Імена, прізвища, люди — все це частина нашої історії, такої багатої на яскраві сторінки,
сумні й радісні, трагічні й щасливі. Скільки життів, скільки доль промайнуло
над нашою українською землею! Кожен з них щось залишав нащадкам, або не залишав
нічого...
Мабуть чимало з нас, вивчаючи
історію свого народу, шукали своїх однофамільників, прославлених у минулому
якимись добрими справами чи подвигами. Шукали бодай прізвища у реєстрах, чи
навіть у географічних назвах, а то й просто слова у словнику, яке б пояснило
значення чи походження (етимологію) наших прізвищ. Навіщо? Думаю, насамперед
для того, щоб встановити той духовний зв'язок поколінь, який ми так давно
втратили.
Хіба не вражає той факт, що кожен
скіф (наш Пращур!), за Звичаєм свого часу, мав знати свій родовід до сьомого
коліна, щоб бути гідним громадянином свого народу? А хто з нас, сучасних
українців, знає свій родовід, хай навіть не до сьомого, хоча б до п'ятого
покоління? То може ми сучасні, гірші від тих, що жили на українській
землі ще дві з половиною тисячі літ тому? Ні, ми маємо чим пишатися, тільки занадто
вже ми довірливі й миролюбні до чужинців. А ці безкінечні потоки різних зайд на
нашій землі впродовж тисячоліття нахабно диктували нам нашу історію, або й
переписували її на догоду своїм політичним намірам. Це наша величезна біда! Не
знаю, чи здатні ми нині справитися з купами різного роду фальсифікацій,
залишених нам у спадок подібними "творцями"? Ще й нині вони шматують
українське суспільство на сотні різних груп і партійок, прихильників тієї чи
іншої доктрини.
Так сталося, що майже протягом всього
ХХ століття вважалося престижним виводити свою генеалогію з
робітничо-селянського класу. Тому ніхто й не намагався шукати свої шляхетські
корені, бо за це можна було й на Соловки чи то в Гулаг потрапити. Скільки
справжніх господарів землі було вивезено з України під гаслом боротьби з
куркулями! Скільки винищено мислячої еліти української нації! А хто залишився?
З нас дуже, занадто вже дуже довго робили отару слухняних овець. Та час іде,
сьогодні ми все яскравіше бачимо, що нашу історію творять не безбарвні темні
маси, а саме особистості, без яких немислимий поступ суспільства. Таких людей у
нас багато. І як би не замовчувалась наша минувшина, в різні часи ми по-своєму
відкривали для себе її сторінки і осмислювали діяння наших Прабатьків.
Я вже в ранньому дитинстві знала про
славетний рід Лозок, серед яких були значні шляхетні родини, в тому числі й на
Київщині та Житомирщині, звідки походить рід мого батька Сергія Лозка. Ще в
молодших класах я прочитала роман Зінаїди Тулуб "Людолови" й пишалася
тим, що тут згадується родина Стефана (Степана) Лозки і його славетної дружини
Галшки Гулевичівни-Лозчиної, фундаторки Київського Братства та школи для
українських дітей. В нашій родині ніколи не було сумніву, що це рід наших
Предків. Адже прізвище Лозко нині порівняно малопоширене і не є типовим, як
скажімо Петренко чи Іваненко. Та може й правдива народна мудрість, що ті, хто
має однакові прізвища, походять з одного роду.
Для мене сьогодні виглядає досить
дивовижним один спогад дитинства, коли батько повів мене, тоді дванадцятирічну
дівчинку, на Поділ і показав той будиночок на вулиці Григорія Сковороди, який
Галшка Гулевичівна подарувала братству в 1615 році. Досі дивуюся, звідки мій
тато міг знати це в той час, коли в Україні так нахабно замовчувалася наша
справжня історія, а дослідження Києво-Могилянської академії вважалися
"небажаними". Це було в середині 60-х років. Але ж тільки в кінці
70-х, уже після смерті мого батька, архітектор Юрій Лосицький встановив
належність того будинку Галшці Гулевичівні. І до цього відкриття офіційна наука
поставилась із великими застереженнями.
Звідки ж знав про це мій батько?
Тоді, прогулюючись із татом вздовж мурів Військово-Морської академії, яка за
радянський часів була розташована на місці колишньої Братської колегії, я була
сповнена якихось дивних почуттів, немовби перебувала поза часом, і як в тумані,
бачила Галшку, постаті братчиків і школярів. Ніби стрічка якогось фільму з
давноминулих часів промайнула в моїй дитячій уяві.
Згадуючи ці враження пізніше, я
щораз більше тягнулася до цієї теми. З 1989 я нарешті отримала змогу викладати
у вузі, про що мріяла ще по закінченні університету. Почала працювати в
науковій бібліотеці, збирала матеріали до лекцій з української культури.
Одночасно не обминала також і матеріалів про родини Гулевичів і Лозок. З
початку 90-х років почалося й відродження Києво-Могилянської академії. Як я
раділа разом зі своїми друзями, коли відродилось і "новодружене"
Київське Братство! Та радість моя була передчасною... Братство виявилось лише
рекламною приманкою для зарубіжних спонсорів. Весь мій ентузіазм і бажання бути
корисною в цій справі розбилися об кам'яні мури бюрократичної машини. Я
зрозуміла, що мені не знайдеться місця ні серед викладачів нового університету,
ні серед його меценатів. Той маленький фінансовий внесок, який я зробила разом
зі своїми друзями на "Фонд Галшки Гулевичівни", виявився краплиною в
морі і звичайно ж, не задовольнив нове керівництво академії. Та й мої наукові
пошуки тільки роздратували тих дослідників, які, виявляється, на цю тему мають
свою "монополію".
Моя ідея створення Музею Галшки
Гулевичівни в її будинку також не зацікавила керівників УКМА, а якщо й
зацікавила б, то не для того, щоб доручити цю справу мені. У них є для цього
спритніші
p; Через ці та інші
причини, я зайнялася іншими проблемами і повернулась до цієї теми майже через
десять років, бо постійно відчувала якийсь борг перед Галшкою, яка мені
наснилась у ті роки нашого Відродження. Я її шукала в творах парсунного портрета
ХVІ-ХVІІ століть, якби вміла, сама б намалювала. Та мене більше захоплювали
пошуки її справжнього портрета, я все ще сподіваюсь його знайти. Вся ця шумна
кампанія з конкурсом її портретів серед українських художників, організована
Києво-Могилянським університетом кілька років тому, не варта була пошуків
одного — справжнього. Це була якась виставка автопортретів, підписаних словом
"Галшка". Для мене все це виглядало невдалим фарсом, на якому
перемогли жінки неукраїнського антропологічного типу. Сумно, зате типово...
Я шукала її могилу. Вперше приїхавши
до Луцька, одразу, нікого не запитуючи, прийшла до Братської церкви, де була
похована Галшка. Я зрозуміла, що тут її дух, хоча могили вже не видно. Блукаючи
вулицями незнайомого мені міста, я випадково, чи може й не випадково, потрапила
до Луцького замку, біля якого знайшла будинок її сестри Ганни
Гулевичівни-Пузини. Місця її перебування я знайшла ще до того, як познайомилася
з науковцями Волинського Краєзнавчого музею. Все виявилося правильним. Тут мене
зустріли як добру знайому, хоча спілкувалися ми вперше...
Отож ці матеріали, які я зібрала про
родини Гулевичів і Лозок, я пишу, насамперед, для пам'яті моїх родичів, двох
племінниць Вікторії та Оленки Лозко, а також для всіх українців, які люблять і
шанують нашу славетну меценатку Галшку Гулевичівну, і все, що пов'язане з її
ім'ям та діяльністю. Цю працю я не можу вважати закінченою, тому залишаю за
собою право в майбутньому доповнювати чи виправляти написане, а якщо я не
встигну зробити більше, то нехай наш родовід допишуть наші нащадки, або інші
сумлінні українці, яким ця тема близька. Хай допоможуть їм Боги!
Ім'я Галшка нині звучить дещо незвично для українського слуху. Спробуємо
з'ясувати його давню форму. В актах XV — XVII ст. воно записувалося по різному:
Галшка, Галъшка, Галшъка, Гальшка. В її автографі маємо — Halska/Гальшка. Цей
автограф зберігався в музеї церковно-археологічного товариства при Київській
духовній академії. Як пише С. Голубєв, це один із справжніх документів з її
автографом.
Щодо імені Галшка маємо деякі
аналоги в давніх записах стосовно інших жінок, які також носили це ім'я.
Наприклад, Волинська княгиня Галшка Острозька, яку можна вважати предтечею
Галшки Гулевичівни як меценатки. В українських джерелах княгиня називається
Галшкою, в латинських Єлизаветою (Elisabettae), а в польських Альжбетою чи
Гальжбетою. Не знаю, наскільки правомірно ототожнювати ім'я Гальшка з
Єлисаветою, як це роблять деякі автори. Думаю, що авторитетніше про її ім'я
свідчить її власний підпис. Однак, "Словник староукраїнської мови XIV- XV
ст." (т.1, К., Наукова думка,
1977, ст.70) подає ім'я Алжбіта ("і" ставлю замість
"ять") як похідне із старочеського Alzbeta, або старопольського
Alzbieta, яке на українському мовному грунті перейшло в Алжка, Галжка, Галзька,
Гальшка (там же, стор. 237). Житомирська гродська книга за 1617-18 роки іменує
Гулевичівну-Лозчину Галшкою (кілька разів) і один раз Галжбитою (в акті № 615,
Опись, стор. 85). Тотожність її особи в цих актах не підлягає сумніву.
Слід згадати також традицію
іменування українських жінок в XIV - XVII ст. Батьківське прізвище вживалося
ніби у формі сучасного по-батькові: Гулевич — Гулевичівна, або Могила —
Могилянка (Раїна), Лозко — Лозчанка (Софія). Вийшовши заміж за чоловіка, жінка
приймала його ім'я і прізвище у формі присвійного прикметника. Так, жінка
Гулевича має зватися Гулевичева, жінка Потія — Потїєва. Ян і Петро Потії
називають Галшку так: "по первому мужу Криштофоровая Потиєва, а по второму
— Стефановая Лозчина". Тому багато авторів, які розбирали давні документи,
не знаючи цієї української традиції, часто плутали імена й титули. Так, Л.
Похилевич називає Галшку "Анною Степанівною Гулевичовою, ловчиною і
маршалковою Мозирською". Як бачимо, тут повна нісенітниця: Анна замість
Галшки, по-батькові замість прізвища і прізвище замість по-батькові, крім того,
назва титулу — замість прізвища чоловіка ("ловчина" замість Лозчина).
Якби ми не знали, про те, що замок в Рожеві, про який пише Похилевич, належав
Лозкам і зокрема, Галшці, ми могли б і не впізнати в ньому нашу героїню.
Таким чином, правильним її ім'ям і
повним титулом є: Галшка Василівна Гулевичівна, Степанова Лозчина маршалкова
Мозирська.
Народилася Галшка Василівна
Гулевичівна ймовірно в селі Затурці (нині Локачинського району Волинської
області), що на річці Турії (притоці Прип'яті) 18 грудня 1575 року. Є чимало
документів, які свідчать на користь цього припущення: податкові, купчі та інші,
які стосуються родини Гулевичів з 70-80-х років, про те, що вони найбільше жили
саме в Затурцях. День народження Галшки Гулевичівни визначаємо за
документальним свідченням, що її іменинний день був 9 грудня, тобто нині має
відзначатися 18 грудня (бо в 1575 р., коли Галшка народилась, різниця між
юліанським і астрономічним календарями складала 9 днів, а вже після реформи
1582 року вона становила 10 днів).
Із Предків Галшки відомий її дід
Феодосій Гулевич, який жив у першій половині XVI ст., був Луцьким єпископом (в
миру носив ім'я Феодор). Він мав багаточисельну родину, але овдовівши, прийняв
чернечий чин і отримав єпископський сан. У Феодора було п'ять синів: Григорій,
Михайло, Василь, Роман і Януш.
Григорій Гулевич — хорунжий
Волинський був одружений з Магдалиною Дахновською і мав трьох синів: Григорія,
Федора, Івана та шість дочок: Ганну, Богдану, Марушу, Катерину, Софію, Настю.
Помер в похилому віці в 1596 році.
Михайло Гулевич — не займав ніяких
посад, був одружений з Настею Мнішек-Ворковською, помер раніше від усіх братів,
залишивши малолітню дочку Марію, якою опікувалися його брати Василь, Григорій
та Роман, що стало причиною багатьох непорозумінь між ними та матір'ю дівчини.
Роман Гулевич — підстароста
Владимирський, був одружений з Пелагеєю Матвіївною-Сиропятиною, мав дітей
Федора, Михайла та Дем'яна. Цікаво, що цей Дем'ян був одружений, вірогідно, з
сестрою матері Галшки, або якоюсь її близькою родичкою (Настею Патрикеївною,
дочкою Кременецького підкоморія Івана Патрикія з Курозвон).
Януш Гулевич — посади не займав, мав
дітей: Ганну, Настю, Феодору Михайла та Миколу. Саме цей Микола мав дочку Ганну
Гулевичівну, що була одружена в першому шлюбі з Лавріном Лозкою, підчашим
Київським (рідним братом Степана Лозки). Якщо Януш — рідний брат Галшкиного
батька Василя, то його син Микола Галшці приходився двоюрідним братом, тоді
дочка Миколи Ганна Гулевичівна - це Галшкина двоюрідна племінниця.
Найбагтшим з синів був наймолодший —
Василь Гулевич, він займав також і найвищі громадські посади. До 1565 року
Василь був підстаростою Владимирським, а потім возведений у звання войськового
Владимирського. В першому шлюбі він був одружений з Оленою
Волчковною-Жасковською і прожив з нею всього два роки (1557-1559), дітей від
цього шлюбу мабуть не було, а можливо це була дочка Ганна. В 1570 році він був
одружений вдруге з Наталкою Патрикеївною, яка стала матір'ю трьох синів:
Андрія, Михайла, Бенедикта й Галшки, можливо й Ганни. Таким чином Галшка мала й
рідну сестру Ганну Гулевичівну. Ця Ганна була одружена з князем Юрієм Пузиною.
Рід Пузин, як і рід Гулевичів, чи не найдовше з української шляхти тримався
праволавної віри. Впродовж усього XVII ст. не згадується жодного католика з
цієї родини. Юрій Пузина був серед тих дворян, які обирали депутатів на
Люблінський з'їзд, він же був братчиком Луцького Братства. Його прізвище
є під протестом Волинських шляхтичів проти утисків православних католиками (АЮЗР. — ч. І, т. ІV, ст.348).
Василь Гулевич, батько Галшки
придбав село Затурці в 1570 році та влаштував тут фільваркове господарство, з
якого мав великі прибутки. Це село дуже давнього походження, тут існувало
городище ХІІІ століття, а також феодальний замок з ровом і кам'яними стінами.
Його залишки в народі й досі називають "городець". Першим власником
цього села був магнат Затурецький, звідси й назва. Одночасно з цим селом Василь
Гулевич придбав також кілька навколишніх сіл: Несвіч, Торчин. В дитинстві
Галшка також часто бувала в Воютині, де жили її родичі (нині Луцький район).
Ганна Гулевичівна, племінниця
Галшки, як уже зазначалося, була одружена з рідним братом Степана Лозки —
Лавріном Лозкою і жила також на Київщині. Часто дослідники плутали цих двох
жінок. Тим більше, що й Ганна (Анна) Гулевичівна-Лозчина фундувала на школи та
монастирі в Києві, про що є чимало документальних записів, наприклад: "Випис
із книг гродських воєводства Київського 3 червня 1629 року про пожертвування
Ганною Гулевичівною Лавріновою Лозкиною Кирилівському монастирю плацу в
Києві" — Оп. № 7 (Описание
рукописей церковно-археоло-гического музея при Киевской духовной академии. -
Составил Н. Петров, Выпуск І, К., 1875, ст. 185). Вона жила ще в 1651
році. Мала маєтки: Красну Луку з двома руднями на річці Талі (Радомишльський
повіт на північ від Іванкова), Мойсейковщина, село Феневичі, Обчитель (Оцитель)
і неіснуюче нині поселення Лавринів (Лавринівка), назване так за іменем її
чоловіка Лавріна Лозка. Овдовівши, Ганна в другому шлюбі була за Ярошем
Кирдеєм-Козинським.
Дитинство, юність,
освіта Галшки
Про дитинство й освіту Галшки Гулевичівни ми знаємо, здається чи не найменше.
Очевидно, що дитинство Галшки пройшло серед мальовничої волинської природи.
Виховувалась вона, напевно ж вдома, оскільки дівчатка до шкіл не ходили. Однак
відомо, що дівчатка навчалися грамоті від вчителів, яких багаті шляхтичі
наймали спеціально.
Красномовним є свідчення Павла
Алепського про освіченість українських жінок того часу: "Усі вони
вміють читати, знають філософію, логіку і пишуть на різні теми. Серед них є
багато дівчат, більших і менших, що виховуються на те, щоб стати черницями, бо
здебільшого це сироти". Дівчата ж, яких віддавали в монастирі, проходили
курс наук близький до курсу Київської академії. Їм читалася також поетика.
Відомо чимало жіночих віршів цього часу (Шевчук
В. Дорога в тисячу років. — К., 1990, с. 163).
Мелетій Смотрицький, який в 1616
році викладав латину в Братській школі, також залишив записи про освіченість
українських жінок: "К тому не тільки мужчини, але із білих голов (жінок)
деякі хочуть відати глубокості письма, таємниці догмат церковних, которим
личила би куделя з веретеном, аніж теє, що писано пером".
Митрополит Іпатій Потій, який був ініціатором
унії в Україні та вважав, що католицький порядок кращий від ортодоксального,
докоряв православним, що їхні жінки вмішуються в справи церкви: "не тільки
ви, але і жонки ваші церковними справують! Дивіться ж, що за порядок в церквах
ваших: вже не раз і кров'ю людською обливалися, за рядом і справою тих кролевен
ангельських і патріаршиць нових (Памятники
полемической литературы. — Т. 1, ст. XVIII).
Хоча про освіту Галшки Гулевичівни
не маємо жодних документальних свідчень, але можемо ствердити, що її турбота
про школу не постала на голому місці. Вірогідно, Галшка отримала досить високу,
як на той час, освіту. Про це можемо побіжно судити й з того, що зберігся її
автограф, який вона зробила польською і українською мовами: "Галшка
Гулевичовна Стефанова Лозчина Маршалкова Мозирська рукою власною".
Твердість руки й каліграфічний почерк свідчить про те, що писати їй доводилось
досить часто і робила вона це вправно. Очевидно також, що вона добре знала
історію Батьківщини, за долю якої вболівала, і робила все можливе для освіти
молодого покоління, виховання його на патріотичних засадах. До того ж її
знайомство і співпраця з видатними вченими того часу, такими, як Мелетій
Смотрицький, Ісая Копинський, Петро Сагайдачний, також свідчить про високий
рівень її освіти.
Вісімнадцятирічною дівчиною Галшка одружилася з Христофором Потієм, наймолодшим
сином Брестського каштеляна Адама Львовича Потія (в іншій транскрипції Поцея),
який згодом став православним єпископом, а ще пізніше — уніатським митрополитом
Іпатієм.
Біографія цього одіозного чоловіка
настільки цікава своїм авантюризмом, що варто хоча б побіжно згадати її. Адам
Потій народився в 1541 році, в 1593 постригся в ченці й одразу (?!) був
призначений Брестським і Володимирським єпископом. Саме він разом з Кирилом
Терлецьким розпочав в Україні підготовку до унії і навіть їздив до Риму,
залагодити цю справу з папою. Х. Філалет в своєму "Апокрисисі" пише
про нього, що він привіз із Риму унію і порнографічні картинки, називає його
"райським змієм", "хитрим лисом", розбійником і
розпусником. Потій, будучи людиною амбітною (адже виводив свій рід від св.
Володимира і мав герб), швидко став і Київським митрополитом. Його вміння
безболісно змінювати своє віросповідання на догоду різним життєвим і політичним
обставинам свідчить швидше про неукраїнське походження, аніж про хиби
характеру. Так, відомо, що він чотири рази був охрищений: в дитинстві в
православ'я, в Краківській академії прийняв кальвінізм, повернувшись додому,
знову перехристився в православ'я, а далі — став католиком. Цікаву
характеристику дав Іпатію Потію і Клірик Острозький, назвавши його "старим
лисом" що скрадається до гусенят, щоб ними поживитись, щоб "поятрили
брата з братом, побудили один проти другого, розпорошили братерство, прогнали
приязнь, впровадили заятрення..." (Історія
української культури. — Нью-Йорк, 1990, ст. 137).
Агітаційно-публіцистичні писання самого ж Потія за прийняття унії відзначаються
ущипливим, глузливим тоном щодо православних, і місцями переходять межі
пристойності (там же, стор. 142-145).
Можемо тільки уявляти, яке виховання
отримав від батька його син Христофор. По одруженню Галшка з Христофором жили в
маєтку Несвіч, подарованому їм як посаг батьком Галшки Василем Гулевичем. Крім
маєтку, посаг Галшки складав "тисячу коп грошей литовської лічби готовими
пензьми, а тисячу коп грошей також литовської лічби речми рухомими, що все
сповна, тобто п'яти тисячей злотих польських передано як придане Христофору
Потію", які по смерті його мали перейти назад Галшці. В книгах гродських
Луцьких зберігаються документи, купчі, заставні, судові та ін., з яких видно,
що цей маєток в 1606 році перейшов у власність брата Галшки Андрія Гулевича, бо
він його викупив.
Від цього шлюбу Галшка мала дочку
Катерину, яку видала заміж за хорунжого Оршанського Миколу Млечка, що
відбулося, вірогідно, близько 1615 року. Зберігся письмовий протест Яна і Петра
Потіїв (братів Христофора), які були опікунами неповнолітньої Катерини і мали
вирішувати справу її одруження. Цей документ датований 13 березня 1615 року. З
цієї заяви очевидно два факти: 1) те, що Христофор Потій вже на той час помер;
2) те, що Галшка ігнорувала всякі дорадчі чи інші намагання родичів по лінії
чоловіка вмішуватися в її сімейні справи.
З документів відомо, що в 1606 році Галшка вже була в другому шлюбі зі Стефаном
(Степаном) Лозком. Оскільки самого запису про шлюб не знайдено, можна
припустити, що вони могли одружитися й раніше.
Насамперед про форму прізвища.
Первісна і найдавніша форма цього прізвища - Лоза. Прізвище Лозко — вже похідне
від Лоза, так називали синів Лози. В XIV — XVII ст. вживалася форма на -ка (що
так само було похідним від Лоза — ніби зменшене, тобто молодший, або син).
Форми прізвищ на -ка побутували серед помосковщеного люду аж до ХІХ ст. (пор. Шевченка
замість Шевченко). При відмінювані форма Лозка у множині родового відмінку
переходить в Лозок, а форма Лозко — в Лозків. Обидві форми в називному множини
— Лозки. Тому я часто вживаю тут прізвище Лозко в сучасній формі з наголосом на
останньому складі, хоча в селі мого батька Миколаївці, що на Житомирщині,
прізвище досі вимовляють з наголосом на першому складі. Це село Ємільчинського
району до 1945 року називалося М'яколовичі. Тут розкопане поселення доби
неоліту. В цій місцевості наше прізвище побутує частіше, ніш на Київщині. Є
також село Лозниця, річка Лозниця — притока Ужа. Я думаю, це свідчить про те,
що або власники тих земель назвали ці об'єкти своїм прізвищем, або їхні
прізвища походили від географічних назв. Відома також назва села Ласки (перші
згадки в 1545 р.) і споріднені з нею прізвища, які згадуються в документах
досліджуваної доби іноді поряд з прізвищем Лозко. Часто їх плутали. Не берусь
твердити, що це похідні від одного роду, але пригадую, коли я вперше (а мені
було тоді років п'ять), навчившись складати літери в слова, написала своє
прізвище так, як чула, Лоско. Бо дзвінкий з при вимові оглушується. З цим
явищем мені протягом життя доводилось зустрічатися неодноразово, коли люди на
слух сприймали моє прізвище саме так. Тому, думаю, що й прізвище Ласки, може
бути похідним від Лозки. Хоча й не буду на цьому наполягати.
Про родовід Лозків (Лозок) знаємо з
кінця ХV ст. Жили вони переважно на Київщині, відомо також, що вони були
вихідцями з Берестейщини (з білоруського боярства). Найстарший з них відомий
Федько Лоза, одружений з Марушею Юхновичівною, дочкою Івана, який посідав
значні місця в землі Київській. За жоною Федько отримав у придане значні землі
за Дніпром і став дідичем Рожева. Його син Борис Лоза "ходив послом
від короля Александра до орди з подарунками; там його цар в орді велів скарати
на горло (на смерть) і посадив у вежу, де той просидів сім років, а коли до
короля вирвався, то був ледве живий п'ять тижнів і вмер" (Slownik geograficzny Krolestwa Polskego i
innych krajow Slowianskich. — Tom IX, — Warszawa, 1888, s. 870). Чи були
в Федька Лози інші діти, крім Бориса, невідомо.
Борис Лоза залишив трьох синів:
Андрія, Олехна і Яська. Вони по смерті батька в 1507 році розділили між собою
батьківські добра, щоб між собою не сваритися. Найстаршому Андрію дісталися
волость Добрин під Берестям Литовським із замком і двором Митниця і з належними
до них селами, надто двір з селом Пожним і угіддя двох сіл під Туровом з
дворами Людкі й Гілчице. Вірогідно, дочка саме цього Андрія Лози Софія
Андріївна Лозчанка стала жоною одного з нащадків князів Гедиміновичів
(Ольгердовичів) Сангушків - Василя Михайловича Сангушковича-Ковельського (пом.
близько 1558).
Олехно, середній, взяв Луки Великі й
Малі над Бугом під Брацлавом, а також Сукін, Кабани, і Узьке над Тетеревом,
Труденове, Запорожчизну, Теленовщизну із Заруддям і Вихоровом, а також дістав
села Людки і Гілчице. Наймолодшому Яськові дісталися добра в Київщині: Пуково
(нині Карабачин) з двором над Здвижем, а також Батиєво з Монастирищем і церквою
неподалік Батийова, з селом Щиково і Жабізна, островом "що на ту церкву
тітка Лозків княгиня Романова (?) надала", тут же два озера на річці Ужу,
село Високе, Ставище Велике і Мале, Корбщице, Ситниківщизна над Здвижем, міста
Коржев і Рожев і села під Мозирем, Щирейковичі з селищем і бояринем панським
"котрий біля Рудки над річкою Здвиженем од Батийова і Пукова на кордоні
Здвиженської землі і монастиря Печерського..." (там же, ст. 871). Цей розподіл був записаний в уряді Брестя
Литовського в 1507 році при свідках.
Ясько Лоза, ставши власником Рожева,
побудував там замок. Він мав також трьох синів: Филона, Богдана і Василя.
Молодший з них Василь і був батьком Степана Лозка, чоловіка Галшки Гулевичівни.
В 1522 році, після смерті Яська, його сини так само поділили батьківські
маєтки. Василю дісталася значна частина земель, які він передав у спадок своєму
сину Степану. Відомо, що за життя Василя Лозка в 1574 р. йому належали Рожев,
Пуково, частину села Батиєва та інші маєтки. У Василя було четверо синів:
Лаврін (дворянин Його Королівської Милості, потім підчаший Київський, одружений
з Ганною Гулевичівною, племінницею Галшки), Степан (маршалок Мозирський, в
першому шлюбі з Ганною Боговитіновою, в другому — з Галшкою Гулевичівною), Василь
(неодружений), Іван (одружений з Магдалиною Щирською). Ці сини поділили
батьківські землі в 1603 році.
Галшка вийшла заміж за Степана
Лозка, коли їй було близько тридцяти років. Степан був удівець вже старшого
віку. Про його дітей від першого шлюбу нічого не відомо. З українських джерел і
наукових праць ми досі знали, що Галшка мала зі Степаном тільки одного сина
Михайла, який не залишив нащадків. Вірогідно, дослідників стримував духовний
заповіт Галшки, у якому вона згадує лише Михайла, котрому заповідає поховати її
й розпорядитися майном, якого в неї на той час було вже не так і багато. Мабуть
це стало причиною пізніших біографічних помилок у багатьох як наукових працях,
так і художніх творах про Галшку. Однак, це ще не означає, що Галшка не могла
мати інших дітей, адже в шлюбі зі Степаном вона перебувала понад 11-12 років, а
не 6, як читаємо в деяких дослідників (напр., Мухин Н. Кіево-Братскій училищный
монастырь. Исторический очерк. — К., 1893). Якби ми не знали про її дочку від
першого шлюбу Катерину, можна було б припустити, що дійсно Михайло був її
єдиною дитиною взагалі. Звернімо також увагу на те, що в заповіті вона не
називає Михайла єдиним сином, а пише "наймиліший син мій урожонний Єго
Милость пан Михал Лозка". Можливо, з усіх своїх дітей саме Михайлу, як
наймолодшому вона й доручала розпорядитися її майном. Тим більше, що й про
відому нам Катерину в заповіті Галшка не згадує. Коли народився Михайло, ми
також не знаємо, відомо тільки, що в 1613 році Михайло згадувався в документах,
як "літ не маючий", тобто неповнолітній.
Однак, я звернула увагу на польські
джерела, які називають чотирьох спільних дітей Галшки і Степана Лозок, при чому
із зазначенням, що це їхні спільні діти: "Стефан Лозка з Галшкою (Геленою)
з Гулевичів зоставив синів: Йозефа, маршалка Мозирського, дідича Ставищ,
одруженого з Елжбетою Рейовною; Міхала, дідича Рожова, який двічі женився, 1-ше
з Софією Кашовською, 2-ге з Варварою Юдицькою; і дочок Регіну за Філіпом Єльцем
і Анастасію за Міхалом Холоневським" (переклад з польської за Едвардом Руліковскі, див.: Slownik
geograficzny Krolestwa Polskego i innych krajow Slowianskich. — Tom IX, —
Warszawa, 1888, s. 871). Як бачимо, польський словник не називає
Катерини, яка була дочкою від першого шлюбу Галшки з Христофором Потієм, а лише
(і саме зі спеціальною вказівкою), що ці діти Стефана Лозка від його шлюбу з
Галшкою. Ті відомості, які ми знаємо про Михайла і його жінок та маєтки, а
також ім'я Йосипа Лозка не суперечать українським документам, що викликає
довіру до польського джерела.
Лозки були однією із значних і
впливових родин на Київщині, мали багато маєтків у навколишніх селах та
містечках. Степан Лозка міг купувати земельні маєтки на суму близько 30 тисяч
злотих польських, що на той час було великою сумою (за гродськими книгами).
Загалом Лозки "стабільно утримують за своєю родиною титул підчаших, вперше
одержаний Стефаном Лозкою у 1578 р., у 1601 р. затверджений за його братом
Лавріном, а в 1628 р. — за племінником Іваном. Паралельно зі Стефаном у 1578 р.
отримав привілей на титул стольника Василь Лозка" (Яковенко Н. М.
Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна),- К.,1993, ст. 192).
Відомо також і про племінницю Галшки
Гулевичівни, ще одну Софію Лозчанку, яка була одружена зі Стефаном Аксаком і
мала двох синів Яна й Габріеля, прихильників польського режиму в Україні, однак
їхні нащадки вже були записані в козацькому реєстрі під прізвищем Оксаки. Ця
Софія померла близько 1625-1630 років (Яковенко
Н. Аксаки, правнуки Тамерлана // Старожитності, 1992, ч. 11). До речі,
прізвище Яна Аксака стоїть в дарчій Грамоті Галшки Гулевичівни за 1615 р. як
прізвище судді земського Київського. З усіх, хто поставив свої підписи, він
один підписався польською мовою. Чи був це син Софії Лозчанки Ян Аксак,
невідомо, оскільки він, за підрахунками, мав би бути молодшим.
Щодо релігійного віросповідання
родини Лозків, то також маємо помилкові твердження переважно в художніх творах
і в поезії. Чомусь різі автори змальовують Стефана уніатом (Плачинда С.,
Колісниченко Ю. Неопалима купина.- К., 1993; Богданова О. Святое вино. — К,
1991 та інші твори). Натомість маємо документальні свідчення, що Степан Лозка
був ктитором (опікуном) Межигірського монастиря, а його ім'я було записане в Межигірському
пом'янику. Остання згадка про нього як про живу людину — 9 жовтня 1617 року, а
перше повідомлення про смерть — 3 березня 1618 року. Мабуть Степан Лозко помер
в період між цими двома датами. Відомо також, що Межигірський монастир був на
той час оплотом українського православного козацтва, очолюваного гетьманом
Петром Сагайдачним. Отож не міг би уніат опікуватися православним монастирем, а
тим більше, поминатися в ньому.
Деякі дослідники плутали імена
Степана з Йосипом (Юзефом) Лозкою. Польська форма написання імені Ioseph не
повинна збивати нас з пантелику, адже в ті часи це було прийнято так само, як в
ХХ ст. московські форми імен.
На користь того, що Йосип був сином
Галшки свідчить запис про її відвідини сина з невісткою "...у її милості
пані Йозефової Лозчиной, маршалковой Мозирської, приїхала там же іменованая
пані Стефановая Лозчиная" (Л. Голубєв цим фактом стверджує лише те, що
Йозеф і Стефан — двоє різних людей, та однак далі не може вмотивувати існування
двох маршалків Мозирських). На мою думку, саме це логічно пояснює, чому обидві
жінки називаються маршалковими Мозирськими, адже посада маршалка була
спадковою, тому закономірно, що син успадкував цю посаду від батька, або й
виконував обов'язки маршалка під час хвороби свого вже дуже літнього батька, а
Галшка відвідала родину сина з невісткою. Це також узгоджується з польським
документом, що Йосип - син Степана.
В "Книзі Київського
підкоморського суду " (1584-1644) часто згадуються прізвища Лозок як
службових осіб і судових виконавців, а також і прізвища Гулевичів. Гадаю, не
буде зайвим пояснити й деякі староукраїнські назви посад, які посідали Лозки та
інші шляхтичі в ті часи.
Підчаший — придворний службовець,
помічник чашника; з XIV ст. надавався вже як почесний титул. Степан Лозка
отримав цей титул з 1577 року і в службових документах він титулувався як
"підчаший Київський" (Випис
із Книг гродських Київських 1577, окт. 20 д. АГУМ при св. Синоді, зв. № 29).
Маршалок — службова особа з більшими
повноваженнями, якій підлягали нижчі рангом виконавці. Маршалок земський чинив
суд на місці від імені князя. На Волині йому також підлягали збройні сили. Ім'я
Степана Лозки в службових документах вживається з титулом маршалка Мозирського
з 1590 року (Акты ЮЗР, т.1, 198, ст.
235).
Підкоморій — урядник земського
шляхетського суду, якого обирала шляхта. Підсудок — помічник судді. Ловчий —
придворний, що завідував полюванням князя, пізніше надавалося вже як почесний
титул. Через плутанину прізвища з цим титулом Л. Похилевич допускає помилку в
титулуванні Галшки Гулевичівни, назвавши її "ловчиною" (жінкою
ловчого) замість Лозчиної. Та в цому нема нічого дивного, адже розбирати давні
рукописні тексти, якими користувався автор дуже важко (Похилевич Л. Сказанія о населенних местностях Кіевской
губернии...-К.,1864, ст. 723).
Йосип Лозка, син Степана і Галшки
був православним. Існує його підпис під актом обрання на Києво-Печерську
архімандрію Захарії Копистенського, а це свідчить про те, що він не був
католиком (Голубев С. Киевский
митрополит Петро Могила и его сподвижники,- К., 1883, прилож. № XL).
Католиком став наймолодший син
Галшки й Степана Михайло, який був одружений з католичкою Софією з Високого,
яка дуже скоро померла. Вдруге Михайло також одружився з католичкою Варварою
Юдицькою. Михайло не примножував своє майно, а витратив лише те, що отримав у
спадок від батьків. Ніяких посад він також не займав. У 1640 р. він продав і
спадкові маєтності місто Рожев, Михайлов замок з фільварками, села Монастирщина
і Клюсовщина (Вип. із кн. гродс. Замку
Луцького від 3 квітня 1640 р.).
Його духовний заповіт написаний
польською мовою. Тіло своє він просить поховати в Юр'євському костьолі біля
його першої дружини Софії, а потім, коли в Мозирі буде побудований
Бернадинський костел, тіла його й першої дружини мали бути перенесені туди. На
побудову цього нового костьолу Михайло Лозка зі своєю дружиною Варварою
Юдицькою дав дві тисячі злотих польських і пообіцяв значний щорічний доход з
маєтку Юр'євського. Цей заповіт написаний 22 березня 1648 року, а через тиждень
Михайло помер. Нащадків у нього не залишилось.
В ті часи всі шляхетські роди
користувалися гербами, печатками, на яких мали свої родові символи. Поява
гербів у Польській державі відноситься до XIV ст., в Західній Європі до ХІІ ст.
Рицарські турніри вимагали строгого розгляду геральдичною комісією герба
кожного рицаря. Польські герби надзвичайно прості. Кожен герб, маючи свою
назву, вживався багатьма родами. Шляхта називала свої герби клейнодами і дуже
їх шанувала. Слово клейнод означає коштовність. За основу герба, як правило,
брався певної форми й кольору щит, на якому зображалися емблеми а навколо
прикраси, символи й атрибути, відзнаки шляхетства (корони, шапки, шоломи,
мантії, шнури, намети тощо). Іноді писали девіз (гасло). Щити були кількох
типів: круглий — англійський, продовгуватий - італійський, з маленькою виїмкою
вгорі — німецький, плоский вгорі й заокруглений внизу — іспанський,
чотирикутний і серцеподібний внизу — французький.
Перша роздача гербів у Литовській
державі відбулася 2 грудня 1413 р. на Городельському сеймі, і була підписана
князем Литовським Вітовтом і Польським Королем Ягеллом. Тоді перевага
надавалася лише шляхтичам католикам. Хоча князівські родини мали свої печатки з
емблемами ще задовго до цього сейму. На герб жалували спеціальну грамоту, в
якій король підтверджував право шляхтича на герб. На герби складалися
панегірики (вірші славлення).
Не відомо точно, який герб був у
Степана Лозка, однак в Гербовнику Польському знаходимо герб типовий для кількох
родин польської й української шляхти, серед яких є й Losky. Ці Лоз(с)ки —
вихідці з Варшавської землі. З них відомий Франціск Алоізій — суддя і
підстароста Варшавського града, який в 1699 р. був сеймовим послом, а в 1726
займав посаду підкоморія Землі Варшавської (Гербовник дворянских родов Царства Польского, — т. І, ст. 102).
Цей герб має червоний прямокутний
щит, внизу фігурний (серцеподібний, французького типу) з жовтим колом і трьома рівнобічними
хрестами, що відходять від центрального кола на три боки, як промені, а вгорі
над щитом — срібний рицарський шолом з п'ятьма страусовими пір'їнами в золотій
короні. Цей герб має назву "Бродзіц", і ним користувалися ще 15
родів, крім Лозків. Можливо кожен з них доповнював цей герб власними символами
чи гаслами. Дослідити ж печатку Степана Лозка мені не вдалося через
неможливість доступу до оригіналу Галшчиного заповіту, де точно вказано, що там
є власна печатка Степана.
Вийшовши заміж за Степана Лозка, Галшка переїхала до Києва. Вірогідно Степан
мав кілька будинків у самому Києві та кілька маєтків поза ним. Своїй молодій
дружині Степан подарував будинок і землю на Подолі (зберігся донині, на вулиці
Григорія Сковороди і входить до комплексу Києво-Могилянської академії). Саме
цей будинок Галшка вирішила подарувати Київському братству для
влаштування в ньому школи для дітей як шляхетських, так і міщанських.
Останнім часом наші знання про
братства як самоврядні організації поповнилися новими науковими думками й
узагальненнями (Пам'ятки братських шкіл на Україні, кінець ХVІ — початок ХVІІ
ст. тексти і дослідження. К., Наукова думка, 1988). Якщо дослідники ХІХ —
початку ХХ століть вважали братства виключно церковними організаціями, то
сьогодні починають розуміти, що братства прагнули звільнитися від тенет
іноземного церковного і політичного диктату й зверхності і стати органами
громадського самоврядування в умовах конфесійного і політичного іноземного
гноблення України. Вони вносили в науку й культуру потужний світський струмінь
і були певною мірою ударом по монополії церковщини й духовенства на заняття
наукою і взагалі інтелектуальною працею. Братства прагнули самостійно
спрямовувати і контролювати економічне, політичне і культурне життя українців.
Основну увагу вони звертали на освіту і національне виховання. Тому й найпершою
турботою братств були друкарні, школи, шпиталі для бідних.
Навколо цих осередків гуртувалися
творчі інтелігентні люди: вчителі, митці, вчені письменники — ті, які формували
громадську та наукову думку своїх сучасників. Таким чином братства, здійснюючи
свою реформаторську діяльність, намагалися зберегти й захистити наші
національні традиції духовної культури, яку в той час пов'язували саме з
ортодоксальним християнством через те, що воно увібрало в себе народні
українські звичаї. Можливо саме завдяки цій діяльності й відбулася
синкретизація церковних обрядів з народними язичницьким звичаями (колядування
на Різдво, Великодні писанки й короваї на Пасху та ін.). Адже можемо згадати
послання Івана Вишенського з гори Афон (з Греції) до українців: "пироги і
яйця надгробні всюди ліквідуйте", написане в 1599 році. Отже, ці звичаї в
часи Галшки і Степана Лозок вважалися язичницькими, або просто народними і
засуджувалися церквою. Як бачимо, зараз церква вже не цурається наших
Предківських звичаїв, надавши їм християнської символіки. Як би там не було,
але цю тему в нашій науці вважаю вивченою досить упереджено і недостатньо. Адже
навіть сама ідея Братства бере свій початок із стародавнього Звичаю священної
давньоруської Братчини — святкового бенкету з обрядом славлення Богів (див. Соловйов. Братчины // Русская беседа.
— 1854. — № 4).
Мабуть саме ця Київська школа не
була першою. Побіжні згадки про Київські школи маємо ще з середини XVI ст. Так,
у 1563 р. згадується "руська" школа в Києві при монастирі Михайла
Золотоверхого, а в Петиції сейма київської шляхти 1571 року записано:
"кгди ж з молодості іншого письма отцове наші учити нас не давали, одно
своєго — руского. І школи теж полскоє немаш" (Мицько І. Острозька Слов'яно-Греко-Латинська академія (1576-1636). -
К., 1990. — С. 12).
Перші документальні звістки про
Київське Богоявленське Братство маємо за 1615 рік. Однак, за старшою традицією,
яку М. Максимович піддає сумніву (О первых временах Киевского Богоявленского
Братства.-К.,1893), є припущення, що існувала попередниця Київської братської
школи ще з другої половини ХVІ ст., причому її розквіт припав на 1589 рік. Цю
школу благословив патріарх Єремія і вона проіснувала до пожежі 1614 року. Існує
документ, в якому згадується "Братський монастир" в 1594 році. Це
"купча запись 1594 року, дана київським земянином Андрієм Обуховим і його
жоною Настасією Сверщовською - на їхній Сверщовський двір на Подолі і сіножать
на Оболоні", де сказано, що "продані двір і сіножать в братський
монастир". Єдине, що викликало сумнів наших істориків, це те, що купча
збереглася в пізнішій копїї, зробленій через 100 років після купівлі. Мусимо
зазначити, що такі документи могли переписуватися для кращого збереження. Перше
повідомлення про заснування Київського братства у 1588 році знаходимо в
історичній записці Київської Академії, поданій Духовній митрополії Київської
консисторії в 1765 році. В цій же записці й зазначається, що задокументоване
братство лише в 1615 році. Автори записки стверджують, що монастир і школа при
ньому кілька разів була розорена й спустошена, тільки в 1622 році повне
відновлення її зробив гетьман Петро Сагайдачний. Цю думку підтвердили в 1773
році інші історики Г. Міллер та В. Рубан. Однак пізніше деякі вчені починають
ставитися до цих джерел з недовірою. Так, критично подає їх і С. Голубєв, автор
фундаментальної праці про Києво-Могилянську академію.
Як би там не було, але в Києві
отримали освіту такі відомі на той час люди, як Захарія Копистенський, Богдан
Хмельницький, Єлисей Плетинецький, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Касіян
Сакович, Павло Тетеря, Яким Сомко та ін. Наставниками в цій школі були Іов
Борецький та ректор Мелетій Смотрицький (о.
Макарій Булгаков. Исторія Києвской академіи. — 1843).
14 жовтня 1615 року Галшка Гулевичівна з дозволу чоловіка подарувала подільський
дім і подвір'я (плац), а також пожертвувала 10 тисяч злотих на створення в
ньому школи, готелю, шпиталю та православного монастиря. Зберігся її дарчий
документ, вписаний в книги Земські Воєводства Київського. Якщо хочемо
святкувати цю дату як початок Київської академії, то мусимо додати 10 днів (до
юліанського календаря), тобто маємо 24 жовтня за сучасним стилем.
Враховуючи важкі політичні умови,
коли більшість української шляхти переходила до унії, тим самим зраджуючи
інтереси Української державності, Галшка записує у своїй дарчій імена тих
людей, на яких покладає надії і впевненість, що вони не зрадять. Вона вводить у
свій двір учителів на чолі з Ісаєю Копинським і довіряє їм влаштувати школу з
її фундації. Щоб ця угода не порушувалась, Галшка уточнює: "До того ж
особливо застерігаю, що якби (від чого, Боже Борони!) якими-небудь утисками чи
несправедливим судом вище іменовані ченці і християни витіснені були із тої
фундації, мною пожертвуваної, а також якби хтось, якимось чином захотів заволодіти
тою фундацією і всім, що б не було там побудоване, то той двір і земля цілком
повинні бути повернені моєму Дому і перейти до моїх нащадків, по якій би лінії
вони не походили". Далі Галшка заповідає своїм нащадкам опікуватися її
фундацією, дотримуючись справедливості і, за необхідністю, самим фундувати і
надавати свою землю для українських навчальних закладів, — а запис її має бути
дотриманим і збереженим "на вічні часи".
Перше зібрання цього оновленого
братства відбулося 9 грудня (за юліанським календарем) в іменинний день Галшки.
Цей день став святом Братства. Якщо перевести цю дату на новий стиль, то мусимо
святкувати день заснування Київського Братства 19 грудня (бо в 1615 році
різниця в календарях після реформи 1582 року була 10 днів).
Ректором школи, як уже згадано,
Галшка запросила митрополита Ісаю Копинського. Та не так воно сталося, як
планувалось. Ісая Копинський дуже скоро мусив виїздити на влаштування
Густинського і Ладинського монастирів під Прилуками, що належали Михайлу Вишневецькому.
Тут він перебував майже 15 років. Після нього був настоятелем школи і
Воскресенської церкви Іов Борецький. А після нього ще кілька ректорів. Пізніше
посада ректора обов'язково поєднувалася зі званням митрополита або ігумена. Але
вчителі школи могли бути цивільними, не обов'язково ченці.
В 1632 році в Галшчин двір прийшли
нові господарі.
Воєводич молдавський Петро Могила
був вибраний на звання "старшого брата, опікуна і фундатора" 11
березня 1631 року. У грудні 1631 року в день Зачаття св. Анни Богоявленські
братчики "просили" свого "старшого брата, щоб він заведену ним
школу (?) і вчителів, що при ній знаходились, перевів до Братського монастиря і
заснував (?) її тут, як при ставропігії патріарха костянтинопольського і місці,
зручнішому для виховання учнів. І в наступний день Петро Могила оголосив свою
згоду заснувати тут своїм коштом школи, з тим, щоб йому бути довічним
опікуном". Вся ця історія, як і новий упис братства, в якому першим стоїть
ім'я Петра Могили, виглядають досить дивно з огляду на те, що першим він аж
ніяк не міг вписатися в упис. Деякі історики навіть намагаються виправдати це
тим, що нібито братчики залишали цілі сторінки попереду, щоб хтось із видатних
осіб міг вписатися вище.
30 квітня (а по ст. ст. 20) помер
король Жигимонт ІІІ у Варшаві. Тоді до Варшави з'їхалися цілі делегації на
виборчий сейм, щоб обрати нового короля. Поїхав і Петро Могила разом з
Ісаєю Трофимовичем та іншими прибічниками. Тут він з братією пробув цілий рік.
Тут же і був обраний цією ж братією на митрополита при живому митрополиті
Київському Ісаї Копинському.
По приїзді ж до Києва новоявлений
митрополит насильно забрав Ісаю Копинського з Михайлівського монастиря до
Печерської лаври, а потім до Мгарського Лубенського монастиря, заснованого ним
у 1622 році. Та скоро князь Єремій Вишневецький не схотів тримати близько себе
літнього священника Ісаю Копинського, який постійно дорікав йому за зраду
православної віри. Тоді князь передав свої монастирі Петру Могилі, з яким був у
родинних стосунках по лінії своєї матері Раїни Могилянки. Ісая Копинський
лишився тільки зі званням архиєпископа Сіверського та ігумена Михайлівського.
Він поїхав на Полісся, намагаючись повернути собі Михайлівський монастир, та
марно. Подавав грамоту королю Владиславу, подавав до суду, та все марно. В 1640
р. він помер.
Запорозьке козацтво, яке гуртувалося
навколо Межигірського монастиря, було політичним противником Могилянців, які
мали свій осередок в Печерській лаврі (О.
Кучерук. Дар Галшки Гулевичівни // Київ, 1991, № 12). Невідомо, як
поставилися нащадки Галшки і Стефана Лозок до захоплення школи їхніми
політичними противниками. Знаємо тільки, що Петро Могила все життя був у
конфлікті з Михайлом Лозком. Причини цієї неприязні сьогодні невідомі. Про них
можемо тільки здогадуватися, пам'ятаючи заповіт Галшки "до того ж особливо
застерігаю..." Однак, Могилянці при підтримці королівської влади, взяли
гору і навіть залишили ім'я свого натхненника в назві школи, що пізніше стала
академією. Саме Петро Могила вніс у викладання колегії латинізацію й
схоластику, хотів спрямувати навчання за єзуїтськими зразками.
Церковні пастирі, як і шляхтичі,
створювали собі герби, але в них замість рицарських атрибутів зображалися
митри, хрести та інші церковні символи. Принагідно слід зазначити, що й у Петра
Могили був свій герб, навіть кілька його варіантів. Цікаво, що в гербі Петра
Могили була зображена не православна митра, як в інших православних ієреїв, а
католицька кардинальська шапочка.
Ніхто за життя Петра Могили не
називав колегію (академію) "Могилянською", ні польські королі, ні
московські царі. Це сталося вже понад двадцять років після його смерті. Вперше
цю назву знаходимо в грамоті короля Михаїла Корибута Вишневецького (внучатого
племінника Могили, онука Раїни Могилянки) в 1670 році: "Ми нашою
королівською владою дозволили, після такого тяжкого руйнування і спустошення,
відновити помянуту Києво-Могилянську колегію і в ній школи". Звертаємо
також увагу на те, що колегія була черговий раз зруйнована і спустошена, через
що потребувала відновлення.
Про Галшку в цей час знаємо дуже
мало. Чи були якісь дії з її боку, коли школа перейшла в чужі руки, чи ні,
невідомо. Після смерті Степана (в 1618 році) у Києві їй допомагав і підтримував
Лаврін Лозко, як найближчий родич Степана. Згодом вона переїхала у свій замок в
Рожеві, але скоро (близько 1620) повернулася на Волинь, де вона мала багато
родичів.
Рожев — нині містечко Макарівського району Київської області, що за 17
кілометрів від райцентру та 32 км від залізничної станції Бородянка (Історія міст і сіл України. Київська
область. — ст. 434). Ще з кінця ХV ст., скільки сягають документи,
першими дідичами Рожева були Лозки.
Саме з Рожевом пов'язана одна з
драматичний подій у житті Галшки Гулевичівни-Лозко. Сюди, як уже зазначалося,
вона переїхала на постійне помешкання в 1618 році. А вже через кілька
місяців вона подала скаргу до Київського суду, що записана в Книзі Київській
гродській 25 серпня 1618 року, яку подаю тут із незначними скороченнями:
"Ярош Сума, полковник людей свавільних, під виглядом походу на Москву по
службі королевичу, зібравши чималий полк людей і піднявши свій прапор,
переходячи повз тутешні місця, села й волості шляхетські та духовні,
неприятельськи пустошив і плюндрував 12 серпня 1618 року в неділю, пославши
вперед кілька своїх людей в Рожев, наказав їм переконувати управляючого маєтком
Валеріана Хрушлинського, а також міщан, щоб вони дали квартири його загонові,
або який-небудь подарунок. Перш ніж переговори закінчилися, сам Ярош зі своїм
полком, наблизився до містечка і, не зважаючи на опір, взяв його приступом.
Причому всупереч праву посполитому, пограбували маєтки шляхетські і нічого не
оглядаючись, людей підданих тамошніх, до оброни не готових, тирансько і
немилосердно стріляли, били, сікли, на смерть убивали, а втікачів з місця у
ріці Здвижені, так мужчин, яко і білих голов (жінок) і малих діток багато і без
ліку потопили; потім маєтності їхні всілякі: коні, бидло, вівці, свині, в домі
і на полі будучі, також речі рухомі: сукмани і хусти мужскі і білоголовські,
пенязі готові і всілякі інші побрали і полупили. Надто і в замочок впадши, оний
зо всією маєтністю пані маршалкової забрали і там чоловіка кілька на смерть
забили: стрільби їх милості маршалкової: мушкетниць 6, гаковниць 5, мушкетов
40, пороху каменей 8, олову каменей 4, коштувало тоє все 500 злотих польських,
то все побравши і полупивши, на майдані, на місце зволочивши, межи себе
розшврпали; дім її милості (пані маршалкової) шляхетськії, правом посполитим
обварований, смертію забитих окровавили, і все тоє місто спустошили, сплюндровали
і в нівеч обернули; так що вже ніяк напрвитись не може. А при тім сплюндровано
міста Рожова тамошніх душ невинних насмерть забито: Федоренка, Васка, Отрешона
Рейка, Винника, Кузьминих синов двох, Самсона возного, Яна Миколаєвського. У
воді утікаючі потонули: Белко Павлдович, Грабаров син, дівчинка малая,
поранені: Войтов, тамошнему ухо правоє стято, Федорові руку оттято, Харькові
руку утято, Федька Шевця окруне поранено, Данила Марарця поранене
шкідливо..." (Архів Юго-Зап.
Руси, Т. 1 ст. 259-262).
Мабуть скоро
саме після такої драматичної події Галшка переїхала до Луцька. Там вона мала
близьких родичів, однодумців, з якими продовжила справу просвіти свого народу.
Нам невідомо, де саме в Луцьку мешкала Галшка, правдоподібно, що неподалік від
Луцького замку. Ще й нині є в Луцьку будинок, де жила її рідна сестра Ганна з
чоловіком Юрієм Пузиною, одним з фундаторів Луцького братства. Галшка також
брала активну участь у діяльності Луцького братства.
Відомості про Луцьку школу і про
братство знайдені в листі Віленського священика Григорія Ждановича за 1603 рік (Арх.ЮЗР, т. І, VI, № 130), а також
повідомлення про пожертву Луцькому братству 3 тисяч злотих жінкою Лаврентія
Древинського. Але сам Упис (реєстр) братчиків відомий лише з 1617 р. З цього
першого упису зберігся перший лист братського каталогу (реєстру), в якому було
15 засновників, 9 з них належали до білого і чорного духівництва. В цей упис
братчики вписувалися протягом 100 наступних років. Серед братчиків були й
представники роду Гулевичів. Так відомі прізвища Михайла та Семена
Гулевичів-Воютинських (Пам. Т. І, 1,
ст.2; АЮЗР, І, VІ, № 270, 310). Семен також був у числі волинських
дворян, які в 1619 р. зобов'язалися охороняти і захищати Луцьке братство, бо в цьому
була потреба. А в 1633 р. він був одним з кандидатів в Перемишльські єпископи,
яким став пізніше. Він же в 1636 році заснував "общежительний"
монастир в с. Білому Стоці, де впровадив читання богослов'я і навчання дітей
українською мовою, а також латини й граматики, синтаксису й поетики. (там же, № 287). Ктитором братства
був ієромонах Герасим Микулич — ігумен Чернчицького монастиря. Він був
духівником Гнєвоша Семеновича Гулевича-Дроздинського, який дав Герасиму
Микуличу поле в с. Дроздні з правом заснування тут скиту. Серед Братчиків
Луцького братства була й мати гетьмана Мазепи — Марія Мазепина.
Як вважають дослідники, братство
було спочатку госпітальним, а 20 лютого 1619 р. отримало від короля право знову
відбудувати госпіталь, котрий згорів, а також заснувати школу і церкву.
Активність православних братчиків викликала протести Луцького уніатського
єпископа (капітули 14 і 24 січня проти братських прав). Хоча ці документи ще не
згадують про школу. До того ж, 26 серпня 1620 р король заборонив луцьким
ремісникам будуватися. Та назважаючи на це, в цьому ж році був побудований
кам'яний будинок, в якому почалось навчання школярів.
В 1619 році була заснована
Хрестовоздвиженська церква (25 метрів завдовжки і 10 заввишки). Всередині вона
була розписана, а також прикрашена гербами князів-вкладників, мала три куполи.
При братстві була заснована й друкарня, а видавництво книжок стало складовою
частиною діяльності братства.
Статут Луцького братства був
подібний до Львівського 1586 року. Але вже в 1624 р. Луцькі братчики склали
свій власний статут "Прав школи Греко-Латинської Луцької артикули".
Причиною складання цього статуту стала передача школи в безпосереднє
завідування ченцям братського монастиря. Луцькі братчики намагалися підняти
свою школу на один рівень з місцевою єзуїтською колегією. Ця передача відбулася
в 1624 р. і була скріплена таким документом "Постановение порядное межи
Брацтвом свєцким і духовним, сиріч ігуменом і ченцями общаго житія
Кіновіатов".
14 вересня було Братським святом, на
яке збиралися всі братчики й відзначали його урочистими братчинами, новими
пожертвами тощо. За десять років існування братства тут була вже зібрана значна
бібліотека. Серед книжок, які були в братській школі 1627 року, було чимало
нот, 4 слов'янські граматики, а також граматики грецькі, латинські, польські,
велика кількість богословської літератури. За період з 1627- 1676 рр.
Бібліотека Братської школи нараховувала 60 рукописних та друкованих книг
"за гроші брацкіє куплених" або подарованих чи заповіданих
братчиками. В Луцькій братській школі викладалися: поетика, історія, основи
філософії, "сім вільних мистецтв", науки тривізму (арифметика,
геометрія, астрономія), музика. Як і в Київській колегії, тут навчалися діти
всіх станів.
Відомо також, що в ті часи нелегко
жилося учням, які лишалися сповідниками ортодоксального християнства
(православ'я). Конкуренція між учнями єзуїтських шкіл і учнями братськими часто
переходила у відверту ворожнечу, а то й жорстокі бійки.
Відома скарга Луцького братства 8
жовтня 1627 р. на студентів єзуїтської школи, які вчинили напад на братську
школу, побили учнів, порвали книжки. Возний, який прибув другого дня, побачив
на подвір'ї школи "і в школі і перед школою книг словенських, руських і
польських вельми подертих і пошарпаних і в нівеч обернених" (Харлампович К. Западнорусскіе православные
школы ХVI и начала ХVII века отношение их к инославным, религиозное обучение в
них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви. — Казань, 1898, ст.
345). Причиною цього нападу була заздрість єзуїтів на успіхи братської
школи і братської діяльності взагалі. Єзуїти хотіли переманити до себе одного з
кращих братських співаків (півчих) Івана "дишканчисту" (дисканта).
Але коли намовляння не допомогли, власті єзуїтської колегії озброїли близько
200 спудеїв, щоб взяли його "і других при нем выборнейших спеваков з
монастыря і з школы брацкой", а також і вчителів, о. Єлисея Ільковського
та інших законників монастиря.
Напад єзуїтів почався під час
вечірні, коли більшість мешканців монастиря знаходилася в церкві. Побили
багатьох дітей "шляхецьких і люду посполитого" нагайками і палками, а
деяких поранили до крові. Потім довго бешкетували в монастирі. Через кілька
днів ці ж єзуїти напали на одного півчого з братської школи і, затягнувши його
в свою бурсу, дуже побили (АЮЗР, І, VІ, № 238-239).
Подібні бійки повторювалися і в 1634
році. Тоді вже били не тільки єзуїти, але й братчики били єзуїтських спудеїв,
за що ті кілька разів спустошували монастир. Саме тому й виникла серед
братчиків група для захисту братства і братської школи.
Луцьке братство на Люблінському
сеймі протестувало проти унії (див.:
Жоховський К. Coloquium Lubelskie... — Л., 1680, а також у Літописі Величка, т.
ІІ, ст.258, примітка В. Шевчука).
На початку ХVІІІ ст. Луцьке братство
занепало. Бракувало братчиків, запанувала польська мова, майно загарбали
католики, церкву захопили василіани. В 1803 р. церква згоріла. Лише через 85
років у вівтарній частині
Архів української історичної архітектури проф. Олекси Ів. Повстенка
(тут є зображення внутрішнього вигляду Богоявленської церкви).
Архив Юго-Западной России, изданный Комиссией для разбора древних актов,
состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генералгубернаторам.
Аскоченскій В. Кіев с древнейшим его училищем и академиею. - 1856. — Ч. 1, 2.
Батюшков П. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. — СПб, 1888.
Бірюліна О. Громадсько-політична та просвітницька діяльність членів Луцького
Хрестовоздвиженського братства // ЛДПІ ім. Лесі Українки. Тези студентської
конференції.
Бычкова М. Родословные книги XVI-XVIIвеков. — М., Наука, 1975.
Викторовский. Западно-русские фамилии, отпавшие от православия в конце XVI в. —
Вып. 1. — 1912.
Гербовник родов царства Польського... — Варшава, 1853. - Ч. 1-2.
Herby Rycerstwa Polskego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. P.
1584. — Krakow, 1858. — S. 655.
Голубев С. История Киевской духовной академии. — Вып. 1. Период домогилянський.
— К., 1886.
Голубев С. К биографии Елизаветы Васильевны Гулевичивны // Труды Киевской
духовной академии. — 1886. — № 9.
Голубев С. Описание и истолкование дворянских гербов южнорусских фамилий в
произведениях писателей XVII в. — К., 1872.
Голубев С. Петр Могила и его сподвижники. — Т.1. — К., 1883; Т.2. — К.,1898.
(тут про конфлікт П. Могили з Ісаєю Копинським).
Грушевський М. Луцьке міщанство а XVІ в.//Історично-Георафічний Збірник. — За
ред. М. Грушевського. — К., 1927.
Ернст Ф. Київська архітектура XVII в. // Київ та його околиці в історії та
пам'ятках. — К., 1926.
Зубрицький Д. Хроніка міста Львова (рік ?) — про Яроша Суму, стор. 247-248.
Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури в XVI-XVIII ст.
— 1966.
Кашуба М. З історії боротьби проти унії. — К.,1976.
Книга Київського підкоморського суду 91584- 1644). - К., 1994.
Колосок Б. Будівничі Луцького братства // Волинь. — 1991. - ; № 1.
Кравченко В. Найдавніші інвентарі Луцького Замку і староства (кінець XVI —
початок XVII ст. // Архіви України. — 1986. — № 5 (тут про будинок Пузини в
Луцьку).
Левицкий О. Очерки стародавнего быта Волыни и Украины // КС. — 1889. — Т. 25. —
апрель (т. IV, XI).
Левицький О. Черты семейного быта в Юго-Западной России в XVI-XVII ст. // АЮЗР.
— Т. 3. — Ч. 8. — К., 1909. — С. 26-115 (про сусп. стан. жінок, зокрема про
Галшку).
Левицький О. Праці комісії для виучування звичаєвого права на Україні; Праці
комісії для виучування історії західноруського та українського права. В 7
томах. — К., 1925-1930,
Lipinski W. Z dziejow Ukrainy. — К., 1912 (багато ілюстрацій, портретів).
Лосиевский И. Библиотека Мелетия Смотрицкого// Памятники культуры. Новые
открытия, 1984. — М., 1986.
Луцький гродський суд // ЦГИА, Киев, фонд 25, кн.І.
Ляскоронский В. К вопросу о древнейшем плане г. Киева, изданном в 1638 году
Афанасием Кальнофойским. — М., 1916.
Максимович М. О первых временах Киевского Богоявленского братства. — К., 1869.
Мицик Ю. Джерела до вивчення історії антифеодальної та визвольної боротьби
українського народу наприкінці XVI- у першій половині XVII ст. у фондах ПНР //
Архіви України. — 1986. — № 5.
Мицько І. Острозька Слов'яно-Греко-Латинська академія (1576-1636). — К., 1990.
Niesiecki R. Herbars Polski. — К., 1878. — Т. 6.
Новицкий. Настоящее имя первой фундаторши Киевских братских школ // Киевская
старина. — 1885. — № 8.
Орда Л. Краткий исторический очерк гю Луцка и памятники старины поныне в нем
сохранившиеся. — Луцк, 1897.
Памятники, изданные временной комиссиею для разбора древних актов... — Т. 1-3,
изд. 2, 1845, 1848.
Пам'ятки братських шкіл на Україні кінець XVI — початок XVII ст. — К., 1988.
Панашенко В. Палеографія українського скоропису другої половини XVII ст. — К.,
1974.
Polski Slownik Diograficzny. — Wroclaw, 1977 (багатотомне видання).
Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии... — К., 1864.
Semkewicz W. Wywody szlachectwa w Polsce XIV-XVII w. - "Rocznik
towarzystwa heraldycznego we Lwowie". — t. 3. — Lwow, 1913.
Slownik geograficzny Krolestwa Polskego i
innych krajow Slowianskich. — Tom IX. — Warszawa, 1888. — S. 870.
Сірополко С. Історія освіти на Україні. — Львів, 1937.
Соловьев C. Братчины ("Русская беседа"). — 1856. - IV, смесь. — С.
108- 117.
Студинський К. Дві зорі. — Львів, 1937 (художня повість про Мелетія
Смотрицького й Галшку, вимисел).
<Харлампович К. В. Западно-Русские церковные братства и их просветительная
деятельность в конце XVI — XVII веков (рік ?).
<Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і
Центральна Україна). — К., 1993.
http://lozko.front.ru/hulevych.html
Выписка
из книг земских Воеводства Киевского
ДАРСТВEННАЯ ГРАМАТА ГАЛШКИ ГУЛEВИЧИВНЫ
на основаниe Киeвской братской школы
|
В лето от Рождества Христова тысяча шестьсот пятнадцатое, месяца октября
пятнадцатого дня.
|
Этот Акт заимствован из Сборника
покойного прeосвящeнного Митрополита Киeвского, Eвгeния
http://lozko.front.ru/darcha.html