ехсеріо Ргітаіи Рарае, весі еі сіє Ьос тосіевііш Іодиипіиг, диат пиікрдат апіеа, Іаесііит ипіуегваіе сіікипіопік еі сіевісіегіит ІМопів, диосі поп Іапіит ргоропипі іп сопуепііси1І88Ш8, весі еііат риЬіісе Іодиипіиг, иі ипіапіиг поЬівсит диіЬивситдие тосіів.» АО8ВМ. ЕМ. — Уоі. І. — Яотае, 1956. — Р. 221.
84 Див.: Пам'ятки — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — С. 266-268.
85  Див.: АЮЗР. — Ч. III. — Т. IV. — К., 1914. — С. 581-584.
82
Михайло Довбищенко
Незважаючи на всю риторичність даного запитання, спробуємо дати на нього гіпотетичну відповідь. Протисто­яння православного та уніатського духо­венства в першій половині XVII ст. пере­важно мало характер суперництва двох конкуруючих релігійних конфесій, які перш за все були конкурентами в «бо­ротьбі за душі», а не ворогами у звич­ному сенсі цього слова. Саме тому навіть в умовах воєнного часу серед укра­їнських духовних знаходилися люди, для яких християнські цінності стояли вище конфесійних розбіжностей. Можливо, са­ме цим керувалися православні поча-ївські монахи, коли рятували уніатського протопопа.
Висновки
Нема сенсу заперечувати існування релігійного протистояння в Україні та Білорусі у першій половині XVII ст., адже ця проблема визнавалася сучасни­ками — як уніатами, так і православни­ми. Проте характер цього протистояння явно не мав тих глобальних рис, які традиційно приписує йому наша істо­ріографія. «Непроходимої безодні» між уніатами і православними, про яку писав М. Грушевський, насправді не існува­ло86. Релігійна полеміка точилася в се­редовищі дуже вузького кола осіб. Для деяких із них унія стала справою життя, для інших — особистою трагедією. Од­нак, ця боротьба рідко виходила за межі цього кола і не захоплювала переважної
більшості шляхти — представників по­літичного народу Речі Посполитої. Лише двічі — в часи рокошу Зебжидовського та після смерті короля Сигізмунда III — волинська шляхта продемонструвала справді масову підтримку Православній Церкві. Активність шляхти на повітових сеймиках, яка спостерігалася у першій половині XVII ст., лише на перший пог­ляд створює враження її одностайної солідарності з антиунійними силами су­спільства: випадок з луцьким сеймиком 1607 року та інші факти свідчать, що за певниих обставин волинська шляхта з не меншим ентузіазмом могла політично підтримати також уніатів.
Отже, протистояння конфесій на Волині справді існувало, але воно в цілому не мало антагоністичного харак­теру. Не могло бути антагоністичних суперечностей там, де лідери двох кон­куруючих церков вели спільні госпо­дарські справи. Не могло бути анта­гонізму там, де православні і уніатські священики разом гуляли на весіллях та спільно відзначали храмові свята. Не могло бути антагонізму там, де уніати просили православних про молитву і навпаки. Конфлікти чітко вираженого релігійного характеру мали в історії Во­лині епізодичний характер, а поширені в літературі твердження про масовість антиунійних рухів та переслідування пра­вославних уніатами є звичайним істо­ричним міфом.
Див.: М. Грушевський. Історія України-Руси. — Т. VI. — К., 1995. — С. 564.