http://tin-tina.livejournal.com/39883.html

 

Про Гальшку, релігійну боротьбу, деяких наших знайомих та жарти історії.

 

Це ім’я, популярне в ранньомодерну епоху, носило багато шляхетних невіст, але наша сьогоднішня героїня чи не найпопулярніша з них. Мабуть,  кожен український школяр чув про Гальшку Гулевичівну і про вікопомний дар, принесений нею культурі та просвіті. Але спробуймо розібратися, що ж саме зробила ця “достойна і освічена жінка”? Пожертвувала, але що – земельну ділянку, грошову суму чи і те, й інше? А, головне, кому? Кандидатур чимало: монастирю, братству, академії, неясній благодійній організації. Це було не зовсім зрозуміло навіть сучасникам, які, виявляється, не дуже дякували пані Гальшці за її подарунок, а хоч якоїсь відплати від потомків вона дочекалася лише у 19-у столітті.

Для початку ближче познайомимося   з героїнею. Суфікс “-н” у прізвищі свідчить про те, що “Гулевичівна” – як тоді казали, родове ім’я, по-теперішньому – дівоче. Тобто, Гальшка, як і багато жінок її епохи, навіть вийшовши заміж, в повсякденному житті і юридичних документах обходилася своїм попереднім прізвищем. А замужем вона була двічі – вперше, недовго, за Кристофом Потієм, братом Іпатія Потія, володимирського єпископа, відомого нам як один з ініціаторів релігійної унії, вдруге – за Стефаном Лозкою, підчашим київським, пізніше маршалком мозирським. Так що її повне й офіційне титулування – Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна Стефанова Лозчина маршалкова Мозирська.

З дому ж вона належала до давнього і заслуженого волинського роду Гулевичів. Про них згадувала Наталя Яковенко в збірнику “Україна аристократична”, зазначаючи, що їх прізвище  походить від слов’янського імені “Гуль” (Гулько, Гулян, Гуляник). А в книзі “Українська шляхта” цієї ж авторки відзначається жертовна співучасть членів роду у стримуванні татарської агресії: в одній тільки битві загинуло 20 і було поранено 15 Гулевичів (Н.Яковенко, “Україна шляхетська”, с.137).

 

Окрім воїнів, Гулевичі дали вітчизні чимало й церковних діячів. Дід Гальшки Федір, під кінець життя постригшись в монахи під іменем Феодор, був єпископом Луцьким. У нього було п’ятеро синів: Григорій – хорунжий Волинської землі, Михайло, Роман – підстароста Володимирський, Януш, Василь (батько Гальшки) – підстароста Володимирський і войський Володимирський. В 1569 році Василь Гулевич, як посол від збунтованої волинської шляхти, вручив королю Сигізмунду-Августу вимогу непокірних підданих: вести з ними листування руською мовою (“а писар по-руську, не по-польску писат мает”), дотримуватися старих норм судочинства, стягування податків і військової повинності.

Василь одружувався двічі, від першого шлюбу з Оленою Жасковською, яка швидко померла, потомків не мав, зате друга дружина, Наталка Патрикеєвна, народила йому трьох синів – Андрія, Михайла, Бенедикта і трьох дочок – Ганну, Катерину, Гальшку. Ганна згодом вийшла за князя Юрія Пузину, родича луцького єпископа Афанасія, що перейшов в унію. Катерина, схоже, була наймолодшою з сестер, бо її шлюб з Миколою Млечиком вже після смерті батька влаштувала Гальшка, за що потім з нею судилися брати, як законні опікуни ще неповнолітньої сестри. Шлюб самої Гальшки із Стефаном Лозкою був, можна сказати, родинним: рідний брат Стефана Лаврентій Лозка “держав жоною” Гальшчину двоюрідну сестру Ганну Янушівну Гулевичівну.

Як бачимо, Берестейська унія і пізніші бурхливі події розкололи рід Гулевичів: частина їх залишилася вірною православ’ю, частина перейшла в унію, а то і в католицизм. Католиком став, наприклад, єдиний син Гальшки Михайло, людина, схоже, безвольна і безхарактерна. За католика Людвіка Олізара-Волчковича вийшла донька Гальшки і її тезка – ця Гальшка померла зовсім молодою, залишивши доньку Ганну. Сама ж Гальшка Гулевичівна була переконаною православною.

На початку 17-го століття вона опинилася в Києві. Давня столиця в той час оживала і стрімко перетворювалася в новий центр культурного і політичного життя, куди натовпом ринули вчорашні волиняни, подоляки, галичани, козацька старшина. Не рідкістю були й іноземні гості – релігійні діячі, купці, мандрівники, просто шукачі пригод. Тому видається правдоподібною роль, приписувана Гальшці Гулевичівні авторкою  досить популярного історичного роману “Людолови” Зінаїдою Тулуб. В її інтерпретації “маршалкова Мозирська” виявляється господинею чогось схожого на товариський салон, де могли зустрічатися представники місцевої еліти і заїжджі знаменитості. Безумовно, при тодішній насиченості життя у всіх його проявах десь їм сходитися потрібно було, а дім Гальшки цілком підходив для цього. Сама ж вона встигла зав’язати чимало зв’язків і родинних, і дружніх. Припускається, наприклад, що вчорашня волинянка добре знала Сагайдачного, котрий здобував освіту в Острозі, а вже Сагайдачний міг її познайомити з козацькою старшиною, що відвідувала Київ у короткі часи перепочинку між війнами і битвами. Хоча Сагайдачний був одружений і його дружина, Настя Повчанська, мешкала в Києві, його власний дім стати таким центром товариського життя не міг. Сімейні незгоди козацького гетьмана були загальновідомі і навіть стали темою жартівливих пісень. Оце знане “проміняв жінку на тютюн та люльку” стосувалося саме Насті Повчанської. Чому-то вони не мирили між собою, невідомо, зате достеменно знаємо, що пан Петро, складаючи заповіт, не зробив дружину повновладною спадкоємицею і розпорядницею майна, як було тодішнім звичаєм майже без винятків. Досить невелике утримання вона мала одержувати з рук основних спадкоємців, Печерських отців, з якими, схоже, в неї теж не дуже складалися відносини. Зрештою, овдовівши, Настя Конашевичева недовго оплакувала покійного мужа і швидко знову вийшла заміж, а вже в ролі заміжньої жінки втрапила в судові книги за звинуваченням у наїзді на сусідню маєтність.

Але це все ще в майбутньому, а ми повертаємося у 1615 рік до Гальшки – саме тоді вона й зробила пожертвування, що обезсмертило її ім’я. Було тоді Гальшці трохи більше 30 років (точна дата її народження невідома). Дослівно в записі фундушу говориться, що вона: “дала, подарувавши, і навічно уфундувавши (…) двір свій власний з пляцом в місті Києві”. Далі подається топографія садиби і пояснюється мета дарування: “Православним и благочестивим християном … тым тылко, которые в Православной благочестивой Церкви Всходней набоженства греческого, свой двір у Києві на монастыр ставропигион, также теж и на школу дітем так шляхетским, яко и местским”, а також на притулок прочанам і духовенству. Закінчується запис умовою: якщо іноки й християни будуть відчужені від фундації, то ця остання повинна повернутися до дому жертводавиці. Про братство в документі не згадано ні словом.

І, “аби так фундація початок свій брала”, Гальшка урочисто ввела у садибу Ісайю Копинського разом з представниками духовенства і православної шляхти. Іменитий і благовірний священноінок отець І.Копинський був у той час ігуменом Межигірського монастиря, що давав притулок постарілим у боях запорожцям. Можливо, Копинський був спільним знайомим Гальшки й Сагайдачного. В 1620 році під час урочистого богослужіння, описаного в безлічі історичних і півісторичних творів, під охороною козацьких загонів, Копинський був рукоположений на єпископа Перемиського. Незабаром він став також ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря, в 1631 році – митрополитом Київським і Галицьким.

http://tin-tina.livejournal.com/39883.html

http://tin-tina.livejournal.com/tag/17+%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F